Текст книги "Лялька"

Автор книги: Болеслав Прус

сообщить о нарушении

Текущая страница: 47 (всего у книги 57 страниц)

Вокульському знову здалося, що з очей його спадає запона, за якою він бачить зовсім інший світ і зовсім іншу панну Ізабеллу. Але в ту ж мить він відчув нестерпний біль в грудях, памороки в голові й таке шалене напруження нервів, що втік у передпокій, а відтіля на вулицю – він боявся, що збожеволіє.

– Господи милосердний! – прошепотів він. – Зніми ж з мене це прокляття…

За кілька кроків від Молінарі за мініатюрним столиком сиділа пані Вонсовська з Охоцьким.

– Моя кузинка починає мені що далі, то менш подобатись, – сказав Охоцький, дивлячись на панну Ізабеллу. – Ви бачите?..

– Я вже годину бачу, – відповіла пані Вонсовська. – Але мені здається, що й Вокульський щось помітив, бо дуже змінився на обличчі. Жаль мені його…

– О пані, за Вокульського не турбуйтесь. Правда, сьогодні він зазнав поразки, але як тільки прозріє раз… Такого віялом не вб’єш.

– Отже, може бути драма…

– Ніякої, – відповів Охоцький. – Люди сильних пристрастей небезпечні тільки тоді, коли у них нема нічого в резерві.

– Ви маєте на увазі ту пані… як вона… Ста… Стар?..

– Боже борони! Там нічого нема й ніколи не було. До того ж для закоханого мужчини інша жінка не є резервом.

– А що ж?

– Вокульський – людина потужного розуму і знає про незвичайний винахід, здійснення якого могло б перевернути світ.

– І ви знаєте про той винахід?

– Знаю, в чому його суть, і бачив докази його існування, тільки не знаю подробиць. Клянусь, – казав Охоцький, все більше запалюючись, – для такого винаходу можна б пожертвувати десятьма коханками!

– Отже, ви і мною пожертвували б, невдячний?

– Хіба ж ви – моя коханка?.. Я ж не сновида.

– Але ж ви мене кохаєте.

– Може, ще скажете – як Вокульський Ізабеллу?.. І не подумаю… Хоч кожну мить готовий…

– Кожну мить ви готові сказати якусь брутальність.

Але… тим краще, що ви не закохані в мене.

– Я навіть знаю чому. Вам подобається Вокульський.

Пані Вонсовська густо почервоніла; вона так збентежилась, що в неї упало на підлогу віяло. Охоцький підняв його.

– Я не хочу грати перед вами комедію, мій грубіяне, – сказала вона через деякий час. – Він так мені подобається… що я роблю все… аби він здобув Бельцю, оскільки цей навіжений… любить її.

– Клянусь, що з-поміж усіх моїх знайомих дам ви єдина справді чогось варта… Але годі про це. Відтоді, як я узнав, що Вокульський любить Бельцю (а як він її любить!), моя кузинка справляє на мене дивне враження. Раніш вона здавалась мені винятковою, тепер здається звичайною, раніш – піднесеною, тепер – плоскою. Але так мені здається лише інколи, боюсь, що я помиляюся.

Пані Вонсовська усміхнулась.

– Кажуть, коли мужчина дивиться на жінку, сатана надіває йому рожеві окуляри.

– Інколи він їх і знімає.

– І це досить болісна операція, – відповіла пані Вонсовська. – Знаєте що? – додала вона. – Оскільки ми з вами майже родичі, давайте перейдемо на «ти»…

– Ні, дуже вдячний.

– Чому?

– Тому що не маю наміру бути вашим поклонником.

– Я пропоную вам дружбу.

– Ага! Це місток, яким…

В цю мить панна Ізабелла встала з-за свого столика й підійшла до них; вона була схвильована й обурена.

– Залишаєш маестро? – спитала її пані Вонсовська.

– Та він же нахаба! – відказала пані Ізабелла гнівним голосом.

