Текст книги "Лялька"

Автор книги: Болеслав Прус

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 57 страниц)

Розділ четвертий
СІЛЬСЬКІ РОЗВАГИ

Минуло хвилин з п’ятнадцять, поки в візок уклали речі.

Нарешті Вокульський з бароном сіли, кучер в сірій лівреї махнув батогом, і пара добрих сивих коней рушила повільним тюпачком.

– Раджу вам звернути увагу на пані Вонсовську, – почав знову барон. – Самоцвіт, а не жінка, і яка оригінальна!.. Навіть не думає виходити вдруге заміж, хоч страшенно любить, щоб коло неї упадали. Трудно, пане Вокульський, не бути її поклонником, а бути поклонником небезпечно. Зараз вона віддячує Старському за його залицяння до інших. Ви знаєте Старського?

– Якось раз бачив…

– Достойний чоловік, але неприємний, – казав барон, – антипатія моєї нареченої. Він так впливає їй на нерви, що у бідолашної в його товаристві псується настрій. І не дивно, бо вони – зовсім протилежні характери: вона – серйозна, він – легковажний, вона чула, навіть сентиментальна, він – цинік.

Слухаючи балаканину барона, Вокульський оглядав околиці, що потроху змінювали свій вигляд. Через півгодини за станцією на обрії показалися ліси, потім пагорки; дорога то звивалася між ними, то вибігала вгору, то опускалась у видолинки.

На одному з пагорків кучер обернувся до своїх пасажирів і, показуючи поперед себе батогом, промовив:

– Он наші пани брикою їдуть…

– Де? Хто? – гукнув барон, аж спинаючись на передок. – Ага, справді вони… Жовта брика і гнідий четверик.

Цікаво, хто там їде? Ану подивіться, будь ласка.

– Мені здається, я бачу щось червоне, – відповів Вокульський.

– Ага, то пані Вонсовська. Цікаво, чи є там моя наречена? – додав барон тихіше.

– Я бачу кілька дам, – сказав Вокульський, думаючи про. панну Ізабеллу: «Якщо вона їде з ними, то це добра ознака».

Обидва екіпажі швидко наближались один до одного.

На бриці гучно ляскали батогом, кричали, махали хусточками, а барон раз у раз вихилявся з візка й аж тремтів від хвилювання.

Візок спинився, але брика, розігнавшись, промчала повз нього, як буря галасу і сміху, і за кілька десятків кроків спинилась. Там, видно, про щось галасливо радились і щось вирішили, бо товариство зійшло на землю, а брика поїхала далі.

– Добрий день, пане Вокульський! – загукав хтось з брики, вимахуючи довгим батогом, Вокульський впізнав Охоцького.

Барон побіг до товариства. Навпроти йому вийшла дама в білій накидці, з білою мереживною парасолькою і поволі посувалася з простягненою до нього рукою в широкому рукаві, що спадав донизу. Барон ще здалека скинув капелюха і, добігши до нареченої, майже потонув у її рукаві. Після цієї чудової сцени, що здалась баронові надто короткою, а глядачам довгою, барон опам’ятався і сказав:

– Дозвольте, пані, відрекомендувати вам пана Вокульського, мого найкращого друга… Оскільки він гостюватиме тут довший час, я зобов’яжу його заступати мене в час моєї відсутності…

Він знову поцілував кілька разів рукав, відкіля до Вокульського висунулась чудова ручка. Вокульський потиснув її й відчув крижаний холод; він глянув на даму в білій накидці й побачив бліде обличчя і великі сумні й ніби злякані очі. «Цікава наречена», – подумав він.

– Пан Вокульський!.. – гукнув барон до двох дам і одного мужчини, які наближалися до них. – Пан Старський… – додав.

– Я вже мав приємність… – озвався Старський, підіймаючи капелюха.

– І я, – відповів Вокульський.

– Як же ми тепер посідаємо? – спитав барон, побачивши, що до них під’їжджає брика.

– Їдьмо всі разом! – вигукнула молода блондинка: видно, панна Феліція Яноцька, як догадувався Вокульський.

– Бо в нашому візку лише два місця… – солодким голосом почав барон.

– Я вас розумію, але нічого з цього не вийде, – озвалася приємним контральто дама в червоній сукні. – Жених і наречена поїдуть з нами, а в візок нехай сідають, якщо хочуть, пан Охоцький з паном Старським.

– Чому я? – крикнув з високого передка Охоцький.

