Текст книги "Лялька"

Автор книги: Болеслав Прус

сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 57 страниц)

Єдине, що мене втішає, це думка, що ми зустрінемось на тому, кращому світі, де обоє будемо молоді. Адже вона, – додав він задумливо, – й там буде моєю, бо святе ж письмо вчить: «Що зв’яжете на землі, буде зв’язано й на небі…» Може, ви не вірите в це, як і пан Охоцький, проте все-таки признайтесь, що… часом вірите і не могли б заприсягтися, що так не буде?..

Годинник за стіною видзвонив північ, барон злякано підхопився й попрощався з Вокульським. Через кілька хвилин його задушливий кашель чути було в другому кінці флігеля.

Вокульський відчинив вікно. Коло кухні пронизливо кукурікали півні, в парку квилила сова; на небі зірвалась зірка й покотилась десь за дерева парку. А барон кашляв та й кашляв. «Чи всі закохані такі сліпі, як він? – думав Вокульський, – Бо для мене, та й для кожного, тут ясно, що та панна зовсім його не любить. Може, навіть любить Старського?..

Я ще не збагнув тутешньої ситуації, – міркував він далі, – але найшвидше вона така: панна Евеліна виходить заміж задля грошей, а Старський своїми теоріями підтримує в ній цей намір. А може, й він трохи захоплений нею?.. Але навряд!.. Швидше вона йому вже набридла, і він намовляє її неодмінно вийти заміж. Але ж… це було б жахливо. Тільки повії мають коханців, які ними торгують. Яке дурне припущення!.. Старський справді може бути її другом і радити те, в що сам вірить. Адже він одверто каже, що одружиться лише з багатою жінкою.

Принцип не гірший за всякий інший, як сказав би Охоцький. Правду казала колись хазяйка цього дому, що у теперішнього покоління міцні голови й холодні серця.

Приклад нашого життя відвернув їх від сентименталізму, і вони вірять тільки в силу грошей, що, зрештою, свідчить про їх розсудливість. Ні, цей Старський не дурний чоловік; може, трохи гультяй та нероба, але розуму йому не бракує. Цікаво, чому пані Вонсовська так його шпигає? Мабуть, він таки подобається їй, і тому що вона має гроші, вони поберуться. А втім, яке мені до цього діло?..

Цікаво, чому господиня сьогодні жодного разу не згадала про панну Ізабеллу? Ну, вже ж і я її питати не буду…

Нас одразу взяли б на язики…»

Вокульський заснув, і йому верзлося, що він – хворий закоханий барон, а Старський відіграє роль друга дому.

Він прокинувся й засміявся:

– Ну, це мене одразу вилікувало б!

Вранці він знову ловив рибу з панною Феліцією і Охоцьким. А коли о першій годині всі зійшлися на сніданок, пані Вонсовська звернулась до господині:

– Бабусю, ви дозволите, щоб нам осідлали двоє коней: мені й панові Вокульському? – А потім, обернувшись до Вокульського, додала: – Ми їдемо за півгодини. З цієї хвилини ви починаєте службу при мені.

– Ви поїдете тільки вдвох? – спитала панна Феліція, густо зашарівшись.

– А ти теж хотіла б поїхати з паном Юліаном?

– Тільки, будь ласка… Прошу не розпоряджатися моєю особою! – запротестував Охоцький.

– Феліція залишиться зі мною, – сказала господиня.

У панни Феліції кров прилила до обличчя, а на очі набігли сльози. Вона глянула на Вокульського спочатку гнівно, потім погордливо і, нарешті, вибігла з кімнати нібито за хусточкою. Повернувшись з зачервонілим носиком, вона подивилась на всіх, немов Марія Стюарт, яка прощає своїм катам.

Рівно о другій слуга привів двоє чудових верхових коней. Вокульський стояв коло свого, а за кілька хвилин вийшла й пані Вонсовська. Вузька амазонка щільно облягала її струнку, як у Юнони, постать, каштанове волосся було зібране в один вузол. Вотта кінчиком ноги стала на руку конюха і, як пружина, скочила в сідло. В руці її трохи тремтів кінчик хлиста.

Вокульський тим часом спокійно припасовував на довжину своєї ноги стремена.

– Швидше, пане Вокульський, швидше! – гукнула Вонсовська, напинаючи поводи; кінь під нею крутився і присідав на задні ноги. – За брамою одразу рушимо галопом… Avanti, Savoya!..[117]117
  Вперед, Савойя! (Італ.)


