Текст книги "Лялька"

Автор книги: Болеслав Прус

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 57 страниц)

Рівно об одинадцятій він був у кабінеті адвоката, де вже застав старого Шлангбаума. Він мимоволі зауважив, що сивоволосий єврей солідно виглядає на тлі коричневих меблів та шпалерів, а адвокатові дуже личать капці з коричневого сап’яну.

– Вам щастить, пане Вокульський, – звернувся до нього Шлангбаум. Ви тільки надумали купити будинок, а будинки одразу дорожчають. Даю вам слово, що за півроку ви повернете собі вкладені в той будинок гроші, та ще й заробите. Ну, а я коло вас…

– Ви так думаєте? – неуважно озвався Вокульський.

– Я не думаю, – сказав Шлангбаум, – я вже заробляю. – Вчора адвокат баронеси Кшешовської позичив у мене десять тисяч карбованців до Нового року й дав вісімсот карбованців процентів.

– Що ж, у неї теж немає грошей? – спитав Вокульський адвоката.

– У неї є в банку дев’яносто тисяч карбованців, але барон заборонив їх видавати. Непоганий шлюбний контракт він уклав, га?.. – засміявся адвокат. – Чоловік забороняє жінці брати гроші, які є її безперечною власністю; в той час як сам учинив позов про розділ майна… Мені таких контрактів писати не доводилось, ха-ха!.. – сміявся адвокат, потягуючи дим з бурштинового цибуха.

– Пане Шлангбауме, – питав Вокульський, – а нащо баронеса позичила у вас ті десять тисяч?

– Ви не розумієте? – відповів Шлангбаум. – Будинки дорожчають, і адвокат пояснив баронесі, що менш як за сімдесят тисяч карбованців вона будинку Ленцьких не купить. Вона б хотіла купити за десять тисяч, але що ж ти вдієш…

Адвокат сів за стіл і взяв слово.

– Отже, шановний пане Вокульський, будинок панства Ленцьких (він легенько вклонився) купую для вас не я, а присутній тут (він знову вклонився) пан С. Шлангбаум…

– Можу купити, чому б ні? – пробурмотів Шлангбаум.

– Але не менш, як за дев’яносто тисяч, – нагадав Вокульський, – причому мусять бути кон-ку-рен-ти, – підкреслив він.

– Чому б ні? Це не мої гроші!.. Якщо хочете їх платити, то будете мати конкурентів… Якби я мав стільки тисяч карбованців, скільки тут, у Варшаві, можна знайти для всякого діла дуже порядних людей, до того ж католиків, то я був би багатший за Ротшільда.

– Отже, будуть пристойні конкуренти, – повторив адвокат. – Прекрасно. Зараз я передам панові Шлангбаумові гроші…

– Це непотрібно, – сказав Шлангбаум.

– А потім ми складемо актика, за яким шановний пан С. Шлангбаум позичково одержує від вельмишановного пана Вокульського дев’яносто тисяч карбованців, яка сума забезпечується новопридбаним будинком. Якщо ж пай С. Шлангбаум до дня 1 січня 1879 року вищезазначеної суми не поверне…

– І не поверну…

– В такому разі куплений ним будинок вельмишановного пана Ленцького переходить у власність шановного пана Вокульського.

– Хоч би й зараз… Я туди й не загляну, – відповів Шлангбаум, махнувши рукою.

– Чудово! – вигукнув адвокат. – Завтра ми матимемо актика, а за тиждень… десять днів і будинок. Тільки коли б ви, шановний пане Станіславе, не втратили на цьому ділі тисяч десять-п’ятнадцять.

– Тільки виграю, – відповів Вокульський і попрощався з адвокатом і Шлаигбаумом.

– Ага, одну хвилинку, – сказав адвокат, проводжаючи Вокульського до передпокою. – Наші графи вирішили увійти членами до спілки, але трохи зменшують паї і вимагають якнайпильнішого контролю.

– Це правильно.

– Особливо обережним став граф Літинський. Не розумію, що з ним сталося…

– Він дає гроші, через те й обережний, поки давав тільки слово, був сміливіший.

– Ні, ні, ні! – перебив його адвокат. – Щось воно не те, і я все це взнаю… Хтось нам напаскудив…

– Не нам, а мені, – усміхнувся Вокульський. – Кінець кінцем мені однаково, і я не сердився б, якби ці панове зовсім не вступали до спілки…

Він ще раз попрощався з адвокатом і поспішив у магазин. Там знайшлося кілька невідкладних справ, які затримали його несподівано довго. В Лазенки він прибув аж о пів на другу.

