Текст книги "Лялька"

Автор книги: Болеслав Прус

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 57 страниц)

Болеслав Прус
ЛЯЛЬКА

BOLESLAW PRUS

LALKA

1890

^© _{http://kompas.co.ua – україномовна пригодницька література}

_{Переклав з польської Степан Ковганюк}

_{Передмова Валерія Шевчука}

_{БОЛЕСЛАВ ПРУС ТА ЙОГО «ЛЯЛЬКА»}

_{Болеслав Прус належить до великих обсерваторів свого часу. Його вибагливе і пильне око (недаремно він умів поєднувати, і то дуже вдало, журналістику з художньою творчістю) могло прозирати свою епоху дивовижно проникливо, добачаючи з разючою точністю її болячки, добро і зло, смішне, й поважне. Журналістика була для нього джерелом таких спостережень, першою драбиною у переплавці їх на художній образ, проза – ріками, які витікали з того джерела і широко розливалися навкруги.}

_{Цей чоловік з таким небуденним зором жив звичайним, хоч і поквапним, життям трудівника, бо праця його була навсправжки велетенська. Він не був салонним літературним левом, який понад усе прагне справити на навколишній світ якнайгостріше враження перш за все своєю особою. Про Пруса не складали анекдотів і не вели пересудів. Більше того, Прус не любив афішувати своєї особи, ба навіть розкривати секрети своєї письменницької лабораторії. Він, як стверджують сучасники, ніколи не ділився ні своїми творчими планами, ні подробицями свого життя. Це не важко зрозуміти, коли проглянути те, що він устиг зробити. Його твори складають 28 чималих томів. Крім того, лише тижневі хроніки Пруса налічують понад 20 томів (їх упорядкував і зредагував Зигмунт Швейковський), не рахуючи численних статей, розвідок і рецензій. Це цілий світ, який розкриває перед сучасним читачем величезні скарби психологічних, розумових, емоційних спостережень з епохи другої половини XIX ст. у Польщі, – Прус досягнув основного: він зумів розкрити дух свого часу, його найголовніший настрій – те, що може зробити лише великий митець.}

_{Болеслав Прус (справжнє його ім’я Олександр Гловацький) народився за метричними даними 20 серпня 1847, а за родинними на два роки раніше – 20 серпня 1845 року. Дослідники другу дату вважають за ймовірнішу.}

_{Народився письменник на околиці м. Грубешова в родині управителя маєтку Антонія Гловацького – типового представника занепалого шляхетства. Прус – то гербова назва зубожілої родини Гловацьких, останнє свідчення її минулої значимості. Батьки письменника померли рано, він виховувався в бабусі в Дулавах, а згодом у тітки в Любліні. Тут, у Любліні, навчався в реальнім училищі і звідси, як свідчать дослідники, виніс особливу любов до математичних і природничих наук (цю пристрасть ми бачимо і в головного героя «Ляльки» Вокульського). Неабиякий вплив на молодого Пруса мав брат Леон Гловацький – один із найактивніших організаторів і учасників польського січневого повстання 1863 року. Під братовим впливом до партизанського загону під час повстання вступив і вісімнадцятирічний Олександр. Був поранений, ув’язнений, але з огляду на молодість випущений на волю. Леон же (до речі, був вихованцем Київського університету) не витримав муравйовських переслідувань і збожеволів. Олександр піклувався про брата аж до його смерті (1904). Ці деталі нам теж важливі – головний герой роману «Лялька» також перейшов через повстання 1863 року; письменників брат за свідченням дослідників, виведений у романі в образі «натхненного повстанця» Леона. Нагадує Леона й молодий ентузіаст Владек із новели «Помилка».}

_{Люблінське реальне училище Прус закінчив в 1866 році і тоді ж був зарахований на математично-фізичний факультет Варшавської головної школи (згодом – Варшавський університет). Провчився він тут недовго, моральна й наукова атмосфера закладу були невиносні для майбутнього письменника, допікали його й матеріальні нестатки. Через два роки Прус кидає навчання і поринає з головою у варшавське життя того часу, вперто намагаючись віднайти своє місце. Він був гувернером, канцеляристом, слюсарем і народним лектором. Це дало йому змогу побачити життя найрізноманітніших прошарків населення, а небуденний талант обсерватора – закріпити ці перші враження для своїх майбутніх творів, хоч тоді Прусові і в думці не було стати письменником.}

