Текст книги "Лялька"
Автор книги: Болеслав Прус
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 57 страниц)
Розділ четвертий
ПОВЕРНЕННЯ
Неділя. Паскудний березневий день. Незабаром полудень, а варшавські вулиці майже безлюдні. Люди не виходять з дому, або ховаються по підворіттях, або, скулившись, утікають від дошкульного дощу з снігом. Майже не чути туркоту дрожок, бо візники стоять. Візники пересідають з передків під халабуди своїх екіпажів, а мокрі, обліплені снігом коні немов хочуть сховатись під дишель і накритись своїми вухами.
Незважаючи на таку погоду, а може, саме завдяки їй, пан Ігнац сидить у своїй загратованій кімнаті дуже веселий. Торгівля в магазині йде чудово, вітрини на майбутній тиждень оздоблені, а головне – з дня на день може повернутися Вокульський. Тоді нарешті пан Ігнац здасть комусь звітність та всю мороку по керівництву магазином і не більш як через два місяці поїде в відпустку. Після двадцяти п’яти років роботи – та ще й якої! – він має право на цей – відпочинок. Він думатиме тільки про політику, ходитиме, бігатиме і стрибатиме по полях та лісах, посвистуватиме собі і навіть співатиме, як співав замолоду.
Аби тільки не отой ревматичний біль, який на селі, звісно, минеться…
Отже, хоч дощ із снігом б’є в загратоване вікно, хоч він заліплює шибки так, що в кімнаті напівтемно, у пана Ігнаца настрій весняний. Він дістає з-під ліжка гітару, настроює її і, взявши кілька акордів, гугнявим голосом починає співати дуже романтичної пісні:
Ці чарівні звуки будять пуделя, що спить на канапі, і він своїм єдиним оком починає придивлятись до хазяїна.
Звуки ці спричиняють щось дивніше – вони викликають на подвір’ї якусь величезну тінь, що стає в загратованому вікні й намагається зазирнути всередину кімнати, чим звертає на себе увагу пана Ігнаца. «Це, мабуть, Павло», – думає пан Ігнац.
Але Ір іншої думки: він зіскакує з канапи і стурбовано нюхає двері, немов зачув когось чужого.
В сінях чути шарудіння. Чиясь рука шукає клямки, нарешті, двері відчиняються, і на порозі з’являється якась постать в широкій шубі, обліпленій снігом та покропленій дощем.
– Хто там? – питає пан Ігнац, і на обличчі його виступають червоні плями.
– А ти вже забув мене, старий?.. – тихо й повільно відповідає голос.
Пан Ігнац зовсім бентежиться. Він начіплює на ніс пенсне, яке зараз же спадає, потім витягає з-під ліжка схожий на труну футляр, квапливо ховає в нього гітару і кладе на своє ліжко.
Тим часом гість скидає шубу і смушеву шапку, а одноокий Ір, обнюхавши його, починає крутити хвостом і з радісним скавучанням припадає до його ніг.
Пан Ігнац підходить до гостя схвильований і зсутулений більш, ніж звичайно.
– Мені здається… – каже він, потираючи руки, – мені здається, що маю приємність…
Потім, часто кліпаючи, підводить гостя до вікна.
– Стась… їй же богу!..
Він плеще гостя по опуклих грудях, тисне йому то праву, то ліву руку і, нарешті, поклавши долоню на його стрижену голову, робить такий рух, ніби має втирати йому в тім’я мазь.
– Ха-ха-ха!.. – сміється пан Ігнац. – Стась власною особою… Стась із війни!.. Що це ти аж тепер згадав, що маєш магазин і друзів? – додає він, сильно ляпаючи його по спині. – Хай мене чорти візьмуть, коли ти не схожий на солдата або на моряка, тільки не на купця… Вісім місяців не бути в магазині!.. Які груди… яка довбешка…
Гість також сміявся. Він обняв Ігнаца за шию і по кілька разів палко поцілував його в обидві щоки, які той по черзі підставляв йому, сам, однак, не відповідаючи на поцілунки.
– Ну, що ж у тебе, старий, чувати? – спитав гість. – Щось ти схуд, поблід…
– Навпаки, потроху набираю тіла.
– Посивів… Як же ти себе почуваєш?
– Чудово. І в магазині справи йдуть добре, оборот трохи збільшився. В січні й лютому наторгували на двадцять п’ять тисяч карбованців!.. Стасю коханий!.. Та тебе ж вісім місяців не було вдома… Це тобі що? Може, сядеш?
