Текст книги "Лялька"

Автор книги: Болеслав Прус

сообщить о нарушении

Текущая страница: 48 (всего у книги 57 страниц)

Розділ дванадцятий
ПОДРУЖЖЯ ПОМИРИЛОСЬ

В половині квітня пані Кшешовська раптом змінила спосіб життя.

Досі вона цілий день лаяла Маріанну, писала листи до пожильців про те, що вони засмічують сходи, випитувала двірника: чи не зірвав хто-небудь об’яви про вільні квартири, чи ночують удома дівчата з «паризької» пральні, чи не приходив квартальний у якій-небудь справі. І не забувала нагадувати йому, щоб добре придивлявся до людей, які хотіли б найняти кімнату на четвертому поверсі, а якби то були студенти, то казати їм, що кімната вже найнята.

– Гляди ж, Каспере, не забудь, що я тобі кажу, бо коли сюди закрадеться який-небудь студент, то я прожену тебе з роботи. Годі з мене тих нігілістів, розпутників, безбожників, які зволікають сюди людські черепи.

Після кожної такої розмови двірник повертався до своєї хижки, кидав шапку на стіл і кричав:

– Або повішаюсь, або втечу від такої хазяйки, хай би їй чорт! В п’ятницю на базар іди, в аптеку по два рази на день бігай, білизну качати носи і ще чорт його знає куди тільки не посилає! Вона вже мені навіть обіцяла брати на цвинтар прибирати могилу! Чи чуване таке діло на світі! Втечу, втечу відціля на святого Яна, хоч би довелося дати двадцять карбованців відчіпного!..

Але з середини квітня баронеса злагідніла. Залежало це від кількох причин.

По-перше, відвідав її одного дня якийсь адвокат і конфіденціально запитав, чи відомо їй що-небудь про грошові кошти барона?.. А якби вони були (про що адвокат мав сумнів), то треба б їх показати, щоб врятувати барона від ганьби, бо його кредитори готові удатись до крайніх засобів.

Баронеса урочисто запевнила адвоката, що її чоловік, незважаючи на всі кривди, ніяких коштів не має. Тут вона істерично заридала, що змусило адвоката швиденько втекти. Проте, як тільки жрець правосуддя вийшов з кімнати, баронеса зразу очуняла і, покликавши Маріанну, дуже спокійним голосом сказала їй:

– Треба б, Марисю, почепити чисті фіранки, бо маю таке передчуття, що наш нещасний пан незабаром опам’ятається…

Через кілька днів після цього до баронеси власною персоною завітав князь. Вони замкнулися в найдальшій кімнаті й довго радились. Протягом цієї наради баронеса встигла тричі заридати й один раз зомліти. Про що. вони говорили, цього не знала навіть Маріанна. Але коли князь пішов додому, баронеса наказала негайно покликати Марушевича. Той одразу прибіг, і баронеса заговорила незвичайно лагідним голосом, раз у раз зітхаючи:

– Здається мені, пане Марушевичу, що мій заблудний муж нарешті опам’ятався… Отож, будьте ласкаві, поїдьте в місто та купіть чоловічий халат і пантофлі. Візьміть на свій зріст, бо ви обоє, бідолахи, однаково миршаві…

Пан Марушевич звів брови, але взяв гроші й купив, що треба. Баронесі ціна сорок карбованців за халат і шість за пантофлі здалася зависокою, але Марушевич сказав, що на цінах за такі речі не знається, а купував у першокласних магазинах, і більше про це не було мови.

Через кілька днів на квартиру до пані Кшешовської прийшло два євреї і запитали, чи пан барон удома. Баронеса, замість напастися на них з криком, як то робила завжди, цього разу спокійним тоном вигнала їх за двері. Потім, покликавши Каспера, сказала йому:

– Здається мені, дорогий Каспере, що наш нещасний пан сьогодні або завтра повернеться додому. Треба на сходах до третього поверху покласти доріжку. Тільки дивись, мій хороший, щоб не покрали прутів… і доріжку треба що кілька днів витріпувати…

З того часу вона вже не чіплялась до Маріанни, не писала листів, не допікала двірникові… Лише цілі дні, схрестивши на грудях руки, ходила по своїй великій квартирі, бліда, мовчазна, схвильована.

Як тільки перед домом гуркотів і спинявся екіпаж, вона бігла до вікна; як тільки в передпокої лунав дзвінок, вона бігла і з-за відхилених дверей з вітальні дослухалася, з ким розмовляє Маріанна.

