Текст книги "Лялька"

Автор книги: Болеслав Прус

сообщить о нарушении

Текущая страница: 51 (всего у книги 57 страниц)

Розділ п'ятнадцятий
ДУША В ЛЕТАРГІЇ

Лежачи або сидячи в своїй кімнаті, Вокульський машинально пригадував, яким чином він повернувся із Скерневиць до Варшави.

Десь о п’ятій годині ранку він купив на вокзалі квиток першого класу, але не пам’ятав, чи сам такий замовляв, чи йому дали. Сів він чомусь у купе другого класу й застав там ксьондза, який цілу дорогу дивився в вікно, і рудого німця, який, скинувши черевики та спершись ногами в брудних шкарпетках на протилежну канапу, спав, як убитий. Навпроти сиділа якась стара дама, котру так боліли зуби, що вона навіть не ображалась на поведінку свого роззутого сусіда.

Вокульському захотілось полічити, скільки людей їдо в купе, і він насилу зміркував, що без нього їх троє, а з ним – четверо. Потім почав думати, чому це троє людей і ще одна людина разом становитимуть чотири, – і заснув.

У Варшаві він опам’ятався аж в Єрусалимській Алеї, коли їхав візником. Але хто йому виніс чемодан, яким чином він опинився на візнику – цього він не пам’ятав, та йому, власне кажучи, було й байдуже.

До своєї квартири він дзвонив не менш як півгодини, хоч була вже восьма ранку. Відчинив йому слуга – заспаний, роздягнений, здивований раптовим його поверненням. Увійшовши в спальню, Вокульський впевнився, що вірний слуга спав у його власному ліжку. Він не лаяв його, тільки наказав подати самовар.

Слуга швидко перемінив простирадла й наволочки, і Вокульський, побачивши своє постелене ліжко, не пив чаю, а роздягнувся й ліг спати.

Він спав до п’ятої години дня, а потім, умившись і одягнувшись, перейшов у вітальню, машинально сів у крісло і дрімав до вечора. А коли на вулиці засвітились ліхтарі, він сказав подати лампу і принести з ресторану біфштекс.

З’їв його з апетитом, запив вином і десь опівночі знову ліг спати.

Другого дня його одвідав Жецький, але скільки він сидів і про що вони говорили, Вокульський не пам’ятав.

Тільки на другу ніч йому на хвилину привиділось, що він бачить Жецького з дуже зажуреним обличчям.

Потім він зовсім втратив уявлення про час, не помічав зміни дня і ночі, не розумів, швидко чи повільно минають години. Час взагалі не цікавив його, наче перестав існувати. Він тільки відчував у собі й навколо себе пустку, йому навіть ввижалось, що його квартира стала просторіша.

Одного разу йому приснилось, що він лежить на високому катафалку, і він почав думати про смерть. Йому здавалось, що він неодмінно вмре від паралічу серця; але це його не лякало й не тішило. Інколи від довгого сидіння в кріслі. у нього терпли ноги, і тоді він думав, що то наближається смерть, і з байдужною цікавістю стежив, чи скоро отерпне й серце? Ці спостереження трохи його розважали, але незабаром він знову поринав в апатію.

Слузі своєму він наказав нікого не приймати; проте його відвідав кілька разів доктор Шуман.

Під час першого візиту він перевірив у нього пульс і звелів показати язика.

– Може, англійського?.. – спитав Вокульський, але враз опам’ятався і вирвав руку.

Шуман пильно подивився йому в вічі.

– Ти хворий, – сказав він. – Що тебе болить?

– Нічого. Ти що, знову займаєшся практикою?' – Хочу взятися! – вигукнув Шуман. – Перший курс проробив на самому собі: вилікувався від мрійливості.

– Дуже добре, – мовив Вокульський. – Жецький казав мені щось про твоє одужання.

– Жецький придуркуватий… старий романтик… Це вимираюча порода! Хто хоче жити, мусить тверезо дивитись на світ… Ану, по черзі заплющуй очі. Слухай мене: ліве… праве… ліве… праве… Заклади ногу на ногу.

– Що ти робиш, дорогий докторе?

– Оглядаю тебе.

– Ого! І сподіваєшся щось побачити?

– Сподіваюсь.

– А потім?

– Лікуватиму тебе.

– Від мрійництва?

– Ні, від неврастенії.

Вокульський усміхнувся і, помовчавши, спитав:

– Ти можеш вийняти у людини з голови мозок і вкласти їй інший?