– Дуже радий, кузинко, що ви так швидко зрозуміли цього полішинеля, – сказав Охоцький. – Може, сядете коло нас?

Але панна Ізабелла зміряла його нищівним поглядом, заговорила з Мальборгом і вийшла з ним в зал.

На порозі, з-під віяла, вона позирнула на Молінарі, який дуже весело розмовляв з панною Жежуховською.

– Мені здається, пане Охоцький, що ви швидше станете нашим Коперніком, ніж навчитеся обережності! – зауважила пані Вонсовська. – Як ви могли при Ізабеллі назвати того пана полішинелем?

– Та вона ж сама назвала його нахабою.

– І все-таки вона цікавиться ним.

– Ну, ви з мене дурня не робіть! Якщо вона не цікавиться людиною, котра її божествить…

– То якраз цікавитиметься тим, хто її не поважає.

– Потяг до гострих присмак – ознака порушеного здоров’я, – зауважив Охоцький.

– А в кого з присутніх тут дам воно не порушене! – сказала пані Вонсовська, з погордою оглядаючи товариство. – Дайте мені руку й ходімо в вітальню.

В дверях вони зустрілися з князем, який дуже привітно поздоровкався з пані Вонсовською.

– Ну, як вам, князю, Молінарі?.. – спитала вона.

– У нього дуже гарний тон… Дуже…

– І ми прийматимемо його?

– Звичайно… в передпокої…

За кілька хвилин дотеп князя облетів усі зали… Пані Жежуховська через раптову мігрень мусила залишити гостей.

Коли пані Вонсовська, перемовляючись по дорозі з знайомими, увійшла з Охоцьким в зал, вона побачила панну Ізабеллу знову в товаристві Молінарі.

– А чия була правда – моя чи ваша? – спитала вона, легенько вдаривши Охоцького віялом. – Бідний Вокульський!..

– Запевняю вас, що він не такий бідний, як панна Ізабелла.

– Чому?

– Бо якщо жінки люблять тільки тих, хто їх зневажає, то моя кузина дуже скоро шалітиме за Вокульським.

– Ви що – скажете йому?.. – обурилась пані Вонсовська.

– Ніколи в світі! Я йому друг, і вже одне це зобов’язує мене не попереджати його про небезпеку. Але я до того ж – мужчина і, їй-богу, відчуваю, що коли між мужчйною і жінкою почалась отака боротьба…

– То програє мужчина.

– Ні, пані! Програє жінка, причому буде розбита вщент. Жінки саме тому і стають невільницями, що горнуться до тих, хто їх зневажає.

– Не богохульствуйте.

Скориставшись тим, що Молінарі почав розмовляти з пані Вивротницькою, пані Вонсовська підійшла до панни Ізабелли, взяла її під руку, і вони почали походжати по залі.

– Що ти – помирилася з тим нахабою? – спитала пані Вонсовська.

– Він перепросив мене, – відповіла панна Ізабелла.

– Так швидко? Він принаймні хоч обіцяв виправитись?

– Я вже потурбуюсь, щоб йому не довелося виправлятись.

– Тут був Вокульський, – сказала пані Вонсовська, – і чогось раптом пішов.

– Давно?

– Коли сіли вечеряти. Він стояв отут у дверях.

Панна Ізабелла спохмурніла.

– Люба Казю, – мовила вона. – Я знаю, в чому річ. Отож скажу тобі раз назавжди, що навіть не думаю зрікатися задля Вокульського моїх симпатій та уподобань.

Шлюб – не в’язниця, а я менш, ніж будь-хто, придатна на роль ув’язненої.

– Ти маєш рацію, а проте чи варто задля примхи зневажати таке почуття?

Панна Ізабелла збентежилась.

– То що ж мені робити?

– Це вже від тебе залежить. Ти з ним ще не зв’язана…

– Ах, так!.. Тепер я розумію… – усміхнулась панна Ізабелла.

Мальборг і Нівінський, що стояли коло вікна, стежили за обома дамами в лорнети.

– Гарні жіночки! – зітхнув пан Мальборг.