За кілька днів такого життя баронеса ще більш поблідла і зробилася ще роздратованіша. Вона все швидше бігала, все частіше падала на стілець або в крісло, серце її билося все дужче, і, нарешті, вона злягла в ліжко.

– Скажи, щоб зняли доріжку зі сходів, – звеліла вона Маріанні хрипким голосом. – Якийсь мерзотник, видно, знов позичив панові грошей…

Не встигла вона договорити, як у передпокої хтось енергійно подзвонив. Баронеса послала Маріанну відчиняти, а сама, пойнята передчуттям, почала одягатись. Все падало у неї з рук.

Тим часом Маріанна, відхиливши взяті на ланцюжок двері, побачила на сходах якогось дуже елегантного добродія з шовковою парасолькою і саквояжем в руках. За добродієм, який, незважаючи на старанно виголені вуса та буйні бакенбарди, все-таки скидався на камердинера, стояли вантажники з сундуками та паками.

– Чого вам треба? – машинально спитала служниця.

– Відчиняй-но двері, обидві половини!.. – відказав добродій з саквояжем. – Це панові баронові й мої речі.

Двері відчинились, добродій наказав вантажникам скласти речі в передпокої і запитав:

– А де тут кабінет пана барона?

В ту ж мить прилетіла баронеса, розпатлана, в незастебиутому халаті.

– Що тут робиться?.. – вигукнула вона схвильовано. – Ах, це ти, Лёоне… А де пан?..

– Пан барон, здається, в винному магазині Стемпека… Я хотів би поставити на місце речі, але не знаю, де баронів кабінет і де моя кімната.

– Зажди-но… – заметушилась баронеса. – Зараз Маріанна перебереться з кухні, то ти там…

– Яв кухні?.. – спитав добродій, названий Леоном. – Ви, пані, мабуть, жартуєте? Згідно з умовою з паном бароном мені належить окрема кімната…

Баронеса розгубилась.

– Що це я кажу!.. Знаєш, Леон, займай поки що приміщення на четвертому поверсі, де жили студенти…

– Це інша річ, – сказав Леон. – Якщо там кімнаток зо три, то я можу жити навіть з кухарем…

– З яким кухарем?

– Ну, а як же ви, вельможне панство, обійдетесь без кухаря?.. Несіть ці речі нагору, – звернувся він до вантажників.

– Що ви робите?.. – крикнула баронеса, бачачи, що вони забирають всі сундуки й паки.

– Вони забирають мої речі. Несіть! – командував Леон.

– А де ж речі пана барона?

– О, будь ласка… – відповів Леон, подаючи баронесі парасольку й саквояж.

– А постіль?.. Одежа?.. Всілякі речі?.. – жахнулась баронеса, ламаючи руки.

– Вельможна пані, не влаштовуйте скандалу при слугах!.. – докорив їй Леон. – Всі ці речі для пана барона повинні бути вдома.

– Правда… правда… – прошепотіла втихомирена баронеса.

Розташувавшись нагорі, куди йому довелося ще віднести ліжко, стола, кілька стільців, таз і глек з водою.

Леон одягнув фрак, білий галстук, чисту сорочку (трохи тісну на нього), повернувся в квартиру баронеси й поважно сів у передпокої.

– За півгодини, – сказав він Маріанні, поглядаючи на свій золотий годинник, – повинен прибути пан барон, бо він завжди від четвертої до п’ятої спочиває… Ну, як тут вам – нудно? – додав він. – Нічого, я вас розворушу…

– Маріанно!.. Маріанно, йди сюди! – гукнула з своєї кімнати баронеса.

– Чого ви так зараз летите? – здивувався Леон. – Що вона, ваша стара, помре, чи що?.. Нехай трохи зачекає…

– Я боюся, бо вона страшенно люта, – шепнула Маріанна, видираючись з його рук.

– Люта, бо ви її самі розбестили. Їм тільки піддайся, то вони тобі й на голову сядуть… При баронові вам буде легше, бо він желетмен… Але одягтися вам доведеться трохи інакше, не по-монашеському. Ми черниць не любимо.

– Марисю!.. Марисю!..

– Ну, тепер уже йдіть, тільки не поспішайте, – навчав її Леон.

Леон помилився у своїх передбаченнях: барон прибув до своєї дружини не о четвертій, а о п’ятій.