– Або я? – додав Старський.

– Бо пан Охоцький погано правує кіньми, а пан Старський нестерпно поводиться, – відповіла моторна вдовичка.

Вокульський помітив, що в леї пишне каштанове волосся, чорні очі й веселе енергійне обличчя.

– Значить, пані дає мені відставку, – кумедно зітхнув Старський.

– Ви знаєте, що я завжди даю відставку поклонникам, які мені набридають. Але ж сідаймо, товариство. Жених з нареченою спереду. Феля поруч з Евеліною.

– Е, ні! – заперечила блондинка. – Я сяду скраю, бо бабуся заборонила мені сідати поруч з женихом і нареченою.

Барон з більшою елегантністю, аніж спритністю, підсадив свою наречену й сам сів навпроти неї. Потім удовичка сіла коло барона, Старський коло нареченої, а панна Феліція коло Старського.

– Прошу, – звернулася удовичка до Вокульського, прибираючи свою червону сукню, що розіслалась на половину сидіння.

Вокульський сів навпроти панни Феліції й помітив, що дівчина дивиться на нього з захватом і раз у раз червоніє.

– Чи не могли б ми попросити пана Охоцького віддати віжки кучерові? – сказала удовичка.

– Ех, пані, пані, завжди ви мені чимось дошкуляєте! – обурився Охоцький. – Ні, я таки правуватиму.

– Ну, то даю слово честі, що я вас наб’ю, якщо ви нас перекинете.

– То ще побачимо, – заперечив Охоцький.

– Чуєте, товариство, цей чоловік мені погрожує! – крикнула удовичка. – Чи нема тут кого-небудь, хто б за мене оступився?

– Я помщусь вам, – озвався Старський каліченою польською мовою. – Давайте пересядьмо вдвох в того візка.

Красуня вдова здвигнула плечима, барон знову поцілував в руку свою наречену, яка, усміхаючись, тихо розмовляло з ним, але ні на хвилину не могла зігнати з обличчя вираз смутку й переляку.

Поки Старський пересварювався з удовичкою, а панна Феліція червоніла, Вокульський придивлявся до нареченої. Вона помітила це й відповіла йому погордливим поглядом; безмежний смуток її раптом десь зник, натомість вона розвеселилась, як дитина. Сама подала баронові руку для поцілунку і навіть знехотя торкнула його ніжкою.

Її палкий поклонник так розчулився, що аж зблід, а губи в нього посиніли.

– Але ж ви зовсім не тямите, як правувати кіньми! – крикнула вдовичка, намагаючись штурхнути Охоцького ручкою парасольки.

В цю мить Вокульський вискочив з брики, бо передня пара коней звернула на середину дороги, задня – за ними, і бричка дуже похилилася на лівий бік. Вокульский підпер її плечем, а кучер спинив коні.

– Чи я не казала, що це страховище перекине нас! – закричала вдовичка. – Що ж ви робите, пане Старський?!.

Вокульський глянув у брику й на мить побачив таку сцену: панна Феліція аж лягала зо сміху, Старський упав обличчям на коліна красуні вдовички, барон термосив за комір кучера, а його наречена, збліднувши з переляку, одною рукою трималась за передок, а другою вп’ялася в плече Старського.

Одна мить – бричка випросталась, і все стало на свої місця. Тільки панна Феліція нестримно реготала.

– Я не розумію, Фелю, як можна сміятися в таку хвилину? – озвалась наречена.

– А чому б не посміятись?.. Що ж би лихого з нами могло статися? Адже з нами їде пан Вокульський… – сказала панна Феліція. Але спам’яталася, почервоніла ще більше, спочатку сховала обличчя в долоні, потім глянула на Вокульського так, ніби він її образив.

– Щодо мене, то я готовий замовити ще кілька таких пригод, – озвався Старський, – значуще дивлячись на вдовичку.

– З умовою, що я буду забезпечена від ваших ніжностей. Фелю, пересядь на моє місце, – відповіла вдова, кривлячись і сідаючи навпроти Вокульського.

– Хіба не ви, пані, сьогодні сказали, що вдовам усе дозволено?

– Але вдови не все дозволяють. Ні, пане Старський, ви повинні відучитись од своїх японських звичаїв.

– Це звичаї всесвітні, – відказав Старський.

– В усякому разі, вони не з тієї частини світу, до якої я звикла, – відрубала вдовичка, кривлячись і одводячи очі на дорогу.

