Текст книги "Лялька"

Автор книги: Болеслав Прус

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 57 страниц)

Вони попрощались, і Вокульський повернувся додому.

Там він застав Марушевича і поїхав з ним у манеж – подивитись на купленого коня.

Будівля манежу складалася з двох споруд, поєднаних між собою в формі еполета: в прямокутній частині містилася стайня, а в круглій – манеж.

Коли Вокульський з Марушевичем увійшли в манеж, там якраз відбувався урок верхової їзди. Четверо мужчин і одна дама їхали на певній відстані одне за одним попід стінами манежу, а насередині стояв директор закладу, мужчина військової постави, в синій куртці, в білих вузьких рейтузах і в високих чоботях з острогами. Це був пан Міллер. Він командував верхівцями, допомагаючи собі в цьому ділі довгим бичем, яким час від часу хльоскав коней, причому здригались і кривилися їздці. Вокульський мимохідь помітив, що один з верхівців, що їздив без стремен, закинувши за спину праву руку, був веселий одчаюга, другий з усієї сили намагався вдержатись на спині коня десь між гривою і крупом, а третій, здавалося, весь час намагався зіскочити з коня і вже ніколи в житті не братися до верхової їзди. Тільки дама в амазонці їздила сміливо й спритно, і Вокульський подумав, що для жінок нема на світі ні незручного, ні небезпечного становища.

Марушевич познайомив Вокульського з директором.

– Я якраз вас і ждав. Зараз буду до ваших послуг. Пане Шульц!..

В манеж вбіг пан Шульц, молодий блондин, одягнений також в синю куртку, але ще в вищих чоботях і ще вужчих штанях. Він по-військовому цокнув закаблуками, взяв у руки символ директорської влади, і Вокульський, ще не вийшовши з манежу, переконався, що Шульц, незважаючи на молодий вік, орудує бичем ще енергійніше, ніж сам директор. Бо другий їздець аж засичав, а третій просто почав лаятись.

– Ви приймаєте коня пана барона, – звернувся директор до Вокульського, – з усіма належними до нього речами: сідлами, попонами і таке інше?..

– Звичайно.

– В такому разі з вас належить шістдесят карбованців за стайню, яких барон не сплатив.

– Нічого не вдієш.

Вони увійшли в окрему переділку, в якій було видно, наче вдень, навіть оздоблену килимами, правда, не дуже дорогими. Жолоб буй новий і повний корму, драбина для сіна – також, на підлозі підстелена свіжа солома. Проте бистре око пана директора помітило якийсь непорядок, бо він крикнув:

– Пане Ксаверію, що це тут робиться, тисяча чортів!..

Може, ви і в своїй спальні тримаєте такі речі?

Другий помічник директора з’явився тільки на мить. Він зазирнув у переділку, зник і в коридорі закричав:

– Войцех… Сто тисяч чортів твоїй матері! Зараз же мені прибери, а то скажу покласти тобі все це на стіл…

– Щепане!.. Чортова холеро…. – озвався третій голос за переділкою. – Якщо ти, собаче насіння, ще раз отак залишиш стайню, то заставлю тебе вигризти зубами…

Водночас пролунало кілька тупих ударів, немов хтось ухопив когось другого за голову і товк нею об стіну. Незабаром Вокульський побачив через вікно в стайні парубчака з металевими гудзиками на куртці, який вибіг надвір за мітлою і, знайшовши її, мимохідь оперіщив нею по голові якогось цікавого єврея, що заглядав у двір з вулиці. Як природознавець, Вокульский здивувався з нового закону збереження енергії, завдяки якому гнів директора таким незвичайним способом перекинувся аж на істоту, що перебувала поза манежем.

Тим часом директор наказав вивести коня в коридор. Це була прекрасна тварина на тонких ногах, з маленькою головою і розумними й добрими очима. На ходу кінь обернувся до Вокульського, обнюхуючи його і хропучи, немов упізнавав у ньому хазяїна.

– Бачите, він уже впізнав вас, – сказав директор. – Дайте йому цукру… Чудовий коник!..

Кажучи це, він видобув з кишені грудку брудної речовини, що відгонила тютюном. Вокульський простягнув її коневі, і той без вагання з’їв цукор.

– Закладаюсь на п’ятдесят карбованців, що він виграє! – вигукнув директор. – Ви згодні?

– Згоден, – відповів Вокульський.