На ньому був новий сюртук і капелюх, в руці – елегантна палиця з головкою в вигляді кінського копита. Він здавався спокійним, але за цим зовнішнім спокоєм вірний слуга помітив сильне хвилювання. Ще в передпокої пенсне, двічі злетіло з його носа, а ліва повіка здригалась набагато частіше, ніж перед дуеллю і навіть за партією штоса.

– Повідом про мене пані баронесу, – сказав пан Кшешовський трохи здавленим голосом.

Леон відчинив двері в вітальню і майже грізно вигукнув;

– Вельможний пан!..

Коли барон увійшов, він зачинив за ним двері, випровадив Маріанну, що прибігла з кухні, й почав підслухувати.

Баронеса, що сиділа на канапі з книжкою, побачивши мужа, встала. Коли барон низько вклонився їй, вона хотіла відповісти теж поклоном, але знову впала на канапу.

– Мужу-мій!.. – прошепотіла вона, затуляючи руками обличчя. – О, що ж ти робиш…

– Мені дуже неприємно, – сказав барон, кланяючись вдруге, – що змушений засвідчити вам своє шанування в таких обставинах…

– Я вже готова пробачити, якщо…

– Це дуже похвально для нас обох, – перебив її барон, – бо я також готовий забути вам усе, що стосується моєї особи… На великий жаль, ви не спинились перед тим, щоб зловжити моїм ім’ям; і хоч воно нічим особливим не вславилось у світовій історії, але все ж таки варте того, аби до нього ставитись з більшою пошаною.

– Ім’ям?.. – повторила баронеса.

– Так, пані, ім’ям, – відповів барон і вклонився втретє, так само тримаючи капелюха в руці. – Даруйте мені, пані, що нагадаю про ту неприємну справу, але… від певного часу моє ім’я фігурує по всіх судах… Наприклад, в даний момент вам хочеться вести аж три судові справи: дві проти мешканців і одну проти колишнього вашого адвоката, нехай не в прогнів йому буде – справді неймовірного пройдисвіта.

– Але ж, чоловіче! – закричала баронеса, підхоплюючись з канапи. – У тебе ж самого зараз одинадцять судових справ за тридцять тисяч боргів!..

– Перепрошую!.. Якщо пам’ять мене не зраджує, то в мене сімнадцять судових справ за тридцять дев’ять тисяч боргів. Але ж то судові справи за борги! Серед них немає жодної, яку я порушив би проти чесної жінки за крадіжку ляльки… З-поміж моїх гріхів немає жодного анонімного листа, який опаскудив би невинну людину, а з-поміж моїх кредиторів жодному не довелося втікати від наклепів з Варшави, як це сталося з пані Ставською завдяки заходам баронеси Кшешовської…

– Ставська була твоєю коханкою…

– Перепрошую! Не заперечую, що не прагнув її прихильності, але присягаюсь честю, що вона – найпорядніша жінка, яку мені довелося зустріти в житті. Не ображайтесь, пані, на таку високу похвалу сторонній особі й ласкаво повірте мені, що пані Ставська не зважила… навіть на мої домагання. А оскільки, пані баронесо, я мав честь досить добре знати жінок звичайного типу, то… моя думка чогось та варта…

– Чого ж ти, чоловіче мій, кінець кінцем хочеш? – запитала баронеса вже впевненим голосом.

– Хочу… боронити ім’я, яке ми обоє носимо. Хочу… щоб у цьому домі поважали баронесу Кшешовську. Хочу покінчити з судами й бути вам опікою. З цією метою я змушений просити вас про гостинність. А коли ми врегулюємо стосунки…

– Покинеш мене?

– Напевне.

– А твої борги?

Барон устав з стільця.

– Про мої борги можете не турбуватися, – відповів він тоном глибокого переконання. – Якщо пан Вокульський, звичайний шляхтич, зміг протягом кількох років нажити мільйони, то барон Кшешовський зможе сплатити сорок тисяч боргів. І я доведу, що вмію працювати…

– Чоловіче мій, ти хворий, – відповіла баронеса. – Ти ж знаєш, що я сама з сім’ї, яка зуміла нажити багатство, через те й кажу тобі, що ти не зможеш заробити навіть на власний прожиток… Куди там! Ти не заробиш навіть, щоб прогодувати найубогішого бідняка!..

