Текст книги "Лялька"

Автор книги: Болеслав Прус

сообщить о нарушении

Текущая страница: 42 (всего у книги 57 страниц)

– Ну та й що? – питаю я.

– А те, що кілька днів тому у баронеси зникла лялька її покійної дочки, а тепер та невіжена підозріває пані Ставську…

– В чому?

– В крадіжці ляльки!..

Я перехрестився.

– Плюньте ви на це, – кажу я, – лялька куплена у нас…

– Я знаю, – відповідає він. – Але сьогодні о дев’ятій годині баронеса вдерлася до пані Ставської з околодочним, звеліла забрати ляльку і скласти протокол. Скарга вже подана в суд.

– Та чи ви при своєму розумі, пане Вірський? Лялька ж куплена у нас…

– Я знаю, знаю, але що з усього того, коли скандал уже трапився! А найгірше (це мені казав околодочний), що пані Ставська, не хотівши, щоб Гелюня бачила ляльку, спочатку відмовлялася її показувати, просила, щоб голосно не говорити, розплакалась. Околодочний казав, що сам розгубився, бо не знав, чого баронеса тягне його в квартиру пані Ставської. Але коли та відьма почала верещати: «Вона мене обікрала!.. Лялька пропала яираз того дня, коли Ставська була останній раз у мене… Арештуйте її, я всім своїм майном відповідаю за правдивість обвинувачення!..» – тоді околодочний забрав з собою ляльку в участок і попросив пані Ставську йти з ним… Скандал, страшний скандал!

– А чого ж ви мовчали?.. – несамовито закричав я.

– Я там уже не живу. А служниця пані Ставської ще більше зіпсувала справу – вона почала лаяти околодочного на вулиці, за що навіть потрапила в холодну… До того ж хазяйка «паризької» пральні, щоб підлизатись до баронеси, також всіляко ганила пані Ставську… А тепер у нас тільки й утіхи, що ті друзяки студенти, облили баронесу якоюсь такою поганню, що вона ніяк не може од митися.

– Але ж суд… але ж справедливість!.. – кричав я.

– Суд пані Ставську виправдав, – сказав Вірський, – це ясно. Але скандал залишається скандалом… Репутація нещасної жінки зіпсована; вона вже сьогодні відправила всіх учениць додому й сама не пішла на уроки. А тепер сидять з матір’ю і плачуть.

Звичайно, що я не чекав, поки зачиниться магазин (тепер це зі мною трапляється все частіше) і побіг до пані Ставської; навіть не побіг, а поїхав візником.

По дорозі прийшла мені в голову щаслива думка – повідомити про цю подію Вокульского, до якого я й поїхав, не бувши певним, чи застану його вдома, бо останнім часом він частіше відбуває службу при панні Ленцькій.

Вокульський був удома, але якийсь засмучений, видно, залицяння погано впливає на його здоров’я. Та коли я розказав йому історію з баронесою і лялькою, він якось підбадьорився, підвів голову, очі в нього заблищали. (Я не раз спостерігав, що найкращі ліки проти наших власних злигоднів – чужі нещастя).

Він вислухав мене з зацікавленням (сумні думки його кудись поділися) і сказав:

– Зух-баба ця баронеса!.. Але пані Ставська може спати спокійно; справа її ясна, як сонце. Кінець кінцем не одну її переслідує людська підлота!

– Добре тобі так говорити, – відказав я. – Ти мужчина, а головне – маєш гроші. А от вона, бідолашна, в зв’язку з цією подією вже сьогодні втратила всі уроки, власне, сама відмовилась від них. З чого ж вона житиме?

– А бодай тобі! – вигукнув Вокульський і ляснув себе іто лобі, – Я й не подумав про це…

Він пройшовся кілька разів по кімнаті (дуже нахмуривши брови), зачепився за стілець, потарабанив по шибці й раптом спинився передо мною.

– Гаразді – сказав він. – Їдь до своїх дам, а я прибуду туди за годину. Мені здається, що можна дещо зробити через пані Мілерову…

Я подивився на нього з захватом. У пані Мілерової недавно вмер чоловік, теж галантерейний купець; її магазин, капітал, кредит – все залежало від Вокульського.

