Текст книги "Лялька"

Автор книги: Болеслав Прус

сообщить о нарушении

Текущая страница: 40 (всего у книги 57 страниц)

Розділ сьомий
ЩОДЕННИК СТАРОГО ПРОДАВЦЯ

Зараз маємо 1879 рік.

Якби я вірив в забобони, а головне – якби я не знав, що після найтяжчих часів настають кращі, боявся б я цього 1879 року. Бо коли минулий рік закінчився погано, то цей почався ще гірше.

Англія, наприклад, наприкінці минулого року вплуталась у війну з Афганістаном, і в грудні їй було там скрутно. Австрія мала багато клопоту з Боснією, а в Македонії спалахнуло повстання. В жовтні й листопаді відбулися замахи на іспанського короля Альфонса й на італійського – Умберто. Обидва залишились цілими. В жовтні також помер граф Юзеф Замойський, великий приятель Вокульського. Я навіть думаю, що його смерть добре-таки поплутала Стахові плани.

1879 рік тільки що почався, але хай йому грець!..

Англійці ще не виплутались з війни з Афганістаном, а вже почали другу в Африці, десь на Мисі Доброї Надії, з якимись зулусами. Тут у нас, в Європі, теж подія: ні більш, ні менш – в околицях Астрахані спалахнула чума і що не день може перекинутись до нас.

Що ми тільки маємо через ту чуму! Кого не зустрінеш, так і слухай: «Добре вам довозити ситчики з Москви! Побачите, що завезете з ними й чуму!» А скільки ми одержуємо анонімних листів, де нас лають на всі заставки!

Але мені здається, що пишуть їх насамперед купці – наші конкуренти та лодзінські фабриканти ситцю.

Вони втопили б нас у ложці води, хоч би й ніякої чуми не було. Звісно, що я навіть сотої частки тих лайок не переказую Вокульському; але думаю, що він сам чує та читає їх більше, ніж я., і Власне кажучи, я хотів описати неймовірну історію, а саме – кримінальну справу, яку баронеса Кшешовська порушила проти кого?.. Ніхто й не подумав би! Проти чудової, милої, чесної пані Гелени Ставської. Але мене пориває така лють, що я не можу зосередити думок. Тому поки що писатиму про щось інше.

Так от, баронеса порушила проти пані Ставської кримінальну справу про крадіжку!.. Пані Гелена і крадіжка!..

Звичайно, що ми вийшли з тієї брудної справи переможцями. Але чого це нам коштувало! Я, наприклад, їй-богу, не міг спати ночами цілих два місяці. А якщо тепер призвичаївся вечорами ходити в ресторацію на пиво, чого зі мною раніш ніколи ие бувало, і сиджу там до півночі, то тільки через те, що дуже мені прикро. Справді-бо, її, цю святу жінку, позивати за крадіжку!.. Для цього, бог свідок, треба бути такою пришелепуватою, як баронеса.

Зате ж вона, оте бабило, й заплатила нам десять тисяч карбованців. А якби від мене залежало, то я з неї вичавив би й сто тисяч. Нехай би плакала, нехай би казилась, нехай би навіть вмерла… Падлючна баба!

Але облишимо людську підлість, подумаємо про щось інше.

Власне кажучи, хто його знає, чи не був Стах мимовільною причиною нещастя пані Ставської; може, навіть, не так він, як я… Бо то ж я силоміць завів його до Ставської, щоб він не відвідував тієї потвори, пані баронеси, нарешті я писав до Вокульського в Париж, щоб він там зібрав відомості про Людвіка Ставського. Коротше кажучи, я і тільки я роздратував ту відьму Кшешовську. Ну, то я й одпокутував за це протягом цілих двох місяців!.. Нічого не вдієш. «Господи, якщо ти є, то спаси мою душу, коли вона в мене є», – казав один солдат часів французької революції. (Ой, як же я старіюсь, як старіюсь!.. Замість одразу взятись до діла, я балакаю, кручу, дляюсь… Хоч, їй-богу, зі мною щось неодмінно сталося б, аби я одразу почав писати про той огидний, той ганебний процес…)

Та вже зараз почну, нехай тільки все як слід пригадаю.