– Поки що – ні.

– Ну, то можеш мене не лікувати.

– Я можу підказати тобі нові прагнення…

– Вони уже в мене є. Я хотів би провалитися в землю, хоч би на глибину… колодязя в Заславському замку. А ще хотів би, щоб мене засипав груз, мене й моє майно, щоб і сліду від мене не лишилось. Це моє прагнення – наслідок усіх попередніх.

– Романтика! – вигукнув Шуман, ляскаючи його по плечу. – Але це минеться.

Вокульський нічого не відповів. Він сердився на себе за сказані слова і дивувався: чого це він став такий одвертий?.. Дурна одвертість!.. Кому яке діло до його прагнень?

Навіщо він говорив про це? Навіщо, мов той безсоромний жебрак, відкрив свої рани?

Коли доктор пішов додому, Вокульський помітив у собі якусь зміну: на тлі абсолютної апатії з’явилось якесь нове почуття. Це був не знаний досі біль, спочатку ледве відчутний, а далі все дужчий, поки не досяг крайнього напруження. Спочатку він відчувався, як укол шпильки, а потім перейшов у серце, немов стороннє тіло завбільшки як ліщиновий горіх. Він уже пожалкував був за апатією, але згадав слова Фейхтерслебена[134]134
  Фейхтерслебен Ернст (1806–1849) – австрійський поет і лікар-психіатр.


[Закрыть]: «Я радів, що страждаю, бо мені здавалось, що я збагнув у собі ту плідну боротьбу, яка творила і творить геть усе на цім світі, де безупинно борються нескінченні сили».

– Але що ж воно таке? – спитав він сам себе, відчуваючи, як апатія в його душі змінюється тупим болем.

І сам собі відповів:

– Ага, це пробуджується свідомість…

Поступово в його свідомості, що досі була ніби повита туманом, почала вирізнятися картина. Вокульський з цікавістю придивився до неї і зауважив силует жінки в обіймах мужчини… Картина спочатку поблискувала фосфоричним сяйвом, потім порожевіла… пожовкла… позеленіла… посиніла, нарешті, стала оксамитно-чорною. Потім картина ненадовго зникла і знову почала з’являтись у всіх барвах по черзі, починаючи від фосфоричної і кінчаючи чорною.

Разом з цим посилювався біль. «Я страждаю – отже, існую!»[135]135
  Вокульський перефразував відомий вислів Декарта: «Cogito – ergo, sum» – «Я мислю – отже, існую» (лат.).


[Закрыть] – подумав Вокульський і засміявся.

Так минуло кілька днів, протягом яких він то придивлявся до мінливих барв картини, то прислухався до свого болю, що весь час змінював напругу. Часом він зникав, потім появлявся знов, дрібний, як атом, розростався, заповнював серце, все тіло, всю його істоту, весь світ… І в ту мить, коли муки його переходили всяку міру, біль знову зникав, а замість нього наставали абсолютний спокій і здивування.

Поступово в його душі почало зароджуватись бажання позбутись цього болю і цієї, картини. Бажання це схоже було на іскру, що з’являлась у темряві ночі. Перед Вокульським майнула якась тінь надії. «Але чи здатний я ще мислити?» – подумав він.

Щоб перевірити себе, він став пригадувати таблицю множення, потім множити двозначні числа на однозначні і двозначні на двозначні. Не довіряючи собі, він записував результати множення, а потім перевіряв їх. Цифри сходились, і Вокульський з полегкістю зітхнув. «Ні, я ще не з’їхав з глузду!» – радісно подумав він.

Він почав уявляти розташування своєї квартири, вулиць Варшави, Парижа… Надія міцніла; він помітив, що не тільки добре все пам’ятає, а що ці вправи ще й приносять йому якусь полегкість. Чим більше він думав про Париж, тим виразніше поставали в його уяві рух, будівлі, ринки, музеї, тим швидше тьмарився силует жінки в обіймах мужчини…

Він уже став походжати по кімнаті, і погляд його якось затримався на купі репродукцій. То були копії картин Дрезденської і Мюнхенської галерей, «Дон-Кіхот» з ілюстраціями Доре, Гогарта…

Вокульський пригадав, що засуджені на страту на гільйотині полегшують собі дожидання переглядом малюнків.

І з того часу він цілими днями розглядав ілюстрації. Скінчивши одну книжку, брався до другої, третьої… і знову починав з першої.

