Текст книги "Лялька"

Автор книги: Болеслав Прус

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 57 страниц)

Подали судака, якого Вокульський атакував ножем і виделкою. Панна Флорентіна мало не зомліла, панна Ізабелла подивилась на сусіда з поблажливою жалістю, а пан Томаш… також почав їсти судака ножем і виделкою. «Які ж ви дурні!» – думав Вокульський, відчуваючи, що в ньому прокидається щось схоже на погорду. До цього всього панна Ізабелла звернулася до батька – правда, без тіні ущипливості:

– Папа, ти мусиш колись і мене навчити їсти рибу ножем.

Це вже Вокульському здалося просто нетактовним. «Мабуть, до кінця обіду від мого кохання нічого не залишиться…» – подумав він.

– Моя дорога, – відповів пан Томаш дочці, – звичай не їсти риби ножем – це просто забобон… Правда ж, пане Вокульський?

– Забобон?.. Не скажу, – заперечив той. – Це тільки звичай, перенесений з відповідних у невідповідні умови.

Пан Томаш аж засовався на стільці.

– Англійці вважають це майже за образу… – промимрила панна Флорентіна.

– Англійці вживають морську рибу, яку можна їсти лише виделкою, а нашу кістляву рибу вони їли б, мабуть, інакшим способом…

– О, англійці ніколи не порушують усталених правил, – боронилась панна Флорентіна.

– Це правда, – погодився Вокульський, – вони не порушують правил у звичайних умовах, але в незвичайних діють за правилом: роби, як тобі зручніше. Мені самому доводилось бачити аристократів-лордів, які баранину з рисом їли пальцями, а бульйон пили просто з каструлі.

Зауваження було гостре. Проте пан Томаш вислухав його з задоволенням, а панна Ізабелла – із здивуванням. Цей купець, що їв баранину з лордами і так сміливо виголошував теорію, ніби рибу треба їсти з допомогою ножа, одразу виріс в її очах. Хто його знає, чи ця теорія не здалася їй важливішою за дуель із Кшешовським.

– Отже, ви ворог етикету? – спитала вона.

– Ні, я тільки не хочу бути його рабом.

– Але в певних колах завжди додержують етикету.

– Не знаю. Але я зустрічав людей найвищого кола, які в певних умовах забували про етикет.

Пан Томаш злегка похилив голову, панна Флорентіна посиніла, а панна Ізабелла подивилась на Вокульського майже ласкаво. Навіть більше, ніж майже… На мить їй здалося, що він – якийсь Гарун-аль-Рашід[81]81
  Гарун-аль-Рашід – арабський каліф (766–809), аматор мистецтв, виступає як могутній владар в багатьох арабських казках.


[Закрыть], переодягнений купцем. В серці її росло захоплення, навіть симпатія до нього. Цей чоловік, безумовно, міг бути її повірником, з ним вона зможе розмовляти про Россі.

Після морозива зовсім збентежена панна Флорентіна залишилась у їдальні, а господарі й гість перейшли в кабінет пана Томаша пити каву.

Вокульський саме випив свою чашку, коли Миколай приніс панові Томашеві листа на підносі і промовив:

– Чекає на відповідь, вельможний пане.

– Ага, від графині… – сказав пан Томаш, глянувши на адресу. – Ви дозволите?

– Якщо ви не маєте нічого проти, – перебила панна Ізабелла, усміхаючись до Вокульського, – то перейдемо в вітальню, а батько тим часом одпише.

Вона знала, що цього листа написав сам до себе пан Томаш, бо йому неодмінно треба було хоч півгодини подрімати після обіду.

– Ви не образитесь? – спитав пан Томаш, стискаючи гостеві руку.

Вокульський з панною Ізабеллою перейшли з кабінету в вітальню. Вона з властивою їй грацією сіла в крісло, показавши йому на друге, недалеко від себе.

Коли Вокульський залишився з нею наодинці, йому шугнула в голову кров. Хвилювання його ще більш посилилось, коли він помітив, що вона якось чудно дивиться на нього, немов бажаючи проникнути в саму глибину душі і прикути його до себе. Це вже була не та панна Ізабелла, яку він бачив у костьолі, й не та, з якою говорив на скачках, тепер це була жінка розумна і здатна відчувати – вона хотіла про щось його запитати і щось йому сказати.