У бриці зробилось тихо. Барон з приємністю ворушив своїми сивуватими вусиками, а його наречена посмутніла ще більше. Панна Феліція, зайнявши місце вдовички поруч Вокульського, обернулася до нього майже спиною і час від часу презирливо-меланхолійно поглядала на нього через плече. Але за що? Цього він не знав.

– Ви, мабуть, добре їздите верхи? – запитала Вокульського Вонсовська.

– Чому ви так думаєте?

– Ах, боже мій! Зараз – чому. Спочатку дайте відповідь на моє запитання.

– Не дуже, але їжджу.

– Звичайно, ви добре їздите, коли одразу вгадали, що можуть зробити коні в руках такого майстра, як пан Юліан. Ми будемо їздити разом… Пане Охоцький, від сьогоднішнього дня звільняю вас од прогулянок.

– Дуже радий, коли так, – відповів Охоцький.

– От гарно-отак відповідати дамам! – вигукнула панна Фельця.

– Краще вже я отак відповідатиму, аніж буду супроводити їх на прогулянках. Останній раз, коли ми їздили з пані Вонсовською, мені довелося п’ять разів злазити з коня, я ке мав і п’яти хвилин спокою. Тепер нехай спробує пан Вокульський.

– Фельцю, скажи цьому чоловікові, що я з ним не розмовляю, – озвалася вдовичка, показуючи на Охоцького.

– Чоловіче, чоловіче! – вигукнула Фельця. – Ця пані з вами не розмовляє… Вона каже, що ви нечемні.

– Ага, от ви и занудьгували за людьми з добрими манерами, – в’їдливо зауважив Старський. – Ви спробуйте, може, я дам себе перепросити.

– Давно ви виїхали з Парижа? – запитала вдовичка Вокульського.

– Завтра буде тиждень.

– А я вже не бачила його чотири місяці. Чудове місто!

– Заславек! – крикнув Охоцький і замахнувся пужалном, щоб хвацько ляснути батогом, але це йому не вдалося, бо батіг, невдало відкинений назад, заплутався між дамськими парасольками та чоловічими капелюхами.

– Ні, товариство! – закричала вдовичка. – Якщо хочете, щоб я їздила з вами кататися, то в’яжіть цього чоловіка, бо він просто небезпечний.

В бриці знову зчинився галас, бо Охоцький мав свого прибічника в особі панни Феліції, яка твердила, що як на початківця, то він правує байдуже і що навіть з досвідченими кучерами трапляються всілякі пригоди.

– Дорога Фельцю, – відказала вдовичка, – в твої літа кожен, хто має гарні очі, – добрий кучер.

– Аж сьогодні у мене буде добрий апетит… – казав барон своїй нареченій, але, помітивши, що говорить дуже голосно, перейшов на шепіт.

Тим часом брика в’їхала в володіння Заславської, і Вокульський з цікавістю придивлявся до її садиби. На досить високому, хоч і положистому, узгір’ї височів двоповерховий просторий будинок з двома одноповерховими крилами-флігелями. За ним зеленіли дерева старого парку, а перед ним розлягалась широка лука, порізана сіткою стежок, подекуди прикрашена клумбами, статуями та альтанками. Коло підошви узгір’я виблискувала смуга води, видно, ставок, на якому погойдувались човни та лебеді.

На зеленому тлі ясно-жовтий палац з білими колонами виглядав солідно й весело. Праворуч і ліворуч від нього поміж деревами видно було цегляні господарські споруди.

Під гучне ляскання батога (цього разу воно Охоцькому вдавалось) брика через мармуровий місток прикотилась перед палац, тільки одним колесом проїхавши по траві.

Гості злізли на землю, але Охоцький не віддав віжок кучерові, а сам відпровадив брику до стайні.

– Не забудьте ж, що о першій годині сніданок! – гукнула до нього панна Феліція.

До барона підійшов старий слуга в чорному сюртуку.

– Ясна пані зараз у коморі, – сказав він, – може, панове пройдуть у свої кімнати?

І завівши всіх до правого флігеля, він показав Вокульському велику кімнату, відчинені вікна якої виходили в парк. За хвилину прибіг козачок у ліврейній куртці, приніс води й почав розпаковувати чемодани.

