Текст книги "Лялька"

Автор книги: Болеслав Прус

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 57 страниц)

– На початок даю п’ятдесят тисяч карбованців, – сказав сутулуватий граф. – А на той рік… побачимо…

– Тридцять, прошу… тридцять тисяч карбованців, прошу… гаразд! – додав барон з фізіономією Мефістофеля.

– І я тридцять тисяч… те-ек!.. – озвався граф-англієць, киваючи головою.

– А я дам в два… в три рази більше… ніж наш дорогий князь! – сказав маршалок.

Кілька опонентів з купецької групи також підійшло до Вокульського. Вони мовчали, але їхні закохані погляди говорили в сто разів більше, ніж найчуліші слова.

За ними до Вокульського підійшов молодик, хирлявий, з ріденькою зарістю на обличчі і з явними ознаками передчасного виснаження. Вокульський зустрічав його на різноманітних видовищах і на вулиці, завжди на візницьких екіпажах, запряжених найкращими рисаками.

– Марушевич, – з люб’язною усмішкою відрекомендувався засмоктаний молодий чоловік. – Пробачте, що я рекомендуюсь так безцеремонно і до того ж одразу звертаюся до вас з просьбою…

– Я вас слухаю.

Марушевич узяв Вокульського під руку і, одвівши до вікна, почав говорити:

– Я одразу викладаю карти на стіл; з такими людьми, як ви, інакше не можна. Я бідний, але маю добрі здібності, і хотів би знайти якусь роботу. Ви організуєте спілку, чи не міг би я працювати під вашим керівництвом?

Вокульський пильно подивився на нього. Пропозиція молодика якось не в’язалася з його миршавою постаттю і непевним поглядом. Вокульський відчув до нього антипатію, проте спитав:

– А що ви умієте робити? Яка у вас спеціальність?

– Спеціальності, знаєте, я ще не вибрав, але маю великі здібності і можу взятись за будь-яку роботу.

– А на яку плату ви розраховуєте?

– Тисячу… дві тисячі карбованців… – відповів збентежений молодик.

Вокульський мимоволі похитав головою.

– Навряд чи будуть у нас посади на таку високу плату, – відповів він, – проте зайдіть до мене коли-небудь…

Насередині кабінету говорив сутулуватий граф:

– Отже, шановні панове, в принципі ми приступаємо до створення спілки, запропонованої паном Вокульським.

Діло, на мій погляд, дуже вигідне, а тепер тільки залишається ознайомитись з деталями та написати акт. Тому запрошую тих, хто хоче бути її учасником, завітати до мене завтра о дев’ятій вечора…

– Буду у вас, дорогий граф, їй же бо!.. – озвався гладкий маршалок. – Та ще, може, приведу кількох литвинів.

Але скажіть на милость, нащо нам організовувати торговельну спілку?.. Нехай би вже самі купці…

– Хоч би на те, – палко заперечив граф, – щоб не казали, що ми нічого не робимо, а тільки стрижемо купони…

Попросив слова князь.

– Зрештою, – сказав він, – ми маємо на меті ще дві спілки: для торгівлі зерном і для торгівлі горілкою. Хто не хоче вступити до першої, може вступити до другої… А тому ми просимо шановного пана Вокульського взяти участь і в інших наших нарадах…

– Те-ек!.. – підхопив граф-англієць.

– …і з властивим йому талантом висвітлити питання, – докінчив адвокат.

– Не знаю, чи зможу чимось допомогти шановному панству в торгівлі зерном та горілкою, – відказав Вокульський. – Правда, мені доводилось мати діло з цими товарами, але в виняткових умовах, коли йшлося про великі партії товару та про швидку доставку, а не про ціни… До того ж я не знаюсь на місцевій торгівлі зерном…

– Знайдуться спеціалісти, шановний пане Вокульський, – перебив його адвокат. – Вони розкажуть нам про деталі, які ви тільки систематизуєте і роз’ясните нам – з властивою вам геніальністю…

– Просимо… дуже просимо!.. – гукали графи, а за ними ще голосніше шляхта, яка ненавиділа магнатів.