– Отже, ви одмовляєтесь від моєї опіки, яку я пропоную вам на прохання князя, щоб врятувати честь свого імені?

– Навпаки! Почни ж нарешті мною опікуватись, бо досі…

– З свого боку, – перебив її барон і вклонився, – я намагатимусь забути про минуле…

– Ти давно вже забув про нього… Ти навіть не був на могилі нашої дочки…

Таким чином барон знов отаковився в домі своєї дружини. Він ліквідував судові справи з мешканцями, колишньому адвокатові баронеси обіцяв, що відшмагає його нагаєм, якщо той насмілиться коли-небудь без належної пошани висловитись про свою клієнтку, до пані Ставської написав листа з перепрошенням і надіслав їй (аж під Ченстохов!) величезний букет квітів. Нарешті він найняв кухаря і разом зі своєю дружиною зробив візити багатьом особам з вищого товариства, сказавши перед цим Марушевичеві, який розніс це всьому місту, що, коли котра-небудь з дам не віддасть їм візиту, барон зажадає від її чоловіка сатисфакції.

В салонах обурились з диких претензій барона, проте всі віддали Кшешовським візити і майже всі стали підтримувати з ними стосунки.

За це баронеса (ознака величезної делікатності з її боку), нічого нікому не кажучи, почала сплачувати чоловікові борги. Одним кредиторам вона влаштовувала сцени, перед другими плакала, майже всім чогось недоплачувала, посилаючись на лихварські відсотки, казилася, але платила.

В окремій шухляді її стола вже назбиралось кілька фунтів векселів барона, коли сталася така пригода.

Магазин Вокульського в липні мав перейти в руки Генріка Шлангбаума; а тому що новий власник не бажав брати на себе ні боргів, ні позичок колишньої фірми, то пан Жецький нашвидкуруч виправляв рахунки.

Серед інших боржників був і барон, якому Жецький також надіслав листа з проханням якнайшвидше сплатити кількасот карбованців боргу.

Лист, як і всі такі документи, потрапив в руки баронеси, і вона, замість заплатити, відписала Жецькому брутального листа, в якому згадала про шахрайство, про нечесну купівлю скакового коня і таке інше.

Рівно через двадцять чотири години після надіслання того листа в квартирі Кшешовських з’явився Жецький і зажадав побачення з бароном.

Барон прийняв його досить привітно, хоч і здивувався, помітивши, що колишній секундант його супротивника дуже роздратований.

– Пане бароне, я прийшов до вас із претензією, – почав Жецький. – Позавчора я насмілився надіслати вам рахунок…

– Ага, справді… Я щось там винен вашому магазинові… Скільки ж?

– Двісті тридцять шість карбованців тринадцять копійок…

– Завтра постараюсь задовольнити ваші вимоги…

– Це не все, – перебив його Жецький. – Вчора я одержав від вашої шановної дружини оцього листа…

Барон прочитав поданого йому листа, подумав і сказав:

– Мені дуже прикро, що баронеса вжила таких непарламентських виразів, але… щодо того скакового коня, то вона має рацію. Пан Вокульський (чого я, зрештою, не ставлю йому в провину) справді дав мені за коня шістсот карбованців, а розписку взяв на вісімсот.

Жецький позеленів від гніву.

– Пане бароне, дуже мені неприємно, але… один з нас є жертвою обману… грубого обману, пане бароне!.. Ось вам доказ…

Він вийняв з кишені два папірці й один з них подав баронові. Барон глянув на нього й закричав:.

– Значить, це той шахрай Марушевич?.. Але клянуся честю, він оддав мені тільки шістсот карбованців, та ще й довго розводився про зажерливість пана Вокульського…

– А це що? – спитав Жецький, подаючи баронові другий папірець.

Барон проглянув документ згори донизу і знизу догори.

Губи його побіліли.

– Тепер я все розумію, – сказав він. – Це розписка фальшива, і підробив її Марушевич. Я не позичав грошей у пана Вокульського!..

– І все-таки пані баронеса назвала нас шахраями.

Барон устав з крісла.

– Пробачте, пане, – сказав він. – Від імені моєї дружини уклінно прошу пробачення і незалежно від будь-якої сатисфакції, яку я готовий вам дати, зроблю все від мене залежне, щоб виправити кривду, заподіяну панові Вокульському… Так, пане, я поїду з візитами до всіх моїх приятелів і скажу їм, що пан Вокульський – джентльмен, що він заплатив за коня вісімсот карбованців і що ми обидва стали жертвами інтригана й негідника Марушевича, Кшешовські, пане… пане…

– Жецький.