Прохолода парку не тільки не заспокоїла його, э ще більше збудоражила. Він ішов так швидко, що часом думав: чи не привертав цим уваги прохожих? Тоді він уповільнював крок, відчуваючи, як груди його от-от розірвуться від нетерплячки.

– Мабуть, я вже їх не зустріну!.. – в розпачі повторював він.

Нарешті коло ставка, на тлі зелених клумб, він помітив попелясту накидку панни Ізабелли. Вона стояла на березі в товаристві графині й батька і кидала медяники лебедям, один з яких навіть вийшов із води на своїх бридких лапах

1 став коло ніг панни Ізабелли.

Першим помітив Вокульського пан Томаш.

– Оце так сюрприз! – вигукнув він. – Ви в цей час у Лазенках?..

Вокульський уклонився дамам і з радісним здивуванням помітив рум’янець на лицях панни Ізабелли.

– Я приходжу сюди, коли стомлююсь від роботи… тобто досить часто…

– Шануйте свої сили! – урочисто зауважив пан Томаш і насварився на нього пальцем. – A propos, – додав він півголосом. – Уявіть собі, баронеса Кшешовська за мій будинок уже хоче дати сімдесят тисяч карбованців… Я, напевне, візьму тисяч сто або й сто десять… Чудесна річ ці торги!..

– Я так рідко вас бачу, пане Вокульський, – втрутилась графиня, – що одразу звертаюся до вас в одній справі.

– Я до ваших послуг.

– Прошу вас, пане Вокульський! – казала графиня, з комічною покірливістю складаючи руки. – Пожертвуйте колоду ситцю для моїх сиріток… Бачите, як я навчилась жебрачити?

– Може, ви дозволите, графине, надіслати вам дві колоди?..

– Тільки в тому разі, коли друга колода буде – лляне полотно…

– Ой, тітусю, це вже занадто!.. – сміючись, перебила її панна Ізабелла. – Якщо ви не хочете остаточно розоритись, то втікайте відціля якнайшвидше, – звернулась вона до Вокульського. – Я заберу вас до оранжереї, а папа з тітусею нехай тут відпочинуть…

– Бельцю, а ти не боїшся? – озвалася тітка.

– Ви, тьотю, мабуть, не маєте сумніву, що в товаристві пана Вокульського зі мною нічого поганого не станеться…

Вокульському шугнула в голову кров, на губах графині промайнула ледве помітна усмішка.

Це була одна з тих хвилин, коли природа, стримавши свої могутні сили, немов припиняє свою споконвічну роботу, щоб яскравіше вирізнити щастя істот малих і смертних.

Вітер ледве подихав немов для того, щоб прохолодити пташок, які спали по гніздах, та допомогти летіти комахам на весільний бенкет. Листя на деревах ледве тріпотіло, немов порушувало його не повітря, а тихо сковзаюче сонячне проміння. Подекуди, в вологій гущавині, мінилися барвисті краплі роси, наче відблиски райдуги, що впала з неба.

Здавалося, все завмерло: сонце і дерева, снопи світла й тіні, лебеді на ставку, рої комарів над лебедями, навіть блискуча хвиля на синій поверхні води. Вокульському здалося, що в цю мить нестримний плин часу відділився від землі, залишивши по собі лише кілька білих смуг на небі, – і з цієї миті вже ніщо на землі не зміниться, а залишиться таким, як є, навіки. І що вони з панною Ізабеллою вічно ходитимуть по освітлених луках, під зеленими хмарами дерев, серед яких подекуди, як пара чорних брильянтів, поблискують цікаві очі птаха. Що в ньому ніколи не зникне відчуття незмірної тиші, f а в неї оцей замріяний погляд і яскравий рум’янець на лицях і що поперед них завжди, як оце й зараз, летітимуть і цілуватимуться в повітрі два білих метелики.

Вони вже були на півдорозі до оранжереї, коли панна Ізабелла, збентежена цією тишею в природі й між ними, заговорила:

– Правда, який чудовий день? В місті спека, а тут приємна прохолода. Я дуже люблю Лазенки о цій годині: людей мало, і кожен може знайти куточок собі до вподоби. Ви любите самотність?