– Звичайно, – відповів гість, сідаючи на канапі, на якій враз умостився Ір і поклав йому голову на коліна.
Пан Ігнац присунув свого стільця до канапи.
– Може, що-небудь з’їси? У мене є шинка і трохи ікри.
– Можна.
– Може, чого-небудь і вип’єш? Є пляшка непоганого угорського вина, але тільки одна ціла чарка.
– Буду пити з склянки.
Пан Ігнац затупцював по кімнаті, відкриваючи то шафу, то сундучка, то шухляду в столі. Він дістав вино і знову сховав його, потім поклав на столі шинку й кілька булок.
Руки й повіки йому тремтіли, і минуло чимало часу, поки він заспокоївся настільки, що зміг виставити на стіл усі харчі. Лише чарка вина повернула йому порушену душевну рівновагу.
Тим часом Вокульський їв:
– Ну, що нового? – вже спокійніше запитав пан Ігнац, торкаючи гостя за коліно.
– Догадуюсь, що тебе цікавить політика, – відповів Вокульський. – Буде мир.
– А чого ж озброюється Австрія?
– Озброюється на шістдесят мільйонів гульденів?.. Хоче загарбати Боснію й Герцеговіну.
У Ігнаца розширились зіниці.
– Австрія хоче загарбати?.. – повторив він. – За що?
– За що? – усміхнувся Вокульський. – За те, що Туреччина не може їй нічого заборонити.
– А що ж Англія?
– Англія також дістане компенсацію.
– Коштом Туреччини?
– Звичайно. Слабші завжди платять за сварки між сильними.
– А справедливість? – вигукнув пан Ігнац.
– Справедливість полягає в тому, що сильні множаться й ростуть, а кволі гинуть. Інакше світ перетворився б на дім інвалідів, а це вже була б несправедливість.
Ігнац відсунувся разом із стільцем.
– І це кажеш ти, Стасю?.. Серйозно, без жартів?
Вокульський спокійно глянув на нього.
– Це кажу я, – відповів він. – Що ж у цьому, дивного? Хіба цей закон не стосується мене, тебе, всіх нас?.. Забагато я плакав над собою, щоб уболівати за Туреччиною.
Пан Ігнац опустив очі й замовк. Вокульський спокійно їв.
– Ну, а як тобі щастило? – запитав Жецький уже спокійним тоном.
У Вокульського блиснули очі. Він перестав їсти і сперся на бильце канапи.
– Пам’ятаєш, – спитав він, – скільки я взяв з собою грошей, як виїжджав звідси?
– Тридцять тисяч карбованців, усю готівку.
– А як ти гадаєш: скільки привіз?
– П’ятде… ну, тисяч з сорок… Угадав?.. – спитав Жецький, невпевнено дивлячись на нього.
Вокульський налив склянку вина й неквапно вишів.
– Двісті п’ятдесят тисяч карбованців, з них більша частина золотом, – промовив він виразно. – А оскільки я сказав купити цінних паперів, які продам після укладення миру, то матиму понад триста тисяч.
Жецький нахилився до нього, розкривши рота.
– Не бійся, – вів далі Вокульський, – ці гроші я заробив чесно, навіть тяжкою працею, дуже тяжкою. Весь секрет полягає в тому, що я мав багатого спільника й задовольнявся прибутком в чотири-п’ять разів меншим, ніж інші. Через те мій капітал весь час був в обігу і зростав.
Ну, – додав він по паузі, – до того ж мені неймовірно щастило… Як грачеві, котрому десять разів підряд виходять той самий номер в рулетці. Нічого собі гра?.. Майже щомісяця я ризикував усім майном, а щодня – життям.
– І тільки задля цього туди їздив? – спитав Ігнац.
Вокульський насмішкувато глянув на нього.
– А ти хотів, щоб я зробився турецьким Валленродом?[14]14
Натяк на поему Міцкевича «Конрад Валленрод», герой якої, щоб помститися хрестоносцям, котрі захопили Литву, удає з себе німця, проникає в ворожий табір і сприяє його поразці. Цим іронічним запитанням Вокульський підкреслює, що його діяльність не мала нічого спільного з політикою.
[Закрыть]
– Ризикувати задля капіталу, коли є певний шматок хліба!.. – буркнув пай Ігпац, хитаючи головою і зводячи брови.
Вокульський затремтів від гніву й підхопився з канапи.
