Текст книги "Лялька"

Автор книги: Болеслав Прус

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 57 страниц)

Йому здавалось, що всі дивитимуться на них і що він чимось скомпрометує себе. «Але ж хіба я не сказав собі, що вірно служитиму їй… як пес!.. Однак треба йти…»

Він вийшов у коридор, вернувся в свою кімнату, потім знову вийшов. Наближався він до дверей поволі, нога за ногою, відчуваючи, що в ньому росте страх, мов у простака, що має стати перед королем.

Він узявся за клямку, але затримався… В їдальні дзвенів жіночий сміх. Вокульському потемніло в очах, він хотів утекти й переказати слугою, що захворів, але в цю мить почув позад себе чиїсь кроки і штовхнув двері.

В глибині кімнати він побачив ціле товариство, а насамперед панну Ізабеллу, що розмовляла з Старським. Вона так само дивилася на нього, а він так само іронічно усміхався, як і тоді, в Варшаві…

Вокульський в одну мить опанував себе; гаряча хвиля гніву шугнула йому в голову. Він увійшов з піднесеною головою, привітався з господинею і вклонився панні Ізабеллі, а вона почервоніла і простягла йому руку.

– Вітаю вас, пані. Як поживає пан Ленцький?

– Папа трохи одужав. Він передав вам привіт…

– Дуже вдячний за добру пам’ять. А графиня?

– Тітуся цілком здорова.

Господиня сіла в крісло. Присутні почали займати місця за столом.

– Пане Вокульський, ви сядете поруч зі мною, – заявила пані Вонсовська…

– З великою приємністю, якщо солдат має право сидіти в присутності свого командира.

– А що, вона вже взяла тебе під свою команду, пане Станіславе? – сміючись, запитала господиня.

– Та ще й як! Не часто мене так муштрували…

– Пан Вокульський мститься мені за те, що я водила його манівцями, – зауважила пані Вонсовська.

– А манівцями якраз найприємніше їздити, – відказав Вокульський.

– Я був певний, що так станеться, але не думав, що так швидко, – озвався барон, показуючи два ряди своїх чудових штучних зубів.

– Передайте мені сіль, кузене, – сказала Ізабелла Старському.

– Будь ласка… Ах, розсипав!.. Посваримося.

– Мабуть, нам це вже не загрожує, – відказала панна Ізабелла з комічною серйозністю.

– А ви умовились ніколи не сваритися? – спитала пані Вонсовська.

– Ні; ми маємо намір ніколи не миритися, – відповіла панна Ізабелла.

– Чудово! – промовила пані Вонсовська. – На вашому місці, пане Казимеже, я втратила б тепер всяку надію.

– А хіба я смів коли-небудь її мати? – зітхнув Старський.

– Це справжнє щастя для нас обох, – шепнула панна Ізабелла.

Вокульський прислухався і придивлявся. Панна Ізабелла говорила цілком природно і спокійно, жартуючи із Старського, а його це, видно, зовсім не турбувало. Зате час від часу він крадькома поглядав на панну Евеліну Яноцьку, яка, перешіптуючись з бароном, то червоніла, то блідла.

Вокульський відчув, що з серця йому зсувається величезний тягар. «Звичайно, – подумав він, – якщо Старський ким-небудь і цікавиться в цьому товаристві, то тільки панною Евеліною, так само як і вона ним».

Він одразу повеселішав і пройнявся великою симпатією до ошуканого барона. «Проте остерігати я його не буду! – в думці вирішив він. – Але ж це підлість – радіти з чужої біди».

Коли встали з-за стола, панна Ізабелла підійшла до Вокульського.

– Знаєте, – почала вона, – що я відчула, побачивши вас? Жаль! Я пригадала, як ми збирались їхати в Париж утрьох: я, батько й ви, але з нас трьох доля була ласкава тільки до вас. Ви принаймні приємно розважались там? За нас трьох? Тепер ви повинні віддати мені третину своїх паризьких вражень.

– А якщо вони не веселі?