Отож я вже майже догадувався, що Стах зробить для пані Ставської…

Я вибігаю на вулицю, скок на візника, мчу, як три локомотиви, і влітаю, мов ракета, до вродливої, благородної, нещасної, всіма покинутої пані Гелени. Груди мені розпирає від радісних вигуків, і, відчиняючи двері, я хочу крикнути зі сміхом: «Плюньте ви на все на світі!..» Але входжу – і мого веселого настрою мов не бувало.

Бо уявіть собі, що я побачив. В кухні сидить Маріанна з зав’язаною головою і запухлим обличчям – незаперечний доказ того, що вона побувала в участку. В печі не топлено, посуд після обіду не митий, самовар не поставлений, а навколо запухлої бідолахи сидять двірничиха, дві служниці й молочниця, – і всі немов на похороні.

Я аж похолов, проте йду далі, в вітальню.

Там майже та сама картина. Посеред кімнати в кріслі сидить пані Місевичова, а круг неї пан Вірський, також з обв’язаною головою, пані Вірська, хазяйка «паризької» пральні, яка знов посварилась з баронесою, і ще кілька якихось дам; усі вони розмовляють півголосом, але сякаються на ділу октаву вище, ніж звичайно. До всього того помічаю пані Ставську під стіною на табуреті – білу, як крейда.

Словом, настрій похоронний, обличчя бліді або жовті, очі заплакані, носи почервонілі. Тільки Гелюня сяк-так тримається: сидить за роялем з своєю старою лялькою і час від часу б’є її рукою по клавіші, приказуючи:

, – Тихо, Зосю, тихо… Не грай, бо у бабусі голова болить.

Прошу додати до цього викручену лампу, яка чадить, і… підняті штори, і ви зрозумієте, що я відчув.

Побачивши мене, пані Місевичова почала виливати, мабуть, залишки сліз.

– Ах, ви прийшли, шляхетний пане Жецький!.. Не погордували нещасними, вкритими ганьбою жінками? Ой, не цілуйте мене в руку!.. Нещасна наша родина… Недавно підозрівали Людвічка, а тепер настала наша черга. Тепер ми мусимо вибиратися відціля хоч би на край світу.

У мене під Ченстоховом є сестра, туди ми переїдемо та й доживемо кінець загубленого життя…

Я шепнув Вірському, щоб він делікатно випровадив з кімнати гостей, а сам підійшов до пані Ставської.

– Краще б я вмерла… – сказала вона замість привітання.

Скажу одверто, що, побувши там кілька хвилин, я зовсім очманів. Я готовий був заприсягтись, що пані Ставська, її мати і навіть присутні тут приятельки справді зганьблені і що всім нам нічого більше не залишається, тільки вмерти. Думка про смерть, однак, не перешкодила мені прикрутити гнота в лампі, від якої по всій кімнаті розлітались легенькі, але дуже чорні пластівці сажі.

– Ну, пані мої, – озвався раптом Вірський, – ходімо звідси, бо панові Жецькому треба поговорити з пані Ставською.

Гості, в яких співчуття не послабило цікавості, заявили, що й вони готові взяти участь в розмові. Але Вірський так енергійно взявся подавати їм салопи, що бідолашні дами розгубились і, перецілувавши пані Ставську, пані Miceвичову, Гелюню і пані Вірську (я думав, що вони почнуть цілувати й стільці), не тільки вийшли самі, але змусили вийти й подружжя Вірських.

– Як секрет, то секрет, – сказала найжвавіша з них, – Вам теж тут робити нічого.

Нарешті останній напад прощальних привітань, поцілунків, співчуттів, і вся компанія повалувала з кімнати, спиняючись ще двічі в дверях та на сходах для прощальних церемоній. Ах, жіноцтво, жіноцтво!.. Інколи я думаю, що бог створив Єву на те, щоб зробити Адамові нестерпним перебування в раю.

Нарешті ми залишилися в родинному колі, але невелика вітальня була так насичена кіптявою та смутком, що я сам втратив всяку енергію. Жалібним голосом попросив у пані Ставської дозволу відчинити кватирку і з мимовільним докором порадив їй хоч відтепер опускати на вікнах штори.

– Пам’ятаєте, – звернувся я до пані Місевичової, – що я давно вже звертав увагу на ті штори? Якби вони були спущені, то баронеса не змогла б прислідити, що робиться в вашій квартирі.

– Правда, але хто ж на те міг сподіватись? – відповіла пані Місевичова.

– Таке вже наше щастя, – шепнула пані Ставська.