– Неодмінно виграє. Я дам найкращого жокея і сам навчу його, як вести. Але якби кінь залишився у Кшешовського, то, хай мене грім уб’є, приплентався б до фінішу третім. Та я навіть не тримав би його в своїй стайні!..

– Пан директор і досі не може заспокоїтись, – солодко посміхаючись, промовив Марушевич.

– Заспокоїтись! – крикнув директор, червоніючи від гніву. – Подумайте самі, пане Вокульський, чи можна мати діло з чоловіком, який скрізь розказував, ніби я продав у Люблінську коня, хворого на колер!..[71]71
  Колер – невигойна хвороба мозку у коней.


[Закрыть] Такі речі, пане Марушевич, не забуваються! – кричав він все голосніше. – І якби граф не погасив цієї справи, у пана Кшешовського сьогодні стриміла б у стегні куля… Я продав коня, хворого на колер!.. Я готовий докласти сто карбованців, але кінь виграє… Навіть коли б він одубів… Пан барон ще побачить!.. У коня – колер!.. Ха-ха-ха! – вибухнув демонічним сміхом директор.

Оглянувши коня, всі троє пішли в канцелярію, де Вокульський документально оформив купівлю і нишком дав собі слово ніколи в житті не згадувати про коня, хворого на колер. Прощаючись, він сказав:

– Пане директоре, чи не можна б пустити коня на скачки, не вказуючи прізвища хазяїна?

– Зробимо.

– Тільки…

– О пане Вокульський, не турбуйтесь! – відповів ди: ректор, тиснучи йому руку. – Для джентльмена скромність – найперша чеснота. Сподіваюсь, що й пан Марушевич…

– О!.. – підтвердив пан Марушевич і так виразисто затряс головою й руками, що не могло бути ніякого сумніву – таємниця глибоко похована в його грудях.

Обходячи манеж, Вокульський знову почув ляскання бича, після чого четвертий їздець почав лаятись з помічником директора.

– Це просто нечемно, добродію!.. – кричав він. – На мені полопає одежа…

– Витримає… – флегматично відповів Шульц, ляскаючи бичем в бік другого верхівця.

Вокульський вийшов на вулицю.

Коли він попрощався а Марушевичем і сідав на візника, в голові у нього зринула дивна думка: «Якщо цей кінь виграє, то панна Ізабелла полюбить мене…»

І він раптом повернувся в манеж; ще хвилину тому байдужа йому тварина несподівано стала симпатичною і дорогою.

Заходячи в конюшню, він знову почув характерний звук – гупання голови об стіну. І справді, з сусіднього станка вибіг розчервонілий стаєнний парубчак Щепан з розпатланим волоссям в такий спосіб, немов з нього тільки що вийняли пальці, а за ним з’явився і конюх Войцех, витираючи об куртку трохи заяложені пальці. Вокульський дав старшому три карбованці, а меншому карбованця й обіцяв добре віддячити, якщо вони належно доглядатимуть коника.

– Доглядатиму його, пане добродію, краще, ніж свою жінку, – з низьким поклоном сказав Войцех. – Та й хазяїн його не скривдить, будьте певні… На скачках коник піде рівненько, як по склі…

Вокульський зайшов у станок і хвилин з п’ятнадцять дивився на коня. Його непокоїли дуже тонкі ноги, а коли по кінській оксамитній шкурі пробігав дрож, то й сам він здригався, бо йому здавалось, що кінь може захворіти. Потім обняв коника за шию, і коли той поклав йому голову на плече, поцілував його й шепнув:

– Якби ти тільки знав, що від тебе залежить!.. Якби ти тільки знав…

З того часу Вокульський по кілька разів на день їздив у манеж, годував коня цукром і пестив його. Відчував, що в його тверезому розумі проростає щось подібне до забобону. Коли кінь зустрічав його весело, він вважав це за добру прикмету; коли ж був сумний, серце його краяв неспокій. Ще їдучи в манеж, він думав: «Якщо кінь сьогодні веселий, панна Ізабелла мене полюбить…»

Часом у ньому прокидався здоровий глузд, тоді його поймав гнів і зневага до самого себе. «Що ж це таке? – думав він. – Невже моє життя має залежати від примхи одної жінки?.. Невже я не можу знайти сотню інших?.. Хіба пані Мелітон не обіцяла познайомити мене з трьома або чотирма такими самими красунями?.. Кінець кінцем, хай йому чорт, треба опам’ятатись!..»