_{Прус багато читає. Наполегливі студії природничих наук, книги Бокля, Спенсера – його лектура. В 1872 році з’являються в журналах «Mucha» й «Opiekun Domowy» його гумористичні зарисовки й статті. Кажуть, що, залюблений у точні науки, Прус соромився спершу цих «принагідних» занять, але це вже був початок тої великої пристрасті, яка незабаром мала його запалити. Перо попало не до випадкових рук. За кілька років Прус – популярний варшавський журналіст, а з кіпця 1874 року починає друкувати в тодішній найпопулярнішій польській газеті «Kurier Warszawski» свої оповідання й фейлетони, які назвав тижневими хроніками. Прус не шукає вражень та емоцій в мандрівках. Їздить замало – найулюбленіше його місто Варшава, де почувається найкраще і де знаходить повний харч для своїх спостережень. Бачити життя не ззовні, а зсередини, давати мікроаналіз, помічати безліч деталей свого будня і оживляти їх – ось його пристрасть. Тут, де живуть його герої (Лазенки, Єрусалимські Алеї, Краківське Передмістя), живе і він сам, тут він знаходить свій світ, красу й потворне – ті тисячі щоденних дрібниць, які потім складуть мережу його високоталановитих творів. Можна полічити на пальцях його мандрівки – поїздки на відпочинок або лікування до Налепчова, у Краків, на Татри, у Відень, у Париж. Був навіть хворий на агорафобію (боязнь простору), губився-бо в світі, і той ошелешував його. Для внутрішнього спокою, який давав йому снагу до праці, йому потрібен світ знайомих вулиць, вивірених речей, серед яких можна почувати себе, як вдома, і які створюють для людини етап її, що дозволяє якнайдетальніші заглиблення в людську душу. Оце и були найсерйозніші і найдальші мандрівки для Пруса – мандрівки в світ своїх героїв, обличчя яких привиджувалися йому в тих же Лазенках чи на улюбленому Краківському Передмісті. Лише в таких умовах міг віддатися праці уповні, відчуття рідних місць – це не принагідне почуття, а передумова найтіснішого співжиття з людьми, яких витворила уява. «Ні, я ніколи не буду мандрівником, – пише Прус, – бо маю надміру прив’язаності до рідних куточків». Він знає лише привабу тих місць, які обігріті роками власного прожитого тут життя.}

_{На схилі років прийшли до нього тяжкі настрої, думки про фатальність, болісні почуття. Він тяжко переживав плин часу і те, що, попри велику свою працю, попри з’їдену роками енергію, висловився не до кінця. Не завжди уже добачає у навколишньому житті перспективу, не завжди майбутнє для нього осяяне сонячним промінням, проте роботи не припиняє. Не працювати для нього було не жити, праця-бо єдиний для нього сенс існування. Останній Прусів роман («Переміни») так і не був закінчений. Смерть спинила його невгамовне перо 19 травня 1912 року.}

_{Рання Прусова творчість була неначе містком, що єднав Пруса-журналіста з Прусом-письменником. Перехід цей не завжди буває легкий. Добрий журналіст здебільша – поганий письменник і навпаки. Це, правда, не є правилом і це доказав перш за все сам Прус. Але закони журналістики і мистецтва прози різко відмітні. Закони-бо журналістики майже завжди дидактичні, художня проза не терпить дидактики; закони журналістики – це закони сьогодення, художня проза має завжди приціл на майбутнє.}

_{Журналістика – це світ обов’язкових дрібниць, якими живе людина і які завжди її оточують, художня проза бореться з такими дрібницями і прагне переплавити їх у єдину картину. Чи не тому Прусові ранні новели більше нагадують нариси з потенцією їхнього переростання в повість, а гумористичні його речі – це боротьба з фейлетоном, аж доки не зазвучав знаменитий прусівський гумор, який дорешти заперечує гумор журналіста.}

