Текст книги "Лялька"

Автор книги: Болеслав Прус

сообщить о нарушении

Текущая страница: 54 (всего у книги 57 страниц)

– Отже, ви таки вважаєте, що барон мав право одіпхнути і знеславити жінку?

– Котра його обманила?.. Мав.

– Що ви називаєте обманом?

– Те, що вона приймала запевнення барона в коханні, хоч мала «предмет», як ви його називаєте, – Старського.

Пані Вонсовська прикусила губу.

– А скільки таких «предметів» було у барона?

– Напевне, стільки, скільки йому траплялось нагод та вистачило охоти, – відповів Вокульський. – Але барон не удавав з себе невинного, не називав себе зразком моральної чистоти й не претендував за це на пошану… Якби барон скорив чиєсь серце, запевняючи, що ніколи не мав коханок, а насправді мав їх, він також обманив би. Але це, здається, не турбувало його наречену.

Пані Вонсовська усміхнулась.

– Ви просто чудовий… Яка ж жінка запевнятиме вас, що у неї не було коханців?..

– Значить, вони були й у вас?

– Пане Вокульський!.. – спалахнула вдовичка, підхопившись з місця. Проте одразу заспокоїлась і холодно сказала: – Попрошу вас трохи обережніше вибирати аргументи.

– Навіщо? У нас же з вами рівні права, і я зовсім по ображусь, коли ви запитаєте мене, скільки у мене було коханок.

– Не цікавлюсь.

Вона знов почала ходити по кімнаті. Вокульський затремтів від гніву, але стримався.

– Так, признаюсь вам, – почала вона, – що у мене є деякі забобони. Але ж. я лише жінка, у мене навіть мозок легший, як твердять ваші антропологи; до того я залежна від стосунків з людьми, від поганих звичаїв та ще бог його знає, від чого… Але якби я була розумним мужчиною, як ви, та вірила в прогрес, як ви, то зуміла б звільнитися від цих наносних впливів хоч би для того, аби визнати, що жінка рівноправна з чоловіком.

– Тобто щодо «предметів»?

– Тобто, тобто… – перекривила вона його. – Я ж і говорю про ті «предмети».

– О!.. То нащо ж нам ждати сумнівних результатів прогресу? Вже й зараз з цього погляду є багато рівноправних жінок. Вони навіть створили досить впливову організацію, яка називається – кокотки. Але дивна річ: користуючись успіхом у мужчин, вони не можуть похвалитись прихильністю жінок…

– З вами не можна говорити, – зауважила Вонсовська.

– Зі мною не можна говорити про рівноправність жінок?

У пані Вонсовської загорілись очі і обличчя раптом почервоніло. Вона сіла в крісло, ударила рукою по столі й вигукнула:

– Гаразд!.. Я витримаю ваш цинізм і говоритиму навіть про кокоток. Знайте ж, що тільки нікчемні люди здатні порівнювати дам, які продаються за гроші, з чесними і благородними жінками, які віддаються з любові…

– Разом з цим удаючи невинних?

– Хоч би й так. ' – І обдурюючи одного за одним простаків, котрі їм вірять?

– А що їм той обман шкодить? – запитала вона, зухвало дивлячись йому в очі.

Вокульський зціпив зуби, але опанував себе і спокійно сказав:

– Як ви вважаєте, що про мене сказали б мої спільники, якби мій капітал становив не шістсот тисяч карбованців, як вони вважали, а тільки шість, і я, знаючи про такі чутки, не-заперечував їх?.. Адже йдеться лише про два нулі…

– Давайте не торкатись грошових справ, – перебила його пані Вонсовська.

– Гаразд! А що б ви, пані, сказали про мене, якби я називався не Вокульським, а Волькуським і з допомогою такого незначного переставлення буков вліз в дім покійної Заславської і там мав честь познайомитися з вами?..

Як би ви назвали такий спосіб зав’язувати знайомства і здобувати прихильність людей?..

На рухливому обличчі пані Вонсовської одбилась відраза.

– Але яке це має відношення до барона і його дружини?..

– Має, дорога пані, те відношення, що не можна присвоювати собі чужі титулу. Кокотка кінець кінцем може бути істотою корисною, і ніхто не має права докоряти їй за професію; але кокотка, яка прикривається машкарою непорочності, – обманює інших. А за це вже можна докоряти.