[Закрыть] Нарешті Вокульський сів на коня, пані Вонсовська нетерпляче вдарила свого хлистом, і вони виїхали за браму фільварку.

Дорога тяглася липовою алеєю завдовжки з верству.

По обидва боки сіріло скошене поле, а на ньому то тут, то там виднілись великі, як хати, стіжки пшениці. Небо було чисте, сонце світило ясно, десь далеко гула молотарка.

Кілька хвилин воии їхали риссю. Потім пані Вонсовська приклала ручку хлиста до губів, нахилилась наперед і полетіла галопом. Вуаль розвівалась за нею, мов сизе крило.

– Avanti! Avanti!..

Так вони мчали кілька хвилин. Раптом Вонсовська різко припинила коня і сказала.

– Тепер поїдемо помалу.

Вона розчервонілась і важко дихала. Трохи підвівшись на сідлі, пильно дивилася в бік лісу, що синів далеко на сході. Алея скінчилась; вони їхали полем, иа якому подекуди зеленіли груші й сіріли стіжки хліба.

– Скажіть, будь ласка, – почала вона, – це велика приємність наживати багатство?

– Ні, – відповів Вокульський, трохи подумавши.

– Але витрачати приємно?

– Не знаю.

– Не знаєте? Але ж про ваше багатство розказують дива. Кажуть, що ви маєте тисяч із шістдесят річного прибутку…

– Зараз я маю набагато більше, але витрачаю дуже мало.

– Скільки ж?

– Тисяч з десять.

– Шкода. Я торік вирішила витратити силу грошей.

Управитель і касир запевняють мене, що я розтринькала двадцять сім тисяч… Я шаленіла – а от нудьги не позбулася. А сьогодні подумала: спитаю вас, як почуває себе людина, що витрачає шістдесят тисяч за рік? Але ж ви стільки не витрачаєте. Шкода! Знаєте що? Витратьте коли-небудь шістдесят… навіть сто тисяч за рік і скажете мені: чи це дійсно справляє враження і яке саме? Гаразд?

– Заздалегідь можу вам сказати, що не справляє.

– Ні? То нащо ж тоді гроші?.. Коли щастя не можуть дати сто тисяч карбованців, то що ж його може дати?..

– Його можна мати і з кількома тисячами. Щастя кожен носить сам у собі.

– Але відкілясь же воно береться.

– Ні; пані.

– І це говорите ви, така незвичайна людина?

– Якби я навіть був незвичайним, то завдяки стражданням, а не щастю. А тим менше завдяки видаткам.

Під лісом з’явилась хмара куряви. Вонсовська з хвилину придивлялась до хмарки, потім стьобнула коня хлистом, звернула праворуч і помчала навпрошки полем.

– Avanti! Avanti! Так вони скакали хвилин з десять, і тепер уже Вокульський стримав коня. Він опинився на верху пагорка, під яким розлігся казково прекрасний луг. Що саме в ньому було прекрасне – чи зелені трави, чи круті завороти струмка, чи похилені над ним дерева, чи погідне небо?

Вокульський не знав.

Але пані Вонсовська не захопилася пейзажем. Вона мчала з пагорка стрімголов, наче хотіла вразити супутника своєю відвагою.

Коли Вокульський поволі з’їхав з гори, вона повернула до нього коня й нетерпляче закричала:

– Пане Вокульський, чи ви завжди такий нудний?

Я ж не для того взяла вас на прогулянку, щоб позіхати…

Прошу розважати мене, і то негайно!

– Негайно? Добре. На мій погляд, пан Старський дуже цікава людина.

Вона Похилилася в сідлі, немов падаючи назад, і пильно глянула Вокульському в очі.

– Ну, – засміялася вона, – не сподівалась я почути від вас такої банальної фрази. Пан Старський цікавий… для кого? Хіба тільки для таких лебедиць, як панна Евеліна, бо для мене, наприклад, від таким перестав бути…

– Все ж таки…

– Без ніяких «все ж таки». Він для мене був цікавим тоді, коли я мала намір стати мученицею шлюбу. На щастя, мій чоловік був такий чемний, що незабаром помер, а пан Старський така нескладна натура, що навіть з моїм невеликим досвідом я за тиждень збагнула його.

Та сама борідка а 1а великий князь Рудольф і той самий спосіб баламутити жінок. Його погляди, його недомовки, таємничість – усе це я знаю так само, як фасон, його візитки. Він так само уникає панн без посагу, цинічний із заміжніми жінками й ніжно зітхає коло багатих відданниць. Боже мій, скільки я їх таких зустрічала в житті!..