– І кожна на свій спосіб, – додав пан Нівінський. – Котру б ти хотів?

– Обох!

– А я Ізабеллку, а потім… Вонсовську.

– Як вони горнуться одна до одної, як усміхаються!.. І все це для того, щоб дратувати нас. Хитрі вони, оці жінки.

– А насправді вони можуть одна одну ненавидіти.

– Ну, принаймні не в цю хвилину, – закінчив Нівінський.

До дам, що походжали по кімнаті, наблизився Охоцький.

– Чи й ви, кузене, також у змові проти мене? – запитала панна Ізабелла.

– У змові? Ніколи! З вами, пані, я можу воювати тільки відкрито.

– «Пані»? «Воювати відкрито»?.. Що це означає? Адже війни провадяться для того, щоб укласти вигідний мир!

– Це не мій спосіб.

– Справді? – усміхнулась панна Ізабелла. – Ну, то закладемося, що ви, кузене, складете зброю. Я вважаю війну вже оголошеною.

– Ви її програєте, кузино, і навіть там, де розраховували на цілковиту перемогу, – урочисто відповів Охоцький.

Панна Ізабелла спохмурніла.

– Бельцю, – шепнула їй графиня, що проходила повз неї, – їдьмо.

– Ну, як, Молінарі обіцяв? – так само тихо спитала панна Ізабелла.

– Я його зовсім не запрошувала, – спогорда відповіла графиня.

– Чому, тітонько?

– Він справив неприємне враження.

Якби панну Ізабеллу повідомили, що Вокульський загинув через Молінарі, великий скрипаль нічого не втратив би в її очах. Але те, що він справив погане враження, дуже вразило її.

Вона попрощалася з ним холодно, майже спогорда.

Хоч знайомство панни Ізабелли з Молінарі тривало лише кілька годин, він дуже зацікавив її.

Коли вона пізно ввечері повернулася додому й подивилась на свого Аполлона, їй здалося, що Мармуровий божок деякими рисами й поставою скидається на скрипаля.

Згадавши, що статуетка часто змінювала образ, вона почервоніла. Аполлон якийсь короткий час схожий був навіть на Вокульського. Проте вона скоро заспокоїлась, вирішивши, що всі дотеперішні зміни були помилковими, а сьогоднішня – остання і якщо Аполлон міг кого-небудь уособлювати, то тільки Молінарі.

Вона не могла заснути, в серці її змагались найсуперечливіші почуття: гнів, страх, цікавість і знемога. Часом вона навіть дивувалась, пригадуючи, як нахабно поводився скрипаль. З перших же слів він заявив, що вона – найкраща з жінок, яких він знав; ідучи з нею до столу, він палко притиснув до себе її лікоть і сказав, що любить її.

А під час вечері, незважаючи на присутність Шастальського й панни Жежуховської, так настирливо шукав під столом її руки… Що ж їй залишалось робити?..

Таких бурхливих почуттів вона не зустрічала ще ніколи. Він справді мусив покохати її з першого погляду, покохати шалено, на смерть. Хіба він не шепнув їй на вухо (що навіть змусило її встати з-за стола), що без вагання віддав би життя, аби провести з нею кілька днів. «І як же він ризикував, говорячи такі слова!» – подумала панна Ізабелла. Їй не спадало на думку, що він ризикував тільки тим, що був би змушений залишити товариство до кінця вечері. «Яке почуття!.. Яка жага!..» – повторювала вона в душі.

Два дні панна Ізабелла не виходила з дому й нікого не приймала. На третій день їй почало здаватись, що Аполлон хоч і схожий на Молінарі, але чимось нагадує і Старського. Того ж дня після обіду вона прийняла панів Ридзевського й Печарковського, які розказали їй, що Молінарі вже виїжджає, бо викликав до себе антипатію в усього вищого товариства, що його альбом – шахрайство, оскільки в ньому не вміщено негативних рецензій. Нарешті закінчили тим, що такий посередній скрипаль і вульгарний чоловік тільки в Варшаві міг викликати подібні овації.