– Чому?

– Хоч би тому, що вас не було там, де ми мали бути разом.

– Наскільки мені відомо, ви вмієте добре розважатись там, де мене нема, – відказала панна Ізабелла й одійшла.

– Пане Вокульський!.. – покликала пані Вонсовська.

Але, глянувши на нього й на панну Ізабеллу, невдоволено доказала: – Ні, нічого… На сьогодні я вас звільняю. Панове, ходімо в парк. Пане Охоцький…

– Пан Охоцький сьогодні має мене вчити метеорології, – відповіла за нього панна Феліція.

– Метеорології? – перепитала пані Вонсовська.

– Так… Ми зараз ідемо нагору, в обсерваторію.

– А ви, пане Охоцький, тільки метеорологію викладатимете? – спитала пані Вонсовська. – Про всяк випадок, я радила б спитати бабусю, що вона думає про ту метеорологію…

– Ви не можете не вчинити мені якого-небудь скандалу! – обурився Охоцький. – Вам можна їздити зі мною по всяких нетрях, а панні Феліції не вільно навіть заглянути в обсерваторію…

– Та заглядайте собі, мої дорогі, тільки тепер уже давайте підемо в парк. Пане бароне… Бельцю…

Товариство попрямувало до парку. В першій парі пані Вонсовська з панною Ізабеллою, за ними Вокульський, далі барон з нареченою, а позаду панна Феліція з Охоцьким, який розмахував руками і гарячкував:

– Ніколи ви нічого нового не навчитесь, хіба тільки носити чудернацькі модні капелюшки або танцювати сьому чи восьму фігуру контрданса, якщо її який-небудь йолоп видумає. Нічого й ніколи!.. – додав він драматичним тоном. – Бо завжди знайдеться якась баба…

– Фе, пане Юліане, хто ж так говорить?..

– Так, нестерпна баба, яка вважатиме за непристойне навіть те, що ви підете зі мною в лабораторію…

– А може, воно й справді погано…

– Авжеж, погано!.. Декольтуватись до пояса – це добре, брати уроки співу у якогось італійця з брудними нігтями…

– Але знаєте… Якби молоді панни надовго залишалися віч-на-віч з молодиками, то котрась могла б і закохатися…

– Ну то й що! Нехай закохується! А хіба краще, щоб і не кохала й була дурна?.. Ви просто дикунка, панно Феліціє…

– О пане…

– Та не забивайте мені баки своїми вигуками. Або ви хочете вчитись метеорології, і в такому разі ходімо нагору…

– Але з Евеліною або з пані Вонсовською.

– Ну гаразд! Облишмо цю непотрібну балачку, – закінчив Охоцький і на знак обурення засунув руки в кишені.

Молода пара так голосно пересварювалась, що чути було на весь парк, на велику втіху пані Вонсовської, що аж заходилась від реготу. Коли вони замовкли, Вокульський почув шепіт барона й панни Евеліни:

– Правда, – казав барон, – як той Старський втрачає свої позиції?.. Що не день, то втрачає. Пані Вонсовська глузує з нього, панна Ізабелла просто зневажливо ставиться до нього, і навіть панна Феліція не звертає на нього уваги. Ви помітили?..

– Помітила, – ледве чутно відповіла наречена.

– Він один з тих молодих людей, єдиною цінністю яких є надія на велику спадщину. Чи не так я кажу?

– Так.

– Коли стало відомо, що Заславська нічого йому не одпише, всі перестали ним цікавитись. Правда ж?

– Правда, – відповіла панна Евеліна й тяжко зітхнула. – Я посиджу тут, – голосно додала вона, – а ви, може, принесете мені шаль з кімнати… Будь ласка…

Вокульський оглянувся. Панна Евеліна, бліда і стомлена, важко сіла на лавку, а барон упадав коло неї.

– Іду, зараз же йду… Пане Вокульський, – гукнув він, – чи не могли б ви заступити мене… Я побіжу й за хвилину повернусь.