Стах у вересні був на селі у пані Заславської. Чого він гуди їздив і що там робив – ніяк не можу збагнути. Але з кількох листів, які я одержав від нього звідти, видно, що йому там не дуже таланило. Невідомо, який дідько приніс туди панну Ізабеллу?.. Хоч він уже, здається, нею не цікавиться. І не я буду, коли не посватаю його з Геленою Ставською. Посватаю, доведу їх до вінця, простежу, аби заприсягнув, як належить, а тоді… Може, кулю собі в лоб пущу, хіба я знаю?.. (Старий дурню!.. Де тобі мріяти про такого ангела?..

Зрештою, я про неї зовсім і не думаю, особливо з того часу, як упевнився, що вона любить Вокульського. То й нехай любить, аби тільки вони обоє були щасливі! А я?..

Гей, Каце, мій давній друже! Невже я менш відважний за тебе?..)

В листопаді, саме того дня, коли на вулиці Спільній завалився будинок, Стах повернувся з Москви. І знов не знаю, що він там робив, знаю тільки, що заробив він гам щось сімдесят тисяч карбованців… Таких прибутків я не можу збагнути, але готовий заприсягти, що діло, в якому Стах брав участь, напевне було чесне.

Через кілька днів після того, як він повернувся, приходить до мене один солідний купець і каже:

– Дорогий пане Жецький, я не маю звички втручатися в чужі справи, але остережіть ви пана Вокульського (тільки не від мого імені, а від свого), що той його спільник Сузін великий пройдисвіт і напевне незабаром збанкрутує… Остережіть його, будь ласка, бо шкода ж людини… Вокульський вартий співчуття, хоч і став на хибну стежку…

– Що ви називаєте хибною стежкою? – спитав я.

– Ну, аякже, пане Жецький, – відповідає він, – чоловік, який їздить у Париж та закуповує пароплави в час незгоди з Англією і таке інше, навряд чи доброчесний громадянин.

– Шановний пане, – кажу я йому, – а чим же купівля пароплавів відрізняється від купівлі хмелю? Хіба вищим заробітком?

– Ну, пане Жецький, – каже знову той купець, – не будемо говорити про ці речі. Якби це зробив хтось інший, мені було б байдуже, але Вокульський!.. Ми ж обидва знаємо його минуле, а я, можливо, краще за вас, бо покійний Гопфер не раз оформляв у мене через нього замовлення.

– Ви що, – кажу я тому купцеві, – підозріваєте в чомусь Вокульського?

– Ні, пане Жецький, – каже він знову, – я тільки повторюю те, про що говорить ціле місто. Я зовсім не думаю судити Вокульського, особливо перед вами, його другом (ви правильно робите, що дружите з ним, ви ж його пам’ятаєте ще з тих часів, коли він був не таким, як зараз), але… Погодьтеся, пане Жецький, що цей чоловік шкодить нашій промисловості… Я не казатиму нічого про його патріотизм, пане Жецький, але… скажу вам одверто і буду з вами щирий, – ті московські ситчики… Ви розумієте?

Я розлютився. Хоч я й екс-поручник угорської піхоти, але ніяк не збагну, чим німецькі ситці кращі за московські? Та з моїм купцем не можна було зговорити. Він, чортяка, так зводив брови, так низав плечима, так розводив руками, що я кінець кінцем подумав – він великий патріот, а я нікчема, хоч у той час, як він напихав кишені карбованцями та імперіалами, у мене над головою пролетіло кілька сот куль…

Звичайно, що я розказав про це Стахові, а він вислухав і сказав:

– Заспокойся, дорогий друже. Ці самі люди, котрі остерігають мене, що Сузін пройдисвіт, місяць тому писали до Сузіна, що я банкрут, шахрай, колишній повстанець.

Після розмови з тим шановним купцем, прізвища якого я навіть не хочу назвати, після читання багатьох анонімних листів я вирішив записувати все, що добрі люди думають про Вокульського.

Ось перша порція таких думок: Стах кепський патріот, бо він своїм дешевим ситцем трохи зіпсував справа лодзінським фабрикантам. Bene!..[125]125
  Гаразд! (Лат.)


[Закрыть] Побачимо, що буде далі.

