Текст книги "Лялька"

Автор книги: Болеслав Прус

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 57 страниц)

І подивіться, пане Ігнаце, як узгоджено задурманюють людей дитяча кімната і салон, поема, роман і драма. Вам кажуть шукати ідеалів, самому бути ідеальним аскетом і не тільки виконувати, а навіть створювати нові штучні умови. І що в результаті виходить? Виходить, що мужчина, звичайно, менш видресируваний у цьому відношенні, стає здобиччю жінки, яку тільки в цьому напрямку і дресирують. Таким чином цивілізацією насправді керують жінки!

– А що в цьому поганого?

– Та хай йому чорт! – загорлав доктор. – Хіба ви не помітили, пане Ігнаце, що коли мужчину з погляду духовного розвитку можна порівняти з мухою, то жінка ще гірша за муху, бо не має ні лапок, ні крилець. Виховання, традиція, а може, навіть спадковість, що нібито повинні зробити жінку вищою істотою, роблять з неї істоту потворну. 1 оцей гулящий дивогляд із викривленими ступнями, з перетоншеним, як у оси, станом, з пташиним мозком покликаний виховувати майбутні покоління людства…

Що ж він їм може прищепити? Може, вони вчать дітей заробляти на хліб? Ні, вони вчать їх гарно тримати ножа й виделку. Може, вони вчать їх пізнавати людей, серед яких їм колись доведеться жити? Ні, їх учать подобатись, відповідним чином кривляючись та кланяючись. Може, їх учать розуміти явища реального життя, від яких залежить наше щастя або нещастя? Ні, їх учать заплющувати очі на факти і мріяти про ідеали. Наша м’якотілість, наша непрактичність, лінощі, плазування перед вищими за нас і страшні пута глупоти, які з давніх-давен тяжать над людством, це результат створеної жінками педагогіки.

А наші жінки є плодом феодально-клерикально-поетичної теорії любові, яка нехтує гігієною і здоровим глуздом…

Мені аж у голові гуло від висновків доктора, а він тим часом аж пританцьовував від збудження, як шалений. На щастя, блиснула блискавка, впали перші краплі дощу; розпалений промовець раптом охолов і, скочивши на випадкового в цей час і в цьому місці візника, наказав везти себе додому.

Стах був уже, напевне, коло Рогова. Чи він догадувався, що ми тільки про нього й говорили? І що він, бідолашний, відчував, коли одна буря бушувала над його головою, а друга, може, ще гірша, в серці?

Оце так злива! Оце так громова канонада!.. Ір скрутився в клубок і крізь сон тихо гарчить при кожному ударі, а я лягаю спати і вкриваюся лише простирадлом. Гаряча ніч! Господи, спаси й помилуй тих, хто такої ночі втікає від свого нещастя в чужі краї!

Часом буває досить якоїсь дрібниці, щоб давні, як людські гріхи, речі показалися нам в зовсім інакшому світлі.

Я, наприклад, знаю Старе Місто змалку, і завжди мені здавалось, що воно тісне і брудне. Аж коли мені показали як визначну пам’ятку малюнок одного староміського будинку (і то в «Ілюстрованому тижневику», та ще й з описом!), я тоді зрозумів, що Старе Місто – гарне. З того часу я ходжу туди щотижня і не тільки відкриваю нові й нові особливості, а й дивуюсь, як я не помічав їх раніш.

Так само і з Вокульським. Я його знаю вже років з двадцять і весь час думав, що він природжений політик. Голову на колоду поклав би, що Стах нічим, крім політики, не займається. Аж дуель з бароном та овації на честь Россі викликали в мені підозріння, що він може закохатись. А тепер я вже не маю ніякого сумніву, особливо після розмови з Шуманом.

Але це дрібниця, бо й політик може бути закоханим.

Наприклад, Наполеон І закохувався дай боже скільки, а проте потрясав Європою. Наполеон III також мав немало коханок, а є чутка, що й син іде його стежкою і вже знайшов собі якусь англійку.

Отож коли потяг до жінок не компрометує Бонапартів, то чого б він міг принижувати гідність Вокульського?..

Саме коли я про це думав, стався незначний випадок, який нагадав мені давноминулі часи і показав Стаха в іншому світлі. Ні, не політик він, а щось зовсім інше, але що саме, не можу як слід збагнути.