Панна Ізабелла була обурена і нагадала Печарковському, що не хто інший, а саме він вихваляв артиста. Пан Печарковський здивувався і послався на свідоцтво присутнього тут Ридзевського й відсутнього Шастальського, що Молінарі з самого початку не викликав у нього довір’я.

Ще два дні панна Ізабелла вважала великого скрипаля жертвою заздрості й запевняла себе, що тільки він один заслуговує на її співчуття і що вона його ніколи не забуде.

В цей час Шастальський прислав їй букет фіалок, і панна Ізабелла не без докорів сумління помітила, що Аполлон починає скидатись на Шастальського, а образ Молінарі швидко блякне в її пам’яті.

Десь через тиждень після концерту, коли панна Ізабелла сиділа в сутінках у своїй кімнаті, їй привиділось давно забуте видиво. Ось вона з’їжджає з батьком з якоїсь гори в долину, повну диму й пари. Ось із хмари висувається велетенська рука з картою, на яку пан Томаш дивиться з тривогою й цікавістю. «З ким це батько грає?..» – подумала вона. В цю мить повіяв вітер, і з туману виринуло обличчя Вокульського, також велетенських розмірів. «Рік тому мені привиділось таке саме, – подумала панна Ізабелла, – Що це означає?»

І аж тоді пригадала, що Вокульський уже тиждень як не був у них.

З рауту в Жежуховських Вокульський повернувся додому в незвичайному настрої. Напад шаленства минув і змінився апатичним спокоєм. Цілу ніч Вокульський не спав, але це його не дратувало. Він спокійно лежав, ні про що не думаючи, і лише з цікавістю прислухався до дзвону годинника. Перша… друга… третя.

Другого дня він встав і довго пив чай та знову прислухався до дзвону годинника: одинадцять… дванадцять… перша… Як же воно нудно!

Він хотів щось почитати, але ліньки було йти до бібліотеки по книжку; і він ліг на шезлонгу й почав думати про теорію Дарвіна. «Що таке природний добір? Це наслідок боротьби за існування, в якій гинуть істоти, котрі не мають певних властивостей, і виживають більш життєздатні. Яка ж властивість найголовніша: статевий потяг? Ні, відраза до смерті.

Ті істоти, у яких не було б відрази до смерті, мусили б загинути в першу чергу. Якби найрозумніша тварина – тобто людина – не боялася смерті, вона не носила б кайданів життя. В староіндійській поезії залишилися сліди існування людської раси, яка не відчувала такої відрази до смерті, як ми. Ну, і та раса вимерла, а її нащадки стали або невільниками, або аскетами.

А що таке відраза до смерті? Безумовно, інстинкт, який грунтується на помилковому переконанні. Є особи, у яких викликають огиду миші, хоч це зовсім невинні створіння, або навіть суниці – дуже смачні ягоди. (Коли ж то я їв суниці? Ага, в кінці минулого року в Заславку… Цікава місцевість той Заславек; хотів би я знати, чи жива ще удова Заславська і чи є у неї відраза до смерті?..)

Бо що таке страх смерті?.. Обман почуттів! Умерти – це означає ніде не бути, нічого не відчувати, ні про що не думати. В скількох же місцях мене нема зараз: в Америці, в Парижі, на місяці, нема навіть у моєму магазині, – і це мене зовсім не турбує. А про скільки речей я не думав хвилину тому і про скільки не думаю зараз? Думаю лише про якусь єдину річ і не думаю про мільярд інших речей, і це мене зовсім не обходить.

То що ж може бути прикрого в тому, що, не бувши в мільйоні місць, тільки в якомусь одному, не думавши про мільярд речей, тільки про якусь одну, я перестану бути і в цьому єдиному місці та думати про єдину тільки річ?

Страх смерті – це справді найкумедніший самообман, який уже стільки віків тяжить над людськістю. Дикуни бояться грому, грюкоту вогнепальної зброї, навіть дзеркала, а ми, нібито цивілізовані люди, боїмося смерті!..»

