Текст книги "Лялька"

Автор книги: Болеслав Прус

сообщить о нарушении

Текущая страница: 55 (всего у книги 57 страниц)

– Так, – усміхнувся Вокульський, – людське обличчя і звірячий тулуб, а наша уява додає їм крила! «Зайдіть до мене, будь ласка, на кілька хвилин, – писала пані Вонсовська, – у мене до вас є пильна справа, а я хотіла б сьогодні виїхати». «Побачимо, яка це там пильна справа!» – подумав Вокульський.

Через півгодини він був у Вонсовської. У передпокої стояли готові в дорогу сундуки. Господиня прийняла Вокульського в своєму робочому кабінеті, в якому, правда, жодна річ не нагадувала про працю.

– А ви дуже люб’язні! – ображеним тоном почала пані Вонсовська. – Вчора я цілий день прождала вас, а ви й не подумали з’явитись.

– Ви ж заборонили мені приходити до вас, – здивовано відповів Вокульський.

– Як? Хіба я не запросила вас до себе на село?.. Але нехай буде так, я вважатиму це за вашу ексцентричність. Дорогий пане Вокульський, у мене до вас дуже важлива справа. Я маю ненадовго виїхати за кордон і хочу з вами порадитись: коли вигідніше купити франки – тепер чи перед від’їздом?..

– Коли ви їдете?

– Десь… в листопаді… в грудні… – відповіла вона, червоніючи.

– Краще перед самим від’їздом.

– Ви так вважаєте?

– Принаймні всі так роблять.

– А я якраз і не хочу робити так, як усі! – крикнула пані Вонсовська.

– Ну, то купіть зараз.

– А якщо до грудня франки подешевшають?

– То відкладіть купівлю до грудня.

– Ну, знаєте, – сказала вона, розриваючи якогось папірця, – ви незамінний порадник… Як чорне, то чорне; як біле, то біле. Який же з вас мужчина? Мужчина в будь-яку мить мусить бути рішучим, принаймні знати, чого він хоче… Ну, ви принесли мені Беллиного листа?

Вокульський мовчки віддав їй листа.

– Справді так? – жваво вигукнула вона. – Значить, ви її не любите?.. В такому разі розмова про неї не вчинить вам прикрості. Бо я мушу або помирити вас… або… нехай уже бідна дівчина перестане мучитись… Ви упереджені проти неї… і несправедливі… Це нечесно. Порядні люди так не роблять, не можна збаламутити дівчину й покинути, як зів’ялий букет…

– Нечесно! – повторив Вокульський. – Скажіть мені, будь ласка, якої ж чесності можна сподіватись від людини, котру згодували приниженням і стражданням, стражданням і приниженням?

– Але поряд з цим у вас були й інші хвилини?

– О, так! Кілька привітних поглядів та кілька добрих слів, які в моїх очах мали ту єдину ваду, що… були фальшивими.

– Але тепер вона жаліє про це, і якби ви повернулись…

– Чого?

– Щоб дістати її руку й серце.

– А вона щоб залишила другу руку для знаних і незнаних поклонників?.. Ні, пані, годі з мене цих змагань, в яких мене били панове Старські, Шастальські та ще хтозна-які!.. Я ие можу відігравати роль євнуха коло свого ідеалу і вбачати в кожному мужчині щасливого суперника або небажаного кузена…

– Як це неблагородно!.. – вигукнула пані Вонсовська. – Отже, за одну похибку, зрештою, невинну, ви нехтуєте коханою колись жінкою?..

– Щодо кількості тих похибок, то дозвольте мені мати власну думку; а щодо невинності… Боже мій! В якому ж я перебуваю жалюгідному становищі, коли навіть не уявляю, як далеко сягає їх невинність.

– Ви припускаєте?.. – суворо запитала пані Вонсовська.

– Я вже нічого не припускаю, – холодно відповів Вокульський. – Знаю тільки, що в мене на очах в формі нібито приятельських стосунків відбувався звичайнісінький роман, і цього з мене досить. Я розумію жінку-дружину, яка обманює чоловіка; вона може виправдуватись тягарем подружніх пут. Але щоб вільна жінка обманювала чужого чоловіка… Ха-ха-ха!.. Це вже, їй-богу, робиться з любові до мистецтва… Мала ж вона можливість віддати перевагу Старському – і всім їм. Коли ж ні! їй треба було в своєму почті мати ще йолопа, який її любив і готовий був для неї всім пожертвувати. І щоб остаточно зганьбити людську природу, вона хотіла саме з мене зробити ширму для своїх любовних шурів-мурів… Ви можете собі уявити, як кпили з мене ці люди, котрі так легко здобували її прихильність?.. А можете ви зрозуміти, яке це пекло бути смішним і в той же час нещасним, так ясно бачити своє приниження і в той же час усвідомлювати, що воно незаслужене?..