– Я звик до неї.

– Ви ще не бачили Россі?.. – спитала вона, ще більш червоніючи. – Як, ви не бачили Россі? – повторила вона здивовано.

– Ще ні, але я… піду…

– Ми з тітусею були вже на двох спектаклях.

– Я ходитиму на всі.

– Ах, як це добре! Ви переконаєтесь, який це великий артист. Особливо гарно грає він Ромео, хоч він уже… й не першої молодості… Тітуся і я знаємо його особисто ще з Парижа… Дуже приємний чоловік, але насамперед геніальний трагік. В його грі справжній реалізм поєднується з найпоетичнішим ідеалізмом…

– Він, мабуть, справді великий артист, коли викликає у вас таке захоплення і симпатію.

– Ви не помилились. Я знаю, що не зроблю в житті нічого надзвичайного, але принаймні я вмію цінити незвичайних людей… На кожному полі діяльності… навіть на сцені. Але уявіть собі, Варшава не оцінила його належним чином…

– Чи це можливо? Він все ж таки чужоземець…

– А ви злоязикий, – усміхнулась вона. – Але я віднесу це зауваження на карб Варшави, а не Россі… Мені справді соромно за наше місто! Якби я була публікою (звичайно, публікою чоловічої статі), я закидала б його квітами, а руки у мене попухли б від оплесків… А тут оплески дуже ріденькі, а про квіти ніхто й не думає..: Ми ще справжні варвари…

– Оплески і квіти – це такі дрібниці, що на найближчому спектаклі Россі їх буде швидше забагато, аніж замало, – сказав Вокульський.

– Ви певні? – спитала вона, пильно дивлячись йому б вічі.

– Певний… Навіть гарантую, що так буде.

– Я буду дуже задоволена, якщо ваше пророцтво здійсниться. Може, вже повернемось до наших?..

– Кожен, хто робить вам приємність, заслуговує на найвищу пошану…

– Пробачте! – сміючись, перебила його панна Ізабелла. – Ви сказали комплімент самому собі…

Вони повернули від оранжереї назад.

– Уявляю собі здивування Россі, коли він почує овації, – знову заговорила панна Ізабелла. – Він уже ні на що тут не сподівався і, мабуть, шкодує, що приїхав у Варшаву. Артисти, всі без винятку, аж до найвизначніших, – це особливі люди: без слави і шани вони не можуть жити так само, як ми без їжі й повітря. Самопожертва, праця, нехай найплодотворніша, але скромна – це не для них. Вони неодмінно повинні висуватись на перший план, привертати до себе всі погляди, панувати над серцями тисяч. Россі сам каже, що волів би вмерти на рік раніш на сцені при переповненому й захопленому залі, аніж на рік пізніше в тісному колі небагатьох поклонників. Як це дивно!..

– Він має рацію, коли повен театр для нього – найвище щастя.

– Ви гадаєте, що є таке щастя, задля якого варто заплатити коротким життям? – спитала панна Ізабелла.

– І нещастя, яких варто уникати тим самим способом, – відповів Вокульський.

Панна Ізабелла замислилась, і далі вони йшли мовчки.

Тим часом, сидячи над ставком і годуючи лебедів, графиня говорила з паном Томашем:

– Ти помітив, що цей Вокульський наче цікавиться Веллою?..

– Не думаю…

– Навіть дуже, теперішні купці уміють будувати сміливі плани.

– Від проекту до його здійснення – величезна дистанція, – трохи роздратовано відказав пан Томаш. – А хоч би було й так, це мене зовсім не обходить. За думки пана Вокульського я не відповідаю, а за Бельцю я спокійний.

– Кінець кінцем я нічого проти цього не маю, – додала графиня. – Що б далі не сталося, я мирюся з волею божою, особливо, коли це на користь бідним… Мій притулок незабаром стане найпершим у місті, і тільки через те, що цьому панові подобається Бельця…

– Перестань… Он вони повертаються!.. – перебив її пан Томаш.

Справді, панна Ізабелла і Вокульський показалися в кінці алеї.

