Текст книги "Лялька"

Автор книги: Болеслав Прус

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 57 страниц)

Пан Лепцький у пантофлях і полотняному шлафроку лежав на канапі й читав «Кур’єра». Він ніжно привітався з дочкою, а коли вона сіла, подивився на неї і сказав:

– Чи тут таке світло, чи мені здається, що сьогодні у панянки поганий настрій?

– Я трохи збентежена.

– Я ж і бачу, але це від спеки. А ти сьогодні, пустунко, – промовив він, з усмішкою насварюючись на неї пальцем, – повинна добре виглядати: той Казик, як мені говорила тітка, і досі ходить женихом…

Панна Ізабелла мовчала, а батько говорив далі:

– Правда, хлопець трохи розбестився, гасаючи по світі, трохи наробив боргів, але ж – молодий, пристойний, ну і був закоханий в тебе до нестями. Йоася сподівається, що Заславська затримає його на селі на кілька тижнів, а все інше залежатиме від тебе… І знаєш, може б, це було й непогано?.. Він знатного роду, а майно якось зліпимо з різних шматочків… До того ж чоловік він світський, бувалий, до певної мірі навіть герой, якщо правда, що об’їхав круг світу…

– Я одержала листа від Кшешовської, – перебила його панна Ізабелла.

– Знову? Що ж та навіжена пише?

– Пише, що наш будинок купив не Шлангбаум, а Вокульський, і з допомогою підставних конкурентів дав за нього на двадцять тисяч більше, ніж він того вартий.

Кажучи це здавленим голосом, панна Ізабелла з тривогою дивилась на батька, побоюючись вибуху гніву. Але пан Томаш тільки встав з канапи і, клацнувши пальцями, вигукнув:

– Зажди!.. Зажди!.. А ти знаєш, що це може бути і правда…

– Як то! – схопилася з стільця панна Ізабелла. – Значить, він насмілився подарувати нам двадцять тисяч, а ти, папа, так спокійно про це говориш?

– Говорю спокійно, бо якби зачекав з продажем, то взяв би не дев’яносто, а сто двадцять тисяч…

– Але ж ми не могли чекати, якщо будинок був призначений на продаж з торгів…

– Саме через те, що не могли чекати, ми й втратили, а Вокульський може чекати, то ще заробить.

Після цього панна Ізабелла трохи заспокоїлась.

– Отже, папа, ти вважаєш, що в цьому було з його боку якесь добродійство? Бо вчора ти так говорив про Вокульського, наче він тебе причарував.

– Ха-ха-ха! – зареготав пан Томаш. – Ти просто чудова, незрівняна! Вчора я був трохи збентежений… навіть дуже збентежений, і мені щось таке… приверзлося. Але сьогодні… Ха-ха-ха! Нехай собі Вокульський переплачує за будинок, на те він і купець, щоб знати, скільки й за що платити. Він втратить на одному, а заробить на другому, і я не маю підстав ображатися на нього за те, що він брав участь у торгах, на яких продавалось моє майно. Хоч… мав би право підозрювати його в якихось махінаціях за те, наприклад, що він замість себе підставив Шлангбаума.

Панна Ізабелла палко обняла батька.

– Так, папа, – сказала вона, – маєш рацію. Я тільки не вміла розібратися в цьому. Таке підставляння євреїв на торгах доводить тільки те, що цей добродій, бавлячись у дружбу, насправді робить свої комерційні справи.

– Звичайно! – підтвердив пан Томаш. – Невже ти не зрозуміла такої простої речі? Людина він, може, й непогана, але купець завжди залишається купцем!

У передпокої гучно пролунав дзвінок.

– Це, мабуть, він. Я вийду і залишу вас самих.

Панна Ізабелла вийшла з батькової спальні, але в передпокої замість Вокульського побачила аж трьох євреїв, що голосно сперечалися з Миколаєм і панною Флорентіною.

Вона вибігла в вітальню, мало не сказавши вголос: «Боже… чого він не приходить…»

В серці її бушували суперечливі почуття. Вона підтакувала батькові, але розуміла, що все це неправда, що Вокульський на купівлі будинку не заробляє, а втрачає, і все це робить тільки для того, щоб врятувати їх із скрутного становища. І саме за це вона відчувала до нього ненависть.

– Підлий! Підлий!.. – шепотіла панна Ізабелла. – Як він смів!..

