Текст книги "Лялька"

Автор книги: Болеслав Прус

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 57 страниц)

– Столи банкірів!.. – повторив він. – Срібло наших предків бувало вже на столах у татар, козаків, бунтарів-хлопів, і це не тільки не зашкодило нам, а ще й принесло шану. Хто бореться, той зазнає втрат.

– Так то ж були втрати через війну і на війні, – зауважила панна Ізабелла.

– А тепер хіба не війна?.. Змінилася тільки зброя: замість коси або ятагана воюють карбованцем. Йоася добре розуміла це і продала не якийсь там сервіз, а родовий маєток, а з руїн збудувала комори.

– Значить, ми переможені!.. – пошепки промовила панна Ізабелла.

– Ні, дитино моя, – відповів пан Томаш, випростуючись. – Ми незабаром почнемо перемагати, і, мабуть, цього й. боїться моя сестра та її прибічники. Воші так міцно заснули, що їх вражає кожна жива справа, кожен мій сміливий крок, – додав він ніби сам до себе.

– Твій, папа?

– Так. Вони думали, що я проситиму у них допомоги.

Сама Йоася охоче зробила б мене своїм повіреним, але я відмовився від їхньої допомоги і зблизився з міщанством.

Я здобув у цих людей пошану, і це починає непокоїти аристократію. Вони гадали, що я опинюся на другому плані, а тепер бачать, що можу висунутись на перший.

– Ти, папа?

– Я. Досі мовчав, бо не мав відповідних виконавців.

А тепер знайшов такого, який зрозумів мою ідею, і почну діяти.

– Хто ж це такий? – спитала панна Ізабелла, здивовано дивлячись на батька.

– Один такий Вокульський, комерсант, залізний чоловік. З його допомогою я зорганізую міщанство, створю товариство для торгівлі зі сходом і таким чином піднесу промисловість…

– Ти, папа?

– І тоді побачимо, хто висунеться наперед, хоч би й на виборах до міської ради, якщо вони будуть…[27]27
  Міста в Царстві Польському не мали самоврядування, але пан Томаш на нього сподівався.


[Закрыть]

Панна Ізабелла слухала з широко розкритими очима.

– А той чоловік, – тихо спитала вона, – про якого ти кажеш, не аферист або не авантурник?..

– То ти його не знаєш? – спитав пан Томаш. – А він же один з наших постачальників.

– Магазин я знаю, дуже хороший, – задумливо відповіла Ізабелла. – Там є старий продавець, трохи ніби дивак, але надзвичайно чемний… А кілька днів тому, мені здається, я бачила й самого власника. Такий – грубуватий чоловік…

– Вокульський грубий?.. – здивувався пан Томаш. – Він, правда, трохи стриманий, але дуже люб’язний.

Панна Ізабелла рвучко хитнула головою.

– Неприємний чоловік, – відповіла вона жваво. – Тепер я його пригадую… Бувши у вівторок в магазині, я запитала його, скільки коштує віяло… Побачив би ти, як він на мене глянув!.. Нічого не відповів, тільки простягнув свою величезну червону руку до продавця (досить елегантного хлопця) і сердито буркнув: «Пане Моравський, чи Мрачевський, не пам’ятаю вже, пані питає, скільки коштує віяло».

Ну, нецікавого ж ти знайшов спільника, папа!.. – сміялася панна Ізабелла.

– Шаленої енергії чоловік, – заперечив пан Томаш. – Всі вони такі. Ось ти їх узнаєш, бо я хочу влаштувати вдома кілька нарад. Всі вони оригінальні, але цей оригінальніший за інших.

– Ти хочеш приймати цих панів?..

– Мушу порадитися з деякими. А щодо наших, – додав він, дивлячись дочці в вічі, – то будь певна, як почують, хто у мене буває, то всі до одного прибіжать у нашу вітальню.