Вокульському так цікаво було, що вона йому скаже, і так він втратив самовладання, що, мабуть, готовий був убити людину, яка б їй в цю мить перешкодила. Він дивився на панну Ізабеллу й мовчав.

Панна Ізабелла давно вже не відчувала такого збентеження. В голові їй проносились уривки фраз: «купив сервіз…», «навмисне програвав батькові в карти…», «зневажив мене…», а потім: «любить мене…», «купив скакового коня…», «бився на дуелі…», «їв баранину з лордами в найвищих колах…». Погорда, гнів, захоплення, симпатія падали в її душу, немов краплі рясного дощу; а з глибини назовні рвалася потреба розказати кому-небудь про свої щоденні клопоти, про різні сумніви, про свою трагічну любов до великого актора. «Так, він може бути… Він буде моїм повірником!..» – думала панна Ізабелла, ніжно дивлячись в очі здивованому Вокульському і трохи нахилившись уперед, наче хотіла поцілувати його в чоло. Потім її пойняв безпричинний сором: вона одхилилась на бильце крісла, зашарілась і повільно опустила довгі вії, немов її морив сон. Дивлячись на гру її обличчя, Вокульський пригадав чарівні переливи північного сяйва і ті чудові нечутні мелодії без слів, які часом бринять в людській душі, немов лупа іншого, кращого світу. Замріявшись, він прислухався до швидкого цокання настільного годинника та биття власного серця і дивувався, що їх швидкий ритм все-таки здається повільним порівняно з нестримним плином його думки. «Якщо існує небо, – думав він, – то праведники не відчувають більшого щастя, аніж я в цю хвилину».

Мовчання тривало так довго, що здавалося вже непристойним. Панна Ізабелла опам’яталася перша.

– У вас було непорозуміння з паном Кшешовським… – мовила вона.

– Через скачки… – швидко пояснив Вокульський. – Барон не міг мені пробачити, що я купив його коня…

Вона подивилася на нього з лагідною усмішкою.

– Потім у вас була дуель, яка… нас дуже занепокоїла… – додала вона тихіше. – А потім… барон перепросив мене, – швидко докінчила панна Ізабелла, опускаючи очі. – В листі, якого він написав до мене з цього приводу, барон говорить про вас з великою пошаною і приязню…

– Я дуже… дуже радий… – пробелькотів Вокульський.

– Чого ви раді?

– Що обставини так склалися… Барон – благородна людина.

Панна Ізабелла простягнула руку й, затримавши її на хвилину в гарячій долоні Вокульського, сказала:

– Незважаючи на безсумнівну доброту барона, я все-таки дякую вам. Дякую… 6 послуги, які не скоро забуваються, і справді… – вона заговорила повільніше й тихіше, – справді, ви полегшили б моє сумління, аби зажадали чогось взамін за вашу… люб’язність.

Вокульський пустив її руку й випростався на стільці.

Він був такий приголомшений, що не звернув уваги на слівце «люб’язність».

– Гаразд, – сказав він. – Якщо ви наказуєте, то я навіть… визнаю свої заслуги. Чи можу я взамін звернутися до вас з одним проханням?

– Можете.

– Так от, я прошу тільки про одне, – з запалом сказав він, – аби я міг служити вам, скільки вистачить моїх сил.

Завжди і в усьому…

– Шановний пане! – з усмішкою перебила панна Ізабелла. – Це ж підступ! Я хочу сплатити вам один борг, а ви змушуєте мене робити інші. Хіба це добре?

– Що ж тут поганого? Хіба ви не приймаєте послуг хоч би від посильних?

– Але їм за це платять, – мовила вона, лукаво глянувши йому в очі.

– Поміж мною і ними тільки та різниця, що їм треба платити, а мені незручно й навіть не можна.

Панна Ізабелла похитала головою.

– Те, про що я прошу, не переходить меж звичайнісіньких людських стосунків. Ви, дами, завжди наказуєте, ми завжди викопуємо, – от і все. Людей, які належать до того, що й ви, кола, і просити про це не треба було б: це їх щоденний обов’язок, навіть право. Я ж добивався цієї ласки, а сьогодні про неї благаю, бо виконання ваших доручень певною мірою наблизило б мене до вашого кола. Боже мій!

Якщо лакеї та кучери можуть на лівреях носити ваші кольори, то чого ж би мені не прагнути заслужити такої честі?

– Ах, ви ось про що!.. Мені не доведеться дарувати вам мій шарф, ви вже заволоділи ним силоміць. А відбирати?..

