Текст книги "Лялька"

Автор книги: Болеслав Прус

сообщить о нарушении

Текущая страница: 43 (всего у книги 57 страниц)

– Пане Марушевич, а ви певні, що це та сама лялька, яка була у пані Кшешовської? – спитав суддя.

– Тобто… власне кажучи… я не зовсім певний.

– То нащо ж ви, пане Марушевич, сказали про де пані Кшешовській?

– Власне… я не в тому розумінні…

– Не брешіть, пане Марушевич! – закричала баронеса. – Ви прибігли до мене, сміючись, і сказали, що пані Ставська украла ляльку і що вона на це здатна.

Марушевич став мінитись на обличчі, спітнів і почав переступати з ноги на ногу, що мало бути ознакою великої скрухи.

– Падлюка! – досить голосно промовив Вокульський.

Я помітив, що це зауваження не підбадьорило Марушевича. Навпаки, він ще більше збентежився.

Суддя звернувся до баронесиної служниці:

– У вас була саме ця лялька?

– Не знаю, котра… – прошепотіла дівчина.

Суддя простягнув їй ляльку, але служниця мовчала, тільки кліпала очима та ламала руки.

– О, це Мімі! – гукнула Гелюня.

– Чуєте, пане суддя? – крикнула баронеса. – Дочка свідчить проти матері!

– Ти знаєш цю ляльку? – спитав суддя Гелюню.

– Знаю! Така сама була у пані баронеси в кімнаті…

– Але це та сама?

– Ні, не та… У тієї була сіра сукня й чорні туфельки, а в цієї туфельки жовті!..

– Ну, гаразд… – пробурмотів суддя, кладучи ляльку на стіл. – Пані Ставська, що скажете ви?

– Цю ляльку я купила в магазині пана Вокульського.

– А скільки ви за неї заплатили? – засичала баронеса.

– Три карбованці.

– Ха-ха-ха!.. – зареготала баронеса. – Ця лялька коштує п’ятнадцять.

– Хто вам продав ляльку? – спитав суддя.

– Пан Жецький, – відповіла вона, червоніючи.

– Що ви скажете, пане Жецький?

От і настав час виголосити мою промову. Я почав:

– Вельмишановний пане суддя!.. З сердечним жалем і здивуванням доводиться мені… Тобто… я бачу перед собою тріумфуюче зло і… значить… упосліджене…

Раптом у мене так пересохло в горлі, що я не міг більше промовити й слова. На щастя, озвався Вокульський:

– Жецький тільки був присутній при купівлі, а продавав ляльку я.

– За три карбованці? – спитала баронеса, блиснувши гадючими очима.

– Так, за три карбованці. Це бракований товар, і нам хотілось позбутися його.

– А мені ви теж продали б таку ляльку за три карбованці? – допитувалась баронеса.

– Ні! Вам уже ніколи нічого не продадуть у моєму магазині.

– Чим ви можете довести, що ця лялька куплена в вашому магазині? – спитав суддя.

– Отож-бо! – вигукнула баронеса. – Чим ви доведете?

– Тихо! – крикнув на неї суддя.

– Де ви купили свою ляльку? – спитав Вокульський баронесу.

– У Лессера.

– От я й доведу, – сказав Вокульський. – Такі ляльки ми привозимо з-за кордону в розібраному вигляді: окремо голова і окремо корпуси. Пане суддя, одпоріть, будь ласка, ляльці голову і побачите всередині марку моєї фірми.

Баронеса занепокоїлась.

Суддя взяв ляльку, яка наробила стільки клопоту, надрізав кишеньковим ножиком ліфчик її сукні, потім почав дуже обережно відпорювати голову. Геленка спочатку здивовано придивлялась до цієї операції, потім обернулась до матері й тихо промовила:

– Мамо, нащо той пан розбирає Мімі? Адже їй буде соромно…

Раптом вона зрозуміла, в чому річ, залилась слізьми і, уткнувши обличчя в сукню матері, закричала:

– Ой, мамо, нащо він її ріже?.. Їй же боляче!.. Мамо, я не хочу, щоб Мімі різали…

– Не плач, Гелюню, Мімі видужає і буде ще краща, – заспокоював її Вокульський, схвильований не менш за Гелюню.

Тим часом голова Мімі впала на папери. Суддя заглянув усередину і, подаючи голову ляльки баронесі, сказав:

– Ану, пані, прочитайте, що там написано?

Баронеса прикусила губу і мовчала.