– Цей певний шматок хліба, – заговорив він, стикаючи кулаки, – стояв мені поперек горла й душив мене цілих шість років!.. Хіба ти вже не пам’ятаєш, скільки разів на день дорікали мені двома поколіннями Міицелів та ангельською добротою моєї дружини? Чи був хто-небудь з далеких чи близьких моїх знайомих, крім тебе, хто не ображав би мене словом, рухом або поглядом? А скільки разів говорили мені мало не в вічі, що я живу коштом своєї дружини, що всім завдячую праці Мінцелів, а своєї енергії не доклав аніскілечки, хоч я розширив цю крамничку і подвоїв її прибутки…
Мінцслі, завжди Міицелі!.. Нехай тепер порівняють мене з Мінцелями. Я сам-один заробив за півроку більше, ніж два покоління Мінцелів за півстоліття. Щоб здобути те, що я здобув серед куль, багнетів і тифу, тисяча Мінцелів мусили б марудитись у своїх крамничках та ковпаках. Тепер я вже знаю, скількох Мінцелів я вартий, і для такого результату, їй-богу, готовий повторити ту саму гру! Краще мені ризикувати майном і життям, аніж дякувати людям, які купують у мене парасольку, або кланятись тим, котрі зволять у моєму магазині замовити унітаз для ватерклозета.
– Він завжди однаковий! – прошепотів Ігнац.
Вокульський охолов. Він поклав руку на плече Ігпацові й, заглядаючи йому в очі, лагідно сцитав:
– Ти не гніваєшся, старий?
– Чого? Хіба я не знаю, що вовк не стерегтиме баранів… Звичайна річ…
– Що ж у вас чувати, скажи?
– Тільки те, про що я писав тобі в листах. Торгівля йде добре, одержали нові товари, збільшилось замовлень.
Потрібен ще один продавець.
– Візьмемо двох, магазин розширимо, буде розкішний.
– Дрібниці.
Вокульський глянув на нього збоку й усміхнувся, бачачи, що настрій у старого поліпшується.
– А що чути в місті? В магазині, поки ти в ньому працюєш, завжди буде все гаразд. у– В місті…
– Постійні покупці всі нас відвідують? – перебив його Вокульський, все швидше ходячи по кімнаті.
– Всі. Навіть з’явились нові.
– А… а…
Вокульський спинився, ніби вагаючись. Він знов налив склянку вина й вихилив одним духом.
– А Ленцький купує у нас?..
– Частіше бере набір.
– Значить, бере… – Вокульський передихнув. – Як же його справи?
– Здається, він зовсім збанкрутував, і, мабуть, цього року продаватимуть з торгів його будинок.
Вокульський нахилився над канапою і почав бавитися з Іром.
– Скажи, будь ласка… А панна Ленцька не вийшла заміж?
– Ні.
– І не виходить?
– Навряд. Хто тепер одружиться з панною, у якої великі претензії і ніякого приданого? Так і постаріється, хоч і гарна. Звичайно…
Вокульський встав і потягнувся. Його суворе обличчя стало на диво лагідним.
– Любий ти мій старигане! – сказав він, беручи Ігнаца за руку. – Мій чесний давній приятелю! Ти навіть не уявляєш собі, який я радий тебе бачити, та ще й у цій кімнатці. Пам’ятаєш, скільки я тут провів вечорів та ночей… як ти мене годував, як віддавав мені свою кращу одежу… Пам’ятаєш?
Жецький уважно подивився на нього й подумав, що вино, мабуть, досить міцне, коли так розв’язало язика Вокульському.
Вокульський сів на канапу, обперся головою об стіну й заговорив наче сам до себе:
– Ти навіть не уявляєш собі, що я витерпів – на чужині, не певний, чи побачу ще кого-небудь з близьких, страшенно самотній. Бо, розумієш, найстрашніша самотність не та, що навколо людини, а пустка в самій людині, коли вона не взяла з собою з батьківщини жодного теплого погляду, сердечного слова, навіть іскри надії.
Пан Ігнац ворухнувся на стільці, щоб заперечити.
– Дозволь нагадати, – зауважив він, – що спочатку я писав тобі дуже сердечні листи, можливо, навіть надто сентиментальні. Але мене розохотили твої короткі відповіді.
– Хіба я на тебе ображаюсь?
– Ще менш підстав у тебе ображатись на інших працівників, котрі не знають тебе так, як я.
Вокульському стало ніяково.
– Але ж я до жодного з них не маю претензій. Може, трошечки до тебе за те, що так мало писав про… міські справи… До того ж «Кур’єр» часто пропадав на пошті, новини надходили з перервами, і тоді мене починали мучити найгірші передчуття.