Але замість опам’ятатися, він все глибше поринав у вир шаленства. В хвилини просвітлення йому здавалось, що на землі ще існують чарівники й один з них зочив його. Тоді він з тривогою казав сам собі: «Я вже не той, що був… Я стаю якоюсь іншою людиною… Здається, мені хтось підмінив душу…»

Інколи в ньому знову озивався природознавець і психолог: «Бачиш, – нашіптував він йому десь в глибині мозку. – Бачиш, як природа мститься за порушення її законів? Замолоду ти легковажив почуттями, знущався з кохання, продався за чоловіка старій жінці, от тепер і маєш!.. Заощаджуваний довгі роки капітал почуттів повертається тепер до тебе з процентами…» «Гаразд – думав Вокульський, – але в такому разі я повинен би стати розпусником: чому ж я думаю тільки про неї?» «Чорт його знає чому, – відповідав опонент. – Може, саме ця жінка найбільше тобі підходить. Може, справді, як каже легенда, ваші душі колись давно являли собою одне ціле?..» «Тоді й вона повинна б любити мене… – казав Вокульський. І додавав – Якщо кінь виграє на скачках, то панна Ізабелла мене полюбить. Ах, старий дурню, божевільний, до чого ж ти дожився?..»

За кілька днів до скачок на квартиру до Вокульського з’явився з візитом граф-англієць, з яким він познайомився на нараді у князя.

Після звичайних привітань граф виструнчився на стільці і сказав:

– Яз візитом і в справі… Те-ек… Можна?

– До ваших послуг.

– Барон Кшешовський, – поважно заговорив граф, – коня якого ви купили, власне, цілком законно, те-ек, уклінно просить вас відпродати йому цього коня. Ціна не має значення… Барон з багатьма заклався на великі суми… Він пропонує тисячу двісті карбованців…

Вокульський похолов; якби він продав коня з прибутком, панна Ізабелла могла б його зневажати.

– А коли я також покладаю надії на цього коня, пане граф?.. – відказав Вокульський.

– В такому разі за вами законна перевага, те-ек, – промимрив граф.

– Ви самі вирішили питання, – сказав Вокульський, кланяючись.

– Хіба? Те-ек… Жаль мені барона, але у вас більше прав.

Він підвівся з стільця, як автомат на пружинах і, попрощавшись, додав:

– Коли ж до нотаріуса, дорогий пане Вокульський, з нашою спілкою?.. Обміркувавши все, я вношу п’ятдесят тисяч карбованців… Те-ек.

– Це вже залежить від вас, панове.

– Я прагну бачити нашу батьківщину квітучою, і тому, пане Вокульський, ви користуєтесь моєю цілковитою симпатією і пошаною, те-ек, незважаючи на прикрість, яку ви чините баронові. Те-ек, я був певний, що ви відпродасте йому коня…

– Не можу.

– Я вас розумію, – закінчив граф. – Як би шляхтич не вбирався в шкуру ділової людини, але при першій же нагоді він з неї вилізе, і от ви, пробачте за сміливість, – насамперед шляхтич, та ще англійського зразка, яким повинен бути кожен з нас.

Він міцно потиснув господареві руку і вийшов. Вокульський визнав у душі, що цей оригінал, схожий на маріонетку, власне кажучи, має чимало симпатичних рис. «Так! – подумав він. – З цими панами приємніше жити, аніж з купцями. Вони й справді зліплені з іншої глини…»

А потім додав: «То чого ж дивуватись, що вихована в_ їхньому середовищі панна Ізабелла гордує таким, як я?.. Але що вони роблять на світі і для світу?.. Шанують людей, які можуть дати їм п’ятнадцять процентів річних на їх капітал… Це ще не заслуга».

– Та відкіля вони знають, хай їм чорт, – пробурмотів він, клацнувши пальцями, – що це я купив коня?.. А втім, я ж купив коня у Кшешовської через Марушевича… До того ж я часто буваю в манежі, а про це знає вся обслуга… Ех, я вже починаю коїти дурниці і втрачаю обережність… Не подобався мені той Марушевич…»

Розділ тринадцятий
ВЕЛИКОПАНСЬКІ РОЗВАГИ

Нарешті настав день скачок – погожий, але не душний Вокульський схопився з постелі о п’ятій годині ранку й одразу поїхав одвідати свого коня. Той зустрів його досить байдуже, був здоровий, а пан Міллер плекав великі надії.