Він устав, підійшов до вікна, виглянув на вулицю і з посмішкою став спостерігати людей, які кудись бігли, віталися одні з одними, супроводили дам. Він придивлявся до їх різких рухів, зацікавленості, механічної галантності мужчин, звичного кокетування жінок, байдужих фізіономій візників, до їхніх стомлених коней і не міг позбутись думки, що все це життя, повне хвилювання й турбот, є величезна дурниця.

Так він просидів аж до ночі. Другого дня до нього прийшов Жецький і нагадав, що сьогодні перше квітня і що панові Ленцькому треба заплатити дві тисячі п’ятсот карбованців відсотків.

– Ага, справді, – відказав Вокульський. – Ну, то одвези йому.

– Я думав, ти сам одвезеш…

– Щось мені не хочеться…

Жецький покрутився по кімнаті, покашляв, нарешті, сказав:

– Пані Ставська якась зажурена. Може б, ти її навідав?

– Справді, давно я в неї не був. Увечері піду.

Діставши таку відповідь, Жецький уже не гаяв часу. Він дуже чуло попрощався з Вокульським, забіг у магазин по гроші, потім узяв візника й поїхав до пані Місевичової.

– Я забіг на хвилинку, бо у мене важлива справа! – радісно вигукнув він. – Знаєте, пані, до вас сьогодні ввечері прийде Стах… Мені здається (але кажу вам це під величезним секретом), що Вокульський уже остаточно порвав з Ленцькими…

– Невже? – мовила пані Місевичова, сплеснувши в долоні. – Я майже певен, але… бувайте здорові… Стах зайде сьогодні увечері.

Вокульський справді прийшов увечері, а що найважливіше – став бувати щовечора. Приходив він досить пізно, коли Гелюня вже спала, а пані Місевичова виходила в свою кімнату, і просиджував з Ставською по кілька годин. Він звичайно мовчав і слухав, що вона розказувала про магазин Мілерової або про вуличні пригоди. Сам він озивався рідко і найчастіше говорив афоризмами, які не мали зв’язку з тим, про що йшла мова.

Одного разу він сказав без ніякого приводу:

– Людина – як той нічний метелик: наосліп рветься до вогню, хоч його й болить і хоч і знає, що згорить у вогні… Проте, – додав він, помовчавши, – так людина робить, поки не опам’ятається. Цим вона й відрізняється од нічного метелика. «Це він говорить про панну Ленцьку!..» – подумала пані Ставська, і серце її забилося швидше.

Іншим разом він розказав їй дивну історію:

– Чув я про двох друзів, один з яких жив в Одесі, а другий в Тобольську. Вони не бачилися кілька років і дуже скучили один за одним. Нарешті тобольський друг, не мігши більше витримати, вирішив зробити одеському сюрприз і без попередження поїхав в Одесу. Але не застав свого одеського друга вдома, бо той, також заскучавши, поїхав у Тобольськ…

Справи перешкодили їм зустрітися, коли вони поверталися назад. Зустрілись друзі лише через кілька років, і знаєте, що тоді виявилось?

Пані Ставська підвела на нього очі.

– Уявіть собі, розшукуючи один одного, вони в один день прибували в Москву, зупинялись в одному й тому самому готелі й жили в сусідніх номерах. Доля часом робить з людьми незвичайні штуки…

– В житті, мабуть, таке не часто трапляється… – прошепотіла пані Ставська.

– Хто його знає!.. Хто його знає!.. – відказав Вокульський.

Він поцілував її в руку й пішов замислений. «З нами так не буде!..» – подумала вона, глибоко схвильована.

Вечорами у Ставської Вокульський якось оживав і навіть трохи їв.