Тим часом євреї в передпокої розпочали справжню сварку з панною Флорентіною. Вони заявили, що не вийдуть з дому, поки їм не буде заплачено, що панна графівна вчора дала слово… А коли Миколай відчинив перед ними двері на сходи, вони вже почали лаятись:

– Це розбій! Шахрайство!.. Коли панам потрібні гроші, тоді вони вміють умовляти: «Мій дорогий пане Давиде!..» А як треба віддавати…

– Що це означає? – пролунав раптом чийсь голос.

Євреї замовкли.

– Що це таке?.. Що ви тут робите, пане Шпігельман?

Панна Ізабелла впізнала голос Вокульського.

– Я нічого… Прошу пробачення, ваша вельможність… Ми тільки в справі до пана графа… – пояснював уже зовсім іншим тоном Шпігельман.

– Панове казали нам прийти сьогодні по гроші.. озвався другий єврей.

– Сама панна графівна вчора дала слово, що з нами всіма сьогодні розрахуються до копійки…

– Розрахуються, – перебив Вокульський. – Я уповноважений пана Ленцького і сьогодні о шостій годині платному всім вам у своїй конторі.

– Над нами не капає. Чого вам, шановний пане, так поспішати? – сказав Шпігельман.

– Прошу прийти до мене сьогодні о шостій, а ти, Миколаю, нікого не пускай, коли пан хворий.

– Розумію, шановний пане. А наш пан чекає вас у своїй спальні. – Коли Вокульський пішов, він повипихав євреїв за двері, примовляючи – Ану, геть відціля, пархи! Геть!

– Ну, ну!.. Чого ви так сердитесь?.. – бурчали розгублені євреї.

Пан Томаш схвильовано привітався з Вокульським; у нього трохи тремтіли руки і тряслась голова.

– Подумайте тільки, що вони виробляють, оці євреї!.. – заговорив він. – Негідники… Лізуть у квартиру, лякають мою дочку…

– Я їм сказав прийти сьогодні о шостій до мене в контору і, якщо ви дозволите, то розплачуся з ними. Це велика сума?

– Дрібниця, нема про що й говорити… Якихось п’ять-шість тисяч карбованців…

– П’ять-шість? – перепитав Вокульський. – І все тільки оцим трьом?

– Ні. Їм я винен тисяч зо дві, може, трохи більше… Але, знаєте, пане Станіславе (це ціла історія!), в березні хтось викупив мої старі векселі. Хто – не знаю, але про всяк випадок треба бути напоготові.

Обличчя у Вокульського прояснилося.

– Будемо сплачувати борги тим кредиторам, котрі з’являться. А сьогодні поквитаємося з оцими трьома. Значить, ви винні їм дві-три тисячі?

– Так, так… Але прошу вас, пане Станіславе, яка неприємність! Ви платите мені за півроку п’ять тисяч карбованців процентів… Чи не принесли ви, бува, їх з собою?

– Звичайно, приніс.

– Дуже вам вдячний. Але ж яка неприємність… Саме в той час, коли ми з Беллою… і з вами збираємось їхати в Париж, євреї відбирають у мене дві тисячі! Ви розумієте, що з Парижем нічого не вийде.

– Чому? – сказав Вокульський. – Я покрию недостачу, і ви можете не чіпати своїх процентів. Сміливо можете їхати в Париж.

– Ви просто неоціненний! – вигукнув пан Томаш, кидаючись йому в обійми. – Знаєте, дорогий мій, – казав він далі, вже заспокоївшись, – я оце думав, чи не могли б ви де-небудь дістати для мене позичку, щоб розплатитися з лихварями, так… процентів за сім або за шість?

Вокульський усміхнувся з наївності пана Томаша в фінансових справах.

– Звичайно, – відповів він з доброю усмішкою, – я знайду для вас позичку. Ми віддамо тим євреям якихось три тисячі, a ви платитимете процентів… скільки ви хочете?

– Сім… шість…

– Гаразд, ви платитимете сто вісімдесят карбованців на рік, а капітал залишиться цілий.

Пан Томаш знову (вже не перший раз!) закліпав повіками, й на очі йому набігли сльози.

– Чесний… благородний чоловіче!.. – казав він, обнімаючи Вокульського. – Сам бог послав мені вас!

– А ви гадаєте, що я можу робити інакше?.. – прошепотів Вокульський.

В двері постукали. Увійшов Миколай і повідомив, що прийшли лікарі.