Він поцілував наречену в руку й пішов до дому.

Аж тепер Вокульський помітив, які у барона тонкі ноги і як непевно він ними володає.

– Ви давно знаєте барона? – спитала панна Евеліиа Вокульського. – Пройдімось трохи отуди, до альтанки…

– Власне, тільки цими днями я мав приємність ближче познайомитися з бароном.

– Він ваш палкий поклонник… І каже, що вперше зустрів людину, з якою так приємно розмовляти.

Вокульський усміхнувся.

– Напевне тому, що він сам весь час говорить мені про вас, пані.

Панна Евеліна густо почервоніла.

– Так, барон дуже благородна людина й дуже мене любить… Правда, між нами велика різниця в літах, але то байдуже. Досвідчені дами кажуть, що чим чоловік старший, тим вірніший, а для жінки ж прив’язаність чоловіка – все, правда ж? Кожна з нас шукає в житті любові, а хто мені поручиться, що я зустріну ще таку, як ця?.. Є люди молодші за нього, вродливіші, може, навіть і здібніші, але жоден з них не говорив мені з таким сердечним запалом, що останнє щастя його життя – в моїх руках. Чи можна ж не зважити на таке почуття, хоч би воно вимагало з нашого боку певної жертви? Ну, скажіть самі?

Вона спинилась посеред алеї й дивилась йому в очі, з тривогою дожидаючи відповіді.

– Не знаю, пані. Це питання суто особисте, – відповів він.

– Це зле, що ви мені так відповідаєте. Бабуся каже, що ви людина з сильним характером; я досі ніколи не зустрічала людей з сильним характером, а в мене самої дужо слабкий. Не можу нічому противитись, боюсь відмовити… Може, я погано роблю, що виходжу заміж за барона, дехто мені навіть каже, що погано. Чи й ви так думаєте? Чи могли б ви одійти від людини, яка сказала б вам, що любить вас більш за свою душу, що без вашої взаємності решта її життя минула б у самотині й роздачі? Коли б хто-небудь у вас перед очима падав у прірву і благав про порятунок, хіба б ви не подали йому руку і не залишилися б з ним, поки не надійде допомога?

– Я не жінка, і мене ніхто ніколи не просив, щоб я жертвував задля кого-небудь своєю свободою, тому не знаю, що б я зробив, – роздратовано відповів Вокульський. – Одне тільки знаю: як мужчина, я ніколи не зміг би нічого жебрати, навіть кохання. Панна Евеліна дивилась на нього з напіврозкритими губами.

– І ще скажу вам, – говорив він далі, – я не тільки не просив би, але просто не прийняв би вижебраної жертви з чийогось серця. Такі дари звичайно бувають половинчасті….

Бічною стежкою до них наближався заклопотаний Старський і ще здалека гукав:

– Пане Вокульський! Дами шукають вас в липовій алеї… Там моя бабуся, пані Вонсовська…

Вокульський завагався, що йому робити.

– Я не хочу, щоб ви затримувались через мене, – сказала панна Евеліна, почервонівши дужче, ніж звичайно. – Зрештою, зараз прийде барон, і ми втрьох доженемо вас…

Вокульський попрощався з ними й пішов. «Он воно як! – думав він. – Панна Евеліна з жалю виходить за барона заміж і, мабуть, теж із жалю заводить роман із Старським. Можна зрозуміти жінку, яка виходить заміж задля грошей, хоч це й дурний спосіб заробляти їх. Розумію навіть заміжню жінку, яка по кількох роках щасливого життя раптом закохується й обманює чоловіка… Звичайно, вона мусить обманювати, боячись скандалу, дітей, тисячі умовностей… Але панна, яка обманює нареченого – явище зовсім нове…»

– Панно Евеліно! Панно Евеліно! – гукав барон, наближаючись в бік Вокульського.