Було десь коло п’ятої години, коли учасники наради почали розходитись. В цей час Вокульський помітив, що з дальших кімнат до нього прямує пан Ленцький в товаристві молодика, якого він бачив коло панни Ізабелли на великодніх пожертвах у костьолі й на розговінні у графині.

Обидва вони підійшли до Вокульского.

– Дозвольте, пане Вокульський, – заговорив Ленцький, – відрекомендувати вам пана Юліана Охоцького. Наш родич… Трохи оригінал, але…

– Я давно вже хотів познайомитись і поговорити з вами, – сказав Охоцький, стискаючи йому руку. Вокульський мовчки подивився на нього. Молодикові не було ще тридцяти років, і обличчя у нього було справді незвичайне. Воно нагадувало обличчя Наполеона Першого, але з відтінком якоїсь замріяності.

– Ви в який бік ідете? – спитав молодик Вокульського. – Я можу вас провести.

– Нащо вам турбуватись?..

– О, я маю багато часу, – відповів молодик. «Що йому від мене потрібно?» – подумав Вокульський, а вголос сказав:

– Можемо піти в бік Лазенок.

– Чудово, – сказав Охоцький. – Я тільки на хвилинку зайду попрощатися з княгинею і дожену вас.

Як тільки він одійшов, Вокульського перехопив адвокат.

– Поздоровляю вас з цілковитим тріумфом, – почав він стиха. – Князь буквально закоханий в вас, обидва графи й барон також… Як ви бачили, вони оригінали, але люди добрих намірів… Вони хотіли б щось зробити, у них в розум, і освіта, але… бракує енергії!.. У них є все: гроші, титули, пошана, навіть успіх у жінок, – через те вони нічого не прагнуть. А без цієї пружини, пане Вокульський, вони мусять стати знаряддям в руках нових – честолюбних людей… А ми з вами ще багато чого прагнемо, – додав він тихіше. – Їхнє щастя, що вони натрапили на нас…

Вокульський нічого не відповів, і адвокат, подумавши; що той – надто хитрий дипломат, в душі пошкодував про свого надмірну щирість. «Кінець кінцем, – думав він, скоса поглядаючи на Вокульського, – якби він навіть сказав князеві про нашу розмову, то що він мені зробить? Сінажу, що хотів його випитати…» «В яких це честолюбних задумах він мене підозрює?..» – в свою чергу думав Вокульський.

Він попрощався з князем, обіцяв бувати на всіх нарадах і, вийшовши на вулицю, одіслав екіпаж додому. «Що йому потрібно від мене, цьому панош Охоцькому? – тривожився він. – Звичайно, тут йдеться про панну Ізабеллу… Може, він хоче налякати мене?.. Чудний… Якщо вона його любить, то йому навіть не треба нічого казати – я сам одійду… Але якщо вона його не любить, то нехай стережеться віднаджувати мене від неї… Мені здається, я один раз в житті зроблю якусь величезну дурницю – звичайно, через панну Ізабеллу. Коли б ця дурниця не окотилась на ньому, шкода було б хлопця…»

В під’їзді почулися квапливі кроки. Вокульський обернувся й побачив Охоцького.

– Ви ждали? Пробачте!.. – сказав молодик.

– Підемо до Лазенок? – спитав Вокульський.

– Вудь ласка!

Якийсь час вони йшли мовчки. Молодик був задуманий, Вокульський – занепокоєний.

Він вирішив одразу вхопити бика за роги.

– Ви близький родич сім’ї Ленцьких? – спитав він.

– Не дуже, – відповів молодик. – Моя мати мала честь бути уродженою Ленцькою, – сказав він іронічно, – але батько був лише Охоцький. Це дуже послаблює родинні зв’язки… З паном Томашем, який мені доводиться двоюрідним дядьком, – я не був би знайомий і по сей день, якби він не зубожів.

– Панна Ізабелла дуже достойна особа, – промовив Вокульський, дивлячись собі під ноги.

– Достойна? – повторив Охоцький. – Скажіть: богиня!..