Інколи мені здається, що він людина – скривджена суспільством. Але про це помовчімо… Суспільство нікого не кривдить. Якби люди перестали в це вірити, то в них з’явилися б хтозна-які претензії!.. Може, навіть піхто вже й не займався б політикою, а зводили б рахунки з своїми ближніми. Отож краще не торкатися цього питання. (Як багато я балакаю на старість, та все не про те, про що хотів сказати).

Значить, сиджу я одного вечора та п’ю собі чай (а Ір таки чогось нездужає), коли відчиняються двері і хтось заходить. Дивлюсь – якийсь гладкий чоловік, обличчя палите, ніс червоний, чуб сивий. Нюхнув – у кімнаті запахло чи то видом, чи пліснявою. «Цей добродій, – думаю собі, – або небіжчик, або винороб, бо ні від кого іншого таким духом не тхне».

– Що за чорт!.. – дивується гість. – Невже ти так загордів, що й людей не впізнаєш!

Я протер очі. Та це ж Махальський власного особою, колишній винороб Гопфера! Колись ми з ним були в Угорщині, потім тут, у Варшаві, але не бачились уже п’ятнадцять років, бо він живе в Галичині і працює там виноробом.

Звичайно, ми обнялися, як брати, і тричі поцілувались.

– Коли ти приїхав? – питаю його.

– Сьогодні вранці, – каже він.

– А де ж ти досі був?

– Зупинився в заїзді «Деканці», але так мені там стало нудно, що я зараз же пішов до Лесіша, в його винний погріб… Ото, братику, погріб!.. Жити й не вмирати!..

– Що ж ти там робив?

– Трохи помагав старому, а взагалі сидів… Що я, дурний ходити по місту, коли є такий погріб!

Оце справжній винороб старого гарту! Не теперішньому жевжикові рівня, який краще побіжить увечері на танці замість посидіти в погребі. Та він навіть у погріб приходить в лакованих черевиках… Гине Польща з такими нікчемними продавцями…

Розбалакались про се, про те та й просиділи до першої години ночі. Махальський переночував у мене, а о шостій ранку знову зібрався до Лесіша.

– Що робитимеш після обіду? – питаю.

– Після обіду піду в погріб до Фукера, а ночувати повернусь до тебе.

У Варшаві він був з тиждень. Ночував у мене, а дні просиджував у винних погребах.

– Я повішався б, – казав він, – якби мені цілий тиждень довелося швендяти вашими вулицями. Тиснява, спека, курява!.. Тільки свині можуть жити так, як ви, а не люди.

Мені здається, що він перебільшував. Бо хоч я теж вважаю, що краще сидіти в магазині, аніж ходити по Краківському Передмістю, але ж магазин – не погріб. Чудний він став на своєму виноробстві.

Звичайно, що говорили ми весь час з Махальським про давні часи та про Стаха. Таким чином перед моїми очима постала історія його молодих літ, немов я бачив її вчора.

Пам’ятаю (це було 1857 чи 1858 року), зайшов я раз до Гопфера, у котрого працював Махальський.

– А де пан Ян? – питаю хлопця.

– В підвалі.

Я зайшов у підвал. Дивлюсь, мій Ян при лойовій свічці розливає лівером вино з бочки в пляшки, а в вікні манячать якісь дві тіні: сивий старик у пісковому сюртуку з купою паперів на колінах і парубчак з коротко остриженим волоссям і пикою розбійника. То був Стах Вокульський і його батько.

Я собі тихенько сів (бо Махальський не любив, коли йому заважали балачками розливати вино) і слухав, як сивий чоловік у пісковому сюртуку говорив монотонним голосом до парубчака:

– Де це видано – гайнувати гроші на книжки?.. Віддавай їх мені, бо якщо я не зможу далі вести позов, то все пропаде пропадом. Не книжки врятують тебе від сьогоднішнього твого упослідження, а тільки процес. Як виграємо в суді та одержимо нашу дідизну, тоді люди згадають, що Вокульські належать до давньої шляхти, і навіть знайдуться родичі… Того місяця ти потратив, двадцять злотих на книжки, а мені саме стільки не вистачало на адвоката… Книжки та й книжки!.. Нехай би ти був мудрий, як Соломон, але поки ти в винарні, то будеш попихачем, хоч і шляхтич, а твій дід по матері був кастеляном. А як виграю позов та поїдемо на село…

– Ходімо відціля, тату, – тихо сказав хлопець, скоса поглядаючи на мене.