– Жах! – спалахнула Вонсовська. – Але нехай… Скажіть мені, будь ласка, що суспільство втрачає на такій містифікації?..

У Вокульського зашуміло в вухах.

– Часом навіть виграє, коли якогось наївного простака нападає божевілля, яке називається ідеальною любов’ю, а він ціною неймовірних небезпек здобуває багатство, щоб покласти його до ніг свого ідеалу… Але суспільство часом і втрачає, коли той йолоп, збагнувши містифікацію, падає зламаний, ні до чого не здатний… Або… не розпорядившись майном, кидається… тобто стріляється з паном Старським і дістає кулею по ребрах… Отже, світ втрачає: одне розбите щастя, один надвереджений розум, а може, й людину, яка могла б зробити щось путяще.

– Та людина сама собі винна.

– Ви правду кажете: була б винна, якби не нагадалась і не зробила, як барон, тобто не покінчила з своєю дурістю і ганьбою…

– Коротше кажучи, чоловіки не відмовляються від своїх варварських привілеїв щодо жінок…

– Тобто вони не визнають жіночого привілею зваблювати чоловіків…

– Але хто не визнає угод, той починає війну, – з запалом промовила пані Вонсовська.

– Війну? – сміючись, повторив Вокульський.

– Так, війну, в котрій дужча сторона переможе… А хто дужчий, ми зараз побачимо! – вигукнула папі Вонсовська, стрясаючи кулачком.

В цю мить сталось щось несподіване. Вокульський раптом схопив обидві руки Вонсовської і стиснув їх трьома пальцями своєї руки.

– Що це означає?.. – спитала вона, бліднучи.

– Пробуємо, хто дужчий.

– Ну… годі жартувати.

– Ні, пані, це не жарти… Це тільки скромний доказ, що я з вами, як з представницею воюючої сторони, можу зробити, що мені захочеться. Так чи ні?

– Пустіть мене! – крикнула вона, вириваючись. – Бо покличу слуг.

Вокульський пустив її руки.

– Значить, жінки воюватимуть з допомогою слуг?.. Цікаво, якої плати зажадають ці союзники і чи дозволять вам порушувати зобов’язання?

Пані Вонсовська пильно подивилася на нього – спочатку з тривогою, потім з обуренням і, нарешті, здвигнула плечима.

– Знаєте, що мені спало на думку?

– Що я збожеволів.

– Приблизно так.

– В товаристві такої чарівної жінки й за такою суперечкою це було б цілком природно.

– Ах, який банальний комплімент!.. – вигукнула вона, скривившись. – В усякому разі, мушу визнати, що ви мені трохи сподобалась. Трохи… Але ви не витримали своєї ролі, пустили мої руки, і це мене розчарувало…

– О, я міг би не пустити рук.

– А я могла б покликати слуг…

– А я, прошу пробачення, міг би заткнути вам рота…

– Що?.. Що ви кажете?..

– Те, що ви чуєте.

Вонсовська знову здивувалася.

– Знаєте, – сказала вона, по-нагюлеонівському схрестивши на грудях руки, – ви або дуже оригінальний, або… погано вихований…

– Я зовсім не вихований.

– Значить, ви справді оригінальний, – тихо сказала вона. – Шкода, що Бельця не взнала цієї вашої риси…

Вокульський закам’янів. Не тому, що почув це ім’я, а тому, що відчув у собі разючу зміну. Панна Ізабелла була йому абсолютно байдужа, натомість його почала вабити пані Вонсовська.

– Треба вам було одразу викласти свою теорію, як оце мені, тоді між вами не виникло б непорозуміння.

– Непорозуміння?.. – запитав Вокульський, широко відкриваючи очі.

– Так, бо наскільки мені відомо, вона готова пробачити вам.

– Пробачити?..

– Я бачу, ви ще не зовсім… очуняли, – зауважила вона недбало, – коли не відчуваєте, як непристойно ви поведися. Порівняно з вашими ексцентричними вихватками навіть барон здається делікатною людиною.

Вокульський так щиро зареготав, що його самого це занепокоїло. А пані Вонсовська говорила далі:

– Ви смієтеся?.. Я вибачаю вам, бо розумію, що означав такий сміх: це найвищий ступінь страждання…

– Присягаюсь вам, що вже десять тижнів я не почував себе таким вільним… Боже мій! Навіть два роки… Мені здається, що весь цей час мій мозок мучив якийсь страшний кошмар, а от в цю хвилину він кудись зник… Аж тепер я відбув, що врятований, і врятований завдяки вам…

Голос його тремтів. Він узяв її за обидві руки й почав палко цілувати. Пані Вонсовській здалося, що в очах його забриніли сльози.

– Врятований… і вільний! – повторював він.

– Слухайте, – холодно промовила вона, відбираючи руки. – Я знаю все, що між вами сталось… Ви вчинили недостойно, підслухавши розмову, яку я знаю в усіх подробицях, як і багато чого іншого… То був звичайнісінький флірт…

– Ага, то це називається фліртом! – перебив він її. – Коли жінка стає подібною до буфетної серветки, якою кожен може обтирати собі пальці й губи?.. Значить, це флірт? Гаразд!..

– Мовчіть!.. – вигукнула пані Вонсовська. – Я не заперечую, що Бельця повелася негарно, але… ви осудите самі себе, коли я скажу вам, що вона вас…

– Любить, еге ж? – спитав Вокульський, погладжуючи свою бороду.

– Ну, любить!.. Поки що жаліє вас… Не хочу наводити подробиць, скажу лише, що за ці два місяці я майже щодня зустрічалася з нею… що весь цей час вона тільки й говорила йро вас, що найулюбленішим місцем її прогулянок був… заславський замок!.. І скільки разів вона сідала на тім камені з написом, стільки разів я бачила на її очах сльози… А одного разу вона навіть добре розплакалась, повторюючи вирізьблені на тому камені рядки:

 
Я біля тебе буду завжди, всюди,
Бо ж часточку душі я скрізь лишив…
 

Що ви на це скажете?

– Що я скажу? – перепитав Вокульський. – Присягаюсь, що зараз я бажаю в цю хвилину єдиного: щоб від мого знайомства, з панною Ленцькою не залишилось найменшого сліду. А насамперед від того каменя, який її так розчулює.

– Якби це була правда, я мала б чудовий доказ чоловічої сталості.

– Ні, пані, ви мали б тільки доказ чудодійного одужання, – схвильовано сказав він. – Боже! Мені здається, що мене хтось на кілька років замагнетизував, що два місяці тому мене насміло розбудили і що я аж сьогодні остаточно опам’ятався…

– Ви це серйозно кажете?

– Хіба ви не бачите, який я щасливий? Я знайшов сам себе і знову належу сам собі… Повірте мені, що це чудо, якого я зовсім не розумію, але яке можна порівняти лише з пробудженням від летаргії людини, що вже лежала в труні.

– І чим ви це пояснюєте? – спитала вона, опустивши очі.

– Насамперед вашим впливом… І тим, що я нарешті наважився ясно сформулювати перед кимось думки, які в мені давно постали, але мені бракувало сміливості в цьому признатись. Панна Ізабелла – жінка іншої породи, ніж я, і тільки якесь божевілля могло прикувати мёне до неї.

– І що ж ви зробите після такого цікавого відкриття?

– Не знаю.

– Ви не знайшли, бува, жінки своєї породи?

– Можливо.

– Це напевне та пані… пані Ста… Ста…

– Ставська?.. Ні, швидше ви.

Пані Вонсовська встала з крісла і спогорда глянула на нього.

– Розумію, – сказав Вокульський. – Мені треба йти?

– Як хочете.

– І на ceлo ми вже разом не поїдемо?

– Безумовно, ні… Хоча… я не бороню вам туди приїхати… У мене, мабуть, буде Бельця.

– В такому разі я не приїду.

– Я не кажу, що вона обов’язково буде.

– І я застану вас одну?

– Можливо.

– І ми розмовлятимемо так, як сьогодні?.. Будемо їздити на прогулянки, як колись?..

– І між нами розпочнеться війна, – зауважила пані Вонсовська.

– Попереджаю, що я її виграю.

– Справді?.. І, може, зробите мене своєю невільницею?..

– Так. Я спочатку довів би вам, що вмію владарювати, а потім упав би навколішки і благав би дозволу стати вашим невільником.

Пані Вонсовська обернулась і вийшла з вітальні. На порозі вона на мить спинилась, і, озирнувшись через плече, сказала:

– До побачення… на селі!..

Вокульський вийшов від неї як п’яний. Опинившись на вулиці, він пробурмотів:

– Звичайно, я одурів.

Він оглянувся й помітив у вікні пані Вонсовську, що виглядала з-за фіранки. «Хай тобі чорт! – подумав він. – Чи не влип я знову в якусь історію?..»

Йдучи вулицею, Вокульський весь час думав про ту зміну, що сталася в ньому.

Йому здавалося, ніби він з безодні, де панувала темрява й божевілля, вибрався на денне світло. Кров швидше пульсувала в його жилах, дихалось легше, думки точились незвичайно вільно; в усьому тілі він відчував бадьорість, а в серці незбагненний спокій.

Його вже не дратував вуличний рух, радісно було дивитись на юрбу. Небо здавалось синішим, будинки світлішими, і навіть курява, пронизана сонячним промінням, була прекрасна.

Але найприємніше було йому дивитися на молодих жінок, на їхні гнучкі рухи, усміхнені губи та звабливі погляди. Кілька з них подивились йому просто в обличчя, ласкаво й кокетливо. У Вокульського швидше забилося серце і з ніг до голови пробіг якийсь гарячий струм. «Гарні!..» – подумав він.

Але раптом згадав пані Вонсовську і змушений був визнати, що з-поміж усіх гарних жінок вона найкраща, а найголовніше – найзвабливіша. Яка у неї постать, яка чудова лінія ноги, а колір обличчя, а очі – оксамитні й разом блискучі, як брильянти… Він готовий був заприсягтися, що відчуває дух її шкіри, чує її нервовий сміх, і в голові у нього зашуміло лише на думку про те, що він може доторкнутись до неї.

– Ото, мабуть, шалений темперамент!.. – пробурмотів він. – Закусав би її!..

Образ пані Вонсовської так невідступно переслідував і дратував його, що він вирішив увечері ще раз піти до неї. «Вона ж запросила мене обідати й вечеряти, – думав він, відчуваючи, яд у нього закипає кров. – Вижене за двері?..

То нащо ж би вона кокетувала зі мною? Що я їй не байдужий, це я знаю давно, а що вона мені дуже подобається, це теж чогось варте».

Раптом повз нього пройшла якась шатенка з очима, як фіалки, і з дитячим обличчям, і Вокульський здивовано помітив, що й ця йому подобається.

За кільканадцять кроків від свого дому він почув, що хтось гукає:

– Гей! Гей! Стаху!..

Вокульський обернувся і на веранді кафе побачив доктора Шумана. Доктор залишив недоїдену порцію морозива, кинув на столик два злотих і вибіг до нього.

– Ходімо до тебе, – мовив Шуман, беручи його під руку. – Знаєш що? Давно вже ти не мав такого чудового вигляду! Можу закладатись, що ти ще повернешся до Спілки й порозганяєш отих пархів… Яке обличчя! Які очі! Аж тепер я впізнаю колишнього Стаха!..

Вони пройшли через браму, вийшли нагору сходами й опинилися в квартирі Вокульського.

– А я тільки-но думав, що мені загрожує якась нова хвороба… – сказав Вокульський сміючись. – Хочеш сигару?

– Яка хвороба?

– Уяви собі, що вже з годину на мене справляють величезне враження жінки… Мені аж страшно.

Шуман розсміявся на весь голос.

– От чудак!.. Замість улаштувати обід з такої радісної нагоди, він боїться… А що ж ти думаєш, що був здоровий, коли божеволів за одною жінкою? Ти здоровий тепер, коли вони тобі подобаються всі, і найперше твоє діло зараз – добиватись прихильності тієї, котра тобі найбільше до душі.

– Ага! А якби це була великосвітська дама?..

– Тим краще… тим краще… Великосвітські дами набагато апетитніші за покоївок. Жіночність багато виграє від інтелігентності, а найбільше – від неприступності. Які тебе чекають ідеальні балачки, які ти побачиш величні пози!.. Кажу тобі, це разів у три цікавіше.

По обличчю Вокульського майнула тінь.

– Ого! – вигукнув Шуман. – Я вже бачу за тобою довге вухо того святого, на якому Христос в’їхав в Єрусалим. Чого ти кривишся?.. Неодмінно упадай тільки коло великосвітських дам, вони цікавляться плебеями.

В передпокої. залунав дзвінок, і ввійшов Охоцький. Він глянув на збудженого доктора й запитав:

– Я вам не перешкоджаю?

– Ні, – відповів Шуман, – ви можете навіть допомогти нам… Я тільки що радив Стахові лікуватись романом, тільки… не ідеальним. Годі тих ідеалів!..

– А знаєте, лекцію на цю тему і я охоче послухаю, – сказав Охоцький, закурюючи запропоновану сигару.

– Дурниця! – пробурмотів Вокульський.

– Ніяка не дурниця, – правив своєї Шуман. – Людина з твоїм багатством може бути цілком щаслива, бо для розумного щастя потрібно: щодня їсти інші страви й одягати чисту білизну, а щокварталу змінювати місце перебування й коханку.

– Не вистачить жінок, – зауважив Охоцький.

– Ви це діло залишіть жінкам, а вони вже постараються, щоб їх вистачило, – в’їдливо відповів доктор. – Бо ця сама дієта стосується й жінок.

– Та квартальна дієта? – спитав Охоцький.

– Звичайно. Чим вони гірші за нас?

– Але на десятому або. дванадцятому кварталі вже буде нецікаво.

– Нічого… нічого!.. – сказав Шуман. – Ви нічого й не помітите й не догадаєтесь, коли вас запевнять, що ви тільки другий чи четвертий, та ще той, по-справжньому коханий, той, довгожданий…

– Ти не був у Жецького? – спитав Шумана Вокульський.

– Ну, йому я вже не напишу рецепта на любов, – відповів доктор. – Старий хиріє…

– Він справді погано виглядає, – підтвердив Охоцький.

Розмова перейшла на стан здоров’я Жецького, потім на політику; нарешті Шуман попрощався й пішов.

– Старий цинік!.. – пробурчав Охоцький.

– Він не любить жінок, – додав Вокульський, – а до того ж у нього бувають сумні дні, і тоді він вигадує всякі нісенітниці.

– Часом небезпідставні, – мовив Охоцький. – Його погляди припали до речі. Якраз годину тому я мав серйозну розмову з тіткою; вона вперто умовляла мене женитись, і доводила, нібито ніщо так не облагороджує чоловіка, як любов порядної жінки…

– Шуман радив не вам,» а мені.

– А я про вас і думав, слухаючи його міркувань. Уявляю собі, як би ви себе почували, змінюючи щокварталу коханок, коли б раптом до вас з’явилися всі ті, хто працює на ваші прибутки, р запитали: «Чим ти віддячуєш нам за наші труди, за наші злидні й недовговічне життя, частину якого ми віддаємо тобі?.. Чи своєю працею, чи порадою, чи прикладом?..»

– Які ж зараз люди працюють на мої прибутки? – спитав Вокульський. – Я облишив комерцію і обертаю капітал на цінні папери.

– Якщо в закладні на земельні маєтки, то проценти на них однак оплачені працею батраків; а коли на якісь акції, то дивіденди на них знов-таки оплачують залізничники, робітники цукроварень, ткацьких та всіляких інших фабрик.

Вокульський похмурнів ще більше.

– Пробачте, – сказав він, – чому я повинен про це думати? Тисячі живуть з процентів, і це їх зовсім не турбує.

– Ну, знаєте… – буркнув Охоцький. – Інші – то не ви… У мене лише півтори тисячі карбованців річного прибутку, і то я думаю, що на ці гроші могли б прожити три чотири чоловіки і що хтось віддає мені частину своїх життєвих благ або мусить обмежувати й так уже обмежені свої потреби.

Вокульський пройшовся по кімнаті.

– Коли ви їдете за кордон? – раптом спитав він Охоцького.

– Цього я не знаю, – похмуро відповів Охоцький. – Мій боржник не поверне мені грошей раніш, як за рік. Він заплатить мені лише тоді, коли позичить у когось знов, а тепер позичити не легко.

– Скільки він платить вам процентів?

– Сім.

– А надійний він чоловік?

– Його іпотека перша після Кредитного товариства.

– А якби я вам дав гроші і перебрав на себе ваші права, ви поїхали б за кордон?

– Сьогодні ж!.. – вигукнув Охоцький, підхоплюючись з місця. – Бо що я тут висиджу?.. Хіба з нудьги одружуся з багатою, а потім робитиму, як радить Шуман.

Вокульський задумався.

– А що ж поганого, якби й оженилися? – сказав він стиха.

– Та що ви!.. Бідної жінки я не прогодую, багата втягнула б мене в сибаритство, а кожна з них була б могилою для моїх планів. Мені потрібна якась чудна жінка, що разом зі мною працювала б у лабораторії; а де я таку знайду?