А тепер я потребую чогось нового…

– В такому разі пан Охоцький…

– О, Охоцький – цікавий чоловік і міг би бути навіть небезпечним, але для цього я мусила б народитися вдруге. Це людина не з того світу, до котрого я належу серцем і душею. Ах, який він наївний і який чудовий! Він вірить в ідеальну любов і сподівається зустріти жінку, з якою замкнеться в своїй лабораторії, певний, що вона його не зрадить… Ні, він не для мене… Але що це у мене з сідлом? – раптом вигукнула вона. – Мабуть, ослабла попруга. Ану гляньте, будь ласка…

Вокульський зіскочив з коня.

– Ви злізете? – спитав він.

– І не подумаю. Подивіться так.

Вокульський зайшов з правого боку – попруга трималась міцно.

– Та не там… Отут… Тут щось зіпсувалось коло стремена.

Він завагався, проте відкинув її амазонку й засунув руку під сідло. Раптом кров шугнула йому в голову: вдовичка так ворухнула ногою, що її коліно торкнулося щоки Вокульського.

– Ну що?.. Ну що? – нетерпляче питала вона.

– Нічого, – відповів він, – Попруга застебнута і тримається міцно.

– Ви поцілували мою ногу?! – крикнула вона.

– Ні.

Тоді вона ляснула свого коня хлистом і помчала вперед, шепочучи:

– Дурень або камінь…

Вокульський поволі сів на коня. Невимовний жаль стиснув йому серце, коли він подумав: «Чи й панна Ізабелла їздить верхи? І хто їй поправляє сідло?»

Коли він під’їхав до пані Вонсовської, вона зареготала:

– Ха-ха-ха! Ви незрівнянний!.. – а потім заговорила низьким голосом: – В історії мого життя трапився незвичайний день – я зіграла роль жінки Потіфара і знайшла Йосифа!..[118]118
  За біблійною легендою, Пентефрія, дружина єгипетського вельможі Потіфара, намагалася спокусити його невільника Йосифа Прекрасного.


[Закрыть] Ха-ха-ха! Одне тільки мене бентежить: що ви не зможете оцінити, як я вмію баламутити голови чоловікам. В таку хвилину сто інших мужчин на вашому місці сказали б, що жити без мене не можуть, що я одібрала у них спокій і таке інше… А ви коротко відповідаєте: «Ні». За це єдине «Ні» вам приготовано в царстві небесному місце серед невинних немовлят. Такий собі високий стільчик з поперечиною спереду… Ха-ха-ха!..

Вона аж погойдувалась на сідлі від реготу.

– І що б ви на тому виграли, коли б я відповів, як інші?

– Здобула б ще одну перемогу.

– А цим що ви виграєте?

– Заповнюю собі пустку життя. З десятка тих, котрі мені освідчуються, вибираю одного, який здається мені найцікавішим, бавлюся ним, мрію про нього…

– А потім?

– Переглядаю новий десяток і вибираю іншого.

– І як часто?

– Хоч би і щомісяця. Що ви хочете, – додала вона, – це кохання нашого віку пари й електрики.

– Авжеж. Навіть нагадує поїзд.

– Летить, як буря, і сипле іскри?

– Ні, їде швидко й набирає пасажирів, скільки може.

– О пане Вокульський!

– Я не хотів образити вас, тільки сформулював те, що почув.

Пані Вонсовська прикусила губу.

Деякий час вони їхали мовчки.

Першою заговорила пані Вонсовська:

– Я вже визначила, хто ви такий: ви педант. Щовечора, не знаю о котрій годині, але, мабуть, не пізніше, як о десятій, ви підбиваєте підсумок денних подій, потім ідете спати, але перед сном уголос проказуєте молитву: «Не забажай жони ближнього твого…» Правда ж?..

– Говоріть, будь ласка, далі.

– Нічого я не буду говорити, бо мені вже надокучила розмова з вами. Наше життя – самі розчарування!.. Коли ми одягаємо першу сукню з шлейфом, коли йдемо на перший бал, коли вперше закохуємось – все здається нам новиною. Але незабаром переконуємось, що все це або вже було, або нічого не варте…

Пам’ятаю, минулого року в Криму їхали ми невеликою компанією якоюсь дикою дорогою, де колись подорожніх перестрівали розбійники. І саме коли ми про це говорили, з-за скелі висувається два чоловіки – татари… «Слава богу, – думаю, – вони, напевне, збираються нас зарізати».