– Чому? Адже у нас не було війни, – здивовано відповів пан Ігнац.
– Та й справді!.. Ви навіть непогано веселилися. Пам’ятаю, в грудні тут влаштовували чудові живі картини.
Хто там в них виступав?..
– Ну, я на такі дурниці не ходжу.
– Правда. А я того дня дав би десять тисяч карбованців, щоб їх побачити. Ще більша дурниця!.. Правда ж?
– Безумовно… хоч твій настрій можна пояснити нудьгою, самотністю.
– А може, тугою, – перебив Вокульський. – Отруювала вона мені кожну вільну від праці хвилину, кожну годину відпочинку. Налий мені вина, Ігнаце.
Він випив, знову почав ходити по кімнаті й заговорив притишеним голосом:
– Уперше це сталося зі мною під час переправи через Дунай, що тривала з вечора до пізньої ночі. Я плив сам із циганом-перевізником. Розмовляти я з ним не міг, тому розглядав околиці. В тому місці були піщані береги, як у нас. І дерева схожі на наші верби, й косогори порослі ліщиною, д темні соснові гаї – все, як у нас. На якусь хвилину мені здалося, що я на батьківщині і перш ніж настане ніч я побачу вас. Ніч настала, але одночасно зникли в темряві береги. Я залишився сам на широчезному водному просторі, в якому відбивалися бліді зірки. І тоді мені спало на думку, що я так далеко від дому, і єдине, що нас єднає, – оці зорі, а в цю хвилину, мабуть, там, у вас, ніхто на них не дивиться, ніхто мене не пам’ятає, ніхто!.. Я відчув, що всередині у мене ніби щось розірвалось, і тоді я зрозумів, яка у мене в душі глибока рана.
– Це правда, зірки мене ніколи не цікавили, – тихо промовив пан Ігнац.
– Від того дня на мене напала дивна хвороба, – вів далі Вокульський. – Поки я писав листи, складав рахунки, одержував товари, розсилав своїх агентів, поки допомагав витягати з болота вози та розвантажувати їх або стеріг товари від грабіжників, – я був більш-менш спокійний.
Але як тільки відривався від справ, навіть коли на хвилину відкладав перо, я відчував такий біль, наче мені, – ти розумієш, Ігнаце, – наче мені в серце потрапила зернина піску. Бувало, ходжу, їм, п’ю, розмовляю, тверезо думаю, розглядаю чудові краєвиди, навіть сміюсь і веселюсь, а однак відчуваю, ніби мене щось тупо коле, відчуваю якийсь невиразний неспокій, ледь помітну тривогу.
Цей хронічний, надзвичайно болісний стан кожна дрібниця могла перетворити в бурю. Якесь дерево знайомої породи, голий горбок, барва хмари, політ птаха, навіть порив вітру без ніякого приводу збуджували в мені такий шалений розпач, що я втікав од людей. Я шукав такої відлюдної місцини, де міг би небачений ніким упасти й вити з болю, як пес.
Інколи в такі години, коли я втікав сам від себе, мене здоганяла ніч. Тоді з-за кущів, повалених дерев та з яруг проти мене виходили якісь сірі тіні й сумно кивали головами з каламутними очима. А всі шелести листя, далекий гуркіт возів, дзюрчання води зливалися в один жалібний голос, який питав мене: «Подорожній чоловіче, що з тобою сталось?»[15]15
Цитата з вірша Міцкевича «До Г***». Прус цитує з пам’яті; у Міцкевича: «Пілігриме…»
[Закрыть] І справді, що зі мною сталось…
– Нічого не розумію, – перебив його Ігнац. – Що ж воно за шаленство?
– Що?.. Туга.
– За чим?
Вокульський здригнувся.
– За чим? Ну… за всім… за батьківщиною…
– Чому ж ти не повертався?
– А що б це мені помогло?.. А зрештою – не міг.
– Не міг? – перепитав Ігнац.
– Не міг… та й усе! Нічого мені було повертатися, – нетерпляче відповів Вокульський. – Вмерти тут чи там – однаково… Дай мені вина, – раптом закінчив він, простягаючи руку.
Жецький глянув на його палаюче обличчя й відсунув пляшку.
– Облиш, – сказав він, – ти вже й так збуджений…
– Через те й хочу пити…
– Через те ти й не повинен пити, – перебив Ігнац. – Ти забагато говориш, може, більше, ніж сам хотів би, – додав він з притиском.