Вокульський виглянув у вікно. Перед ним стелився травник з купами старих ялин, модрин та лип, за якими вдалині видно було зелені, порослі лісом узгір’я. Під самим вікном ріс кущ бурку, а в ньому було гніздо, над яким пурхали горобці. Теплий вересневий вітер залітав у кімнату і приносив невловимі пахощі.

Вокульський дивився на хмари, що, здавалось, чіплялися за верхівки дерев, на снопи світла, що проривались поміж темними вітами ялин, і йому було добре. Він не думав про панну Ізабеллу. Її образ, що палив йому душу, розвіявся перед простою красою природи; хворе серце замовкло і вперше за довгий час наповнилось тишею і спокоєм.

Але він згадав, що приїхав сюди з візитом, і швидко почав одягатись. Як тільки скінчив, у двері тихо постукали, й увійшов старий слуга.

– Пані просить до столу.

Вокульський пішов за слугою. Поминувши коридор, він опинився в просторій їдальні, стіни якої до половини були оздоблені панеллю з темного дерева. Панна Феліція розмовляла коло вікна з Охоцьким, а за столом, між Вонсовською і бароном, у кріслі з високою спинкою сиділа господиня.

Побачивши свого гостя, вона встала і ступила кілька кроків йому назустріч.

– Вітаю, пане Станіславе, – промовила вона, – і дякую, що вволив моє прохання.

А коли він нахилився, щоб поцілувати її в руку, вона поцілувала його в чоло, що справило на присутніх певне враження.

– Сідай отут, коло Казі. А ти, будь ласка, пам’ятай про нього.

– Пан Вокульський заслуговує на це, – зауважила вдовичка. – Якби не його витримка, пан Охоцький поламав би нам кості.

– Що ж трапилось?

– Він не вміє правувати й парою коней, а береться до четверика. Краще б він уже сидів цілі дні коло ставка та ловив рибу.

– Господи! Яке це щастя, що я не одружуся з цією жінкою! – зітхнув Охоцький, сердечно вітаючись з Вокульським.

– Ну, шановний пане, якщо ви все-таки сподіваєтесь зі мною одружитись, то вже краще залишайтесь кучером! – вигукнула Вонсовська.

– Завжди вони сваряться! – сміючись, сказала господиня.

Увійшла панна Евеліна Яноцька, а через кілька хвилин після неї, другими дверима, Старський.

Вони привіталися з господинею, яка відповіла їм чемно, але без усмішки.

Подали сніданок.

– У нас, пане Станіславе, – сказала господиня, – такий звичай: сходимось ми обов’язково лише до Столу.

А поза тим кожен робить, що йому подобається. Отож, якщо боїшся нудьги, то раджу тобі триматися Казі Вонсовської.

– А я одразу беру пана Вокульського в полон, – відповіла вдовичка.

– Ох! – зітхнула господиня, непомітно глянувши на гостя.

Панна Феліція невідомо котрий вже раз за сьогодні почервоніла й попросила Охоцького налити їй вина.

– Ні, ні… прошу води, – похопилась вона.

Охоцький виконав прохання, скрушно хитаючи головою та розводячи руками.

Після сніданку, протягом якого панна. Евеліна розмовляла тільки з бароном, а Старський упадав коло чорноокої вдовички, гості попрощалися з господинею і розійшлись.

Охоцький пішов на горище, де в навмисне збудованій комірчині він влаштував метеорологічний спостережний пункт, барон з нареченою вийшли в парк, а Вокульського господиня залишила в себе.

– Ану скажи мені, – почала вона, – бо перші враження бувають найправдивіші: як тобі подобається пані Вонсовська?

– Вона, здається, моторна і весела жінка.

– Правильно. А барон?

– Я мало його знаю. Ну – старий чоловік.

– Старий, дуже старий, – зітхнула господиня, – а проте хочеться йому женитись. А що ти скажеш про його наречену?

– Я зовсім її не знаю, хоч і дивно мені, що вона вибрала собі барона. Можливо, він найблагородніша людина…

– Справді, вона дивна дівчина, – вела далі господиня, і скажу тобі, що я починаю розчаровуватися в ній. До її одруження я не втручаюсь, бо не одна панна заздрить їй, а всі кажуть, що барон для неї – щаслива знахідка. Але те, що вона мала одержати після моєї смерті, буде відписано іншим. Кому дістануться баронові мільйони, той не потребуватиме моїх двадцятьох тисяч.

В голосі старої чути було роздратовання.

Незабаром вона попрощалася з Вокульським і порадила йому пройтись по парку.