Старий, як слухняна дитина, загорнув свої папери в червону хустку і вийшов із сином, який мусив підтримувати його на сходах.

– Що воно за чудило? – питав я Махальського, який скінчив уже свою роботу й сів на ослінчик.

– Та!.. – махнув він рукою, – Старому бракує одної клепки, але хлопець кмітливий. Звуть його Станіслав Вокульський. Тямовитий, чортяка!

– Що ж він такого зробив?

Махальський пальцями зняв із свічки нагар і, наливши мені склянку вина, говорив далі:

– Він тут у нас уже чотири роки. До магазину та до погреба він не дуже прикидливий… Зате механік! Змайстрував таку машину, що помпує воду знизу вгору, а згори ллє на колесо, яке й рухає ту помпу. Така машина може крутитися й помпувати воду скільки світа-сонця; але щось там у ній погнулось, і вона крутилась тільки чверть години. Вона стояла нагорі, в ресторації, Гопфер нею приваблював гостей; але вже з півроку, як у ній щось там лопнуло.

– Молодець хлопець!.. – кажу я.

– Ну, не такий він уже й молодець, – заперечив Махальський. – Ходив тут до нас один викладач із реального училища, то він оглянув ту помпу і сказав, що машинерія ні до чого не придатна, але хлопець здібний і повинен учитися. З того часу у нас таке робиться, що не дай господи! Вокульський загордів, одвідувачам відповідає крізь зуби, вдень ходить як сновида, а вночі вчиться і купує книжки. А його батько хотів би ці гроші вжити на процес за якийсь там маєток по дідові… Та ти сам чув, що він казав.

– Як же він думає далі з тією наукою?

– Каже, що поїде до Києва, в університет. Що ж, нехай собі їде, може, хоч з одного продавця будуть люди, В цьому ділі я йому не перешкоджаю; коли він при мені, не приганяю до роботи, нехай собі читає. Але в ресторації йому допікають і офіціанти, і відвідувачі.

– А що ж Гопфер?

– Нічого, – далі говорив Махальський, вставляючи нову свічку в залізний свічник з ручкою. – Гопфер не хоче одганяти його від себе, бо дочка його Кася ласим оком поглядає на Вокульського, а до того ж він, може, й справді одержить ту Дідизну.

– А як він до Касі?

– А щоб тобі глянув у її бік, дикун отакий!

Я тоді-таки подумав, що хлопець з такою головою, який купує книжки, а про дівчат йому байдуже, міг би бути добрим політиком; через те я того ж дня познайомився з Стахом, і відтоді живемо один з одним – дай боже кожному…

Стах працював у Гопфера ще років зо три і за той час познайомився з багатьма студентами, з молодими чиновниками з різних установ, які один поперед одного постачали йому книжки, аби він міг витримати екзамен в університет.

З-поміж тієї молоді вирізнявся один такий пан Леон, хлопець іще молодий (йому не було й двадцяти років), дуже гарний, а що розумний… а запальний!.. Він був ніби моїм помічником у політичному вихованні Вокульського: якщо я оповідав про Наполеона і велике покликання Бонапартів, то Леон говорив про Мацціні, Гарібальді та інших таких знаменитостей. А як він умів запалювати людей!

– Працюй, – не раз казав він Стахові, – і вір, бо віра може затримати рух сонця, а що ж казати про поліпшення людських взаємин.

– А може віра довести мене до університету? – спитав Стах.

– Я певний, – відповів Леон, і очі його загорілись, – що коли б ти хоч на хвилину повірив у це, як вірили перші апостоли, то ще сьогодні опинився б в університеті.

– Або в будинку для божевільних, – буркнув Вокульський.

Леон почав бігати по кімнаті й вимахувати руками.

– Які крижані серця! Яка байдужість! Яка підлість! – кричав він. – Навіть такий чоловік, як ти, не віриш. Ти подумай, лишень, що вже зробив за короткий час: ти стільки знаєш, що вже сьогодні міг би складати іспити…

– Що я там зробив!.. – зітхнув Стах.

– Ти один – небагато. Але кілька десятків, кілька сот таких, як ти і я… уявляєш собі, що ми могли б зробити?

Тут голос у Леона зірвався, його душили спазми. Насилу ми його заспокоїли.

