Текст книги "Лялька"

Автор книги: Болеслав Прус

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 57 страниц)

Розділ дев'ятий
КЛАДКИ, НА ЯКИХ ЗУСТРІЧАЮТЬСЯ ЛЮДИ РІЗНИХ СВІТІВ

В страсну п’ятницю вранці Вокульський пригадав, що сьогодні й завтра графиня Карольова й панна Ізабелла збиратимуть пожертви коло гробу господнього. «Треба туди піти і що-небудь дати, – подумав він і вийняв з каси п’ять золотих півімперіалів[37]37
  Півімперіал – стара російська золота монета вартістю п’ять карбованців.


[Закрыть]. А втім, я вже надіслав їм килими, співучих пташок, музичну скриньку і навіть фонтан!.. Мабуть, цього вистачить для спасіння одної душі. Ні, не піду».

Проте опівдні йому спало на думку, що, може, графиня Карольова розраховує на його присутність, отож незручно буде не прийти, незручно також дати лише п’ять півімперіалів. Він узяв з каси ще п’ять і всі разом загорнув у тонкий папір. «Правда, – подумав він, – там буде, панна Ізабелла, а їй незручно жертвувати всього десять півімперіалів».

І він знову розгорнув папір, знову доклав десять золотих монет і ще раз подумав: «Іти чи ні?»

– Ні, – сказав він сам до себе, – не братиму я участі в цій ярмарковій доброчинності.

Вкинув згорток у касу й не пішов у п’ятницю в костьол.

Однак в страсну суботу він подивився на справу зовсім з іншого боку. «Чи я здурів? – подумав, він. – Якщо я не піду в костьол, то де ж я її побачу?.. Якщо не грішми, то чим же іншим я зверну на себе її увагу? Мені просто бракує глузду!..»

Але він ще вагався, і аж о другій годині, коли Жецький з нагоди свята сказав зачиняти магазин, Вокульський узяв з каси двадцять п’ять півімперіалів і пішов в бік костьолу.

Проте він не увійшов туди одразу, щось його ніби стримувало. Йому хотілось побачити панну Ізабеллу й одночасно було соромно за свої півімперіали. «Кинути купу золота!.. Як це ефектно в вік паперових грошей і як властиво для скоробагатька!.. Але що ж робити, коли вони сподіваються від мене саме грошей?.. Може, цього навіть мало?..»

Він ходив туди й сюди перед костьолом, не мігши одірвати від нього очей. «Ну, вже йду, – думав він. – Зараз… іще хвилинку… Та що ж це зі мною сталось?.. – додав, відчуваючи, що його розтерзана душа неспроможна без вагання навіть на такий простий вчинок.

Тепер він пригадав, як давно не був у костьолі. «Коли ж це було?.. Коли вінчався – раз… На похороні своєї жінки – другий раз…»

Але й за першим, і за другим разом він не зовсім добре усвідомлював, що круг нього діється; отже, тепер він дивився на костьол, як на щось зовсім нове для себе. «Навіщо ця озія, на якій замість коминів – вежі, в якій ніхто не мешкає, тільки покоїться прах давно померлих?..

Навіщо було витрачати стільки місця й каміння, для кого тут юрить день і ніч світло, чого сюди сходяться юрби людей?..

На ринок ходять за продуктами, в магазини – за товарами, в театр – за розвагами, а за чим сюди?..»

Він мимоволі порівнював величезні розміри будинку з дрібними фігурками віруючих, і йому прийшла в голову дивна думка. Як колись на землі діяли потужні сили, вивергаючи з плоскої рівнини пасма гір, так колись в масах людськості існувала інша незмірна сила, яка створювала отакі будівлі. Дивлячись на них, можна подумати, що в надрах нашої планети жили велетні, які, видобуваючись на поверхню, підважували земну кору й залишали сліди цих зусиль у формі імпозантних печер. «Куди вони прагнули? Мабуть, в інший, вищий світ.

І якщо морські припливи доводять, що місяць – не ілюзія, а реальна дійсність, то чому ж не припустити, що ці споруди доводять реальне існування іншого світу?.. Хіба він з меншою силою притягає до себе людські душі, аніж місяць – хвилі океану?..»