_{Врешті, перші писання писалися, як зазначає сам Прус, більше з примусу, як від душі. «Не знаю, – визнавав письменник, – чи є в нашій літературі людина, яка почувала б таку відразу до «дотепного» писання, як я, і яка б стільки вистраждала від веселого настрою читачів…»}

_{Про сюжети Прусових новел говорити не випадає, спробу творити новельний сюжет можна добачити хіба в «Свят-вечорі» (1875); врешті, класичного зразка повели Прус так і не дав. Його кращі дрібні речі «Палац і халупа» (1874), «Прокляте щастя» (1876), «Сирітська доля» – це Вже повісті, які постали з реального факту і переборювали в собі нарис. Важила ще й творча несамостійність автора («Сирітська доля» – «Олівер Твіст» Діккенса, «Анелька» – «Давід Копперфілд» того ж Діккенса).}

_{Прус в оповіданні наближається до реальної школи, яка тяжить до розповідної манери. Десь таку манеру віднайшов був у пас Іван Франко: тематично знаходимо між Прусом і Франком чимало спорідненого. Це, правда, був результат однакових суспільних умов, а не взаємовпливів, але відзначити це цікаво. Новизна тут була по в стильових пошуках, а у виборі героя. До Пруса польська література шукала своїх сюжетів і героїв у дворянських маєтках, часом у сільських хатах. Прус же описував, як відзначив Г. Сенкевич, «ремісників, візників, кустарів, мулярів, мостильників, млинарів, ковалів тощо». Тобто брався зобразити той світ, який щохвилі був у полі зору городянина і який він добре міг пізнати. Але цей світ не вміщувався в невеликих розмірно творах, він роздимав їх, а відтак псував. Чи не тому Прус з його дивовижною здатністю добачати деталь тягнеться до великого жанру, тобто робиться романістом.}

_{На порозі такого зламу в Прусовій творчості стає його повість «Зворотна хвиля» (1880). Прус працює над твором наполегливо й старанно. Перед нами історія німецького колоніста з його тяжкою особистою драмою, історія безсердечного, жорстокого хижака, якого розбиває життя. Ще не зовсім визрів талант митця, ще є певна сентиментальність і надуманість у фіналі, але перед нами уже викінчений людський характер, який можна чітко побачити.}

_{Щось подібне до цієї повісті зустрічаємо у Франковому «Boa constrictor». «Зворотна хвиля» – твір уже серйозний. Це вирішальна проба сили Болеслава Пруса, його генеральна репетиція перед подальшими творами: «Форпост», «Лялька», «Емансипатки», «Фараон».}

_{Над «Форпостом» (1885–1886) Прус працює ще ретельніше. Це результат тривалих і серйозних письменникових студій над життям польського селянина. Ми бачимо тут цю ж сімейну драму, що й у «Зворотній хвилі», лише перенесену на родину селянина-середняка. Але не в самій сімейній драмі тут суть. Прус бачить проблему значно глибше. Суть у історичній перспективі Польщі; це історія, за висловом Франка, «благенького, відлюдного форпоста, який із останніх сил витримує атаки переважаючих сил і елементів, наступ чужеплемінної колонізації, озброєної всіма новітніми завойовницькими засобами: капіталом, організованістю, особистою ініціативою, проворністю та спекуляцією, що поширює навкруги себе деморалізуючий маразм». Йде, отже, боротьба не за жінку, як у переважній більшості польських романів, а за землю, за змогу існувати. У центрі – родина Слимаків з її відчайдушною боротьбою за землю-годівницю. Прус не бачить виходу у «добродійстві» поміщика – поміщицтво здеморалізоване й розбещене, порятунок може прийти лише звідсіля – з оцієї Слимакової садиби, від сили й упертості тисяч, мільйонів Слимаків – польських селян.}

