Текст книги "Лялька"

Автор книги: Болеслав Прус

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 57 страниц)

Розділ одинадцятий
СТАРІ МРІЇ І НОВІ ЗНАЙОМСТВА

Пані Мелітон пройшла сувору життєву школу, в якій навчилась не зважати навіть на загальноприйняту громадську думку.

Замолоду всі їй казали, що вона вродлива й добра, отож і без посагу може вийти заміж. Вона справді була вродлива й добра, але заміж не вийшла. Пізніше всі також казали, що освічена гувернантка легко може здобути собі любов своїх вихованців і пошану їхніх батьків. Вона була освічена, навіть захоплена своєю роботою вчителька і, однак, вихованці дратували її, а їхні батьки принижували від першого сніданку до самої вечері. Потім вона читала багато романів, в яких доводилось, що закохані князі, графи та барони – надзвичайно благородні люди і мають звичай в обмін на серце віддати бідним гувернанткам руку. Вона віддала молодому і благородному графові серце, але не дістала його руки.

Вже після тридцяти років вона вийшла заміж за підстаркуватого гувернера, Мелітона, з єдиною метою – морально підтримати чоловіка, який любив трохи випити. Однак молодожон після весілля став пити ще більш, ніж до весілля, а свою дружину за моральну підтримку частенько лупцював палицею.

Коли він помер (кажуть, на вулиці), пані Мелітон одпровадила його на цвинтар і, остаточно впевнившись, що він надійно закопаний, взяла на опіку собачку, бо всі навколо, знов-таки в один голос, твердили, що собака – найвдячніше створіння. Звичайно, він був вдячний, поки не сказився та не покусав наймичку, від чого сама пані Мелітон тяжко захворіла.

Півроку вона лежала в лікарні, в окремій палаті, самотня й забута всіма своїми вихованцями, їхніми батьками та графами, яким віддавала серце. Вона мала час про все подумати. І коли пані Мелітон вийшла з лікарні – постаріла, худа, з посивілим і поріділим волоссям, всі знайомі почали говорити, що вона змінилась до невпізнаиня.

– Я порозумнішала, – відповідала їм пані Мелітон.

Тепер вона вже не працювала гувернанткою, а рекомендувала інших; не думала про своє одруження, а сватала молоді пари; нікому не віддавала свого серця, але влаштовувала в своїй квартирі побачення закоханим. А тому що кожен з її клієнтів мусив їй платити, то вона мала сякі такі гроші й на них жила.

На початку нової кар’єри вона була похмура й навіть цинічна.

– Ксьондз, – казала вона довіреним людям, – має прибуток од вінчання, а я – від заручин. Граф… бере гроші за парування коней, а я – за те, що влаштовую знайомства людям.

З часом вона стала висловлюватись стриманіше, а інколи навіть моралізувала, помітивши, що виголошення загальноприйнятих істин та поглядів впливає на підвищення прибутків.

Пані Мелітон давно вже була знайома з Вокульським.

А тому що любила публічні видовища і мала звичку за всіма слідкувати, то швидко помітила, що Вокульський надто побожно дивиться на панну Ізабеллу. Зробивши це відкриття, вона здвигнула плечима: що їй з того, що галантерейний купець закохався в панну Ленцьку? Якби він уподобав собі дочку фабриканта або купця, тоді пані Мелітон мала б кого сватати. А так…

Та коли Вокульський повернувся з Болгарії і привіз капітал, про який розповідали чудеса, пані Мелітон сама завела з ним розмову про панну Ізабеллу й запропонувала свої послуги. Між ними відбулася мовчазна угода: Вокульський щедро платив, а пані Мелітон постачала йому всілякі відомості про родину Ленцьких та їхніх знайомих з вищого кола. За її посередництвом Вокульський навіть придбав векселі Ленцького та срібло панни Ізабелли.

З цієї нагоди пані Мелітон одвідала Вокульського иа його квартирі і принесла йому свої поздоровлення.

– Дуже розумно, пане Вокульський, беретеся до діла, – казала вона. – Правда, від срібла та сервізу користі буде небагато, але скуповування векселів – це вже щось інше!..

Одразу видно купця!..

Почувши таку похвалу, Вокульський відсунув шухляду, пошукав у ній і вийняв звідти пачку векселів.