– Ага! – вигукнув пан Томаш. – Це сестра прислала мені цих добродіїв. Боже мій, ніколи ще не лікувався, і от… Прошу вас, пане Станіславе, підіть тепер до Бельці… Миколаю, скажи панні, що прийшов пан Вокульський. «Ось моя нагорода… моє життя!..» – думав Вокульський, ідучи за Миколаєм. У передпокої він побачив двох лікарів, обох своїх знайомих, і палко просив їх якнайуважніше поставитись де пана Томаша.

Панна Ізабелла ждала його в вітальні. Вона була трохи бліда, а тому ще прекрасніша. Вокульський привітався з нею і весело сказав:

– Я щасливий, що вам сподобався вінок для Россі.

Він знітився. Його вразив незвичайний вираз обличчя панни Ізабелли: вона дивилася на нього якось здивовано, немов бачила вперше в житті.

З хвилину вони обоє мовчали, нарешті панна Ізабелла, стріпуючи з своєї сірої сукні порошинку, спитала:

– Це ви купили наш будинок? – І пильно подивилася на нього примруженими очима.

Для Вокульського це запитання було таке несподіване, що в першу хвилину йому одібрало мову. Йому здалося, що він втратив здатність мислити; він бліднув, червонів, нарешті, опанувавши себе, притишеним голосом відповів:

– Так, я купив.

– Навіщо ж ви замість себе підставили на торгах єврея?

– Навіщо?.. – повторив Вокульський, боязко дивлячись на неї, як дитина. – Навіщо?.. Знаєте, пані, я купець і… таке вміщення капіталу могло б зашкодити моєму кредитові…

– Ви вже давно цікавитесь нашими справами. Мені здається, що в квітні… так, у квітні ви купили наш сервіз?.. – там самим тоном говорила далі панна Ізабелла.

Цей тон витверезив Вокульського. Він підвів голову і сухо сказав:

– Ви можете в будь-який час одібрати свій сервіз.

Тепер панна Ізабелла опустила очі. Вокульський помітив це і знову збентежився.

– Нащо ж ви це зробили? Нащо ви нас так переслідуєте? – сказала вона тихо.

Здавалося, вона зараз заплаче. Вокульський зовсім втратив самовладання.

– Я вас переслідую!.. – сказав він іншим уже голосом. – Та чи знайдете ви слугу… ні, пса… вірнішого за мене?.. Я вже два роки про те тільки й думаю, щоб усунути з вашого шляху всі перешкоди…

В цю мить хтось подзвонив. Панна Ізабелла здригнулась, Вокульський замовк.

Миколай відчинив двері в вітальню і сказав:

– Пан Старський.

Одночасно на порозі показався мужчина, середній на зріст, смаглявий, з невеликими бакенбардами й вусиками й ледве помітною лисиною. Обличчя його було напіввеселе, напівнасмішкувате. Він ще здалека вигукнув:

– Який же я радий, кузинко, що знову можу вас привітати!

Панна Ізабелла мовчки подала йому руку; лиця її запашіли яскравим рум’янцем, а в очах з’явився ніжний вираз.

Вокульський одійшов до столика, що стояв під стіною.

Панна Ізабелла познайомила їх:

– Иан… Вокульський… Пан Старський.

Прізвище Вокульського було вимовлено таким тоном, що Старський лише кивнув йому головою і сів за кілька кроків, повернувшись до нього боком. Вокульський, в свою чергу, сів за столик і почав розглядати альбом.

– Я чула, ви повернулися з Китаю? – спитала панна Ізабелла Старського.

– Зараз із Лондона, і мені й досі здається, що я на пароплаві, – відповів Старський помітно каліченою польською мовою.

Панна Ізабелла перейшла на англійську.

– Сподіваюсь, що на цей раз ви залишитесь в наших краях довше?

– Це не від мене залежить, – також по-англійськи відповів Старський, – А хто такий оцей добродій? – спитав він, кліпаючи оком в бік Вокульського.

– Уповноважений мого батька. Від чого ж це залежить?

– Я гадаю, що вам, кузино, не треба б про це питати, – з усмішкою відповів молодик. – Це залежить від щедрості моєї бабусі…

– Чудово… А я сподівалась почути комплімент на свою адресу.

– Мандрівники не говорять компліментів, бо з досвіду знають, що компліменти під будь-якою географічною широтою тільки дискредитують мужчину в очах жінки.

– Це відкриття ви зробили в Китаї?

– В Китаї, в Японії, а насамперед в Європі.

– І хочете застосовувати цей принцип у Польщі?

– Спробую, і якщо ви, кузино, дозволите, то почну з вас. Нам же, здається, доведеться прожити деякий час на селі разом. Правда ж?