В цю хвилину увійшла панна Флорентіна й запросила обідати. Пан Томаш подав руку дочці, і вони втрьох пішли в їдальню, де вже їх чекала ваза з супом і Миколай у фраку та білому галстуку.

– Смішно мені з Бсльці! – звернувся пан Томаш до кузини, яка наливала суп з вази. – Уяви собі, Флорцю, що Вокульський справив на неї враження грубої людини. Ти його знаєш?

– Хто ж тепер не знає Вокульського, – відповіла панна Флорентіна, подаючи Миколаєві тарілку для господаря. – Ну, він не дуже елегантний, але справляє враження…

– …Колоди з червоними руками, – сміючись, додала панна Ізабелла.

– Він нагадує мені Трості, пам’ятаєш, Бельцю, того піхотного полковника в Парижі? – сказав пан Томаш.

– А мені – статую гладіатора-переможця, – мелодійним голосом додала панна Флорентіна. – Пам’ятаєш, Бельцю, отого, у Флоренції, з піднятим мечем? Обличчя суворе, навіть дике, але прекрасне.

– А червоні руки?.. – запитала панна Ізабелла.

– Він одморозив їх у Сибіру, – значливо сказала панна Флорентіна.

– Що ж він там робив?

– Відбував покуту за молодечі захоплення, – промовив пан Томаш. – Це можна йому пробачити.

– Ого, то він ще й герой!..

– І мільйонер, – додала панна Флорентіна.

– І мільйонер? – перепитала панна Ізабелла. – Я починаю вірити, що папа знайшов собі доброго спільника… Хоча…

– Хоча?.. – спитав батько.

– Що скаже світ про таку спілку?

– У кого сила в руках, у того світ в ногах.

Миколай саме обносив печеню, коли в передпокої задзеленчав дзвінок. Старий слуга вийшов і за хвилину повернувся з листом на срібному, а може, посрібленому підносі.

– Від пані графині, – сказав він.

– Це тобі, Бельцю, – додав пан Томаш, взявши листа. – Дозволь мені проковтнути замість тебе цю нову пілюлю.

Він розпечатав листа, почав читати, а потім, сміючись, подав панні Ізабеллі.

– От, – вигукнув він, – Йоася вся в цьому листі. Нерви, все нерви…

Панна Ізабелла відсунула тарілку і стурбовано пробігла листа очима. Але поступово обличчя її прояснилось.

– Слухай, Флорцю, – сказала вона, – це цікаво.

«Дорога Бельцю, – пише тітка. – Забудь, ангелочку, за мого попереднього листа. Кінець кінцем твій сервіз мене зовсім не обходить, а як виходитимеш заміж, то знайдемо інший. Йдеться мені про те, аби ти неодмінно взяла участь зі мною у збиранні великодніх пожертв, власне, про це я й хотіла писати в попередньому листі, а зовсім не про сервіз. Бідні мої нерви! Якщо не хочеш розладнати їх дорешти, то мусиш погодитись на моє прохання.

Гроб господній у нашому костьолі буде чудовий. Мій шановний Вокульський дає фонтан, штучних співочих пташок, музикальну шкатулку, яка гратиме тільки серйозні п’єски, і багато килимів. Гозер із свого магазину пришле квіти, а аматори влаштовують концерт – орган, скрипка, віолончель і співи. Я захоплена, але якби мені серед цих чудес бракувало тебе, я захворіла б. Значить, так? Обіймаю тебе й цілую тисячу разів.

Любляча тітка Йоанна.

P. S. Завтра поїдемо в магазин і замовимо тобі весняний костюм. Якби ти його не прийняла, я вмерла б».

Панна Ізабелла аж сяяла. В цьому листі здійснювалися всі її надії.

– Цей Вокульський незрівнянний! – сказав, сміючись, пан Томаш. – Він штурмом здобув Йоасю, і тепер вона не тільки не дорікатиме мені за спільника, а готова й сама змагатися за нього зі мною.

Миколай подав курчата.