Він увійшов у костьол, і одразу ж його вразило нове видовище. Кілька жебраків і жебрачок благало милостині, за яку господь на тім світі нагородить милосердних. Одні з молільників цілували ноги Христа, розп’ятого римлянами, другі, ще коло порога впавши навколішки, підводили руки й очі вгору, немов бачили там неземне видиво. У костьолі панувала напівтемрява, якої не могло розігнати сяйво десятків свічок у панікадилі. То тут, то там на підлозі видно було невиразні тіні людей, які лежали крижем або схилилися так низько, немов ховали від інших свою смиренну віру. Дивлячись на ці нерухомі тіла, можна було подумати, що душі на якийсь час залишили їх і перелетіли в якийсь кращий світ. «Тепер я розумію, – подумав Вокульський, – чому відвідування костьолу зміцнює віру. Тут усе влаштовано так, що нагадує про вічність» Від заглиблених у молитву тіней його погляд перенісся до світла. Він побачив у різних місцях костьолу накриті килимами столи, а на них підноси, повні банкнотів, срібла та золота, а навколо них у зручних кріслах одягнених в шовки, оздоблених страусячим пір’ям та оксамитом дам в оточенні веселої молоді. Найпобожніші постукували по столах, щоб привернути увагу нових молільників, всі розмовляли й бавились, мов на рауті.

Вокульському здавалося, що в цю мить він бачить перед собою три світи. Один (який давно вже зник на землі) молився і споруджував на славу господню величні будови.

Другий, убогий і покірний, теж умів молитися, але будував тільки халупи. І третій – який для себе мурував палаци, але позабував уже молитви і перетворив божі доми на доми побачень; так безтурботні птахи мостять гнізда та вищебітують пісень на могилах полеглих героїв. «А хто ж такий я, однаково чужий їм усім?..» «Може – ти дірочка в решеті, через яке я просію їх усіх, аби відокремити полову від зерна», – мовив якийсь голос.

Вокульський обернувся. «Примара хворої уяви». Одночасно в глибині костьолу, коло четвертого стола, він помітив графиню Карольову й панну Ізабеллу. Як і всі інші, вони сиділи над підносами з грішми і тримали в руках книжки – напевне, молитовники. За кріслом графині стояв лакей у чорній лівреї.

Вокульський попрямував до них, натикаючись на молільників, які стояли навколішках, та обминаючи інші столи, за якими на нього завзято стукали. Він підійшов до підноса й, уклонившись графині, поклав свій згорток півімперіалів. «Боже мій! – подумав він. – Який же у мене, мабуть, дурний вигляд з цими грішми».

Графиня одіклала молитовника.

– Вітаю вас, пане Вокульський, – промовила вона. – Знаєте, я вже думала, що ви не прийдете, і скажу вам, що мені було навіть трохи прикро.

– Я ж вам казала, що він прийде, до того ж з торбою грошей, – озвалась по-англійськи панна Ізабелла.

Графиня почервоніла, на чолі у неї виступив рясний піт.

Вона злякалася, подумавши, що Вокульський розуміє по-англійськи.

– Пане Вокульський, – сказала вона швидко, – сядьте отут на хвилинку, бо наш уповноважений кудись пішов.

З вашого дозволу я покладу ваші імперіали зверху – нехай буде соромно тим панам, котрі охотніше розтринькують гроші на шампанське…

– Та заспокойтеся, тітонько, – знову зауважила панна Ізабелла по-англійськи, – він напевне не розуміє…

Тепер уже почервонів і Вокульський.

– От, Бельцю, – промовила графиня урочисто, – пан Вокульський… який так щедро обдарував наш сирітський притулок…

– Чула, – відповіла панна Ізабелла по-польськи, на знак привітання опускаючи повіки.

– Ви, графине, – пожартував Вокульський, – хочете позбавити мене заслуги на тім світі, вихваляючи мої вчинки, які я міг зробити і для своєї вигоди.

– Я догадуюсь, що так воно й є… – прошепотіла панна Ізабелла по-англійськи.

Графиня мало не зомліла, відчуваючи, що Вокульський може збагнути зміст слів її племінниці, хоч би не знав жодної чужої мови.