– Що?.. – сміявся він, ляпаючи Вокульського по плечі. – Ви теж запалились?.. Це в вас прокинувся спортсмен!.. Ми тут, добродію, під час скачок усі ходимо, як у гарячці. А про наш заклад на п’ятдесят карбованців не забули, га?.. Вони у мене вже наче в кишені; ви могли б заплатити їх мені й зараз.

– Заплачу з великою приємністю, – відказав Вокульський, а сам думав, чи виграє ж його кінь?.. Чи полюбить його панна Ізабелла?.. Чи не станеться якогось лиха?.. А якщо кінь зламає ногу!..

Вранішні години тягнулися волячою ходою. Вокульський тільки на хвилину забіг у магазин, за обідом нічого не міг їсти, потім пішов у Саксонський парк і все думав, чи виграє його кінь і чи полюбить його панна Ізабелла…

Проте якось діждався п’ятої години і виїхав з дому.

В Уяздовських Алеях стовпилося стільки екіпажів і карет, що місцями доводилось їхати ступою, а коло застави утворилась велика тиснява, так що пойнятому великою нетерплячкою Вокульському довелося хвилин з п’ятнадцять прождати, поки його екіпаж остаточно виїхав на Мокотовське поле.

На повороті дороги Вокульський висунувся і крізь густу жовту куряву, що осідала товстим шаром на його обличчі й одежі, намагався розглянути іподром. Сьогодні поле здалось йому безконечно довгим і справило на нього неприємне враження, наче над ним висіла якась невідома загроза.

Здалека поперед себе він побачив велике півколо людей, яке весь час поповнювалось і збільшувалось новими юрбами, що підходили до нього.

Нарешті він доїхав на місце і знову прождав хвилин з десять, поки слуга повернувся від каси з квитком. Навколо його екіпажа товпилась юрба глядачів без квитків і стояв тисячоголосий гомін. Вокульському здалося, що у всіх тільки й мови, що про його коня, і що всі ці люди глузують з купця, який бавиться скачками.

Кінець кінцем екіпаж пустили всередину кола. Вокульський зіскочив на землю й побіг до свого коня, силкуючись зберегти байдужий вигляд стороннього глядача.

Після довгих пошуків він знайшов його в центрі скакового поля, а коло нього Міллера і Шульца, а також незнайомого жокея з величезною сигарою в зубах, у жовто-голубій шапочці та накинутому наопашки пальті. На тлі величезного іподрому та незліченної —юрби його кінь здався йому таким мізерно малим, що він в розпачі хотів був усе залишити й їхати додому. Але у Міллера і Шульца фізіономії ясніли надією.

– Нарешті ви тут! – вигукнув директор манежу і, показуючи очима на жокея, додав: – Познайомтесь: пан Юнг – найзнаменитіший в країні жокей, пан Вокульський.

Жокей підніс два пальці до жовто-голубої шапочки і, вийнявши другою рукою сигару з рота, плюнув крізь зуби.

Вокульський подумав, що такого худого й маленького чоловічка ще не бачив у своєму житті. Причому він помітив, що жокей оглядає його, як коня – від голови до п’ят, і так переступає кривими ногами, немов хоче скочити на нього і проїхатись.

– Ану скажіть, пане Юнг, ми виграєм чи ні? – спитав директор.

– Оу! – відповів жокей.

– Ті двоє коней теж непогані, але наш – найкращий, – сказав директор.

– Оу! – підтвердив жокей.

Вокульський одвів його вбік і сказав:

– Якщо ми виграємо, то заплачу вам п’ятдесят карбованців понад умовлену суму.

– Оу, – відповів жокей і, пильно подивившись Вокульському в обличчя, додав: – Ви єст чистий кров спортсмен, але ви ще помало гарячий. На друга рік буде холодніше.

Він знов далеко плюнув крізь зуби й пішов до трибун, а Вокульський, погладивши коня і попрощавшись з панами Міллером і Шульцом, попрямував до свого екіпажа.

Тепер він став розшукувати панну Ізабеллу.

Він обійшов довгу валку екіпажів, що стояли вздовж доріжки, придивлявся до коней, до слуг, заглядав дамам під парасольки, але панни Ізабелли ніде не було. «Може, вона не приїде?» – подумав він, і йому здалося, що весь цей плац з величезною юрбою людей і з ним самим западається під землю. Нащо було викидати стільки грошей, коли її не буде? А може, ота стара інтриганка пані Мелітон разом з Марушевичем обманила його?