А решту часу він перебував в апатії. Майже не їв, тільки пив багато чаю, не займався справами і не був на квартальному засіданні своєї Спілки, нічого не читав, навіть не думав. Йому здавалось, що якась невідома сила викинула його за борт щоденних справ, надій і прагнень і що життя його подібне до мертвого тягаря, який летить у порожнечі. «Не пущу ж я собі кулю в лоб, – думав він. – Бо коли б я хоч збанкрутував, а так!.. Я зневажав би сам себе, якби мене з цього світу випхнула спідниця… Треба було залишитися в Парижі… Хто його знає, чи я вже сьогодні не мав би в своєму розпорядженні зброї, яка рано чи пізно змете з землі потвор з людськими обличчями».

Жецький, догадуючись, що діється з Вокульським, заходив до нього в будь-який час дня і намагався втягнути в розмову. Але ні погода, ні торгівля, ні політика його не цікавили. Раз тільки він пожвавішав, коли пан Ігнац зауважив, що Мілерова чіпляється до пані Ставської.

– Чого їй треба?

– Може, вона заздрить, що ти буваєш у пані Ставської і платиш їй високу ставку.

– Нічого, Мілерова заспокоїться, коли я віддам магазин Ставській, а її зроблю касиркою.

– Бійся бога, що ти робиш! – вигукнув переляканий Жецький. – Цим ти занапастив би пані Ставську.

Вокульський став ходити по кімнаті.

– Твоя правда. Але як би там не було, коли вже жінки засварилися, то треба їх розділити. Умов Ставську, щоб вона відкрила магазин на своє ім’я, а кошти ми їй знайдемо. Я давно думав про це, а тепер бачу, що далі відкладати не можна.

Пан Ігнац, звичайно, одразу ж побіг до своїх дам і повідомив їм радісну новину.

– Не знаю, чи годиться нам приймати такий подарунок? – сказала збентежена пані Місевичова.

– Який же це подарунок? – вигукнув Жецький. – За кілька років сплатите нам борг, та й край. Як ви вважаєте? – спитав він пані Ставську.

– Я зроблю так, як захоче пан Вокульський. Скаже мені відкрити магазин – відкрию, скаже залишитися у Мілерової – залишусь.

– Але ж, Геленко!.. – зупинила її мати. – Подумай, и яке ти становище себе ставиш, кажучи так?.. Слава богу, що нас ніхто чужий не чує.

На великий жаль пані Місевичової, Ставська нічого не відповіла: матір вражала рішучість дочки, раніш такої лагідної й покірливої.

Одного разу Вокульський, переходячи вулицю, побачив у кареті Вонсовську, вклонився їй і пішов Далі; незабаром його наздогнав слуга.

– Вельможна пані просить вас…

– Що це з вами діється?.. – вигукнула гарненька вдовичка, коли Вокульський підійшов до карети. – Сідайте-но та проїдемось по Алеях.

Він сів, і карета рушила.

– Що це означає?.. – вела далі пані Вонсовська. – Вигляд у вас жахливий, ви вже скоро десять днів як не були у Бельці… Ну, кажіть же що-небудь!..

– Мені нічого казати. Я не хворий і не думаю, щоб панні Ізабеллі потрібні були мої візити.

– А якщо вони потрібні?

– Я ніколи щодо них не помилявся, а тепер – менш, ніж будь-коли.

– Ну, ну, шановний пане… давайте говорити одверто. Ви ревнивий, а це знижує авторитет мужчини в очах жінки. Ви розсердились за Молінарі…

– Помиляєтесь, пані. Я настільки не ревнивий, що зовсім не перешкоджаю панні Ізабеллі вибирати поміж мною і Молінарі. Я розумію, що у нас з ним однакові права.

– О, пане Вокульський, це вже занадто! – обурилась пані Вонсовська. – Що ж виходить: коли один з вас удостоїв честі божествити жінку, то їй уже не можна розмовляти з іншими?.. Не сподівалась я, щоб такий Чоловік, як ви, трактував жінку ніби приспанку в гаремі. Зрештою, чого ви хочете? Коли б навіть Бельця кокетувала з Молінарі, ну, то й що з того? Тривало це один вечір і скінчилось таким погордливим прощанням з боку Бельці, що аж ніяково було дивитись.

Вокульському одразу полегшало.