Коли я розмовляю з нею, мені здається, що вона могла б заповнити все моє життя. З нею одною я почуваю себе спокійним і забуваю про тугу, яка весь час мене гризе. Але що з того?.. Я не міг би сидіти з нею цілі дні в вітальні, як і вона зі мною в лабораторії.

Вокульський зупинився серед вулиці.

– Ви займаєтесь фізикою чи хімією? – спитав він здивовано.

– Ах, чим я тільки не займаюся!.. – відповів Охоцький. – Фізикою, хімією і технологією… Я скінчив природничий факультет університету і фізико-математичний у політехнічному інституті. Займаюся всім; з ранку до ночі читаю і працюю, але нічого не досяг. Мені пощастило трохи удосконалити мікроскоп, сконструювати якийсь там електричний прилад, якусь лампу…

Вокульський все більше дивувався.

– То це ви той Охоцький, винахідник?..

– Я, – відповів молодик. – Але яке це має значення?..

Абсолютно ніякого! Як подумаю, що в двадцять вісім років зробив так мало, мене огортає розпач. Мені хочеться або розтрощити свою лабораторію й поринути в світське життя, до якого мене тягнуть, або пустити собі кулю в лоб… Елемент Охоцького або електрична лампа Охоцького… Яка це мізерна дрібниця!.. Пориватися кудись з дитинства і спинитись на лампі – це жахливо!.. Дожити до середини життя і не знайти навіть сліду того шляху, яким хотілося б іти, – хіба ж нема від чого впасти в розпач!..

Охоцький замовк і, помітивши, що вони вже в Ботанічному саду, зняв капелюха. Вокульський уважно подивився на нього і зробив нове відкриття. Незважаючи на елегантний костюм, молодик зовсім не здавався франтом; він, мабуть, і не турбувався про свій зовнішній вигляд. Волосся його було скуйовджене, галстук трохи збився набік, гудзик на жилеті розстебнутий. Можна було догадатись, що хтось пильно стежить за його білизною і костюмом, але сам він поводився з ними недбало, і саме ця недбалість, що виявлялась у шляхетних формах, надавала йому оригінальної чарівності. Всі його рухи були якісь розкидані, але прекрасні. Прекрасний був навіть його спосіб дивитись, слухати (швидше – не слухати) і навіть губити капелюха.

Вони вийшли на пагорок, відкіля видно було колодязь, прозваний Кругляком. Навколо було багато гуляючих, проте Охоцький не звертав на них уваги і, показавши капелюхом на одну з лавок, сказав:

– Я багато читав про те, що люди з великою метою щасливі. Брехня. Адже я маю неабиякі прагнення, а вони тільки роблять мене смішним і відштовхують від мене близьких людей. Ось гляньте на оту лавку… На початку червня, о десятій годині вечора, ми сиділи на ній з кузиною і панною Флорентіною. Як звичайно, світив місяць і навіть співали солов’ї. Настрій у мене був мрійний. Раптом кузина спитала: «Кузен, ви знаєте астрономію?» – «Трохи». – «То скажіть мені, яка ото зірка?» – «Не знаю, – відповів я, – але напевне відомо, що люди ніколи не потраплять на неї. Людина прикута до землі, як устриця до скелі…» В цю хвилину в мені прокинулась моя ідея чи моя манія… Я забув про красуню кузину і став мріяти про літаючі машини. А тому що коли я думаю, то мушу ходити, я встав з лавки й, не попрощавшись з кузиною, залишив її.

Другого дня панна Флора назвала мене грубіяном, пан Ленцький оригіналом, а кузина цілий тиждень не хотіла зі мною розмовляти… І хоч би я що видумав, а то нічого, ну нічогісінько, хоч був абсолютно певний, що, перш ніж дійду з цього пагорка до колодязя, в моїй голові постане бодай в загальних рисах план літаючої машини… Правда ж дурниця?.. «Отже, вони тут проводять вечори при місяці, слухаючи соловейка?.. – подумав Вокульський і відчув у серці різкий біль. – Панна Ізабелла вже закохана в Охоцького, а коли ще не закохана, то тільки через його дивацтво… і має рацію… він вродливий і незвичайний чоловік…»