– Так принаймні хочуть тітка й батько. Але мені не дуже подобається ваш намір перевіряти свої етнографічні спостереження.

– З мого боку це була б тільки справедлива помста.

– Ага! Значить, війна!..

– Сплата давніх боргів часто приводить до згоди.

Вокульський так уважно переглядав альбом, що у нього набрякли на лобі жили.

– Сплата, але не помста, – заперечила панна Ізабелла.

– Не помста, а нагадування про те, що я – ваш давній кредитор, кузино.

– Виходить, що ці давні борги повинна платити я? – засміялася вона. – Бачу, що, подорожуючи, ви не марнували часу!

– Я волів би не марнувати його й на селі, – сказав Старський, значливо глянувши їй в очі.

– Це залежатиме від способу помсти, – відповіла панна Ізабелла і знов почервоніла.

– Вельможний пан просить пана, – сказав Миколай, з’являючись у дверях.

Розмова урвалася. Вокульський закрив альбом, уклонився панні Ізабеллі і Старському й повільно пішов за слугою.

– Цей добродій не розуміє по-англійському?.. Він не образиться, що ми з ним не розмовляли? – спитав Старський.

– О ні, – відповіла панна Ізабелла.

– Тим краще, бо мені здалося, що він не дуже зручно почував себе в нашому товаристві.

– От він і залишив його, – недбало докінчила панна Ізабелла.

– Принеси мені з вітальні капелюха, – сказав Вокульський Миколаєві в другій кімнаті.

Миколай узяв капелюха й заніс в спальню пана Томаша.

В передпокої він почув, як Вокульський, стиснувши голову обома руками, прошепотів: «Господи милосердний!..». Коли він увійшов в кімнату пана Томаша, лікарів там уже не було.

– Уявіть собі, який фатальний збіг обставин! – вигукнув пан Ленцький. – Лікарі заборонили мені їхати в Париж і під загрозою смерті наказали вирушати на село. Слово честі, я просто не знаю, куди подітися від спеки. Але вона, видно, впливає і на вас, бо ви змінились на обличчі.

Страшенно душна квартира, правда ж?

– Правда. Дозвольте віддати вам гроші, – сказав Вокульський, виймаючи з кишені грубу пачку.

– Ага… будь ласка.

– Тут п’ять тисяч карбованців, це проценти до половини січня. Перелічіть, будь ласка. А ось розписка.

Пан Ленцький кілька разів перелічив пачку нових асигнацій по сто карбованців і підписав розписку. Одіклавши ручку, він сказав:

– Ну, це одна справа… А тепер щодо боргів…

– Сума дві-три тисячі, яку ви винні євреям, сьогодні буде сплачена…

– Але прошу вас, пане Станіславе, я не хочу даром.

Ви, будь ласка, якнайретельніше відраховуйте собі проценти.

– Від ста двадцяти до ста вісімдесяти карбованців на рік.

– Так-так, – підтвердив пан Томаш. – Але якщо… якщо мені потрібна буде ще якась сума… то до кого мені у вас звернутися?

– Другу половину процентів ви одержите в половині січня, – відповів Вокульський.

– Це я знаю. Але бачите, пане Станіславе, якби мені раптом потрібна стала якась частина мого капіталу… Не даром, звичайно… Я охоче платитиму проценти…

– Шість, – підказав Вокульський.

– Ага, шість… або сім.

– Ні, пане. Ваш капітал приносить тридцять три проценти річних, отже, його не можна позичати за сім процентів.

– Гаразд. В такому разі не позбавляйте себе мого капіталу. Але… розумієте… раптом мені стане потрібно…

– Ви можете забрати свій капітал навіть у січні майбутнього року.

– Боже борони! Я його не заберу й через десять років!

– Але я взяв ваш капітал тільки на рік.

– Як так? Чому? – здивувався пан Томаш, все ширше відкриваючи очі.

– Бо я не знаю, що буде через рік. Не щороку трапляються винятково вигідні справи.

Пан Томаш був неприємно вражений. Помовчавши з хвилину, він знову заговорив:

– A propos, що це за чутки ходять по місту, нібито ви, пане Вокульський, купили мій будинок?..

– Так, пане, я купив ваш будинок. Але через півроку можу його відпродати назад на вигідних для вас умовах.

Пан Ленцький відчув, що барва заливає йому обличчя.

Проте, не бажаючи визнати себе переможеним, запитав великопанським тоном:

– І скільки б ви хотіли відступного, пане Вокульський?

– Ніскільки. Віддам його вам за дев’яносто тисяч або навіть… дешевше.