В жовтні, приблизно в той час, як Матейко скінчив малювати свою «Грюнвальдську битву» (це велика і прекрасна картина, але не варто показувати її-солдатам, які побували на війні), прибігає до нас у магазин Марушевич, отой приятель баронеси Кшешовської. Дивлюсь – вельможа на всю губу! На животі, власне, на тому місці, де в людей буває живіт, теліпається золотий ланцюжок на півпальця завтовшки, а завдовжки такий – хоч собаку на ньому води. В галстуку брильянтова шпилька, на руках нові рукавички, на ногах нові черевики, а на всій постаті (та й мізерна ж та постать, не дай господи!) новий костюм. А морда така, ніби жодної нитки з усього цього вбору не взято набір, а заплачено готівкою. (Клейн, який живе в одному з ним домі, розказав мені, що Марушевич грає в карги і що від певного часу йому щастить.)

І от вбігає цей жевжик у магазин в капелюші на голові, з ебеновою паличкою в руці і, неспокійно глипнувши сюди-туди (очі в нього завжди чогось бігають), питає;

– Пан Вокульський у магазині?.. Ага, пан Жецький!.. Дозвольте на одне слівце…

Ми пішли за шафи.

– Я прийшов до вас із чудовою новиною, – каже він, міцно стискаючи мені руку. – Можете продати будинок, отой, що купили у Ленцького… Його купить баронеса Кшешовська. Вона вже одсудила у чоловіка свої капітали, і якщо добре поторгуєтесь, то дасть дев’яносто тисяч карбованців, а може, дещо й відступного…

Він, мабуть, помітив по моєму обличчю, як це мені приємно (бо та купівля мені ніколи не подобалась), потиснув мені руку ще міцніше, наскільки такий здохляк може зробити що-небудь міцно, і, солодко усміхаючись (нудить мене від його солодкої усмішки), почав шепотіти:

– Можу зробити вам послугу… важливу послугу. Пані баронеса дуже зважає на мою думку… і якщо я…

Тут він кашлянув.

– Зрозуміло, – відповів я, догадуючись, чого йому треба. – Пан Вокульський напевне не скупуватиме й добре заплатить за посередництво.

– Та що ви! – крикнув він. – 3 якої речі! Тим більше, що з офіційною пропозицією до вас прийде адвокат баронеси. Йдеться тут не про мене. Мені вистачає власних коштів… Але я знаю одну бідну сім’ю, якій ви, з моєї рекомендації, може, щось там приділите…

– Пробачте, – перебив я його, – нам зручніше вручити певну суму вам, якщо, звичайно; купівля-продаж відбудеться.

– О, відбудеться, можу поручитись честю! – запевнив пан Марушевич.

Але тому, що я не дав йому ніякої гарантії на суму за посередництво, він ще трохи покрутився по магазину і, посвистуючи, вийшов.

Надвечір я повідомив про це Стаха, але він промовчав, що мене навіть збентежило. Тоді я другого дня побіг до. нашого адвоката (він також і адвокат князя) і розказав йому про пропозицію Марушевича.

– Дає дев’яносто тисяч карбованців? – здивувався адвокат (він знаменита людина). – Але ж, дорогий пане Жецький, тепер житлові будинки дорожчають, через те майбутнього року їх мають збудувати ще з двісті. В таких умовах, дорогий пане Жецький, якщо ми продамо будинок за сто тисяч, то ще й зробимо покупцеві велику ласку.

Коли вже баронесі так припекло купити той будинок (якщо можна вжити це слово щодо такої вишуканої дами), ми можемо витягнути з неї набагато більшу суму, дорогий пане Жецький.

Я попрощався з знаменитим адвокатом і повернувся в магазин, твердо вирішивши не втручатись більше до продажу будинку. І тепер мені спало на думку (власне, й не перший уже раз), що той Марушевич добрий таки пройдисвіт.

А тепер, коли я вже заспокоївся настільки, що можу якось міркувати, повернусь до процесу папі баронеси проти того ангела, проти тієї досконалої жінки, пані Ставської. Якби я не написав про нього зараз, то через рік-два не повірив би своїй пам’яті, що могло статися щось таке огидне.

Отож запам’ятай собі, дорогий Ігнаце, що пані баронеса Кшешовська давно вже зненавиділа пані Ставську за те, що нібито всі чоловіки в неї закохані, а до того ще запам’ятай, що та сама пані баронеса хотіла якнайдешевше купити будинок у Вокульського. Ось два важливих факти, значення яких я збагнув аж тепер. (Як я старіюсь, господи милосердний, як я старіюсь!)