Бо пики у них були жахливі, хоч самі вони, виявилось, люди пристойні. А вони, знаєте, що нам запропонували?

Щоб ми купили у них винограду!.. Подумайте! Я сподіваюсь розбійників, а вони торгують виноградом. Від злості я мало не побила їх, правду кажу! Отож ви сьогодні нагадали мені тих татар… Господиня кілька тижнів тлумачить мені, що ви оригінальна людина, зовсім не схожа на інших, а тим часом я бачу, що ви звичайнісінький педант. Так я кажу?

– Так.

– От бачите, як я знаюсь на людях! Може б, нам ще проїхатись галопом? Або ні, вже не хочеться, я стомилась. Ах, хоч би раз в житті зустріти оригінальну людину…

– Та й що вам з того?

– Ну, він поводився б якось по-новому, говорив би мені нові слова, часом розгнівив би мене до сліз, потім сам смертельно образився б на мене, а потім, натурально, мусив би мене перепрошувати. О, такий закохався б у мене до божевілля! Я так вп’ялася б йому в серце і в пам'ять, що він не забув би мене й у могилі… Оце, я розумію, любов!

– А що б ви дали йому взамін? – спитав Вокульський, якому щохвилини ставало тяжче й сумніше на серці.

– Не знаю. Може б, і я наважилась на якесь безумство…

– Тепер я скажу, що б той новий чоловік одержав від вас, – сказав Вокульський, відчуваючи, як у ньому закипає гірка злість. – Насамперед одержав би довгий список попередніх поклонників, потім довгий список поклонників наступних, а в антракті мав би можливість перевіряти., чи добре тримається на коні сідло…

– Те, що ви сказали – нікчемність! – крикнула Вонсовська, стискаючи в руці хлиста.

– Я тільки повторив те, що чув від вас. Але якщо при недовгому знайомстві я говорю занадто сміливо…

– Байдуже. Я слухаю… Можливо, ваше зухвальство виявиться цікавішим за т; у холодну чемність, яку я знаю напам’ять. Звичайно, такий чоловік, як ви, гордує такими жінками, як я… Але, Сміливіше…

– Прошу пробачення. Насамперед давайте не вживати надто сильних виразів, які зовсім не пасують до розмови на прогулянці. Ми говоримо не про почуття, а про погляди. Отже, на мою думку, в вашому погляді на любов є непримиренні суперечності.

– Хіба? – здивувалася вдовичка. – Те, що ви називаєте суперечностями, я прекрасно погоджую в своєму житті.

– Ви говорили про часту зміну коханців…

– Якщо ви не заперечуєте, називатимемо їх поклонниками.

– А з другого боку, ви хочете зустріти якусь нову й незвичайну людину, яка не забула б вас навіть у могилі. Отож, наскільки я знаю людську натуру, це мута недосяжна. Бо ні ви, марнотратна в своїх поглядах, не станете ощадною, ні той незвичайний поклонник не захоче зайняти місця серед дюжини звичайних…

– Він може про них не знати, – перебила його вдовичка.

– Отже, маємо ще й містифікацію, для успіху якої ваш герой повинен бути сліпим і дурним. Але припустімо, що ваш обранець справді буде таким; то невже ви наважитесь обманювати чоловіка, котрий так сильно полюбить вас?

– Гаразд, тоді я розказала б йому все й закінчила б такими словами:. «Пам’ятай, що Христос простив Магдалині, а я менше за неї грішила, до того ж коси у меле не гірші, ніж у неї».

– І ви думаєте, що цього йому було б досить?

– Думаю, що так.

– А якби ні?

– Тоді я дала б йому спокій і залишила б.

– Але спочатку ви вп’ялися б йому в серце і в пам’ять так, щоб він не забув вас і в могилі!.. – спалахнув Вокульський. – Гарний же той ваш світ! Гарні в ньому жінки, коло яких закоханий і відданий їм всією душею чоловік мусить поглядати на годинник, щоб не зустрітися з своїми попередниками й не перешкодити наступникам! Знаєте, навіть тісто для того, щоб вирости, потребує більше часу; чи можна ж зростити глибоке почуття в такому поспіху, на такому ярмарку?.. Я вам раджу не претендувати на глибокі почуття, бо вони відбирають у людини сон і апетит. І нащо вам отруювати життя якійсь людині, якої ви сьогодні, напевне, ще й не знаєте? Нащо самій собі псувати хороший настрій? Краще вже триматись програми легеньких і частих перемог, що іншим не шкодять, а вам якось заповнюють життя.