Вокульський не наполягав. Він подумав і відповів, хитаючи головою:
– Помиляєшся.
– Зараз я тобі доведу, – відповів Ігнац стишеним голосом, – Ти їздив туди не тільки для того, щоб заробити гроші…
– Безумовно, – сказав Вокульський, подумавши.
– Та й нащо тобі триста тисяч карбованців, коли вистачало тисячі на рік?..
– Правильно.
Жецький нахилився до його вуха.
– А ще скажу тобі, що ці гроші ти привіз не для себе…
– Хто його знає, може, ти й угадав.
– Я вгадую більше, ніж ти думаєш…
Вокульський раптом зареготав.
– Ага, он що ти думаєш! – вигукнув він. – Запевняю тебе, що ти нічого не знаєш, старий мрійнику.
– Боюсь я твоєї тверезості, бо від неї ти починаєш балакати, як шалений. Ти розумієш мене, Стасю?..
Вокульський все сміявся.
– Твоя правда, я не звик пити, й вино вдарило мені в голову. Але тепер я вже можу думати тверезо. Скажу тобі тільки, що ти помиляєшся. А тепер, щоб я зовсім не впився, випий сам – за успіх моїх намірів.
Ігнац налив чарку й, міцно потиснувши руку Вокульському, промовив:
– За успіх великих намірів…
– Великих для мене, але насправді дуже скромних.
– Хай буде й так, – сказав Ігнац. – Я вже такий старий, що мені краще ні про що не знати; навіть такий старий, що прагну тільки одного – гарної смерті. Дай мені слово, що, коли настане час, ти повідомиш мене…
– Так, коли настане час, будеш моїм сватом.
– Я вже був, і нещасливо…
– З удовою, сім років тому?
– П’ятнадцять.[16]16
Жецький має на увазі польське повстання 1863 року, в якому Вокульський брав участь.
[Закрыть]
– Знову своєї, – засміявся Вокульський. – Ти завжди однаковий.
– І ти однаковий. За успіх твоїх намірів… Які б вони не були, але я знаю, що вони гідні тебе. А тепер – мовчу…
Сказавши це, пан Ігнац випив вино, а чарку кинув на підлогу. Брязкіт розбитого скла розбудив Іра.
– Ходімо в магазин, – сказав Ігнац. – Бувають розмови, після яких добре поговорити про справи.
Жецький узяв з шухляди ключа, і вони вийшли. У підворітті на них війнуло мокрим снігом. Жецький відчинив двері магазину й засвітив кілька газових ріжків.
– Ого, які товари! – вигукнув Вокульський. – І, здається, всі нові?
– Майже. Хочеш подивитись?.. Отут фарфор. Зверни увагу…
– Потім… Дай мені книгу.
– Прибутків?
– Ні, боржників.
Жецький відкрив конторку, дістав книгу й підсунув крісло. Вокульський сів і, переглянувши список, зупинився на одному прізвищі.
– Сто сорок карбованців, – прочитав він. – Ну, це небагато…
– Хто ж то? – запитав Ігнац. – А… Ленцький…
– Панні Ленцькій також відкрито кредит… дуже добре, – бубонів далі Вокульський, нахилившись над книжкою, немов запис був невиразний. – Ага… ага… позавчора взяла гаманця… Три карбованці?.. Це, мабуть, дорого…
– Зовсім ні, – озвався пан Ігнац, – гаманець прекрасний, я сам вибирав.
– З яких це? – байдуже спитав Вокульський і закрив книгу.
– З тієї он полиці. Бачиш, які гарненькі?
– Вона, мабуть, довго перебирала їх… Кажуть, вона перебірлива…
– Зовсім не перебирала, нащо їй було перебирати? – відповів Ігнац. – Подивилась оцього…
– Оцього?..
– А хотіла взяти отого…
– Отого? – шепнув Вокульський, беручи в руки гаманця.
– Але я порадив їй іншого, схожого на отой…
– А знаєш, це таки гарненька річ.
– Той, що я вибрав, був іще кращий.
– Мені він дуже подобається. Знаєш… я візьму його, бо мій уже нікуди не годиться…
– Зажди, я знайду тобі кращого, – вигукнув Жецький.
– Та нехай. Покажи інші товари, може, я ще що-небудь візьму.
– Запонки ти маєш? Галстук, калоші, парасольку…
– Дай мені парасольку, ну… і галстук. Сам вибери.