– Ну, то нехай пан Марушевич прочитає вголос, що там написано. «Ян Мінцель і Станіслав Вокульський», – ледве видавив із себе Марушевич.

– Отже, не Jleccep?

– Ні.

Весь цей час служниця баронеси поводилась якось дивно: то червоніла, то блідла, то ховалась між лавами.

Суддя, що непомітно спостерігав за нею, раптом звернувся до неї:

– А тепер скажіть ви, що сталося з лялькою? Тільки говоріть правду, бо вам доведеться дати присягу.

Перелякана служниця схопилась за голову і швидко відповіла:

– Лялька розбилась, пане суддя…

– Ваша лялька, та, що була у пані Кшешовської?

– Та…

– Ну, гаразд, то розбилася ж тільки голова, а де решта?

– На горищі, пане суддя… Ой, що мені буде!

– Нічого вам не буде; гірше було б, якби ви не сказали правди. А ви, пані баронесо, чуєте, що сталося з вашою лялькою?

Баронеса низько схилила голову і схрестила на грудях руки, немов мучениця.

Суддя почав писати. Чоловік, що сидів у другому ряду (мабуть, той торговець рублями та качалками), звернувся до дами з червоним обличчям:

– А що, вкрала та дама? Бачите, як вам утерли носа! Ага?

– Аби личко гарне, то й від тюрми відкрутиться, – , промовила червона дама до своєї сусідки.

– А от ви не відкрутитесь, – пробурчав басовитий голос.

– Дурень!

– Сама дурепа!

– Тихо! – крикнув суддя.

Нам сказано було встати, і ми почули вирок, який цілком виправдував пані Ставську.

– А тепер, – сказав суддя пані Ставській, коли закінчив читати, – ви можете подати скаргу за наклеп.

Він вийшов у зал, потиснув руку пані Ставській і додав:

– Мені дуже прикро, що я мусив вас судити, і дуже приємно, що можу вас поздоровити.

Баронеса Кшешовська впала в істерику, а червонопика тітка мовила до своєї сусідки:

– На гарненьке личко й суддя ласий… Але що воно буде на страшному суді!.. – зітхнула вона.

– Холера! Богохульниця!.. – буркнув мужчина позад неї.

Ми почали виходити. Вокульський подав руку пані Ставській і пішов з нею попереду, а я обережно повів брудними сходами пані Місевичову.

– От бачите, я ж казала, що так буде, – запевняла мене стара дама, – а ви все не вірили…

– Я не вірив?

– Еге ж, ви ходили, немов з глини зліплений… Ісусе!

Маріє!.. А то що таке?..

Останній вигук стосувався немічного студента, який разом з своїм товаришем чекав коло воріт, мабуть, баронесу Кшешовську і, гадаючи, що то вона, удав мерця перед пані Місевичовою!.. Він одразу помітив свою помилку й так засоромився, що побіг уперед.

– Паткевич!.. Зачекай, уже йде… – гукнув пан Малеський.

– Хай тобі. чорт! – розсердився Паткевич. – Завжди ти мене компрометуєш.

Проте, почувши гомін у воротях, він повернувся і ще раз удав мерця… перед Вірським!..

Це вже остаточно збентежило студентів, вони посварились і пішли додому нарізно – кожен протилежним боком вулиці.

Та коли ми випередили їх на візниках, вони знову йшли разом і дуже галантно вклонились нам.

Розділ дев’ятий
ЩОДЕННИК СТАРОГО ПРОДАВЦЯ

Тепер мені зрозуміло, чого я так докладно описував справу пані Ставської. А ось чому…

На світі є багато маловірів, та я й сам інколи стаю таким, і мене обсідають сумніви в існуванні провидіння божого. Частенько також, коли погано йдуть політичні справи або коли бачу страждання злидарів і тріумф мерзотників (якщо можна вжити такий вираз), я не раз думаю: «Старий дурню, Ігнаце Жецький! Ти думаєш, що династія Наполеонів знову повернеться на трон, що Вокульський вчинить щось надзвичайне, бо здібний, і буде щасливий, тому що чесний?! Ти гадаєш, дурню заплішений, що коли негідникам живеться добре, а чесним людям погано, то кінець кінцем злі будуть покарані, а добрі прославлені?.. Отак ти собі уявляєш? Ну, то й дурний, що так уявляєш! Нема на світі ніякого порядку, ніякої справедливості, тільки нещадна боротьба. Коли в цій боротьбі перемагають добрі, то буває добре, коли перемагають злі – буває зле. Але щоб існувала якась надприродна сила, яка допомагає тільки добрим, про це навіть і не думай. Люди – як те гнане вітром сухе листя: кине його на траву – лежить на траві, кине в болото – лежить у болоті…»

Так я не раз думав у хвилини зневіри, але процес пані Ставської привів мене до зовсім протилежних висновків – до віри в те, що добрі люди рано чи пізно діждуться справедливості.