Я сів у крісло, стиснув пальці так, що вони аж хруснули, і з спокійним розпачем почав слухати нарікання пані Місевичової про ганьбу, яка спадає на їхню родину що кілька років, про смерть, яка припиняє всі людські страждання, про нанкові панталони пана Місевича і багато подібних речей. Не минуло й години, як я вже був глибоко певний, що справа про ляльку скінчиться якимось загальним самогубством, причому я, конаючи біля ніг пані Ставської, обісмілюсь нарешті признатись їй в коханні.

Раптом коло кухонних дверей хтось сильно подзвонив.

– Околодочний! – крикнула пані Місевичова.

– Пані приймають? – пролунав голос Маріанни, такий певний, що мені одразу полегшало.

– Це Вокульський, – сказав я пані Ставській і підкрутив вуса.

На чудовому личку пані Ставської з’явився рум’янець, немов блідо-рожева пелюстка троянди на снігу. Божественна жінка!.. О, чому я не Вокульський! Отоді б…

Увійшов Стах. Пані Гелена встала йому назустріч.

– Ви не гордуєте нами? – спитала вона здавленим голосом.

Вокульський здивовано глянув їй в очі і… два рази, раз по раз… два рази, – щоб я був такий здоровий! – поцілував її в руку. А з якою ніжністю він це зробив, можна судити з того, що зовсім не було чути звичайного в таких випадках цмокання.

– Ах, ви прийшли, шляхетний пане Вогульський?..

Не погордували нещасними, вкритими ганьбою жінками? – почала не знаю котрий уже раз пані Місевичова своє нове привітання.

– Пробачте, пані, – перебив її Вокульський. – Ваше становище, безумовно, прикре, але я не бачу причини для розпачу. Через два-три тижні справа виясниться, і тоді настане час журитися, тільки не вам, а тій пришелепуватій баронесі. Як поживаєш, Гелюню? – додав він, цілуючи дівчинку.

Він говорив таким спокійним та рішучим голосом і поводився так природно, що пані Місевичова перестала ойкати, а пані Ставська глянула на мене трохи бадьоріше.

– Що ж нам робити, шляхетний пане Вокульський, ви не погордували… – почала, було, своєї пані Місевичова.

– Чекати суду, – перебив її Вокульський. – На суді довести, що баронеса бреше, потім подати на неї в суд за наклеп; і якщо її засудять у тюрьму, то нехай відсидить свій строк до останньої години. Якийсь місяць ув’язнення буде їй на користь. Я вже говорив з адвокатом, завтра він прийде до вас.

– Сам бог послав вас, пане Вокульський! – вигукнула вже зовсім натуральним голосом пані Місевичова, зриваючи з голови хустку.

– Я прийшов до вас у важливішій справі, – звернувся Стах до пані Ставської (видно, йому, цьому віслюкові, хотілося якнайшвидше з нею розпрощатися!). – Ви припинили свої уроки?

– Так.

– Ну, то припиняйте їх раз назавжди. Це тяжка й невдячна робота. Беріться краще за торговельну справу.

– Я?

– Так. Ви знаєте рахівництво?

– Я вчилася бухгалтерії… – ледве чутно промовила пані Ставська. Вона чогось так хвилювалась, що мусила сісти на стілець.

– Чудово! Вийшло так, що під мою опіку потрапив ще один магазин разом з його хазяйкою, вдовою. Тому що майже весь капітал цього підприємства належить мені, то я хотів би мати в ньому свою людину, бажано жінку, беручи до уваги те, що й хазяйка магазину жінка. Отже, чи не погодилися б ви піти на посаду касирки з оплатою… поки що сімдесят п’ять карбованців на місяць?

– Ти чуєш, Геленко? – звернулась до дочки пані Місевичова з виразом надзвичайного здивування на обличчі.

– Значить, ви довірили б мені свою касу, незважаючи на те, що мене обвинувачують… – сказала пані Ставська й розплакалась.

Проте обидві дами швидко заспокоїлись, і через півгодини ми пили чай, мирно розмовляючи і навіть сміючись.

Все це зробив Вокульський… Єдиний отакий чоловік на світі! То як же його не любити! Правда, може б, і я міг бути таким добрим, але бракує мені для цього дрібниці… півмільйона карбованців, яких не бракує коханому Стахові.

Зараз же після різдва я влаштував пані Ставську в магазині Мілерової, яка прийняла нову касирку дуже доброзичливо і з півгодини розказувала мені, який той Вокульський шляхетний, розумний та гарний; як він врятував магазин від банкрутства, а її й дітей від злиднів і як би то було добре, якби такий чоловік та оженився.