Я досить часто заходив до пані Ставської з того часу, як познайомився з нею. Не щодня, звичайно. Часом раз на кілька днів, а часом і двічі на день. Адже я був опікуном того дому – оце перше. Потім я повинен був сказати пані Ставській, що писав до Вокульського в справі розшуку її чоловіка. Далі доводилось мені бувати у неї, щоб сказати, що Вокульський нічого не дізнався про долю її чоловіка. Потім я заходив до неї, щоб подивитись, як поводиться Марушевич, який живе у флігелі навпроти неї. Нарешті, треба було мені точніше дізнатися про стосунки пані Кшешовської з студентами, на яких вона весь час скаржилась.

Хто-небудь міг би подумати, що я буваю у пані Ставської надто часто. Але я, добре все обміркувавши, дійшов висновку, що бував у неї дуже рідко. Адже її квартира – чудовий пункт для спостереження за всім будинком, а до того ж приймали мене там завжди дуже радо. Пані Місевичова (шановна матінка пані Гелени) щоразу зустрічала мене з відкритими обіймами, маленька Гелюня вилазила до мене на коліна, а сама пані Ставська, забачивши мене, просто оживала й казала, що при мені забуває за свої турботи.

Чи міг же я через усе це не бувати у неї часто? їй-богу, я думаю, що бував рідко, і якби був справжнім рицарем, то сидів би там з ранку до вечора. Хай би пані Ставська навіть одягалась при мені – це мені нічим не шкодило б.

Під час тих моїх візитів я зробив кілька важливих спостережень.

Насамперед – студенти з четвертого поверху справді були люди неспокійної вдачі. Вони співали і кричали, а часом просто верещали до другої години ночі і взагалі намагались видобувати якнайбільше нелюдських звуків. Протягом дня, коли хто-небудь з них був удома (а котрийсь неодмінно був), як тільки пані баронеса Кшешовська вихиляла голову з вікна (а робила вона це десятки разів на день), на голову їй одразу лилась вода.

Я сказав би навіть, що між нею і студентами, які жили вгорі, виникло щось подібне до спорту, який полягав у тому, що вона поспішала якнайшвидше сховати голову з вікна в кімнату, а студенти намагались якнайчастіше і якнайщедріше її обливати.

Вечорами ж ці молоді люди, над якими вже ніхто не жив і не міг обливати їх водою, скликали до себе з усього дому прачок та служниць. Тоді з квартири пані баронеси чути було крики та істеричні ридання.

Друге моє спостереження стосувалось Марушевича, який жив майже навпроти пані Ставської. Цей чоловік провадив дуже оригінальний спосіб життя, що відзначався великою регулярністю. Він регулярно не платив за квартиру. Регулярно що два тижні з його квартири виносилось багато всілякого добра: якісь статуї, дзеркала, килими, годинники… Але що найцікавіше – так само регулярно в його квартиру приношено нові дзеркала, нові килими, нові годинники і статуї…

Щоразу після того, як винесуть з квартири речі, пан Марушевич кілька наступних днів показується в одному з вікон. Він голиться в ньому, фіксатуариться, навіть одягається, досить недвозначно поглядаючи на вікна пані Ставської. А коли його квартира знов наповнюється предметами розкоші й комфорту, пан Марушевич на кілька днів запинає вікна шторами.

Тоді (просто неймовірно) у нього день і ніч горить світло, а з квартири чути гомін багатьох чоловічих, а часом і жіночих, голосів…

Але нащо я маю втручатися в чужі справи!

Одного разу на початку листопада Стах сказав мені:

– Ти, здається, буваєш у тієї Ставської?

Я аж упрів від несподіванки.

– Пробач, – кажу йому, – як мені тебе розуміти?

– Дуже просто, – відповідає він. – Ти ж до неї ходиш не вікном, а дверима. А втім, ходи собі, як хочеш, тільки при першій нагоді скажи тим дамам, що я одержав з Парижа листа…

– Про Людвіка Ставського? – запитав я.

– Про нього.

– Знайшли його нарешті?

– Ще не знайшли, але вже натрапили на слід і сподіваються незабаром встановити, де він перебуває.

– Може, він, бідолашний, помер! – вигукнув я й обняв Вокульського. – Прошу тебе, Стаху, – додав я, трохи заспокоївшись, – зроби мені ласку, навідай тих дам і сам скажи їм цю новину…

– Та що я тобі, службовець з похоронного бюро, щоб повідомляти людям такі новини? – обурився, Вокульський.