– Оце вони? – спитав він, показуючи їх пані Мелітон.

– Вони. Хотіла б я мати такі гроші!.. – сказала вона, зітхнувши.

Вокульський узяв пачку обома руками й роздер надвоє.

– Видно купця?.. – спитав він.

Пані Мелітон пильно подивилась на нього, похитала головою і пробурмотіла:

– Шкода мені вас.

– Чому ж це, з вашого дозволу?

– Шкода мені вас, – повторила вона. – Я сама жінка і знаю, що жінок здобувають не жертвами, а тільки силою.

– Справді так?

– Силою вроди, здоров’я, багатства…

– Розуму… – додав Вокульський їй в тон.

– Не стільки розуму, скільки кулака, – додала иаиі Мелітон і в’їдливо засміялась. – Я добре знаю жіноцтво й не раз мала нагоду співчувати наївності мужчин.

– Щодо мене, то прошу не завдавати собі клопоту.

– Ви гадаєте, що не доведеться? – спитала вона, пильно подивившись йому в очі.

– Шановна пані, – одказав Вокульський, – якщо панна Ізабелла така, якою вона мені здається, то, може, вона мене колись оцінить, а якщо ні, то я завжди матиму час розчаруватись…

– Зробіть це чимраніш, пане Вокульський, – сказала вона, підводячись з крісла. – Бо повірте мені, що легше викинути з кишені тисячу карбованців, аніж одне уподобання з серця. А особливо, коли воно вже там пустило коріння. І не забудьте, прошу вас, вигідно вмістити мій капіталик… Ви не дерли б на шматки кілька тисяч, аби знали, як іноді тяжко їх заробити.

В травні і червні візити пані Мелітон почастішали. Це дуже турбувало Жецького, який підозрював змову. І не помилявся: змова таки була, але проти панни Ізабелли. Стара дама достарчала Вокульському важливі відомості, які, проте, стосувались тільки панни Ленцької. Зокрема, вона повідомляла його, в які дні графиня виїжджає з своєю племінницею на прогулянку в Лазенки.

В таких випадках пані Мелітон забігала в магазин і, нагородивши себе якоюсь річчю на кілька або на два-три десятки карбованців, повідомляла Жецькому день і годину.

Дивно минав час дожидання для Вокульського. Дізнавшись, що панна Ізабелла з графинею завтра будуть в Лазенках, він уже сьогодні втрачав спокій. Він одразу байдужнів до торговельних справ, робився роздратований. Йому здавалось, що час зупинився і завтрашній день ніколи не настане. Цілу ніч його мучили дикі марення; інколи не то уві сні, не то наяву він шепотів:

– Що ж воно кінець кінцем виходить?.. Нічого… Який же я дурень!

Та коли світало, він боявся виглянути в вікно, щоб не побачити хмурого неба. І знов до полудня час тягнувся так, що в цьому проміжку, здавалось, можна було вмістити все його життя, тепер затруєне страшною гіркотою. «Невже це любов?» – з розпачем питав він сам себе.

Опівдні, пойнятий нетерплячкою, він наказував запрягати і їхати. Щохвилини йому здавалося, що він зустріне карету графині, яка повертається вже з прогулянки; здавалось, що його баскі коні плентаються дуже повільно.

Приїхавши в Лазенки, Вокульський вискакував з екіпажа й біг до ставка, де звичайно проходжалася графиня, яка любила годувати лебедів. Приходив він завжди завчасно, і, обливаючись холодним потом, сідав на першу-ліпшу лавку, й сидів нерухомо, не відриваючи очей від палацу, забувши про-все на світі.

Нарешті в кінці алеї показуються дві жіночі постаті – одна в чорному, друга – в сірому. «Вони! Чи хоч заговорять зі мною?»

Він уставав з. лавки і йшов їм назустріч, мов сновида, не дихаючи. Так, це панна Ізабелла, вона веде під руку тітку і про щось розмовляє з нею.

Вокульський придивляється до неї і думає: «Ну, і що ж у ній надзвичайного?.. Жінка, як і інші… Здається, даремно я божеволію за нею…»

Він кланявся, дами відповідали на його поклон. Він ішов далі, не обертаючись, щоб не зрадили себе. І все-таки оглядався: обидві дами зникали серед зелені. «Повернусь, – думав він, – гляну ще раз… Ні, незручно».