Я сьогодні буду єдиним покупцем і до того ж заплачу готівкою!
– Дуже добра звичка, – радо відповів Жецький. Він швиденько дістав галстук з шухляди і парасольку з вітрини й подав Вокульському. – Зі знижкою, що належиться тобі, як співробітникові закладу, заплатиш сім карбованців. Чудова парасолька. Дрібниці.
– Ну, що ж, повернемось до тебе? – сказав Вокульський.
– Не оглядатимеш магазину? – спитав Ігнац. – Ах, що це мене обхо…
– Не обходить тебе твій власний магазин, такий чудовий магазин?.. – здивувався Ігнац.
– Та ні ж бо, як ти міг таке подумати?.. Але я трохи стомився.
– Слушно, – сказав Жецький. – Що правильно, то правильно. Ну, то ходімо.
Позакручувавши газові ріжки і пропустивши Вокульського вперед, він замкнув магазин. В підворітті вони знов побачили мокрий сніг і Павла, який ніс обід.
Розділ п'ятий
ДЕМОКРАТИЗАЦІЯ СТАРОГО ПАНА І МРІЇ СВІТСЬКОЇ ПАННИ
Пан Томаш Ленцький з дочкою-одиначкою Ізабеллою та кузиною панною Флорентіною жив не в своєму власному домі, а наймав квартиру з восьми кімнат в районі Уяздовської Алеї. Квартира складалася з вітальні з трьома вікнами, кабінету власного, будуара дочки, спальні для себе, спальні для дочки, кімнати панни Флорентіни та гардеробу, крім кухні та приміщення для слуг – старого камердинера Миколая, його жінки, що працювала куховаркою, і покоївки Ганнусі.
Квартира була дуже вигідна: суха, тепла, простора і світла, з мармуровими сходами, газом, електричними дзвінками та водопроводом. Кожна кімната в разі потреби сполучалася з іншими, але також мала окремий хід. Меблів було ні замало, ні забагато, якраз стільки, скільки потрібно, до того ж вони були досить прості й не муляли очей зайвими оздобами. Вигляд буфета збуджував почуття певності, що срібло з нього не пропаде; ліжко викликало думку про спокійний відпочинок достойних людей; стіл міг витримати скільки завгодно потрав та напоїв, на стілець можна було сісти, не боячись, що він зламається, а в кріслі добре було мріяти.
Хто сюди заходив, міг не боятися, що на щось наткнеться або зіпсує. Чекаючи господаря, гість не нудився, бо круг нього було багато вартих уваги речей. До того ж споглядання цих речей, які були зроблені давно й могли служити ще кільком поколінням, створювало якийсь урочистий настрій.
На цьому солідному тлі квартири вигідно вирізнялися її мешканці.
Пан Томаш Ленцький був шістдесятирічний чоловік, невисокий, гладкий і повнокровний. Він носив невеликі білі вуса й таке ж біле, зачесане догори волосся. У нього були сірі розумні очі, велична постава й енергійна хода. На вулиці йому давали дорогу, прості люди казали: «Оце одразу видно, що з панів пан».
І справді, в роду пана Ленцького було чимало сенаторів.
Батько його ще володів мільйонами, а він сам замолоду теж був досить багатий. Проте пізніше частину маєтку поглинули політичні події[17]17
Автор, напевне, має на увазі січневе повстання, пізніші репресії царського уряду та скасування кріпацтва.
[Закрыть], а решту – подорожі по Європі та великосвітське життя. Треба сказати, що пан Томаш до 1870 року часто бував при французькому дворі, а потім при віденському та італійському. Тут Віктор-Еммануїл, зачарований вродою його дочки, дарував його своєю приязню і навіть хотів надати йому графський титул. Отож не дивно, що пан Томаш по смерті великого короля два місяці носив на капелюші жалобний креп.
Кілька останніх років пан Томаш нікуди не виїздив з Варшави, бо на те, щоб з’являтись при дворах, уже бракувало грошей. Зате його квартира стала осередком вищого світу й була ним доти, поки не розійшлась поголоска, що пан Томаш прогайнував не тільки своє майно, а й посаг панни Ізабелли.
Першими повтікали женихи, за ними дами, у яких були бридкі дочки, з рештою пан Томаш порвав стосунки сам і обмежив свої знайомства виключно ріднею. Але коли й серед рідні помітив певне охолодження, він зовсім зрікся товариства й навіть, – як домовласник, записався до купецького клубу, чим дуже обурив багатьох шановних осіб.