Біль вщухав, картина з’являлася все рідше, надія зростала…

Найчастіше він переглядав Дон-Кіхота, який справляв на нього найбільше враження.

Він пригадував дивну історію цього чоловіка, який довгі роки прожив в атмосфері поетичних вигадок – як і він сам, кидався на вітряки – як і він сам, був тяжко побитий – як і він, змарнував життя, ганяючись за ідеалом жінки, як і він, замість принцеси знайшов задрипану корівницю – знов-таки, як і він!.. «А все-таки Дон-Кіхот був щасливіший за мене! – думав Вокульський. – Перед самою смертю він позбувся своїх марень… А я?..»

Чим довше розглядав він малюнки, чим більше звикав до них, тим менше вони на нього впливали. З-за Дон-Кіхота, Санчо Панси та погоничів мулів на ілюстраціях Доре, з-за «Бійки півнів» та «Провулку джіну» Гогарта він все частіше бачив середину вагона, тремтячу шибку, а на ній невиразний образ Старського й панни Ізабелли…

Тоді він облишив ілюстрації й почав «читати книжки, знані ще з дитинства або з тих часів, коли він служив у Гопфера. З невимовним хвилюванням відновлював він у пам’яті «Житіє святої Женев’єви», «Танненберзьку троянду», «Рінальдіні», «Робінзона Крузо» і, нарешті, «Тисячу і одну ніч». І йому знову здавалось, що вже не існують ні час, ні дійсність, що його поранена душа втекла з землі й блукає по чародійських країнах, де б’ються тільки благородні серця, де підлість не прикривається облудною машкарою і де панує вічна справедливість, що гамує біль і нагороджує скривджених…

І тут його вразила одна дивна деталь. Якщо рідна література дала йому тільки розчарування, що закінчились душевним крахом, то чужа література принесла йому цілющий спокій. «Невже ми справді народ мрійників, – з тривогою думав він, – і невже ніколи не зійде з неба ангел і не зрушить воду в віфсаїдській купальні[136]136
  Віфсаїдська купальня – за євангельською легендою, ставок в Єрусалимі, в якому ангел інколи, зійшовши з неба, – порушував воду, і тоді вона набувала цілющих властивостей.


[Закрыть], круг якої лежить стільки хворих?»

Одного разу йому принесли з пошти грубий пакет.

– З Парижа? – промовив він. – Так, з Парижа. Цікаво, що там таке?..

Але цікавість його була не настільки сильна, щоб змусити розпечатати пакет і прочитати листа. «Такий грубий лист!.. Якому дідькові хочеться писати такі грубі листи?»

Він кинув пакет на стіл і знову взявся читати «Тисячу і одну ніч».

Яка це розкіш для змученого розуму – оті палаци з дорогоцінних каменів, дерева, на яких замість плодів висіли грона самоцвітів!.. Оті кабалістичні слова, від яких розступаються мури, ті чудодійні лампи, завдяки яким можна було перемагати ворогів і в одну мить переноситись за сотні миль!.. А оті могутні чародії!.. Яка шкода, що таку владу посідали люди злостиві й нікчемні!..

Він відкладав книжку і, сміючись сам з себе, починав мріяти. Уявляв себе чародієм, який володіє двома дрібницями: владою над силами природи і здатністю робитись невидимим.

– Я думаю, за кілька років мого господарювання світ набагато змінився б… Найбільші нікчеми перетворилися б на Сократів і Платонів…

Тут він глянув на паризький конверт і пригадав слова Гейста: «Людство складається із змій і тигрів, серед яких лише зрідка трапляється людина… Теперішні лиха постали від того, що великі винаходи потрапили в руки і людей і потвор… Я такої помилки не зроблю, і коли таки винайду легший за повітря метал, то віддам його тільки справжнім людям. Нехай вони хоч дістануть зброю для свого власного вжитку, нехай порода їх множиться і могутніє…»

– Безперечно, було б краще, – пробурмотів він, – щоб силу мали Охоцькі та Жецькі, а не Старські та Марушевичі… «Оце справжня мета! – думав він далі. – Якби я був молодший… А втім… У нас теж є окремі люди, тут теж можна дещо робити».

Він знову взявся читати казки з «Тисячі і одної ночі», але помітив, що вони більше його не захоплюють. Колишній біль знову почав ятрити серце, а перед очима все виразніше поставав силует панни Ізабелли в обіймах Старського.