– Ви вже скінчили, пане Вокульський?

– Мабуть, так.

– То тепер я вам скажу: всі ви підлі…

– Знову сильний вираз.

– Ваші були сильніші. Всі ви – нікчеми! Коли жінка в певному віці мріє про ідеальну любов, ви глузуєте з її наївності й вимагаєте від неї кокетства, бо без нього дівчина для вас нудна, а заміжня жінка – дурна. А коли в результаті спільних зусиль вона звикає до пошлих освідчень, ніжних поглядів та потаємних потисків руки, – з темного кутка вилазить якийсь оригінальний суб’єкт у каптурі Петра Ам’єнського[119]119
  Петро Ам’єнський (1050–1115) – середньовічний аскет, один з організаторів хрестових походів.


[Закрыть] й урочисто проклинає жінку, створену за образом і подобою Адамових дітей: «Тобі не вільно любити, ти вже ніколи не будеш по-справжньому кохана, бо мала нещастя потрапити на життєвий ярмарок і втратила свої ілюзії!» А хто ж їх розікрав, як не ваші рідні браги? І що це за світ, де людину спочатку позбавляють ідей, а потім судять за безідейність?..

Пані Вонсовська вийняла з кишені хусточку і стиснула її в зубах… На віях у неї блиснула сльоза і скотилась на кінську гриву.

– Їдьте собі геть, – вигукнула вона, – бо ваші банальні міркування дратують мене! їдьте собі… і пришліть мені Старського: його зухвалість цікавіша за вашу святенницьку серйозність…

Вокульський уклонився й поїхав уперед. Він був сердитий і збентежений.

– Куди ж ви їдете? Не туди!.. А то ви ще заблудите, а потім при обіді розказуватимете, що я збила вас з путі істинної. Їдьте за мною… їдучи за кілька кроків позад пані Вонсовської, Вокульський думав: «Он який їх світ! Одні продаються в ньому спорохнявілим старикам, а другі поводяться з людськими серцями, немов зі шматками м’яса на печеню. Дивна все-таки особа оця пані… бо вона ж ие зла і навіть здатна на благородні пориви…»

Через півгодини вони знову повернулись на узгір’я, звідки видно було двір господині. Тут Вонсовська раптом повернула коня й, пильно дивлячись Вокульському в очі, спитала:

– Що між нами – мир чи війна?

– Можна бути з вами одвертим?

– Прошу.

– Я вам дуже вдячний. За одну годину я довідався від вас більше, аніж за все своє попереднє життя.

– Від мене?.. Це вам так здається. В мені кілька краплин угорської крові, і варто мені сісти на коня, як я починаю дуріти й городити всякі нісенітниці. Але пам’ятайте, що я не беру назад жодного сказаного сьогодні слова, і ви помиляєтесь, коли думаєте, що вже мене знаєте. А тепер поцілуйте мене в руку: ви справді цікавий чоловік.

Вона простягнула Вокульському руку, яку він поцілував, широко розкривши очі від здивування.

Розділ п'ятий
ПІД ОДНИМ ДАХОМ

В той самий час, коли Вокульський з Вонсовською пересварювались або мчали галопом по луках, з маєтку графині в Заславек виїжджала панна Ізабелла. Вчора вона одержала від удови листа, надісланого спеціальним гінцем, а сьогодні з наполегливого бажання своїй тітки виїхала, хоч і проти своєї волі. Вона була певна, що Вокульський, якому вдова так протегувала, вже в Заславку, а тому вважала, що приїжджати туди одразу незручно. «Нехай би я навіть мусила коли-небудь вийти за нього заміж, це, однак, не означає, що я повинна поспішати на зустріч», – думала вона.

Але речі були спаковані, бричка стояла запряжена, а з переднього сидіння вже виглядала її покоївка, отже, панна Ізабелла наважилась.

Прощання з ріднею було багатозначне. Схвильований Ленцький мовчки втирав очі, а графиня, ткнувши їй в руку оксамитну торбинку з грішми, поцілувала її в чоло і сказала:

– Я не раджу і не відраджую. Ти маєш розум, знаєш становище, отож мусиш сама щось вирішити і зробити висновки.