Пан Томаш відсахнувся, розвів руками, впав на своє крісло, і по його обличчю знову покотилися сльози.

– Пане Станіславе, – казав він, – легенько схлипуючи, – я бачу, що гроші… можуть зіпсувати найкращі стосунки… Хіба я в претензії на вас за те, що ви купили будинок? Хіба я вам дорікаю?.. Бо ви говорите зі мною так, ніби образились…

– Пробачте, – перебив його Вокульський. – Але я справді трохи роздратований… мабуть, від спеки…

– О, напевне так! – вигукнув пан Томаш, встаючи л крісла і стискаючи Вокульському руку. – Отже… пробачимо один одному неприємні слова… Я на вас не серджуся, бо по собі знаю, як впливає спека…

Вокульський попрощався з ним і пішов у вітальню.

Старського там уже не було, панна Ізабелла сиділа сама.

Побачивши його, вона встала, обличчя її тепер було привітніше.

– Ви вже йдете?

– Так, і зайшов попрощатися з вами.

– А ви не забудете про Россі? – спитала вона, ледве помітно усміхаючись.

– О ні. Я попрошу, щоб йому передали вінок.

– А самі ви його не вручите? Чому?

– Сьогодні вночі я виїжджаю в Париж, – відповів Вокульський і, вклонившись, вийшов.

Панна Ізабелла з хвилину стояла здивована, потім швидко пішла до батька.

– Що це означає, папа? Вокульський дуже холодно попрощався зі мною і сказав, що сьогодні вночі їде в Париж.

– Що? Що? Що?.. – закричав пан Томаш, хапаючись обома руками за голову. – Він, напевне, образився.

– Мабуть, справді… Я сказала йому про купівлю нашого дому.

– Господи милостивий!.. Що ти наробила?.. Ну, все пропало! Тепер я розумію… Звичайно, він образився… Але, – додав він, трохи помовчавши, – хто ж знав, що він такий уразливий? Звичайнісінький же купець!..

Розділ двадцятий
ЩОДЕННИК СТАРОГО ПРОДАВЦЯ

Таки поїхав!.. Пан Станіслав Вокульський, великий організатор торговельно-транспортної спілки, великий начальник фірми з чотиримільйонним річним оборотом, взяв та й поїхав у Париж, немов поштар на сусідню вулицю…

Лише напередодні він казав (мені самому), що не знає, коли поїде, а другого дня – трах-бах – і вже його нема.

Смачненько пообідав у ясновельможних панів Ленцьких, напився кави, поколупав в зубах – і гайда! Ще б пак!

Адже пан Вокульський не якийсь там продавець, щоб просити у хазяїна відпустку раз на кілька років. Пан Вокульський – капіталіст, у нього шістдесят тисяч карбованців на рік прибутку, він живе запанібрата з графами та князями, стріляється з баронами і виїжджає, коли й куди хоче.

А ви, наймані службовці, клопочіться про торгівлю, за це ж ви одержуєте плату й дивіденди.

І це такий купець?.. Ні, це блазенство, а не купецтво!

Ну, можна поїхати навіть у Париж, навіть з дурного розуму, але не в такий час. Тут, брат ти мій, берлінський конгрес наробив шелесту, там Англія гострить зуби на Кіпр, Австрія на Боснію… А Італія кричить на пупа: «Дайте нам Трієст, бо погано буде!» В Боснії, брат ти мій, кров уже річкою ллється, і восени небезпремінно почнеться війна (хоч би з жнивами впоратись!), а він тим часом гайнув у Париж!

Так?! Але чого він так раптово виїхав у Париж? На виставку?.. А на біса йому та виставка! А може, в тій справі, яку мав зробити з Сузіним? Цікаво б мені знати, на яких це таких справах заробляють по п’ятдесят тисяч – отак собі, раз-два? Вони мені забивають баки якимись новими машинами: чи то нафтовими, чи залізничними, чи для цукрових заводів… А чи не їдете ви, лебедики, не за тими надзвичайними машинами, а за звичайнісінькими гарматами?..

Бо Франція от-от візьметься за барки з Німеччиною… Малий Неполеончик нібито сидить в Англії, але ж із Лондона до Парижа ближче, ніж з Варшави до Замостя!

Гей, пане Ігнаце! Не поспішай судити пана В. (в таких випадках краще не називати прізвища повністю), не ганьби його, бо можеш насмішити людей, опинитися в дурнях!