Але як я почав описувати йому, які то достойні жінки, як вони допитувались, чи не збирається він коли-небудь навідати їх, а до того ж натякнув, що варто було б йому хоч глянути на свій будинок, і він Став вагатись.

– Мало мене цікавить той будинок, – сказав він і стенув плечима. – Не сьогодні-завтра я його продам…

Кінець кінцем я умовив Стаха, і десь коло першої години дня ми з ним поїхали. В дворі я помітив, що штори в квартирі Марушевича старанно опущені. Видно, у нього з’явився новий гарнітур меблів.

Стах побіжно глянув ла вікна й неуважно слухав мій звіт про зроблені поліпшення: змінено було дощаний поміст у підворітті, відремонтовано дах, пофарбовано стіни, щотижня миються сходи. Словом, із занедбаного дому ми зробили цілком пристойний. Все було гаразд і в дворі, і з водопроводом, не гаразд було тільки з платою за квартири.

– Зрештою, – закінчив я, – докладніше про сплату за квартири скаже тобі твій управитель пан Вірський, за яким я зараз пошлю сторожа.

– Дай мені спокій з тією квартплатою і управителем, – пробурмотів Стах. – Ходімо вже до тієї пані Ставської, а тоді повернемось у магазин.

Ми вийшли на другий поверх лівого флігеля, відкіля тхнуло вареною цвітною капустою; Стах скривився, а я постукав у кухонні двері.

– Хазяйки вдома? – спитав я товсту куховарку.

– Як же їм не бути, коли ви прийшли, – відповіла вона, примруживши очі.

– Бачиш, як нас приймають, – шепнув я по-німецьки Стахові.

Замість відповіді він кивнув головою і випнув нижню губу..

В маленькій вітальні мати пані Ставської, як звичайно, плела панчоху. Побачивши нас, вона підвелася з крісла і здивовано подивилась на Вокульського.

З другої кімнати виглянула Гелюня.

– Мамо, – стала вона шепотіти так голосно, що її чути було, мабуть, і в дворі, – прийшов пан Жецький і ще якийсь пан.

Зараз же до нас вийшла сама пані Ставська.

Я звернувся до обох дам:

– Наш господар пан Вокульський прийшов засвідчити вам своє шанування й повідомити…

– Про Людвіка? – підхопила пані Місевичова, – Він живий?..

Пані Ставська зблідла, а потім так само швидко почервоніла. В цю хвилину вона була така прекрасна, що навіть Вокульський подивився на неї якщо не з захватом, то, в усякому разі, привітно. Я певний, що він одразу закохався б у неї, якби не той поганий дух вареної капусти, що плинув з кухні.

Ми сіли. Вокульський запитав дам, чи задоволені вони квартирою, а потім повідомив, що Людвік Ставський два роки тому проживав у Нью-Йорку, а потім переїхав у Лондон під прибраним прізвищем. Він обережно натякнув, що Ставський був тоді хворий і що тижнів через два можна сподіватись цілком точних відомостей про нього.

Слухаючи все це, пані Місевичова разів кілька виймала носову хустинку… Пані Ставська була спокійніша, лише кілька сльозинок скотилося по її лицях. Щоб приховати хвилювання, вона з усмішкою звернулась до доньки і тихо сказала:

– Подякуй, Гелюню, панові за те, що приніс нам звістку про татка.

У неї знов заблищали на очах сльози, але вона опанувала себе.

Тим часом Геленка зробила перед Вокульським реверанс, потім, подивившись на нього великими очима, раптом схопила його за шию і поцілувала в самі губи.

Не скоро я забуду, як змінилось обличчя Вокульського від цієї несподіваної ласки. Наскільки мені відомо, його ще не цілувала в житті жодна дитина, тому він в першу мить аж подався назад, потім обняв Гелюню, схвильовано подивився иа неї й поцілував у голівку. Я готовий був заприсягтися, що він зараз же встане і скаже пані Ставській: «Дозвольте мені замінити батька цій чудовій дитині…»

Але Стах не сказав цього; він похилив голову і поринув у свою звичайну задуму. Я дав би половину моєї річної плати аби довідатись, про що він тоді думав. Може, про панну Ленцьку?.. А, знову старість дається взнаки… Що там Ленцька? Вона не годна пані Ставській і в слід вступити!