Вокульський круто звернув з алеї й пішов по газону. «Цікаво, – думав він, – що я йому скажу, коли він мене побачить?.. Якого я чорта вліз у це болото?…»

– Панно Евеліно! Панно Евеліно! – гукав барон уже десь далі. «Соловей приваблює самичку, – думав Вокульський. – Але, власне кажучи, чи можна рішуче осуджувати навіть цю панночку? Вона сама вголос каже, що не має характеру, а нишком – що їй потрібні гроші, без яких вона, як риба без води, не зможе жити. То що ж їй робити? Серце и неї не камінь, поклонник намовляє її виходити заміж, обоє вони вважають, що пестощі старого чоловіка не зіпсують їм смаку, отже, роблять новий винахід: зраду перед шлюбом, навіть не клопочучись про патент. А можливо, вони настільки цнотливі, що умовились зрадити після шлюбу… Чудова компанія! Суспільство часом створює цікаві продукти. І подумати тільки, що такі лакітки можуть трапитись кожному з нас. Ні, треба б таки менше вірити поетам, коли вони вихваляють любов, як найвище щастя…»

– Панно Евеліно! Панно Евеліно! – гукав, аж стогнав барон.

– Яка огидна роль, – бурмотів Вокульський. – Я волів би пустити собі кулю в лоб, аніж перетворитись на отакого блазня.

В бічній алеї, коло фільварку, Вокульський знайшов дам і господиню, яку супроводила її покоївка з своїм кошиком.

– Ага, ось ти де! Це добре, – звернулась стара до Вокульського. – Ви зачекайте тут на Евеліику з бароном, може, він її кінець кінцем знайде, – вона трохи нахмурилась, – а ми з Казею підемо до коней.

– Пан Вокульський також міг би почастувати цукром свого коня, який так добре носив його сьогодні, – промовила пані Вонсовська, трохи надусавшись.

– Дай йому спокій, – перебила її господиня, – мужчини люблять тільки їздити, а пестощі – це не їхнє діло.

– Невдячні! – шепнула пані Вонсовська, подаючи руку господині.

Вони одійшли й незабаром зникли за хвірткою. Пані Вонсовська оглянулась, але, помітивши, що Вокульський дивиться на неї, швидко одвернула голову.

– Що, може, підемо шукати наречених? – спитала панна Ізабелла.

– Як ви хочете, – відповів Вокульський.

– А може, краще залишити їх наодинці. Кажуть, щасливі не люблять свідків.

– А ви хіба ніколи не були щасливі?..

– Ах, я!.. Звичайно, була… Але не так, як Евелінка й барон.

Вокульський уважно подивився на неї. Вона була задумана і спокійна, як статуя грецької богині. «Ну, ця не буде обманювати», – подумав Вокульський.

Деякий час вони йшли мовчки, прямуючи в найглухішу частину парку. Інколи крізь стовбури старих дерев миготіли вікна дому, виблискуючи червоною загравою заходу.

– Ви вперше були в Парижі? – спитала панна Ізабелла.

– Вперше.

– Правда, яке це чудове місто?! – вигукнула вона раптом, дивлячись йому в очі. – Нехай говорять, що хочуть, але Париж, навіть переможений[121]121
  Переможений у франко-прусській війні 1870–1871 роках.


[Закрыть], не перестав бути столицею світу. На вас він теж справив враження?

– Дуже велике. Мені здається, що кількатижневе перебування в Парижі додало мені сили й мужності. Справді, тільки там я навчився пишатися тим, що працюю.

– Я не розумію, поясніть мені, будь ласка.

– Дуже просто. У нас праця дає мізерні результати: ми бідні й відсталі. А там праця сяє, як сонце! Які там будівлі, від даху до тротуару вкриті оздобами, немов дорогоцінні шкатулки! А безліч картин і статуй, а сила-силенна машин, а тьма-тьмуща фабричних та ремісничих виробів! Аж у Парижі я збагнув, що людина тільки на вигляд істота дрібна й слабосила. Насправді – це геніальний і безсмертний велетень, котрий так само легко перекидає з місця на місце скелі, як і різьбить з них тонші за мереживо візерунки.