_{В «Ляльці» ми вже переносимося в інші сфери – сфери міста, аристократії і новітнього класу – буржуа. Врешті, «Лялька» охоплює майже всі прошарки життя тогочасної Польщі – це був чи не найвищий зліт художницького обдарування Пруса. Здавалося б, після такого твору вже ні про що писати. Потужна хвиля найточніших і найразючіших спостережень своєї епохи густо залила сторінки цього велетенського роману. Такі твори пишуться лише тоді, коли назріває доконечна потреба повного викладу себе і свого бачення світу.}

_{Наступний, не менший за обсягом, роман «Емансипантки» (1891–1893) вже носить сліди кризи письменника. Занадто невелика була перерва між «Лялькою» та «Емансипантками», занадто сильною була «Лялька», – треба було вже шукати нової сфери бачення і нової теми. Автор мусив рішуче відштовхнутися від самого себе, а відтак від «Ляльки» і «Форпоста», й дати якісно новий матеріал, якісно новий художній сплав.}

_{Обрав нову тему Прус трохи невдало. Йому забракло єдиного стрижня, який так вдало був віднайдений у «Ляльці», аби зліпити в моноліт цей чотиритомовий твір. Відтак сильно порушилася чіткість прусівського стилю. Цілі сторінки сухої публіцистики чи надмірна шаржованість не могли врятувати цей твір і псували його.}

_{Ще перший том «Емансипанток» тримається рівня «Ляльки», історія пані Латтер може схвилювати, але далі автора чекають невдачі.}

_{Ідея емансипації, яка вкладена в роман, була чужа й незрозуміла Прусові, вона не змогла заграти живим, багатобарвним життям, не змогла стати пульсом, що прокотив би по артеріях твору кров.}

_{Прус навіть не намагався зрозуміти ідей емансипації. Ставився-бо до них іронічно – жінка, на його погляд, анітрохи не спроможна жити високим духовним життям, їй відведено небагато – народжувати й ростити дітей. Для чотиритомної епопеї такої «з’єднувальної ідеї», звісно, замало.}

_{Проте сила прусівського пера ще не спала. В нього вистачило таланту на новий потужний здобуток, але цього письменник досягає, осягнувши трохи несподівані для варшавського побутописця сфери – звалкується на так звану «абстрактпу тему» і, покинувши знайомі береги Вісли, опиняється на загадкових берегах Нілу.}

_{2 травня 1895 року Болеслав Прус допасує останню сторінку «Фараона». «Фараон» написаний тоді, коли відживав своє так званий археологічний роман, що був своєрідною реакцією на романтичний вальтерскоттівський роман і пов’язаний передусім з розвитком археології як науки. Дослідники Прусової творчості не одну сторінку списали, здогадуючись, чому це Прус перейшов на історичну тематику. Вишуковувалися можливості алегоричного пояснення роману.}

_{Рамзеса XIII порівнювали з Миколою II і Вільгельмом II, а Гергора з Побсдопосцевим і Бісмарком. Були вимічені всі історичні помилки Пруса, а потрапило таких до твору немало, бо письменник вивчав історичні джерела принагідно, – все це можна приймати більшою чи меншою мірою. Сам-бо Прус не полишив ані словечка для витлумачення свого роману, – ми можемо здобуватися лишень на здогадки. Можливо, «Фараон» Б. Пруса цікавив не як екскурс в історію і не як спроба археологічного відтворення минулого – це був засіб утілити свої думки про державу, її суть, болячки та силу, засіб утілити відтак абстрактну тему. А оскільки польська держава, як така, не існувала, Прус не міг бачити цю тему в польському матеріалі. Він змушений шукати лаштунків деінде. Чи не тому обирає Єгипет, а головним героєм – Рамзеса XIII, фараона, якого не зафіксувала історична н аука. Експеримент удався чудово – ми одержали один із найблискучіших творів, які дала світові польська література. Свідчення тому – висока популярність роману і в наші часи. Твір навіть екранізовано, і фільм, як і книжка, збирає численних шанувальників.}

_{Роман «Фараон» був останнім потужним словом Болеслава Пруса як письменника. Він написав ще повість «Діти» та почав був роман, який ми уже згадували, «Переміни», але сягнути тих вершин, які вже був осяг, не зміг. Бракувало і сили, – крім того тяжкі настрої, які зчаста охоплювали письменника, також гасили його велетенську енергію. Але те, що написано Б. Прусом, і зараз чарує густотою своїх високохудожніх сторінок і не одній людині дарувало й дарує багато світлих часин.}