Там хотіли обрати його головою, але він не погодився.
Тільки його дочка ще бувала у старої тітки графині Карольової та в кількох її приятельок, а це знову стало приводом для поголоски, ніби у пана Томаша ще є майно і що він порвав з товариством почасти через дивацтво, а почасти через те, щоб випробувати справжніх друзів і вибрати дочці чоловіка, який любив би її не за посаг, а задля неї самої.
Таким чином навколо панни Ізабелли знову почала збиратися юрба поклонників, а на столику в її будуарі – купа візитних карток. Проте прийомів для гостей не влаштовували, з чого вони, зрештою, не дуже й обурювались, бо розійшлась третя поголоска, що дім пана Томаша буде продано з торгів.
Цього разу в товаристві сталося замішання. Одні твердили, що пан Томаш явний банкрут, другі готові були заприсягтися, що він приховав майно, аби забезпечити щастя своїй одиначці. Кандидати в чоловіки та їхні родичі мучились непевністю. Щоб нічим не ризикувати та нічого не втрачати, вони віддавали належне вроді панни Ізабелли, не нав’язуючись занадто, й нишком залишали в її домі візитні картки' благаючи бога, аби їх не запросили перш, ніж з’ясується ситуація.
Про візити-відповіді пана Томаша не було й мови. Таку поведінку виправдували його екстравагантністю і жалобою за покійним Віктором-Еммануїлом.
Тим часом пан Томаш удень проходжався по Алеях, а ввечері грав у клубі в віст. Обличчя його завжди було таке спокійне, а постава така велична, що поклонники його дочки не знали, що й думати. Найрозважливіші вичікували, а сміливіші знову почали дарувати її ніжними поглядами, тихими зітханнями або тремтячими потисками руки, на що вона відповідала холодною, а часом гордовитою байдужістю.
Панна Ізабелла була незвичайно гарна. Все «в ній було оригінальне й досконале. Зріст вище середнього, ідеально струнка постать, пишне світле волосся з попелястим відтінком, рівний носик, напіврозкриті вуста, зуби, як перли, руки й ноги – гідної подиву краси. Особливе враження справляли її очі – часом темні й замріяні, часом іскристі від веселощів, часом ясно-сині й холодні, як крига.
Надзвичайна була гра її обличчя. Доли вона говорила, говорили її вуста, брови, ніздрі, руки, вся її постать, а найбільше очі, якими вона, здається, прагнула перелити свою душу в слухача. А коли слухала, здавалось, вона хоче випити душу з оповідача. Її очі вміли голубити, пестити, плакати без сліз, палити й морозити. Інколи здавалося, що в пориві ніжності вона обніме якогось щасливця і схилить йому на плече голову; та коли щасливець уже танув від раювання, вона робила якийсь невловимий рух, даючи зрозуміти, що схопити її неможливо, що вона вислизне, або одіпхне, або просто скаже лакеєві випровадити поклонника за двері…
Цікавим явищем була душа панни Ізабелли.
Якби її хто-небудь серйозно запитав: що таке світ і що таке вона сама, панна Ізабелла, безумовно, відповіла б, що світ – це зачарований сад, а вона – богиня або німфа, втілена в людську подобу.
Панна Ізабелла від колиски жила в світі краси, і не тільки в світі надлюдськім, але – надприроднім. Спала вона в пухових перинах, одягалась у шовки та мережива, сиділа на м’яких різьблених меблях з ебену та палісандру, пила з кришталю, їла з срібла та фарфору, дорожчого за золото.
Для неї не. Існувало ніякої пори року, тільки безнастанна весна, повна лагідного світла, живих квітів та пахощів.
Не існувало й пори дня, бо часом цілі місяці вона лягала спати о восьмій ранку, а обідала о другій годині ночі. Не існувало також географічних відмінностей, бо в Парижі, Римі, Відні, Берліні чи Лондоні вона знаходила тих самих людей, ті самі звичаї, ті самі меблі, навіть ті самі страви: супи з водоростей Тихого океану, устриці з Північного моря, рибу з Атлантики або Середземного моря, дичину з усіх країн, фрукти з усіх частин світу. Для неї не існувало навіть сили ваги, бо стільці їй підсували, тарілки подавали, її саму на вулицях везли, на сходах підтримували, на гори виносили на руках.
Вуаль захищала її од вітру, карета від дощу, соболі від холоду, парасолька й рукавички від сонця. І так вона жила день у день, місяць у місяць, рік у рік, пануючи над людьми і навіть над законами природи.