Вже пізно, хоч би зважаючи на лист барона.

Вона знову подала йому руку, а Вокульський шанобливо її поцілував. У сусідній кімнаті залунали кроки, увійшов пан Томаш, виспаний і променистий. На його гарному обличчі був такий сердечний вираз, що Вокульський подумав: «Я буду негідником, якщо твої тридцять тисяч, шановний, не принесуть тобі десяти тисяч щорічно».

Вони втрьох посиділи ще з півгодини, розмовляючи про недавнє свято в Швейцарській Долині[82]82
  Швейцарська Долина – літній сад у Варшаві.


[Закрыть] з добродійною метою, про прибуття Россі та про поїздку в Париж. Нарешті Вокульський з жалем залишив приємне товариство, обіцяючи частіше заходити та вкупі з ними їхати в Париж.

– Побачите, як там буде весело, – сказала панна Ізабелла на прощання.

Розділ сімнадцятий
ЯК ПРОРОСТАЄ НАСІННЯ ВСІЛЯКИХ ПОМИЛОК

Було вже пів на дев’яту вечора, коли Вокульський повертався додому. Сонце недавно зайшло, але пильне око могло вже помітити в золотаво-лазуровому небі перші найбільші зірки. На вулицях лунав веселий гомін прохожих; в серці у Вокульського панував радісний спокій.

Він пригадував кожен рух, кожну усмішку, кожен погляд і слово панни Ізабелли, підозріло вишукуючи в них сліди неприязні або погорди. Але шукав даремно. Поводилась вона з ним, як з рівнею і другом, запрошувала частіше одвідувати, навіть… хотіла, аби він її про що-небудь попросив. «А якби я в ту хвилину освідчився їй? – спало йому на думку. – Що було б?..»

І пильно вдивлявся в риси її образу, що стояв в його уяві, проте знов не побачив і тіні неприязні. Навпаки, лукаву усмішку. «Вона відповіла б, що ми ще мало знайомі, що я повинен заслужити її згоду… Так… безумовно, вона так відповіла б, – думав він, пригадуючи безперечні ознаки її симпатії.

Взагалі я даремно був такий упереджений проти аристократії. А вони ж такі самі люди, як і ми, тільки, мабуть, у них делікатніші почуття. Вони вважають, що ми грубі істоти, які вганяють за наживою, і тому уникають нас.

Але, побачивши чесну душу, вони вміють також появити ласку… Якою ж прекрасною дружиною може бути така жінка! Звичайно, таку дружину треба заслужити. Та ще й як заслужити!..»

Під впливом цих думок у нього виникло зичливе почуття до родини Ленцьких, потім до їхніх родичів, далі це почуття поширилось на його магазин, на продавців, на всіх купців, з якими він мав ділові стосунки, нарешті, на всю країну і на все людство. Вокульському здавалось, що кожен прохожий на вулиці – його родич, далекий чи близький, сумний чи веселий. І небагато бракувало, щоб він став серед вулиці, як жебрак, і почав спиняти прохожих та питати: «Може, котрий-небудь з вас чогось потребує?..

Кажіть, вимагайте, будь ласка… її ім’ям…» «Яким жалюгідним було досі моє життя, – казав він сам до себе. – Я був егоїстом. Охоцький – от де щира душа!

Він хоче дати людству крила і задля цієї ідеї забуває про власне щастя. Слава, звичайно, дурниця, найголовніше – працювати для загального добра… – А потім з усмішкою додав: – Ця жінка вже зробила з мене багача і створила мені репутацію, а як захоче, то що ще може зробити?..

Хіба великомученика, готового віддати всі сили й навіть життя заради ближніх… І я, звичайно, віддам, якщо вона цього за. хоче! ч.»

Магазин його вже був зачинений, але крізь шпари в вікнах виднілося світло. «Ще щось роблять», – подумав Вокульський.

Він звернув у ворота й через задні двері увійшов в магазин. На порозі він зустрівся з Зембою, який низько йому вклонився. В глибині магазину було ще кілька душ людей.

Клейн ліз угору по драбинці, аби щось там поправити на полицях. Лісецький одягав пальто, за конторкою над книгою сидів Жецький, а перед ним стояв якийсь чоловік і плакав.

– Хазяїн іде! – гукнув Лісецький.

Жецький, прикривши очі рукою, подивився на Вокульського; Клейн разів кілька уклонився йому з верхнього щабля драбинки, а той чоловік, що плакав, раптом обернувся і, голосно застогнавши, впав йому до ніг.