Пан Томаш уважно придивився і тільки тепер зауважив, що з них гарна пара: він на голову вищий, атлетичної будови, ступав твердо, по-військовому; вона трохи дрібніша, але стрункіша, посувалася поруч, немов пливла. Навіть білий циліндр і світле пальто Вокульського приємно гармоніювало з попелястою накидкою панни Ізабелли. «Нащо він носить цей білий циліндр?..» – з досадою подумав пай Томаш. І раптом йому прийшла до голови дивна думка: що цей скоробагатько Вокульський за право носити білий циліндр повинен платити йому принаймні п’ятдесят процентів на вкладений капітал. Але тут навіть сам пан Томаш знизав плечима.

– Ах, тьотю, як там гарно, в тих алеях! – вигукнула, підходячи, панна Ізабелла. – Ми з вами ніколи не буваємо в тім краю. А Лазенки тільки тоді приємні, коли ходиш швидко й далеко.

– В такому разі попроси пана Вокульського, щоб він частіше супроводив тебе, – відповіла графиня якимось особливо солодким тоном.

Вокульський уклонився, панна Ізабелла ледве помітно нахмурилась, а пан Томаш сказав:

– Чи не пора додому?

– Мабуть, пора, – відказала графиня. – Ви ще зостаєтесь, пане Вокульський?

– Зостаюсь. Ви дозволите провести вас до екіпажа?

– Просимо. Бельцю, візьми мене під руку.

Графиня з панною Ізабеллою пішли попереду, а за ними пан Томаш з Вокульським. Білий циліндр на Вокульському викликав у пана Томаша таке роздратовання й досаду, що він тільки з чемності змушував себе усміхатись. Нарешті, щоб чимось розважити Вокульського, він знову почав говорити про свій будинок, за який, після сплати боргів, сподівався одержати сорок або п’ятдесят тисяч карбованців чистого прибутку.

Ці цифри, в свою чергу, зіпсували настрій Вокульському; він вирішив, що понад тридцять тисяч уже нічого не може додати.

Але коли під’їхав екіпаж і пан Томаш, посадивши графиню й дочку і сівши сам, гукнув: «Рушай!», у Вокульського зникло неприємне почуття і знов прокинулась туга за панною Ізабеллою. «Так коротко!» – зітхнув він, дивлячись на пожежну зелену бочку, що поливала брук.

Він ще раз пішов до оранжереї, відшукуючи сліди черевичків панни Ізібелли на дрібному піску. Але там. уже щось змінилося. Вітер повіяв дужче, скаламутив у ставку воду, порозганяв метеликів і птахів, зате нагнав більше хмар, які все частіше притемняли світло сонця. «Як тут нудно!» – шепнув він і повернув до шосе.

Сівши в свій екіпаж і примруживши очі, він ні про що не думав, а тільки втішався легким похитуванням ресор. Йому здавалось, що він, наче птах, сидить на гілці, яку вітер гойдає вправо і вліво, вгору і вниз, потім раптом зареготав, згадавши, що це погойдування коштує йому тисячу карбованців на рік. «Дурний же я, дурний! – повторював він. – Чого я пнуся між люди, які або не розуміють моїх жертв, або сміються з моїх незграбних зусиль. Нащо мені оцей екіпаж?..

Хіба я не міг би їздити візником або отим деренчливим омнібусом з полотняними фіранками?..»

Спинившись перед своїм домом, він пригадав обіцянку, яку дав панні Ізабеллі про овації для Россі. «Звичайно, він матиме овації, та ще які!.. Завтра спектакль…»

Надвечір він послав слугу в магазин по Обермана. Сивий інкасатор прибіг негайно, з тривогою питаючи себе, чи не передумав, бува, Вокульський та чи не скаже йому повернути загублені гроші?..

Але Вокульський зустрів його дуже привітно і навіть запросив до свого кабінету, де вони з півгодини про щось говорили. Але про що?..

Питання, про що Вокульський міг говорити з Оберманом, дуже зацікавило слугу. Звичайно, про загублені гроші…

Дбайливий слуга по черзі прикладав до дірки в замку то вухо, то око, багато чув, багато бачив, але нічого не розумів. Він бачив, як Вокульський давав Оберманові велику пачку асигнацій по п’ять карбованців, і чув отакі дивні слова:

– У Великому театрі… на балконі й на гальорці… капельдинерові кошик квітів… букет через оркестр… «Що воно за чорт! Чи не почав наш старий уже й театральними квитками гендлювати?»