Вокульський вийшов у двір і коло лівого флігеля, в якому була кухня, звернув у парк.

Пізніше йому досить часто пригадувались два перші спостереження, які він зробив у Заславку.

Насамперед неподалік від кухні він побачив будку, а перед нею на цепу собаку, який, забачивши чужого, почав так гавкати, скавучати та кидатись, немов сказився.

Але помітивши, що очі у собаки веселі і що він крутить хвостом, Вокульський погладив його. Це так злагіднило жахливого звіра, що він уже не хотів відпускати од себе Вокульського. Він скавучав, хапав його за поли, щоб хоч подивитись людині в обличчя. «От дивний цеповий собака», – подумав Вокульський.

В цю мить з кухні вийшло друге диво: гладезний старий хлоп. Вокульський, якому ще ніколи не доводилось бачити гладкого хлопа, заговорив з ним.

– Нащо ви тримаєте цього собаку на цепу?

– А щоб був лихий та не пускав до дому злодіїв, – усміхаючись, відповів батрак.

– То чого б вам не взяти справді лютого собацюру?

– Бо наша пані не тримала б злого пса. У нас і собака мусить були ласкавий.

– А ви, дядьку, що тут робите?

– Тепер я пасічник, а перед цим був плугатарем. А як віл зламав мені ребро, то ясна пані й послала мене на пасіку.

– І добре вам тут?

– Спочатку нудно було без роботи, а потім звик, то й байдуже.

Попрощавшися з хлопом, Вокульський звернув до парку й довго проходжався липовою алеєю, ні про що не думаючи. Йому здавалось, що він приїхав сюди пересичений, отруєний метушнею Парижа, гуком Варшави, дуднінням залізниці і що весь цей неспокій, усі тяжкі переживання паче випаровуються з нього. Якби його запитали: що таке село, він відповів би: тиша.

Раптом Вокульський почув позад себе швидкі кроки.

Його доганяв Охоцький з двома вудками на плечах.

– Чи не було тут панни Феліції? – запитав він. – Вона мала йти в пів на третю зі мною на рибалку. Але ви ж знаєте жіночу пунктуальність! Може, ви підете з нами? Не хочете? То, може, будете грати з Старським в пікет? До цього він завжди готовий, якщо не знайдеться партнера для преферансу.

– А що тут робить пан Старський?

– Як то що? Живе у своєї двоюрідної бабусі і разом хрещеної матері, удови покійного маршалка Заславського, а в даний момент журиться, що, мабуть, не одержить в спадщину її маєтку. Подумати тільки – не менш як триста тисяч карбованців!.. Але стара вважає за краще підтримати дітей-знайд, аніж касу в Монако. Бідолашний хлопець.

– А чим йому погано?

– А тим, що з бабусею справа урвалась, а з Казею зірвалась, от і виходить, хоч кулю в лоб пускай. Треба вам знати, – вів далі Охоцький, щось поправляючи коло вудок, – що теперішня пані Вонсовська, колись, ще панною, була закохана в Старського. Казьо і Казя – добірна пара, правда?.. Здається, саме з цього приводу пані Казя і приїхала сюди три тижні тому (а грошей у неї після покійного чоловіка, мабуть, не менше, ніж у нашої господині!).

Кілька днів у них ніби все йшло на добре, Казьо навіть встиг в рахунок майбутнього посагу видати лихвареві вексель, коли раптом… щось там зламалось… Вонсовська просто глузує з нього, а він удає, ніби все гаразд. Словом, погане його діло! Треба буде відмовитись від мандрівок, осісти в бідненькому фільварку і ждати, поки не вмре дядько, у якого, правда, вже давно камені в печінці.

– А що пан Старський робив досі?

– Ну, насамперед він робив борги. Трохи грав у карти, трохи подорожував (мені здається, переважно по паризьких та лондонських шинках, бо в той його Китай я щось не дуже вірю), але головним чином баламутив молодих дам. У цьому ділі він просто митець і заслужив таку сталу репутацію, що дами навіть не опираються йому, а дівчата вірять, що варто Старському за котрою-небудь походити, як вона негайно вийде заміж. Добре заняття, як і всяке інше!

– Звичайно, – підтвердив Вокульський, вже трохи заспокоївшись щодо суперника, «Такий не звабить панни Ізабелли».

Вони дійшли до кінця парку; за огорожею якого видно було ряд цегляних будинків.