– Він, мабуть, таки геніальна людина, – зауважила панна Флорентіна.

– Вокульський?., Ну, я не сказав би, – мовив пан Томаш. – Він чоловік шаленої енергії, але щодо комбінаторського хисту, то не скажу, щоб він у нього був великий.

– Мені здається, що він його довів.

– Все це свідчить лише про енергію, – відповів пан Томаш. – Хист комбінування, геніальний розум виявляються в інших речах, ну хоч би… в грі. Я частенько граю з ним в пікет, де неодмінно треба комбінувати. В результаті я програв карбованців вісім-десять, а виграв щось сімдесят, хоч і не претендую на геніальність! – скромно додав він.

У панни Ізабелли випала з рук виделка. Вона «зблідла, схопилась за голову і прошепотіла:

– А!.. а!..

Батько й панна Флорентіна посхоплювалися зі стільців.

– Що з тобою, Бельцю?.. – стурбовано спитав пан Томаш.

– Нічого, – відповіла вона, встаючи з-за столу, – мігрень. Вже годину тому я відчувала, що вона починається… Нічого, папа…

Вона поцілувала батька в руку і вийшла в свою кімнату.

– Раптова мігрень повинна б швидко минутись, – сказав пан Томаш. – Піди до неї, Флорцю. Я на часину вийду на місто, мені треба побачитися з кількома людьми, але я незабаром повернусь. А ти тим часом доглянь її, дорога Флорцю, прошу тебе, – мовив пан Томаш зі спокійною міною людини, певної, що без її розпоряджень або прохань не може бути ладу в світі.

– Зараз я до неї піду, нехай тільки тут приберуть, – відповіла панна Флорентіна, для якої порядок в домі був набагато важливішою справою, аніж будь-чия мігрень.

На землю лягли сутінки… Панна Ізабелла знов сама у своєму будуарі; вона лежить на шезлонгу, обома руками затуливши очі. З-під каскаду матерії, що спадає аж на підлогу, виглядає її вузенький черевичок і смужка панчохи, але цього ніхто не бачить, і сама вона про це не думає.

В цю хвилину її душу знов шматує гнів, образа й сором.

Тітка її перепросила, вона братиме участь у великодніх пожертвах, у неї буде щонайкраще вбрання, а проте вона нещасна… У неї виникає таке почуття, немов, увійшовши в повну людей вітальню, вона раптом помітила на своїй новій сукні величезну масну пляму огидної форми й кольору, немов вона вимазалась десь на чорних сходах. Ця думка така дошкульна, що в рот їй напливає повно слини.

Яке страшне становище!.. Вже місяць вони позичають гроші у лакея, а останні десять днів її батько на свої дрібні видатки виграє в карти… Виграти можна; великі пани виграють навіть тисячі, але ж не на дрібні витрати і не в купців. Якби можна, вона впала б батькові до ніг і благала б його, щоб не грав з тими людьми, принаймні тепер, коли їх матеріальне становище таке тяжке. За кілька днів, як будуть одержані гроші за сервіз, вона сама дасть батькові кількасот карбованців і попросить, щоб він програв їх тому панові Вокульському, аби нагородити його ще щедріше, аніж вона нагородить Миколая, коли повертатиме йому борг.

Але чи зручно їй так зробити, навіть поговорити про це з батьком?

– Вокульський?.. Вокульський?.. – шепоче панна Ізабелла. Хто ж він такий, той Вокульський, який так несподівано постав перед нею в кількох образах? Які у нього справи з тіткою, з батьком?

І от їй починає здаватись, що вона вже кілька тижнів тому щось про нього чула. Якийсь купець недавно пожертвував кілька тисяч карбованців на благодійні цілі, але не була певна, чим він торгує – чи то дамськими туалетами, чи хутром. Потім ще говорили, що якийсь купець під час російсько-турецької війни заробив великі гроші, але вона не дочула, чи то був швець, у якого вона замовляла взуття, чи її перукар. І аж тепер вона пригадує, що той купець, який пожертвував гроші на благодійну мету, і той, котрий заробив великі гроші, – одна й та сама особа, що це, власне, і є той Вокульський, який програє її батькові гроші в карти і якого її тітка, відома своєю пихою графиня Карольова, називає «мій шановний Вокульський».