Трохи помовчавши, Вокульський спитав:

– Ви, пані, задоволені своїми сусідами?

– Та як якими, – озвалася пані Місевичова.

– Та ні, цілком задоволені, – поспішила сказати пані Ставська. При цьому вона подивилась на Вокульського й почервоніла.

– А пані Кшешовська також приємна сусідка? – спитав Вокульський.

– Ой господи!.. – вигукнула пані Місевичова, підносячи пальця вгору.

– Баронеса нещасна жінка, – перебила пані Ставська, – вона втратила дочку…

Говорячи це, вона бгала в руках кінчик хустинки і з-під своїх чудових повік намагалась подивитися… не на мене, звичайно. Але повіки їй, видно, обважніли і вона тільки більше червоніла та ставала серйознішою, наче котрийсь із нас чимось образив її.

– А що за людина пан Марушевич? – питав далі Вокульський, ніби не помічаючи обох дам.

– Вітрогон, гульвіса… – швидко відповіла пані Місевичова.

– Але ж, мамо, він тільки оригінал, – поправила дочка. В цю мить вона так широко розкрила очі і зіниці у неї стали такі великі, яких я раніш ніколи не бачив.

– А студенти, здається, дуже розбещені хлопці, – сказав Вокульський, дивлячись на рояль.

– Звичайно, молодь, – сказала пані Місевичова й гучно висякала носа.

– Бач, Гелюню, у тебе знову розв’язався бантик, – сказала пані Ставська, нахиляючись до доньки, може, для того, щоб приховати своє збентеження при згадці про розбещеність студентів.

Вокульський почав уже мене дратувати своєю розмовою. Справді, треба бути тупаком або невихованою людиною, щоб розпитувати таку прекрасну жінку про сусідів!

Я перестав його слухати й машинально почав дивитись на подвір]д.

І ось що я побачив… В одному з вікон Марушевича трохи відсунулась штора і крізь шпарину збоку можна було побачити, що хтось дивиться в наш бік. «Шановний пан Марушевич шпигує за нами!» – подумав я. Переводжу очі на третій поверх головного будинку.

Теж сюрприз!.. В крайній кімнаті баронеси Кшешовської обидві кватирки відчинені, а в глибині кімнати видно… як вона навела театральний бінокль на квартиру пані Ставської. «І як господь бог не покарає цієї відьми?..» – подумав я, певний, що з цього підглядання неодмінно постане якийсь скандал.

Молився я недаремно. Кара господня вже висіла над головою інтриганки в вигляді оселедця, що висувався з кватирки в вікні на четвертому поверсі. Оселедця того тримала якась таємнича рука в синьому рукаві з срібним галуном, а з-за руки раз у раз виглядало чиєсь худорляве обличчя з зловтішним усміхом.

Навіть без моєї проникливості можна було догадатись, що то був один із студентів, які не платили за квартиру; він тільки дожидав, коли в кватирці з’явиться голова баронеси, щоб упустити на неї оселедця.

Але баронеса була обережна, і худорлявий студент нудився. Він перекладав знаряддя гніву господнього з руки в руку і, мабуть, щоб розважитись, робив дівчатам з «паризької» пральні дуже непристойні гримаси.

Саме коли я думав, що замах студента з оселедцем на баронесу скінчиться нічим, Вокульський устав і почав прощатись з дамами.

– Ви вже так скоро йдете? – шепнула пані Ставська і страшенно зніяковіла.

– Будь ласка, заходьте до нас частіше… – додала пані Місевичова.

Але цей телепень замість попросити дозволу бувати щоденно або навіть харчуватися у них (що я неодмінно сказав би, бувши на його місці), цей… чудило тільки запитав, чи не потребує квартира якого ремонту?

– О, все, що було потрібно, вже зробив шановний пан Жецький! – відповіла пані Місевичова, обернувшись до мене з ласкавою усмішкою. (Правду кажучи, я не люблю таких усмішок у осіб певного віку).

В кухні Стах на хвилину затримався, видно, роздратований запахом капусти, і сказав:

– Треба б тут поставити якийсь вентилятор абощо…

На сходах я вже не міг витримати і сердито сказав:

– Якби ти приходив сюди частіше, то сам знав би, якого ремонту потребує будинок. Але що тебе обходить цей будинок або навіть така чудова жінка!