_{Роман «Лялька» чи не найкращий твір Болеслава Пруса. Це-бо твір, де романістові вдалося злити в одне якнайбільше своїх вражень, а відтак якнайширше охопити життя польського суспільства 60-80-х років XIX ст.}

_{Кажуть, що назва «Лялька» прикладена до роману випадково. Втім, про це є власні Прусові слова: «Коли автор обдумує роман, він може мати в голові всі елементи, матеріал, тему, план і, незважаючи на це, відчувати, що ціле у нього якось не клеїться.}

_{В часі «неклеїння цілого» задум автора подібний до води, яка хоч і перебуває в температурі нижчій від нуля, однак не замерзає.}

_{І треба якогось хоча б невеликого струсу, щоб ота вода замерзла миттю і одразу в усій масі. В романі «Лялька» є розділ, присвячений процесові за крадіжку звичайної дитячої ляльки. Отож такий процес був у Відні (дослідники визначили – не у Відні, а в Брно. – В. Ш.). І тому, що цей факт викликав у моєму задумі скристалізування, склеїння цілого роману, то з удячності використав вираз «лялька» як його назву. Роман, про який тут мовиться, мав називатися «Три покоління». Можливо, навіть був би краще зрозумілий під такою назвою». «Так спростовується думка, – пише П. Вербицький, – старого польського літературознавства, ніби назва роману Пруса пов’язана з одним персонажем – Ізабеллою Ленцькою, що їй у книзі належить важлива роль». Цю думку треба довести.}

_{Прус пише, що факт із процесом навколо ляльки «викликав у нього скристалізування», тобто був поштовхом, причиною до злиття матеріалу в одне ціле. Чому ж усе-таки матеріал від цієї дрібничкової причини скристалізувався? Очевидно, що поняття «лялька» – це не лише випадкова назва, це символ, а якщо висловлюватися напрямки – фетиш. Не можна не помітити в романі: кожен його герой має свій фетиш. Кожен герой має перед собою оцю «ляльку», кожному героєві вона багнеться, хоча щоразу в інших вимірах. У Вокульського ця «лялька» і справді панна Ізабелла, в Ізабелли – статуетка Аполлона і все, що вона вкладає в цей символ, у Жецького – образ Наполеона, в Охоцького – винахідництво, у князя – абстрактне розуміння вітчизни, у баронеси Кшешовської – бажання купити будинок, а відтак і сам будинок, у барона Дальського – його одруження і Евеліна, у Заславської – її маєток з ідилічним порядкуванням, у Шумана – мапі я вивчення розрізів людського волосся, у Шлагбаума – гроші і магазин Вокульського. Тобто «лялька» – це фетиш для всіх, якими б різними не були люди, якими б моральними якостями не володіли. Все змінюється залежно від кожної особистості, її даних як людини: чи не тому таке рухливе і змінне це поняття. Воно безпосереднє лише в одному випадкові – в очах дочки пані Ставської, очах дитини, яка не встигла ще вийти у великий світ, де її «лялька» може так дивно здеформуватися і трансформуватися. Саме з цього погляду зрозуміло, чому автор надавав такого великого значення сцені суду над Ставською. Лялька-бо переросла свої реальні виміри, вона перетворювалася у фетиш, і вже в цьому була величезна знахідка Пруса-митця. Бо це й справді кристалізує увесь роман, дає до нього ключ і «склеює» його.}

_{Роман обіймає, власне, невеликий час – 1878–1879 роки. Від об’єкту описів його віддаляє незначна часова відстань – шість років. Задум твору визначається 1885 роком, написаний твір за два роки (1887–1888) і виданий книгою в 1890 році. Проте Прус завдяки щоденникам Жецького відтворює в романі час значно ширший. Оживають тут події і революції 1848–1849 років, і польського повстання 1863 року. Події колишні цікавлять автора тому, що без цього він не зміг би вповні показати той час, за студію якого взявся. Тобто минулі події були грунтом, на якому виростали його герої: такий Вокульський, такий Жецький – минуле в романі пов’язане перш за все з цими двома персонажами, а коли ще більше обмежувати – одним Вокульським, бо Жецький, хоч і займає велике місце в романі, все-таки існує в ньому для того, щоб глибше показати саме Вокульського. Жецький – це погляд на Вокульського збоку, суб’єктивна оцінка головного персонажа і його доповнення.}

_{Вдумуючись у роман, не можна не помітити деяких Прусових технічних прийомів, зокрема своєрідне застосування принципу антитези до головного героя. Вокульський бачиться мов у кімнаті, з усіх боків обставленій дзеркалами, він відбивається в кожному дзеркалі, але щоразу інакше, лишаючись водночас і самим собою. Оті символічні дзеркала – цілий ряд допоміжних образів, образів-відбитків Вокульського, які, проте, живуть у романі й самостійним життям. Перш за все це Жецький, старий романтик, утопіст, людина, яка відірвалася від сучасного життя і втрачає його реальне бачення. Він ідентичний тому романтичному, що, попри все, живе у душі Вокульського. Недаремно їхнє минуле з’єднується, недаремно в минулому вони живуть п одній кімнаті, говорять на «ти» і мають багато спільних думок і поривань. Вокульський змінився, Жецький – ні. Старий І пінці» – начебто завершення, плід того романтичного минулого, крайній його розвиток. Це натяк на те, яким міг би стати Вокульський, якби він не порвав зі своїм романтизмом ще тоді, коли одружився на власниці магазину.}

_{З другого боку, ми маємо іншу пару, точніше – тріо: Вокульський – Охоцький – Гейст. Гейст і Охоцький – це втілення інших мрій Вокульського, мрій стати вченим-винахідником. Вченим до забуття, до фанатизму, бо лише тут він бачить над собою символічну постать Слави. Лише серед таких думок відвідує його цей дух і всечасно непокоїть. Це єдине, що може врятувати Вокульського з лабіринта, у який потрапив. Такому символічному завданню і служить пластинка, подарована Гейстом. Не випадково, що пластинку цю загубила панна Ізабелла, адже проти неї вона була еліксиром. Не випадково отож, що так глибоко переживав Вокульський, коли ту пластинку було загублено. Адже лише завдяки їй він міг іще роздвоюватися у своїй пристрасті до панни Ізабелли, Тільки в сцені заручин герой ламає цю роздвоєність, він зважується віддатися панні Ленцькій дорешти і самовільно дарує нареченій чарівну пластинку. Маючи живе нагадування про свій колишній романтизм і про свою мрію стати вченим в особах Жецького та Охоцького, Вокульський на завершення робить єдине, що може, – відкуплюється від них обох, даючи одному й другому чималі суми.}

_{Третя пара: Вокульський – Шуман. Це образне втілення самоаналізу Вокульського, ніхто не може краще зробити того від Шумана. Ділок і нещадний розум водночас, а поруч з тим непростимий ідеаліст, Шуман із залізним спокоєм анатомує душу Вокульського, хоч осягнути її дорешти не може, так само як несила збагнути дорешти сенс життя і самому Вокульському. Чи не тому в Шумановій залізній логіці наприкінці роману все частіше й частіше з’являються шпари.}

_{Пара барон Дальський – Вокульський ще виразніша. Коли перші паралелі були звичайні, більш-менш нормальні «дзеркала», то тут маємо «дзеркало» криве, яке спотворює і розламує зовні ніби нормальні стосунки Вокульського й панни Ізабелли. Це спадає на думку навіть самому героєві, хоч його це тішить, – зовнішньо вони такі неоднакові з бароном: той – немічний старий, цей – могутній мужчина, на якого задивляються найкрасивіші жінки.}

_{Проте криве дзеркало залишається кривим – в ньому і красуня здається виродком; і коли Вокульський з жахом переконується, що його любовна історія навіть у деталях ідентична з бароновою, його охоплює отой дикий розпач, який так блискуче описаний в кінці роману, коли Вокульський полишає поїзд з нареченою.}

_{Різниця, правда, є і тут: Прус, до речі, майже скрізь використовує ще один прийом – паралельна лінія розвивається значно далі від головної, тобто барон у своїй «любовній історії» зайшов значно далі від Вокульського. Це саме і з іншими паралелями: Жецький, Охоцький…}

_{Отже, довкола Вокульського – дзеркала, які його відбивають, прямі чи криві, вони роблять цей на диво складний образ різноманітним і багатим, хоч часом важко побороти відчуття – Вокульського не існує. Навіть незважаючи на те, що довкола нього крутиться вся дія роману. Бо він сам – фетиш, сам – лялька. Варто згадати сцени «загибелі» Вокульського, коли він, жива людина, навіть не зубожівши, перестав існувати для суспільства, щоб переконатися в цьому. Багатство і гроші зробили його центральною постаттю тогочасного життя. Проте чи саме багатство? Треба було ще «сильної людини», «сильної руки», за висловом князя, треба було, щоб суспільство дивилося на нього так, як дивився він на панну Ізабеллу. 6 тут якийсь особливий чинник, який важко назвати, але який тотожний отій воді, що має температуру нижче пуля, але не замерзає. Чи не тому Прус і словом не обмовлюється про те, чим же конкретно відзначається його герой у діловому світі. Бо навколо ми чуємо самі тільки легенди, на нього озираються: Вокульський, опріч того життя, яке описане в романі, має ще одне, інші оберти – те, врешті, що й перетворювало його на «ляльку» варшавського світу. Дехто вважає відсутність отого другого, практичного світу Вокульського недоліком роману. На це можна дивитися двояко. Це і слабкість і сила його. Слабкість тому, що читач все-таки відчуває неповність образу Вокульського, а сила, що, попри таку втрату, Прус мусив обмежувати свого героя хоч би для цього постійного відчуття, що він – фетиш, «лялька». Треба було, щоб читач угадував за Вокульським щось більше, треба, щоб у читача невдоволення не лишалося, треба примусити його жаліти за тим, що роман закінчився. Лише в такому разі він повертатиметься до твору і почне доосмислювати його.}

_{Прус це розумів, він учинив тут, як художник XX ст., і в цьому безсумнівна його заслуга, ба навіть і причина, що роман в наші часи не втратив своєї свіжості, як то втратило багато творів XIX ст.}

_{Стосунки Вокульського та Ізабелли Ленцької складають основну вісь роману. Панна Ізабелла, так само як і Вокульський, має свої «дзеркала». Вони тут не такі численні, проте необхідні Прусові. Ізабелла – це світська красуня, в якій дивно сплітаються потворне виховання, якісь иевизрілі складніші відчування, природний розум, але дивовижна до карикатури станова обмеженість.}

_{Пруса, певне, займало, і то дуже, аби читач не подумав, що Вокульського в Ізабеллі звабила тільки її небуденна краса. Чи не тому він виводить поруч Ленцької інший образ, який ідентичний Ізабеллі красою і навіть переважає її духовними якостями, – образ Ставської. Ставська та Ізабелла мають однакову привабу, однакові постаті і, можпа сказати, навіть однакові обличчя. Сам Вокульський констатує це, побачивши вперше пані Ставську. Однак Ставська – лише гарна, хороша, порядна жінка, вона могла б створити Вокульському тільки затишок і тишу (в найважчі хвилини Вокульський таки навідує Ставську, і йому завжди з нею затишно), а це героя завабити не могло. Ставську Вокульський полюбити не зміг, бо вона не могла бути його «лялькою», а лише на таку любов була здатна ця людина… Вокульського хоче звести зі Ставською Жецький – це теж не випадкова деталь. Тобто саме Жецький, який не розуміє гонитви за привидом Вокульського, ідеаліст і романтик, що щиро бажає йому справжнього сімейного щастя, ще й досі рівняючи його з собою. Ставська виходить заміж за Морачевського: автор добачає в цьому більше логіки, ніж зв’язати її з головним своїм героєм. Якась підсвідома рація в цьому є.}