У Вонсовської тремтіли губи; вона ледве стримувала сльози.

– А може, все це ваша фантазія? – спитала вона.

– Ні, пані!.. Скривджена людська гідність – це не фантазія.

– Що ж далі?

– Що ж далі? – відказав Вокульський. – Я схаменувся, взяв себе в руки, а тепер маю хоч ту втіху, що моїм супротивникам не пощастило остаточно взяти наді мною гору.

– І це ваше остаточне рішення?

– Пробачте, пані, я розумію жінку, котра віддається з любові або продається через злидні. Але ніяк не можу зрозуміти духовної проституції, що діється без потреби, з холодним розрахунком, та ще й прикриваючись фальшивою доброчесністю.

– Отже, є вчинки, яких пробачити не можна? – тихо спитала дані Вонсовська.

– Хто і кому повинен пробачати?.. Пан Старський напевне ніколи не образиться за такі речі, а може, ще й рекомендуватиме своїх приятелів. А про інших можна не турбуватись, маючи таке численне й добірне товариство.

– Ще одне запитання, – мовила пані Вонсовська, встаючи. – Можна знати, що ви маєте робити надалі?

– Якби я сам знав…

Вона подала йому руку.

– Прощавайте.

– Зичу вам щастя!

– О!.. – зітхнула вона і швидко вийшла в сусідню кімнату. «Здається, – думав Вокульський, ідучи вниз сходами, – я влаштував заразом дві справи. Хто його знає, чи не має Шуман рації?»

Від Вонсовської він поїхав на квартиру до Жецького.

Старий дуже змарнів і насилу підвівся з крісла. Вокульського глибоко зворушив його вигляд.

– Ти не сердишся, старий, що я так давно не був у тебе? – спитав він, тиснучи йому руку.

Жецький сумно похитав головою.

– Хіба я не знаю, що з тобою діється? – відповів він. – Погано, погано на світі!.. І дедалі стає гірше…

Вокульський сів і задумався. Жецький почав говорити:

– Знаєш, Стаху, думаю я, що мені час уже вирушати до Каца та до моїх піхотинців, а то вони десь вишкіряють на мене зуби – чи я, бува, не дезертирував… Я знаю все, що ти задумаєш зробити, – буде розумне A добре, але… чи не краще було б все-таки одружитися з пані Ставською?.. Вона ж ніби твоя жертва…

Вокульський вхопився за голову.

– Господи! – крикнув він. – Коли я виплутаюсь нарешті з цих бабських тенет!.. Одна запевнила себе, що вона моя жертва, друга стала моєю жертвою, третя хотіла б нею стати, а ще знайшовся б з десяток таких, з яких кожна охоче прийняла б у жертву мене з моїм багатством… Цікава країна, де жіноцтво грає першу скрипку і де нема ніяких інших інтересів, крім щасливої або нещасливої любові!

– Ну, ну, ну, – заспокоював його Жецький. – Я ж тебе на мотузку не тягну!.. Тільки казав мені Шуман, що тобі негайно треба завести роман…

– Мабуть, ні, – мені швидше треба змінити клімат, і я вже прописав собі ці ліки.

– Виїжджаєш?

– Найпізніше післязавтра в Москву, а тоді… куди бог пошле…

– Ти щось надумав? – таємничо спитав Жецький.

Вокульський задумався.

– Я ще нічого не знаю; вагаюся, немов гойдаюсь на височенній гойдалці. Часом мені здається, що я ще зроблю щось корисне для світу…

– Ага, от, от…

– Але бувають хвилини, коли мене поймає такий розпач, що хочеться провалитись в землю з усім, до чого я тільки доторкався…

– Це вже нерозумно… нерозумно, – зауважив Жецький.

– Знаю… Отож не дивно буде, що я колись нароблю або славного розголосу, або скінчу всі порахунки з цим світом…

Вони просиділи вдвох до пізнього вечора.

Через кілька днів розійшлась чутка, що Вокульський кудись рантом виїхав і, може, назавжди.

Все його рухоме майно, починаючи від меблів і кінчаючи кіньми з екіпажем, за недорогу ціну купив Шлангбаум.

Розділ шістнадцятий
ЩОДЕННИК СТАРОГО ПРОДАВЦЯ

Вже кілька місяців ходить поголоска, ніби 26 червня цього року в Африці загинув принц Луї-Наполеон, син імператора. Та ще й загинув у битві з якимось диким народом, котрий невідомо де живе і як називається. Бо не може ж якийсь народ називатися «зулусами».

Так кажуть усі. Імператриця Євгенія нібито навіть збирається туди поїхати та привезти в Англію останки сина.

Чи так воно справді, не знаю, бо вже з самого липня не читаю газет і не люблю говорити про політику.

Дурна вона, та політика! Колись не було телеграм та передових статей, проте людство йшло вперед, і кожен розумний чоловік міг зорієнтуватися в політичній ситуації.

А тепер є і телеграми, і передові статті, й останні новини, а все це тільки баламутить людей.

Навіть гірше, ніж баламутить, – просто душу вивертає.

Якби не Кеиіг та не шановний Суліцький, то можна було б перестати вірити в справедливість господню[137]137
  Кеніг Юзеф та Суліцький Ефмунд були в той час редакторами варшавських консервативних газет, – «Газети Варшавської» та «Газети польської». Обидва також писали статті з питань міжнародної політики.


[Закрыть]. Такі страхіття друкують тепер в газетах!..

Що ж до принца Луї-Наполеона, то він міг і загинути, але міґ десь і сховатися від агентів Гамбетти. Я взагалі не надаю значення чуткам.

Клейна й досі нема, а Лісецький переїхав аж в Астрахань на Волзі. Від’їжджаючи, сказав мені, що незабаром тут залишаться тільки євреї, бо всі поевреяться.

Лісецький завжди любив перебільшувати.

Здоров’я моє поганеньке. Я так легко стомлююсь, що без палиці вже не виходжу на вулицю. Взагалі ні на що я особливо не скаржусь, часом тільки починають дуже боліти плечі й докучає ядуха. Але це минеться, а як не минеться, то мені однаково. Світ так змінюється на гірше, що незабаром мені не буде з ким поговорити і в що вірити.

В кінці липня Генрік Шлангбаум відсвяткував день свого народження як власник магазину і керівник нашої Спілки. І хоч він і на половину не дав того, що Стах минулого року, проте на свято збіглися всі друзі й недруги Вокульського й пили за здоров’я ПІлангбаума… аж вікна бряжчали.

Ох, люди, люди!.. За повною тарілкою та пляшкою ви в воду полізете, а за карбованцем – то вже й не знаю куди.

Оце так! Сьогодні мені показали номер «Кур’єра», в якому баронесу Кінешовську називають одною з найбільш доброчесних і добросердих дам за те, що пожертвувала двісті карбованців на якийсь притулок. Видно, забули вже, як вона судилася з пані Ставською та скандалила з мешканцями.

Невже чоловік таки приборкав ту відьму?

Ставлення до євреїв щодалі гіршає. Хтось навіть розпускає чутки, ніби вони викрадають християнських дітей та ріжуть їх на мацу.

Чуючи такі історії, їй-богу, протираєш очі й питаєш сам себе: чи це у мене гарячка, чи вся моя молодість була сном?..

Але найбільше обурює мене зловтішність доктора Шумана з цього приводу.

– Так їм, пархам, і треба!.. – каже він. – Нехай їх поколошкають та навчать розуму; вони – геніальна раса, але такі шельми, що без батога й острогів їх не об’їздиш…

– Пане докторе, – кажу йому, бо вже не можу витримати, – коли євреї справді такі негідники, то їм не поможуть і остроги.

– Нехай і не поможуть, але додадуть їм ще більше розуму та навчать краще триматись купи, – відповів він. – А якби вони були одностайні… Отоді!..

Дивна людина цей доктор. Що він чесний – це так, а особливо розумний; але чесність його не від почуття, а хто його зна від чого… може, від звички. А розум у нього такий, що йому легше сто речей висміяти та зіпсувати, аніж одну зробити. Коли я з ним розмовляю, мені часом спадає на думку, що його душа подібна до крижини, в якій вогонь може відбитися, але сама вона ніколи не нагріється.

Стах поїхав у Москву, здається, щоб урегулювати рахунки з Сузіним. Той винен йому щось з півмільйона (хто міг би припустити щось подібне два роки тому!), але що він зробить з такою силою грошви, я навіть уявити не можу.

Він завжди був оригіналом і влаштовував несподіванки.