Вокульський спинився в дверях і, дивлячись на ринву, пробурмотів:

– Ха… якби ми зустрілися раніше, може б, я на ній оженився.

Почувши це, я дуже зрадів, але одночасно мене наче щось кольнуло в серце.

– А тепер ти вже не будеш женитися? – спитав я.

– Хто його знає? Може, й оженюсь… тільки не на ній.

Коли я почув це, мене пойняло ще дивніше почуття: з одного боку мені було жаль, що пані Ставська не матиме такого чоловіка, як Стах, а з другого – у мене з грудей немов звалився тягар.

Не встигли ми вийти в двір, коли бачу, пані баронеса вихилилась з вікна і кричить, очевидно, до нас:

– Панове! Заждіть!..

В ту ж мить вона вереснула: «Ах, нігілісти!» – й одскочила в кімнату.

Одночасно за два кроки від нас у дворі ляпнувся оселедець, на якого сторож кинувся так хижо, що навіть не помітив мене.

– Чи не хочеш зайти до пані баронеси? – спитав я Стаха. – У неї до тебе, здається, є якесь діло.

– Хай вона не морочить мені голови, – відповів він, махнувши рукою.

На вулиці Вокульський взяв візника, і ми поїхали в магазин, не перемовивпшсь за всю дорогу й словом. Але я певний, що він думав про пані Ставську, і якби не та чортова капуста…

Мені було так недобре, так тяжко на серці, що після закриття магазину я пішов на пиво. В ресторації зустрів радника Венгровича, який також вішає всіх собак на Вокульського, але висловлює дуже здорові політичні думки… І ми сперечалися з ним до півночі. Венгрович має рацію: з газет справді видно, що в Європі щось заварюється. Хто Гюго знає, чи малий Наполеончик (його називають Люлю, пін вам покаже лю-лю!) після Нового року не перебереться з Англії в Францію… Президент Мак-Магон – за нього, князь Брольї – за нього, більшість народу – за нього. Можна закладатися, що він стане імператором Наполеоном IV, а весною влаштує німцям забавку. Тепер німці вже не підуть на Париж. Двічі така штука не трапляється. Так от, значить… Що я хотів сказати?.. Ага!

Днів через три чи чотири після того, як ми були у пані Ставської, приходить Стах у магазин і подає мені листа, ллє адресованого йому.

– Ану прочитай, – каже він мені, сміючись.

Розкрив – читаю: «Пане Вокульський! Вибач, що не називаю тебе шановним, але трудно так величати людину, від якої вже всі з огидою відвертаються. Нещасна людино! Ти ще не виправдався за свої колишні мерзенні вчинки, а вже ганьбиш себе новими. Зараз у всьому місті тільки й мови, що про твої відвідини такої розпутної жінки, як Ставська. Мало того, що ти призначаєш їй побачення в місті, що ходиш до неї ночами (це принаймні свідчило б, що ти ще не зовсім втратив сором), але навіть відвідуєш її серед білого дня, на очах у слуг, молоді та порядних мешканців цього зганьбленого дому.

Але не сподівайся, нещасний, що тільки ти один заводиш з нею шури-мури. Тобі допомагає ще твій управитель, ота мізерія Вірський, та посивілий у розпусті твій повірений Жецький.

Мушу додати, що Жецький не тільки ділить з тобою твою коханку, а ще й обкрадає тебе на прибутках від дому: він знизив деяким мешканцям плату за квартиру, в тім числі і Ставській. Через все це твій будинок втратив уже всяку цінність, а сам ти стоїш на краю прірви, і яку б же велику послугу зробив тобі шляхетний добродійник, який погодився б купити цю розвалюху з невеликою для тебе втратою!

Якби такий добродійник знайшовся, то раджу тобі позбутися тягаря, з вдячністю взяти, що дадуть, і втікати за кордон, поки людська справедливість не закувала тебе в кайдани та не кинула у в’язницю. Шануйся ж і стережися!.. І послухай поради доброзичливого друга».

– От зух-баба, га? – спитав Вокульський, помітивши, що я скінчив читати.

– Та хай її чорти візьмуть! – вигукнув я, догадавшись, що він говорить про авторку листа. – Це вона про мене пише, що я посивів у розпусті!.. Я злодій… Я зальотник… Проклята відьма!

– Ну-ну, заспокойся, бо он іде її адвокат, – сказав Стах.