– Певна річ, – вів далі Охоцький, – я жодним словом не прохопився про це моїй тітці, яка щоразу, коли втикає мені якусь шпильку, приказує: «Коханий Юльку, старайся подобатись Ізабеллі, бо вона якраз для тебе жінка… Розумна й гарна; тільки вона могла б вилікувати тебе від твоїх фантазій…» А я думаю: яка вона для мене жінка?.. Якби вона могла стати мені хоч помічницею, то ще півлиха… Але хіба ж вона залишить вітальню задля лабораторії? І вона має рацію: там її сфера; птах потребує повітря, риба – води… Ах, який чудовий вечір!.. – додав він, трохи помовчавши. – Я сьогодні збуджений, як ніколи. Але що з вами, пане Вокульський?..

– Я трохи стомився, – глухо відповів Вокульський. – Може б, ми сіли, хоч би отут…

Вони сіли на схилі пагорка в кінці парку. Охоцький сперся підборіддям на коліна й задумався. Вокульський дивився на нього із змішаним почуттям захоплення й ненависті. «Що він – дурний чи хитрий?.. Нащо він мені все оце розказує?» – думав Вокульський.

Проте мусив визнати, що й балакучість Охоцького відрізнялась тією щирістю й розкиданістю, як і його рухи та й взагалі вся особа. Вони зустрілись перший раз, а Охоцький розмовляв з ним так, наче вони були знайомі з дитинства. «Пора з цим кінчати», – подумав Вокульський і, глибоко зітхнувши, голосно спитав:

– Отже, ви женитесь, пане Охоцький?..

– Хіба б здурів, тоді б оженився! – пробурмотів той і знизав плечима.

– Як так? Адже ваша кузина вам подобається?

– І навіть дуже подобається, але це ще не все. Я одружився б з нею, аби був певний, що вже нічого не досягну в науці.

В серці Вокульського поруч з ненавистю й захопленням блиснула радість. В цю хвилину Охоцький потер лоба, немов прокинувшись від сну, і, дивлячись на Вокульського, сказав:

– Ага, ось що… Я й забув, що маю до вас важливу справу… «Що йому потрібно?..» – подумав Вокульський, мимоволі милуючись розумними очима свого суперника і дивуючись з раптової зміни його тону. Здавалося, що його устами заговорив інший чоловік.

– Хочу поставити вам одне запитання… ні – два запитання… дуже інтимних і, може, навіть делікатних, – сказав Охоцький. – Ви не образитесь?..

– Слухаю, – відповів Вокульський.

Якби він стояв на ешафоті, то не зазнав би таких страшних відчуттів, як у цю хвилину. Він був певний, що йдеться про панну Ізабеллу і що отут, на цьому місці, вирішиться його доля.

– Ви були природознавцем? – спитав Охоцький.

– Був.

– І до того ж природознавцем-ентузіастом. Я знаю, що ви пережили, і віддавна поважаю вас за це… Мало цього, скажу більше… Протягом останнього року думка про те, які труднощі вам доводилось долати, підтримувала мене морально. Я казав собі: зроблю принаймні те, що зробив цей чоловік, а оскільки таких перешкод у мене немає, то піду й далі за нього.

Слухаючи його, Вокульський думав, що це йому сниться або що він розмовляє з божевільним.

– Відкіля це вам відомо?.. – спитав він Охоцького.

– Від доктора Шумана.

– Ага, від Шумана. Але що саме ви маєте на увазі?

– Зараз скажу, – відповів Охоцький. – Ви були природознавцем-ентузіастом і кінець кінцем… облишили природничі науки. Отже, на котрому році життя прохолов ваш запал до науки?..

Вокульського немов хто вдарив сокирою по голові. Запитання було настільки несподіване і неприємне, що він з хвилину не міг не тільки нічого відповісти, але й зібратися з думками.

Пильно дивлячись на свого співбесідника, Охоцький повторив запитання.

– На котрому році?.. – перепитав Вокульський. – Минулого року… Зараз мені сорок шостий…

– Отже, до цілковитого охолодження у мене залишається ще понад п’ятнадцять років. Це мене трохи підбадьорює… – сказав немов сам до себе Охоцький. І, трохи помовчавши, додав: – Це одне запитання, а тепер – друге, але прошу вас не ображатись. На котрому році життя жінки стають байдужими мужчині?