Чи не встругне він чого-небудь і зараз?.. Мені аж страшно.

Тим часом Мрачевський посватався до пані Ставської, і вона після недовгого вагання дала згоду. Коли б вони, як це планує Мрачевський, відкрили магазин у Варшаві, я пристав би до спілки й оселився б у них. І боже мій!

Бавив би дітей Мрачевського, хоч завжди мріяв бавити Стахових…

Життя дуже жорстоке…

Вчора дав п’ять карбованців на молебень за принца Луї-Наполеона. Саме на молебень, а не на панахиду, бо, може, він не загинув, хоч усі так кажуть… Але якби…

Я не знаюся на богослов’ї, та, однак, краще забезпечити йому добрі стосунки на тім світі. Бо хто його знає…

Я справді заслаб, хоч Шуман каже, що все йде гаразд.

Він заборонив мені пити пиво, вино, каву, швидко ходити, хвилюватися. Розумний який!.. Такий рецепт я й сам собі можу прописати, але зумій його виконати!..

Він розмовляє зі мною так, ніби підозріває, що я турбуюся за долю Стаха. Кумедний чоловік!.. А що ж, Стах маленький чи я вже з ним не розлучався на сім років?

Але літа минули, Стах повернувся і знов узявся за небезпечні справи.

А тепер буде те саме: як несподівано зник, так несподівано й повернеться…

І все-таки тяжко жити на світі. Я не раз думаю: чи існує якийсь план, згідно з яким людство прямує до кращого майбутнього, чи все залежить від випадку, а людство йде в той бік, куди його штовхає більша сила?.. Якщо перемагають добрі, то й світ іде добрим шляхом, а якщо долають негідники, то – злим. А кінець кінцем і від добрих і від злих залишається жменя попелу.

Якщо так, то я не дивуюсь Стахові, коли він не раз казав, що хотів би якнайшвидше загинути сам і знищити по собі всякий слід. Проте я передчуваю, що так не станеться.

Хоч правда… Хіба я не передчував, що принц Луї-Наполеон стане імператором Франції?.. Але ні! Ще заждемо, бо щось мені не дуже віриться в ту смерть у бою з голими неграми…

Розділ сімнадцятий
?

Пан Жецький справді дуже заслаб; як він сам думав – через брак роботи, а як думав Шуман – через серцеву хворобу, що раптом виникла в ньому й досить швидко розвивалася під впливом якихось прикрощів.

Роботи у нього було небагато. Вранці він приходив у магазин, колишній Вокульського, а тепер Шлангбаумів, але залишався там, поки не починали сходитись продавці, а особливо покупці: Бо покупці, невідомо чому, поглядали на нього здивовано, а продавці (тепер усі, за винятком Земби, євреї) не тільки не появляли йому шани, до якої він звик, а навіть, всупереч зауваженням Шлангбаума, ставились до нього зневажливо.

Все це змушувало пана Ігнаца все частіше повертатись думкою до Вокульського. Не тому, що він боявся якого-небудь нещастя, а так собі…

Зранку, десь о шостій годині, він думав: чи Вокульський встає, чи ще спить і де він? У Москві чи вже виїхав з Москви і добирається до Варшави? Опівдні він пригадував ті часи, коли майже не було дня, щоб Стах не обідав з ним. А ввечері, коли лягав спати, казав сам собі:

– Напевне, Стах зараз у Сузіна… От вони там гуляють!.. А може, саме зараз їде в вагоні до Варшави і лягає спати?..

Буваючи в магазині, – а заходив він туди разів по кілька на день, незважаючи на косі погляди продавців та дратуючу чемність Шлангбаума, – він завжди думав, що за Вокульського тут було інакше.

Трохи його непокоїло, що Вокульський не подає про себе ніякої звістки, але вважав це за його дивацтво. «Він і здоровий був, то не дуже любив писати, а що ж тепер, коли він такий розбитий, – думав Жецький. – Ох, жіночки, жіночки!..»

Того дня, коли Шлангбаум закупив меблі й екіпаж Вокульського, пан Ігнац ліг у постіль. Не через те, що йому було жаль, – бо екіпаж та меблі були нікому не потрібні, – а через те, що речі розпродувались, ніби по смерті людини.

– Ну, а Стах, дяка богові, живий і здоровий!.. – казав він сам до себе.

Одного вечора, коли пан Ігнац сидів у халаті й думав, як він влаштує магазин Мрачевському, щоб утерти носа Шлангбаумові, в сінях раптом залунали поривчасті дзвінки та почулись якісь голоси.