Веселенька молодичка, незважаючи на свої тридцять п’ять років! Не встигла спровадити одного чоловіка на цвинтар Повонзки, а вже готова (руку дав би відрубати) вискочити за другого, звичайно, за Вокульського. Їй-богу, не злічити, скільки тих жіночок вганяє за Вокульським (чи, може, за його тисячами?).

Пані Ставська, зі свого боку, захоплюється всім: і посадою, що дає їй плату, якої вона ніколи не мала, і новою квартирою, яку їй знайшов Вірський.

Квартирка й справді хороша: передпокій, кухня з відливом і водопроводом, три досить затишні кімнатки, а головне – садочок. Поки що в ньому стирчать три всохлі штурпаки та лежить купа цегли, але пані Ставська мріє за літо влаштувати в ньому рай. Рай, який можна накрити носовою хусткою!..

1879 рік почався перемогою англійців в Афганістані, які під проводом генерала Робертса увійшли в Кабул. Напевне, соус кабул ь тепер подорожчає!.. Але ж той Робертс хлюст! Без одної руки, а колошматить афганців, аж пір’я сиплеться… Хоч, правда, таких дикунів лупцювати не трудно; хотів би я бачити, містер Робертс, якої б ти заспівав, коли б тобі довелося мати діло з угорською піхотою!..

Після Нового року у Вокульського також була баталія з Спілкою для торгівлі з Росією. Здається мені, що після наступного засідання він розжене своїх спільників під три чорти. Що воно за дивні люди, хоч і інтелігенція: промисловці, купці, шляхта, графи! Він створив їм спілку, а вони вважають його ворогом тієї спілки і всі заслуги приписують собі. Він їм дає сім процентів прибутку за півроку, а вони ще кривляться і хотіли б знизити плату службовцям.

А ті кохані службовці, за яких Вокульський так розпинається!.. Чого тільки вони на нього не вигадують, а до того ще називають визискувачем. (NB. В нашому підприємстві найвищі оклади і премії!) А як підкопуються один під одного!

Сумно мені спостерігати, що від певного часу у нас починають прищеплюватись не знані досі звичаї: менше працювати, голосніше нарікати, а нишком копати комусь яму та розпускати плітки. Та що мені до чужих справ!..

А тепер якнайшвидше докінчу оповідання про трагедію, яка повинна була б зворушити кожне благородне серце.

Я вже навіть забув про мерзенний позов пані Кшешовської проти невинної, чистої, чудової пані Ставської, коли якось наприкінці січня над нами одразу прогриміло два громи: звістка про те, що в Ветланці спалахнула чума, та повістки мені й Вокульському з’явитись завтра в суд. У мене аж ноги затерпли, і так терпло все від п’ят до колін, потім вище – до шлунку, прямуючи, мабуть, до серця. Я вже думав, що це або чума, або параліч. Але тому, що Вокульський сприйняв виклик в суд зовсім байдуже, то й мені полегшало.

І от іду я ввечері бадьоро до моїх дам, на нову їхню квартиру, коли чую посеред вулиці: брязь-брязь, брязь-брязь!.. Господи милостивий, та це ж ведуть арештантів!.. Яка жахлива прикмета!

І мене огорнули сумні думки: «А що, коли суд не повірить нам (бо бувають же судові помилки) і цю найблагороднішу жінку посадять в тюрму хоч на тиждень, хоч би на один день, – що тоді?.. Цього не переживе ні вона, ні я… А як переживу, то хіба тільки для того, щоб піклуватися про бідну Гелюню…»

Так! Я мушу жити. Але яке то буде життя!..

Заходжу до моїх дам. А тут знов та сама історія. Пані Ставська, страшенно бліда, сидить осторонь на табуреті, а у пані Місевичової на голові хустка, намочена в болезаспокійливому розчині. Старенька на два аршини навкруг пахне камфорою і лементує:

– О шляхетний пане Жецький, ви не погордували нещасними, вкритими ганьбою жінками… Уявіть собі, яке у нас нещастя: завтра в суді розглядається справа Гелеии… І тільки подумайте, що буде, коли суд допустить помилку і засудить нещасну Геленку в арештантські роти?

Але ти не хвилюйся, Геленко, будь тверда духом, може, дасть бог… Хоч мені минулої ночі снився страшний сон… (їй снився сон, я зустрів арештантів… Добрим воно не скінчиться.)