_{Отже, Ізабелла привабила його не тільки красою. Мабуть, і не походженням, графським титулом (те, що відрізняє панну Ленцьку від Ставської). Щоб не виникло такої думки, Прус висуває ще одну паралель: образ панни Евеліни, небоги Заславської. Це спустошена панночка, не так людина, як тінь її, кривий відбиток самої панни Ізабелли. Вони обидві знаходять симпатію в Старському і обидві однаково жертви потворного виховання. Евеліна огидна Вокульському, врешті, саме ця подібність між обома героїнями і стала головною причиною розриву між Ізабеллою й Вокульським. Ізабелла хотіла бачити в нареченому барона Дальського, але барона Дальського побачив у собі й сам Вокульський.}

_{А оскільки було то для його натури найглибшою уразою, стався вибух.}

_{Так само, як у романі є образні продовження тієї чи іншої лінії характеру Вокульського, так само має своє образне майбутнє й панна Ізабелла. Йдеться про Вонсовську, яка має всі гарні риси, що надані й Ізабеллі. Вони одного суспільного стану, однаково наділені досить проникливим розумом, але Вонсовська прожила трохи більше і встигла ковтнути лиха. Здатність до флірту і зміни кавалерів є і в неї, проте Вопсовська позбавлена того безпросвітного невміння розбиратися в людях, яке є в Ізабелли. Все ж у діях Вонсовської чути великий надрив. Вона згубила свою молодість так само нерозважно, як губить її панна Ленцька, і щосили намагається наздогнати те, чого наздогнати ще не вдавалося нікому, – своє минуле. Це вже бігання по колові, коли ті, що біжать, навіть не підозрюють про існування цього кола; саме тому їм обом навряд чи вдасться його розірвати. Бо для того треба зважитися на одне – на справжнє почуття, але Вонсовська такого почуття боїться, а Ізабелла на нього не здатна, адже безрозумно й легковажно губить те, що надане їй долею, – любов Вокульського. Їй залишається тільки ходити (після катастрофи) і зітхати до пам'ятних каменів. Вона вибирає монастир, бо перед нею лише один шлях – шлях Вонсовської, який поки що її лякає. Надто багато довелося б зламати їй у своїм єстві.}

_{Ми починаємо поступово вловлювати, що вабило Вокульського в панні Ленцькій. Його вабила в ній її відчуженість від його світу, вабила її недосягненість і надреальність. Вона була для нього маревом, яке мріється на видноколі, але до якого ніяк не добігти.}

_{До нього й не можна добігати, бо розвіється, як дим, або стане чимость таким звичайним і буденним. Це оманливий блиск скельця на смітникові, коли під промінням сонця блищить воно, як золото. Вокульський полетів на це світло, як летить нетля на вогонь. І він дійшов того виднокола, що йому марився, він дійшов до того смітника, на якому побачився йому оманливий блиск.}

_{Смітник, тобто тогочасне аристократичне польське суспільство, викликав у нього огиду, а замість діаманта він побачив звичайний скляний черепок. Це був немислимий удар для чутливої душі Вокульського, це було для нього глибочезне потрясіння: нетля, яка летить на вогонь, має загинути. Він загинув – правда, трохи дивно, але все-таки загинув. Перестав-бо бути «лялькою», адже найвищою помилкою таких «ляльок» є те, що вони теж прагнуть ілюзії й фетишу, «Ляльки» мусять бути холодні і безпристрасні, вони мусять бути напівавтоматами, а Вокульський був живою людиною і мав велику чутливу душу…}

_{Треба кинути оком ще й на той «смітник» – тло роману, на якому йде дійство. Вищий прошарок польського суспільства – аристократія – описана в романі досить доладно. Дуже часто Прус дозволяє собі збитися тут на гротеск, а то й карикатуру. Майже всі представники того «світу» якщо не смішні, то потворні. Прусові навіть цього замало: він наділяє їх ще й зневажливими назвиськами, так як це любили робити деякі російські письменники.}

_{Аристократи для нього – гриби (графи Рідзевські, Печерковські), пічкурі (графи Келбики), оселедці (Следзінські) або просто – пані Упадальська, Виворотницька тощо.}