Іншим разом пан Леон докоряв нам за брак самозречення:

– Та ви знаєте, – казав він, – що Христос силою самозречення сам-один врятував людство? Наскільки б же удосконалився світ, якби на ньому раз у раз з’являлись люди, готові до самопожертви!

– Може, мені жертвувати життям за відвідувачів, які цькують мене, мов пса, чи за слуг та офіціантів, які знущаються з мене? – спитав Вокульський.

– Не викручуйся! – вигукнув пан Леон. – Христос загинув навіть за своїх катів… Але в вас немає сили духу. Дух ваш загнився! Ось послухай, що говорить Тіртей:

 
Цвіти, о Спарто, під величчя знаком,
Покіль не скрушено старих святинь,
Не кинуто з могил кісток собакам
1 не відігнано прапредків тінь.
І перш ніж ворог візьме в бран з собою,
Пожбурте геть мечі, хоч близько й герць.
Хай світ не зна: в руках ви мали зброю,
Але вам бракувало мужніх серць.[87]87
  Переклад В. Струтинського.


[Закрыть]
 

– Бо в серці вашому – страх! У вас полохливе серце! – повторив Леон.

Стах не дуже-то піддавався теоріям пана Леона, але той молодик умів переконувати всіх, просто як Демосфен.

Пам’ятаю, одного вечора на велелюдних зборах пан Леон оповідав про майбутній ідеальний світ, в якому не буде дурості, злиднів і несправедливості. Всі ми тоді плакали.

– Тоді, – казав він з запалом, – не буде більше різниці між людьми. Шляхта й міщани, хлопи і євреї – всі будуть братами…

– А продавці? – озвався з кутка Вокульський.

Але це зауваження не збентежило пана Леоиа. Він раптом обернувся до Вокульського, перелічив усі прикрості, яких той зазнав у магазині, всі перешкоди, які йому ставили в навчанні, і закінчив так:

– Аби ти повірив, що ти нам рівня і що ми любимо тебе, як брата, аби ти міг заспокоїти своє розгніване на нас серце, я… я стаю перед тобою навколішки й від імені всього людства прошу у тебе пробачення за всі заподіяні тобі кривди.

Він справді став навколішки перед Стахом і поцілував його в руку. Всі присутні на зборах розчулились ще більше, підняли на руки Стаха й Леона й поклялися, що за таких людей, як вони, кожен готовий віддати життя.

Тепер, коли я пригадую тодішні події, мені здається, що то був сон. Правда, ні до того, ні після того, мені не доводилось зустрічати такого ентузіаста, як пан Леон.

На початку 1861 року Стах пішов від Гопфера. Він оселився у мене (в тій кімнатці з загратованими вікнами й зеленими фіранками), залишив торгівлю й почав відвідувати університет, як вільний слухач.

Дивне було його прощання з магазином: я добре це пам’ятаю, бо сам прийшов за Стахом. Він поцілувався з Гопфером, потім пішов у підвал попрощатися з Махальським, але трохи затримався там. Сидячи в залі ресторації, я чув якийсь галас, сміх офіціантів і відвідувачів, але не підозрівав, яку вони готують каверзу.

Раптом бачу (хід у підвал був у залі ресторації), з отвору висуваються дві руки, хапаються за краї, а за ними висувається Стахова голова і зникає. І так кілька разів. Відвідувачі й слуги аж за животи хапаються від реготу.

– Ага! – закричав один з відвідувачів. – Бачиш, як трудно без драбини вилізти з підвалу? А тобі захотілось одразу скочити з магазину в університет!.. Отож вилізь, коли ти такий розумний…

Стах знову висунув руки, знову вхопився за підлогу й, напружившись, висунувся до половини. Я думав, що в нього кров бризне з щік.

– Бачиш, як видряпується!.. Добре видряпується! – закричав другий відвідувач.

Стах викинув ногу на підлогу й за мить був уже в залі.

Він не розсердився, але й не подав руки жодному з колег, узяв свій клуночок і пішов до дверей.

– Чого ж ти не прощаєшся з відвідувачами, пане докторе? – кричали йому вслід.

Ми йшли вулицями мовчки. Стах кусав губи, а мені вже тоді спало на думку, що ця історія з підвалом – символ усього його життя, яке минуло в зусиллях видертись з магазину Гопфера в широкий світ.