Він ступив на східці, що вели до суддівської ложі, й почав оглядатись на всі боки. Але даремно. Сходячи вниз, він натрапив на двох чоловіків, що стояли до нього спиною і заступали йому дорогу; один, високий, за всіма ознаками – спортсмен, голосно і збуджено говорив:

– Вже десять років я читаю, як нас лають за марнотратство, отож хотів покінчити з ним і продати свою стайню. І от бачу, що чоловік, який лише вчора розбагатів, сьогодні пускає коня на скачки… Ну, думаю, то ви такі, лебедики?.. Нас повчаєте, а як набіжить можливість, робите те саме?.. Ну, то нічого ж я не кінчатиму, не продам стайні, не…

Його товариш, помітивши Вокульського, штовхнув спортсмена, і той раптом замовк. Скориставшись паузою, Вокульський хотів був пройти повз них, але високий добродій зупинив його.

– Пробачте, – сказав він, доторкнувшись до капелюха, – що я дозволив собі робити такі зауваження… Вжесінський…

– Я з приємністю вислухав їх, – усміхаючись, відповів Вокульський, – бо в глибині душі згодний з вами.

Зрештою, беру участь у скачках перший і останній раз у своєму житті.

Вони потиснули один одному руки, і коли Вокульський одійшов на кілька кроків, Вжесінський тихо сказав:

– Молодець хлопець…

Аж тепер Вокульський купив програму і, почуваючи себе трохи ніяково, прочитав, що в третьому заїзді йде кінь Султан, від Аліма і Клари, який належить X. X., жокей Юнг – у жовтій куртці з голубими рукавами. Приз – триста карбованців; той кінь, що виграє, тут же буде проданий.

– Я збожеволів! – буркнув Вокульський, прямуючи до місць на трибуні. Він вирішив, що коли не знайде там панни Ізабелли, то одразу повернеться додому.

Його пойняв сум. Жінки здавались йому бридкими, їхні барвисті убори безглуздими, їх кокетування гидким. Чоловіки були дурні, юрба – вульгарна, музика – вересклива.

Виходячи на трибуну рипучими сходами, він з огидою дивився на її старі стіни, поплямовані дощовими патьоками.

Знайомі кланялись йому, жінки усміхались до нього, то тут, то там перешіптувались: «Дивись!.. Дивись!..» Та Вокульський нічого не помічав. Ставши на верхній лаві трибуни, він у бінокль поверх строкатої юрби розглядав дорогу аж до застави, але бачив тільки клуби жовтої куряви. «Що тут цілий рік робиться, на цій галереї?» – подумав він. І йому привиділось, що на спорохнявілих лавах щоночі збираються всі померлі банкрути, покаянні кокотки, всілякого гатунку нероби й марнотрати, вигнані навіть з пекла, і при смутному світлі зірок дивляться на змагання кістяків коней, які згинули на цій доріжці. Йому здавалося, що навіть зараз він бачить перед собою зотлілі убори й чує носом дух мертвеччини.

Збудив його від забуття гомін юрби, дзвінок і оплески…

Це закінчився перший заїзд. Раптом він глянув на доріжку й побачив екіпаж графині, що в’їжджав за ограду.

В екіпажі сиділи графиня з старою Заславською, а спереду пан Ленцький з дочкою. Вокульський сам не пам’ятав, як збіг з трибуни і пройшов на коло. Він когось штовхнув, хтось питав, чи є у нього квиток… Він прямував уперед і незабаром опинився коло самого екіпажа. Лакей графині уклонився йому з передка, а пан Ленцький гукнув:

– А от і пан Вокульський!..

Вокульський привітався з дамами, причому Заславська значливо потиснула йому руку, а пан Ленцький спитав:

– Ви справді, пане Станіславе, купили коня у барона Кшешовського?

– Так.

– Ну, знаєте, це ви його добре підчепили, а моїй дочці зробили приємний сюрприз…

Панна Ізабелла з усмішкою звернулась до нього:

– Я заклалася з тіткою, – заговорила вона, – що барон не втримає свого коня до скачок, і виграла, а другий раз заклалася з пані Заславською, що кінь візьме перший приз…

Вокульський обійшов екіпаж і став коло панни Ізабелли, вона говорила далі:

– Ми приїхали тільки на цей забіг. Тітуся удає, ніби не любить скачок… Ах, пане Вокульський, ви неодмінно повинні виграти…

– Якщо ви хочете, то я виграю, – відповів Вокульський, дивлячись на неї здивовано… Ніколи вона не здавалась йому такою гарною, як зараз, у запалі нетерплячки. Ніколи він і не мріяв, щоб вона так ласкаво з ним говорила.