Згадав він Гейста в дерев’яних сандалях і його дім за високою оградою… І раптом йому привиділось, що той дім є першою приступкою велетенських сходів, а зверху на них статуя, що зникає в хмарах. Це була жінка, у якої не видно було ні голови, ні грудей, тільки бронарві зборки її одежі. На східці, якого торкались її ноги, чорнів напис: «Незмінна й чиста». Він не розумів, що це означає, але відчував, що від статуї на нього спливає якийсь величний спокій. І дивувався, що він, здатний на таке відчуття, міг полюбити панну Ізабеллу, гніватись на неї або ревнувати до Старського!..

Він почервонів від сорому, хоч у кімнаті нікого не було.

Видиво зникло, Вокульський опам’ятався. Знову він був лише кволою, змученою людиною, але в душі його звучав якийсь могутній голос, ніби відгомін квітневої громовиці, що заповідає весну й відродження.

Першого червня його відвідав Шлангбаум. Увійшов він невпевнено, але, придивившись до Вокульського, посміливішав.

– Я не приходив до тебе досі, бо знав, іцо ти нездужаєш і не хотів нікого бачити. Ну, але, слава богу, все вже минулося…

Він крутився на стільці і крадькома розглядав кімнату: мабуть, сподівався побачити тут більше безладдя.

– У тебе якась справа? – спитав його Вокульський.

– Не так справа, як пропозиція… Власне, коли я дізнався, що ти хворий, мені спало на думку… Знаєш… тобі треба добре відпочити, облишити на деякий час усякі справте, от я й подумав – чи не міг би ти залишити у мене ті сто двадцять тисяч карбованців… Мав би без клопоту десять, процентів…

– Ага!.. – озвався Вокульський. – Я своїм спільникам без клопоту для себе платив п’ятнадцять.

– Але зараз не ті часи… А втім, я охоче дам тобі п’ятнадцять процентів, якщо залишиш мені свою фірму.

– Ні фірми, ні грошей, – нетерпляче відказав Вокульський. – Фірма, краще б вона ніколи не існувала, а грошей… У мене їх стільки, що мені вистачить прибутків з процентних паперів… Та й того забагато.

– Значить, ти хочеш забрати свій капітал на святого Яна? – спитав Шлангбаум.

– Можу залишити його тобі до жовтня, навіть без процентів, але з умовою, що ти не звільниш з роботи тих людей, котрі самі захочуть працювати у тебе далі.

– Умова нелегка, але…

– Як хочеш.

Вони помовчали.

– Що ж ти думаєш робити із Спілкою для торгівлі з Росією? – спитав Шлангбаум. – Бо ти так говориш, ніби й відтіля хочеш вийти?

– Дуже можливо.

Шлангбаум почервонів, хотів щось сказати, але не наважився.

Вони поговорили ще трохи про сторонні речі, і Шлангбаум пішов, сердечно попрощавшися з Вокульським. «Він, видно, хоче все перебрати від мене в спадщину, – думав Вокульський. – Ну, що ж, хай бере… Світ належить тим, хто його завойовує».

Але чому Шлангбаум заговорив з ним про справи в такий час? «Всі в магазині скаржаться на нього, кажуть, що він задирає носа, визискує службовців… Правда, про мене говорили те саме…»

Погляд його знову спинився на листі з Парижа, що лежав на столі вже кілька днів. Вокульський нарешті взяв його в руки, позіхнув і розпечатав.

Це було повідомлення від баронеси, яка мала зв’язки в дипломатичному світі, а також кілька офіційних паперів.

Він переглянув їх і впевнився, що то були свідчення про смерть Ернеста Вальтера, тобто Людвіка Ставського, який умер в Алжірі.

Вокульський задумався. «Якби я одержав ці папери три місяці тому, хто його знає, що воно зараз було б?.. Ставська – гарна, а головне – благородна… яка благородна людина!.. Хто зна, може, вона мене справді кохала? Ставська – мене, а я – іншу… Яка іронія долі!..»

Він кинув папери на стіл і пригадав ту маленьку, чисту вітальню, в якій провів стільки вечорів з пані Ставською, де почував себе так спокійно. «Ну, от я і відкинув щастя, яке само мені йшло в руки…

Але чи може бути щастям те, чого ми не прагнемо? А якщо вона хоч один день так мучилась, як я?.. Жахливо влаштований цей світ: двоє людей в ньому мучаться з одного приводу, а не можуть одне одному допомогти…»

Документи про смерть Ставського пролежали кілька днів, а Вокульський так і не вирішив, що з ними робити.