Слуга, що вже хотів був лягати спати, відчинив двері.

– Пан удома? – запитав знайомий Жецькому голос.

– Пан хворий.

– Який він там хворий!.. Ховається від людей…

– Пане раднику, може, ми потурбуємо господаря? – озвався другий голос.

– Чого там потурбуємо?.. Хто не хоче турбот удома, нехай приходить у пивну…

Жецький підвівся з крісла, а в цю мить у дверях його кімнати показались радник Венгрович і торговельний агент Шпрот… Із-за них виглядала якась кудлата голова й замурзана пика.

– Не хотіла прийти гора до Магометів, то Магомети прийшли до гори!.. – вигукнув радник. – Пане Жецький… пане Ігнаце!.. Що це ви, мосьпане, виробляєте? А ви знаєте, що відтоді, як ми з вами останній раз бачились, ми знайшли новий гатунок пива!.. Постав отут, голубе, і приходь завтра, – додав він, звертаючись до замурзаного кудлача.

На цю команду кудлатий чоловік у великому фартусі поставив на умивальник кошика з тонкошиїми пляшками і три кухлі, після чого щез, немов складався з туману й повітря, а не з п’яти пудів м’яса.

Побачивши тонкошиї пляшки, пан Ігнац здивувався, але це почуття не можна було назвати неприємним.

– Скажіть на милость божу, що це з вами діється? – знову почав радник, розгортаючи руки, немов хотів обійняти весь світ. – Ви так давно не були з нами, що Шпрот навіть забув, який ви є, а я подумав, чи не заразились ви, бува, від свого приятеля отим чудацтвом…

Жецький спохмурнів.

– От сьогодні, коли я виграв у Деклевського заклад про вашого друга – кошик пива нової марки, – вів далі радник, – я й кажу Шпротові: знаєш що, забираймо це пиво та ходімо до старого, може, ми його розворушимо… Що ж, ви навіть не запрошуєте нас сідати?..

– Звичайно, дуже прошу, – відповів Жецький.

– І столик є, – сказав радник, розглядаючись по кімнаті, – і місце дуже затишне. Еге-ге, та ми можемо щовечора забігати до хворого пограти в карти… Шпроте, ану, голубчику, знайди там штопора та берись до роботи… Нехай шановний пан Жецький покуштує пива нової-марки…

– Який же ви, пане раднику, виграли заклад? – спитав Жецький, і обличчя його поступово прояснялось.

– Заклад про Вокульського. Діло було так. Ще в січні минулого року, коли ото Вокульський вештався по Болгарії, я сказав Шпротові, що пан Станіслав божевільний, що він збанкрутує і погано скінчить… А тепер, уявіть собі, Деклевський запевняє, що то він це сказав!.. Звичайно, ми заклалися на кошик пива, Шпрот посвідчив на мою користь, і от ми у вас…

Поки радник пояснював, у чому річ, Шпрот відкубрив три пляшки й поставив на стіл три кухлі.

– Ви тільки гляньте, пане Ігнаце, – казав радник, підіймаючи налитий кухоль. – Колір старого меду, піна, як сметана, а на смак, як шістнадцятилітня дівчина! От покуштуйте… Який смак, який букет!.. Заплющиш очі, можна присягтися, що п’єш ель[138]138
  Ель – міцне світле англійське пиво.


[Закрыть]. О! Ну як? Я вважаю, що перед тим, як пити таке пиво, треба полоскати рота… Скажіть самі: ви пили коли-небудь щось подібне?..

Жецький випив півкухля.

– Пиво добре, – сказав він. – Чому ж ви гадаєте, що Вокульський збанкрутував?

– Усі в місті так кажуть. Бо якщо в людини є гроші та смалець у голові, якщо вона нікому не напаскудила, то чого ж їй тікати з міста світ за очі?

– Вокульський поїхав у Москву.

– Говорила-балакала!.. Він так вам сказав, аби замести сліди. Але сам же він себе й викрив, коли навіть відмовився від своїх грошей…

– Від чого відмовився?.. – вже сердито спитав пан Ігнац.

– Від грошей, які у нього лежать в банку, а головне – у Шлангбаума… Разом їх буде тисяч з двісті. Ну, а коли людина залишає напризволяще таку суму, тобто просто викидає її на вітер, то значить, що вона або здуріла… або утяла щось таке, що вже не сподівається одержати свої гроші. Всі чисто в місті обурені тим… тим… навіть не хочу називати його власним ім’ям.