Будемо міркувати так… Пані Ставська – надзвичайно благородна жінка, отже, вона повинна бути щаслива; Стах – людина найвищих доброчинностей, отже, й він повинен бути щасливий. Тим часом Стах завжди роздратований і сумний (часом мені, дивлячись на нього, аж плакати хочеться!), а пані Ставській вчинили позов про крадіжку… Де ж та справедливість, що нагороджує добрих?..

Зараз побачиш її, маловірний! А щоб краще переконатись, що на цім світі існує порядок, записую такі пророцтва: По-перше, пані Ставська вийде заміж за Вокульського і буде з ним щаслива.

По-друге, Вокульський відмовиться од своєї панни Ленцької, а одружиться з пані Стдвською і буде з нею щасливий.

По-третє, малий Люлю ще цього року стане французьким імператором під ім’ям Наполеона IV, поб’є на камуз німців і встановить в усьому світі справедливість, а це пророкував мені ще мій покійний батько, царство йому небесне!

Що Вокульський одружиться з пані Ставською і вчинить щось надзвичайне, я не маю ніякісінького сумніву.

Правда, він ще не заручився з нею, навіть не освідчився їй… він навіть сам ще не знає, що так зробить. Але я вже бачу… ясно бачу, що воно й до чого… Нюх у мене неабиякий, а політичний!

Бо ви ж тільки подивіться, що воно робиться.

Другого дня після суду Вокульський був у пані Ставської і просидів до одинадцятої години йолі. На третій день він був у магазині Мілерової, переглянув бухгалтерські книги й дуже хвалив пані Ставську, що трохи навіть не сподобалось Мілеровій. А четвертого дня…

Правда, четвертого дня він не був ні у Мілерової, ні у пані Ставської, але зі мною трапилась дивна пригода.

Перед полуднем (у магазині якраз не було покупців), ні сіло ні впало, підходить до мене… хто б ви думали?…

Молодий Шлангбаум, той єврей, що працює в відділі російських тканин.

Дивлюсь, мій Шлангбаум потирає руки, підкручує вуса, задирає голову… Думаю: «Здурів він, чи що?..» А він вітається зі мною, але голови не схиляє, і каже буквально таке:

– Сподіваюсь, пане Жецький, що б там не сталося, ми з вами залишимось друзями…

Я думаю: «Що воно за чорт, чи не звільнив його Стах з посади?..» І відповідаю:

– Можете бути певні, пане Шлангбаум, що добре моє ставлення до вас не зміниться, якщо тільки з вашого боку не буде ніяких зловживань…

Я наголосив на останніх словах, бо мені здалося, що мій пан Шлангбаум має намір або купити наш магазин (що я вважав за неправдоподібне), або пограбувати касу…

А останнє, хоч він і належить до чесних іудеїв, я не вважав за неможливе.

Він, мабуть, догадався, що я думаю, бо ледве помітно усміхнувся і пішов у свій відділ. Через чверть години я зайшов туди ніби ненавмисне, але застав його за роботою. Навіть більше, я б сказав, що працював він ще запопадливіше, ніж звичайно: він вибігав угору по драбинці, діставав сувої рипсу й оксамиту, вкладав їх назад у шафи – словом, крутився, як дзига. «Ні, – подумав я, – цей уже напевне це обкрадатиме нас».

Я із здивуванням помітив також, що пан Земба якийсь улесливо чемний з Шлангбаумом, а на мене дивиться трохи звисока, хоч і не дуже. «Он воно що, – подумав я, – це він хоче перед Шлангбаумом загладити колишні кривди, а передо мною, старшим продавцем, зберегти свою гідність. І добре робить, бо завжди треба триматись незалежно з особами вищими, а бути чемним з нижчими».

Увечері я пішов у ресторацію на пиво. Дивлюсь, а там уже сидять пан Шпрот і радник Венгрович. З Шпротом після тієї сутички, про яку я розказував, ми зустрічаємось холодно, а з радником вітаюсь сердечно. От він мені одразу й каже:

– Ну, що, вже по всьому?