Спочатку він зовсім про них не думав, а потім, коли вони все частіше стали потрапляти йому на очі, його почали мучити докори сумління. «Кінець кінцем, – думав він, – діставав я їх для пані Ставської, отже, треба їй і віддати. Але де вона тепер?.. Не знаю! Кумедна була б історія, коли б я оце з нею одружився. Мав би товариство – Гелюню, милу дитину, мав би мету в житті. Але навряд чи їй від цього було б краще. Що б я їй сказав? Що я хворий, потребую сестри-жалібниці, тому дарую їй кільканадцять тисяч на рік? Навіть дозволяю їй любити себе, хоч самому мені… годі вже того кохання…»

Минав день за днем, а Вокульський так і не додумався, як переслати папери Ставській. Треба було довідатись, де вона живе, написати рекомендованого листа, відправити його на пошту… Нарешті він догадався, що найпростіше буде покликати Жецького (з яким він не бачився вже кілька тижнів) і віддати йому документи. Але щоб викликати Жецького, треба подзвонити лакеєві, послати його в магазин…

– Е-ее! Дайте мені спокій! – пробурмотів він.

Вокульський знову взявся читати, цього разу – подорожі. Відвідав Сполучені Штати, Китай, проте документи пані Ставської не давали йому спокою. Він розумів, що з ними треба щось зробити, але відчував, що нічого не зробить. І такий душевний стан почав дивувати його самого.

– Міркую ж я правильно, – казав він сам собі, – правда, коли мені не перешкоджають спогади… Відчуваю правильно… навіть занадто правильно! Тільки от не хочеться мені займатися цією справою, та й ніякою іншою теж. Це у мене модна хвороба волі. Чудесне відкриття! Але ж я, чорт забирай, ніколи не додержував моди… Зрештою, яке мені діло – мода то чи не мода! Мені так зручно, от і все…

Він закінчив подорож по Китаю, коли йому спало на думку, що якби він мав волю, то міг би рано чи пізно забути за певних осіб і певні події.

– А мене це так мучить… так мучить… – простогнав він.

Кінець кінцем він зовсім втратив уявлення про час.

Одного разу до нього силоміць вдерся Шуман.

– Ну, як ти себе почуваєш? – спитав він. – Бачу, читаєш… Романи – добре, подорожі – прекрасно… Ти не хотів би прогулятись? Чудовий день, а ти за п’ять тижнів, напевне, вже натішився своєю квартирою…

– Ти років з десять тішився своєю, – відказав Вокульський.

– Правильно! Але у мене була робота: я досліджував людське волосся і мріяв про славу. До того ж на моїй голові не було справ ні своїх, ні чужих. А в тебе за кілька тижнів мають бути збори членів Спілки для торгівлі з Росією…

– Я виходжу з неї…

– От тобі й маєш… Це чудесно! – іронічно вигукнув Шуман. – А щоб тебе ще краще оцінили, запропонуй їм призначити директором Шлангбаума. Він їм покаже, що й до чого… Геніальна раса ці жидки, але ж і сволочі!..

– Ну, ну, ну…

– Тільки ти їх, будь ласка, не захищай! – гнівно закричав Шуман. – Бо я їх не тільки знаю, а їх відчуваю…

Голову дам до пня, що Шлангбаум уже й зараз підкопується під тебе в тій Спілці; що він таки влізе туди, бо хіба польська шляхта може обійтися без єврея?

– Ти, я бачу, не любиш Шлангбаума?

– Навпаки, я навіть захоплююсь ним і хотів би наслідувати його, але неспроможний! Саме зараз в мені починає прокидатись інстинкт предків: нахил до гешефтмахерства… О, природо! Як би мені хотілось мати мільйон карбованців, щоб нажити другий мільйон, потім третій… і стати меншим братом Ротшільда. А поки що навіть Шлангбаум пошив мене в дурні… Я так довго жив у вашому товаристві, що кінець кінцем втратив найцінніші ознаки своєї раси… Але це велика раса! Вони таки здобудуть світ, і навіть не розумом, а шахрайством і нахабством.

– Ну то порви з ними, вихрестись.

– І не подумаю! По-перше, вихреститись, це не значить порвати з ними; а по-друге, я з тих жидівських феноменів, що не люблять брехати. До того ж, якщо я не порвав з ними, коли вони були слабкі, то тим більш не порву зараз, коли вони сильні.