– Раднику, ви забуваєтесь! – крикнув Жецький.

– А ви дурієте на старість, пане Жецький, коли оступаєтесь за таким чоловіком! – гарячкував радник. – Ви ж тільки подумайте. Поїхав наживати гроші, куди?.. На російсько-турецьку війну! Та ви розумієте, що це означає? Нажив там гроші, але яким чином?.. Яким чином можна за півроку заробити півмільйона?..

– Бо в обороті у нього було десять мільйонів, – відказав Жецький, – і заробив він менше, ніж міг би заробити.

– А чиї ж то були мільйони?

– Мільйони Сузіна… купця… його друга…

– Отож-бо!.. Але річ не в цьому. Припустімо, що в цьому разі він не зробив ніякого свинства… Але які це справи у нього були в Парижі, а потім у Москві, на яких він заробив стільки грошви?.. А гарно було підривати вітчизняну промисловість та давати вісімнадцять процентів дивідендів аристократам, аби влізти в їхнє кодло?.. А гарно було продати Спілку євреям і втекти з неї, залишивши сотні людей у злиднях або в непевності?…Оце так робить добрий і чесний громадянин?.. Ну, пийте ж, пане Ігнаце!.. – вигукнув він, цокаючи своїм кухлем об його. – За наше холостяцьке!.. Пане Шпроте, покажи хворому, на що ти здатний…

– Оце так! – озвався доктор Шуман, що вже кілька хвилин стояв на порозі, не скидаючи з голови капелюха. – Оце так!.. Що це ви, панове: агенти похоронної контори, чи що? Казімеж! – крикнув він на слугу. – Ану, повикидай мені оці пляшки в сіни! А вас, панове, попрошу залишити хворого. Лікарня хоч би навіть на одну палату – не пивна… А ви, пане Жецький, оце так виконуєте мої поради?.. З пороком серця влаштовуєте пиятики?.. Може, ви ще назводите сюди дівчат?.. На добраніч! – звернувся він до радника і Шпрота. – І ніколи більше не влаштовуйте тут пивної, а то подам на вас в суд за вбивство…

Радник Венгрович і агент Шпрот так хутко майнули з кімнати, що якби не густий тютюновий дим, то можна було б подумати, ніби тут нікого й не було.

– Одчини вікно! – наказав доктор слузі. – Так-так! – додав він, іронічно дивлячись на Жецького. – Обличчя палає, очі оскліли, а пульс б’ється, аж на вулиці чути…

– Ви чули, пане докторе, що він казав про Стаха? – спитав Жецький.

– Правду казав, – відповів Шуман. – Все місто говорить те саме, хоч і неправильно називають його банкротом, бо він лише пришелепуватий з того гатунку, яких я називаю польськими романтиками.

Жецький дивився на нього майже злякано.

– Чого ви на мене так дивитесь? – спокійно говорив далі Шуман. – Краще подумайте, хіба я не правду кажу? Адже наш Стах ніколи в житті нічого не робив розумно… Коли був продавцем, думав про винаходи та університет; коли вступив до університету, почав бавитися політикою. Потім, замість заробляти гроші, став ученим і повернувся додому таким голодранцем, що якби не пані Мінцель, то був би вмер з голоду… Нарешті, він почав наживати гроші, але не як купець, а як поклонник панни, яка вже довгі роки має усталену репутацію кокетки. Та й це ще не все, бо, вже маючи в руках і панну й багатство, покинув одне й друге. Де ж він тепер і що робить? Ану скажіть, коли ви такий розумний?.. Божевільний він, справжній божевільний!.. – махнув рукою Шуман. – Чистокровний польський романтик, який вічно шукає чогось нереального…

– А ви скажете це саме Вокульському в очі, коли він повернеться? – спитав Жецький.

– Я сто разів говорив йому це, а тепер не зможу повторити тільки тому, що він не повернеться…

– Чому не повернеться? – бліднучи, спитав Жецький.

– Тому, що десь собі або розсадить голову, якщо опам’ятається, або удасться до якоїсь нової утопії… хоч би й до винаходу того міфічного Гейста, який теж, напевне, патентований божевільний.

– А ви ніколи не ганяли за утопіями?

– Ганяв, але робив це через те, що одурів у вашій атмосфері. Проте я вчасно опам’ятався і саме тому можу ставити якнайточніші діагнози таких хвороб… Ану, шановний пане, скидайте халат, побачимо наслідки вечора, проведеного в веселому товаристві…

Він оглянув Жецького, сказав негайно лягати в ліжко і надалі не робити з своєї квартири корчми.