Тут, брат ти мій, діло не просте! І оцей пан Ленцький, який колись бував у Наполеона III, і оцей нібито актор Россі, італієць… (а Італії зараз же віддай Трієст), і оцей обід у Ленцьких перед самим від’їздом, і купівля будинку…

Панна Ленцька гарна, що й казати, але ж вона тільки жінка, та й годі, і задля неї Стах не накоїв би стільки дурниць… В цьому ділі якась п… (в таких випадках найкраще говорити скороченнями). Та ще й не мала, а велика п…

Вже минуло тижнів зо два, як бідолашний хлопець поїхав, може, назавжди… Листи пише короткі, сухі, про себе нічого не повідомляє, а мене поймає такий смуток, що не раз, їй-богу, місця собі не знаходжу. (Ну, можливо, не за ним, – а так просто, звичка).

Пам’ятаю, як він виїжджав. Ми вже зачинили магазин, і я якраз за оцим столиком пив чай (а Ір мій усе нездужає), коли раптом у кімнату вбігає Стахів лакей та як крикне:

– Пан просить! – і втік. (Та й зухвалий же він, світоплут, а до того й ледащо!..

Треба було бачити, яка в нього була морда, коли він став у дверях і гримнув: «Пан просить!» Бидло!)

Хотів я йому виказати: блазню ти, твій пан тільки для тебе пан, але він югнув так, що тільки його й бачили.

Я швиденько скінчив пити чай, Ірові налляв у мисочку молока й пішов до Стаха. Бачу, а його лакей у підворітті навів шури-мури одразу аж з трьома здоровими, як кобили, дівками. Ну, думаю, такий гультяй і чотирьом дав би ради, хоча… (З тими жінками сам чорт не второпає діла. Наприклад, пані Ядвіга: худенька, маленька, дмухни на неї, то полетить, а дивися – вже третього чоловіка увігнала в сухоти).

Виходжу нагору. Двері в кімнату не причинені, а сам Стах при світлі лампи спаковує чемодан. Всередині у мене тьохнуло.

– Що це означає? – питаю.

– Їду сьогодні в Париж, – відповідає він.

– Вчора ти казав, що не скоро поїдеш?..

– То було вчора…

Він одійшов від чемодана, трохи подумав, потім додав якимось чудним голосом:

– Ще вчора… я помилявся.

Слова ці неприємно вразили мене. Я пильно подивився на Стаха і просто стурбувався. Ніколи б не подумав, щоб чоловік нібито здоровий і не поранений міг так змінитися протягом кількох годин. Він поблід, очі позападали, наче здичавіли…

– Чого ж у тебе так раптом змінилися плани? – спитав я, відчуваючи, що питаю не про те, про що хотів би довідатись.

– Дорогий мій! – відповів він. – Хіба ти не знаєш, що інколи єдине слово змінює не тільки плани, а й самих людей… А що ж казати про цілу розмову!.. – докінчив він пошепки.

Пакуючись далі і збираючи різні речі, він вийшов у зал.

Минула хвилина – не повертається, минула друга – не повертається… Я заглянув крізь прочинені двері й побачив, що він стоїть, спершись на спинку стільця й невидющими очима дивиться в вікно.

– Стаху!..

Він опам’ятався, знову став пакуватися і спитав:

– Чого тобі?

– З тобою щось діється.

– Нічого.

– Я давно вже не бачив тебе таким.

Він усміхнувся.

– Мабуть, з того часу, як зубний лікар вирвав мені зуба, до того ж здорового.

– Дивними здаються мені оці твої збори в дорогу, – промовив я. – Може, ти мені що-небудь скажеш?

– Сказати?.. Ага, правда… В банку у нас лежить щось сто двадцять тисяч, отже, грошей вам вистачить… Далі…

Що ж далі?.. – питав він сам себе. – Ага!.. Можеш уже не робити секрету з того, що я купив будинок Ленцьких. Навпаки, зайди туди і признач мешканцям квартирну плату на старих умовах. Пані Кшешовській можеш збільшити там на якихось кільканадцять карбованців, нехай посердиться, але бідняків не руш… Там живе якийсь швець, якісь студенти, – бери з них, скільки даватимуть, аби регулярно платили.

Він глянув на годинник, видно, побачив, що ще має час, ліг на канапі й замовк, заклавши руки за голову й заплющивши очі. Вигляд у нього був невимовно жалісний.

Я сів на канапу у нього в ногах і сказав:

– У тебе щось трапилось, Стаху?.. Скажи, що саме?