Охоцький, видно, дуже збентежився і зібрався йти.

– Отже, дорогий мій, – сказав Вокульський, прощаючись з ним, – про ваш капітал ми ще поговоримо. Я готовий дати вам готівку.

– Як хочете. Просити про це я не можу, але був би вам дуже вдячний.

– Коли ви їдете в Заславек?

– Завтра. Я оце і прийшов попрощатися з вами.

– Отже, діло зроблено, – закінчив Вокульський, обіймаючи його. – В жовтні ви можете одержати гроші.

Коли Охоцький пішов, Вокульський ліг спати. Того дня у нього було стільки сильних і суперечливих вражень, що він не міг в них розібратись. Йому здавалось, що з того часу, як він порвав з панною Ізабеллою, він видряпувався на страшну кручу над прірвою і тільки сьогодні досяг її вершини й навіть ступив на протилежний схил, де побачив ще невиразні, але зовсім нові горизонти.

Якийсь час в його уяві роїлись жіночі образи, а найчастіше виринала пані Вонсовська; то несподівано з’являлись юрми батраків та робітників і питали його: що він їм дав замість своїх прибутків?

Нарешті він міцно заснув.

Прокинувся о шостій ранку, і першим враженням було почуття свободи й бадьорості. Правда, йому не хотілося вставати, але ніщо його не мучило, і він не думав про панну Ізабеллу. Тобто він думав, але міг не думати; в усякому разі, згадка про неї не мучила його так, як досі.

Відсутність болю навіть занепокоїла його. «Чи це не самообман?» – подумав він і став пригадувати всі події вчорашнього дня. Ні, пам’ять і логіка не зраджували його.

– Може, до мене повернеться і воля? – тихо мовив він.

На пробу вирішив, що встане через п’ять хвилин, скупається, одягнеться й зараз же піде на прогулянку в Лазенки. Він з тривогою стежив за стрілкою годинника і думав: «А може, я й на це нездатний?»

Стрілка відміряла п’ять хвилин, і Вокульський устав – без поспіху, але й без вагання. Сам напустив води в ванну, скупався, витерся, одягнувся й через півгодини йшов у Лазенки.

Здивувало його те, що весь цей час він думав не про панну Ізабеллу, а про Вонсовську. Видно, щось у ньому вчора змінилося: може, почали функціонувати якісь паралізовані раніш клітини мозку?.. Думка про панну Ізабеллу втратила над ним владу. «Яка дивна плутанина, – думав він. – Панну Ленцьку заступила пані Вонсовська, а її може заступити будь-яка інша жінка. Я таки справді одужав від свого божевілля!..»

Він пішов понад ставом і байдуже поглядав на човни й лебедів. Потім звернув в алею до оранжереї, де вони колись були вдвох, і подумав… що сьогодні він з апетитом поснідає. Але як повертався назад, його пойняв такий гнів, що він з дикою радістю розсердженої дитини почав затирати ногою власні сліди. «Якби я міг отак затерти все… і той камінь, і руїни… Все!»

Він відчув, як у ньому прокидається неподоланний інстинкт руйнування, але разом з тим розумів, що це хворобливий симптом. Велике задоволення відчував він і від того, що не тільки може спокійно думати про панну Ізабеллу, а й віддавати їй належне. «І чого, власне, я так лютував? – думав він. – Адже якби не вона, я не нажив би багатства… Якби не вона і не Старський, я не поїхав би в Париж і не познайомився б з Гейстом, а під Скерневицями не вилікувався б від дурості… Обоє вони – мої добродійники. Мені навіть треба було посватати цю добірну пару або хоч би влаштовувати їм побачення… І подумати тільки, на якому смітті розквітне колись метал Гейста!..»

В Ботанічному саду було тихо й безлюдно. Вокульський поминув колодязь і помалу почав сходити на затінений пагорок, на якому торік уперше розговорився з Охоцьким.

Йому здалося, що цей пагорок є основою тих височезних сходів, на вершині яких йому ввижалася статуя таємничої богині. Вона стояла там і тепер, і він з хвилюванням помітив, що хмари навколо її голови на хвилину розійшлись.

Перед ним постало її суворе обличчя, розмаяне волосся і під бронзовим чолом пронизливі левині очі, що дивилися на нього з виразом гнітючої могутності. Вокульський витримав цей погляд і раптом відчув, що росте… росте… що голова його вже піднялась аж понад дерева і скоро досягне голих ступнів богині.

Тоді він зрозумів, що ця чиста й вічна краса є Слава і що на вершині її нема більшої втіхи, як праця і небезпека.

Він повернувся додому трохи сумний, але спокійний.

Йому здалося, що ця прогулянка якимось чином зв’язала його майбутнє з тим далеким часом, коли він, ще бувши продавцем і студентом, будував машини з вічним двигуном та керовані повітряні кулі. Отже, кільканадцять останніх років були тільки перервою і втратою часу. «Мені треба кудись виїхати та відпочити, – подумав він, – а потім побачимо…»

Після обіду він послав довгу телеграму Сузіну в Москву.

Другого дня о першій годині, коли Вокульський снідав, увійшов лакей Вонсовської і повідомив, що пані жде його в кареті.

Вокульський вибіг на: вулицю, і пані Вонсовська звеліла йому сідати.

– Я забираю вас з собою, – сказала вона.

– Обідати?

– Ні, тільки в Лазенки. При свідках і на вільному повітрі мені безпечніше буде розмовляти з вами.

Але Вокульський був похмурий і мовчазний.

В Лазенках вони вийшли з карети, обійшли палацову терасу й повільно стали проходжатись по алеї, що вела до амфітеатру.

– Пане Вокульський, – почала Вонсовська, – час вам уже вийти між люди. Ви мусите позбутися своєї апатії, інакше можете прогавити солодку нагороду…

– Ого! Навіть так?..

– Безперечно. Всі дами страшенно зацікавились вашим стражданням, і я ручусь вам, що не одна хотіла б взяти на себе роль утішительки.

– Або погратися, моїм так званим стражданням, як кіт замученою мишею. Ні, пані, я не потребую утішительок, бо зовсім не мучуся, а тим більше через дам.

– Слухайте!.. – вигукнула пані Вонсовська. – Ви ще скажете, що справді не відчули удару ніжних рук…

– Так і скажу! – відповів Вокульський. – Коли я й відчув удар, то не ніжних жіночих рук, а… хто його знає… може, долі.

– І все-таки з допомогою жінки.

– А головне, з допомогою моєї власної наївності.

Я майже з дитинства шукав чогось великого й незнаного.

А тому що на жінок я дивився лише очима поетів, які їх занадто вихваляють, то й думав, ніби жінка й є те саме велике й незнане. Але я помилився, і в цьому секрет мого тимчасового занепаду, божевілля, якому я, правда, зобов’язаний тим, що розбагатів.

Пані Вонсовська спинилася.

– Ну, знаєте, це просто неймовірно!.. Ми не бачились лише два дні, і от сьогодні ви здаєтесь мені зовсім іншою людиною, чимось схожою на старого діда, який нехтує жінками…

– Це не нехтування, а наслідки спостереження.

– А саме? – запитала пані Вонсовська.

– Що існує порода жінок, яка тільки для того й живе на світі, щоб дратувати та збуджувати пристрасть чоловіків. Таким чином вони перетворюють розумних людей на дурнів, чесних – на негідників, а йолопів залишають йолопами. Їх оточують рої поклонників, через те вони відіграють у нашому житті таку саму роль, яку відігравали гареми в Туреччині. Отже, ви бачите, що жінки даремно співчувають моїм мукам і не мають права бавитися мною.

Я не належу до сфери їхніх інтересів.

– І навіть пориваєте з любов’ю? – іронічно запитала пані Вонсовська.

Вокульський закипів гнівом.

– Ні, пані. Але у мене є друг, песиміст, який пояснив мені, що незрівняно вигідніше купити любов за чотири тисячі карбованців на рік, а вірність за п’ять, ніж за те, що ми називаємо почуттям.

– Гарна мені вірність!.. – тихо промовила пані Вонсовська.

– Принаймні наперед відомо, чого ми можемо від неї сподіватись.

Пані Вонсовська прикусила губу й повернула в бік карети.

– Вам треба було б почати проповідувати свої нові погляди, – сказала вона.

– Я вважаю, що на це не слід гаяти часу, бо одні цих поглядів ніколи не зрозуміють, а другі не повірять, поки не переконаються на власному досвіді.