– Так, – відповіла панна Ізабелла, – французька аристократія мала час і можливість творити шедеври.

– Аристократія? – здивовано спитав Вокульський.

Панна Ізабелла зупинилась.

– Не будете ж ви запевняти мене, що Луврську галерею створив Конвент або паризькі фабриканти?

– Звичайно, ні. Але не створили їх і вельможі. Це спільний витвір французьких будівельників, мулярів, теслів, нарешті, художників і скульпторів цілого світу, які не мають нічого спільного з аристократією. Це просто чудово – присвоювати неробам заслуги геніальних або просто трудящих людей!..

– Нероби й аристократія! – вигукнула панна Ізабелла. – Мені здається, що ваш вислів швидше сильний, аніж слушний.

– Ви дозволите поставити вам одне запитання?

– Я вас слухаю.

– Насамперед беру назад слово «нероби», якщо воно вас вразило. А потім… попрошу вас вказати мені хоч одну людину з тієї сфери, про яку ми говоримо, яка б що-небудь робила. Я знаю чоловік двадцять з аристократичного кола, та вони й ваші знайомі. Отже, що вони всі роблять, починаючи з князя, найблагороднішої в світі людини, котрого, зрештою, можуть виправдати його літа, й кінчаючи… паном Старським, вічних канікул якого зовсім не виправдує його майнове становище?..

– Ах, мій кузен!.. Ну, він, мабуть, ніколи не збирався служити для чого-небудь зразком. Зрештою, ми говоримо не про нашу аристократію, а про французьку.

– А та що робить?

– О, пане Вокульський, вони багато зробили! Насамперед створили Францію: вони були її рицарями, вождями, міністрами й духовними пастирями. Нарешті, нагромадили ті скарби мистецтва, якими ви самі захоплюєтесь.

– Скажіть краще: вони багато наказували та витрачали грошей, але Францію і її мистецтво створив все-таки хтось інший. Творили її злиденно оплачувані солдати та моряки, задавлені податками хлібороби та ремісники, нарешті, вчені та митці. Я людина досвідчена й можу вас запевнити, що легше створювати проекти, ніж їх виконувати, і легше витрачати гроші, ніж їх заробляти.

– Ви непримиренний ворог аристократії.

– Ні, пані, я не можу бути ворогом тим, хто мені нічим не шкодить. Я тільки вважаю, що аристократія незаслужено займає привілейоване становище, і для того, щоб його утримати, проповідує в суспільстві зневагу до праці й шанобу до неробства та розкошів.

– Ви упереджені проти аристократії, а проте навіть і ті нероби, як ви їх називаєте, відіграють в житті суспільства важливу роль. Те, що ви називаєте розкішшю, є, власне, лише вигідність, приємність і певна вишуканість, яку в аристократії переймають навіть нижчі класи й таким чином прилучаються до цивілізації. Я чула від дуже ліберальних людей, що в кожному суспільстві мусить бути клас, який підтримує розвиток науки, мистецтва і зберігає витончені звичаї, – по-перше, для того, щоб бути живим зразком для інших, по-друге, щоб заохочувати їх до благородних вчинків. Через те в Англії і Франції багато людей, навіть простого походження, розбагатівши, насамперед прагнуть достойно влаштувати свій дім, аби мати можливість приймати людей з високого товариства, а потім стараються поводитись так, щоб і їх приймали.

Обличчя Вокульського залляв густий рум’янець. Панна Ізабелла, не дивлячись на нього, помітила це і вела далі:

– Нарешті, те, що ви називаєте аристократією, а я назвала б вищим класом, – це люди доброї породи. Можливо, що певна їх частина справді нічого не робить, але коли хто-небудь з них за щось візьметься, то одразу відзначиться: енергією, розумом або принаймні шляхетністю. Дозвольте мені сказати вам те, що про вас часто говорить князь: «Якби Вокульський не був справжнім шляхтичем, то не був би тим, чим він є сьогодні…»

– Князь помиляється, – сухо заперечив Вокульський. – Те, що я маю і що знаю, дало мені не шляхетство, а тяжка праця. Я працював більше за інших, тому більше за них і маю.