А що вирішити? Які зробити висновки? Про це графиня не казала.

Тогорічне перебування на селі глибоко змінило деякі погляди панни Ізабелли; але сталось це не під впливом свіжого повітря або чудових пейзажів, а під впливом певних подій, над якими вона мала можливість спокійно подумати.

Приїхала вона сюди, на вимогу тітки, задля Старського, про якого ходила тверда чутка, ніби він одержить в спадщину маєток своєї бабусі. Але бабуся, добре придивившись до свого двоюрідного внука, заявила, що відпише йому щонайбільше тисячу карбованців на рік довічної ренти, яка, напевне, дуже здасться йому на старість. А все своє майно вона вирішила відписати на дітей-підкидьків та їхніх нещасних матерів.

З тієї хвилини Старський в очах графині втратив всіляку вартість. Втратив він її і в очах панни Ізабелли, коли заявив їй одного разу, що ніколи не одружився б з «голою панною», а швидше з японкою або китаянкою, аби тільки в неї було кілька десятків тисяч карбованців річного доходу.

– Задля меншого доходу не варто ризикувати своїм майбутнім, – сказав він.

Після такої заяви панна Ізабелла перестала дивитися на нього, як на серйозного претендента. Але оскільки він при цьому тихо зітхнув і крадькома глянув у її бік, панна Ізабелла подумала, що красень Казик, мабуть, потай страждає і, шукаючи багатої дружини, жертвує своїми почуттями. До кого?.. Може, до неї… Бідний хлопець, але нічого не вдієш. Колись, може, знайдеться спосіб полегшити його страждання, а поки що слід тримати його на віддалі.

Зробити це було тим легше, що Старський раптом почав упадати коло багатої пані Вонсовської і здалека кружляти над панною Евеліною Яноцькою – напевне, для того, щоб остаточно замести сліди колишнього кохання до панни Ізабелли. «Бідний хлопець, але нічого не вдієш. Життя диктує свої обов’язки, і їх треба виконувати, хоч би які вони не були тяжкі».

Таким чином Старський, може, найпридатніший для панни Ізабелли жених, був викреслений із списку претендентів; він не міг одружитися з бідною, мусив шукати багатої, а це була непрохідна прірва між ними.

Другий її претендент, барон, викреслив себе сам, заручившись із панною Евеліною. Поки барон домагався прихильності панни Ізабелли, він був їй гидкий, але коли він раптово покинув її, вона злякалася. Як? Значить, на світі є жінки, задля яких можна відмовитись від неї? Як? Значить, може настати такий момент, коли навіть старезні поклонники покинуть її?..

Панна Ізабелла відчула, що земля захиталася в неї під ногами, і під впливом невиразних побоювань, що охопили її в той час, вона сказала удові кілька доброзичливих слів про Вокульського, Хто його знає, чи не сказала навіть так:

– Куди це подівся пан Вокульський? Дуже мені жаль, що він міг образитись на мене. Я не раз докоряю собі за те, що не поводилася з ним так, як він того заслуговував.

Кажучи це, вона опустила очі й почервоніла так, що господині здалося конче потрібним запросити Вокульського на село. «Нехай вони собі придивляться одне до одного на свіжому повітрі, – думала старенька, – а буде, як, бог дасть. Він – брильянт серед мужчин, вона також хороша дитина, може, вони якось порозуміються. А що він в неї закоханий, то я готова закладатися».

Через кілька днів панна Ізабелла трохи заспокоїлась і вже почала жалкувати, що заговорила з удовою про Вокульського: «Він ще може подумати, що я вийшла б за нього…»

Тим часом господиня призналась пані Вонсовській, що в Заславек приїде Вокульський, дуже багатий удівець і з усіх поглядів незвичайний чоловік, якого вона хотіла б оженити і який, здається, закоханий в панну Ізабеллу.

Пані Вонсовська зовсім байдуже слухала про багатство, вдівецтво та матримоніальні наміри Вокульського, та коли господиня назвала його людиною незвичайною, вона зацікавилась; а довідавшись, що він, можливо, закоханий в панну Ізабеллу, рвонулась, як чистокровний бойовий кінь, якого вкололи острогою.

Пані Вонсовська була чудовою жінкою, не думала виходити заміни, а тим більше відбивати у панянок женихів.

Але відколи жила на світі, не могла погодитися з тим, щоб який-небудь мужчина міг закохатися в іншу жінку, а не в неї. Женитися для потреби – будь ласка, пані Вонсовська готова навіть допомагати в цьому ділі, але божествити можна було тільки її, І не тому навіть, що вона вважала себе за найкращу, а просто… така була у неї натура.