Другий удар. В якусь мить Вокульський готовий був схопити молодика за горло й задушити. Проте опам’ятався й відповів з кволою усмішкою:

– Я гадаю, що вони ніколи не стають байдужими… Навпаки, що далі, то вони здаються дорожчими.

– Погано! – прошепотів Охоцький. – Що ж, побачимо, хто буде дужчий!

– Жінки, пане Охоцький.

– Як для кого, – відповів молодик, впадаючи в задуму.

І знов почав говорити, немов сам до себе:

– Подумаєш – жінки!.. Я вже закохувався, заждіть – скільки ж це? Чотири… шість… сім, так – сім разів. Це забирає дуже багато часу і навіває відчайдушні думки… Дурна річ – кохання… Знайомишся, закохуєшся, страждаєш…

Потім розчаровуєшся або тебе зраджують… Я двічі розчаровувався і п’ять разів був зраджений… Далі знаходиш нову жінку, досконалішу за попередніх, а потім вона робить те саме, що й менш досконалі… Та й поганюща ж порода тварин – оці жінки!.. Вони граються нами, хоч своїм обмеженим розумом навіть неспроможні зрозуміти нас… Правда, і тигр може гратися людиною… Підлі, але милі створіння. Та хай собі будуть… Тим часом, якщо людину опанує якась ідея, вона ніколи не покине й не зрадить її…

Він поклав руку на плече Вокульському і, дивлячись на нього якимось неуважним і мрійним поглядом, спитав:

– Але ж і ви колись думали про літаючі машини?.. Не про керування повітряними кулями, легшими за повітря, бо то дурниця, а про політ важкої машини, навантаженої й окутої сталлю, як броненосець?.. Ви розумієте, який настав би переворот на світі після такого винаходу?.. Немає фортець, немає армій, нема кордонів… Зникнуть народи, зате в надземних палацах з’являться істоти, подібні до ангелів або стародавніх богів… Ми вже підкорили собі вітер, тепло, світло, блискавку… Отже, чи не думаєте ви, що настав час людині звільнитися від пут земного тяжіння?.. Це ідея нашого віку… Дехто вже працює над нею; я пройнявся нею лише недавно, але вона захопила мене з голови до ніг… Що мені тітка з її порадами та правилами доброго тону!.. Що мені одруження, жінки, навіть мікроскопи, прилади та електричні лампи?.. Я з’їзду з глузду або… дам людськості крила…

– А коли навіть дасте, то що з того? – спитав Вокульський.

– Слава, якої не досягала ще жодна людина, – відповів Охоцький. – То моя дружина, моя кохана… Ну, бувайте здорові, мені треба йти…

Він потиснув Вокульському руку, збіг з пагорка і зник між деревами.

Ботанічний сад і Лазенки вже огортали вечірні сутінки. «Божевільний чи геній?» – подумав Вокульський, відчуваючи, що й сам він надзвичайно збуджений. – А якщо геній?..»

Він устав, пішов в глиб парку і змішався з юрбою гуляючих. Йому здавалося, що небо над пагорком, з якого він тільки що зійшов, навіває на нього якийсь священний жах.

В Ботанічному саду було майже тісно; на кожній алеї товклися колони, громади, в крайньому разі, довгі ряди гуляючих; лавки аж угинались від людей, що на них сиділи.

Вокульському загороджували дорогу, наступали на п’яти, штовхали ліктями; з усіх боків лунали розмова і сміх.

В Уяздовській Алеї, попід оградою Бельведерського парку, попід штахетами з боку лікарні, на найдальших алеях і навіть на загороджених стежках, – скрізь було повно людей і весело. Чим більше насувалась на землю темрява, тим густішою і галасливішою ставала юрба.

– Мені вже починає бракувати на світі місця, – пробурмотів Вокульський.