Це був просто пророчий випадок!.. Адже Стах і по цей день безупинно видобувається нагору. І хто його знає, що міг би зробити для країни такий чоловік, якби у нього на кожному кроці не приймали з-під ніг драбини, а він не мусив би витрачати часу і зусиль на те, щоб видряпатись на вищий щабель.

Перебравшись до мене, він працював день і ніч, так що мене часом аж зло брало. Вставав перед шостою годиною й починав читати. Десь о десятій біг иа лекції, потім знову читав. Після четвертої йшов на приватні уроки (головним чином в єврейські родини, куди його рекомендував Шуман), а повернувшись, знову не відриваючись від книжки читав до пізньої ночі, поки його не зборював сон.

З тих уроків він міг би непогано жити, якби час від часу його не навідував батько, який змінився тільки тим, що носив сюртук не піскового, а табачного кольору, а папери свої загортав у синю хустку. В усьому іншому він залишився таким самим, яким я бачив його вперше. Він сідав коло синового столика, викладав на коліна папери й говорив тихим, одноманітним голосом:

– Книжки та й книжки… Ти витрачаєш гроші на науку, а мені бракує на позов. Нехай би ти скінчив навіть два університети, однак не позбудешся упослідження, поки не відсудимо нашої дідизни. Аж тоді люди визнають, що ти шляхтич – рівня іншим… Тоді знайдеться й рідня…

Вільний від навчання час Стах використовував на досліди з повітряними кулями. Він дістав великий бутель і з допомогою купоросу виготовив у ньому якийсь газ (який, уже не пам’ятаю), котрим наповнив невелику, але дуже майстерно зроблену повітряну кулю… Під нею він прилаштував якусь машинку з пропелером. Так вона, та куля, й літала попід стелею, поки не вдарялась об стіну й не псувалась. Тоді Стах латав свою кулю, лагодив машинку, наповнював бутель якоюсь поганню і знову робив свої досліди – і так без кінця. Одного разу бутель лопнув і купорос мало не випалив йому очей. Але що це означало для Стаха, коли він вирішив вирватись із свого нужденного становища хоч би з допомогою повітряної кулі!..

З того часу, як Стах оселився у мене, в нашому магазині з’явилась нова постійна відвідувачка, Каси Гопфер.

Не знаю, що їй у нас так подобалось – моя борода чи туша Яна Мінцеля? Бо хоч поблизу її дому було з двадцять галантерейних магазинів, вона, однак, по кілька разів на тиждень приходила в наш. «Прошу, мені міток заполочі»; «Прошу, трохи шовку»; «Прошу, на п’ять копійок голок». За цим дріб’язком вона бігала з верству в дощ і в добру погоду, а купуючи на кілька грошів шпильок, просиджувала в магазині по півгодини, весь час балакаючи зі мною.

– Чому це ви ніколи не приходите до нас… з паном Станіславом? – казала вона, червоніючи. – Батько так вас обох любить… та й ми всі…

Спочатку мене дивувала така несподівана любов старого Гопфера, і я доводив панні Касі, що дуже мало знаю її батька, аби робити йому візити. Але вона все правила своєї:

– Пан Станіслав, мабуть, сердиться на нас, навіть не знаю за що. А тато і… ми всі зичимо йому добра. Пан Станіслав не може поскаржитись, що ми заподіяли йому щось погане… Пан Станіслав…

Отак говорячи про пана Станіслава, вона купувала шовк замість заполочі або голки замість ножиць.

А найгірше те, що вона, бідолашна, що тиждень, то більше марніла. Як тільки приходила до нас, мені здавалося, що вона виглядає краще, але коли на її обличчі згасав рум’янець першого збудження, одразу ставало помітно, що вона все блідшає, а очі западають глибше й дивляться сумніше.

А як вона допитувалась: «Чи пан Станіслав ніколи не заходить у магазин?» Як дивилася на двері, що вели в сіни й до моєї кімнати, де за кілька кроків від неї сидів над книжкою похмурий Вокульський, не догадуючись, що за ним так сумують.

Жаль мені її стало, нещасної, отож якось увечері, коли ми пили з Вокульським чай, я сказав:

– Не будь дурним та зайди коли-небудь до Гопфера.

У старого багато грошей.

– А чого я маю до нього заходити? – відповів він. – Здається, я в нього набувся вдосталь.

Кажучи це, він аж здригнувся.

– Того тобі треба зайти, що Кася в тебе закохана, – кажу я.