Тепер вона пригадує навіть обличчя того чоловіка, який не хотів з нею говорити в магазині, а тільки похмуро дивився з-за величезних японських ваз. Як він на неї дивився!..

Одного разу вона зайшла з панною Флорентіною в кондитерську випити чашку шоколаду – так собі, для забавки. Вони сіли коло вікна, за яким на вулиці зібралась купка обдертих дітей. Діти дивилися на неї, на пирожні й на шоколад з цікавістю й жадобою голодних звірят. Так само дивився на неї той купець.

Панну Ізабеллу пойняв легкий дрож. І це спільник її батька?.. Як це її батькові спало на думку створювати якісь торговельні товариства, будувати якісь широкі плани, про які він ніколи раніш і не думав?.. Він хоче з допомогою міщанства стати на чолі аристократії, хоче бути обраним до міської ради, якої не було й немає…

Але ж цей Вокульський справді якийсь аферист, а може, й шахрай, якому потрібне гучне ім’я для його афер. Такі випадки бували. Скільки відомих прізвищ німецької та угорської аристократії загрузло в торговельних операціях, в яких вони нічого не розуміли, та не більше, мабуть, розуміє і її батько.

Уже зовсім смеркло; на вулиці засвітили ліхтарі, і світло їх відбило на стелі будуара панни Ізабелли віконні рами та зборки фіранок. Тінь нагадувала хрест на ясному тлі, на який повільно насувається темна хмара. «Десь я вже бачила такого хреста, таку хмару й таку ясну далину?» – подумала панна Ізабелла. Вона почала пригадувати всілякі місцевості, які бачила в своєму житті, – й замріялась. Їй здалося, що вона їде каретой) по якійсь знайомій місцевості. Пейзаж схожий на величезне коло з лісів та зелених гір, а її карета на краго того кола і з’їжджає вниз. Але чи з’їжджає? Бо вона ні до чого не наближається й ні від чого не віддаляється, немов стоїть на місці. Ні, таки з’їжджає: це помітно по відображенню сонця, що відбивається в лакованому крилі карети і, тремтячи, повільно посувається назад. До того ж чути гуркіт… Що це – гуркіт екіпажа на вулиці?.. Ні, то гуркочуть машини, що працюють десь у глибині отого кола з гір і лісів. Там, унизу, видно навіть якесь озеро чорного диму й білої пари в зелених берегах.

Тепер панна Ізабелла помічає батька, який сидить поруч неї й уважно розглядає свої нігті, час від часу позираючи на пейзаж. Карета так само стоїть на краю кола ніби нерухомо, тільки відображення сонця на лакованому крилі повільно посувається назад. Ця уявна нерухомість чи прихований рух страшенно дратує панну Ізабеллу. «Чи ми їдемо, чи стоїмо?…» – питає вона батька. Але батько нічого не відповідає, наче не бачить її, – він розглядає свої викохані нігті і вряди-годи позирає на пейзаж.

Раптом (карета так само трясеться, так само чути гуркіт) з озера чорного диму й білої пари виринає до пояса постать якогось чоловіка. У нього коротко острижене волосся, смугляве обличчя, яке нагадує піхотного полковника Трості (а може, гладіатора з Флоренції), і величезні червоні руки. На ньому засмальцьована сорочка з підкоченими вище ліктів рукавами; в лівій руці, притуленій до грудей, він держить розгорнені віялом карти, а в правій, піднятій над головою, держить одну карту, яку, видно, хоче кинути на переднє сидіння карети. Нижньої частини постаті не видно з диму. «Тату, що він робить?» – злякано питає панна Ізабелла. «Грає зі мною в пікет», – відповідає батько, також тримаючи в руках карти. «Але ж то страшний чоловік, папа!» «Навіть такі не роблять нічого лихого жінкам», – відповідає пан Томаш.