Почувши, що в кабінеті прощаються, слуга втік у передпокій, щоб перехопити там Обермана. Коли інкасатор вийшов, він спитав:

– Ну як, скінчилось діло з грішми?.. Дуже я тут багато роботи доклав, щоб умовити хазяїна появити до вас милость. Спочатку він усе відмовлявся, а потім каже: «Побачимо, зробимо, що можна буде!..» А тепер бачу, що ви добилися свого… Як там у хазяїна настрій?..

– Як звичайно, – відповів інкасатор.

– Але й наговорилися ви в ним. Мабуть, не тільки про гроші… Може, й про театр, бо хазяїн страшенно до того театру охочий…

Але Оберман непривітно глипнув на нього і вийшов. Слуга в першу мить аж рота роззявив від здивування, потім опам’ятався і погрозив кулаком.

– Почекай! – бурчав він. – Я тобі віддячу… Дивіться на нього, який великий пан… Украв чотириста карбованців і вже задається, не хоче з людиною говорити!..

Розділ вісімнадцятий
ЗДИВУВАННЯ, ПОБОЮВАННЯ ТА СПОСТЕРЕЖЕННЯ СТАРОГО ПРОДАВЦЯ

Для папа Ігиаца Жецького знову настав час тривог та здивувань.

Той самий Вокульський, який рік тому полетів у Болгарію, а кілька тижнів тому, як магнат, бавився скачками та дуелями, той самий Вокульський раптом виявив велике замилування до театру. Та нехай би хоч до польського, а то до італійського. Він, котрий ні слова не розумів, по-італійськи!

Ця нова манія дивувала і смутила не тільки пана Жецького.

Одного разу, наприклад, старий Шлангбаум півдня шукав Вокульського, певне, в якійсь важливій справі. З’явився він у магазин, – Вокульський тільки що пішов з магазину, сказавши надіслати Россі велику вазу саксонського фарфору. Побіг на квартиру – Вокульський тільки що поїхав до Барде по квіти. Старий Шлангбаум, щоб догнати його, мусив узяти візника, хоч і кривився. Але візник зажадав сорок грошів, і поки вони сторгувались за злотий і вісім грошів та доїхали до Барде, Вокульського там уже не було.

– А куди він поїхав, ви не знаєте? – спитав Шлангбаум садівника, який з допомогою кривого ножа нищив найкращі квіти.

– Хіба я знаю? Мабуть, до театру, – відповів садівник таким тоном, наче хотів отим кривим ножем перерізати Шлангбаумові горло.

Старий, якому саме так і здалося, мов опечений, вискочив з оранжереї і, наче камінь, пущений із пращі, впав у бричку. Але візник (видно, порозумівшись з кровожерним садівником) заявив, що ні за які скарби в світі не поїде далі, хіба що купець заплатить йому сорок грошів за один кінець та ще поверне два гроші, які не додав за першу поїздку.

У Шлангбаума защеміло серце, і в першу мить він хотів або вилізти з брички, або покликати поліцію. Проте згадав, яка тепер у християнському світі панує злість та несправедливість, яка запекла ворожість до євреїв, згодився на всі вимоги безсоромного візника і, стогнучи, поїхав до театру.

Там насамперед він не знав, з ким говорити, потім з ним не хотіли говорити, кінець кінцем він довідався, що пан Вокульський допіру був, але поїхав в Єрусалимські Алеї.

У воротях ще навіть чути було гуркіт його екіпажа…

У Шлангбаума опали руки. Він поплентався пішки в магазин Вокульського, по дорозі принагідно сотий раз проклинаючи свого сина за те, що той називає себе Генріком та ходить у сюртуку і їсть трефне, і нарешті пішов скаржитись панові Жецькому.

– Ну, – почав він жалісним голосом, – що він собі виробляє, цей ваш пан Вокульський!.. У мене було таке діло, що він за п’ять днів міг заробити на свій капітал триста карбованців… А я собі теж заробив би карбованців зо сто…

Але він собі їздить по місту, а я на самих візників витратив два злоти і двадцять грошів… Вей! Що то за розбійники, оті візники!..

Звичайно, що пан Ігнац уповноважив Шлангбаума провести ту справу і не тільки повернув йому витрачені на візника гроші, але ще й найняв на власний кошт екіпаж до Електоральної вулиці. Це так розчулило старого єврея, що він зняв з сина батьківське прокляття і навіть запросив його на сабашковий обід. «Як би там не було, – думав Жецький, – дурна історія з тим театром, тим більше, що Стах починає занедбувати справи…»

Іншим разом до магазину завітав усіма шанований адвокат, права рука князя, юридичний порадник усієї аристократії, щоб запросити Вокульського на якусь вечірню нараду. Пан Ігнац не знав, де посадити такого славетного чоловіка і як радіти з тієї честі, якою він пошанував його Стаха. Тим часом Стах не тільки не був зворушений такими почесними запросинами, а ще й відмовився, що навіть трохи образило адвоката, який пішов, сухо попрощавшись.