– Шановний пане Жецький! Кшешовські ніколи нікого не паплюжили. Вони могли помилятися, але без лихого наміру, пане…

– Жецький.

– …шановний пане Жецький.

На цьому розмова закінчилася. Старий продавець, незважаючи на баронові наполягання, не слухав ніяких виправдань і не захотів бачитись з баронесою.

Барон провів Жецького до дверей і, не стримавшись, сказав Леонові: V – Все-таки купці – люди з гонором.

– Вони мають гроші, вельможний пане, мають кредит, – відповів Леон.

– Дурню ти!.. Виходить, коли ми не маємо кредиту, то вже не маємо й гонору?..

– Маємо, вельможний пане, тільки він якийсь інший.

– Сподіваюсь – не купецький! – гордо промовив барон і наказав подати собі візитку.

Від барона Жецький подався до Вокульського й докладно розказав йому про шахрайство Марушевича, про каяття барона, віддав фальшиві документи й порадив порушити судову справу.

Вокульський слухав його уважно, навіть притакував головою, але дивився невідомо куди і думав невідомо про що.

Жецький догадався, що робити йому тут більше нічого, попрощався і, виходячи, сказав:

– Я бачу, що ти страшенно зайнятий, тому найкраще зробиш, якщо одразу доручиш справу адвокатові.

– Гаразд… гаразд… – промовив Вокульський, не розуміючи того, що казав йому Жецький. Саме в цей час він думав про руїни заславського замку, де він вперше побачив сльози на очах панни Ізабелли. «Яка ж вона благородна!.. Які делікатні почуття!.. Я ще не скоро збагну всі скарби цієї прекрасної душі…»

Він щодня разів по два бував у пана Ленцького, а як не в нього, то в тих домах, де міг побачитися з панною Ізабеллою і перемовитися з нею кількома словами. Поки що цього йому вистачало, а про майбутнє він не смів думати. «Мені здається, що я вмру біля її ніг… – казав він сам собі. – Ну, то й що ж? Умру, дивлячись на неї, і, може, цілу вічність бачитиму її. Хто ж його знає, чи не вміщається все майбутнє життя людини в її останньому відчутті?..»

І повторював за Міцкевичем:

 
А як мені за повелінням долі
Настане час із гробу встать свого,
Згадаєш ти про друга мимоволі
І з неба зійдеш розбудить його.
Знов покладеш мене на лоні білім,
З обіймами, одкритими навстріч…
Цілунки сиплючи по личку милім,
Не одірву очей од твоїх віч.[130]130
  З вірша Міцкевича «Сон». Переклад В. Струтинського.


[Закрыть]
 

Через кілька днів до нього забіг барон Кшешовський.

– Я вже двічі заїжджав до вас! – вигукнув він, поправляючи своє пенсне, мабуть, чи не єдину річ, яка завдавала йому клопоту в житті.

– Ви? – здивувався Вокульський. І раптом пригадав, що йому розказував Жецький, пригадав також, що вчора на своєму столі знайшов дві візитні картки барона.

– Ви догадуєтесь, чого я прийшов? – спитав барон. – Пане Вокульський, чи дозволите мені перепросити вас за мимовільну кривду, яку я вам заподіяв?..

– Ані слова більше, бароне!.. – перебив Вокульський, обіймаючи його. – Це дрібниця. Зрештою, коли б я навіть уторгував на вашому коневі двісті карбованців, то нащо б мені з цим критися?

– А й справді! – вигукнув барон, ляпаючи себе по лобі. – Як це я раніш не догадався про це… A propos заробітку: чи не могли б ви мені порадити, як можна швидко забагатіти? Мені до зарізу треба протягом року роздобути сто тисяч карбованців…

Вокульський усміхнувся.

– Ви смієтесь, кузене (гадаю, що вже можу вас так називати). Смієтеся, а самі ж нажили чесним способом за два роки кілька мільйонів?..

– Не повних два, – поправив Вокульський. – Але це капітал не зароблений, а виграний. Я його виграв, кільканадцять разів підряд подвоюючи ставку, як шулер, а моя заслуга полягає тільки в тому, що грав я нефальшованими картами.

– Значить, знов-таки щастя! – вигукнув барон, зриваючи пенсне. – А я, кузене, не маю й на копійку щастя.