– Та що ви! – кажу. – Наша справа справедлива, ми виграємо її… Та що там наша справа; є гірша новина – спалахнула чума… – додав я, щоб відвернути увагу пані Місевичової в інший бік.

Та лучив я в корову, а попав у ворону! Як не вересне моя стара:

– Чума?.. Тут? У Варшаві? А що, Геленко, чи не я тобі казала?.. О-ой, ну, тепер уже ми пропадемо всі. Бо під час чуми кожен замикається у себе вдома… їжу подають через вікна на тичках… трупи до ям стягають гаками…

У-у… бачу, стара моя зовсім розходилась, і, щоб відвернути її від чуми, я знову натякнув про суд, на що шановна пані відповіла мені довгою тирадою про ганьбу, яка спадає на її родину, про можливе ув’язнення пані Ставської, про те, що у них розлютувався самовар…

Коротше кажучи, останній вечір перед судом, коли треба було зосередити всю енергію, минув у балачках про чуму і смерть, про ганьбу і в’язницю. В голові у мене все так перемішалось, що коли я опинився на вулиці, то не знав, куди йти – праворуч чи ліворуч.

Другого дня (справа мала розглядатись о десятій) я о восьмій поїхав до моїх дам, але не застав нікого. Всі вони пішли на сповідь – мати, дочка, внучка й куховарка – і єдналися з богом до пів на десяту, а я, нещасний (був же тоді січень), шпацирував перед ворітьми на морозі й думав: «Добре мені діло! Як спізняться на суд, а може, вже й спізнились, то суд може винести вирок заочно і, звичайно, не тільки засудить пані Ставську, а ще й визнає її втікачкою та розішле об’яви з її прикметами про розшук. Так воно завжди з жіноцтвом!..»

Нарешті всі чотири вони прийшли з Вірським (невже й цей побожний чоловік ходив сьогодні на сповідь?), і ми двома візниками поїхали в суд: я з пані Ставською і Гелюнею, а Вірський з пані Місевичовою і куховаркою.

Шкода, що не прихопили з собою каструлю, самовар і керосинку!.. Коло суду ми побачили екіпаж Вокульського, яким він приїхав з адвокатом. Вони чекали нас коло сходів, таких брудних, наче ними пройшов батальйон піхоти.

Обличчя у Вокульського й адвоката були цілком спокійні.

Я міг би навіть закладатися, що розмовляли вони не про пані Ставську, а про щось інше.

– О шляхетний пане Вокульський, ви не погордували нещасними жінками, вкритими… – почала пані Місевичова.

Але Вокульський подав дуку їй, адвокат – пані Ставській, Вірський взяв за ручку Гелюню, а я приєднався до Маріанни, – і так ми увійшли в зал мирового судді.

Зал нагадав мені школу: суддя сидів на підвищенні, як учитель на кафедрі, а навпроти нього, на лавах у два ряди, містились обвинувачені й свідки. В цю мить у мене перед очима так виразно постали мої молоді літа, що я мимоволі глянув під грубу, певний, що побачу там сторожа з різкою й ослона, на якому нам давали березової каші. Все це так виразно привиділось мені, що я мало не крикнув: «Більше не буду, пане вчителю!..», але вчасно спам’ятався.

Ми почали садовити наших дам; не обійшлось без суперечки з євреями, які (мені пояснили потім) є найбільш терплячими слухачами судових справ, особливо про крадіжки та шахрайство. Ми знайшли місце навіть для шановної Маріанни, яка, сівши, так витріщала на все очі, наче хотіла перехреститись і проказати молитву.

Вокульський і наш адвокат сіли в першому ряду, поруч з якимось добродієм у подертому пальті і з підбитим оком, на якого люто поглядав один з поліцейських. «Мабуть, знов сутичка з поліцією», – подумав я.

Раптом я аж рота роззявив від здивування: перед кафедрою мирового судді було багато знайомих мені осіб.

Ліворуч від столу сиділи пані Кшешовська, її миршавий адвокат і той пройдисвіт Марушевич, а праворуч два студенти. Один з них відзначався дуже витертим мундиром і незвичайною балакучістю; на другому був ще більш витертий мундир, на шиї барвистий шарф, а сам він мав такий вигляд, наче небіжчик, що втік з катафалка.