– Що трапилось? – здивовано запитав Вокульський, впізнавши старого інкасатора Обермана.

– Загубив понад чотириста карбованців, – суворо відповів Жецький. – Зловживання, звичайно, не було, за це я ручуся головою, але й фірма не може на цьому втрачати, тим більше, що пан Оберман має у нас кілька сот карбованців заощаджень. Отже, одне з двох, – роздратовано закінчив Жецький, – або пан Оберман заплатить, або втратить у нас посаду… Добре б ми торгували, коли б у нас усі інкасатори були такі, як пан Оберман…

– Я сплачу, – мовив, схлипуючи, інкасатор, – але дайте мені розстрочку хоч на два роки. Бо ті п’ятсот карбованців заощаджень – це все моє майно. Мій хлопчина закінчив школу й хоче вчитись на доктора, та й старість не за горами… Бог та й ви знаєте, скільки доводиться наробитись, щоб зібрати такі гроші…

Клейн і Лісецький, обидва вже одягнені, чекали на вирок хазяїна.

– Так, – озвався Вокульський, – фірма не може втрачати. Оберман заплатить.

– Слухаю пана, – зітхнув нещасний інкасатор.

Клейн і Лісецький попрощались і вийшли. За ними, зітхаючи, збирався йти і Оберман. Але коли вони залишилися втрьох, Вокульський швидко додав:

– Ти, Обермане, заплатиш, а я тобі поверну…

Інкасатор упав йому до ніг.

– Зажди, зажди!.. – сказав Вокульський, підводячи його. – Якщо ти хоч словом прохопишся про наш договір, я відберу подаровані гроші, – чуєш, Обермане?.. Інакше всім кортітиме губити гроші. Отже, йди додому й мовчи.

– Розумію. Хай же вам бог дасть усього найкращого, – відповів інкасатор і вийшов, даремно намагаючись приховати свою радість.

– Вже дав найкраще, – мовив Вокульський, думаючи про панну Ізабеллу.

Жецький був незадоволений.

– Знаєш, Стаху, – сказав він, коли вони залишились самі, – краще б ти вже не втручався до магазину. Я наперед знав, що ти не вимагатимеш, аби він повернув усю суму, бо й сам так зробив би. Але карбованців зо сто цей роззява мусив би для острашки заплатити… Зрештою, хай йому чорт, можна було б подарувати і всю суму, та все ж таки треба було хоч тижнів зо два про це не казати… Інакше краще одразу закрити крамничку.

Вокульський засміявся.

– Треба бога боятися, – відповів він, – в такий день кого-небудь скривдити.

– Який це такий день?.. – спитав Жецький, широко розкривши очі.

– Байдуже який. Але сьогодні я зрозумів, що треба бути до людей добрішим.

– Ти був добрим завжди, і навіть занадто, – обурився пан Ігнац, – але переконаєшся, що люди для тебе такими не будуть.

– Вони вже такі, – одказав Вокульський і подав йому на прощання руку.

– Вже такі? – перекривив його пан Ігнац. – Вже!.. Не зичу тобі, однак, аби трапилась нагода випробувати їхнє співчуття…

– Я й без випробування знаю… На добраніч.

– Знаєш… знаєш… Побачимо, як то воно буде, коли доведеться щось до чогось… На добраніч, на добраніч… – бурчав старий, ховаючи книги в шухляду і грюкаючи нею.

Вокульський ішов додому й думав: «Треба нарешті зробити візит Кшешовському… Піду до нього завтра. Він у повному розумінні слова порядна людина… перепросив панну Ізабеллу. Завтра подякую йому і – хай уже буде так – спробую чимось допомогти. Правда, з таким гультяєм і шалапутом буде нелегко. Але все-таки спробую. Він перепросив панну Ізабеллу, а я виплутаю його з боргів».

Почуття спокою і непохитної певності так торувало над усіма іншими в душі Вокульського, що він, повернувшись додому, замість мріяти (що з ним частенько бувало), взявся до роботи. Дістав грубого зошита, вже на три чверті списаного, потім книжку з польсько-англійськими вправами і заходився виписувати фрази, півголосом повторюючи їх і якнайстаранніше наслідуючи свого навчителя Вільяма Коллінза.