Отож, довідавшись, що панна Ізабелла має приїхати сьогодні, пані Вонсовська силоміць забрала Вокульського на прогулянку. А помітивши на дорозі під лісом хмарку куряви, що котилась за екіпажем її суперниці, вона звернула на луг і там влаштувала чудову сцену з сідлом, яка їй, однак, не вдалася.

Тим часом панна Ізабелла доїхала до двору. Все товариство вийшло зустрічати її на ганок, вітаючи майже однаковими словами.

– Знаєш, – шепнула їй господиня, – приїхав Вокульський.

– Тільки нам вас і бракувало, щоб Заславек став подібним до раю! – вигукнув барон. – Сюди вже прибув дуже приємний і знаменитий гість…

Панна Феліція Яноцька одвела панну Ізабеллу набік і з слізьми в голосі почала розказувати їй:

– Ти знаєш, до нас приїхав пан Вокульський… Ой, якби ти знала, що це за людина!.. Але краще нічого не казатиму, бо й ти ще подумаєш, ніби я ним захопилась. І от пані Вонсовська наказала йому їхати з нею на прогулянку – тільки вдвох… Якби ти бачила, як він, бідолаха, червонів!.. А я червоніла за неї. Я теж ходила з ним вудити рибу, але сюди, недалеко, до ставка, і з нами був ще пан Юліан. Але щоб їхати верхи, тільки вдвох?.. Нізащо в світі!.. Краще б умерла…

Закінчивши з привітаннями, панна Ізабелла пішла в призначену їй кімнату. «Цей Вокульський починає мене дратувати», – подумала вона.

Власне кажучи, це було не роздратовання, а щось інше, їдучи сюди, панна Ізабелла сердилась на господиню за її наполегливе запрошення, на тітку, що наказала їй одразу їхати, а найбільше на Вокульського. «Значить, мене справді хочуть віддати за цього скоробагатька? – думала вона. – Ну, побачить він, що з того вийде!..»

Вона певна була, що першим тут привітає її Вокульський, і вирішила триматися з ним якнайхолодніше і згорда.

Тим часом Вокульський не тільки не вибіг їй назустріч, а навіть поїхав на прогулянку з пані Вонсовською.

Це прикро вразило панну Ізабеллу, і вона подумала: «Вонсовська й досі кокетка, хоч їй уже років з тридцять!..»

Коли барон назвав Вокульського знаменитим гостем, панна ізабелла відчула ніби гордість, але почуття це одразу зникло. Коли ж панна Феліція ненароком виказала, що ревнує Вокульського до Вонсовської, панна Ізабелла відчула ніби неспокій, але тільки на хвилину. «Наївна дівчинка!» – подумала вона про Феліцію.

Коротше кажучи, та погорда, яку вона готувала для Вокульського всю дорогу, цілком зникла під впливом таких почуттів, як легкий гнів, легке вдоволення та легке побоювання. Тенор Вокульський уявлявся панні Ізабеллі зовсім інакше, ніж досі. Це вже був не такий собі галантерейний купець, а чоловік, який повертався з Парижа, який мав велике багатство і зв’язки, яким захоплювався барон і з яким кокетувала Вонсовська…

Ледве панна Ізабелла встигла переодягтися, як до неї в кімнату увійшла господиня.

– Дорога Бельцю, – сказала вона, ще раз поцілувавши її, – чому ж не захотіла приїхати Йоася?

– Папа нездужає, а вона не хоче залишати його самого.

– Прошу тебе… прошу тебе, тільки не говори мені цього. Вона не приїхала, бо не хоче зустрітися з Вокульським, в цьому вся річ… – трохи схвильовано сказала господиня. – Він для неї тоді хороший, коли сипле грішми на її притулок… Скажу тобі, Бельцю, що твоя тітка вже ніколи не порозумнішає…

В панні Ізабеллі озвалося давнє роздратовання.

– Моя тітка не вважає, що зручно приділяти стільки уваги купцеві, – сказала вона червоніючи.

– Купець!.. Купець!.. – розсердилась господиня, – Вокульські – не гірша шляхта, ніж Старські й навіть Заславські… А щодо купецтва… то Вокульський, Бельцю, не продавав того, що продавав дід твоєї тітки… Принагідно можеш їй це сказати. Краще один чесний купець, аніж десять австрійських графів. Знаю я, чого варті їхні титули[120]120
  Наприкінці XVIII і на початку XIX ст. австрійський уряд легко надавав аристократичні титули за відповідну плату.