– О, бачите, яка оригінальна жінка наша господиня! – мовив Охоцький, показуючи на будинки. – Бачите оті палаци? То все житла для слуг – кожне на чотири родини. А отой дім – притулок для наймитських дітей; там їх бавиться штук з тридцять, всі вмиті й причепурені, як паненята… А отой будинок, ніби дача, то притулок для старих, яких там зараз четверо; щоб не нудьгувати, вони перебирають та сортують волосінь на матраци для гостей.

Я тинявся по багатьох місцях нашої батьківщини і скрізь бачив, що слуги в панів живуть, як свині, їхні діти бабраються в болоті, як поросята. І коли я вперше потрапив сюди, то не повірив своїм очам. Мені здалося, що я опинився на острові Утопії[113]113
  Острів Утопія – ідеальна країна, описана в книжці англійського письменника Томаса Мора (1478–1535).


[Закрыть] або відкрив сторінку нудного моралістичного роману, де, автор описує, якими повинні бути пани, але якими вони ніколи не будуть. Подобається мені ця бабуся. А якби ви побачили, яка в неї бібліотека, що вона читає! Я остовпів раз, коли вона попросила мене пояснити їй деякі положення теорії еволюції, якої вона не визнає тільки тому, що автор вважає боротьбу за існування основним законом природи.

В кінці алеї показалась панна Феліція.

– Що ж, ідемо, пане Юліане? – запитала вона Охоцького.

– Підемо, і пан Вокульський з нами.

– Га-а-а? – здивувалася дівчина.

– Ви не хочете, щоб я йшов? – спитав Вокульський.

– Будь ласка, але… я думала, вам буде приємніше в товаристві пані Вонсовської.

– Дорога панно Фельцю! – закричав Охоцький. – Тільки не удавайте з себе в’їдливої, бо з цього нічого не вийде.

Ображена панна пішла вперед до ставка, а Охоцький з Вокульським за нею. Вони вудили рибу до п’ятої вечора на самому осонні, а день був душний. Охоцький впіймав дводюймового пічкура, а панна Феліція обірвала на рукаві мереживо. З цього приводу в них виникла суперечка про те, що молоді панни не тямлять, як держати вудку, а чоловіки не можуть і хвилини всидіти без балачки.

Помирив їх тільки дзвінок, що скликав на обід.

По обіді барон пішов у свою кімнату (в ці години у нього завжди була мігрень), решта товариства мала зібратися в парку, в альтанці, де звичайно їли фрукти.

Вокульський прийшов туди через півгодини. Він гадав, що буде першим, проте застав уже всіх дам, яким Старський щось розказував. Він розлігся в березовому кріслі й говорив нудьгуючим тоном, недбало хльоскаючи себе хлистом по носку черевика:

– Якщо подружжя відіграли яку-небудь роль в історії, то це були шлюби не з любові, а з розрахунку. Що ми сьогодні знали б про Ядвігу[114]114
  Ядвіга (1371–1399) – королева Польщі з 1382 року, яка на вимогу феодалів Малої Польщі вийшла заміж за великого князя литовського Ягайла, що став королем об’єднаних країн – Польщі і Литви.


[Закрыть] або про Марію Лещінську[115]115
  Марія Лещінська (1703–1768) – дочка польського короля Станіслава Лещінського, дружина французького короля Людовіка XV.


[Закрыть], якби ці жінки в свій час не наважились розумно вибрати собі чоловіка? Чим був би Стефан Баторій[116]116
  Стефан Баторій – семиградський князь, який в 1576 році одружився з князівною Анною Ягеллонкою і став польським королем.


[Закрыть] або Наполеон І, якби вони не одружилися з впливовими жінками?

Здруження – надто серйозний акт, аби в ньому слухати тільки голосу серця. Це не поетичний зв’язок двох душ, а важлива подія, яка має великий вплив на багатьох людей і на багато справ. Якби я сьогодні одружився з покоївкою або навіть з гувернанткою, то завтра мене вже не прийняли б у моєму середовищі. Мене ніхто не спитає про температуру моїх почуттів, але кожен поцікавиться, на які доходи я житиму і кого я приведу в свою родину.

– Одна річ шлюб політичний, а друга річ шлюб задля грошей з нелюбом, – відповіла господиня, дивлячись в землю й тарабанячи пальцями по столі. – Це насильство над найсвятішими почуттями.