В короткі перерви він думав то про завтрашній візит до барона Кшешовського та про те, як його виплутати з боргів, то про Обермана, якого він врятував від нещастя. «Якщо вдячність має яку-небудь ціну, то я всю вдячність Обермана разом з великим процентом поверну їй…»

Потім йому спало на думку, що ущасливити одну людину – це ще не подарунок, гідний панни Ізабелли. Всього світу вщасливити він неспроможний, але з нагоди ближчого знайомства з панною Ізабеллою варто було б допомогти хоч кільком людям. «Другим буде Кшешовський, – думав він, – але рятувати таких шалапутів – не велика заслуга… Ага!..»

Він ляснув себе по лобі і, облишивши англійські вправи, дістав архів своєї особистої кореспонденції. Це була сап’янова папка, в яку він складав листи за датами їх надходження. На першій сторінці був список адресатів. «Ага! – говорив він. Лист моєї грішниці та її опікунок. Шістсот третя сторінка…»

Він знайшов сторінку й уважно прочитав два листи: один – писаний рівним почерком, другий – немов дитячими кривулями. В першому його повідомляли, що Марія, така-то колись дівчина легкої поведінки, тепер навчилася кравецтва і відзначається побожністю, слухняністю, лагідністю та доброю поведінкою. В другому листі та сама Марія дякувала йому за допомогу і просила підшукати їй яку-небудь роботу. «Вельможний і добрий пане, – писала вона. – Коли вже вам господь посилає такі великі гроші, то не витрачайте їх більше на мене грішну. Бо я тепер сама собі можу дати раду, аби тільки було до чого рук докласти, а людей бідніших за мене, зганьблену, нещасну, в Варшаві не бракує…»

Вокульському стало неприємно, що таке прохання чекало на відповідь кілька днів. Він одразу ж відписав і покликав слугу.

– Оцього листа, – наказав він, – завтра вранці одішлеш у монастир магдалинок.

– Гаразд, – відповів слуга, ледве тамуючи позіхи.

– І виклич мені фурмана Висоцького, того, що живе на Тамці, знаєш?

– О, ще б пак не знати. А ви чули…

– Тільки, щоб прийшов зранку.

– О!.. Чого ж би йому не прийти?.. Але ви чули, що Оберман загубив великі гроші? Він був тут увечері і присягався, що віку собі вкоротить або заподіє щось погане, коли ви не змилуєтесь над ним. Я йому кажу: «Не будьте дурним, не вкорочуйте собі віку, зачекайте… У нашого хазяїна м’яке серце». А він каже: «Я теж маю таку надію, тільки, однак, буде мені погано, коли вирахують хоч трохи, бо син хоче вчитись на медика, а тут старість не за горами…»

– Іди, будь ласка, спати, – перебив його Вокульський.

– Піти-то я піду, – сердито відповів слуга, – але скажу вам, що у вас служити гірше, ніж у тюрмі сидіти: навіть спати йди не тоді, коли тобі хочеться.

Він узяв листа й вийшов.

Другого дня о дев’ятій ранку слуга розбудив Вокульського і сказав, що Висоцький чекає.

– Клич його сюди.

За хвилину фурман увійшов. Він був пристойно одягнений, обличчя його посвіжіло, очі дивились весело. Він підійшов до ліжка й поцілував Вокульського в руку.

– Слухай, Висоцький, здається, в твоїй квартирі є вільна кімната?

– А є, вельможний пане: дядько мій помер, а його квартиранти, шельми, не захотіли платити, то я їх і вигнав. На горілку у нього, чортяки, є, а за квартиру заплатити, то вже нема…

– Я наймаю від себе що кімнату, – сказав Вокульський, – тільки треба буде її прибрати.

Фурман зчудовано дивився на Вокульського.

– Житиме там молода швачка, – казав далі Вокульський. – Нехай вона у вас і харчується, нехай твоя жінка пере їй білизну… Нехай подивиться, що їй потрібно. Я дам тобі грошей на меблі й на одяг… Та будете дивитись, чи не водитиме вона до себе кого-небудь…

– О ні, – підхопив фурман. – Коли тільки, пане добродію, вона буде вам потрібна, я сам приведу її до вас; а щоб хто-небудь чужий – ані-ні!.. Від такого діла, пане добродію, ви могли б напитати собі великого лиха…

– Та й дурний же ти, чоловіче! Бачитись мені з нею не потрібно. Аби тільки вона вдома пристойно поводилась, була охайна та роботяща, а так нехай собі ходить, куди хоче. Тільки до неї щоб ніхто не ходив. Отже, розумієш: треба в кімнаті побілити стіни, помити підлогу, купити дешеві, але добротні меблі, ти ж на цьому знаєшся?