– А мені здається, що саме зараз вони слабші, ніж були раніш, – зауважив Вокульський.

– Чи не тому, що їх починають ненавидіти?

– Ну, ненависть – сказано надто сильно.

– Та перестань ти, я ж не сліпий і не дурний!.. Мені відомо, що про євреїв говорять по майстернях, по шинках, по магазинах, навіть у газетах… І я певний, що в найближчі роки постане нове переслідування, з якого мої брати в Ізраїлі вийдуть ще розумнішими, ще сильнішими і ще солідарнішими… А як вони колись вам віддячать! Шельми вони страшенні, але я визнаю їх геніальність і не заперечую своєї до них симпатії. Відчуваю, що брудний жидок миліший мені за чепурного панича; а коли я після двадцятирічної перерви вперше зайшов у синагогу й почув співи, слово честі, на очі мені набігли сльози… Та що там казати! Прекрасний Ізраїль у тріумфі своєму, і любо подумати, що в цьому тріумфі пригнічених є частка і твоєї праці!

– Слухай, Шуман, мені здається, у тебе гарячка!

– Слухай, Вокульський, я певний, що у тебе більмо, тільки не на очах, а иа мозку.

– Як же ти можеш говорити при мені такі речі?

– Говорю, по-перше, через те, що не хочу бути гадюкою, яка кусає потай, а по-друге… ти, Стаху, вже не будеш з нами боротись… Ти розбитий, і розбитий своїми.

Магазин ти продав, із Спілки виходиш… Кар’єра твоя скінчена.

Вокульський схилив голову на груди.

– Сам подумай, – вів далі Шуман, – хто з тобою залишився?.. Я, єврей, так само упосліджений і скривджений, як і ти, і тими самими людьми… великими панами…

– Ти стаєш сентиментальним, – зауважив Вокульський.

– Це не сентиментальність!.. Вони пишались перед нами своєю величчю, рекламували свої доброчинства, нав’язували нам свої ідеали. А тепер сам скажи: чого варті їхні ідеали та доброчинства, де їхня велич, яка потребує підтримки твоєї кишені?.. Ти лише рік прожив з ними нібито на рівних правах, а що вони з тебе зробили? А тепер подумай, що вони мусили зробити з нами, кого вони віками гнітили й топтали? Ось чому я раджу тобі: поєднайся з євреями. Ти подвоїш своє багатство і, як говориться в Старому заповіті, «побачиш ворогів твоїх коло підніжжя ніг твоїх». За твою фірму і добре слово ми віддамо тобі Ленцьких, Старського і ще декого на додачу… Але Шлангбаум – це не для тебе компаньйон, він – блазень!

– Ну, а коли ви поквитаєтесь з вельможними панами, тоді що?

– Нам по залишається нічого іншого, як поєднатися з вашим народом і стати його інтелігенцією, якої у нього зараз немає… Ми навчимо ваш народ нашої філософії, нашої політики, нашої економіки, і йому, напевне, буде краще з нами, аніж з дотеперішніми його керівниками… Керівники! – додав він, сміючись.

Вокульський махнув рукою.

– Мені здається, що ти, лікуючи всіх від мрійництва, сам залишаєшся мрійником.

– Чого ти так думаєш? – запитав Шуман.

– А ось чого. У вас самих немає грунту під ногами, а ви збираєтесь інших звалювати з ніг. Краще подумайте про справедливу рівноправність, а не про завоювання світу, і не беріться лікувати чужі вади, не вилікувавши своїх власних, які множать вам ворогів. А втім, ти й сам не знаєш, чого хочеш: то гордуєш євреями, то переоцінюєш їх.

– Гордую одиницями, шаную силу громади.

– А я навпаки: гордую громадою і часом шаную одиниці.

Шуман задумався.

– Роби, як знаєш, – сказав він нарешті, беручись за капелюх. – Але це факт, коли ти вийдеш із Спілки, вона потрапить в руки Шлангбаума й цілої зграї пархатих жидків. А якби ти залишився, то міг би залучити до справи людей чесних і порядних, у яких вад небагато, а зв’язки серед євреїв величезні.

– Так чи інак, а Спілкою заволодіють євреї.

– Тільки без твоєї участі заволодіють синагогальні, а з твоєю участю – університетські.

– А хіба це не однакової – відказав Вокульський, стенувши плечима.