Він подивився на присутніх. Удова Заславська була весела, графиня усміхалася, пан Ленцький аж сяяв. На передку лакей графині заклався з кучером, що кінь Вокульського виграє. Навколо них кипів сміх і радість. Раділа юрба, раділи люди на трибунах і в екіпажах; жінки в барвистих уборах були гарні, як квіти, і жваві, як птахи. Оркестр грав фальшиво, але бадьоро; коні іржали, спортсмени закладалися, рознощики вихваляли пиво, апельсини та медяники. Раділи сонце, небо і земля, і Вокульського охопив такий дивний настрій, що йому захотілося всіх обняти.

Скінчився другий заїзд, музика знов заграла. Вокульський побіг до трибуни і, побачивши Юнга, який з сідлом в руках повертався з ваги, шепнув йому:

– Пане Юнг, ми мусимо виграти… Сто карбованців понад умовлені… Можете хоч загнати коня…

– Оу!.. – простогнав жокей, подивившись на нього з холодним захопленням.

Вокульський сказав своєму кучерові під’їхати ближче до екіпажа графині і повернувся до дам. Його здивувало те, що коло них нікого немає. Правда, барон і маршалок підійшли були до їхнього екіпажа, але молоді люди кланялися здалека, видно, уникали її. «Зрозуміло, – думав Вокульський. – Їх охолодила чутка про те, що продаватиметься з торгів будинок. А тепер, – додав він в думці, дивлячись на панну Ізабеллу, – можеш переконатися, хто любить тебе, а не твій посаг».

Пролунав дзвінок, що сповіщав про третій заїзд. Панна Ізабелла стала на сидінні; обличчя її зашарілося. За кілька кроків від неї проїхав з нудьгуючим виглядом Юнг.

– Гляди ж не підведи, конику!.. – вигукнула панна Ізабелла.

Вокульський вскочив у свій екіпаж і навів бінокля. Він так захопився змаганням, що на хвилину забув навіть за панну Ізабеллу. Секунди тяглися, як години; йому здавалося, що він прив’язаний до тих трьох коней і що кожен їх рух болісно відгукується в його тілі. Він вважав, що його коневі бракує вогню і що Юнг занадто байдужий.

Мимоволі він чув балачки навколо себе:

– Юнг переможе…

– Хто його знає!.. Ви подивіться на того гнідого…

– Дав би десять карбованців, аби Вокульський виграв… Нехай би втер носа графам…

– Кшешовський сказився б…

Дзвінок. Троє коней з копита рушили галопом.

– Юнг попереду…

– А це якраз і нерозумно…

– Вже поминули поворот…

– Перший поворот, а гнідий зараз за ним.

– Другий… Знову вирвався…

– Але гнідий не відстає…

– Малинова куртка ззаду…

– Третій поворот…

Але Юнг на них не звертає ніякісінької уваги…

– Гнідий доганяє…

– Дивіться!.. Дивіться!.. Малиновий випереджає гнідого…

– Гнідий позаду…. Програли, добродію…

– Малиновий доганяє Юнга…

– Не дожене, він уже підганяє коня…

– Ого… го… Браво, Юнг!.. Браво, Вокульський!.. Коник летить, як птах… Браво!..

– Браво!.. Браво!..

Дзвінок. Юнг виграв. Високий спортсмен узяв коня за повід і, підвівши до суддівської трибуни, закричав:

– Султан!.. Жокей – Юнг!.. Власник – анонім…

– Який там анонім!.. Вокульський!.. Браво, Вокульський!.. – галасувала юрба.

– Власник – пан Вокульський! – потвердив високий спортсмен і одіслав коня на аукціон.

Юрба з захопленням сприйняла перемогу Вокульського.

Ще ніколи скачки так не хвилювали глядачів: усі раділи, що варшавський купець побив двох графів.

Вокульський підійшов до екіпажа графині. Пан Ленцький і старі дами поздоровляли його, панна Ізабелла мовчала.