– Авжеж! Скільки я за своє життя перевозив меблів…

– Ну, гаразд. А твоя жінка нехай подивиться, що їй потрібно з білизни та одежі, а ти мені скажеш.

– Все розумію, пане добродію, – сказав Висоцький і знову поцілував його в руку.

– Зажди… А як там з твоїм братом?

– Байдуже, пане добродію. Сидить з ласки божої та вашої в Скерневицях, має землю, найняв наймита, зовсім запанів. За кілька років ще прикупить земельки, бо харчується у нього один залізничник, та сторож, та два мастильники. До того ж йому залізниця плату збільшила…

Вокульський попрощався з фурманом і став одягатись. «Хотілося б переспати той час, поки знову з нею зустрінуся», – подумав він.

В магазин іти йому не хотілось. Він узяв якусь книжку й почав читати, вирішивши поїхати до барона Кшешовського між першою і другою годиною.

Об одинадцятій у передпокої залунав дзвінок і грюкнули двері. Увійшов слуга.

– До вас якась панна…

– Проси в вітальню, – сказав Вокульський.

У вітальні зашелестіла жіноча сукня. Ставши на порозі, Вокульський побачив свою Магдалину.

Його вразили незвичайні зміни в ній. Дівчина була одягнена в чорне вбрання, вона трохи зблідла, але вигляд у неї був здоровий, погляд несміливий. Побачивши Вокульського, вона почервоніла і затремтіла.

– Сідайте, панно Маріє, – сказав Вокульський, показуючи на стілець.

Вона сіла на краєчку оксамитного сидіння і ще більш засоромилась. Повіки її часто закліпали; дивилася в землю, а на віях заблищали сльози. Не такою була Ця дівчина два місяці тому.

– Отже, панно Маріє, ви вже навчилися кравецтва?

– Так.

– Де ж ви думаєте працювати?

– Може, в якій майстерні або служницею… в Росії.

– Чому в Росії?

– Там, кажуть, легше знайти роботу, а тут хто ж мене візьме? – прошепотіла вона.

– Ну, а якби у вас тут який-небудь магазин брав білизну, ви б залишилися?

– О, звісно!.. Але тут треба мати власну машину, і квартиру, і все… А коли цього немає, мусиш йти в служниці.

Навіть голос у неї змінився. Вокульський пильно подивився на неї і сказав:

– Ви поки що залишитесь у Варшаві. Житимете на Тамці, в сім’ї фурмана Висоцького. Це дуже хороші люди.

Кімнату матимете окрему, харчуватись будете у них, а машина і все потрібне для шиття білизни також знайдеться.

Я дам вам рекомендацію на склад білизни, а місяців через два побачимо, чи зможете ви прожити з цієї роботи… Ось вам адреса Висоцьких. Ви, будь ласка, йдіть зараз туди, купите з Висоцькою меблі, подивитесь, щоб у кімнаті все було зроблено як слід. Машину я вам пришлю завтра… А оце гроші на перші потреби. Я вам їх позичаю, а ви повертатимете мені частинами, як уже будете працювати.

Він дав їй кілька десяток, загорнутих в лист до Висоцького. Помітивши, що вона вагається, брати їх чи ні, Вокульський вклав їй згорток в руку і сказав:

– Я вас дуже прошу – зараз же йдіть до Висоцького. Через кілька днів він принесе вам листа на склад білизни. А коли буде якась нагальна справа, прошу звертатися до мене. До побачення, панно Маріє.

Він уклонився і вийшов у свій кабінет.

Дівчина ще з хвилину стояла посеред вітальні, потім утерла сльози і вийшла, сповнена якогось урочистого здивування. «Побачимо, як їй пощастить в нових умовах», – подумав Вокульський і знову взявся читати.

О першій годині дня він вирушив до барона Кшешовського, по дорозі дорікаючи собі, що з таким запізненням робить візит своєму колишньому супротивникові. «Але байдуже! – заспокоював він сам себе. – Не міг же я надокучати йому, коли він був хворий. А візитну картку я послав».