Я придивився до нього пильніше. Так, це був той самий юнак, який під час перших відвідин Вокульським пані Ставської кинув баронесі на голову оселедця. Чудесний хлопець!.. Але треба сказати, що мені ніколи не доводилось бачити такої худющої і жовтої людини…

Спочатку я думав, що баронеса позиває двох юнаків саме за того оселедця. Але незабаром зрозумів, що річ не в тому; ставши хазяйкою дому, баронеса хоче вигнати з нього своїх найзапекліших ворогів і одночасно найбезнадійніших боржників.

Коли ми увійшли, справа між баронесою і студентами дійшла свого апогею.

Один із студентів, вродливий юнак з вусиками й бакенбардами, погойдуючись з носків на підбори і назад, щось розказував судді, причому він плавно вимахував правою рукою, а лівою кокетливо підкручував вусики, далеко відставивши прикрашеного перснем мізинця з дірочкою замість самоцвіта.

Другий юнак похмуро мовчав і ховався за свого колегу.

В його позі я помітив одну цікаву особливість: молитовно склавши на грудях руки, він немов притискав ними книжку або образок.

– Отже, ваші прізвища, панове? – спитав суддя.

– Малеський, – (відповів з галантним поклоном власник бакенбардів, – і Паткевич, – додав він, вишукано повівши рукою в бік свого похмурого колеги.

– А третій пан де?

– Він нездужає, – манірно відповів Малеський. – Він живе разом з нами, але дуже рідко буває у нас.

– Як то – рідко буває? А де ж він проводить цілі дні?

– В університеті, в анатомічному театрі, зрідка в їдальні.

– Ну, а вночі?

– Про це, пане суддя, я міг би вам сказати лише віч-на-віч.

– А де він прописаний?

– О, прописаний він у нашому будинку, оскільки не хотів би зайвий раз завдавати клопоту органам влади, – з виглядом лорда пояснив Малеський.

Суддя звернувся до пані Кшешовської:

– Ну, як, пані, ви таки не хочете залишати в своєму домі цих панів?

– Нізащо в світі! – вереснула баронеса. – Вони цілими ночами кричать, тупотять ногами, кукурікають, свищуть… В домі нема жодної служниці, якої вони не заманили б до себе… Ой боже мій!.. – крикнула вона, одвертаючи голову.

Цей вигук здивував суддю, але не мене… Я помітив, що Паткевич, не одводячи рук від грудей, раптом закотив очі під лоба й опустив нижню щелепу, так що одразу став схожий на стоячий трун. Його обличчя й поза справді могли перелякати навіть нормальну людину.

– Найгірше те, що ці панове виливають через вікно якісь рідини…

– Чи не на вас, бува, пані? – зухвало спитав Малеський.

Баронеса аж посиніла від гніву, але змовчала: їй соромно було признатися.

– Що ж далі? – питав суддя.

– Але гірше за все (через що я навіть захворіла на нерви) це те, що вони по кілька разів на день стукають у моє вікно черепом…

– Ви так робите, панове? – звернувся суддя до студентів.

– З вашого дозволу матиму честь усе вам пояснити, – відповів Малеський, прибравши таку позу, ніби збирався танцювати менует. – Нам прислуговує двірник, який живе внизу; отож щоб не витрачати часу на ходіння вниз та вгору на четвертий поверх, ми тримаємо у себе довгий шнур, чіпляємо до нього, що трапиться під руку (часом може трапитись і череп), і… стукаємо в його вікно, – закінчив юнак таким невинним тоном, що трудно було злякатись такого самого невинного стуку в вікно.

– Ой боже мій!.. – знов крикнула баронеса й похитнулася.

– Ясно, хвора жінка… – пробурмотів Малеський.

– Не хвора я! – заверещала баронеса. – Вислухайте мене, пане суддя!.. Я не можу дивитись на того, другого… він весь час удає з себе мерця… У мене недавно померла дочка… – закінчила баронеса й залилась слізьми.

– Слово честі, у пані баронеси галюцинації, – сказав Малеський. – Хто тут схожий на мерця? Паткевич? Такий гарненький хлопець? – закінчив він, випихаючи з-поза себе наперед свого хирлявого колегу, який… в цю хвилину вже п’ятий раз удавав мерця.

В залі вибухнув сміх; суддя, щоб зберегти серйозність, схилив голову над паперами і після довгої паузи суворо попередив, що сміятись заборонено і що кожен порушник порядку буде оштрафований.