Тільки тепер панна Ізабелла помічає, що чоловік в сорочці дивиться на неї якимось особливим поглядом, весь час тримаючи руку з картою над головою. Дим і пара, що клубочаться в долині, часом закривають його розстебнуту сорочку й суворе обличчя; ось він потонув у них зовсім – його нема. Крізь дим тільки невиразно блищать його очі та видно голу по лікоть руку з картою. «Що означає та карта, папа?» – питає вона батька.

Але батько спокійнісінько дивиться в свої карти й нічого не відповідає, немов і не бачить її. «Коли ми нарешті виїдемо з цього місця?..»

І хоч карета трясеться, а відображення сонця на крилі весь час посувається назад, – унизу видно озеро диму, а в ньому напівзануреного чоловіка й підняту руку з картою.

Панну Ізабеллу поймає неспокій, вона напружує пам’ять, всю силу думки, щоб відгадати, що означає карта, яку держить той чоловік…

Може, то гроші, які він програв батькові в пікет? Мабуть, ні: Моще, його пожертва благодійному товариству?

Теж ні. Може, тисяча карбованців, які він дав її тітці на сирітський притулок, а може – квитанція за фонтан, пташок і килими на оздоблення гробу господнього?.. Також ні.

Все це її не турбувало б.

Поступово панну Ізабеллу огортає великий страх: може, то векселі її батька, що їх недавно хтось викупив?.. В такому разі вона, як тільки одержить гроші за срібло й сервіз, одразу сплатить його борг і звільниться від отакого кредитора. Але чоловік, огорнений димом, все дивиться їй в очі й не кидає карти. А міг би… Ах!..

Панна Ізабелла раптом зривається з шезлонга, натикається в темряві на стілець і тремтячою рукою дзвонить.

Дзвонить вдруге, але ніхто не приходить, і вона вибігає в передпокій і в дверях стикається з панною Флорентіною, яка хапає її за руку і здивовано питає:

– Що з тобою, Бельцю?..

Світло в передпокої трохи опритомнює панну Ізабеллу.

Вона усміхається.

– Принеси, Флорцю, лампу в мою кімнату. Папа є?

– Тільки що поїхав.

– А Миколай?

– Зараз повернеться, він пішов віддати листа посильному. Що, тебе ще гірше болить голова? – питає кузина.

– Ні, – сміється панна Ізабелла, – але я задрімала, і мені щось привиділось.

Панна Флорентіна бере лампу, і вони вдвох ідуть в будуар. Панна Ізабелла сідає на шезлонгу, затуляє від світла очі й каже:

– Знаєш, Флорцю, я передумала: не продам срібла нікому чужому. Воно справді може потрапити бог його знає в які руки. Сядь зараз, будь ласка, за мій столик і напиши до тітки, що я… приймаю її пропозицію. Нехай вона позичить нам три тисячі карбованців і забирає сервіз і срібло.

Панна Флорентіна дивиться на неї з величезним здивуванням і нарешті каже:

– Це неможливо, Бельцю.

– Чому?..

– Чверть години тому я одержала від пані Мелітон листа, в якому вона пише, що срібло й сервіз уже куплені.

– Вже?.. Хто ж їх купив? – вигукує панна Ізабелла й хапає кузину за руку.

Панна Флорентіна збентежена.

– Ніби якийсь російський купець… – каже вона, але чути, що каже неправду.

– Ти щось знаєш, Флорцю!.. Прошу тебе, скажи!.. – благає її панна Ізабелла. На очі їй набігають сльози.

– Гаразд, я тобі скажу, тільки не говори батькові, – просить кузина.

– Але ж хто?.. Хто купив?..

– Вокульський, – відповідає панна Флорентіна.