Половину майна я програв, а другу з’їли жіночки, а тепер – хоч кулю в лоб!.. Ні, нема в мене щастя, та й край!..

От хоч би й зараз. Я думав, що той йолоп Марушевич збаламутить баронесу… Отоді б я мав спокій удома! Тоді б вона була поблажлива до моїх дрібних гріхів… Та де там!..

Баронеса й не думає мене зраджувати, а того блазня чекають арештантські роти… Будь ласка, засади його туди, бо його шахрайство навіть мені набридло.

Отже, – закінчив він, – ми помирилися. – Додам тільки, що я відвідав усіх знайомих, до яких могли дійти мої необережні слова про коня, і якнайдокладніше пояснив їм, як було діло… Марушевич нехай іде в тюрму – туди йому й дорога, а я на цьому виграю дві тисячі за рік… Був я також у пана Томаша і панни Ізабелли і теж розказав їм про наше непорозуміння… Страх, як той шахрай умів тягнути з мене гроші! Вже рік, як я не маю нічого, а він, однак, ухитрявся позичати у мене. Геніальний пройдисвіт!..

Я певен, що коли його не запроторити на каторжні роботи, то я ніколи його не позбудуся. До побачення, кузене!

Барон пішов. Не минуло й десяти хвилин, як слуга доповів Вокульському, що якийсь пан неодмінно хоче його бачити, але не каже свого прізвища. «Невже Марушевич?» – подумав Вокульський.

І справді, увійшов Марушевич, блідий, з вогнистими очима.

– Добродію! – похмуро промовив він, зачиняючи за собою двері кабінету. – Ви бачите перед собою людину, яка вирішила…

– Що ви вирішили?

– Вирішив покінчити з життям… Це тяжка хвилина, але нічого не вдієш… Честь…

Він трохи помовчав і схвильовано заговорив далі:

– Правда, я міг би спочатку вбити вас – причину мого нещастя…

– О, прошу вас, не церемоньтесь…

– Ви жартуєте, а в мене справді при собі зброя, і я готовий…

– Ну, то випробуйте свою готовність.

– Пане добродію! Так не говорять з людиною, яка стоїть на краю могили. І якщо я сюди прийшов, то тільки для того, щоб довести вам, що, попри всі мої помилки, я маю благородне серце.

– То чого ж ви стоїте на краю могили? – спитав Вокульський.

– Щоб врятувати свою честь, яку ви хочете у мене відібрати.

– О!.. То заховайте добре, пане, цей скарб, – відказав Вокульський і вийняв з шухляди фатальні документи. – Вас турбують оці папери?

– Ви ще й питаєте? Ви знущаєтеся з мого розпачу!

– Знаєте що, пане Марушевич, – мовив Вокульський, переглядаючи папери, – я міг би вам прочитати зараз кілька моралей або деякий час помучити вас непевністю. Але тому, що ми обоє люди дорослі, то…

Він роздер папери на дрібні клапті й віддав їх Марушевичу.

– Візьміть їх собі на пам’ять.

Марушевич упав перед ним навколішки.

– Добродію! – крикнув він. – Ви подарували мені життя!.. Моя вдячність…

– Не будьте смішним, – перебив його Вокульський. – За ваше життя я був цілком спокійний, так само як певний, що рано чи пізно в тюрму ви таки потрапите. Мені просто не хотілось прискорювати вам цю путь.

– О, ви безжалісний! – відказав Марушевич, машинально обтріпуючи штани. – Одне добре слово, один теплий потиск руки міг би навернути мене на нову стежку. Але ви на це нездатні…

– Ну, бувайте здорові, пане Марушевич. Тільки не спробуйте коли-небудь підписатися моїм ім’ям, бо тоді… Ви розумієте?

Марушевич вийшов ображений. «Це задля тебе, задля тебе, кохана, я врятував сьогодні від тюрми одну людину. Страшне то діло – кого-небудь ув’язнити, навіть злодія або наклепника», – подумав Вокульський.

З хвилину в ньому ще точилась боротьба. Він то докоряв собі за те, що не скористався з нагоди звільнити суспільство від негідника, то думав, що діялося б з ним самим, якби його ув’язнили, одірвали від панни Ізабелли на місяці або й на роки. «Який це жах – ніколи її не-бачити… І хто його знає, чи милосердя не є найвищою справедливістю?.. Який я став сентиментальний!»