– Пробачте, – кажу, – я не розумію. (Я гадав, що він натякає на процес пані Ставської). Не розумію вас, пане раднику.

– Чого ви не розумієте? – питає він. – Того, що магазин продано?

– Перехрестіться, пане раднику, – кажу йому, – який магазин?

Шановний радник вихилив уже шостий кухоль, тому сміється і каже:

– Хи-хи! Я-то перехрещусь, але вам, як перейдете з християнського хліба на єврейську халу, навіть перехреститись не дадуть; адже кажуть, що ваш магазин купили євреї?..

Я думав, що тут і дуба дам.

– Пане раднику, – звертаюсь я до нього, – ви людина солідна й не відмовитесь сказати, відкіля ви дізнались про такі чутки?

– Та про це ж усе місто говорить, – відказує радник. – Зрештою, це вам може пояснити присутній тут пан Шпрот.

– Пане Шпрот, – кажу я, кланяючись, – я не хотів би вас образити, тим більш, що вимагав від вас сатисфакції, а ви відмовили мені, як найпослідущий негідник… Як негідник, пане Шпрот… Але кажу вам, що ви або повторюєте, або самі фабрикуєте такі плітки…

– Та що ж це таке?! – гримнув Шпрот, знов гатячи кулаком по столі, як тоді. – Я відмовив, бо не думаю давати сатисфакції ні вам, ні будь-кому іншому. Але, однак, повторюю: ваш магазин купують євреї!

– Які євреї?

– А чорт їх знає: Шлангбауми, Гундбауми, відкіля мені їх знати?

Я так розлютився, що замовив собі пива, а радник Венгрович каже:

– З цими євреями буде колись велика халазія. Вони так нас притискають, так звідусіль викурюють, що з ними трудно щось зробити. Перешахрувати їх ми не перешахруємо, тут нічого не вдієш, але як дійде до кулаків, то побачимо, чиє буде зверху…

– Пан радник має рацію, – підхопив Шпрот. – Ці євреї так усе загарбують, що кінець кінцем доведеться у них силоміць відбирати, щоб утримати рівновагу. Бо дивіться, панове, до чого дійшло хоч би в торгівлі сукнами…

– Ну, – кажу, – якщо наш магазин куплять євреї, то і я до вас приєднаюсь. Мій кулак ще на щось знадобиться… Але поки що, прошу вас, не розпускайте пліток про Вокульського та не під’юджуйте людей проти євреїв, бо вже й так гарячим духом віє…

Я повернувся додому з важкою головою і лютий на весь світ. За ніч кілька разів прокидався, а коли засинав знов, то мені снилось, що наш магазин справді купили євреї, а я, щоб не вмерти з голоду, ходжу по дворах з катеринкою, на якій написано: «Змилуйтесь над бідним старим угорським офіцером!»

Аж вранці мені прийшла в голову проста й розумна думкам рішуче порозумітися з Стахом, і якщо він справді продає магазин, підшукати собі інше місце.

Оце так кар’єра після довголітньої служби! Собаку хоч застрелять на старість, а якщо ти людина, то тиняйся по чужих кутках та думай, чи не доведеться тобі померти десь у канаві.

До полудня Вокульський не приходив у магазин, отож о другій годині я пішов до нього додому. Може, він захворів?..

Я йду до нього і в воротях дому, в якому він живе, здибаюся з доктором Шуманом. Коли я сказав, що хочу навідати Стаха, доктор заперечив:

– Не йди до нього зараз. Він дуже роздратований, і краще його не турбувати. Ходімо до мене та нап’ємось чаю… До речі, у мене є ваше волосся?

– Можливо, – відповідаю, – незабаром ви одержите все мов волосся разом із шкурою.

– Ви хочете, щоб я зробив з вас чучело?

– Треба було б, бо світ ще не бачив такого дурня.

– Заспокойтесь, пане Жецький, – відказав Шуман, – в й дурніші. Але що трапилось?

– То байдуже, що трапилось, але я чув, що Стах продає євреям магазин… Ну, а я до них на службу не піду.

– Чому ж? Хіба й ви вже зробились антисемітом?

– Ні. Але одна річ не бути антисемітом, а друга – служити у євреїв.

– Хто ж їм служитиме?.. Бо я, хоч і єврей, але також не маю наміру служити тим пархам. А втім, – додав він, – чого ви так журитесь? Якщо магазин буде проданий, то ви одержите роботу в Спілці для торгівлі з Росією.