– Ви також зразок романтика, тільки мали менше можливостей робити дурниці, – закінчив доктор.

Він пішов, залишивши Жецького в дуже похмурому настрої. «Твої балачки зашкодили мені більше, ніж пиво», – подумав Жецький, а за хвилину стиха додав:

– Міг би все-таки Стах хоч слово написати… бо хто його знає, які думки лізуть в голову.

Прикутий до ліжка, пан Ігнац страшенно нудьгував.

Щоб якось збути час, він, невідомо котрий уже раз, перечитував історію консульства й імперії або думав про Вокульського.

Але ні те, ні друге не заспокоювало його, а тільки ятрило душу… Історія нагадувала йому про дії одного з найславетніших тріумфаторів, з династією якого Жецький зв’язував віру в майбутнє людства, а династія тим часом загинула від списів дикунів. Думки про Вокульського приводили його до висновку, що любий друг, такий незвичайний чоловік, все-таки прямував до якогось морального банкрутства.

– Він стільки хотів зробити, стільки міг зробити і нічого не зробив!.. – з глибоким сумом повторював пан Ігнац. – Хоч би написав, де він і які в нього наміри… Хоч би дав знати, що живий!..

Від певного часу пана Жецького переслідували невиразні, але лиховісні передчуття. Він пригадав свій сон після концерту Россі, коли йому привиділось, ніби Вокульський скочив за панною Ізабеллою з вежі на ратуші. То пригадувались слова Стаха, які нічого доброго не обіцяли: «Я б хотів загинути сам і знищити всякий слід свого існування».

Доктор Шуман, який відвідував його щоденно, зовсім не додавав йому бадьорості і навіть набрид незмінною фразою:

– Справді, треба бути або форменим банкрутом або божевільним, щоб, залишивши стільки грошей у Варшаві, не дати ніякого розпорядження і навіть не повідомити, де він перебуває!

Жецький заперечував йому, але в душі визнавав, що Шуман каже правду.

Одного дня доктор вбіг до Жецького в незвичайний час, годині о десятій ранку, і, кинувши капелюха на стіл, закричав:

– А що, хіба я не казав, що він божевільний!..

– Що сталося?.. – запитав пан Ігнац, догадавшись, про кого мовиться.

– Сталося те, що він уже тиждень тому виїхав з Москви… вгадайте куди?

– В Париж?..

– Та ні!.. Виїхав в Одесу, а відтіля має вирушити в Індію, з Індії – в Китай і Японію, а потім через Тихий океан в Америку… Я розумію подорож навколо світу, навіть сам її радив би, але щоб не написати ні слова, ні півслова, в той час, коли в Варшаві у нього, як-не-як, залишилось кілька щирих друзів і тисяч з двісті грошей, це вже, їй-богу, явна ознака великого психозу…

– Відкіля ж це вам відомо? – спитав Жецький.

– З найпевнішого джерела – від Шлангбаума, якому дуже важливо було довідатись про плани Вокульського. Адже він повинен на початку жовтня сплатити йому сто двадцять тисяч карбованців. Ну, а якби наш дорогий Стась пальнув собі в голову, або втопився, або вмер від жовтої пропасниці… Ви розумієте? Тоді можна б привласнити весь капітал або принаймні користуватись ним ще з півроку без процентів… Ви ж, мабуть, уже зрозуміли, що воно за один, цей Шлангбаум? Він навіть мене… мене хотів обшахрувати!

Доктор бігав по кімнаті й так вимахував руками, немов у нього самого починався психоз. Раптом він спинився перед Жецьким, подивився йому в очі і схопив за руку.

– Що? Що? Що? Пульс вище ста?.. У вас була сьогодні гарячка?

– Поки що ні.

– Як-то ні? Я ж бачу.

– Це байдуже, – відповів Жецький. – Але невже Стах здатний зробити щось подібне?

– Наш колишній Стах, незважаючи на свій романтизм, можливо, й нездатний, але пан Вокульський, закоханий в ясновельможну панну Ленцьку, може зробити все. Ну, як бачите, він і робить, що може…

Від того візиту доктора пан Ігнац сам почав визнавати, що з ним діється щось недобре. «Цікаво було б, – думав він, – аби я оце дав дуба. А що ж?.. Траплялось таке з людьми, кращими за мене… Наполеон І… Наполеон III… Малий Люлю… Стах… Ну, що там Стах?.. Він поки що їде в Індію…»

Жецький задумався, встав з ліжка, ретельно одягнувся й пішов у магазин, чим дуже здивував Шлангбаума, котрий знав, що йому заборонено вставати з ліжка.