– Не однаково! Нас з ними єднає раса і спільне становище, а різнять погляди. У нас наука, у них – талмуд, у нас – розум, у них – хитрість; ми трохи космополіти, вони – національно обмежені й не визнають нічого, крім своєї синагоги й кагалу. Коли йдеться про боротьбу із спільним ворогом, вони ідеальні союзники, та коли йдеться про прогрес у самому іудействі… вони перетворюються на страшний тягар. Через те інтереси цивілізації вимагають, щоб головними питаннями керували ми. Вони тільки зможуть запаскудити світ лапсердаками й цибулею, а не сприяти його поступові… Подумай про це, друже!

Він обняв Вокульського і вийшов, насвистуючи арію: «Рахіль мені дав бог для щастя й раювання…» «Отже, – думав Вокульський, – здається, між поступовими й реакційними євреями починається боротьба за нашу шкуру, а я мушу приєднатись до тих або других.

Чудова роль!.. Ах, як воно все мені набридло!..»

Він знов повернувся до своїх мрій. В його уяві постала обдрашпана ограда дому Гейста і безконечні сходи, де на верху височіла статуя бронзової богині з головою в хмарах і з написом коло підніжжя: «Незмінна й чиста».

Деякий час він дивився на зборки її одежі, і йому стало смішно і з панни Ізабелли, і з її переможного поклонника, і з власних мук. «Невже я міг?.. Невже міг?..» – прошепотів він.

Але статуя раптом зникла, а біль повернувся й розташувався в його серці, як у себе вдома.

Через кілька днів після Шумана до Вокульського зайшов Жецький.

Він дуже схуд, підпирався палицею і так стомився, поки вийшов на другий поверх, що засапався, впав на стілець і ледве міг говорити.

Вокульський жахнувся.

– Що з тобою, Ігнаце? – крикнув він.

– Та нічого… Трохи старість, трохи… А так нічого.

– Ти повинен лікуватися, дорогий друже, поїдь куди небудь.

– Признаюсь тобі, що я вже пробував виїжджати. Навіть сидів уже в вагоні. Але раптом посіла мене така журба за Варшавою і… за нашим магазином… – додав він тихіше. – Та… що там казати!.. Пробач мені, що я прийшов сюди…

– Ти ще й вибачаєшся, дорогий?.. А я думав, що ти сердишся на мене.

– Я – на тебе? – відказав Жецький, з любов’ю дивлячись на Вокульського. – Я – на тебе?.. Пригнали мене сюди справи і тяжкий клопіт…

– Клопіт?

– Уяви собі, Клейна заарештували.

Вокульський посунувся назад разом з стільцем.

– Клейна і тих двох… пам’ятаєш? Малеського й Паткевича…

– За що?

– Вони мешкали в домі баронеси Кшешовської, ну, і, правду кажучи, трохи допікали тому… Марушевичеві. Він їм погрожував, а вони – ще гірше. Кінець кінцем він побіг у поліцію скаржитись. Прийшла поліція, трапився якийсь скандал, ну й забрали їх усіх трьох в тюрму.

– Дітлахи… дітлахи!.. – шепнув Вокульський.

– Я теж так кажу, – вів далі Жецький. – Звичайно, нічого їм не буде, але все-таки неприємна історія. Той віслюк, Марушевич, сам перелякався… Прибіг до мене і давай присягатися, що він не винен. Я вже не міг витримати і сказав йому: «Я знаю, що ви не винні, але знаю також, що в наш час бог потурає негідникам… Бо насправді це вам би слід сидіти за гратами за фальшування підписів, а не тим шибеникам…» Він аж розплакався. Присягався, що стане на праведну путь, і якщо не став на неї досі, то тільки з твоєї вини. «Я був повен найблагородніших намірів, – казав він, – але пан Вокульський, замість подати мені руку, замість підтримати мої добрі наміри, зневажив мене…»

– Чесна душа! – засміявся Вокульський. – Що ще чувати?

– В місті подейкують, що ти залишаєш Спілку…

– Залишаю.

– І що передаєш її євреям…

– Та мої ж спільники не старе манаття, щоб я міг їх комусь передавати, – розсердився Вокульський. – Вони мають гроші, мають голови на в’язах… Нехай шукають потрібних людей і самі влаштовують свої справи.