Він перейшов до Лазенок і знайшов там спокійний куточок. На небі засвітилось кілька зірок, від Алеї долітав гомін юрби, а від ставу тягло вільгістю. Часом над його головою з голосним дзижчанням пролітав хрущ або нечутно проносився кажан; в глибині парку жалібно квилив якийсь птах, даремно викликаючи свою пару; далеко на ставу плюскотіли весла й лунав жіночий сміх.

Навпроти нього йшло двоє людей, схилившись одне до одного і щось шепочучи. Вони звернули з алеї і зникли в тіні дерев. Він подумав з сарказмом: «Ось вони, щасливі закохані! Шепочуться і втікають від людей, як злодії… Оце такі порядки на світі, га? Цікаво, наскільки було б ліпше, аби ним. володів люцифер?.. А якби мене перестрів який-небудь бандит та вбив у цьому глухому закутку?..»

І уявив собі, як воно, мабуть, приємно, коли холодне лезо ножа вганяється в гаряче серце. «На нещастя, тепер заборонено вбивати інших, – зітхнув він. – Можна вбити лише себе – аби тільки одразу і вдало. Що ж!..»

Думка про такий простий спосіб порятунку заспокоїла.

Поступово його опановував якийсь урочистий настрій; йому здалося, що настає момент, коли він повинен дати звіт перед власною совістю, підбити підсумок свого життя. «Якби я був верховним судією, – думав він, – і якби мене спитали, хто більш вартий панни Ізабелли, Охоцький чи Вокульський, я мусив би визнати, що – Охоцький… Він молодший за мене на вісімнадцять років (вісімнадцять років!) і такий гарний… У двадцять вісім років закінчив два факультети (я в ці літа тільки що починав учитись…) і вже має три винаходи (я не маю жодного!). А до цього всього в ньому визріває велика ідея… Літаюча машина – не проста річ, але факт, що він знайшов для неї геніальний і єдино можливий вихідний пункт – вона мусить бути важча за повітря, а не легша, як повітряна куля. Адже все, що літає, починаючи від мухи і кінчаючи велетенським яструбом, – важче за повітря. У нього є правильний вихідний пункт, творчий розум, що він довів хоч би своєю лампою та мікроскопом. То хто ж його знає, чи не пощастить йому збудувати й літаючу машину? А в такому разі в очах людства він стане вищим від Ньютона й Бонапарта разом узятих… І мені з ним змагатися?.. І якщо коли-небудь постане питання, котрий з нас двох повинен поступитися, невже я буду вагатись? Яка ж це мука, сказати собі, що ти мусиш поступитися перед людиною, кінець кінцем такою самою, як і ти, смертною, підпорядкованою хворобам і помилкам, а головне – такою наївною… Адже він ще хлопчак, чого тільки він мені сьогодні не наговорив!..»

Дивний збіг обставин. Коли Вокульський служив у колоніальному магазині, він мріяв про perpetuum mobile – машину, яка сама себе приводила б в рух. А коли він вступив у підготовчу школу і зрозумів, що така машина – абсурд, найулюбленішою і найпотаємиішою його мрією стало – винайти спосіб керування повітряними кулями. Те, що для Вокульського було лише фантастичною тінню, яка блукала хибними шляхами, у Охоцького стало практичною проблемою. «Яка ж бо це гірка доля! – журно думав Вокульський. – Двом людям дані майже однакові прагнення, тільки один народився на вісімнадцять років раніше, а другий пізніше; один народився в злиднях, а другий в достатку; один не міг видряпатись навіть на перший щабель знання, другий переступив через два… Його вже не зметуть політичні бурі, як мене; йому не зашкодить любов, в якій він вбачає лише розвагу, тоді як для мене, що прожив шість років в пустелі, це почуття – рай і порятунок… Навіть більше!

От він і переважає мене на кожній ділянці, хоч я маю ті самі почуття, так само розумію дійсність, а працював, безумовно, більше за нього…»

Вокульський добре знав людей і часто порівнював себе з ними. І де б він не був, завжди почував себе трохи кращим за інших. Чи був він продавцем, який цілі ночі просиджував над книжками, чи студентом., який через злидні йшов до науки, чи солдатом під градом куль, чи засланцем, який у засипаній снігом халупі працював над науковими дослідженнями, – завжди носив він в душі ідею, яка випереджала сучасність на кілька років. А інші жили лише сьогоднішнім днем задля свого шлунка та кишені.