– Чому ти відмовився? – в розпачі запитав Ігнац.

– Бо мушу бути сьогодні в театрі, – відповів Вокульський.

Але справжнє обурення опанувало Жецького, коли того самого дня інкасатор Оберман прийшов до нього о сьомій годині вечора і попросив прийняти сьогоднішній звіт.

– Після восьмої… після восьмої… – відповів пан Ігнац. – Зараз я не маю часу.

– А після восьмої я не матиму часу, – відказав Оберман.

– Як так?.. Що це означає?..

– А те означає, що в пів на восьму я мушу бути з нашим хазяїном у театрі… – буркнув Оберман, ледве помітно здвигнувши плечима.

В цю ж мить до Жецького підійшов усміхнений Земба.

– Ви вже йдете з магазину, пане Зембо? Без чверті сім? – спитав здивований пан Ігнац, широко розплющивши очі.

– Я несу Россі квіти, – чемно сказав пан Земба і ще приємніше усміхнувся.

Жецький ухопився обома руками за голову.

– Подуріли всі з тим театром! – крикнув він. – Може, ви ще й мене туди потягнете?.. Але зі мною вам не вдасться!..

Передчуваючи, що Вокульський от-от почне намовляти й його, пан Ігнац склав собі в думці промову, в якій мав сказати, що не тільки не піде на італійців, а й його, Вокульського, віднадить отакими приблизно словами:

– Облиш ти ці дурниці!.. – І так далі.

Тим часом Вокульський, замість намовляти його, прийшов одного разу в магазин о шостій і, заставши Жецького над рахунками, сказав:

– Дорогий Ігнаце, сьогодні Россі грає Макбета. Сядь, будь ласка, в першому ряду партеру (ось тобі квиток) і після третьої дії подай йому оцей альбом…

1 без ніяких церемоній та дальших пояснень вручив панові Ігнацові альбом з краєвидами Варшави та портретами варшав’янок, який коштував щонайменше п’ятдесят карбованців!..

Пан Ігнац відчув себе глибоко ображеним. Він устав із свого крісла, насупив брови і вже був роззявив рота, щоб висловити своє обурення, але Вокульський раптом вийшов з магазину, навіть не глянувши на нього.

І, звичайно, панові Ігнацові довелося піти в театр, щоб не завдавати прикрості Стахові.

В театрі з паном Ігнацом стався цілий ряд несподіванок.

Насамперед він потрапив на сходи, що вели на гальорку, де він бував за своїх давніх добрих часів. Там капельдинер вказав йому, що у нього квиток в перший ряд партеру, і глянув на нього таким поглядом, який свідчив, що темно-зелений сюртук пана Жецького, альбом під пахвою і навіть фізіономія ala Наполеон III здалися йому дуже підозрілими.

Засоромлений пан Ігнац пройшов у головний вестибюль, притискаючи ліктем альбом і кланяючись усім дамам, коло яких мав честь проходити. Така незвичайна для варшавської публіки чемність уже в вестибюлі привернула загальну увагу. Всі стали питати одне одного: хто це? І хоч його ніхто не впізнав, проте всі одразу помітили, що циліндр пана Ігнаца був модним років з десять тому, галстук – п’ять, а темно-зелений сюртук та вузенькі картаті штани походили ще з давнішньої доби. Всі вважали його за іноземця; аж коли він запитав швейцара, кудою пройти в перший ряд, навколо залунав сміх.

– Мабуть, якийсь шляхтич з Волині, – догадувались франти. – Але що у нього під пахвою?

– Може, пиріг з капустою або гумова подушка…

Обшмаганий глузуванням, облитий холодним потом, пан Ігнац дістався нарешті до свого рятівного крісла. Був початок восьмої години, і глядачі тільки-но почали сходитись: вони зрідка заходили в партер і, не скидаючи капелюхів, сідали на свої місця. Ложі ще були порожні, тільки на балконах чорніли люди, а на гальорці вже лаялись і гукали поліцію.