– Відчепися ти з своєю Касею! – перебив він мене. – Дівчина вона справді добра, не раз крадькома пришивала мені до пальта гудзика або кидала в вікно квітку, але вона мені, а я їй не пара.

– Вона просто голубка, а не дівчина… – додав я.

– Отож-бо й біда, бо сам я не голуб. Прив’язати мене могла б тільки така жінка, як я сам. А такої я ще не зустрічав. (Зустрів він таку через шістнадцять років, але, їй же богу, нема чим радіти).

Кася заходила в магазин все рідше, а потім, і зовсім перестала заходити, натомість старий Гопфер прийшов з візитом до Яна Мінцеля і його дружини. Мабуть, він казав їм щось про Стаха, бо другого дня Малгожата Мінцельова прибігла до мене з претензіями:

– Пане Ігнаце, що це у вас за мешканець, за яким дівчата сохнуть? Хто він такий, отой Вокульський?.. Ясю, – звернулася вона до свого чоловіка, – чому цей пан у нас не був? Ми повинні його засватати, Ясю… Нехай він зараз же прийде до нас…

– Та нехай собі й прийде, – відказав Ян Мінцель, – але сватати я його не буду. Я чесний купець, і зводити молодих – це не моє діло.

Пані Мінцельова поцілувала його в спітнілу щоку, немов у них ще тривав медовий місяць, а він лагідно відсторонив її й утерся фуляровою хусткою.

– Біда з цими бабами, – сказав він. – Їм неодмінно треба втягати кого-небудь в нещастя. Сватай собі, сватай, навіть Гопфера, не тільки Вокульського, але пам’ятай, що платити я за це не буду.

З того часу щоразу, як тільки Ян Мінцель ішов на пиво або в купецький клуб, Малгожата запрошувала мене й Вокульського до себе. Стах, звичайно, швидко випивав свій чай, навіть не дивлячись на господиню, потім закладав руки в кишені й мовчав, як пень, – мабуть, думав про свої повітряні кулі, а Малгожата тим часом навертала його до любові:

– Хіба це можливо, пане Вокульський, щоб ви ще ніколи не були закохані? Вам же, наскільки я знаю, вже двадцять вісім років, стільки, скільки й мені… То я вже вважаю себе старою бабою, а ви невинний, як немовля…

Вокульський перекладав ногу на ногу, але мовчав.

– О, панна Катерина – то гарна цяця, – казала господиня. – У неї такі очі!.. (Хоч, здається, на правому чи ліпому якась вада?) Нічого собі фігурка, хоч одна лопатка трохи вища (але так вона ще краще). Носик, правда, мені не до смаку, а рот трошки завеликий, але ж яка це золота душа! Аби їй трохи більше розуму… Але ж розуму, пане Вокульський, жінки набираються десь під тридцять років… Я сама в її літах була дурненька, як канарка… Закохалася в мого теперішнього чоловіка…

Вже за третім разом пані Малгожата прийняла нас у халаті (халатик був дуже гарний, обшитий мереживом), u за четвертим я взагалі не був запрошений, тільки Стах, їй-богу, не знаю, про що вони там говорили, але добре бачив, що Стах повертався від неї все похмуріший та скаржився, що ця баба відбирає у нього час; а пані Малгожата запевняла чоловіка, що Вокульський просто безголовий, і їй доведеться докласти ще чимало праці, поки нона його засватає.

– Працюй, серденько, працюй, – заохочував її чоловік, – бо шкода дівчини, та й Вокульського теж. Страшно подумати, що такий хороший хлопець, який стільки років служив у магазині й міг би по смерті Гопфера стати його хазяїном, пропаде нізащо в університеті! Тьху!

Остаточно вирішивши здійснити свої добрі наміри, пані Мінцельова не тільки запрошувала Вокульського увечері на чай, на який він в більшості випадків не ходив, але й сама частенько забігала в мою кімнатку, співчутливо розпитуючи Стаха, чи він не хворий, та дивуючись, як це воно так, що він ще ніколи не був закоханий, він, мабуть, старший за неї (я гадаю, що вона була старша за нього).

Далі з нею почало коїтися щось незвичайне: то вона плакала, то сміялась, то лаяла свого чоловіка, який на цілі дні утікав з дому, нарешті, стала дорікати мені, що я роззява, що не розумію життя, що приймаю якихось підозрілих мешканців…

Словом, в домі почалися такі скандали, що Ян Мінцель схуд, хоч і пив тепер більше пива, а я подумав: одне з двох – або залишу у Мінцелів службу, або скажу Стахові, щоб вибирався з квартири.