– Дорога пані, не будемо удавати, що ми не розуміємо одне одного. Ви знаєте, що для закоханого мужчини жінка – святиня, олтар. Правильно чи ні, але так воно є. Отож, коли перший-ліпший авантурник наближається до цієї святині, як до стільця, і поводиться з нею, як із стільцем, а святиня майже захоплена такою поведінкою, то… – ви розумієте?.. – починаєш думати, що той олтар справді – тільки стілець. Я зрозуміло висловився?

Пані Вонсовська відкинулась на подушки сидіння.

– О, пан Вокульський, аж надто зрозуміло!.. Але до б ви сказали, якби кокетування Бельці було лише невинною помстою, власне, пересторогою.

– Кому – пересторогою?

– Вам. Адже ви весь час цікавитесь пані Ставською?..

– Як? Хто це сказав?..

– Припустімо, очевидці: пані Кшешовська, пан Марушевич…

Вокульський вхопився за голову.

– І ви цьому вірите?

– Не вірю, бо Охоцький запевнив мене, що там нічого немає; але чи заспокоїв хто-небудь так само Бельцю і чи могла б вона задовольнитись цим – то інша річ.

Вокульський взяв її за руку.

– Дорога пані! – прошепотів він. – Беру назад усе, що я сказав про Молінарі. Клянусь, що я шаную панну Ізабеллу і що найбільшим моїм нещастям є моє нерозважне слово… Аж тепер бачу, як я ганебно поводився…

Він був у такому розпачі, що пані Вонсовській стало його жаль.

– Ну, ну, – сказала вона, – заспокойтеся, не треба перебільшувати. Слово честі (хоч у жінок, кажуть, честі нема), що все те, про що ми з вами говорили, залишиться між нами. А втім, я певна, що сама Бельця пробачила б вам цей спалах… Це було негарно, але… закоханим пробачається ще й не таке.

Вокульський поцілував її в обидві руки, а вона одразу видерла їх у нього.

– Будь ласка, не залицяйтеся до мене, бо для закоханої жінки мужчина – олтар… А тепер злазьте з карети і йдіть отуди, до Бельці, і…

– І що, пані?

– І визнайте, що я умію тримати слово.

Голос її затремтів, але Вокульський не помітив цього.

Він вискочив з карети й побіг до дому пана Ленцького, навпроти якого вони якраз проїжджали.

Коли Миколай відчинив йому двері, він сказав повідомити про себе панну Ленцьку. Вона була сама і прийняла його відразу, розчервоніла від збентеження.

– Ви так давно не були у нас, – промовила вона. – Може, ви хворіли?

– Гірше, – відповів він, не сідаючи. – Я тяжко й безпідставно образив вас…

– Ви, мене?

– Так, пані, образив вас підозріннями. Я був у Жежуховських на концерті, – промовив він здавленим голосом, – і пішов, навіть не попрощавшись з вами… Далі я не хочу розказувати, але почуваю, що ви маєте право не приймати мене, оскільки я не оцінив вас… насмілився підозрівати…

Панна Ізабелла пильно подивилась йому в вічі й, подаючи руку, сказала:

– Прощаю… сідайте.

– Не поспішайте прощати, бо це може посилити мою надію…

Вона задумалась.

– Ах, боже мій, що ж тут вдієш? Коли це для вас так важливо, то що ж… надійтесь!..

– І це ви кажете, панно Ізабелло?..

– Мабуть, так судилося, – відповіла вона, усміхаючись.

Він палко поцілував її в руку, якої вона йому не боронила, потім одійшов до вікна і зняв щось з шиї.

– Прийміть, будь ласка, від мене оцю дрібничку, – сказав він і подав їй золотий медальйон з ланцюжком.

Панна Ізабелла з цікавістю стала розглядати його.

– Дивний подарунок, правда ж? – сказав Вокульський, відкриваючи його. – Ви бачите оцю пластинку, легеньку, як павутиння?.. Уявіть собі, що це дорогоцінність, якої не знайти в жодній скарбниці світу. Це зерно великого винаходу, що може змінити долю людства. Хто його знає, чи не постануть з цієї пластинки повітряні кораблі. Але не про неї зараз мова. Віддаючи її вам, я віддаю в ваші руки і свою майбутність…

– То це талісман?