В цей час до Вокульського підбіг високий спортсмен.

– Пане Вокульський, – сказав він, – ось ваші гроші.

Триста карбованців приз і вісімсот за коня; я його купив…

Вокульський, тримаючи в руках пачку банкнотів, звернувся до панни Ізабелли.

– Ви дозволите вручити вам ці гроші для вашого притулку?..

Панна Ізабелла взяла гроші й подивилась на нього з чарівною усмішкою.

Раптом Вокульського хтось штовхнув. То був барон Кшешовський. Блідий від гніву, він підійшов до екіпажа і, простягаючи руку панні Ізабеллі, закричав по-французькому:

– Я радий, кузино, що твої поклонники тріумфують…

Прикро мені тільки, що моїм коштом… Вітаю дам! – уклонився він графині й Заславській.

Графиня спохмурніла; пан Ленцький збентежився; панна Ізабелла зблідла. Барон задирливо насадив на ніс окуляри, що весь час спадали, і, не зводячи очей з панни Ізабелли, говорив далі:

– Так, так… Дуже мені щастить із твоїми поклонниками…

– Пане бароне… – втрутилась Заславська.

– Я ж не кажу нічого поганого… Кажу тільки, що мені дуже щастить…

Вокульський, що стояв позад барона, торкнув його за плече і сказав:

– На одне слово, пане бароне.

– А, це ви, – відповів барон, пильно дивлячись на Вокульського.

Вони одійшли вбік.

– Пане бароне, ви мене штовхнули…

– Прошу пробачення.

– Мені цього мало.

– Ви хочете сатисфакції? – спитав барон.

– Так.

– В такому разі до ваших послуг, – сказав барон, шукаючи візитної картки. – Тьху, чорт! Забув картки… Може, у вас є блокнот і олівець, пане Вокульський?

Вокульський подав йому свою візитну картку і блокнот, в якому барон записав адресу і своє прізвище, не проминувши нагоди зробити в кінці велику закарлючку.

– Мені буде приємно, – додав він, кланяючись Вокульському, – поквитатися з вами за мого Султана.

– Постараюсь задовольнити вас, пане бароне.

Вони розійшлися, обмінявшись якнайчемнішими поклонами.

Графиня розсердилась і сказала їхати додому, не чекаючи кінця змагань. Вокульський ледве встиг підійти до екіпажа й попрощатися з дамами. Перш ніж коні рушили, панна Ізабелла вихилилась з екіпажа і, простягнувши Вокульському кінчики пальців, промовила:

– Merci, monsieur…[72]72
  Дякую, пане… (Франц.)


[Закрыть]

Вокульський остовпів од радості. Він побув ще на одному заїзді, але це бачив, що круг нього діється, і, скориставшись перервою, залишив іподром.

Просто із скачок Вокульський поїхав до Шумана.

Доктор сидів коло відчиненого вікна в приношеному ватяному халаті і читав коректуру своєї етнографічної брошури; було в ній лише тридцять сторінок, але, щоб їх написати, він використав тисячі спостережень і витратив чотири роки праці. Це було дослідження про колір і будову волосся людності, яка населяла Царство Польське. Вчений доктор всім казав, що книжки його куплять щонайбільше кільканадцять примірників, проте нишком замовив чотири тисячі і був певний, що вона витримає і друге видання. Посміюючись із своєї улюбленої спеціальності та нарікаючи, що вона нікого не цікавить, Шуман в глибині душі вірив, що нема культурної людини, яку б глибоко не цікавило питання про колір волосся та співвідношення його діаметрів. В цю хвилину він саме думав, чи не поставити на брошурі епіграфом афоризм: «Покажи мені твоє волосся, і я скажу тобі, хто ти».

Коли Вокульський увійшов у його кімнату і, стомлений, сів на канапу, доктор одразу почав:

– Що воно за неуки, оті коректори… Тут у мене наведено кілька сот десяткових дробів, і, уяви собі, – половина їх набрана з помилками… Вони думають, що якась там тисячна або сота частка міліметра нічого не означає, а не знають, недоумки, що саме в ній і полягає весь сенс. Хай мене чорти візьмуть, коли в Польщі можливе не тільки винайдення, а навіть друкування логарифмічних таблиць! Порядний поляк пріє вже над другим десятковим дробом, на п’ятому у нього починається гарячка, а на сьомому хапає грець… Ну, що там у тебе чувати?

– Дуель, – відповів Вокульський.