Справді, саме в цей час в магазин увійшов чоловічина в старій шубі, злинялому циліндрі й величезних калошах.

Увійшовши, він злодійкувато озирнувся, немов шпик, спитав Клейна, коли буде пан Вокульський, потім удав, ніби тільки що помітив нас, і, підійшовши до Стаха, пошепки сказав:

– Здається, пан Вокульський?.. Чи не міг би я коротенько поговорити з вами наодинці?

Стах кліпнув мені, і ми втрьох пішли до мене додому.

Гість роздягнувся, причому я помітив, що його штани ще більш обшарпані, ніж шуба, а борода ще більш облізла, ніж хутряний комір.

– Дозвольте відрекомендуватися, – сказав він, простягаючи Вокульському праву, а мені ліву руку. – Адвокат…

Тут він сказав своє прізвище – та так і залишився з простягненими в повітрі руками. За якимось дивним збігом обставин ні Стах, ні я не мали охоти потиснути їх.

Він зрозумів це, але не збентежився. Навпаки, з найприємнішою міною потер руки і, усміхаючись, сказав:

– Ви, панове, навіть не питаєте, в якій, справі я до вас прийшов…

– Догадуємось, що ви самі нам скажете, – відповів Вокульський.

– Правильно! – вигукнув гість. – Скажу коротко. Є тут один багатий, але дуже скупий литвин (литвини всі скупі!), який просив мене нараяти йому для купівлі житловий будинок. Є у мене на прикметі будинків з п’ятнадцять, але з пошани до вас, пане Вокульський, знаючи, скільки ви робите добра для батьківщини, я нараяв йому саме ваш будинок, той, що ви купили у Ленцького; я два тижні умовляв литвина, і знаєте, скільки він погодився дати? Ану, вгадайте!.. Вісімдесят тисяч карбованців! Ну? Нечувано вигідна ціна! Правда ж?..

Вокульський розсердився, аж почервонів, і я думав, що він вижене адвоката за двері. Але він опанував себе й відповів отим своїм різким і неприємним тоном:

– Я знаю того литвина, він зветься баронеса Кшешовська…

– Що? – здивувався адвокат.

– Той скупий литвин дає за мій будинок не вісімдесят, а дев’яносто тисяч, а ви пропонуєте мені нижчу ціну, щоб більше заробити…

– Хе-хе-хе! – захихотів адвокат. – А хто ж на моєму місці зробив би інакше, шановний пане Вокульський?

– Ну, то скажіть своєму литвинові, – перебив його Стах, – що будинок я продати згодний, але за сто тисяч. І то тільки до Нового року, а після Нового року ціну підвищу.

– Але ж це нелюдські умови! – обурився гість. – Ви хочете видерти у бідної жінки останній гріш… Подумайте, що на це скажуть люди!..

– Що скажуть люди, мені байдуже, – відказав Вокульський. – А коли хто-небудь захоче читати мені мораль, як оце ви, то я покажу йому на двері. Двері он там, бачите, пане адвокате?

– Даю дев’яносто дві тисячі й ні гроша більше, – сказав адвокат.

– Одягніть шубу, бо надворі холодно…

– Дев’яносто п’ять… – буркнув адвокат і швиденько почав одягатись.

– Ну, бувайте здорові, – сказав Вокульський, відчиняючи двері.

Адвокат низенько вклонився й вийшов, а з-за дверей ще додав солодким голосом:

– То я зайду до вас днів через кілька. Може, шановний пан буде в кращому настрої.

Стах зачинив двері у нього перед носом.

Після візиту бридкого адвоката я вже знав, як буде з цією справою. Баронеса безумовно купить Стахів будинок, але спочатку вживе всіх заходів, аби щось виторгувати. Знаю я ці заходи! Одним з них був отой анонімний лист, в якому вона паплюжить пані Ставську, а про мене каже, ніби я посивів у розпусті.

Отже, якщо вона купить будинок, то насамперед вижене відтіля студентів і, напевне, нещасну пані Гелену. Нехай би вона хоч цим обмежила свою ненависть…

А тепер я вже можу швиденько переказати те, що сталось далі.

Отож після візиту дряпіжки в моєму серці виникло недобре передчуття. Я вирішив того ж дня відвідати пані Ставську й попередити її, щоб вона стереглася баронеси. А головне, щоб вона як можна рідше сідала коло вікна.