[Закрыть].

– Але ж ви не заперечуєте, що походження…

Господиня іронічно засміялася.

– Повір мені, Бельцю, що походження – це найменша заслуга тих, хто приходить на світ. А щодо чистоти крові… Ах, боже мій! Яке це щастя, що ми не дуже пильно перевіряємо такі речі. Повір мені, що про будь-чиє походження не варто розмовляти з старою людиною. Бо такі, як я, ще пам’ятають дідів та батьків і часто дивуються: чому це внук схожий на камердинера, а не на батька. Ну, багато пояснюється тим, на кого мати задивлялася…

– Але ви, я бачу, дуже любите пана Вокульського, – шепнула панна Ізабелла.

– Так, дуже люблю! – підкреслено відповіла господиня. – Я любила його дядька й була нещаслива все своє життя тільки через те, що нас із ним розлучили – саме з тих міркувань, з яких тепер твоя тітка нехтує Вокульським. Але він не стане нічиїм попихачем, ні!.. Хто спромігся вибитися з таких злиднів, хто з чистою совістю здобув багатство, зумів здобути й освіту, той може не зважати на думку аристократичних салонів. Ти, мабуть, знаєш, яку він тепер відіграє роль і чого їздив у Париж… Отож запевняю тебе, що не він прийде до великосвітських салонів, а салони прийдуть до нього, і першою прийде твоя тітка, коли це їй буде потрібно. Я знаю салони краще за тебе, моя дитино, і повір мені, що вони дуже швидко опиняться в передпокої Вокульського. Це не такий марнотрат, як Старський, не мрійник, як князь, і не недоумок, як Кшешовський. Це людина дії. Щаслива буде жінка, яку він вибере за др. ужину. На нещастя, у наших панянок більше дoмaгaнь, аніж почуття та життєвого досвіду. Хоч, правда, не в усіх… Ну, пробач, коли я сказала що-небудь дуже гостро. Зараз буде обід.

І Заславська вийшла, залишивши панну Ізабеллу в глибокій задумі. «Він, безумовно, міг би замінити барона, та ще й як… – думала вона. – Барон – старий шкарбан, з якого всі сміються, а цього принаймні шанують люди. Казя Вонсовська знається на мужчинах, через те взяла його на прогулянку. Ану побачимо, чи спроможний пан Вокульський бути вірним… Добра мені вірність їздити з іншою жінкою на прогулянки!.. Оце так рицар!»

В цей час Вокульський, повертаючись із Вонсовською з прогулянки, побачив у дворі екіпаж, з якого випрягали коні. Його кольнуло якесь невиразне передчуття, але він не смів розпитувати, навіть удав, що не дивиться на екіпаж.

Перед домом Вокульський віддав коня слузі, а другому сказав принести води в свою кімнату. Але коли хотів запитати: «Хто приїхав?», щось стиснуло йому горло, і він ие зміг вимовити й слова. «Що за дурниці! – думав він. – А хоч би й вона, то що ж?.. Така сама жінка, як пані Вонсовська, панна Феліція, панна Евеліна… Та чи не такий, як барон».

Але, думаючи так, він відчув, що вона для нього інакша, ніж інші жінки, і якби захотіла, то він поклав би до її ніг не тільки багатство, а й життя.

– Дурниці, дурниці… – шепотів він, ходячи по кімнаті. – Адже тут жде її поклонник, пан Старський, з яким вона умовлялася весело провести літо… О, я добре пам’ятаю, як вони перезирались…

В ньому закипав гнів. «Побачимо, панно Ізабелло, хто ти така і чого варта?

Тепер я буду твоїм суддею…» – подумав він.

В двері постукали, увійшов старий лакей. Він подивився по кімнаті і тихо сказав:

– Пані веліла переказати, що приїхала панна Ленцька, і якщо ви, пане, готові, то просить на обід…

– Скажіть, що зараз прийду, – відповів Вокульський.

Коли слуга вийшов, Вокульський ще трохи постояв коло вікна, дивлячись на парк, освітлений скісним промінням сонця, та на кущ бузку, в якому весело щебетали пташки. Він дивився, а в серці його наростала глуха тривога – як він зустрінеться з панною Ізабеллою. «Що я їй скажу і як мені триматися?»