Я наперед знаю, що не зможу тобі допомогти, але знаєш… журба однаково, як отрута, її треба виплюнути…

Стасик знову усміхнувся (як я не люблю оцього його напівсміху) і, помовчавши трохи, відповів:

– Пам’ятаю (давно це було), якось я сидів з одним жевжиком у кімнаті, і от він зробився занадто одвертий: розказав мені неймовірні речі про свою родину, про свої стосунки з усякими людьми, про свої подвиги, а потім дуже уважно вислухав історію мого життя. Ну, і добре цю історію використав…

– Що це означає? – спитав я.

– Те означає, старий друже, що оскільки я не збираюсь витягати ніяких зізнань з тебе, то не маю наміру робити їх і сам.

– Що? – вигукнув я. – Так ти розумієш дружню одвертість?

– Годі тобі, – відповів він, устаючи з канапи. – Може, воно й добре, але для інституток. А втім, мені нема чого звіряти навіть тобі. Як мені все набридло!.. – пробурчав він, потягаючись.

Тут нарешті увійшов той ледар лакей, узяв Стахового чемодана й повідомив, що коні вже стоять перед домом. Ми сіли в екіпаж, але за цілу дорогу до вокзалу не перемовились жодним словом. Він дивився на зірки й посвистував крізь зуби, а мені здавалось, що я їду на похорон.

На Віденському вокзалі нас зустрів доктор Шуман.

– Ти їдеш в Париж? – спитав він Стаха.

– А ти відкіля знаєш?

– О, я все знаю. Навіть те, що цим самим поїздом їде пан Старський.

Стах здригнувся.

– Що воно за людина? – спитав він доктора.

– Гульвіса, банкрут… як, зрештою, всі вони, – відповів Шуман. – Ну, й екс-конкурент…

– Це мені байдуже.

Шуман нічого не відповів, тільки спідлоба глянув на Стаха.

Залунали дзвінки і свистки. Пасажири товпились у вагони. Стах попрощався з нами за руку.

– Коли повернешся? – спитав його доктор.

– Хотів би… ніколи, – відповів Стах і зайшов у порожнє купе першого класу.

Поїзд рушив. Доктор задумливо дивився на даленіючі вогні поїзда, а я… мало не розплакався.

Чергові почали замикати вхід на перон, а я умовив доктора пройтися по Єрусалимських Алеях. Ніч була тепла, небо чисте; не пам’ятаю, щоб я коли-небудь бачив більше зірок. А оскільки Стах казав мені, що в Болгарії часто дивився на зірки, то я тепер вирішив (бувають такі кумедні забаганки) також щовечора поглядати на зірки. (А може, й справді на котромусь із цих миготливих світил зустрінуться наші погляди чи думки, і Стах не буде таким самотнім, як був тоді?)

Раптом (навіть не знаю чому) у мене виникла підозра, що несподіваний від’їзд Стаха має зв’язок з політикою.

Я вирішив запитати Шумана, а щоб він про це не догадався, я почав манівцями:

– Чогось мені здається, що Вокульський… ніби теє… трохи закоханий?!

Доктор спинився серед тротуару й, сівши на свою палицю та відкинувшись назад, так зареготав, що прохожі, на щастя, нечисленні, стали оглядатися.

– Ха-ха-ха! Це ви аж сьогодні зробили таке неймовірне відкриття?! Ха-ха! Ну й дотепний старий!

Це був дурний жарт, проте я на нього відповів:

– Зробити це відкриття легко було навіть людям… не таким вправним, як я (здається, я його таки підчепив).

Але я, пане Шумане, люблю бути обережним у своїх припущеннях. До того ж я не думав, що від такої простої штуки, як любов, чоловік може викидати отакі коники.

– Помиляєтесь, старий, – відповів доктор, махаючи рукою. – Любов є звичайна, природна річ, а може, навіть заповідана людям від бога. Але ваша дурна цивілізація, що грунтується на римських поглядах, давно вже померлих і похованих, на інтересах папства, на трубадурах, аскетизмі, кастовості та інших таких нісенітницях, з природного почуття зробила знаєте що?.. Зробила нервову хворобу!..

Ваша так звана любов рицарсько-церковно-романтична, насправді – огидна торгівля, що грунтується на обмані, який цілком справедливо карається каторгою під назвою шлюбу. Але горе тим, котрі на цей ярмарок приносять свої серця! Скільки ця любов поглинає часу, праці, здібностей, навіть і життів! Я це добре знаю, – казав він далі, важко дихаючи від гніву. – Правда, я єврей і залишусь ним до смерті, але виховався серед вас і навіть заручився з християнкою… Ну, і нам так старанно допомагали здійснити наші плани, так опікувалися нами в ім’я релігії й моралі, традицій і ще хтозна-чого, що вона померла, а я намагався отруїтись. Я, такий розумний, такий лисий!