– Наскільки я розумію, публіка нудьгувати не буде, – з вимушеною усмішкою сказав пан Ігнац, сідаючи в першому ряду.

Спочатку він припав очима до дірки в правій половині завіси й заприсягся не зводити їх з неї. Але через якийсь час хвилювання його вщухло, і він так обісмілився, що навіть почав озиратися навколо. Зал здався йому невеликим і брудним, він замислився над причиною цих змін і аж тоді пригадав, що останній раз був у театрі на «Гальці» з участю Добрського років з шістнадцять тому…

Тим часом публіка заповнювала зал, і пан Ігнац, побачивши в ложах чарівних дам, зовсім підбадьорився. Він навіть вийняв з кишені невеликого бінокля і почав розглядати публіку, але при цьому зробив невеселе відкриття: його теж розглядали – з задніх рядів партеру, з амфітеатра, навіть з лож… Коли ж він переключив свою увагу з зору на слух, то почув, що круг нього літають, як оси, такі фрази:

– Що воно за оригінал?..

– Якийсь з провінції.

– Але де він доп’яв такого сюртука?..

– Ви тільки подивіться на його брелоки коло ланцюжка! Кумедія!

– Або хто тепер носить таку зачіску!..

Ще трохи, і пан Ігнац покинув би свій альбом і циліндр і втік би з театру. На щастя, він побачив у восьмому ряду знайомого фабриканта пірників, який у відповідь на поклін папа Ігнаца залишив своє місце і прийшов у перший ряд.

– Ради бога, пане Піфке, – пошепки став благати спітнілий пан Ігнац. – Сідайте на моє місце, а я сяду на ваше…

– З великою охотою! – голосно відповів рум’яний фабрикант. – А що, вам тут погано?.. Прекрасне місце!..

– Чудове. Але я хотів би сидіти далі… Тут душно…

– Там теж, але я можу пересісти. А що це у вас за пакет?

Аж тепер Жецький пригадав про свій обов’язок.

– Та знаєте, дорогий пане Піфке… Один поклонник оцього… оцього Россі…

– О, хто ж не поклонник Россі! – відповів Піфке. – У мене є лібретто «Макбета», хочете?

– Дякую. Але… той поклонник, знаєте, купив у нас коштовний альбом і просив після третьої дії вручити його Россі…

– Я це зроблю з великою приємністю! – вигукнув гладкий Піфке, вмощуючись у кріслі Жецького.

Пан Ігнац пережив ще кілька дуже неприємних хвилин.

Насамперед він мусив обійти весь перший ряд, де франти з іронічною усмішкою поглядали на його сюртук, галстук та оксамитну жилетку. Потім він став пробиратись на своє місце в восьмому ряду, де на його вбрання, правда, дивились без іронії, але йому весь час довелося доторкатись до колін дам-глядачок…

– Тисяча пробачень, – засоромлено бурмотів пан Ігнац. – Тут так тісно…

– Ви могли б не вживати таких двозначних слів, – озвалася одна з дам, але в її трохи підмальованих очах пан Ігнац не побачив гніву за свій вчинок. Проте він був такий збентежений, що охоче пішов би висповідався, аби очистити свою душу від отих доторкань до колін…

Нарешті він знайшов свого стільця і з полегкістю зітхнув.

Тут на нього принаймні не звертали уваги, по-перше, тому, що місце було скромне, а по-друге тому, що почалась вистава.

Спочатку гра артистів не цікавила пана Ігнаца, отож він поглядав на всі боки і помітив Вокульського. Той сидів у четвертому ряду й дивився зовсім не на Россі, а на ложу, яку займали панна Ізабелла, пан Томаш і графиня. Жецький кілька разів у житті бачив загіпнотизованих людей, і йому здалося, що та ложа гіпнотизує Вокульського. Він сидів нерухомо, немов сонний, але з широко розплющеними очима.

Хто ж би то міг так заворожити Вокульського? Пан Ігнац неспроможний був догадатись. Та він помітив інше: коли Россі не було на сцені, панна Ізабелла байдуже розглядала зал або розмовляла з тіткою, але як тільки Макбет Россі з’являвся, вона до половини закривала обличчя віялом і просто впиналася в актора своїми прекрасними замріяними очима. Часом віяло з білого пір’я опадало на коліна панни Ізабелли, і тоді Жецький спостерігав на її обличчі той самий загіпнотизований вираз, який так здивував його в Вокульському.