Зате на другий день йому стало гірше. Він одлежав добу, потім знову зайшов години на дві в магазин.

– Він, мабуть, думає, що магазин – це трупарня, – сказав один з євреїв-продавців Зембі, а той з властивою йому щирістю визнав цей дотеп за дуже вдалий.

В половині вересня пана Жецького відвідав Охоцький, що приїхав у Варшаву на кілька днів з Заславка.

Побачивши його, пан Ігнац повеселішав.

– Що вас до мене загнало? – спитав він, палко обнімаючи винахідника, якого всі любили.

– Що ж би інакше, як не клопіт! – відповів Охоцький. – Ви знаєте, що вмер Ленцький?..

– Тобто батько тієї… тієї?.. – здивувався пан Ігнац.

– Тієї, тієї… І, мабуть, через неї…

– Во ім’я отця й сина… – перехрестився Жецький. – Скількох же ще людей вона має занапастити?.. Бо, наскільки мені відомо, та й для вас це, мабуть, не таємниця, якщо з Стахом трапилась біда, то тільки через неї.

Охоцький кивнув головою.

– Ви можете мені сказати, що сталося з Ленцьким? – поцікавився пан Ігнац.

– Це ніякий не секрет, – відповів Охоцький. – На початку літа посватався до панни Ленцької маршалок…

– Отой… отой?.. Та він же міг би бути моїм батьком! – не втерпів Жецький.

– Може, саме через те панна Ленцька й погодилась, принаймні не відмовила йому. Отож старий забрав усяке манаття, що залишилось у нього після двох жінок, і приїхав на село до графині… до тітки панни Ізабелли, у якої вона гостювала з батьком…

– Здурів чоловік.

– Траплялося таке і з розумнішими за нього, – розказував далі Охоцький. – Тим часом, не зважаючи на те, що маршалок уже був нібито женихом, панна Ізабелла їздила собі в товаристві одного інженера до руїн заславського замку. Вона казала, що це розганяє її нудьгу…

– А що ж маршалок?

– Маршалок, звичайно, мовчав, але дами умовляли панну, що так робити не гоже. А в неї на це була тільки одна відповідь: «Маршалок мусить бути щасливий тим, що я вийду за нього, а вийду я не для того, щоб відмовлятись від своїх утіх…»

– І маршалок, мабуть, спіймав їх на чомусь у тих руїнах, – зауважив Жецький.

– Ні, такого не трапилось… він туди навіть не заглядав. А якби й заглянув, то переконався б, що панна Ізабелла брала з собою наївного інженера лише для того, щоб у його присутності журитись за Вокульським…

– За Во-куль-ським?..

– Принаймні так догадувались. З цього приводу я теж зробив їй зауваження, що незручно в товаристві одного поклонника тужити за другим. Але вона відповідала мені: «Хай буде задоволений тим, що я дозволяю йому дивитись на мене».

– Ну й віслюк той інженер!..

– Цього не можна сказати, бо, незважаючи на свою наївність, він зрозумів, у чому річ, та й не поїхав одного дня з панною тужити серед руїн, не їздив він уже й потім ні разу. А тим часом маршалок, приревнувавши панну Ізабеллу до інженера, припинив сватання і так демонстративно виїхав додому в Литву, що панна Ізабелла і графиня вдарились в істерику, а пан Ленцький, не встигнувши ворухнути пальцем, помер від апоплексії…

Скінчивши оповідати, Охоцький взявся за голову руками й зареготав.

– І подумати тільки, – закінчив він, – що отака жінка стільком людям крутила голову…

– Та це ж чудовисько! – вигукнув Жецький.

– Ні, вона не дурна і, власне кажучи, непогана людина, але… така, як тисячі інших з її середовища – Тисячі?

– На жаль!.. – зітхнув Охоцький. – Уявіть собі клас людей багатих або просто заможних, котрі добре їдять, а нічого не роблять. Людина мусить якимось способом зуживати силу, а коли вона не працює, то їй залишається вдатись у розпусту або принаймні лоскотати нерви… А для розпусти і лоскотання нервів потрібні жінки – гарні, елегантні, дотепні, прекрасно виховані, власне, саме для цього видресирувані. Це ж для них єдина робота.