– Але чи могли б ви працювати більше за інших, якби народилися кимось іншим? – спитала панна Ізабелла. – Мій кузен Охоцький, як і ви, природознавець і демократ, а проте вірить в добре походження так само, як і князь.

Він також ставив вас за приклад доброї спадковості. «Вокульський, – казав він, – має щастя від природи, але силу духу йому дало шляхетне походження».

– Я дуже вдячний усім тим, хто зараховує мене до якоїсь привілейованої суспільної верстви, – відказав Вокульський, – проте ніколи не повірю в привілеї без праці й завжди ставитиму вище заслуги плебеїв, аніж претензії аристократів.

– Отже, ви вважаєте, що в додержанні й заохоченні вишуканих почуттів і звичаїв немає ніякої заслуги?

– Звичайно, це заслуга, але в суспільстві цю роль виконують жінки. Їм природа дала чуйніше серце, живішу уяву, делікатніші почуття, і то вони, а не аристократія, надають вишуканості щоденному життю, пом’якшують звичаї і збуджують у нас високі почуття. Світло, що осяває шлях цивілізації, – це жінка. Вона також буває невидимою пружиною вчинків, які вимагають незвичайного напруження сил…

Тепер почервоніла панна Ізабелла. Якийсь час вони йшли мовчки. Сонце вже зайшло за обрій; поміж деревами на заході заблищав серп місяця. Вокульський в глибокій задумі порівнював дві сьогоднішні розмови – з пані Вонсовською і з панною Ізабеллою. «Які вони різні жінки! І хіба не достойнішу з них я вибрав?..»

– Можна поставити вам делікатне запитання? – раптом лагідно озвалась панна Ізабелла.

– Хоч би й иайделікатніше.

– Правда ж, ви виїжджали в Париж дуже ображені на мене?

Він хотів відповісти, що підозрівав її в обмані, а це щось гірше за образу, але промовчав.

– Я перед вами винна… Я підозрівала вас…

– Чи не в тому, що я з допомогою єврея шахрував на купівлі будинку вашого батька? – з усмішкою спитав Вокульський.

– О ні, – жваво відповіла вона. – Навпаки, я підозрівала вас у справжньому християнському вчинку, якого, проте, нікому не могла б пробачити. Один час мені здавалось, що ви купили наш будинок… задорого.

– Але тепер ви заспокоїлись?

– Так. Тепер я знаю, що баронеса Кшешовська також хоче дати за нього дев’яносто тисяч.

– Справді? Вона ще не говорила зі мною, хоч я й передбачав, що так станеться.

– Я дуже рада, що так сталося і що ви нічого не втратите, і… аж тепер можу від щирого серця подякувати вам, – сказала панна Ізабелла, подаючи йому руку. – Я розумію, яку послугу ви нам зробили. Якби не ви, баронеса просто пограбувала б мого батька, а ви врятували його від руйнації, а може, й від смерті… Таких речей не забувають…

Вокульський поцілував її в руку.

– Вже вечір, – сказала вона збентежено, – повертаймось додому. Всі вже, мабуть, пішли з парку… «Якщо вона не ангел, то я просто тварюка!..» – подумав Вокульський.

Все товариство вже справді було вдома, і незабаром подали вечерю. Вечір минув весело. Об одинадцятій Охоцький провів Вокульського до його кімнати.

– Ну? – спитав Охоцький. – Я чув, що ви розмовляли з моєю кузиною Ізабеллою про аристократію?.. Ви переконали її, що то нікчемний набрід?

– Ні! Панна Ізабелла чудово захищає свої переконання. З неї прекрасний співрозмовник… – відповів Вокульський, намагаючись приховати збентеження.

– Вона, напевне, казала вам, що аристократія сприяє розквітові науки й мистецтва, служить зразком добрих звичаїв, а її становище – то мета, до якої прагнуть демократи й таким чином самі набувають шляхетності… Я весь час чую ці аргументи, від них у мене аж у вухах гуде.