Користуючись замішанням, Паткевич сіпнув колегу за рукав і похмуро шепнув:

– І свиня ж ти, Малеський, – піднімаєш мене на сміх в громадському місці.

– Бо ти й справді гарненький. Жінки просто шаліють за тобою.

– Та не через це ж… – вже значно спокійніше відказав Паткевич.

– Коли ж ви, панове, заплатите дванадцять карбованців і п’ятдесят копійок за січень? – спитав суддя.

Паткевич цього разу удав людину з більмом на лівому оці і з лівою паралізованою щокою, а Малеський глибоко задумався.

– Якби ми, – нарешті промовив він тихо, – могли залишитись до канікул, тоді… А так… нехай пані баронеса забере наші меблі.

– Ах, я нічого вже не хочу, нічого… Тільки вибирайтесь з мого дому! Я не маю ніяких претензій за квартирну плату… – закричала баронеса.

– Як ця жінка компрометує сама себе, – шепнув наш адвокат. – Волочиться по судах, бере собі за адвоката якогось пройдисвіта…

– Але ми, пані, маємо претензії за відшкодування втрат! – «озвався Малеський. – Де це видано виганяти серед зими порядних людей з квартири?.. Якби ми і знайшли кімнату, то це буде таке страхіття, що принаймні двоє з нас помруть від сухот…

Паткевич, мабуть, щоб надати більше ваги словам промовця, почав хилитати вухами й шкірою на голові, що спричинило новий вибух веселощів у залі.

– Вперше бачу! – сказав наш адвокат.

– Таку справу?! – спитав Вокульський.

– Ні, як він хилитає вухами. Просто артистично!..

Суддя тим часом написав і прочитав вирок, за яким панове Малеський і Паткевич зобов’язані були сплатити дванадцять карбованців і п’ятдесят копійок за квартиру, а також до 8 лютого звільнити її.

Тут сталася незвичайна подія. Почувши вирок, Паткевич так схвилювався, що обличчя його позеленіло, і він зомлів. На щастя, падаючи, він потрапив Малеському в обійми, інакше, неборак, добре був би гепнувся об підлогу.

Звичайно, в залі залунали співчутливі голоси, куховарка пані Ставської заплакала, євреї почали показувати на баронесу пальцями й кахикати. Збентежений суддя перервав засідання і, кивнувши головою Вокульському (відкіля вони знають один одного?), пішов у кабінет, а два поліцейських майже на руках винесли нещасного юнака, який на цей раз справді схожий був на труп.

Аж у передпокої, коли його поклали на лаві, а хтось гукнув, що зомлілого треба облити водою, Паткевич проворно схопився на ноги й сердито закричав:

– Ну, ну! Тільки без дурних жартів!..

Після цього він швиденько одягнув пальто, енергійно натягнув не зовсім цілі калоші і легким кроком залишив приміщення суду на велике здивування поліцейських, підсудних і свідків.

В цей час до Вокульського підійшов якийсь судовий чиновник і сказав, що суддя просить його на сніданок.

Стах вийшов, а пані Місевичова почала кликати мене відчайдушними знаками:

– Ісус! Марія! – сказала вона. – Ви не знаєте, нащо суддя покликав цього найблагороднішого з людей? Мабуть, хоче сказати йому, що справа Геленки безнадійна!

О, в тієї безсовісної баронеси, мабуть, великі зв’язки…

Вона вже виграла одну справу, то виграє й другу. Ох, я нещасна!.. Чи нема у вас, пане Жецький, яких-небудь цілющих крапель?

– Що, вам погано?

– Поки що ні, хоч тут душно… Але я страшенно боюсь за Геленку… Коли її засудять, вона зомліє і може померти, якщо її швидко не привести до пам’яті… Як ви гадаєте, шановний пане Жецький, чи не краще мені кинутись судді до ніг і просити…

– Але ж, пані, все це непотрібно. Наш адвокат казав, що баронеса, може, й хотіла б забрати назад скаргу, та вже пізно.

– Чому ж, ми погодимось! – вигукнула стара дама.

– О, це вже ні! – заперечив я трохи навіть сердито. – Або вийдемо відціля цілком виправдані, або…

– Вмремо, хочете ви сказати?.. О, не кажіть цього… Ви навіть не уявляєте, як прикро в мої літа чути про смерть…

Я одійшов від зажуреної старої і підійшов до пані Ставської.