Підійшовши до дому барона, Вокульський мимохідь зауважив, що стіни його якогось нездорового зеленуватого кольору, як обличчя Марушевича – жовтуватого, і що завіси в квартирі Кшешовського підняті. «Видно, вже одужав, – подумав Вокульський. – Але незручно одразу питати його про борги. Відкладу це до другого або третього візиту, потім розрахуюся з лихварями, і бідолаха барон легенько зітхне. Не можу я бути байдужим до людини, яка перепросила панну Ізабеллу…»

Він вийшов на другий поверх і подзвонив. У квартирі чути було кроки, але відчиняти ніхто не поспішав. Він подзвонив ще раз. Чути було, як у кімнаті ходили й навіть пересували меблі, але знов-таки дверей не відчиняли. Вокульському урвався терпець, і він так шарпнув дзвінок, що мало не зірвав його. Аж тепер хтось підійшов до дверей, неквапно зняв ланцюжка, потім повернув ключа, бурмочучи собі під ніс:

– Мабуть, свої… Єврей би так не дзвонив…

Нарешті двері відчинились, і на порозі з’явився лакей Константій. Побачивши Вокульського, він примружив очі, випнув нижню губу і спитав:

– А це що таке?..

Вокульський догадався, що не користується симпатією у вірного слуги, який був присутній на дуелі.

– Пан барон удома? – спитав він.

– Пан барон лежить хворий і нікого не приймає, а зараз у нього лікар.

Вокульський дістав візитну картку і два карбованці.

– А коли приблизно можна навідати пана барона?

– Не скоро, не скоро… – вже трохи лагідніше відповів Константій. – Бо пан хворіє після дуелі, і лікарі казали йому не сьогодні-завтра їхати в теплі краї або на село.

– Отже, перед від’їздом його не можна побачити?

– Ні, не можна… лікарі заборонили будь-кого приймати. Пан весь у гарячці…

Два картярських столики – один із зламаною ніжкою, а другий весь списаний крейдою, а також канделябри з недогарками воскових свічок свідчили про те, що медичні висновки навряд чи правдиві. Проте Вокульський додав йому ще карбованця й пішов, незадоволений прийомом. «Може, барон, – думав він, – просто не хоче мене бачити? Ха! В такому разі нехай сам розплачується з лихварями і замикається від них на чотири замки…»

Він повернувся додому.

Барон справді збирався поїхати на село і трохи нездужав, але не був хворий. Рана на обличчі гоїлась повільно не тому, що була небезпечна, а тому, що організм барона був дуже розладнаний. Під час візиту Вокульського він був закутаний, як стара баба на морозі, і не лежав у ліжку, а сидів у кріслі, коло нього ж був не лікар, а граф Літииський.

Він якраз скаржився графові на жалюгідний стан свого здоров’я.

– Хай би його чорт узяв, таке паскудне життя. Батько залишив мені в спадщину півмільйона карбованців, а на додачу чотири хвороби, кожна з котрих варта мільйона…

Та й незручно ж без окулярів!.. І от уявіть собі, граф: гроші розійшлися, а хвороби зостались. А я ще сам собі нажив кілька хвороб та трохи боргів, от і виходить: як тільки вдряпнешся шпилькою, так і посилай за нотаріусом та замовляй трупу.

– Те-ек, – озвався граф. – Проте я не думаю, щоб ви в такій ситуації тратились на нотаріусів.

– Власне кажучи, найбільше я витрачаюсь на судових виконавців…

Розповідаючи, барон пильно прислухався до розмови в передпокої, але нічого не міг зрозуміти.

Нарешті почувши, що двері зачинились, грюкнув-засув, забряжчав ланцюжок, він раптом загорлав:

– Константій!..

Через якийсь час увійшов слуга, зовсім не поспішаючи на поклик свого пана.

– Хто там був?.. Певне, Гольдцигер… Я ж тобі казав, щоб ти з цим негідником не заходив ні в які розмови, а хапав за комір і викидав на сходи. Уявіть собі, граф, – звернувся він до Літинського, – цей підлий єврей чіпляється до мене з сфальшованим векселем на чотириста карбованців і має нахабство вимагати, щоб я заплатив!

– Треба подати в суд, те-ек…

– Не буду я подавати! Я не прокурор, і не мій обов’язок ловити шахраїв. До того ж я не хочу бути ініціатором згуби якогось бідолахи, котрий, напевне, тяжко працює ночами, фальшуючи чужі підписи… Я чекаю, поки Гольдцигер подасть в суд, а потім, нікого не обвинувачуючи, заявлю, що підпис не мій.