– Непевна то спілка…

– Дуже непевна, – підтвердив Шуман, – бо в ній замало євреїв і забагато магнатів. Але вам це все мусить бути байдуже, бо… Тільки не говоріть нікому, що це я сказав… Отож вам мусить бути байдуже, що станеться з магазином і з спілкою, бо Вокульський відписав вам двадцять тисяч карбованців…

– Мені?.. Відписав?.. Що це означає?! – здивовано вигукнув я.

Ми якраз увійшли в квартиру Шумана, і він сказав подати самовар.

– Що це означає? Чому він мені відписує? – спитав я, трохи навіть стурбовано.

– Відписав… відписав!.. – бурчав Шуман, ходячи по кімнаті й чухаючи потилицю. – Що означає? Не знаю чому, але Вокульський таки відписав. Мабуть, хоче про всяк випадок приготуватись, як розсудливий купець!..

– Що, може, знову дуель?..

– Та яка там дуель!.. Вокульський надто розумний, щоб двічі робити одну й ту саму дурницю. Просто, дорогий пане Жецький, хто має діло з такою жінкою, той мусить бути готовий до всього…

– З якою жінкою? З пані Ставською?.. – спитав я.

– При чому тут пані Ставська! – вигукнув доктор. – Тут йдеться про більшу пташку, про панну Ленцьку, в яку той дурень закохався, як чорт в суху вербу. Він уже починає розуміти, що воно за зілля, мучиться, журиться, а одірватись від неї не може. Найгірша річ – пізнє кохання, особливо у такою чортяки, як Вокульський.

– Але що ж сталося? Вчора ж він був у ратуші на балу.

– Через те він і був, що вона була, а я був через те, що були вони обоє. Цікава історія!.. – буркнув доктор.

– Чи не могли б ви сказати ясніше? – нетерпляче спитав я.

– Чому б не сказати, тим більш, що всі вже це бачать, – відповів доктор. – Вокульський шаліє за нею, вона з ним дуже хитро кокетує, а поклонники… вичікують.

Це ж тільки подумати! – говорив далі Шуман, ходячи по кімнаті та чухаючи потилицю. – Поки у панни Ізабелли не було ні копійки, ні кандидата в женихи, жодна собака до них не заглядала. А як знайшовся Вокульський, багатий, з ім’ям і великими зв’язками, які навіть перебільшують, і навколо панни Ізабелли утворився такий рій більш чи менш дурних, підтоптаних та вродливих кавалерів, що крізь них і не протовпишся. І кожен зітхає, підкочує під лоба очі, нашіптує їй зворушливі слова та ніжно стискає в танці руку…

– А вона ж що?

– Пуста панна! – сказав доктор, махнувши рукою. – Замість гордувати тієї шушваллю, яка не раз її залишала, вона втішається їх товариством. Всі це бачать, а що найгірше – бачить сам Вокульський.

– То якого ж чорта він не покине її? Хто-хто, а вже він не дасть із себе глузувати.

Подали самовар. Шуман одіслав слугу і налив чай.

– Бачите, пане Жецький, – сказав він. – Вокульський, безумовно, покинув би її, аби міг реально оцінити становище. Була вчора на балу одна така хвилина, коли в нашому Стахові прокинувся лев. І коли він підійшов до панни Ізабелли, я готовий був заприсягти, що він скаже їй: «Прощайте, пані, я вже розгадав ваші карти й не дозволю ними себе обігравати!» Таке у нього було обличчя, коли пін до неї йшов. І що ж з того? Вона якось там глянула на нього, щось шепнула, потиснула руку, і мій Стах цілу ніч був такий щасливий, що… охоче пустив би собі кулю в лоб, аби не сподівався на другий погляд, шепіт і потиск руки… Не бачить, йолоп, що вона обдаровує такими самими ніжностями десяток інших, та ще й у більших дозах, ніж його.

– Що ж воно за жінка?

– Така, як сотні й тисячі інших! Гарна, розпещена, але бездушна. Тому що Вокульський має гроші і вплив, він може бути добрим чоловіком, звичайно, за браком ліпшого. Але полюбовників вона собі вибере таких, які більше їй пасують. А він – чи то в підвалі у Гопфера, чи то на сибірських рівнинах – так начинив себе Альдонами, Гражинами[127]127
  Альдона і Гражина – героїні романтичних поем Адама Міцкевича «Конрад Валленрод» і «Гражина».


[Закрыть], Марилями та іншими химерами, що вбачає в панні Ленцькій божество. Він не просто любить її, а божествить, готовий молитися на неї, впасти перед нею ниць… Прикре чекає його пробудження! Бо хоч він чистокровний романтик, але не наслідуватиме Міцкевича, який не тільки пробачив тій, котра насміялася з нього, але ще й тужив за нею після зради, навіть більше – обезсмертив її… Добра наука для наших дівчат: якщо хочеш прославитись, то зраджуй своїх иайпалкіших поклонників! Нам, полякам, судилось бути дурнями навіть у такій простій речі, як любов…

– Ви гадаєте, пане докторе, що Вокульський такий телепень? – спитав я, почуваючи, що кров закипає в мені, як під Вілагошем.

Шуман аж схопився з стільця.

– Та де в чорта!.. – закричав він. – Зараз він ще шаліє, поки може сказати собі: «А що, коли вона полюбить мене? А що, коли вона не така, як мені здається?..» Але якщо він не опам’ятається, помітивши, що вона глузує з нього, я… я перший, не будь я євреєм, плюнув би йому в очі… Такий чоловік, як він, може бути нещасливим, але не має права терпіти приниження…

Я давно вже не бачив Шумана таким роздратованим.

Він єврей з голови до п’ят, але надійний і чесний чоловік.

– Ну, – кажу йому, – заспокойтесь, пане доктор. У мене є для Стаха ліки.

І розказав йому все, що знав про пані Ставську, а закінчив так:

– Вмру, кажу вам, пане докторе, вмру або… одружу Стаха з пані Ставською. Ця жінка має розум і серце і за любов віддячить любов’ю, а йому такої й треба.

Шуман кивав головою і зводив угору брови.

– Ну що ж, спробуйте… На жаль, ліками проти туги за жінкою може бути тільки друга жінка. Хоча боюсь, що його вже пізно лікувати…

– Він сталевий чоловік, – зауважив я.

– Саме це й небезпечно, – відказав доктор. – В таких натурах трудно стерти щось записане і трудно склеїти те, що розкололось.

– Пані Ставська зробить це.

– Дай боже!

– І Стах буде щасливий.

– Ого!..

Я з великою полегкістю в душі попрощався з доктором.

Що там казати, я люблю пані Гелену, але задля Стаха… відмовлюсь від неї.

Аби тільки не пізно!

Але ні…

Другого дня опівдні в магазин вбіг Шуман; з його посмішок та з того, як він кусав губи, я зрозумів, що він чимось збентежений і настроєний іронічно.

– Ви були, пане докторе, у Стаха? – спитав я його. – Ну, як він сьогодні…

Шуман потягнув мене за шафи й заговорив:

– От дивіться, пане Жецький, що виробляють жінки навіть з такими людьми, як Вокульський! Знаєте, чого він роздратований?..

– Мабуть, упевнився, що у панни Ленцької є полюбовник?

– Якби ж, то впевнився! Це, можливо, радикально вилікувало б його. Та вона надто хитра, аби дати можливість такому наївному поклонникові помітити, що робиться за кулісами. Але в даному разі йдеться про інше. Смішно й соромно казати…

Доктор затнувся. Потім вдарив себе по лисині й заговорив тихіше:

– Завтра у князя бал, де, звичайно, буде і панна Ленцька. Але уявіть собі, що князь і досі не запросив Вокульського, хоч іншим розіслав запрошення вже два тижні тому!.. І ви можете повірити, що Стах через це аж захворів?..

Доктор пискляво засміявся, вишкіряючи свої попсовані луби, а я, їй-богу, аж почервонів від сорому.

– Тепер ви розумієте, до чого може дійти людина?.. – спитав Шуман. – Вже другий день мучиться тим, що якийсь там князь не запросив його на бал!.. Цебто він, наш коханий, наш незвичайний Стах!..

– І він сам це вам сказав?

– Якби ж то сказав! – буркнув доктор. – У тім-бо й річ, що нічого не сказав. Аби сказав, то це означало б, що він наважився відмовитись од такого пізнього запрошення.

– А ви гадаєте, що його запросять?

– Ого! Якби князь не запросив, то це коштувало б йому п’ятнадцяти процентів на капітал, які він одержує в Спілці. Запросить він його, запросить, бо Вокульський, слава богу, ще являє собою реальну силу. Але спочатку, знаючи, як він прагне панни Ленцької, подражнить його, побавиться з ним, мов з псом, якому то показують, то ховають шматок м’яса, аби навчити його ходити на задніх лапах. Не турбуйтесь, вони його не відпустять від себе, по такі вони дурні. Але вони хочуть видресирувати його, щоб добре служив, приносив з їх наказу все потрібне і навіть кусав тих, хто їм не милий.

Він взяв свою боброву шапку й, кивнувши мені, вийшов. Який був чудак, таким і залишився!

Цілий той день я був сам не свій, навіть кілька разів помилився в рахунках. І от, коли я вже думав зачиняти магазин, з’явився Стах. Мені здалося, що за останні кілька днів він схуд. Байдуже привітавшись з службовцями, він почав щось шукати в своєму столі.

– Чого ти шукаєш? – спитав я.

– Чи не було тут листа від князя?.. – відповів він, дивлячись мені в очі.

– Я відсилав усі твої листи на квартиру.

– Знаю, але міг котрийсь із них залишитись серед паперів…

Мені легше було б вирвати зуба, аніж почути ці слова.

Значить, Шуман казав правду: Стах справді мучився тим, що князь не запрошує його на бал!

Коли магазин зачинили і службовці пішли додому, Вокульський сказав:

– Що ти сьогодні робиш? Чи не запросив би ти мене до себе на чай?

Звичайно, я з радістю запросив його і пригадав ті часи, коли Стах бував у мене майже щовечора. Як це давно було! Сьогодні він якийсь похмурий, я заклопотаний, і хоч нам обом багато чого треба було сказати, ми не дивились один одному в очі. Ми навіть заговорили про холодну погоду, і тільки склянка чаю, в якому було півсклянки міцного араку, трохи розв’язала мені язика.

– Всі кажуть, – почав я, – що ти продаєш магазин.

– Я вже майже продав його, – відказав Вокульський.

– Євреям?

Він схопився з крісла і, заклавши руки в кишені, став швидко ходити по кімнаті.

– А кому ж я його продам? – спитав він. – Тим, що мають гроші, але не купують магазинів, чи тим, що не мають грошей і саме через те хотіли б його купити? Магазин коштує десь сто двадцять тисяч карбованців, то що ж мені – викинути їх у болото?

– Ті євреї звідусіль витискають нас…

– Відкіля?.. З тих позицій, яких ми не займаємо або самі змушуємо їх займати, підштовхуємо, благаємо, щоб вони їх зайняли? Мого магазину не купить жоден аристократ, але кожен дасть євреєві гроші на його купівлю за добрий процент.

– Чи так же воно?

– Авжеж, так, Я знаю, хто позичає Шлангбаумові гроші…

– Значить, купує Шлангбаум?

– А хто ж би інший? Клейн, Лісецький чи Земба?.. Вони не знайдуть кредиту, а якби й знайшли, то не зуміли б скористатися ним…

– Будуть колись неприємності з тими євреями, – буркнув я.

– Бувало вже, і тривало цілих вісімнадцять століть, а який результат?.. В результаті антисемітських переслідувань загинули окремі найблагородніші люди, а вижили ті, котрі зуміли уберегтись від знищення. Ось чому сучасні євреї такі: витривалі, терплячі, підступні, згуртовані; тому вони так майстерно орудують єдиною зброєю, яка їм залишилась, – грішми. Знищуючи все краще в цьому народі, ми зробили штучний добір і виростили найгірший тип.

– А ти подумав про те, що коли наш магазин перейде и єврейські руки, то кілька десятків євреїв дістануть добре оплачувану роботу, а кілька десятків наших її втратять?

– Це не моя вина, – роздратовано відповів Вокульський. – Не я винен, що ті, з ким я маю особисті стосунки, вимагають, аби я продав магазин. Правда, громадськість на цьому втратить, але ж громадськість цього й домагається.

– А моральний обов’язок?

– Який там обов’язок! – крикнув Стах. – Перед тими, хто мене називає визискувачем, чи перед тими, хто мене обкрадає? Виконаний обов’язок повинен давати людині щось взамін, бо інакше це була б жертва, якої ніхто від людини не має права вимагати. А що я дістаю взамін? Ненависть і наклеп від одних і зневагу від других. Сам скажи: чи є такі людські вади, яких не приписували б мені?

А за що? За те, що я здобув майно і дав можливість жити сотням людей.

– Наклепники є всюди.

– Але ніде нема їх стільки, як у нас. Десь в іншій країні такий, як я, чесний скоробагатько, мав би ворогів, але здобув би й заслужене визнання, яке компенсує кривди… А тут…

Він махнув рукою.

Я одним духом випив ще півсклянки араку для відваги.