– Як ви себе почуваєте?

– Чудово, – твердо відповіла вона. – Ще вчора я страшенно боялась, але вже після сповіді з полегкістю зітхнула, а тепер і зовсім спокійна.

Я потиснув їй руку довгим… довгим потиском, як уміють тільки ті, що по-справжньому люблять, і побіг до своєї лави, бо Вокульський, а за ним і суддя увійшли в зал.

Серце моє калатало, як молот. Я озирнувся навкруги.

Пані Місевичова сиділа з заплющеними очима й, мабуть, молилась; пані Ставська була дуже бліда, але спокійна: баронеса нервово бгала свій салоп, а наш адвокат, поглядаючи на стелю, тамував позіхи.

В цю мить і Вокульський глянув на пані Ставську, і хай мене чорти візьмуть, коли я не помітив у його погляді так невластивого йому розчулення!..

Ще зо два таких процеси, і я певен, що він закохався б у неї на смерть.

Суддя кілька хвилин щось писав, а скінчивши, оголосив, що зараз буде розглядатись позов Кшешовської проти Ставської про крадіжку ляльки.

Потім він запросив обидві сторони і їх свідків вийти на середину.

Я стояв коло лав для публіки, і мені чути було розмову двох тіток: одна з них, молодша й червонопика, пояснювала старшій:

– Бачите, пані, ота красуня вкрала у отієї дами ляльку…

– Було на що злакомитись!

– Що ж ти зробиш. Не кожному рублі та качалки красти…

– Сама ви, пані, рублі крадете, – озвався за ними чийсь бас. – Не той злодій, що відбирає свою власність, а той, хто дав п’ятнадцять карбованців завдатку та й вважає, що вже купив…

Суддя все писав, а я пригадував собі промову, яку вчора приготував на оборону пані Ставської і на зганьблення баронеси. Але всі вирази і звороти переплутались у мене в голові, тому я знову став роздивлятися кругом.

Пані Місевичова й досі нишком молилась, а Маріанна, що сиділа позад неї, плакала. У Кшешовської посіріло обличчя, вона прикусила губу й опустила очі; але кожна зборка її одежі дихала злістю… Коло неї стояв, опустивши очі на підлогу, Марушевич, а за ним баронесина служниця, така перелякана, немов її мали вести на ешафот…

Наш адвокат тамував позіхи, Вокульський стискав кулаки, а пані Ставська поглядала на всіх з таким лагідним спокоєм, що якби я був скульптор, то взяв би її за модель для статуї ображеної невинності.

Несподівано Гелюня, не слухаючи умовлянь Маріанни, вибігла на середину залу і, схопивши матір за руку, тихо спитала:

– Мамо, нащо отой пан тебе сюди покликав?.. Я тобі щось скажу на вушко: мабуть, ти пустувала, і тепер тебе поставлять в куток…

– Бач, як підучили!.. – промовила червонопика тітка до старшої.

– Щоб пані була така здорова, як її підучили! – буркнув за нею бас.

– Щоб пан був такий здоровий за мою кривду… – люто відказала тітка.

– А вас, пані, хапко вхопить і чорти в пеклі качатимуть моїм рублем та качалкою, – відповів супротивник.

– Тихо! – крикнув суддя. – Пані Кшешовська, що ви можете сказати суду в цій справі?

– Вислухайте мене, пане суддя! – патетично заговорила баронеса, виставивши ногу наперед. – Після смерті моєї дитини мені залишилась найдорожча пам’ятка – її лялька, яка дуже подобалась оцій пані, – показала вона на Ставську, – і її дочці…

– Обвинувачена бувала у вас?

– Так, я наймала її шити.

– Але нічого їй не заплатила! – гукнув з кінця залу Вірський.

– Тихо! – крикнув на нього суддя. – Ну і що ж?

– Того самого дня, коли ця пані скінчила роботу, у мене пропала лялька. Я думала, що вмру з жалю, й одразу запідозрила її. Передчуття моє здійснилось; через кілька днів мій близький знайомий, пан Марушевич, що живе якраз навпроти неї, побачив у вікно, як ця пані держить в руках мою ляльку і перебирає її в другу сукню, щоб не можна було впізнати. Тоді я пішла до нього на квартиру з своїм адвокатом і побачила в бінокль, що моя лялька справді у цієї пані. Другого дня я пішла до неї, забрала ляльку, яку ви бачите перед собою на столі, й подала скаргу.