Відкіля пані Малгожата дізналася про мої наміри, ніяк не збагну. Тільки одного вечора влітає вона в мою кімнату і кричить, що я їй ворог і, мабуть, найпідліша людина, коли виганяю з квартири такого хорошого хлопця, як Вокульський… Потім додала, що її чоловік падлюка, що Вокульський падлюка, що всі мужчини падлюки, і кінець кінцем впала в істерику на моїй власній канапі.

Такі сцени повторювались кілька днів підряд, і не знаю, до чого б воно дійшло, коли б не трапився один з найнадзвичайніших випадків, які мені доводилось бачити.

Якось Махальський запросив мене й Вокульського до себе на вечір.

Ми пішли вже після дев’ятої години – звичайно, в улюблений підвал Яна, де при миготливому світлі трьох лойових свічок уже сиділо чоловік з п’ятнадцять, а між ними – пан Леон. Мабуть, ніколи не забути мені тієї картини: обличчя присутніх, переважно молоді, невиразно біліли на тлі чорних стін підвалу, виглядали з-за_кутих обручами бочок або розпливалися в темряві.

Оскільки гостинний Махальський вже на сходах кожного зустрічав величезною квартою вина (і доброго вина!), а мене частував особливо старанно, то мушу признатися, що у мене одразу зашуміло в голові, а через кілька хвилин я вже мало що й тямив. Я сів поодаль від компанії в глибокій ніші й чи то уві сні, чи то наяву поглядав на гостей.

Що там діялось, не можу докладно сказати, бо в голові моїй виникали найхимерніші фантазії. Але, здається, пан Леон, як звичайно, говорив про могутність віри, про занепад духу та про потребу самозречення, а присутні голосно й запально погоджувалися з ним. Проте дружний хор поступово вщух, коли пан Леон став тлумачити, що час уже нарешті випробувати цю готовність на подвиг. Мабуть, я був дуже п’яний, коли мені приверзлося, що пан Леон пропонує, щоб хто-небудь з присутніх стрибнув з віадука Новий Світ[88]88
  Прус описує тут таємні збори патріотів під час підготовки польського повстання 1863 року. Зважаючи на царську цензуру, автор говорить алегорично. Цілком зрозуміло, що Леон пропонує не безглуздий стрибок з віадука, а участь в якійсь дуже небезпечній політичній справі.


[Закрыть] на брук під ним, на що всі до єдиного присутні замовкли, а декотрі поховались за бочки.

– Отже, ніхто не наважується на подвиг?! – крикнув пан Леон, заламуючи руки.

Всі мовчать, немов вимерли.

– Значить, ніхто?.. Ніхто?..

– Я, – відповів голос, якого я не впізнав.

Дивлюсь – коло догоряючої свічки стоїть Вокульський.

Вино Махальського було таке міцне, що в ту хвилину я втратив свідомість.

Після бенкету в підвалі Стах кілька днів не приходив додому. Нарешті прийшов – в чужій одежі, змарнілий, ллє з гордо піднятою головою. Тоді я вперше почув у його голосі якусь тверду ноту, яка й по сей день мене прикро вражає.

З того часу він зовсім змінив спосіб життя. Свою повітряну кулю закинув у куток, де її незабаром заснувало павутиння; бутель для вироблення газів віддав сторожеві на воду, а до книжок навіть не заглядав. Так вони й лежали, ті скарбниці людської мудрості, – одні на полиці, другі на столі, одні закриті, другі розкриті, а він…

Траплялося, що по кілька днів не бував удома, навіть не приходив ночувати; то іноді з’являвся ввечері і, не роздягаючись, лягав на непостелене ліжко. Інколи замість нього приходило кілька душ якихось не знайомих мені людей, що спали на канапі, 'на Стаховому ліжку й на моєму власному, і не тільки не дякували за нічліг, а навіть і te казали, де вони працюють і як їх звати. Часом Стах приходив один, кілька днів сидів у кімнаті без діла й нікуди не виходив, нервував і все прислухався, немов коханець, який прийшов на побачення з чужою жінкою і боїться, коли б замість неї не з’явився її чоловік.