– Майже. Задля цієї речі я міг би виїхати за кордон, а все моє майно і решту життя віддати новій роботі. Можливо, потім виявилося б, що це була б марна втрата часу, манія, але, в усякому разі, думка про неї була єдиною суперницею вашою… Єдиною! – повторив він з притиском.

– Ви думали покинути нас?

– І не далі як сьогодні ранком. Через те я віддаю вам цей амулет. Відтепер, крім вас, у мене немає іншого щастя на світі; ви – або смерть.

– Коли так, то беру вас у полон, – сказала панна Ізабелла й почепила амулет на шию. А коли треба було засунути його за ліф, вона опустила очі й почервоніла. «Який же я підлий! – подумав Вокульський. – І отаку жінку я міг підозрівати!.. Ах, негідник!»

Повертаючись додому, Вокульський зайшов у магазин.

Він був такий радісний, що пан Ігнац аж злякався.

– Що з тобою? – запитав старий.

– Поздоров мене! Панна Ленцька – моя наречена.

Але Жецький, замість поздоровити, сильно зблід.

– Я одержав листа від Мрачевського, – сказав він, помовчавши, – Сузін, як ти знаєш, ще в лютому послав його у Францію…

– Ну, то й що?

– Ну, то він мені пише з Ліона, що Людвік Ставський при доброму здоров’ї живе собі в Алжірі під прізвищем Ернеста Вальтера. Ніби торгує вином. Хтось бачив його минулого року.

– Ми це перевіримо, – мовив Вокульський і спокійно записав адресу в алфавіті.

Відтоді він усі вечори проводив у Ленцьких і навіть дістав запрошення щодня у них обідати.

Через кілька днів до нього прийшов Жецький.

– Ну, що скажеш, старий? – весело привітав його Вокульський. – Як там принц Люлю?.. Ще сердишся на Шлангбаума, що насмілився купити магазин?..

Жецький похитав головою.

– Пані Ставська, – сказав він, – уже не працює у Мілерової… Вона трохи нездужає… Щось говорить про виїзд з Варшави… Може б, ти до неї зайшов?..

– Справді, треба б зайти, – відповів Вокульський, потираючи лоба. – Ти говорив з нею про магазин?

– Звичайно, навіть позичив їй тисячу двісті карбованців.

– З твоїх скромних заощаджень? А чому вона не позичить у мене?

Жецький нічого не відповів.

Перед другою годиною Вокульський поїхав до Ставської.

Вона дуже змарніла і схудла; її сумирні очі здавалися ще більшими і смутнішими.

– Що ж це, – спитав Вокульський, – я чув, що ви хочете виїхати з Варшави?

– Так, думаю… Може, чоловік повернеться… – додала вона ледве чутно.

– Жецький говорив мені, і, якщо дозволите, я перевірю цю звістку.

Пані Ставська облилася слізьми.

– Ви зробили мам стільки добра, – шепнула вона. – Будьте ж щасливі!

В той же час пані Вонсовська приїхала з візитом до панни Ізабелли й дізналася, що Вокульський дістав її згоду.

– Нарешті, – сказала пані Вонсовська, – А я думала, що ти ніколи не наважишся.

– Значить, я зробила тобі приємну несподіванку, – відповіла панна Ізабелла. – В усякому разі, він – ідеальний чоловік: багатий, не такий, як усі, а насамперед – надзвичайно смирний. Він не тільки не ревнивий, а навіть перепрошує за підозріння. Це мене остаточно роззброїло…

У справжньої любові – зав’язані очі… Ти нічого мені не відповідаєш?

– Я думаю…

– Про що?

– Коли він тебе знає так, як ти його, то ви обоє одне одного не знаєте.

– Тим приємніший буде наш медовий місяць.

– Зичу вам…