Він знову спинився на тротуарі.

– Вірте мені, пане Ігнаце, – казав він захриплим голосом, – що навіть серед звірів не знайдеться таких підлих тварюк, як людина. В усій природі самець парується з тією самицею, яка йому до вподоби і якій він подобається. Через те серед тварин нема ідіотів. А в нас! Я єврей, мені не можна любити християнки. Він купець, значить, не мав права на графівну. А якщо ти не маєш грошей, то взагалі не маєш права ні на яку жінку. Підла ваша цивілізація! Я готовий загинути хоч зараз, але під її руїнами…

Ми йшли в напрямку застави. Раптом зірвався вологий вітер і дув нам просто в обличчя; на заході на небі з’явилися хмари й заступили зірки. Ліхтарів було все менше.

Коли-не-коли в Алеї гуркотів віз, обсипаючи нас невидимим пилом; запізнілі прохожі поспішали додому. «Буде дощ… Стах уже коло Гродиська…» – думав я.

Доктор насунув капелюха на лоб і мовчки йшов похмурий і сердитий. Мені було що далі, то сумніше, може, через те, що темрява все згущувалась. Я нікому цього не сказав би, але не раз мені самому спадає на думку, що Стах… справді вже не дбає про політику, бо остаточно заплутався в спідниці тієї панни. Я, здається, навіть натякнув йому про це позавчора, але його відповідь не зменшила моїх підозрінь.

– Чи то можливо, – озвався я, – щоб Вокульський настільки забув про громадські справи, про політику, про Європу…

– Особливо про Португалію, – насмішкувато додав доктор.

Той цинізм обурив мене.

– От ви смієтесь, – сказав я, – але не можете заперечити, що Стах міг бути чимось вартиішим, аніж нещасним поклонником панни Ленцької. Колись він був громадським діячем, а не якимось там закоханцем.

– Ваша правда, – підтвердив доктор, – але що ж по тому? Паровоз – не млинок для кави, а потужна машина, та коли в ньому заіржавіють коліщата, він робиться непотрібним і навіть небезпечним. Мабуть, і в Вокульському є якесь коліща, що іржавіє і псується.

Вітер дув усе дужче, у мене були повні очі піску.

– І чому саме його спіткало таке нещастя? – сказав я (але байдужим тоном, аби Шуман не подумав, що я хочу його випитати).

– Причина полягає і в натурі Стаха, і в умовах, створених цивілізованим суспільством.

– Натура?.. Він ніколи не закохувався.

– Оте ж його й занапастило, – говорив далі Шуман. – Якщо тисяча центнерів снігу впадуть на землю окремими сніжинками, то тільки прикриють її, не пошкодивши жодної билинки; але тисяча центнерів снігу, збитого в одну брилу, руйнують житла й забивають людей. Якби Вокульський усе своє життя закохувався щотижня в іншу, то він був би як огірочок, він панував би над своїм розумом і міг би зробити багато доброго на світі. Але він, як скнара, нагромаджує почуттєві капітали, отож і бачимо наслідок такої ощадності. Любов тоді хороша, коли вона схожа на легенького метелика; але коли після довгої летаргії вона пробуджується, як тигр, – красно дякую!..

Одна річ, коли людина має просто добрий апетит, а зовсім інша річ, коли голод шматує людині нутрощі.

Хмари все густішали; ми повернули назад майже від самої застави. Я подумав, що Стах зараз під’їжджає до Руди Гузовської.

А доктор говорив та й говорив, все більше гарячкуючи та все лютіше вимахуючи палицею:

– Існує гігієна житла й одягу, гігієна їжі і праці, правил якої нижчі класи не виконують, і це причина високої смертності в середовищі цих класів, короткого життя і виродження. Але є й гігієна любові, якої інтелігентні класи не тільки не додержують, а просто зневажають, і це одна з причин їх занепаду. Гігієна кричить: «їж, коли маєш апетит!», а всупереч їй тисячі умовностей хапають тебе за поли і кричать: «Не можна!.. Будеш їсти, коли ми тобі дозволимо, коли ти виконаєш такі й такі вимоги моралі, традиції, моди…» Треба визнати, що з цього погляду найвідсталіші держави випередили найбільш прогресивні, – я маю на увазі їх інтелігентні класи.