Не думаю, щоб цією жінкою була Малгожата Мінцельова, бо вона ментрежилась, наче її гедзь укусив. З ранку вона облітала зо три костьоли, немов вирішила атакувати милосердного бога з кількох боків. Після обіду у неї відбувались якісь засідання дам, котрі, дожидаючи важливих подій, залишали чоловіків і дітей напризволяще, а самі займалися плітками. А надвечір до неї сходились мужчини, але ці без зайвих балачок відсилали її в кухню.

Отже, не дивно, що при такому розгардіяші в домі у мене також почало каламутитись у голові. Мені здавалося, що в Варшаві стало якось тісно, а всі люди немов потуманіли. Щогодини ми чекали якоїсь несподіваної переміни, проте настрій у всіх був піднесений, а в головах повно було планів.

Тим часом Ян Мінцель, щоб утекти від жінчиного гдирання, з самого ранку йшов на пиво й повертався аж увечері. Він навіть згадав прислів’я: «Раз козі смерть!», яке повторював до кінця свого життя.

Нарешті одного дня Стах Вокульський десь зовсім зник. Аж через два роки я одержав від нього з Іркутськії листа, в якому він просив, щоб я прислав його книжки.

Восени 1870 року (я якраз повернувся від Яся Мінцеля, що лежав уже хворий в ліжку) сиджу я в своїй кім наті після вечірнього чаю, коли хтось стукає в двері.

– Herein![89]89
  Увійдіть! (Нім.)


[Закрыть]– кажу.

Рипнули двері… Дивлюсь, стоїть на порозі якась бородата потвора в тюленячому пальті шерстю наверх.

– Ну, – кажу я, – хай мене чорти візьмуть, коли ти не Вокульський!

– Він самий, – відповідає добродій в тюленячій шкурі.

– Во ім’я отця й сина!.. – кажу. – Ти, мабуть, жартуєш? Бо відкіля б ти тут узявся?.. Може, це тільки твоя душа?..

– Та ні, я живий, – каже він, – мені навіть їсти хочеться.

Сказавши це, він скинув шапку, роздягнувся й сів коло свічки. Їй-богу, Вокульський! Борода, як у розбійника, морда, як у Лонгина, котрий проколов нашому господу Ісусу Христу бока, але ж це таки був Вокульський…

– Ти зовсім повернувся, – питаю його, – чи на деякий час?

– Зовсім.

– Як же там, у тих краях?

– Байдуже.

– Еге! А люди? – питаю.

– Байдуже.

– Еге! А з чого ж ти жив?

– З приватних уроків, – каже. – Ще й з собою привіз карбованців з шістсот.

– Еге! Еге! А що ти думаєш робити?

– Ну, до Гопфера, звичайно, не повернусь, – відповів він, ударивши кулаком по столі. – Ти, мабуть, не знаєш, що я став ученим, маю навіть кілька подяк від петербурзьких наукових товариств. «Продавець Гопферового магазину став ученим!.. Стах Вокульський має подяки від петербурзьких наукових товариств… Оце так штука!» – подумав я.

Що там довго розказувати! Оселився хлопець десь на Старому Місті й півроку жив на свої гроші, купував на них багато книжок, але мало їжі. Проживши гроші, почав шукати роботи, і тоді сталася дивна річ: купці не давали йому роботи, бо був ученим, а вчені не давали ходу, бо він колись був продавцем. Отож він, як Твардовський[90]90
  Твардовський – герой польської народної легенди, який нібито продав чортові душу і був приречений висіти на місяці до страшного суду.


[Закрыть] завис між небом і землею. І коли б я йому вряди-годи не допомагав, він, можливо, розбив би собі голову десь на Новому З’їзді.

Страх, яке тяжке було його життя! Він змарнів, спохмурнів, здичавів. Але не скаржився. Тільки раз, коли йому сказали, що для таких, як він, тут нема місця, прошепотів:

– Ошукали мене…

В цей час помер Ясь Мінцель. Вдова поховала його по-християнському, тиждень не виходила з дому, а потім покликала мене на пораду.

Я гадав, що ми говоритимемо про торговельні справи, тим більше, що на столі стояла пляшка доброго угорського вина. Але пані Малгожата навіть не спитала про магазин. Побачивши мене, вона заплакала, немов я пригадав їй тиждень тому похованого небіжчика, і, наливши мені величенький келех вина, жалібним голосом заговорила:

– Коли упокоївся мій ангел, я думала, що тільки я така нещасна..;