В такі хвилини він відчував, що блискуча вода в ставку вабить його з непереможною силою. «Ах, коли б я знав, що смерть – це забуття… – А якщо ні? Ні, природа не знає милосердя… Хіба ж не підло – влити в нещасне людське серце безмежну муку й не дати йому хоч би тієї втіхи, що в смерті воно знайде небуття?»

Майже в той самий час графиня говорила панні Ізабеллі:

– Я щораз більше переконуюсь, Бельцю, що не в грошах щастя. Оцей Вокульський зробив прекрасну, як на нього, кар’єру – і що ж з того?.. Він уже не працює в магазині, а нудиться в Лазенках. Ти помітила, який у нього нудьгуючий вираз?

– Нудьгуючий? – повторила панна Ізабелла. – Мені він здається насамперед кумедним.

– Я цього не помітила, – здивувалась графиня.

– Ну… неприємним, – поправилась панна Ізабелла.

Вокульський ніяк не наважувався вийти з парку. Він ходив по другий бік ставка і здалека стежив за сірою сукнею, що миготіла між деревами. Нарешті він зрозумів, що придивляється аж до двох сірих суконь і до третьої блакитної, але жодна з них не належить панні Ізабеллі. «Я феноменальний дурень», – подумав він.

Але це йому нічого не помогло.

Одного дня, в половині червня, пані Мелітон повідомила Вокульського, що завтра опівдні панна Ізабелла буде на прогулянці з графинею і вдовою Заславською. Ця незначна подія могла відіграти дуже важливу роль.

Після того пам’ятного великодня Вокульський разів зо два одвідав Заславську й мав нагоду переконатись, що вона дуже зичливо до нього ставиться. Він звичайно вислухував її оповідання про минулі часи, говорив з нею про свого дядька і навіть остаточно умовився щодо пам’ятника на його могилі. Одного разу, під час такої розмови, невідомо як і чому, відкілясь вискочило ім’я панни Ізабелли.

Вокульський не міг приховати свого хвилювання: обличчя його змінилося, голос затремтів.

Стара піднесла до очей лорнет, пильно подивилась на Вокульського і спитала:

– Це мені здалося, чи панна Ленцька справді тобі не байдужа?

– Я її майже не знаю… Говорив з нею один раз в житті, – збентежено виправдувався Вокульський.

Удова глибоко задумалась і, кивнувши головою, шепнула:

– Ага…

Вокульський попрощався з нею, але оте «ага» запало йому в пам’ять. В усякому разі, він був певний, що в особі Заславської не має недруга. І от менш як через тиждень після цієї розмови він довідався, що удова з графинею і панною Ізабеллою їде в парк гуляти. Невже вона дізналася, що дами там його зустрічають?.. Може, вона хоче ближче їх познайомити?

Вокульський подивився на годинник: було три години дня. «Значить, завтра, – подумав він. – Залишилось… двадцять чотири години… Ні, менше… Скільки ж?..»

Він не міг підрахувати, скільки годин залишилось від третьої сьогодні до першої після полудня завтра. Він занепокоївся й не міг обідати. Його фантазія рвалася вперед, але тверезий розум її стримував. «Побачимо, що буде завтра. Може, піде дощ або котрась із дам захворіє?»

Він вибіг на вулицю і, блукаючи по місту без мети, повторював: «Ну, побачимо, що буде завтра… А може, вони не заговорять зі мною?.. Зрештою, панна Ізабелла – вродлива панна, навіть надзвичайно вродлива, але ж тільки панна, а не надприродна істота. Тисячі таких самих вродливих вештаються по світі, і я не маю наміру чіплятись зубами за одну спідницю. Вона одіпхне мене? Гаразд! З тим більшого розгону я впаду в обійми іншої…»

Увечері він пішов у театр, але вийшов відтіля після першої дії. Знову тинявся по місту, але, де б він не ходив, скрізь його переслідувала думка про завтрашню прогулянку і невиразне передчуття, що йому пощастити наблизитись до панни Ізабелли.

Минула ніч, потім ранок. О дванадцятій він наказав запрягати. Написав записку в магазин, що приїде пізніше, і порвав одну пару рукавичок. Нарешті увійшов слуга. «Коні готові!» – майнула думка у Вокульського.

– Князь!.. – доповів слуга.

Вокульському потемніло в очах.

– Проси.

Увійшов князь.

– Добрий день, пане Вокульський! – вигукнув він. – Ви кудись виїжджаєте? Мабуть, на склади або на вокзал.

Але з цього нічого не вийде. Я заарештую вас і заберу до себе. Буду навіть такий нечемний, що сяду в ваш екіпаж, бо свого не взяв. Проте я певний, що все це ви мені пробачите за прекрасні вісті.

– Може, зволите сісти, князю?..

– На хвилинку. Уявіть собі, пане Вокульський, – казав князь, сідаючи, – я доти докучав нашим панам-братам…

Я правильно сказав?.. Доти переслідував їх, поки, нарешті, кілька чоловік не обіцяли прийти до мене та вислухати ваш проект створення торговельної спілки. Отож негайно забираю вас з собою, або, краще сказати, – забираюся з вами, і їдьмо до мене.

Вокульському здалося, ніби його з усієї сили кинули грудьми об землю.

Його збентеження не пройшло повз увагу князя, який усміхнувся, вважаючи, що Вокульський зрадів з його візиту та запросин. Йому й на думку не спало, що для Вокульського прогулянка в Лазенки важливіша за всіх князів і всі спілки.

– Отже, ми готові? – спитав князь, встаючи з крісла.

Ще одна секунда – і Вокульський сказав би, що не поїде й не хоче ніяких спілок. Але в ту саму мить у нього майнула думка: «Прогулянка – для мене, спілка – для неї».

Він надів капелюша і поїхав з князем. Йому здавалося, що екіпаж їде не по брукові, а по його власному мозку. «Жінок здобувають не жертвами, а силою, навіть силою кулака…» – пригадались йому слова пані Мелітон. Під впливом цього афоризму йому захотілося схопити князя за комір і викинути на вулицю. Але це тривало тільки мить.

Князь скоса поглядав на нього і, бачачи, що Вокульський то червоніє, то блідне, думав: «Не сподівався я, що зроблю таку приємність цьому хорошому Вокульському. Справді, треба подавати руку допомоги новим людям…»

У своєму колі князь мав репутацію завзятого патріота, майже шовініста; поза аристократичними колами його вважали одним з найдостойніших громадян. Він дуже любив говорити по-польськи, але коли говорив і по-французьки, то завжди на громадські теми.

Він був аристократом з голови до п’ят – душею, кров’ю, серцем. Вірив, що кожне суспільство складається з двох частин: сірої юрби й обраних класів. Сіра юрба була витвором природи і, може, й справді походила від «мавпи», як твердив всупереч святому письму Дарвін. Але обрані класи мали якесь вище походження, і їхніми предками були якщо не боги, то принаймні їхні кревні – герої, як-от: Геракл, Прометей, в крайньому разі – Орфей.

У князя був у Франції кузен, граф (до краю отруєний заразою демократизму), який насміхався з неземного походження аристократії.

– Дорогий мій, – казав він, – здається, ти не зовсім розбираєшся в питаннях благородного походження. Що таке аристократичні роди? Це роди, предки яких були гетьманами, сенаторами, воєводами або, по-теперішньому, маршалками, членами верхньої палати, префектами департаментів. Ну, а цих панів ми знаємо: нічого надзвичайного в них немає… Вони їдять, п’ють, грають в карти, упадають коло жінок, залазять у борги, як і інші смертні, за яких вони інколи ще дурніші.

На обличчі у князя в таких випадках виступали червоні плями.

– А ти бачив коли-небудь, – заперечував князь, – префекта або маршалка з таким величним виразом обличчя, який ми бачимо на портретах наших предків?..

– Що ж у цьому дивного, – сміявся заражений демократизмом граф. – Художники надавали портретам такого виразу, який і не снився жодному з оригіналів, так само як знавці геральдики та історики поширювали про них казкові легенди. Це все брехня, мій дорогий!.. Це тільки декорації та костюми, які одного Войтка роблять князем, а другого батраком. Насправді ж і один, і другий – лише кепські актори.

– Проти знущання, мій дорогий, сперечатись нічого! – обурювався князь і втікав. Він прибігав у свою кімнату, лягав на шезлонг і, закинувши руки за голову та дивлячись на стелю, бачив, як по ній проходили постаті надлюдського зросту, сили, відваги, розуму, безкорисливості. То були його і графові предки, тільки граф зрікався їх. Невже у нього в крові є якась домішка?..

Юрбою простих смертних князь не тільки не гордував, а навпаки: ставився до них доброзичливо, спілкувався з ними й цікавився їхніми потребами. Він уявляв себе одним з Прометеїв, які мають до певної міри почесний обов’язок – діставати для цих бідних людей вогонь з неба. До того ж релігія наказувала йому добре ставитись до меншої братії, і князь червонів лише від думки, що більша частина аристократії стане колись перед судом божим без такої заслуги.

Отже, щоб уникнути цього сорому, він бував на всіляких нарадах і навіть влаштовував їх у себе вдома, жертвував по двадцять п’ять або по сто карбованців на різноманітні громадські заходи, а головне – постійно журився становищем нещасної вітчизни і щоразу закінчував свої виступи фразою:

– Отже, панове, подумаймо насамперед про те, як підтримати нашу нещасну вітчизну…

Сказавши це, він відчував, що з серця його зсувається якийсь тягар – тим більший, чим більше було слухачів або чим більше він пожертвував на якусь громадську справу.

Скликати нараду, заохотити до громадської справи і вболівати, безупинно вболівати за своєю нещасною батьківщиною – ось у чому, на його думку, полягали обов’язки громадянина. Але якби його спитали, чи посадив він коли-небудь дерево, аби захистити людей і землю від спеки, чи прибрав коли-небудь камінь з дороги, аби він не ранив коням копит, – він був би щиро здивований.

Він відчував і мислив, прагнув і страждав – за мільйони, але ніколи не зробив нічого корисного. Йому здавалось, що уболівати за долею рідного краю незмірно важливіше, аніж утерти носа шмаркатій дитині.

В червні обличчя Варшави помітно змінюється. Порожні до цього часу готелі заповнюються, ціни в них на номери підвищуються, на багатьох домах з’являються об’яви: «На кілька тижнів наймається мебльована квартира». Всі візники зайняті, всі розсильні бігають. На вулицях, у парках, театрах, ресторанах, на виставках, в крамницях і магазинах дамських туалетів можна зустріти постаті, яких не побачиш в інший час. Це засмаглі гладкі мужчини в синіх картузах з козирками, в величезних чоботях та вузеньких рукавичках, в костюмах, пошитих на смак провінціального кравця. Супроводять їх купки дам, які не відзначаються ні вродою, ні варшавським шиком, і також незграбних, з роззявленими ротами дітей, від яких пашить здоров’ям.

Одні з цих сільських гостей приїжджають з вовною на ярмарок, другі – иа скачки, треті – щоб подивитись на вовну й на скачки; деякі приїхали, щоб побачитись з сусідами, які живуть за верству від них, ще деякі – щоб освіжитись варшавською пилюкою та каламутною водою, а є й такі, що промучились кілька днів у дорозі самі не знаючи чого!

З такого з’їзду і скористався князь, щоб зблизити Вокульського з поміщиками.

Князь займав величезну квартиру на другому поверсі власного палацу. Частина її – кабінет господаря, бібліотека й курильна кімната – була місцем чоловічих зборів, де князь викладав свої або чужі проекти, які стосувалися громадських справ. Це траплялося по кілька разів на рік.

Останні весняні збори були присвячені питанню про впровадження гвинтових суден на Віслі, при чому виразно окреслилось трд партії. Перша, що складалася з князя і його приятелів, домагалася неодмінного впровадження гвинтових суден. Друга, міщанська, визнавала, що проект в основі чудовий, але вважала його передчасним і не хотіла давати на його здійснення грошей. Третя партія складалася лише з двох осіб: інженера, який твердив, що гвинтові судна не можуть плавати по Віслі, та глухого магната, який на всі відозви до його кишені незмінно відповідав:

– Прошу трохи голосніше, бо я нічого не чую…

Князь з Вокульським приїхали о першій годині, а хвилин через п’ятнадцять почали сходитись і з’їжджатись інші учасники наради. Князь кожного вітав з невимушеною люб’язністю, потім рекомендував Вокульського і підкреслював прізвище прибулого в списку надзвичайно довгим і надзвичайно червоним олівцем.

Одним з перших гостей був пан Ленцький. Він одвів Вокульського набік і ще раз розпитав про мету і значення спілки, до якої вже належав усією душею, але ніяк не міг збагнути, в чому її суть. Тим часом інші гості придивлялись до чужака й тихенько обмінювались зауваженнями про нього.

– Нівроку собі хлоп! – шепнув гладкий маршалок, підморгуючи в бік Вокульського. – Щетина на голові, як у дикого кабана, груди – дай боже всякому, очі бистрі… Цей би но звалився з ніг на полюванні!

– А обличчя, прошу… – додав барон з фізіономією Мефістофеля. – Лоб, прошу… вусики, прошу… еспаньйолка, прошу… Дуже, прошу, дуже… Риси трохи, прошу… але в цілому, прошу…

– Побачимо, який він буде на ділі, – додав трохи сутулуватий граф.

– Те-ек, спритний, сміливий, – наче з погреба озвався другий граф з пишними бакенбардами, що сидів нерухомо в кріслі й дивився поперед себе порцеляновими очима, немов англієць з «Journal Amusant»[68]68
  «Веселий огляд» – французький гумористичний журнал (франц.).


[Закрыть].

Князь устав з крісла й кашлянув; усі затихли, через що можна було почути закінчення оповідання маршалка:

– Всі ми дивимось на ліс, коли щось як заверещить під копитами! Уявіть собі, пане добродію, – то хорт, що біг коло коня на смику, задушив у борозні зайця!..

Сказавши це, маршалок ляснув себе широчезною долонею по стегну, з якого міг би викроїти для себе секретаря і писаря на додачу.

Князь кашлянув другий раз, маршалок збентежився й витер лоба величезною фуляровою хусткою.

– Шановні панове, – почав князь. – Я дозволив собі потурбувати вас з приводу одної надзвичайно важливої… громадської справи… Котра, як ми всі знаємо, повинна стояти на сторожі наших громадських справ… Я хотів сказати… наших ідей… тобто…

Здавалося, князь трохи заплутався, проте скоро опанував себе і провадив далі:

– Йдеться про спра… тобто про план… а краще сказати про проект організації спілки для сприяння торгівлі…

– Зерном, – підказав хтось з кутка.

– Власне кажучи, – говорив далі князь, – йдеться не про торгівлю зерном, а…

– Горілкою, – поспішив додати той самий голос.

– Та ні ж бо!.. Про торгівлю, а власне, про сприяння торгівлі Росії з закордоном товарами… ну, товарами…

Отож бажано, щоб наше місто стало центром цієї торгівлі…

– Які ж то товари? – спитав трохи сутулуватий граф.

– Спеціальну сторону питання ласкаво пояснить нам пан Вокульський, чоловік… фахівець, – закінчив князь. – Але пам’ятаймо, панове, також про обов’язки, що їх покладає на нас піклування про громадські інтереси і наша нещасна вітчизна…

– Їй-богу, зараз же вношу десять тисяч карбованців!.. – крикнув маршалок.

– На що? – спитав граф, який удавав стопроцентного англійця.

– Однаково!.. – громовим голосом відповів маршалок. – Я сказав: прогуляю в Варшаві п’ятдесят тисяч карбованців, то нехай десять ідуть на благодійні цілі, бо наш шановний князь говорив так чудово!.. Від душі й серця, їй-богу…

– Пробачте, – озвався Вокульський, – але йдеться не про добродійну спілку, а про спілку, яка забезпечує певний прибуток.

– Отож-бо!.. – докинув сутулуватий граф.

– Те-ек, – сказав граф-англієць.

– Який там прибуток з десяти тисяч? – заперечив маршалок. – Я з торбами пішов би з такими прибутками.

Сутулуватий граф аж підскочив:

– Прошу слова по суті питання: чи треба нам нехтувати невеликими прибутками!.. Оце нам і шкодить, панове!.. Оце!.. – кричав він, стукаючи нігтем по бильці крісла.

– Пане граф, – солодко перебив князь, – слово має пан Вокульський.

– Те-ек!.. – підтримав його граф-аиглієць, погладжуючи свої пишні бакенбарди.