– Кого вони там знайдуть? А якби і знайшли, то кому вони повірять, як не євреям?.. Євреї серйозно думають про цю справу. Нема такого дня, щоб до мене не прийшов Шуман або Шлангбаум, і обидва намовляють, щоб я після тебе взявся керувати Спілкою…

– Фактично ти й тепер нею керуєш.

Жецький махнув рукою.

– З твоїми порадами та грішми! Але не в тім річ.

З усього видно, що Шуман належить до одної партії, а Шлангбаум до другої, і обом їм потрібна підставна особа. Передо мною вони один одного готові в ложці води втопити, але вчора я чув, що обидві партії скоро порозуміються.

– Розумні! – шепнув Вокульський.

– Але я розчарувався в них, – сказав Жецький. – Як досвідчений купець, скажу тобі; все у них тримається на брехні, шахрайстві та дешевині.

– Не дуже нарікай на них, бо ми ж самі їх такими виростили.

– Не ми! – сердито вигукнув Жецький. – Вони скрізь однакові. Де я тільки їх ие бачив – у Пешті, Константинополі, Лондоні, Парижі – мета у них одна: якнайменше дати і якнайбільше взяти як у матеріальному, так і в духовному розумінні. Позлітка!.. Дешева позлітка!..

Вокульський устав і почав ходити по кімнаті.

– Шуман казав правду, – говорив він, – що до них зростає ворожнеча, коли навіть ти…

– Але мені байдуже… я вже свою роль відіграв. Ти тільки глянь, що діється навколо!.. Куди тільки вони не пролазять, де тільки не відкривають магазинів, чого тільки не прибирають до своїх рук?.. А кожен, тільки за щось зачепиться, тягне за собою цілий легіон своїх, аж ніяк не кращих за наших, а навіть гірших… Побачиш, що вони зроблять з нашим магазином: які там будуть продавці, які товари… І як тільки загарбали магазин, одразу пнуться в аристократію, навіть беруться до твоєї Спілки…

– Самі винні… самі винні! – повторював Вокульський. – Ми не можемо заборонити людям завойовувати собі краще становище, але можемо боронити свої позиції.

– А ти своїх не борониш.

– Не через них; вони поводились зі мною чесно.

– Бо ти був їм потрібний. Вони використали тебе, як східець для просування вгору.

– Ну, гаразд, – перебив Вокульський, – ми один одного не переконаємо… Ага! Я одержав документа про смерть Людвіка Ставського.

Жецький підхопився з крісла.

– Чоловіка пані Гелени?.. Де?.. – схвильовано спитав він. – Та це ж порятунок для нас усіх!..

Вокульський подав Жецькому документи, які той схопив тремтячими руками.

– Царство йому небесне і… слава богу!.. – казав він, читаючи. – Ну, дорогий Стаху, тепер уже нема ніякої перешкоди. Одружуйся з нею… Якби ти тільки знав, як вона тебе любить! Я зараз повідомлю про це її, бідолашну, а ти сам одвези їй документи і… зараз же сватайся… Я вже бачу, що Спілка буде врятована, а може, й магазин… Сотні людей, яких ти врятуєш від злиднів, благословлятимуть вас… Ах, яка це жінка! З нею ти нарешті знайдеш спокій і щастя…

Вокульський спинився перед ним і похитав головою.

– А вона зі мною буде щаслива? – спитав він.

– Вона тебе шалено любить… Ти навіть уявити собі не можеш!

– А знає вона, кого любить? Хіба ти не бачиш, що я – руїна, і то найгірша, бо руїна духовна. Отруїти кому-небудь щастя я зможу, але дати!.. І якщо я можу що-небудь дати людям, то тільки гроші і працю, але… не сучасним людям, а далеким майбутнім.

– A-а, облиш!.. – розсердився Жецький. – Ти тільки одружися з нею і одразу інакше дивитимешся на все.

Вокульський сумно засміявся.

– Так… одружитися! Зв’язати добру, невинну істоту, зловживати найблагороднішими почуттями, а думкою бути хтозна-де. А за рік або два, може, ще й дорікати, що задля неї відмовився від великих задумів…

– Політика? – таємничо шепнув Жецький.

– Яка там політика! Я вже мав час і нагоду розчаруватися в ній… Є речі важливіші за політику…

– А що? Може, винахід того Гейста?.. – спитав Жецький.

– А ти відкіля знаєш?

– Шуман казав.

– Ага, справді!.. Я й забув, що Шуман завжди все знає. Це теж талант…

– І дуже корисний. В усякому разі, раджу тобі подумати про пані Ставську, бо…