Помітив він і ще багато чого іншого. Коли на прекрасному обличчі панни Ізабелли позначався найвищий захват, Вокульський підіймав руку і гладив себе по голові. І тоді, немов по. команді, на балконі й на гальорці зривалася буря оплесків і верескливі вигуки: «Браво, браво, Россі!» Панові Ігнацу навіть здавалось, що в цьому хорі він чує охриплий голос інкасатора Обермана, який першим починав горлати й останнім замовкав. «Що воно за чорт! – думав він. – Невже Вокульський диригує клакою?»

Проте він одразу відкинув це несправедливе підозріння.

Россі. таки грав чудово, і всі аплодували йому з однаковим запалом. Але найбільше галасував життєрадісний фабрикант пірників, пан Піфке, який після третьої дії, згідно з умовою, з великою домною підніс Россі альбом.

Великий актор навіть не кивнув головою Піфке, зате низько уклонився до ложі, в якій сиділа панна Ізабелла, – а може, тільки в той бік. «Це мені привиділось, – думав пан Ігнац, виходячи з театру. – Не настільки ж уже дурний мій Стах!..»

Кінець кінцем пан Ігнац був задоволений тим, що побував у театрі. Гра Россі йому сподобалась; деякі сцени, як от убивство короля Дункана або з’явлення духу Банко, справили на нього сильне враження, а боротьба Макбета на рапірах зовсім зачарувала його.

Отож, виходячи з театру, він уже не нарікав на Вокульського, навпаки, став підозрівати, що його коханий Стах навмисне вигадав оту комедію з врученням Россі подарунка, щоб зробити йому, панові Ігнацу, приємність. «Шановний Стах знає, що я тільки з примусу міг піти в італійський театр… Ну, й добре вийшло. Той хлюст здорово грає, треба буде подивитися його ще в одній виставі…

Кінець кінцем, – додав він, подумавши, – коли чоловік має стільки грошей, скільки Стах, то може робити подарунки акторам. Як на мене, то я краще подарував би щось гарненькій актрисі, але… я людина іншої доби, мене навіть називають бонапартистом і романтиком…»

Так він собі думав і стиха бурчав, але непокоїла його інша думка, яку він хотів притамувати.

Чому Стах так пильно придивлявся до тієї ложі, в якій сиділи графиня, пан Ленцький і панна Ленцька? Невже?..

Та ні!.. Вокульський досить розумний для того, щоб зрозуміти, що з того нічого не може вийти… Кожна дитина могла б зрозуміти, що та панна взагалі холодна, як крижина, зараз шалеліє за тим Россі. Як вона на нього дивилась! Часом просто непристойно, і то де? – в театрі, перед очима у тисячі людей!.. Ні, це дурниця. Недарма мене називають романтиком…»

Він знову намагався думати про що-небудь інше. Незважаючи на ніч, він пішов навіть у ресторацію, де грали троїсті музики – скрипка, рояль і арфа. Пан Ігнац з’їв порцію печені з картоплею і капустою, випив один кухоль пива, потім другий, потім третій і четвертий… і навіть сьомий. Йому зробилось так весело, що він ткнув арфістці в жменю два срібняки й почав тихенько підспівувати. А потім йому спало на думку, що він неодмінно повинен відрекомендуватись чотирьом німцям, які за столом у кутку їли грудинку з горохом. «Але чого б це я мав їм рекомендуватись?.. Нехай вони мені відрекомендуються», – думав пан Ігнац.

І його одразу опанувала думка, що ці люди неодмінно повинні відрекомендуватися, по-перше, як старшому віком, по-друге, як колишньому офіцерові угорської піхоти, що давала доброго духу німцям. Він уже навіть гукнув на офіціантку, щоб послати її до тих чотирьох панів, котрі їли грудинку з горохом, коли раптом троїсті музики, що складалися з скрипки, рояля й арфи, заграли… «Марсельєзу».

Пан Ігнац пригадав Угорщину, піхоту, Августа Каца і, відчуваючи, що на очі йому набігають сльози і що він от-от розплачеться, схопив свого циліндра, який був у моді перед франко-прусською війною, кинув на стіл карбованця й вибіг з ресторації.

Коли на вулиці його обвіяло свіже повітря, він сперся на газовий стовп і запитав сам себе: