Текст книги "Лялька"

Автор книги: Болеслав Прус

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 57 страниц)

Тут сидить тільки дві жінки: одна стиха молиться, а друга спить. Більше нікого… А втім, з-за колони вихиляється сивий, але рівно виструнчений мужчина середнього зросту, який з гордо піднятою головою шепоче молитву.

Жецький пізнає в ньому пана Ленцького і думає: «А цей, напевне, просить бога, щоб за його будинок дали сто двадцять тисяч карбованців…»

Він квапливо виходить з костьолу, думаючи про те, яким чипом господь милосердний Задовольнить суперечливі жадання баронеси Кшешовської і папа Томаша Ленцького?

Не знайшовши, чого шукав, ні в кондитерській, ні в костьолі, пан Ігнац починає проходжатися перед будинком суду. Він дуже збентежений – йому здається, що кожен прохожий насмішкувато дивиться йому в очі, немов хоче сказати: «Чи не краще було б тобі, старий ледарю, пильнувати магазину?»; здається навіть, що з кожної візницької брички може вискочити котрий-небудь з продавців і повідомити, що магазин згорів або завалився. І він знову думає, чи не покинути оці торги та не вернутись до своїх книжок і конторки, коли раптом чує розпачливий крик.

То якийсь єврейчик висунувся з вікна судового залу і щось крикнув до юрби своїх одновірців. На це гасло вони цілим натовпом кинулись до дверей, товплячись, штовхаючи прохожих та нетерпляче тупочучи ногами, як налякана череда овець в тісній кошарі. «Ага, значить, уже почались торги!..» – думає пан Ігнац і йде за ними нагору.

Раптом він чує, що хтось ззаду хапає його за плече, обертається й бачить того самого гладкого добродія, котрий в кондитерській одержав від Шлангбаума карбованця завдатку. Гладкий пан, видно, дуже поспішає, бо обома кулаками торує собі дорогу в густому натовпі євреїв і кричить:

– Геть з дороги, пархи, коли я йду на торги!..

Євреї, проти свого звичаю, розступаються і здивовано поглядають на гладкого добродія.

– От, мабуть, у кого сила грошей! – шепче один з них своєму сусідові.

Пан Ігнац, незмірно менш сміливий, аніж гладкий добродій, замість пхатися вперед, здається на ласку й неласку долі. Потік євреїв огортає його з усіх боків. Поперед себе він бачить засмальцьованого коміра, брудний шарфик і ще бруднішу шию; позад себе чує запах свіжої цибулі; з правого боку чиясь борода впирається йому в ключицю, а з лівого чийсь лікоть так натискає на руку, що вона аж терпне.

Його мнуть, пхають, шарпають за одежу. Хтось хапає його за ноги, хтось лізе в кишеню, хтось б’є між лопатки.

Настає мить, коли панові Ігнацові здається, що йому роздушать грудну клітку. Він підводить очі вгору й бачить, що вже стоїть у дверях. От-от його задушать… І раптом поперед нього утворюється порожнеча, він буцається головою в чиїсь м’які місця, не досить ретельно прикриті полою сюртука, і – опиняється в залі.

Нарешті він з полегкістю зітхнув… Позад нього чути крик, лайку і час від часу умовляння швейцара:

– Чого ви, панове, так претеся? Чи ви, панове, скотина, чи що? «Не думав я, що так трудно потрапити на торги…» – зітхає пан Ігнац.

Він проходить через два зали, зовсім порожні – ні стільця на підлозі, ні гвіздка б стіні. Вони становлять ніби передпокій одного з відділів правосуддя, але обидва світлі й веселі. Крізь відчинені вікна сюди вливаються потоки сонячного проміння і гарячий липневий вітер, насичений варшавським пилом. Пай Ігнац чує цвірінькання горобців і торохтіння візницьких екіпажів, і його поймає дивне почуття дисгармонії. «Чи можливо, – думає він, – щоб у суді було порожньо, як у нежилій квартирі, і в той же час так весело?..»

Йому здається, що загратовані вікна та сірі, з вогкими плямами стіни, обвішані кайданами, набагато більше пасували б до цього приміщення, в якому людей засуджують до тимчасового або довічного ув’язнення.

Але ось і головний зал, куди біжать всі іудеї і де відбувається головна подія – торги. Це таке величезне приміщення, що в ньому сорок пар могло б танцювати мазурку, якби не низький бар’єр, що перегороджує його на дві частини – для публіки і для адміністрації. В частині для публіки стоїть кілька плетених канап, а в частині для адміністрації – поміст, а на ньому великий стіл у формі підкови, накритий зеленим сукном. За столом пап Ігнац бачить трьох сановників з ланцюгами на шиї і сенаторською поважністю на обличчі: це судові виконавці. Перед кожним сановником на столі лежить купа документів про нерухоме майно, призначене на продаж. А між столом і бар’єром, а також за бар’єром, товпляться ділки. Всі вони позадирали голови й дивляться на судових виконавців з такою уважністю, що їм могли б позаздрити святі аскети, які натхненно споглядають небесні видива.

Незважаючи на те, що вікна відчинені, в залі стоїть густий дух гіацинту, змішаний з запахом старої замазки.

Пап Ігнац догадується, що це дух єврейських лапсердаків.

Якщо не зважати на торохтіння візницьких екіпажів, то в залі досить тихо. Судові виконавці мовчать, переглядаючи свої документи, учасники торгів мовчать, дивлячись на судових виконавців, а публіка, поділившись на окремі гуртки в другій половині залу, тихо гомонить, щоб не вибовкати своїх секретів.

Тим голосніше розлягається лемент баронеси Кшешовської, яка, вчепившись за лацкан свого адвоката, з гарячковим поспіхом каже:

– Благаю вас, нікуди не йдіть… Ну… я вам дам усе, чого захочете…

– Тільки без погроз, пані баронесо! – відповідає адвокат.

– Я зовсім не погрожую, але прошу не залишати мене!.. – з справжнім почуттям виголошує баронеса.

– На торги я прийду, але зараз мушу йти до мого вбивці.

– Так!.. Значить, підлий убивця викликає у вас більше співчуття, ніж беззахисна жінка, майно, честь і спокій якої…

Нещасний адвокат зривається і втікає так швидко, що його штани здаються витертими на колінах ще більше, ніж насправді. Баронеса хоче бігти за ним, але потрапляє в обійми до якогось добродія в темних окулярах, з фізіономією церковного прислужника.

– Чого ви хочете, дорога пані? – солодко мовить добродій в темних окулярах. – Ніякий адвокат не набиватиме ціни на будинок… Це моя спеціальність… Дасте, пані, один процентик на кожну тисячу понад початкову ціну і двадцять рубликів на витрати…

Баронеса Кшешовська одсахнулась від нього і, перегнувшись назад, як артистка, що грає трагічну роль, відповідає одним тільки словом:

– Сатана!..

Добродій в окулярах бачить, що не туди трапив, і збентежено відходить. В ту ж мить до нього підбігає другий хлюст, з фізіономією закінченого, пройдисвіта, і щось нашіптує йому, вимахуючи руками. Пай Ігнац певний, що ці панове поб’ються, проте вони мирно розходяться, а добродій з міною пройдисвіта підходить до баронеси і стиха каже:

– Якщо пані баронеса дасть нам там скільки-небудь, то ми не допустимо й до сімдесяти тисяч.

– Спасителю… – волає баронеса, – Ти бачиш перед собою жінку скривджену й самітну, майно, честь і спокій якої…

– Що мені та честь! – відповідає хлюст з фізіономією пройдисвіта. – Ви даєте десять карбованців завдатку?

Вони відходять у найдальший куток зали і зникають з-перед очей пана Ігнаца за купкою євреїв. У цій групі стоїть і старий Шлангбаум та молодий безбородий єврейчик, такий худющий та блідий, що пан Ігнац думає: мабуть, ти, голубе, недавно оженився. Старий Шлангбаум щось тлумачить молодому змарнілому єврейчикові, а той все більше витріщає очі; але що саме тлумачить старий Шлангбаум, пап Ігнац угадати не може.

Він обертається в другий бік зала й за кілька кроків від себе помічає пана Ленцького з його адвокатом, який, видно, нудьгує і хотів би кудись утекти.

– Якби хоч сто п’ятнадцять… ну – сто десять тисяч!.. – каже Ленцький. – Ви ж, адвокати, повинні знати всілякі способи…

– Гм… гм… – каже адвокат, безпорадно дивлячись на двері. – Ви заправляєте надто високу ціну… Сто двадцять тисяч за будинок, за який давали шістдесят…

– Пробачте, але мені він коштував сто тисяч…

– Гм… гм… Ну, ви трохи переплатили…

– То я ж і хочу взяти тільки сто десять тисяч, – перебиває його паи Ленцький. – І я гадаю, що вже коли-коли, а в цьому випадку ви повинні мені допомогти… 6 ж, мабуть, якісь способи, котрих я не знаю, бо я ж не юрист…

– Гм… гм… – бурмоче адвокат.

На щастя, один з колег, також одягнений у фрак з срібним значком, викликає його з залу; через хвилину до пана Ленцького підходить добродій в темних окулярах, з фізіономією церковного прислужника, і каже:

– Чого ви хочете, пане граф?.. Ніякий адвокат не набиватиме ціни на будинок… Це моя спеціальність… Дасте, пане граф, двадцять рубликів на видатки й один процентик від кожної тисячі понад шістдесят тисяч…

Пан Ленцький дивиться на церковного прислужника з великою погордою; він навіть закладає обидві руки в кишені штанів (що йому самому здається дуже дивним) і каже:

– Дам один процент від кожної тисячі понад сто двадцять тисяч карбованців…

Прислужник в темних окулярах кланяється, рухаючи при цьому лівою лопаткою, й відповідає:

– Пробачте, пане граф…

– Зажди! – перебиває його пан Ленцький. – Понад сто десять…

– Пробачте.

– Понад сто.

– Пробачте.

– А бодай вас грім… Скільки ж ти хочеш?..

– Один процентик понад сімдесят тисяч і двадцять рубликів на видатки… – каже прислужник, низько кланяючись.

– Десять карбованців візьмеш? – питає аж синій від гніву пан Ленцький.

– Я й рубликом не погордую…

Пан Ленцький виймає з кишені розкішного гаманця, а з нього пачку шелестючих папірців по десять карбованців і дає один S них прислужникові, який кланяється йому до землі.

– Побачите, ясновельможний пане, – шепоче прислужник.

Поруч з паном Ігнацом стоять два євреї: один високий, смаглявий, з чорною, аж синьою бородою, другий лисий, з такими довгими бакенбардами, що вони лежать аж на лацканах сюртука. Джентльмен з бакенбардами, побачивши пачку грошей в руках у пана Ленцького, усміхається і стиха каже до чорнявого красеня:

– Ви бачите оті гроші й отой пан? А чуєте, як шелестять десяточка? Це вони радіє, що мене бачать… Ви розумієте, пане Цинадер?..

– А що, Ленцький ваш клієнт? – питає чорнявий.

– А чому б і ні?

– Що він має?

– Він має… він має сестру в Кракові, котра, ви розумієте, відписала його дочці…

– А коли вона нічого не відписала?

Джентльмен з бакенбардами на хвилину сторопів.

– Тільки не говоріть мені такі дурниці!.. Чому б сестра в Кракові не одписала їм, коли вона хвора?..

– Я нічого не знаю, – відповідає чорнявий красень, (Пан Ігнац в душі визнав, що ніколи ще не бачив такого вродливого).

– Але у нього є дочка, пане Цинадер… – схвильовано каже власник розкішних бакенбардів, – Ви знаєте його дочку, ту папну Ізабеллу, пане Цинадер?.. Я сам дав би їй, не торгуючись, ну… сто карбованців…

– Я б дав півтораста, – каже чорнявий красень, – але все-таки Ленцький ненадійне діло…

– Ненадійне? А пап Вокульський – що таке?

– Пан Вокульський, ну… це велике діло, – відповідає чорнявий. – Тільки вона дурна, і Ленцький дурний, і всі вони дурні. І вони занапастять того Вокульського, а їм він однак не допоможе…

У пана Ігнаца потемніло в очах.

– Ісус, Марія! – пролепотів він. – Отже, навіть на торгах уже говорять, про Вокульського і про неї… Та ще й передбачають, що вони занапастять його… Ісус, Марія!..

За столом, де сидять судові виконавці, починається якийсь рух; вся публіка, штовхаючись, підходить ближче; старий Шлангбаум також наближається до столу, а по дорозі киває до виснаженого єврейчика й непомітно підморгує гладкому панові, з яким недавно розмовляв у кондитерській.

В цей час вбігає адвокат пані Кшешовської, не дивлячись на неї, займає місце коло стола й бурмоче до виконавців:

– Швидше, панове, швидше, бо, їй-богу, не маю часу.

Через кілька хвилин після адвоката в зал входить нова група: в ній подружжя, яке, здається, належить до професії м’ясників, стара дама з онуком-підлітком і два добродії – один сивий, але ще дужий, другий кучерявий, схожий на сухотного. У обох смирний вигляд і приношена одежа, проте, як тільки вони увійшли, євреї почали перешіптуватись і з шанобливим захватом показувати на них пальцями.

Обидва вони стоять так близько біля пана Ігнаца, що він мимоволі чує поради, які сивий добродій дає кучерявому:

– Ксаверію, кажу тобі, роби так, як я. Я не поспішаю, їй же богу! Вже три роки, кажу тобі, я хочу купити будиночок, отакий собі – тисяч за сто або двісті, на старість, але не поспішаю. Я собі читаю об’яви про будинки, що продаються з торгів, помаленьку огляну, потім поміркую собі, скільки воно коштує, а потім приходжу собі сюди і слухаю, що люди дають. І коли, кажу тобі, я вже набрався досвіду й хотів цього року щось таки купити, ціни, грім би його вбив, якраз підскочили, і от треба знову міркувати!.. Але як ми станемо прислухатись удвох, то, кажу тобі, напевне щось із того вийде…

– Тихо! – крикнув хтось коло стола.

Гомін в залі вщух, пан Ігнац слухає опис будинку, який стоїть там-то й там-то, чотириповерховий, з трьома флігелями, садком, городом і таке інше. Під час оголошення цього важливого документа пай Ленцький то червоніє, то блідне, а пані Кшешовська раз у раз нюхає кришталевий флакончик в золотій оправі.

– Я знаю цей будинок! – раптом гукає добродій в темних окулярах. – Знаю цей будинок!.. За нього, заплющивши очі, можна дати сто двадцять тисяч карбованців…

– Кому ви голову морочите! – обзивається пан з фізіономією пройдисвіта, що стоїть поруч з Кшешовською. – Хіба це будинок? Розвалюха! Трупарня!..

Пан Ленцький аж синіє від злості. Він киває до прислужника в синіх окулярах і питає його:

– Хто він такий, отой падлюка?

– Отой?.. – відповідає прислужник. – То негідний мерзотник, ваша вельможність, не звертайте на нього уваги… – І знов гукає на повен голос: – Слово честі, за цей будинок можна дати сто тридцять тисяч…

– Хто він такий, отой негідник? – питає баронеса добродія з фізіономією пройдисвіта. – Отой, в синіх окулярах?

– Отой?.. – відповідає запитаний. – Це відомий злодюга, недавно сидів у Пав’яку…[84]84
  Пав’як – тюрма для карних злочинців у Варшаві на Пав’ячій вулиці.


[Закрыть] Не звертайте, пані, уваги… На нього плюнути не варто…

– Ану, тихо там! – гукає з-за столу чиновницький голос.

Прислужник підморгує панові Ленцькому, фамільярно усміхається і пролазить до стола між учасників торгів. Їх четверо: адвокат баронеси, гладкий пан, старий Шлангбаум і засмоктаний єврейчик, біля якого стає церковний прислужник.

– Шістдесят тисяч і п’ять карбованців, – тихо каже адвокат баронеси.

– Їй-богу, він більше не вартий, – додає добродій з фізіономією пройдисвіта.

Баронеса переможно поглядає на пана Ленцького.

– Шістдесят п’ять, – обзивається величний гладкий пан.

– Шістдесят п’ять тисяч і сто карбованців, – белькоче блідий єврейчик.

– Шістдесят шість, – додає Шлангбаум.

– Сімдесят тисяч! – на все горло кричить добродій в синіх окулярах.

– Ой! Ой! Ой! – істерично схлипує баронеса, падаючи на плетену канапку.

Її адвокат швидко відходить від стола й біжить боронити вбивцю.

– Сімдесят п’ять тисяч! – гукає гладкий пан.

– Умираю!.. – стогне баронеса.

В залі починається хвилювання. Старий литвин бере баронесу під руку, але її перехоплює Марушевич, що невідомо відкіля взявся в цю скрутну хвилину. Захлинаючись від плачу, баронеса виходить із залу, проклинаючи свого адвоката, суд, конкурентів і судових виконавців. Пан Ленцький ледве помітно усміхається, а засмоктаний єврейчик тим часом гукає:

– Вісімдесят тисяч і сто карбованців…

– Вісімдесят п’ять, – додає Шлангбаум.

Пан Ленцький весь – зір і слух. Очима він бачить трьох конкурентів, а вухами чує слова гладкого пана:

– Вісімдесят вісім тисяч…

– Вісімдесят вісім і сто карбованців, – каже засмоктаний єврейчик.

– Нехай уже буде дев’яносто, – докінчує старий Шлангбаум і ляскає рукою по столі.

– Дев’яносто тисяч, – каже виконавець, – раз…

Пан Ленцький, забувши про етикет, нахиляється над прислужником і шепче:

– Ну, торгуйтеся ж…

– Ну, чого ж ви чухаєтесь? – питає прислужник молодого єврейчика.

– А ви чого так стараєтесь? – обзивається до прислужника другий виконавець. – Ви що, може, купите будинок? Забирайтесь відціля!

– Дев’яносто тисяч – два! – гукає виконавець.

Обличчя пана Ленцького сіріє.

– Дев'яносто тисяч карбованців… три! – виголошує виконавець і стукає невеликим молотком у зелене сукно.

– Шлангбаум купив, – обзивається якийсь голос в залі.

Пан Ленцький обводить зал невидющим поглядом і тільки тепер помічає свого адвоката.

– A-а, пане адвокате, – мовить він тремтячим голосом, – так не годиться!..

– Що не годиться?

– Не годиться… Так не чесно!.. – повторює обурений пай Ленцький.

– Що не годиться?.. – вже трохи роздратовано перепитує адвокат. – Після сплати іпотечного боргу вам залишиться ще тридцять тисяч карбованців…

– Але ж мені цей будинок коштував сто тисяч карбованців, а міг би бути проданий за сто двадцять тисяч, якби було по-тур-бу-ва-ти-ся!

– Еге ж, – підтверджує прислужник, – будинок вартий тисяч сто двадцять.

– О!.. Чуєте, пане адвокате? – каже Ленцький. – Якби було по-тур-бу-ва-ти-ся…

– Ну, я попросив би вас не ображати мене!.. А то ви слухаєте всяких підозрілих порадників, шахраїв з Пав’яка…

– Ну, це вже пробачте… – відповідає ображений прислужник. – Не кожен той, хто сидів у Пав’яку, неодмінно шахрай. А щодо порад…

– Так, будинок вартий був сто двадцять тисяч! – несподівано втручається новий союзник – добродій з фізіономією пройдисвіта.

Пан Ленцький дивиться на нього скляними очима й не може зрозуміти, що воно робиться. Не попрощавшись з адвокатом, він накладає в залі капелюха і виходить, обурюючись:

– Через цих жидів і адвокатів я втратив не менш як тридцять тисяч… Можна було взяти сто двадцять тисяч…

Старий Шлангбаум також виходить; по дорозі його перехоплює пан Цинадер, той чорнявий красень, вродливішого за якого не бачив пан Ігнац.

– Як це ви отаке діло робите, пане Шлангбаум? – каже чорнявий красень. Той будинок можна було купити за сімдесят одну тисячу. Зараз він більше не вартий…

– Для одного не вартий, для другого вартий; я завжди роблю тільки вигідні справи, – відповідає задуманий Шлангбаум.

Нарешті й Жецький залишає зал, в якому вже починаються інші торги і збирається інша публіка. Пан Ігнац повільно йде сходами вниз і думає: «Отже, будинок купив Шлангбаум, і купив за дев’яносто тисяч, як і казав Клейн. Але ж Шлангбаум – не Вокульський! Стах такої дурниці не зробив би… Ні! І з тією панною Ізабеллою все брехня, балачки…»

Розділ дев'ятнадцятий
ПЕРША ПЕРЕСТОРОГА

Була перша година дня, коли засоромлений і занепокоєний пан Ігнац підходив до магазину. Як можна було змарнувати стільки часу саме тоді, коли в магазині буває найбільш покупців? А коли до того ще сталося якесь лихо?

І що воно за приємність швендяти по вулицях в отаку спеку, вдихаючи порох та випари розпеченого асфальту!..

День справді був надзвичайно душний і сонячний. Тротуари й каміння пашіли жаром, до бляшаних вивісок та ліхтарних стовпів не можна було доторкнутись рукою, а від сліпучого світла у пана Ігнаца перед сльозавими очима кружляли якісь чорні метелики. «Якби я був богом, – подумав він, – то половину липневої спеки переніс би на грудень…»

Проходячи повз магазин, він глянув на вітрину й остовпів: вона вже другий тиждень не обновлялася!.. На ній стояли ті самі статуетки, майоліка, віяла, ті самі несесери, рукавички, парасольки та іграшки… Чи бачив хто отаке безладдя?.. «Але ж я й падлюка! – подумав він. – Позавчора впився, сьогодні вештаюсь по місту… Так оцю крамничку й чорти візьмуть, це вже напевне».

Ледве він переступив поріг магазину, не знаючи, що його більше болить, серце чи ноги, як до нього підбіг Мрачевський. Він уже був підстрижений і причесаний по-варшавському й так само, як колись, дуже напахчений; з аматорських мотивів він обслуговував покупців, хоч сам був гостем, та ще з далеких країв. Продавці тільки дивувалися з нього.

– Бійтесь бога, пане Ігнаце! – вигукнув він. – Я вже три години чекаю на вас. Ви тут, видно, всі подуріли…

Він узяв старого під руку й не звертаючи уваги на покупців, що здивовано на них дивились, бігом потяг у кімнату, де стояла каса.

Тут він безцеремонно пхнув посивілого на своєму посту ветерана-продавця на тверде крісло, став перед ним, трагічно заломивши руки, як Жермон[85]85
  Жермон і Віолета – герої опери Верді «Травіата».


[Закрыть] перед Віолетою і заговорив:

– Пане Ігнаце… Я знав, що після мого від’їзду торгівля у вас піде шкереберть, але не думав, що так скоро. Коли вас нема в магазині… то це ще байдуже… Але коли хазяїн дурниці клеїть, це вже скандал!..

Від здивування пан Ігнац вирячив очі.

– Пробачте!.. – вигукнув він, підводячись з крісла.

Але Мрачевський посадив його знову.

– Про…

– Тільки, прошу вас, не перебивайте, – сам перебив його запашний молодик. – Ви знаєте, що робиться? Сузін цієї ночі їде в Берлін побачитись з Бісмарком, а потім – у Париж, на виставку. І просить Вокульського, щоб він неодмінно – чуєте? – неодмінно їхав з ним. А той дур…

– Пане Мрачевський!.. Як ви смієте?!.

– Я від природи сміливий, а Вокульський божевільний!.. Аж сьогодні я взнав усю правду. Ви знаєте, скільки міг би хазяїн заробити на тому ділі з Сузіним? На десять, а п’ятдесят тисяч карбованців, гіане Жецький! А той йолоп не тільки не хоче їхати сьогодні, а ще й каже, що не знає, коли поїде. Він не знає, а Сузін може чекати не більш як два-три дні.

– А що ж Сузін? – тихо спитав стурбований пан Ігнац.

– Сузін? Звичайно, сердиться, а ще гірш – ображається. Каже, що Станіслав Петрович уже не той, що був, мовляв, гордує ним. Словом, скандал!.. П’ятдесят тисяч карбованців заробітку і безплатний проїзд. Ну скажіть, пане Жецький, хіба сам святий Станіслав Костка не поїхав би на таких умовах у Париж?..

– Безумовно, поїхав би! – буркнув пан Ігнац. – Де ж Стах… тобто пан Вокульський? – спитав він, підводячись з крісла.

– Сидить у вас на квартирі і складає звіт для Сузіна.

От побачите, скільки ви втратите на його примхах.

Двері кімнати відхилилися, і в них з’явився Клейн з листом в руці.

– Лакей Ленцьких приніс для хазяїна, – сказав він. – Може, ви йому віддасте, бо він, чортяка, сьогодні страшенно сердитий…

Пан Ігнац тримав у руці блідо-голубий конверт з візерунком з незабудок і вагався – йти чи не йти. Тим часом Мрачевський глянув йому через плече на адресу.

– Лист від Бельці! – вигукнув він. – Все зрозуміло!.. – І, сміючись, вибіг з кімнати. «Хай тобі чорт! – буркнув пан Ігнац. – Невже всі ці балачки – правда?.. Отже, задля неї від купує будинок за дев’яносто тисяч карбованців і втрачає на Сузіиі п’ятдесят?.. Разом сто сорок тисяч карбованців втрати! А той екіпаж, а скачки, а пожертви на добродійні цілі? А… той Россі, на якого панна Ізабелла дивиться з такою побожністю, як єврей на свої десять заповідей?.. Ех! Візьму-но я та облишу всі церемонії…»

Він застебнув піджака на всі гудзики, випростався й пішов з листом до себе на квартиру. На ходу він почув, що його чоботи трохи риплять, і це його чомусь підбадьорило.

У квартирі пана Ігнаца сидів Вокульський над купою паперів і щось писав.

– Ага!.. – сказав він, побачивши Жецького. – Ти не сердишся, що я тут розташувався, немов у себе вдома?

– Хазяїнові нема чого розводити церемонії, – криво усміхнувся пан Ігнац. – Ось тобі лист від… тих… від Ленцьких.

Вокульський глянув на адресу, розірвав конверта й почав читати. Прочитав раз, другий, третій… Жецький шпортався в своєму столі; помітивши, що його друг уже скінчив читати і, спершись головою на руку, задумався, він сухо спитав:

– Ти їдеш сьогодні з Сузіним в Париж?

– І не думаю.

– Я чув, що це вигідна справа… П’ятдесят тисяч карбованців…

Вокульський мовчав.

– Отже, поїдеш завтра або післязавтра? Сузін нібито може заждати тебе кілька днів?

– Я не знаю, коли поїду.

– Це погано, Стаху. П’ятдесят тисяч карбованців – це ж ціле майно, втратити його було б шкода… Якщо люди довідаються, що ти випустив з рук таку можливість…

– То скажуть, що я здурів, – перебив його Вокульський.

Він трохи помовчав і заговорив знову:

– А коли у мене є важливіші справи, аніж їхати заробляти п’ятдесят тисяч карбованців?

– Політичні? – тихо спитав Жецький з тривогою в очах, але з усміхом на устах.

Вокульський подав йому листа.

– Читай, – сказав він, – і переконаєшся, що є речі, приємніші за політику.

Пан Жецький взяв листа в руки, але вагався, і прочитав лише тоді, коли Вокульський наказав йому вдруге.

«Вінок прекрасний, і я заздалегідь дякую Вам від імені Россі за цей подарунок. В ньому незрівнянно гарно вкраплені смарагди поміж золотими листками. Неодмінно приїжджайте завтра до нас на обід, ми повинні порадитись, як влаштувати проводи Россі та про нашу поїздку в Париж.

Вчора папа сказав мені, що виїдемо найпізніше за тиждень. Звичайно, їдемо разом, оскільки без Вашого милого товариства подорож утратила б для мене половину приємності. Отже, до побачення.

Ізабелла Ленцька».

– Не розумію, – сказав пан Ігнац, байдуже кидаючи листа на стіл. – Задля приємності подорожувати з панною Ленцькою і навіть задля наради з приводу презента її улюбленцеві… не варто кидати на вітер п’ять-десять тисяч карбованців… якщо не більше…

Вокульский підвівся з канапи й, обпершися обома руками об стіл, спитав:

– А якби мені було приємно кинути на вітер для неї все моє майно, тоді що?..

На лобі йому набрякли жили, сорочка ходором ходила на грудях. В очах запалали такі самі іскри, які Жецький уже бачив під час поєдинку з бароном.

– Тоді що? – повторив Вокульський.

– Тоді нічого, – спокійно відповів Жецький. – Я б тільки сказав, що помилився, – не знаю вже, котрий раз в житті…

– В чому помилився?

– В даному разі в тобі. Я гадав, що людина, яка ризикує життям і чесним ім’ям, має на меті якісь громадські цілі…

– Дайте мені нарешті спокій з тією громадськістю!.. – крикнув Вокульський, грюкнувши кулаком по столі. – Я знаю, що зробив для неї, але… що вона зробила для мене?.. Вони безупинно вимагають від мене жертв, не даючи мені взамін ніяких прав… Кінець кінцем я хочу зробити щось і для себе. В вухах мені позакладало від гучних фраз, які нікого ні до чого не зобов’язують. Власне щастя – ось у чому тепер мій обов’язок… Я пустив би собі кулю в лоб, якби у мене не залишилось нічого, крім якихось фантастичних зобов’язань. Тисячі байдикують, а один чоловік повинен приносити за них якісь жертви!.. Нечувана дурниця!..

– А овації для Россі – це не жертва?

– Я це роблю не для Россі…

– А для того, щоб догодити жінці… знаю. З усіх ощадних кас – це найменш надійна, – відповів Жецький.

– Ти надто багато собі дозволяєш!

– Скажи – дозволив… Тобі здається, що це ти тільки-но винайшов любов. Я також її знав!.. Кілька років я був закоханий, як дурень, а моя Елоїза[86]86
  Елоїза – героїня роману Шан-Жака Руссо «Нова Елоїза».


[Закрыть] тим часом заводила шури-мури з іншими. Боже мій!.. Скільки я намучився, спостерігаючи, як вона перезирається з іншими… Кінець кінцем вона, не соромлячись, навіть обнімалась у мене перед очима… Вір мені, Стаху, я не такий наївний, як ти думаєш. Я багато чого бачив у житті й дійшов висновку, що ми забагато вкладаємо серця в забаву, яка називається любов’ю.

– Ти так кажеш через те, що не знаєш її, – похмуро зауважив Вокульський.

– Кожна з них незвичайна, поки не сяде нам на шию. Правда, я не знаю тієї, але знаю інших. Щоб скоряти жінок, треба мати дві властивості: помірно нахабства й помірно зухвальства, а цього у тебе якраз нема. Тому я й остерігаю тебе: не дуже ризикуй, бо тебе можуть випередити, якщо вже не випередили. Я ніколи не говорив тобі про ці речі, правда ж? Та й не можна подумати, що це мої переконання. Але я відчуваю, що тобі загрожує небезпека, тому знов кажу: стережись! Не вкладай в цю підлу гру серця, бо тобі його обплюють задля якогось нікчемного хлюста. А в таких випадках, повір мені, людина страшенно гидко себе почуває… Бажаю тобі, щоб ти ніколи такого не відчував! Сидячи на канапі, Вокульський стискав кулаки, але мовчав. В цей час постукали в двері й на порозі з’явився Лісецький.

– Пап Ленцький хоче з вами бачитись. Він може сюди зайти? – спитав продавець.

– Просіть, – сказав Вокульський, квапливо одягаючи жилет і сюртук.

Жецький устав з стільця, сумно покивав головою і вийшов. «Думав я, що діло погане, – пробурчав він уже в сінях, – але не сподівався, що настільки погане…»

Вокульський ледве встиг сяк-так причепуритись, як увійшов пан Ленцький, а за ним швейцар магазину. Очі у пана Томаша налились кров’ю, а на лицях виступили сипі плями. Він упав в крісло й, відкинувши голову на спинку, важко дихав. Заклопотаний швейцар стояв у дверях, перебираючи пальцями гудзики на своїй лівреї, і ждав наказів.

– Пробачте, пане Станіславе… я попрошу води з лимоном… – прошепотів пан Томаш.

– Сельтерської води, лимона й цукру… Бігом! – гукнув Вокульський до швейцара.

Швейцар вийшов, чіпляючись своїми величезними гудзиками за двері.

– Це байдуже, – промовив пан Томаш, – коротка шия, спека і роздратовання… Хвилинку відпочину…

Стурбований Вокульський зняв з нього галстук і розстебнув сорочку. Потім змочив рушника одеколоном, який знайшов на столі у Жецького, і з синівською дбайливістю витер хворому потилицю, обличчя й голову.

Пан Томаш потиснув йому руку.

– Спасибі… Мені вже легше..:– потім стиха додав: – Ви мені подобаєтесь у ролі сестри-жалібниці. Бельця не зуміла б так ніжно… Але вона створена для того,‘щоб услуговували їй…

Швейцар приніс воду в сифоні й лимон. Вокульський приготував лимонад і напоїв пана Томаша, якому поступово легшало, а червоні плями почали сходити з його обличчя.

– Піди до мене додому і скажи кучерові, щоб запріг коні та приїхав до магазину, – наказав Вокульський швейцарові.

– Ви дуже милий… дуже милий… – казав пан Томаш, міцно стискаючи йому руку і вдячно поглядаючи иа нього червоними очима. – Я не звик до такого піклування, бо Бельця цього не вміє.

Невміння панни Ізабелли доглядати хворих якось неприємно вразило Вокульського. Але тільки на хвилину.

Помалу пан Томаш зовсім очуняв. Рясний піт виступив йому на лобі, голос зміцнів, лише сітка червоних жилок на очах свідчила про недавній припадок. Він навіть пройшовся по кімнаті, потягнувся й заговорив:

– Ах, ви не уявляєте собі, пане Станіславе, як я сьогодні розхвилювався. Чи повірите? Мій будинок продано за дев’яносто тисяч…

Вокульский здригнувся.

– Я був певний, – казав далі пан Ленцький, – що візьму за нього хоч свої сто десять тисяч… Я чув, як у залі сказали, що він вартий ста двадцяти тисяч. Але що ж, його вирішив купити жид, підлий лихвар, отой Шлангбаум. Він порозумівся з конкурентами, а хто його знає, чи й не з моїм адвокатом, – і от я втратив двадцять або й тридцять тисяч…

Тепер Вокульский схожий був на апоплектика, але мовчав.

– А я розраховував, – правив далі Ленцький, – що з цих п’ятдесяти тисяч ви даватимете мені десять тисяч карбованців процентів щорічно. На утримання дому я витрачаю шість-вісім тисяч на рік, а на решту ми могли б з Бельцею їздити за кордон. Я навіть обіцяв їй, що через тиждень поїдемо в Париж… От тобі й поїхали!.. Шість тисяч карбованців ледве вистачить на злиденне існування, а про подорожі нічого й думати… Паскудний жид!.. Паскудне суспільство, котре так залежить від лихварів, що навіть не може боротися проти них на торгах… А що мені найбільше допікає, скажу вам, то це те, що за тим мерзенним Шлангбаумом, може, криється якийсь християнин, навіть аристократ…