Очі панни Ізабелли в одну мить висихають і набирають сталевого відтінку. Вона гнівно відштовхує руку кузини, кілька разів проходить по кімнаті сюди й туди, нарешті, сідає в крісло навпроти панни Флорентіни. Це вже не перелякана і знервована красуня, а поважна дама, готова вишпетити або й вигнати когось із слуг.

– Скажи мені, дорога кузино, – мовить вона прекрасним контральто, – що це за безглузду змову ви проти мене вчинили?..

– Я?.. Змову?.. – перепитує панна Флорентіна, притискаючи до грудей руки. – Не розумію тебе, Бельцю…

– Так. Ти, пані Мелітон і той… сміховинний герой… Вокульський…

– Я і Вокульський?.. – знов перепитує панна Флорентіна, і цього разу її здивування таке щире, що не повірити їй не можна.

– Припустімо, що ти не береш участі в змові, – каже далі панна Ізабелла, – але ти щось знаєш…

– Про Вокульського знаю те, що й усі. Він має магазин, в якому й ми купуємо, нажив великі гроші на війні…

– А про те, що він втягає батька да торговельної спілки, ти не чула?

Виразні очі панни Флорентіни широко розкриваються.

– Втягає твого батька до спілки?.. – промовила вона, здвигнувши плечима, – До якої ж спілки він може його втягнути?.. І в цю ж мить лякається власних слів…

Панна Ізабелла не могла вже сумніватися в її невинності; вона знову кілька разів пройшлась по кімнаті, немов левиця по клітці, й раптом запитала:

– Скажи мені принаймні, що ти думаєш про цього чоловіка?

– Я? Про Вокульського?.. Нічого я про нього не думаю, хіба тільки те, що він шукає популярності та впливових зв’язків.

– Отже, він задля цього пожертвував тисячу карбованців на сирітський притулок?

– Напевне. До того ж він дав ще вдвічі більше на інші благодійні цілі.

– А нащо він купив мій сервіз та срібло?

– Напевне, для того, щоб вигідно перепродати, – відповіла панна Флорентіна. – В Англії за такі речі добре платять.

– А нащо він… викупив батькові векселі?

– Відкіля ти знаєш, що то він? Це йому зовсім не вигідно.

– Нічого не знаю, – гарячково підхопила панна Ізабелла, – але я все вгадую, все розумію… Цей чоловік хоче зблизитися з нами…

– З батьком він уже познайомився, – зауважила панна Флорентіна.

– Але він хоче зблизитись зі мною! – гнівно крикнула панна Ізабелла. – Я це помітила по…

Їй соромно було сказати: «По його погляду».

– А може, ти упереджена проти нього?..

– Ні. Те, що я відчуваю зараз, – не упередження, а швидше ясновидіння. Ти навіть не уявляєш, як я його давно знаю, власне, як давно він мене переслідує. Тепер я добре пригадую, що рік тому не було жодного концерту, жодної вистави в театрі, жодної лекції, де б я його не зустріла, і тільки тепер ця… безглузда постать починає мене лякати…

Панна Флорентіна аж посунулась назад із стільцем і прошепотіла:

– Ти припускаєш, що він міг би насмілитись…

– Закохатись у мене?.. – перебила, сміючись, панна Ізабелла. – Цього я й не думала б йому боронити. Я не така наївна й не така удавано скромна, щоб не помічати, що подобаюсь… – боже мій! – навіть слугам… Колись це сердило мене, як жебрання на вулиці, як дзвінки тих самих жебраків у квартиру або листи з просьбою про допомогу. Ну, а тепер я тільки краще зрозуміла слова спасителя: «Кому багато дано, від того багато й вимагається…» Зрештою, – додала вона, здвигнувши плечима, – мужчини так безцеремонно виявляють своє захоплення, що я не тільки не дивуюся з їх упадання та нахабних поглядів, а дивуюсь, коли буває інакше. Коли я зустрічаю в товаристві мужчину, який не говорить мені про своє захоплення і переживання, або не мовчить похмуро, що свідчить про ще сильніше захоплення та переживання, або не виявляє до мене крижаної байдужості, що вже свідчить про найвище захоплення та переживання, то я відчуваю, ніби мені чогось бракує, наче я забула віяло або хустинку… О, я їх знаю – всіх отих донжуанів, поетів, філософів, героїв, всі оті чуйні, некорисливі, зламані, мрійливі або сильні душі… Знаю весь цей маскарад і – будь певна – добре вмію ним бавитись. Ха-ха-ха! Які вони смішні…