– Але ж ви самі вірите в позитивний вплив шляхетної крові, – відказав прикро вражений Вокульський.

– Звичайно… Але цю кров треба весь час освіжати, інакше вона швидко псується, – відповів Охоцький. – Ну, на добраніч, піду побачу, що там показує барометр, бо у барона ломить кості, так що завтра може бути дощ.

Як тільки Охоцький вийшов, у кімнаті Вокульського з’явився барон; він кашляв і трусився від гарячки, але усміхався.

– Оце добре! – вигукнув він, нервово кліпаючи повіками. – Це добре! Як же ви мене підвели… залишили мою наречену саму в парку… Ні, ні, я жартую, жартую, – додав він, стискаючи Вокульському руку. – Але… я й справді міг би на вас образитись, коли б повернувся не одразу й не зустрівся з паном Старським, який з протилежного боку алеї йшов у наш бік…

Вокульський вдруге за цей вечір почервонів, як хлопчак. «Навіщо я встряв у це плетиво інтриг і обманів!» – подумав він, і досі роздратований словами Охоцького.

Барон закашлявся і, відпочивши, вів далі притишеним голосом:

– Тільки не думайте, будь ласка, що я ревную свою наречену… Це було б дуже негречно з мого боку. Бо то не жінка, а просто ангел, і я в будь-який момент готовий довірити їй не тільки все своє майно, а й саме життя… Та що там життя! Я довірив би їй і своє вічне, небесне життя і був би такий спокійний і такий певний свого спасіння, як певний того, що завтра зійде сонце… Правда, сонця я можу й не побачити, бо, – господи! всі ми люди смертні, – але… Але щодо неї я не маю сумніву, навіть тіні сумніву, слово честі, пане Вокульський… Я не повірив би своїм очам, не те що чиїмось там підозрінням або натякам… – закінчив він голосніше. – Але знаєте, – говорив далі барон, трохи помовчавши, – той Старський – огидна особа. Я нікому б цього не сказав, проте… ви знаєте, як він поводиться з жінками?.. Ви думаєте, що він зітхає, упадає, благає ласкавого слова, потиску руки?.. Він трактує їх, як самиць, щонайбрутальнішим способом… Збуджує їх нерви розмовою, поглядами…

Барон раптом замовк, очі його налилися кров’ю; вислухавши, Вокульський раптом заговорив різким тоном:

– Хто його знає, пане бароне, може, Старський і має рацію. Нас навчили, що жінки – ангели, і ми з ними так і поводимось. Якщо ж вони насамперед самиці, то ми в їхніх очах дурніші й недолугіші, ніж є насправді, а Старський, звичайно, тріумфує. Господарем каси, пане бароне, є той, хто має до неї належного ключа! – закінчив він, сміючись.

– І це говорите-ви, пане Вокульський?

– Це говорю я. І не раз питаю сам себе: чи не занадто ми божествимо жінок, чи не надто серйозно до них ставимось – серйозніше й урочистіше, ніж до самих себе?

– Панна Евеліна – виняток! – вигукнув барон.

– Не заперечую, що винятки бувають, але хто його знає, чи отакий Старський не відкрив загального правила?

– Можливо, – з запалом відповів барон, – але це правило не стосується панни Евеліии. І якщо я оберігаю її… власне, заперечую проти близького знайомства з Старським, хоч вона й сама бережеться, то тільки тому, щоб такий чоловік не забруднив її чистих думок яким-небудь словом… Пробачте за такий невчасний візит..

Барон вийшов, тихо причинивши за собою двері. Вокульський залишився сам і поринув у невеселі думки: «Що той Охоцький казав, ніби від аргументів панни Ізабелли йому гуде в вухах? Отже, те, що вона сьогодні говорила, не було протестом ображеного почуття, а тільки давно вивченим уроком?.. Отже, її докази, її запал, навіть її хвилювання – це тільки способи, з допомогою яких добре виховані панни зачаровують таких йолопів, як я?..