– Отже, просимо шанованого пана Вокульського, – озвався якийсь новий голос, – аби ту громадську справу, яка зібрала нас тут, у гостинному домі князя, він виклав нам з властивою йому ясністю і стислістю.

Вокульський глянув на чоловіка, який визнавав у нього ясність і стислість думки. Це був знаменитий адвокат – друг і права рука князя; він любив висловлюватись велемовно, завжди відбиваючи рукою такт і прислухаючись до своїх фраз, які йому самому здавалися добірними.

– Тільки щоб усім нам було зрозуміло, – буркнув хтось з кутка, де сиділа шляхта, яка ненавиділа магнатів.

– Шановному панству відомо, – почав Вокульський, – що Варшава є торговельною базою між Західною і Східною Європою. Тут скупчується і проходить через наші руки частина французьких і німецьких товарів, призначених для Росії, з чого ми могли б мати певні прибутки, якби наша торгівля…

– Не знаходилась в руках євреїв, – півголосом сказав хтось біля стола, де сиділи купці і промисловці.

– Ні, – заперечив Вокульський. – Ми мали б прибутки в тому разі, якби в нашій торгівлі був певний порядок.

– З євреями порядку не буде…

– Але сьогодні, – перебив адвокат, – пан Вокульський дає нам можливість умістити християнські капітали замість єврейських…

– Пан Вокульський сам залучає євреїв до торгівлі, – кинув опонент з купецького табору.

Зробилось тихо.

– Про те, як я веду свої справи, я ні перед ким не звітую, – відказав Вокульський. – Я вказую вам спосіб упорядкування торгівлі Варшави з закордоном, що становить першу половину мого проекту і створює одне з джерел прибутку од вітчизняних капіталів. Другим джерелом є торгівля з Росією. Там є дешеві товари, яких нам не вистачає.

Торговельна спілка, яка взялася б за цю справу, могла б одержувати від п'ятнадцяти до двадцяти процентів на вкладений капітал. На перше місце я ставлю тканини.

– Це підірвало б нашу промисловість, – озвався опонент з купецької групи.

– Мене цікавлять не фабриканти, а споживачі… – відповів Вокульський.

Купці і промисловці почали перешіптуватись між собою, недоброзичливо поглядаючи на Вокульського.

– От ми й дійшли до громадської сторони справи, – схвильовано вигукнув князь. – Отже, питання стоїть так: чи визнаємо проект шановного пана Вокульського корисним для нашої батьківщини?.. Пане адвокат… – звернувся князь по допомогу, відчуваючи, що хтось мусить його виручити в складній ситуації.

– Шановний пане Вокульський, – взяв слово адвокат, – поясніть, будь ласка, з властивою вам докладністю, чи не заподіє довіз згаданих вами тканин з таких далеких місць шкоди нашим фабрикам?

– Насамперед, – сказав Вокульський, – ті наші фабрики – не наші, а німецькі…

– Ого!.. – вигукнув опонент з купецької групи.

– Я готовий, – казав далі Вокульський, – зараз же перелітати фабрики, де вся адміністрація і всі краще оплачувані робітники – німці, де капітал – німецький, а правління перебуває в Німеччині, де, нарешті, наші робітники не мають можливості вдосконалювати свою кваліфікацію, їм мало платять, з ними погано поводяться й до того ж понімечують…

– Це дуже важливо!.. – озвався сутулуватий граф.

– Те-ек… – прошепотів граф-англієць.

– Їй-богу, я аж схвилювався, слухаючи таке!.. – вигукнув маршалок. – Ніколи не думав, що ця розмова може бути така цікава… Я зараз повернусь…

І він вийшов з кабінету, ступаючи так важко, що підлога аж угиналась під його ногами.

– Хочете, щоб я назвав прізвища? – спитав Вокульський.

На цей раз група купців і промисловців виявила незвичайну стриманість і не зажадала прізвищ. Адвокат, швидко вставши з крісла й замахавши руками, вигукнув:

– Я вважаю, що з питанням про місцеві фабрики можна покінчити. Тепер, шановний пане Вокульський, поясніть нам, будь ласка, з властивою вам виразністю, яку позитивну користь матиме від вашого проекту…

– …наша нещасна батьківщина, – докінчив князь.