– Я тебе не розумію, Бельцю, – тихо промовила панна Флорентіна, розводячи руками.

– Не розумієш?.. То ти, мабуть, не жінка.

Панна Флорентіна відповіла спочатку заперечливим, а потім непевним жестом.

– Слухай, – вела далі панна Ізабелла. – Вже рік, як ми втратили становище в світі. Не заперечуй, бо так воно є, всі ми про це знаємо. Сьогодні ми зруйновані…

– Перебільшуєш…

– Ах, Флорцю, не втішай мене, не бреши!.. Хіба ти не чула за обідом, щог навіть ті кільканадцять карбованців, які є у мого батька зараз, він виграв в карти у… – Кажучи це, панна Ізабелла вся тремтіла. Очі її блищали, обличчя пашіло. – І от в такий екрутний час з’являється оцей… гендляр, купує наші векселі, наш сервіз, обплутує мого батька й тітку, інакше кажучи – з усіх боків наставляє на мене сільця, як мисливець на звіра. Це вже не сумно-покірний поклонник, не претендент у женихи, якому можна відмовити, це… здобичник!.. Він не зітхає, але запобігає ласки в тітки, зв’язує руки й ноги батькові, а мене хоче взяти силоміць або змусити до того, щоб я піддалась йому добровільно… Ти розумієш, яка це підлість?

Панна Флорентіна жахнулася.

– В такому разі є дуже простий вихід. Скажи…

– Кому і що?.. Може, тітці, яка готова підтримувати цього пана, аби тільки змусити мене вийти заміж за маршалка?.. Чи, може, сказати батькові, налякати його і цим прискорити катастрофу? Я зроблю тільки одне: не дам батькові вступати в будь-які спілки, хоч би мала перед ним стати навколішки, хоч би мала… заборонити йому це ім’ям покійної матері…

Панна Флорентіна дивилася на неї з захопленням.

– Ти справді, Бельцю, перебільшуєш, – сказала вона. – З твоєю енергією і геніальною прозорливістю…

– Ти не знаєш цих людей, а я бачила їх на роботі. В їх руках сталеві рейки гнуться, мов дріт. Це страшні люди.

Задля своїх цілей вони здатні використовувати всі земні сили, яких ми навіть не знаємо. Вони спроможні ламати, полонити, плазувати, ризикувати й навіть терпляче ждати…

– Ти кажеш так на підставі читаних романів…

– Я кажу так на підставі моїх передчуттів, які мене остерігають… кричать мені, що цей чоловік для того їздив на війну, щоб мене здобути… І як тільки повернувся, одразу з усіх боків узяв мене в облогу… Але нехай стережеться!.. Він хоче мене купити?.. Гаразд, нехай купує!..

Він переконається, що я дуже дорого коштую… Він хоче зловити мене в сільце? Гаразд, нехай наставляє його… Але я однак із нього вислизну, хоч би в обійми маршалка…

О боже!.. Я навіть не догадувалась, в яку глибоку прірву ми падаємо, поки не побачила її дна. З салонів Квіриналу[28]28
  Квіринал – один з семи римських пагорків; з 1870 року назва резиденції італійських королів.


[Закрыть] – в галантерейний магазин… Це вже навіть не падіння, це – ганьба…

Вона сіла в шезлонг і, затуливши обличчя руками, заридала.