– Ой дорога бабусю, – відказав Старський, зітхнувши. – Добре говорити про свободу почуттів, маючи двадцять тисяч карбованців річного доходу. «Погані гроші! Паскудні гроші!» – кричать усі. Але чому ж то, починаючи від батрака й кінчаючи міністром, всі обмежують свою свободу обов’язковою працею? Задля чого моряк і гірник ризикують своїм життям? Звичайно, задля тих поганих грошей, бо погані гроші забезпечують людині свободу хоч на кілька годин на день, хоч на два місяці на рік, хоч на кілька років за ціле життя. Всі ми лицемірно гордуємо грішми, але кожен з нас знає, що це – добриво, на якому зростає особиста свобода, наука, мистецтво, навіть ідеальна любов. Кінець кінцем, де народилась любов рицарів і трубадурів? Безумовно, не серед шевців та ковалів, і навіть не серед лікарів та адвокатів. Її викохали заможні класи, які створили жінку з ніжною шкірою й білими руками, народили мужчину з широким дозвіллям, аби він мав достатньо часу божествити жінку. Та ось серед нас є представник дійових людей, пан Вокульський, котрий, як каже бабуся, не раз довів свій героїзм ділом. Що спонукало його до небезпек? Звичайно, гроші, які тепер в його руках перетворились на могутню силу…

Стало тихо. Всі дами подивилися на Вокульського. Трохи помовчали, він відповів:

– Так, я здобув свій капітал з небезпечними пригодами, але відкіля ви знаєте, для чого я його здобув?..

– Пробачте, – перебив його Старський, – я зовсім не дорікаю вам, навпаки, вважаю, що ваш приклад гідний наслідування. І все-таки, відкіля вам відомо, що людина, яка жениться чи виходить заміж з розрахунку, не ставить собі якої-небудь благородної мети? Кажуть, що мої батьки побралися з чистого кохання, а проте все життя не були щасливі, а про мене, плід їхніх почуттів, нічого й казати…

Тим часом присутня тут моя шановна бабуся вийшла заміж проти свого бажання, а тепер її благословляє вся округа. Навіть більше, – додав він, цілуючи господиню в руку, – вона виправляє помилку моїх батьків, які так були зайняті коханням, що забули потурбуватись про забезпечення свого сина… Нарешті, маємо ще один доказ в особі чарівної пані Вонсовської…

– О, шановний добродію, – мовила вдовичка, почервонівши, – ви говорите так, немов обвинувач на страшному суді. А я скажу вам так само, як сказав пан Вокульський: відкіля ви знаєте, навіщо я це зробила?

– Але і ви це зробили, й бабуся зробила, і всі ми це зробимо, – з холодною іронією заперечив Старський, – за винятком пана Вокульського, який має стільки грошей, що може дати волю своїм почуттям.

– Я теж зробив те саме, – приглушеним голосом сказав Вокульський.

– Як, ви оженились задля грошей? – спитала вдовичка, широко розкриваючи очі.

– Не задля грошей, а для того, щоб дістати роботу й не вмерти з голоду. Я добре знаю той закон, про який говорить пан Старський…

– Ну що? – переможно сказав Старський, дивлячись на бабусю.

– А через те, що знаю, жалію тих, котрі мусять цьому законові коритись, – докінчив Вокульський. – Це, мабуть, найстрашніше нещастя в житті.

– Правду кажеш, – мовила господиня.

– Ви починаєте мене цікавити, пане Вокульський, – сказала пані Вонсовська, простягаючи йому руку.

Панна Евеліиа під час цієї розмови сиділа, низько схилившись над вишиванням. Раптом вона підвела голову і глянула на Старського з таким розпачем, що Вокульський здивувався. Але Старський так само хльоскав хлистом по носку свого черевика, курив сигару й напівглузливо, напівсумно усміхався.

За альтанкою залунав голос Охоцького:

– От бачиш, я ж тобі казав, що пані тут.

– Ну, то вона ж в альтанці, а не в кущах, – відповіла молода селянська дівчина з кошиком в руці.

– От макоцвітна, – буркнув Охоцький, входячи в альтанку і стурбовано поглядаючи на дам.

– Ого, пан Юліан знову приходить до нас в ролі переможця, – сказала вдовичка.

– Але ж, слово честі, я пішов через квітник, щоб коротше… – виправдувався Охоцький.

– І збилися з дороги, як сьогодні вранці, коли везли нас…

– Слово честі…

– Ти вже краще не виправдуйся, а відпровадь мене додому, – сказала господиня.