– Прошу панство, – казав Вокульський, – якби лікоть мого ситцю коштував лише на два гроші дешевше, ніж зараз, то на кожному мільйонові куплених ліктів населення заощадило б десять тисяч карбованців…

– А що таке десять тисяч карбованців?.. – спитав маршалок, який уже повернувся до кабінету, але ще не розібрав, у чому річ.

– Це багато… дуже багато!.. – вигукнув сутулуватий граф. – Нам треба навчитись цінити і копійчані прибутки…

– Те-ек… пенс – батько гінеї, – додав граф-псевдоанглієць.

– Десять тисяч карбованців, – говорив далі Вокульський, – це фундамент добробуту щонайменше для двадцяти родин…

– Крапля в морі, – буркнув один з купців.

– Але на це можна подивитися і з другого боку, – сказав Вокульський, – правда, це цікавить тільки капіталістів. Я маю товарів на три або чотири мільйони на рік…

– Оце я розумію!.. – прошепотів маршалок.

– Це не мій особистий капітал, – зауважив Вокульський. – Мій набагато скромніший.

– Люблю таких!.. – сказав сутулуватий граф.

– Те-ек, – додав граф-англієць.

– Ці три мільйони становлять мій кредит і дають мені, як посередникові, дуже невеликий процент, – мовив Вокульський. – Але якби замість кредиту я мав стільки готівки, то вона давала б мені прибутку від п’ятнадцяти до двадцяти процентів або й більше. Отож це мусить зацікавити тих людей, які тримають гроші в банках за низький процент. Ці гроші пускають в обіг інші люди, а прибуток беруть собі. А я пропоную вам безпосередньо пустити ваші капітали в обіг і збільшити ваші прибутки. Я скінчив.

– Чудово! – вигукнув сутулуватий граф. – А чи не можна б ознайомитися з деталями?

– Про них я можу говорити тільки з моїми спільниками, – відповів Вокульський.

– Вступаю, – сказав сутулуватий граф і подав йому руку.

– Те-ек, – додав псевдоанглієць і простягнув Вокульському два пальці.

– Шановні панове! – озвався чисто поголений мужчина з групи шляхти, що ненавиділа магнатів. – Ви тут говорите про торгівлю ситцем, яка нас абсолютно не цікавить… Але, панове… – говорив він далі плаксивим голосом, – зате у нас є зерно в коморах, у нас є горілка на складах, і посередники наживаються на нас, – скажу одверто, – зовсім безчесним способом…

Він оглянув присутніх у кабінеті. Група шляхти, яка ненавиділа магнатів, заплескала в долоні.

Обличчя князя, що променилось скромною радістю, раптом заясніло світлом справжнього натхнення.

– Але ж панове! – вигукнув він. – Сьогодні ми говоримо про торгівлю тканинами, а хто нам заборонить завтра або післязавтра обміркувати й інші питання?.. Отже, пропоную…

– Їй-богу, наш дорогий князь чудово говорить! – закричав маршалок.

– Слухаємо!.. Слухаємо!.. – підтримав його адвокат, намагаючись показати, що він захоплений мовою князя.

– Отже, панове, – вів далі розчулений князь, – я пропоную скликати ще дві наради: одну – в справі торгівлі зерном, другу – в справі торгівлі горілкою…

– А кредити для землевласників? – спитав хтось з групи непримиренної шляхти.

– Третій – в справі кредитів для землевласників, – промовив князь. – Четверту…

Тут він затнувся.

– Четверту і п’яту, – підхопив адвокат, – присвятимо оглядові загального економічного становища…

– …нашої нещасної батьківщини, – докінчив князь майже з слізьми на очах…

– Панове!.. – заволав адвокат, розчулено витираючи носа. – Вшануймо нашого господаря, великого громадянина, найславнішого з людей…

– Десять тисяч карбованців, їй-бо!.. – крикнув маршалок.

– …вставанням! – швидко докінчив адвокат.

– Браво!.. Хай живе князь!.. – залунали вигуки під акомпанемент тупоту ніг та гуркоту стільців.

Найголосніше кричала група шляхти, яка зневажала аристократію.

Не мігши погамувати хвилювання, князь почав обіймати своїх гостей; йому допомагав адвокат – він усіх цілував і від розчулення аж плакав. Кілька чоловік скупчилось біля Вокульського.