– А то був не Гольдцигер, – зауважив Константій.

– А хто ж?.. Управитель? Кравець?

– Ні… Оцей пай, – сказав слуга й подав баронові візитну картку. – Він порядний чоловік, але я його вигнав, коли ви так веліли…

– Що?.. – спитав граф, подивившись на картку. – Ви сказали не приймати Вокульського?..

– Так, – підтвердив барон. – Таємна особа, в усякому разі… не для нашого товариства.

Граф Літииський здивовано відкинувся на кріслі.

– Не сподівався я, що ви такої думки про нього…

– Прошу не брати того, що я сказав, у ганебному розумінні, – поспішив пояснити барон. – Вокульський не зробив нічого поганого, а так… невелике свинство, яке можна допустити в торгівлі, але не в товаристві…

Граф з крісла, а Констаитій з порога пильно дивились на Кшешовського.

– От подумайте самі, граф, – говорив далі барон. – Скакового коня я відпродав пані Кшешовській (моїй законній дружині перед богом і людьми) за вісімсот карбованців. Пані Кшешовська на злість мені (не знаю навіть за що!) вирішила неодмінно цього коня продати. А тут і трапився покупець, пан Вокульський, який, скориставшись запальністю жінки, вирішив заробити на коні… двісті карбованців!., бо дав за нього тільки шістсот…

– Він мав право, те-ек!.. – зауважив граф.

– Ах, боже мій!.. Я знаю, що мав право..: Але чоловік, який на показ викидає тисячі карбованців, а десь тихенько заробляє на істеричці двадцять п’ять процентів, це чоловік поганого тону… Це не джентльмен. Злочину він не зробив, але подивіться, як нерівно він ставиться до людей. Він схожий на людину, яка дарує знайомим килими та шалі, а в незнайомих тягає з кишені носові хустки. Скажіть, що не так…

Граф деякий час мовчав, потім озвався:

– Те-ек… Але чи правда це?

– Щира правда. Переговори між цим паном і Кшешовською вів мій Марушевич, від нього я все це й знаю.

– Те-ек. В усякому разі, пан Вокульський – хороший комерсант і справи нашої спілки поведе добре…

– Якщо тільки не обшахрує вас…

Тим часом Константій, що й досі стояв на порозі, жалісно похитав головою і, втративши терпець, заговорив:

– Ех!.. І що ви вигадуєте?.. Тьху… ну просто, як мала дитина…

Граф з цікавістю поглянув на нього, а барон вибухнув:

– А ти, йолопе, чого обзиваєшся, коли тебе не питають?..

– Звісно, що обзиваюсь, бо ви й робите й говорите, як мала дитина! Я тільки лакей, але швидше повірю такому, який дає за візит два карбованці, а не такому, котрий позичає у мене по три карбованці й не поспішає оддавати. Отак воно й є: пан Вокульський сьогодні дав мені два карбованці, а пан Марушевич…

– Геть!.. – вереснув барон, – хапаючись за графин, побачивши якого, Константій вирішив краще сховатись за двері. – От чортів холуй!.. – додав барон, видно, дуже зіритований.

– Вам подобається той Марушевич? – спитав граф.

– Авжеж, він чесний хлопець. З якої тільки халепи він мене не вирятовував!.. Скільки разів доводив мені свою майже собачу відданість!..

– Те-ек!.. – замислено пробурмотів граф. Він посидів ще кілька хвилин мовчки й нарешті попрощався.

Йдучи додому, граф Літинський кілька разів повертався думкою до Вокульського. Він вважав природним те, що купець заробляє навіть на скаковому коні, але такі операції йому не подобались, і вже зовсім не виправдував він Вокульського за те, що той знається з Марушевичем, суб’єктом, безумовно, підозрілим. «Звичайний собі парвеню, скоробагатько, – вирішив граф. – Передчасно ми почали ним захоплюватись, хоч… справи спілки він може провадити… Звичайно, під нашим пильним контролем».

Через кілька днів, о дванадцятій годині, Вокульський одержав два листи: одного від пані Мелітон, другого – від князевого адвоката. Він нетерпляче розпечатав першого, в якому пані Мелітон коротко писала: «Сьогодні в Лазенках, у звичайний час». Він прочитав його двічі, потім неохоче взявся до листа адвоката, який запрошував його теж сьогодні, на одинадцяту годину на нараду в справі купівлі дому Ленцьких. Вокульський з полегкістю зітхнув: встигне.