Двічі потрапляла вона в страшну бурю: один раз в Альпах, другий – в Середземному морі. Полякались найодважніші, але панна Ізабелла, усміхаючись, тільки прислухалась до гуркоту руйнованих скель та до тріщання корабля, навіть не припускаючи можливості небезпеки.
Просто природа влаштувала для неї розкішне видовище з блискавок, каміння та з морського виру, як іншим разом показала їй місяць над Женевським озером або над Рейнським водопадом розігнала хмари, що заступали сонце.
Адже те саме щоденно в театрах влаштовують машиністи сцени, проте навіть слабонервні дами цього не лякаються.
Цей світ безнастанної весни, в якому шелестіли шовки, росло тільки різьблене дерево, а глина вкривалася художніми малюнками, цей світ був населений особливими людьми. Це були князі і княгині, графи і графині, а також родовита й дуже багата шляхта. Були там ще заміжні дами й жонаті панове в ролі господинь та господарів дому, матрони, що уособлювали вишукані манери та добрі звичаї, старі пани, які сиділи за столом на почесному місці, зводили молодь, благословляли її і грали в карти. Були також епіскопи – втілення бога на землі, сановники, присутність яких охороняла світ від соціальних заворушень та землетрусів, нарешті, були діти, маленькі херувими, послані на землю для того, щоб старші могли влаштовувати дитячі бали.
Серед постійної людності зачарованого світу час від часу з’являвся простий смертний, якому на крилах слави щастило піднестись аж до вершин Олімпу. Звичайно це був який-небудь інженер, котрий єднав океани або просвердлював чи будував Альпи. Траплявся інколи капітан, який у бою з дикунами втратив весь свій загін, а сам, весь поранений, врятувався лише завдяки коханню негритянської принцеси. Траплявся й мандрівник, що нібито відкрив якусь нову частину світу, зазнав аварії, опинився на безлюдному острові і, мабуть, скуштував людського м’яса.
Бували там, нарешті, уславлені художники, а особливо поети, які в альбомах графинь писали гарні вірші, могли безнадійно закохуватись і увічнювати чари своїх недоступних богинь спочатку в газетах, а потім у томиках віршів, надрукованих на веленевому папері.
Всі ці люди, серед яких обережно просувались ліврейні лакеї, компаньйонки, бідні кузини й кузени, що прагнули високих посад, всі ці люди справляли безнастанне свято.
Після полудня вони складали та віддавали одне одному візити або їздили по магазинах. Надвечір починали розважатись – до обіду, під час обіду й після обіду. Потім їхали на концерт або в театр, щоб побачити там інший штучний світ, де герої рідко коли їздять і працюють, зате весь час самі з собою розмовляють, де жіноча невірність призводить до великих катастроф і де полюбовник, убитий чоловіком в п’ятій дії, другого дня воскресає в першій дії, щоб чинити ті самі помилки й говорити самому з собою в присутності інших людей, які його чомусь не чують. Після театру вони знову збиралися в салонах, де слуги розносили холодні й гарячі напої, найняті артисти співали, молоді дами слухали оповідань порубаного капітана про кохання негритянської принцеси, панни розмовляли з поемами про споріднення душ, літні панове викладали інженерам свої погляди на інженерну науку, а дами середнього віку з допомогою недомовок та палких поглядів боролися між собою за мандрівника, який скуштував людського м’яса. Потім сідали вечеряти, де роти жували, шлунки перетравлювали, а черевики під столом розмовляли про почуття крижаних сердець та мрії тверезих голів. Після цього роз’їжджалися, щоб у справжньому сні набратись сили для сну життя.
Поза цим казковим був ще інший світ – справжній.
Про його існування панна Ізабелла знала й навіть любила спостерігати з вікна карети, з вагона або з власної квартири. В цих рамках і на такій відстані він здавався їй мальовничим і навіть симпатичним. Вона бачила плугатарів, що неквапно орали землю; великі вози, запряжені худющими шкапами; рознощиків фруктів та городини, старика, який дробив каміння на соші; посильних, які кудись поспішали; гарних і настирливих дівчат, які продавали квіти; родину, що складалася з батька, огрядної матері і чотирьох дітей, які парами тримались за руки; франта з міщан, що їхав бричкою, якось смішно розлігшись на ній; інколи – похорон. І вона казала собі, що той, другий світ, хоч і нижчий, але непоганий, він навіть кращий за жанрові картини, бо рухається і щохвилини змінюється.