Охоцький подав їй руку, але обличчя у нього було таке збентежене, а капелюх так смішно з’їхав, що Вонсовська не втрималась і весело зареготала, через що панна Феліція знов почервоніла, а Охоцький кілька разів сердито глянув на вдовичку.

Все товариство звернуло ліворуч і пішло бічною алеєю до службових будівель. Попереду йшла господиня з Охоцьким, за ними дівчина з кошиком, потім удовичка з панною Феліцією, Вокульський, а позаду панна Евеліна з Старським. Коло хвіртки передні загомоніли, і Вокульський в цей час почув за собою тиху розмову:

– Інколи мені здається, що краще б я вмерла… – сказала панна Евеліна.

– Потерпіть, потерпіть… – так само тихо промовив Старський.

Вокульський аж тепер зрозумів, чого все товариство пішло в господарський двір. Назустріч господині вибігла ціла зграя курей, яким вона сипала зерно з кошика. За курми вийшла пташниця, стара Матеушова, і доповіла пані, що в дворі все гаразд, тільки вранці тут низько кружляв шуліка, а опівдні одна курка трохи вдавилась камінцем, але все минулося щасливо.

Оглянувши пташник, господиня пішла подивитись на обори та стайні, де робітники, переважно літні вже люди, доповідали їй про стан справ. Тут Мало не трапилась лиха пригода. Із стайні несподівано вибіг чималий лошак і став перед господинею гопки, але Охоцький вчасно вгамував пустотливу тварину, і господиня почастувала лощака звичною порцією цукру.

– Він вас, бабусю, ще коли-небудь покалічить, – невдоволено сказав Старський. – Де це видано, привчати до таких іграшок лошат, з яких потім виростають коні!

– Ти завжди говориш розсудливо, – відповіла йому господиня, гладячи лошака, який клав голову їй на плече, а потім побіг слідом за нею, так що конюхи мусили завертати його в стайню.

Навіть декотрі корови впізнавали свою хазяйку і вітали її тихим муканням. «Дивна жінка», – думав Вокульський, дивлячись на бабусю, яка вміла викликати до себе любов і тварин, і людей.

Після вечері господиня пішла спати, а пані Вонсовська запропонувала погуляти по парку.

Барон прийняв пропозицію не дуже охоче. Він одягнув тепле пальто, закутав шию хусткою і, взявши наречену під руку, пішов з нею попереду. Про що вони говорили, піхто не знав, але можна було помітити, що вона зблідла, о в нього обличчя взялось червоними плямами.

Десь об одинадцятій всі розійшлися, а барон, покашлюючи, провів Вокульського в його кімнату.

– Ну що, ви вже придивились до моєї нареченої?..

Яка ж вона гарна! Просто весталка, правда?.. А особливо, коли на личку в неї з’явиться вираз якоїсь дивної меланхолії, – ви звернули увагу? Вона така чарівна, що я готовий віддати за неї життя. Нікому б я цього не сказав, але вам скажу: я так божествлю її, що навряд чи насмілюся коли-небудь доторкнутись до неї… Мені хочеться тільки молитись на неї. Просто впав би перед нею навколішки й дивився б, щасливий, їй в очі, аби вона дозволила поцілувати край своєї сукні… Але чи не набрид я вам?

Раптом він так закашлявся, що очі його налилися кров’ю. Віддихавшись, він говорив далі:

– Я кашляю не часто, але сьогодні трохи застудився… і навіть не часто застуджуюсь, лише восени та напровесні. Ну, та воно минеться. Позавчора я запросив на консиліум Халубінського й Барановського, то вони мені сказали, щоб я тільки стерігся, та й буду здоровий… Питав я їх також (кажу це тільки вам), що вони думають про моє одруження. Але вони сказали, що одруження – це річ особиста… Я звернув їхню увагу на те, що берлінські лікарі вже давно радили мені женитись. Це змусило їх подумати, і котрийсь з них сказав: «Дуже шкода, що ви одразу не послухали їхньої поради…» Так що я остаточно вирішив не відкладати далі, як до пилипівки…

Його знову напав кашель. Він перепочив і раптом спитав Вокульського вже іншим голосом:

– Ви вірите в потойбічне життя?

– Чому ви питаєте?

– А тому, що ця віра рятує людину від розпачу. Я, наприклад. розумію, що вже й сам не можу бути таким щасливим, як міг бути колись, ні їй не дам повного щастя.