Тим часом Стах, зачувши в сінях кроки, спинився коло дверей. Я догадався, що він все-таки чекає запрошення від князя.

В голові у мене вже шуміло, тому я наважився спитати:

– А хіба ті, для кого ти продаєш магазин, краще тебе оцінять?

– А, якщо таки оцінять? – сказав він, замислившись.

– І любитимуть тебе більше, ніж ті, кого ти залишаєш?

Він підбіг до мене й пильно подивився мені в вічі.

– А якщо таки любитимуть?

– Ти певний?

Стах упав на крісло.

– Не знаю… – прошепотів він. – Не знаю. Бо що є певного на цьому світі?

– А тобі ніколи не спадало на думку, – говорив я все сміливіше, – що тебе можуть не тільки визискувати та обманювати, а ще й висміювати та зневажати?.. Скажи, ніколи не думав про це? На світі все можливе, отож треба забезпечити себе якщо не від обману, то хоч би від смішного становища. К чорту! – закінчив я, стукнувши склянкою по столі. – Можна жертвувати собою, коли є за що, але не можна дозволяти, щоб з тебе робили попихача.

– А хто з мене робить попихача? – крикнув він, схоплюючись із крісла.

– Всі ті, хто не шанує тебе так, як ти того заслужив.

Я аж злякався своєї сміливості, але Вокульський не відповів. Він ліг на канапці і заклав руки за голову, що було у нього ознакою незвичайного хвилювання. Потім цілком спокійно почав говорити про справи в магазині.

Десь о дев’ятій відчинилися двері й увійшов лакей Вокульського.

– Лист від князя! – повідомив він.

Стах прикусив губу і, не встаючи, простягнув руку.

– Дай сюди, – промовив він. – І йди спати.

Слуга пішов. Стах повільно відкрив конверт, прочитав листа і, подерши його на дрібні клапті, кинув в грубку.

– Що там таке? – спитав я.

– Запрошення на завтрашній бал, – сухо відповів він.

– Що, не підеш?

– І не подумаю.

Я остовпів. Раптом мені прийшла в голову геніальна думка.

– Знаєш що? – запропонував я. – А може б, ми завтра пішли на вечір до пані Ставської?..

Він сів на канапці і з усмішкою відповів:

– А знаєш, це буде непогано!.. Вона дуже мила жінка, та й давно вже я там не був. Треба б принагідно послати тій малій кілька іграшок.

Крижана стіна, Що була постала між нами, розкололась.

До нас обох повернулась колишня щирість, і ми до півночі згадували минуле. Прощаючись, Стах сказав мені:

– Людина інколи дуріє, але потім знов береться за розум… Спасибі тобі; старий!

Лопну, а одружу його з пані Ставською!

В день балу у князя ні Стах, ні Шлангбаум не були в магазині. Я догадався, що вони оформляють продаж магазину.

В інших умовах така подія отруїла б мені настрій на цілий день. А сьогодні я навіть не думав про те, що наша фірма зникне і на ній з’явиться єврейська вивіска. Що мені магазин! Аби Стах був щасливий або хоч позбувся своєї журби. Хай би завалився світ, а я мушу одружити йога!..

Вранці я послав пані Ставській записочку, в якій повідомив, що сьогодні ввечері ми з Вокульським прийдемо до неї на чай. До записки я насмілився додати коробку іграшок для Гелюні. В коробці був ліс із звірами, меблі для ляльки, маленький сервіз і мідний самоварчик. Всього товару разом з упаковкою на 13 карбованців 60 копійок.

Треба буде ще придумати щось для пані Місевичової.

Таким чином з бабусі і внучки я зроблю обценьки і так ними стисну серце прекрасної мами, що вона капітулює ще до дня святого Яна. (Ой, хай тобі чорт! А чоловік за кордоном?.. Але що там чоловік, нехай би був стерігся… Зрештою, за якихось десять тисяч карбованців ми дістанемо розвід з відсутнім і, напевне, вже не живим чоловіком).

Зачинивши магазин, я пішов до Стаха. Двері мені відчиняє лакей з накрохмаленою сорочкою в руці. Я проходжу через спальню і бачу на стільці фрак, жилет… Ой, невже з нашого візиту нічого не вийде?..

Стах у кабінеті читав англійську книжку. (Чорт його знає, нащо йому та англійська мова! Адже одружитись можна, бувши навіть глухонімим…) Він привітався зі мною щиро, хоч трохи і збентежено. «Ну, треба клепати, поки тепле!» – подумав я і, не кладучи шапки, кажу: