Текст книги "Лялька"

Автор книги: Болеслав Прус

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 57 страниц)

Розділ третій
ЛЮДИНА, ЩАСЛИВА В КОХАННІ

Повернувшись із Парижа в Варшаву, Вокульський застав удома другого листа від Заславської. Стара наполягала, щоб він негайно приїхав і погостював у неї кілька тижнів. «Не думай, пане Станіславе, – закінчувала вона, – що я запрошую тебе задля твоїх нових успіхів, аби похвалитися знайомством з тобою. Так воно часом буває, але не в мене. Я тільки хочу, щоб ти відпочив після твоїх трудів, а може, й розважився в моєму домі, де, крім старої й нудної господині, знайдеш товариство молодих і гарних жінок».

– Дуже мені потрібні молоді й гарні жінки! – пробурмотів Вокульський.

І раптом йому спало на думку: про які це успіхи пише Заславська? Невже чутка про його заробітки дійшла вже до провінції, хоч сам він нікому про це не казав?

Проте слова удови перестали дивувати його, коли він ознайомився з становищем. Після його від’їзду торговельні обороти магазину зросли і день у день збільшувались. Десятки нових купців зав’язали з. ним ділові стосунки; відмовився лише один з колишніх спільників, написавши гострого листа, в якому пояснював, що у нього не арсенал, а лише текстильний магазин, отож він не бачить сенсу надалі підтримувати зв’язок з фірмою вельмишановного Вокульського, з яким матиме честь до нового року остаточно розрахуватися. Товарооборот був такий великий, що пан Ігнац на свою відповідальність найняв ще один склад і взяв восьмого продавця та двох експедиторів.

Коли Вокульський скінчив перегляд бухгалтерських книг (на наполегливе прохання Жецького він узявся до цієї роботи вже через дві години після приїзду), пан Ігнац одімкнув сейф і з урочистим виглядом дістав відтіля листа Сузіна.

– Що це за церемонії? – засміявся Вокульський.

– Кореспонденцію від Сузіна треба зберігати особливо пильно, – з притиском сказав Жецький.

Вокульський здвигнув плечима і прочитав листа. Сузін пропонував йому на зиму нову торговельну операцію, майже таку саму вигідну, як і паризька.

– Що ти на це скажеш? – запитав він пана Ігнаца, пояснивши, в чому річ.

– Дорогий Стаху, – відповів старий, опускаючи очі, – я тобі так вірю, так вірю, що, коли б ти навіть спалив місто, я однак був би певний, що ти зробив це з благородною метою.

– Ти, старий, невиправний мрійник, – зітхнув Вокульський і замовк. Він не мав сумніву, що Ігнац знову вважає його учасником якоїсь політичної інтриги.

Але так думав не тільки Жецький. Зайшовши в свою квартиру, Вокульський знайшов цілу купу візитних карток та листів. Останнім часом його відвідало близько сотні впливових, титулових і багатих людей, з яких не менш як половини він досі не знав. Ще цікавіші були всілякі просьби про допомогу або про сприяння перед різними цивільними та військовими чиновниками, а також анонімні листи, переважно лайливі… Один називав його зрадником, другий лакузою, який так звик до цієї роботи у Гопфера, що й тепер прислуговує аристократії, навіть не аристократії, а хтозна-кому. Третій дорікав йому тим, що він опікується жінкою поганої поведінки, ще один повідомляв, що пані Ставська – кокетка й авантурниця, а Жецький шахрай, бо обкрадає його на прибутках з нового дому й ділиться ними з управителем Вірським. «Мабуть, багато пліток тут ходить про мене!» – подумав він, дивлячись на стос паперів.

На вулиці він також помітив, що привертає до себе загальну увагу. Багато людей віталося з ним; часом на нього показували пальцями або кивали головами якісь зовсім чужі люди; але були й такі, що, забачивши його, одвертали голови. Поміж ними він помітив двох знайомих ще з Іркутська, і це його прикро вразило.

– В чому річ? – тихо промовив він. – Подуріли люди, чи що?

На другий день після приїзду в Варшаву Вокульський відписав Сузіну, що пропозицію його приймає і в половині жовтня буде в Москві. А пізно ввечері він виїхав до удови, маєток якої лежав за кілька миль від недавно побудованої залізниці.

На вокзалі Вокульський помітив, що його особа й тут привертає до себе увагу. Сам начальник вокзалу відрекомендувався йому й наказав дати окреме купе; а старший кондуктор, проводжаючи його до вагона, повідомив, що то, власне, він мав намір дати йому найвигідніше місце, де можна було б спати, працювати й розмовляти без перешкод.

Після довгого дожидання поїзд нарешті рушив… Була вже пізня безмісячна й безхмарна ніч, а на небі висипало зірок більше, ніж звичайно. Вокульський відчинив вікно й почав придивлятись до сузір’їв. Йому пригадались сибірські ночі, де небо інколи буває майже чорним, а зірок на ньому, як сніжинок в завірюху, де Малий Віз висить майже над головою, а Геркулес, Квадрат Пегаса та Близнюки світяться над самим обрієм, нижче, ніж у нас.

– Чи знав би тепер астрономію я, продавець Гопфера, аби не побував там? – з гіркотою думав він. – Чи чув би що-небудь про відкриття Гейста, аби Сузін майже силоміць не витяг мене в Париж?»

І він якимось внутрішнім зором побачив своє незвичайне життя, немов роздвоєне між далеким Сходом і далеким Заходом. «Все, що я вмію, все, що я маю, все, що я можу ще зробити, народилось не на цій землі. Тут зустрічав я лише образи, заздрість або сумнівне визнання, коли мені щастило, але коли б мені не пощастило, мене затоптали б ті самі ноги, які сьогодні передо мною пританцьовують…» «Виїду я звідси, – повторював він, – виїду!.. Хіба що вона мене затримає. Бо що мені дасть навіть багатство, коли я не можу зужити його так, як мені хотілося б? І що варте життя, коли доводиться пліснявіти в клубі, магазині та в вітальнях, де треба грати в преферанс, щоб не лихословити, або лихословити, щоб не грати в преферанс?..» «Цікаво все-таки, – подумав він, трохи заспокоївшись, – чого це вдова запрошує мене з такими натяками. А може, це панна Ізабелла?..»

Йому зробилось гаряче, і поступово щось ніби розтануло в душі. Він пригадав свого батька й дядька, Касто Гопфер, яка його так любила, Жецького, Леона, Шумана, князя і ще багатьох, багатьох людей, які довели йому свою щиру приязнь. Чого варті всі його знання й багатство, якби круг нього не було дружніх сердець? Нащо здалися б найвизначніші винаходи Гейста, якби вони не мали бути зброєю для перемоги благороднішої раси людей? «У нас також можна багато чого зробити, – говорив він сам собі. – Знайдуться й у нас люди, яких треба висунути й підтримати… Я вже старий робити епохальні винаходи, нехай цим займаються Охоцькі. Я хочу іншим приділити щастя й сам; ому бути щасливим».

Він заплющив очі, і йому здалося, що перед ним стоїть панна Ізабелла й дивиться на нього так, як тільки вона вміє дивитись, і лагідною усмішкою схвалює його наміри.

В двері постукали. Увійшов старший кондуктор і сказав:

– Пан барон Дальський питає, чи можна йому до вас зайти? Він їде в цьому вагоні.

– Барон? – здивовано перепитав Вокульський. – Будь ласка, нехай заходить.

Старший кондуктор вийшов і зачинив за собою двері, а Вокульський тим часом згадав, що барон – член Спілки для торгівлі зі Сходом і один з небагатьох уже претендентів на руку панни Ізабелли. «Що йому від мене потрібно? – думав Вокульський. – Може, й він їде до вдови, щоб на лоні природи остаточно освідчитись панні Ізабеллі? Якщо його не випередив Старський…»

В коридорі вагона почулися кроки й розмова. Двері купе знову відчинились, і показався старший кондуктор, а поруч з ним якийсь недолугий пан з ріденькими сивіючими вусиками, ще з рідшою і ще сивішою борідкою і майже білою головою. «Невже це він? – подумав Вокульський. – Той був чорнявий, зовсім без сивини…»

– Дуже перепрошую за турботи! – сказав барон, хитаючись від руху вагона. – Дуже… Я не насмілився б порушувати вашої самотності, аби не зацікавився, чи ви, бува, не їдете до нашої вельмишановної Заславської, яка вже тиждень чекає вас?

– До неї якраз і їду. Вітаю вас, пане бароне. Сідайте, будь ласка.

– То це ж чудово! – вигукнув барон. – Я теж туди.

Я живу там майже два місяці. Тобто… власне, не живу, а постійно приїжджаю. То з свого маєтку, де ремонтують мій будинок, то з Варшави… А тепер повертаюся з Відня, де купував меблі, але залишусь у пані Заславської лише на кілька днів, бо треба перемінити в палаці всі шпалери, наклеєні тільки два тижні тому. Але що ж ти вдієш… не сподобались, отож, доведеться обдерти, нема що й думати!..

Він сміявся та підморгував Вокульському, а той аж похолов. «Для кого ті меблі? Кому не сподобались шпалери?» – стурбовано питав він сам себе.

– А ви, пан Вокульський, вже скінчили свою місію? Вітаю вас! – потиснув йому руку барон. – Я з першого погляду відчув до вас повагу й симпатію, а тепер вважайте мене своїм найпершим шанувальником… Так, пане Вокульський! Наша звичка стояти осторонь політичного життя наробила нам багато шкоди. Ви перший порушили цей нерозумний принцип пасивності, і за це вам честь і слава… Мусимо ж ми цікавитись справами» держави, в якій знаходяться наші маєтки, від якої залежить наше майбутнє…

– Я вас не розумію, пане бароне, – раптом перебив його Вокульський.

Барон так збентежився, що якийсь час не міг ні поворухнутись, ні вимовити слова. Нарешті він промимрив:

– Пробачте… Я зовсім не хотів… Але сподіваюсь, що моя дружба з шановною удовою, яка настільки…

– Не будемо говорити про це, – сказав, сміючись, Вокульський і потиснув баронові руку. – Ви задоволені своїми віденськими покупками?

– Дуже задоволений, дуже… Хоч, повірте мені, був такий момент, що я, за порадою шановної Заславської, мало не потурбував вас у Парижі…

– Охоче виконав би всяке доручення. В чому ж річ?

– Я хотів придбати паризький брильянтовий гарнітур, – відповів барон. – Але мені трапились чудові сапфіри в Відні… Вони якраз при мені, і якщо ви дозволите… Ви знаєтесь на самоцвітах? «Для кого він купив ці сапфіри?» – думав Вокульський.

Він хотів пересісти, але відчув, що не може ворухнути ні рукою, ні ногою.

Тим часом барон видобув з кишень чотири сап’янові футляри, поклав їх на канапі й почав один по одному відкривати.

– Оце браслет, – казав він, – правда ж, скромний: тільки один камінь. А от брошка й серги, оздоблені більше, це вже я спеціально замовив. А ось намисто. Воно просте, але, мабуть, тому й гарне. І як усе міниться, правда ж?..

Кажучи це, він водив сапфіри перед очима Вокульського, а самоцвіти поблискували при миготливому вогнику свічки.

– Вам не подобається? – раптом спитав барон, мабуть, тому, що супутник його нічого не відповідав.

– Ні, чого ж, вони дуже гарні. Кому ж ви, пане бароне, везете такі подарунки?

– Моїй нареченій, – здивовано відповів барон. – Я гадав, що пані Заславська повідомила вас про наше родинне щастя…

– Ні.

– А сьогодні якраз п’ять тижнів, як я освідчився і дістав згоду.

– Кому ж ви, пане бароне, освідчились?.. Удові? – спитав інакшим уже голосом Вокульський.

– Та ні ж бо! – вигукнув барон, відсахнувшись. – Освідчився панні Евеліні Яноцькій, внучці вдови… Хіба ви її не пам’ятаєте? Вона була у графині минулого року на розговінні, ви не помітили?

Минуло кілька хвилин, поки Вокульський зміркував, що панна Евеліна Яноцька – це не панна Ізабелла Ленцька, що барон освідчився не панні Ізабеллі і не їй везе сапфіри.

– Пробачте, – озвався він до стурбованого барона, – але я такий збентежений, що просто не знаю, що говорю…

Барон швиденько схопився й почав ховати по кишенях самоцвіти.

– Яка ж бо неуважність з мого боку! – вигукнув він. – Я ж помітив по ваших очах, що ви стомлені, і все-таки насмілився перебити вам сон…

– Ні, пане бароне, я зовсім не збираюся спати, і мені буде дуже приємно побути решту дороги в вашому товаристві. Мені стало недобре на якусь хвилину, тепер уже все минулось.

Барон спочатку церемонився й хотів іти, але, побачивши, що Вокульський справді почуває себе краще, сів, запевняючи, що побуде лише кілька хвилин. Він відчував потребу розказати кому-небудь про своє щастя.

– Ні, ви послухайте, яка це жінка! – говорив барон, все жвавіше жестикулюючи. – Коли я з нею познайомився, вона здалась мені холодною, як статуя, і зайнятою тільки уборами. Але тепер я бачу, які в цій істоті приховані скарби почуттів… Вона любить убиратись, як кожна жінка, але який розум! Я нікому не сказав би того, що скажу зараз вам, пане Вокульський. Я дуже рано почав сивіти, ну, й не без того, щоб вряди-годи не намастити вуса фіксатуаром. Ну, і хто б подумав, пане Вокульський, як тільки вона це помітила, раз назавжди заборонила мені вживати фіксатуар: сказала, що їй подобається сиве волосся і що для неї по-справжньому гарним може бути тільки сивий мужчина. «А що ви скажете про шпакуватих?»! – запитав я її. «Вони тільки інтересні», – відповіла вона. А як вона це сказала!.. Я не набрид вам, пане Вокульський?

– Зовсім ні, пане бароне. Мені дуже приємно зустріти щасливу людину.

– Я справді щасливий, і це щастя прийшло так несподівано, що мені аж дивно, – говорив далі барон. – Про одруження я думаю вже давно, та й лікарі вже кілька років мені це радять. От я й вирішив взяти жінку гарну, добре виховану, з порядного роду, показну, зовсім не вимагаючи від неї якоїсь там романтичної любові. І от уявіть собі: сама любов стала на моєму шляху й одним поглядом запалила в моєму серці пожежу… Справді, пане Вокульський, я закоханий! Навіть більше – я шаленію від кохання. Я нікому б цього не сказав, але вам скажу, бо з першої хвилини відчув до вас майже братерську симпатію… Так, я шаленію від кохання! Думаю тільки про неї, коли сплю – вона мені сниться, як не бачу її – просто хворію: не можу їсти, мене обсідають сумні думки, я чогось боюся…

Того, що я вам зараз скажу, благаю вас, пане Вокульський, не повторюйте навіть самому собі. Знаєте, я хотів її випробувати; як це недостойно, правда ж? Але що ж ти вдієш, людині не легко повірити в щастя. І от, щоб випробувати її (але прошу вас – нікому про це ані словечка!), я сказав написати проект шлюбного контракту, згідно з яким, коли б весілля не відбулося з вини молодого чи молодої (ви розумієте?), я зобов’язуюсь сплатити молодій п’ятдесят тисяч карбованців неустойки. У мене аж серце спинялося від страху… а що, як вона мене покине? І що ж ви думаєте? Коли наша шановна Заславська заговорила з нею про той проект – панна в плач! «Як, він гадає, що я відмовлюся від нього задля якихось п’ятдесяти тисяч? – сказала вона. – Бо коли він підозріває мене в корисливості й не визнає за жіночим серцем ніяких вищих інтересів, то повинен же він зрозуміти, що я не проміняю мільйона на п’ятдесят тисяч…»

Коли вдова переказала мені цю відповідь, я, ні слова не кажучи, вбіг у кімнату панни Евеліни і впав їй до ніг.

Тепер я написав у Варшаві заповіт і призначив її єдиною і повноправною спадкоємицею, навіть коли б я вмер до весілля. Вся моя рідня за все моє життя не дала мені стільки щастя, скільки дала ця дівчинка за п’ять тижнів. А що буде далі?.. Що буде далі, пане Вокульський? Нікого не спитав би про це, – закінчив барон, міцно трясучи Вокульському руку. – Ну, на добраній… «Цікава історія! – подумав Вокульський, коли барон пішов. – Цей дідок справді втьопався по самі вуха…»

Він ніяк не міг одігнати від себе образ закоханого барона, який, ніби тінь, раз у раз виникав на малиновому тлі канапи. Він бачив його худорляве обличчя, на якому палав цеглистий рум’янець, немов присипане борошном волосся і великі, запалі очі, в яких жеврів нездоровий вогник. Смішне й жалюгідне враження справляли ці спалахи пристрасті в людині, яка раз у раз кутала горло, перевіряла, чи добре зачинене вікно, і щоразу пересідала з місця на місце, боячись застудитися на протягу. «Ну і вклепався ж він! – думав Вокульський. – Хіба ж можливо, щоб молода панна закохалася в таку мумію?

Він, напевне, на десять років старший за мене, а який недолугий, до того ж який наївний!

Гаразд, а якщо панна справді любить його? Бо трудно припустити, аби вона його обманювала. Загалом кажучи, жінки благородніші за мужчин: вони не тільки менше роблять аморальних вчинків, але й більше, ніж ми, здатні на самопожертву. І якщо трудно знайти мужчину, який з ранку до вечора брехав би задля грошей, то чи можна ж підозрівати в чомусь такому жінку, молоду панну, виховану в шанованій родині?

Звичайно, їй щось спало на думку і вона таки захопилась, якщо не його чарівністю, то становищем. Інакше вона неодмінно виказала б чим-небудь свою гру, а барон мусив би її помітити, бо любов дивиться крізь мікроскоп.

А коли молода дівчина може покохати такого старого, то чому б тій не покохати мене?..

Я безупинно повертаюсь до одного й того самого! Ця думка стала чимось схожим на настирливу ідею».

Він опустив вікно, підняте бароном, і, щоб одігнати настирливі думки, знову став дивитись на небо. Квадрат Пегаса вже хилився до заходу, а на сході підходили вгору сузір’я Тельця, Оріона, Малого Пса і Близнят. Він придивлявся до рясного розсипу зірок на небі й думав про дивну, невидиму силу тяжіння, що єднає далекі тіла всесвіту в одне ціле міцніше, ніж їх могли б з’єднати будь-які матеріальні ланцюги. «Тяжіння і прив’язаність – власне, одне й те саме: це потужна сила, яка все пориває за собою і запліднює. Коли б землю можна було позбавити її тяжіння до сонця, вона одлетіла б десь у простір і за кілька років перетворилася б на крижану брилу. Коли б можна було якусь блукаючу зірку впровадити в сферу сонячної системи, хто його знає, чи й на ній не пробудилося б життя? То чому ж барон має бути винятком з закону тяжіння, який панує it усій природі? І хіба між ним і панною Евеліною більша прірва, як між землею і сонцем? Чого ж дивуватися з шаленої пристрасті людей, коли так само шаліють і світи у всесвіті?»

Тим часом поїзд повільно йшов та й ішов, подовгу затримуючись на станціях. Повітря стало холодне, на сході почали бліднути зірки. Вокульський зачинив вікно й ліг на хиткій канапі. «Якщо молода жінка, – знов думав він, – могла покохати барона, то чим же я… Адже вона його не обманює.

Жінки взагалі благородніші за нас… вони менше брешуть».

– Прошу пана, тут вам виходити… Пан барон уже п’є чай.