І от аж сьогодні він зустрів чоловіка, вищого за себе, – божевільного, який хоче будувати літаючі машини!.. «Ну, а я хіба не маю сьогодні ідеї, задля якої працюю вже понад рік, здобув багатство, допомагаю людям і змушую їх шанувати мене?» «Так, але любов – почуття особисте, всі зв’язані з ним заслуги – немов риба, підхоплена виром морського циклону. Якби на світі зникла одна жінка, а в мені – пам’ять про неї, чим би я став?.. Звичайним капіталістом, який з нудьги грає в клубі в карти. А тим часом у Охоцького є ідея, котра завжди пориватиме його вперед, якщо тільки він не з’їде з глузду…» «Гаразд, а коли він нічого не досягне і замість зробити літаючу машину потрапить у божевільню?.. А я тим часом зроблю щось реальне; а мікроскоп, якийсь там прилад і навіть електрична лампа, напевне, важать не більше, ніж сотні людей, яким я даю засоби до існування. Відкіля ж у мене оця надхристиянська покірливість?.. Хто, з нас що зробить, – ще невідомо, а поки що я – людина дії, а він – мрійник… Зачекаємо з рік…»

Рік! Вокульський здригнувся. Йому здалося, що в кінці путі, яка називається роком, видно тільки бездонну прірву, котра поглинає все, залишаючись такою ж порожньою… «Отже, порожнеча?.. Порожнеча!..»

Він інстинктивно оглянувся. Був у глибині Лазенківського парку, на глухій алеї, куди не долітав жоден звук. Навіть листя на деревах не шелестіло.

– Котра година? – запитав його раптом хтось хрипким голосом.

– Година?

Вокульський протер очі. Назустріч йому з темряви виринув якийсь обдертус.

– Коли чемно питають, то треба чемно й відповідати, – промовив чоловік і підійшов ближче.

– Убий мене, тоді сам побачиш, – відповів Вокульський.

Голодранець поточився назад. Ліворуч від дороги з’явилося кілька людських тіней.

– Дурні! – вигукнув Вокульський, ідучи вперед. – У мене золотий годинник і кілька сот карбованців грошей… Боронитись я не буду, ну!..

Тіні посунулись між деревами, і хтось півголосом промовив:

– Така сволота зійде, де його й не сіяли…

– Тварюки!.. Боягузи!.. – крикнув Вокульський несамовито. У відповідь йому загупотіли ноги втікачів.

Вокульський схаменувся. «Де ж це я?.. Звичайно, в Лазейках, але де саме?.. Треба йти в другий бік…»

Він кілька разів звертав і вже не знав, куди йде. Серце у нього сильно закалатало, на чолі виступив холодний піт, він перший раз в житті злякався темряви, боявся заблудити.

Кілька хвилин він біг, захекавшись, сам не знаючи куди.

В голові зринали дикі думки. Нарешті ліворуч від себе побачив ограду, а за нею будівлю. «Ага, оранжерея…»

Потім дійшов до якогось містка, передихнув і, спершись на поручні, подумав: «Отже, до чого я дожився?.. Небезпечний суперник… розладнані нерви… Здається, вже сьогодні я міг би дописати останню дію цієї комедії!..»

Проста дорога довела його до ставу, потім до Лазенківського палацу. Через двадцять хвилин він дійшов до Уяздовських Алей і сів на візника, а за чверть години був уже в своїй квартирі.

Побачивши світло й вуличний рух, Вокульський повеселішав, навіть усміхнувся, і прошепотів: «Що мені скочило в голову?.. Якийсь Охоцький… самогубство!.. Які дурниці… Проник же я все-таки в аристократичне товариство, а що буде далі – побачимо…»

Коли він увійшов у кабінет, слуга подав йому листа, писаного на його власному папері рукою пані Мелітон.

– Ця пані приходила сьогодні аж два рази, – сказав вірний слуга. – Раз о п’ятій, другий раз о восьмій…