Доктор підхопився з крісла й так рвучко побіг до канапи, що поли його халата розвіялись, і він став схожий на кажана.

– Що?.. Дуель?.. – крикнув він, блискаючи очима. – І ти, може, думаєш, що я піду з тобою в ролі лікаря?.. Буду дивитись, як два дурні стрілятимуть один одному в лоб, і, може, ще котрого-небудь буду перев’язувати?.. Навіть не подумаю втручатися в ці дурощі!.. – кричав він, хапаючись за голову. – Зрештою я не хірург і взагалі вже давно розпрощався з медициною…

– Та ти будеш не лікарем, а секундантом.

– A-а… то інша річ, – одразу заспокоївся лікар. – З ким?..

– З бароном Кшошовським.

– Добро стріляє, – буркнув доктор, випинаючи нижню губу. – А за що?..

– Штовхнув мене на скачках.

– На скач… А що ти там робив, на тих скачках?..

– Виставляв коня і навіть одержав приз.

Шумаи ляснув себе по потилиці і раптом, підійшовши до Вокульського, розсунув йому повіки й почав пильно дивитися в очі.

– Ти думаєш, що я здурів? – спитав Вокульський.

– Поки що ні. Скажи, – додав Шуман, трохи помовчавши, – це ти серйозно чи жартуєш?

– Цілком серйозно. Не погоджусь ні на які переговори і поставлю якнайсуворіші умови.

– Що, спідниця?.. Навіть півні б’ються тільки за…

– Шуман… обережніше! – перебив його Вокульський здавленим голосом і випростався на канапі.

Доктор знову пильно подивився на нього.

– Навіть так? – буркнув він. – Гаразд, буду твоїм секундантом. Якщо маєш розбити довбешку, то розбивай при мені, може, я тобі чим-небудь допоможу…

– Я зараз пришлю сюди Жецького, – сказав Вокульський, тиснучи йому руку.

Від лікаря він пішов у свій магазин, коротко переговорив з паном Ігнацом і, повернувшись додому, о десятій ліг спати. Спав як убитий. Його лев’яча натура потребувала сильних зворушень, і тільки після них в його запальній душі відновлювалась рівновага.

Другого дня о п’ятій годині після полудня Жецький з Шуманом їхали до графа-англійця, який був секундантом Кшешовського. Обидва приятелі Вокульського цілу дорогу мовчали, один тільки раз пан Ігнац озвався:

– Ну, докторе, що ви на це скажете?

– Те, що вже одного разу сказав, – відповів Шуман. – Ми наближаємось до п’ятої дії. Це має бути або кінець путящого чоловіка, або початок цілої серії дурниць…

– Щонайгірших, бо політичних, – вкинув слово Жецький.

Доктор здвигнув плечима й одвернувся, бо пан Ігнац з його вічною політикою здавався йому нестерпним.

Граф-англієць ждав їх у товаристві другого джентльмена, який раз у раз виглядав у вікно на хмари і час від часу порушував кадиком так, ніби йому трудно було щось проковтнути. Він справляв враження неуважної людини, на справді ж був чоловік незвичайний – мисливець на левів і глибокий знавець єгипетської старовини.

В кабінеті графа-англійця посередині стояв стіл, накритий зеленим сукном, а навколо стола – чотири високих стільці. На столі лежало чотири аркуші паперу, чотири олівці, дві ручки з перами і стояла чорнильниця таких велетенських розмірів, немов була призначена для ножних ванн.

Коли всі посідали, слово узяв граф.

– Панове, – почав він, – барон Кшешовський визнає, що через неуважність міг штовхнути пана Вокульського, те-ек. Внаслідок цього, на нашу вимогу…

Тут граф подивився на другого джентльмена, який з урочистим виглядом щось проковтнув.

– …на нашу вимогу барон… готовий навіть листовно перепросити пана Вокульського, якого ми всі поважаємо, те-ек… Що скажете ви, панове?

– Ми не маємо повноважень робити будь-які спроби помирити супротивників, – відповів Жецький, в якому прокинувся давній офіцер угорської піхоти.

Учений-єгиптолог широко розплющив очі й ковтнув двічі підряд.

На обличчі графа промайнуло здивування, проте він опанував себе і промовив чемним, але сухим тоном:

– В такому разі ми слухаємо ваші умови…

– Будьте ласкаві, пропонуйте свої, – відповів Жецький.