– Дякую за урок, – сказала вона, помовчавши. – Він справив на мене таке велике враження, що я навіть не прошу вас провести мене додому… Сьогодні у вас винятково поганий настрій, але я гадаю, що він минеться… Ага, ось що! Візьміть оцього листа, – додала вона, сунувши йому конверта в руку. – Прочитайте його. З мого боку це нескромно, але я знаю, що ви мене не зрадите, а я вирішила неодмінно ліквідувати непорозуміння, що виникло між вами й Беллою. Якщо мій замір здійсниться, спаліть цього листа, а як ні… привезіть мені його на село… Adieu!

Вона сіла в карету, залишивши Вокульського серед дороги. «Що за бісів батько! Невже я її образив? – подумав він. – А шкода, вона варта гріха…»

Він повільно пішов в бік Уяздовських Алей, думаючи про пані Вонсовську. «Дурниці це все… Не можу ж я їй признатися, що вона мене вабить… А зрештою, якби й потрапив під добрий настрій, то що я дав би їй взамін?.. Навіть не міг би сказати, що люблю її».

Аж удома Вокульський розкрив листа панни Ізабелли.

Коли він побачив дорогий колись йому почерк, по ньому пробігла блискавка жалю; але запах паперу нагадав йому ті давні-предавні часи, коли вона доручала йому влаштовувати овації Россі.

– Це була одна намистинка в чотках, з якими панна Ізабелла молилася своєму богові!.. – прошепотів він, усміхаючись.

І почав читати.

«Дорога моя Казю! Так мені все обридло і так я розгубилась, що аж сьогодні спромоглася написати тобі про те, що сталося від твого від’їзду.

Я вже знаю, скільки відписала мені тітка Гортензія: шістдесят тисяч карбованців; отже, разом маємо дев’яносто тисяч, які шановний барон обіцяє кудись там примістити на сім процентів, що становитиме близько шести тисяч карбованців. Нічого не вдієш, треба вчитися ощадливості.

Не можу тобі сказати, як я нудьгую, а може, сумую…

Але й це минеться. Той молодий інженер буває у нас через кілька днів. Спочатку він розважав мене лекціями про залізні мости, а тепер розказує про те, як закохався був в одну особу, яка вийшла за іншого, як він за нею журився, як втратив надію покохати ще раз і як би він хотів вилікуватись з допомогою нового, кращого кохання.

Він також признався мені, що інколи пише вірші, в яких оспівує тільки красу природи… Іноді мені з нудьги хочеться плакати, але я вмерла б без товариства, тому удаю, що слухаю, і часом дозволяю йому поцілувати руку…»

У Вокульського на лобі набрякли жили… Він передихнув і читав далі:

«Папа все більше нездужає. Плаче по кілька разів на день, і коли ми поговоримо хоч п’ять хвилин, дорікає мені – знаєш за кого!.. Ти не можеш собі уявити, як це все мене бентежить.

В руїнах заславського замку буваю що кілька днів. Щось мене туди вабить, не знаю – прекрасна природа чи самотність. Коли мені дуже тяжко, я пишу олівцем на потрісканих стінах різні речі і з радістю думаю: як добре, що все це змиє перший дощ.

Ага!.. Забула про найголовніше! Знаєш, маршалок написав до батька листа, в якому формально просить моєї руки.

Я цілу ніч плакала – не тому, що можу стати маршалковою, а… тому, що це може так легко статися.

Не можу вдержати пера в руці. Бувай здорова і згадуй інколи про твою нещасну Бельцю».

Вокульський дочитав і зім’яв листа. «Так її зневажаю і… все-таки люблю!» – майнула в нього думка.

Голова його палала. Він ходив туди й сюди з затисненими кулаками і сміявся з власних химер.

Надвечір він одержав телеграму з Москви й негайно телеграфував у Париж. Другий день, з самого ранку до вечора, він провів з своїм адвокатом і нотаріусом.

Лягаючи спати, подумав: «Чи не роблю я, бува, дурниці?.. Але на місці все ще раз перевірю… Чи може існувати метал, легший за повітря, це інша річ, але в цьому, безумовно, щось є… Зрештою, люди, шукаючи філософський камінь, натрапили на хімію; і хто зиає, на що вони натраплять тепер?.. Кінець кінцем мені однаково, аби виборсатись з цього болота…»

Відповідь з Парижа надійшла через день. Вокульський перечитав її кілька разів. Незабаром йому подали листа від пані Вонсовської, де на конверті на місці печатки був нарисований контур сфінкса.