Вокульський прокинувся. Над ним стояв кондуктор і якнайчемніше будив його.

– Як, хіба вже день? – здивувався він.

– О, зараз дев’ять годин, а ми вже півгодини стоїмо на станції. Я не будив вас, шановний пане, бо барон не казав, але поїзд зараз рушить…

Вокульський швидко вийшов з вагона. Вокзал був новий і ще не зовсім закінчений, проте йому дали води вмитися й почистили одежу. Він зовсім позбувся сну й увійшов у невеликий буфет, де барон, аж сяючи, пив третю склянку чаю.

– Добрий день! – вигукнув барон, з дружньою фамільярністю стискаючи Вокульському руку, й одразу звернувся до буфетника: – Пане господар, чаю для цього пана… Гарний день, правда? Якраз для прогулянки кіньми. Але нам підвезли візка!

– Що ж сталося?

– Мусимо чекати коней. Наше щастя, що я о другій годині ночі дав телеграму про ваш приїзд. Бо я позавчора послав телеграму з Варшави, але начальник станції каже, що я помилився й замовив коні на завтра. Наше щастя, що я телеграфував з дороги. О третій годині ночі телеграму послали гінцем удові, десь у шостій вона її одержала, а не пізніше як о восьмій повинна була вислати коні. Так що заждемо ще з годину, зате ви краще ознайомитесь з околицями. Дуже тут гарна місцевість…

Після сніданку вони вийшли на перон. Місцевість відціля здавалась плоскою й безлісною, лише де-не-де височіли купи дерев, а між ними цегляні будинки.

– Це поміщицькі садиби? – спитав Вокульський.

– Так, у цих краях живе багато шляхти. Земля прекрасно оброблена; он, бачте, люпин, конюшина…

– Не видно сіл, – зауважив Вокульський.

– Бо це все панські землі, а ви знаєте прислів’я: «Панське поле багате копами, а мужицьке хлопами…»

– Я чув, – раптом сказав Вокульський, – що у вдови Заславської збирається багато гостей.

– Ах, прошу вас! – вигукнув барон. – Як трапиться добра неділя, то відчуваєте себе, наче на балу в клубі: з’їжджається по кілька десятків осіб. Навіть сьогодні ми повинні застати цілу компанію постійних гостей. Ну, насамперед гостює там моя наречена. Далі – пані Вонсовська, дуже втішна вдовичка років тридцяти, страшенно багата. Мені здається, коло неї упадає Старський. Ви знаєте Старського?.. Неприємна особа: грубіян, нахаба… Просто дивно, що Вонсовська, жінка розумна і з смаком, терпить у своєму товаристві такого жевжика.

– Хто ж іще? – спитав Вокульський.

– Є ще Феля Яноцька, двоюрідна сестра моєї нареченої; дуже мила дівчинка років вісімнадцяти. Ну, ще Охоцький…

– Він теж? Що він тут робить?

– Коли я виїжджав, він цілими днями ловив рибу. Але тому, що смаки в нього часто міняються, я не певен, чи не застану його тепер в ролі мисливця… Але який це благородний молодий чоловік, яка вченість! І не без заслуг: він уже має кілька винаходів.

– Так, то чоловік незвичайний, – підтвердив Вокульський. – Хто ж іще гостює у вдови?

– Постійних гостей більше нема, але часто приїжджають на кілька днів, а часом і на тиждень пан Ленцький з дочкою. Шляхетна особа, – пожвавішав барон, – сповнена, якнайкращих властивостей. Та ви ж знаєте їх! Щасливий той, кому вона віддасть руку й серце! Яка чарівність, який розум! Її справді можна шанувати, мов богиню… Як ви гадаєте?

Вокульський оглядав околиці й не міг видобути з себе слова. На щастя, в цю мить підбіг станційний службовець і повідомив, що за ними прибув візок.

– Чудово! – вигукнув барон і дав йому кілька злотих. – Віднеси, будь ласка, наші речі. Ну, пане Вокульський, їдьмо! За дві години ви познайомитесь з моєю нареченою…