А може, Охоцький просто закоханий в неї і хоче дискредитувати її в моїх очах? Та коли він закоханий, то нащо ж йому дискредитувати її? Нехай скаже, а вона нехай вибирає… Звичайно, що в Охоцького більше шансів, ніж у мене; я ще не настільки втратив розум, щоб не збагнути цього… Він молодий, вродливий, геніальний. Ну, що ж, нехай вибирає: славу або панну Ізабеллу…

А зрештою, чи мені не однаково, що панна Ізабелла вживає в своїх суперечках одних і тих самих аргументів?

Вона не дух святий, аби щоразу вигадувати щось нове, а я не така вже цікава особа, аби задля мене варто силкуватись бути оригінальною. Нехай собі говорить, як хоче. Головне те, що її, мабуть, не стосується загальне правило про жінок… Пані Вонсовська – та насамперед гарна самиця, а панна Ізабелла – інша річ.

Але чи не так говорив і барон про свою Евеліну?..»

Лампа кліпала. Вокульський погасив її і впав на ліжко.

Наступних два дні йшов дощ, і заславські гості не виходили з дому. Охоцький взявся до книжок і майже не показувався, панна Евеліна хворіла на мігрень, панна Ізабелла і Феліція читали французькі ілюстровані журнали, а решта товариства, на чолі з господинею, засіли за віст.

Вокульський помітив, що пані Вонсовська замість кокетувати з ним, для чого траплялась не одна нагода, тримається цілком байдужно. Вразило його й те, що вона вирвала у Старського руку, коли той хотів її поцілувати, і заборонила йому надалі такі спроби. Гнів її був такий щирий, що сам Старський здивувався і зніяковів, а настрій барона миттю поліпшився, хоч йому не щастило в картах.

– Ви й мені не дозволите поцілувати вас в ручку? – спитав барон незабаром після цієї пригоди.

– Вам – будь ласка, – відповіла вона, простягаючи йому руку.

Барон поцілував її, як реліквію, з тріумфом поглядаючи на Вокульського, а той подумав, що його титуловий приятель не має особливих підстав радіти.

Старський так уважно дивився в карти, що, здавалось, нічого не помітив.

На третій день випогодилось, а на четвертий було вже так гарно й сухо, що панна Феліція запропонувала прогулятися в ліс по рижики.

Господиня того дня наказала подати другий сніданок раніше, а обід пізніше. О пів на першу до ганку під’їхала брика, і пані Вонсовська скомандувала сідати.

– Їдьмо швидше, бо шкода часу… Де твоя шаль, Евелінко? Слуги нехай сідають у віз і беруть з собою кошики.

А тепер, – додала вона, побіжно глянувши на Вокульського, – кожен пан нехай вибере собі даму.

Панна Феліція хотіла була протестувати, але в цю мить барон підскочив до панни Евеліни, а Старський – до пані Вонсовської; вона прикусила губу і сказала:

– Я думала, що ви вже мене ніколи не виберете…

І грізно-блискавично глянула на Вокульського.

– В такому разі ми об’єднаємося з вами, кузино, – запропонував панні Ізабеллі Охоцький. – Тільки вам доведеться сісти на передок, бо я буду правувати.

– Пані Вонсовська не дозволить, бо ви нас перекинете! – закричала панна Феліція, котрій доля призначила Вокульського.

– Нічого, нехай везе, нехай перекидає… – сказала пані Вонсовська. – У мене сьогодні такий настрій, що я згодна й ноги поламати. Бідний буде той гриб, який потрапить мені в руки!..

– Якщо ви маєте його з’їсти, – озвався Старський, – то я готовий бути першим…

– Охоче з’їм, якщо ви погодитесь, аби я вам спочатку зітнула голову, – відповіла пані Вонсовська.

– У мене її давно вже нема…

– Не давніше, ніж я це помітила… Але давайте сідати – і поїхали.