– Пане Вокульський, – з гарячковим поспіхом вела далі графиня, – ви легко можете заслужити нагороду в майбутньому житті, хоч би за те… що пробачаєте образи…

– Я завжди пробачав їх, – трохи здивовано відповів він.

– Дозвольте зауважити, що не завжди, – казала далі графиня. – Я стара жінка і вважаю себе вашою приятелькою, – додала вона значуще, – отож прошу зробити мені одну послугу…

– Чекаю на ваш наказ.

– Позавчора ви звільнили одного вашого службовця… Мрачевського…

– За що ж?.. – раптом озвалась панна Ізабелла.

– Не знаю, – відповіла графиня. – Йшлося нібито про різні політичні переконання чи щось подібне…

– Невже у цього молодика є переконання? – вигукнула панна Ізабелла. – Це цікаво!..

Вона сказала це з такою іронією, що Вокульський відчув, як у його серці розтає злість проти Мрачевського.

– Річ не в переконаннях, пані графине, – озвався він, – а в нетактовних зауваженнях про осіб, які відвідують наш магазин.

– Може, ті особи самі поводяться нетактовно? – втрутилась панна Ізабелла.

– Їм можна, вони за це платять, – спокійно відповів Вокульський, – а нам – ні.

Панна Ізабелла раптом почервоніла, взяла молитовника й почала читати.

– А проте дозвольте ублагати вас, пане Вокульський, – сказала графиня. – Я знаю матір цього хлопця, і, повірте, тяжко дивитись, як вона побивається.

Вокульський замислився.

– Гаразд, – відповів він, – я прийму його назад, але працюватиме він у Москві.

– А його бідна мати?.. – запитала графиня прохаючим тоном.

– Добре, я підвищу йому плату на двісті… ну, на триста карбованців.

В цей час до столу підійшло кількоро дітей, яким графиня почала роздавати образки. Вокульський устав з крісла і, щоб не перешкоджати їй чинити благочестиве діло, перейшов до панни Ізабелли.

Панна Ізабелла одірвалась від книжки і, якось чудно дивлячись на нього, спитала:

– Ви ніколи не відмовляєтесь від своїх рішень?

– Ні, – відповів він, але одразу опустив очі.

– А якби я попросила за того молодика?..

Вокульський здивовано глянув на неї.

– В такому разі я відповів би, що пан Мрачевський втратив посаду через те, що нешанобливо говорив про осіб, які удостоїли його своєї ласкавої розмови… Але якщо ви накажете…

Тепер панна Ізабелла опустила очі, вона була дуже збентежена.

– А… а!.. Кінець кінцем мені однаково, де житиме цей молодик. Нехай їде і в Москву.

– Він туди й поїде, – закінчив Вокульський. – Моє шанування, пані, – додав він, кланяючись.

Графиня подала йому руку.

– Дякую вам, пане Вокульський, за пам’ять і прошу – приходьте до мене розговлятися. Дуже вас прошу, – додала вона значливо.

Помітивши посеред костьолу якийсь рух, вона сказала своєму лакеєві:

– Ксаверію, піди до пані голови і попроси, щоб вона позичила нам свою карету. Скажеш, що у нас захворів кінь.

– На коли накажете просити, вельможна пані? – спитав лакей.

– Так… десь за півтори години. Правда ж, Бельцю, ми не висидимо тут більше?

Лакей попрямував до столу коло дверей.

– Отже, до завтра, пане Вокульський, – сказала графиня. – У мене ви зустрінете багато знайомих. Руде кілька чоловік з добродійного товариства… «Чудово…» – подумав Вокульський, прощаючись з графинею. В цю хвилину він відчував до неї таку вдячність, що міг би віддати на її притулок половину свого майна.

Панна Ізабелла кивнула йому здалека і знову глянула на нього, як йому здалося, якось незвичайно. А коли Вокульський зник у півтемряві костьолу, вона звернулась до графині:

– Тьотю, ви кокетуєте з цим паном. Ой тьотю, це вже стає підозрілим…

– Твій батько має рацію, – відповіла графиня, – цей чоловік може стати нам у пригоді. А втім, за кордоном таке знайомство вважається ознакою доброго тону.

А якщо це знайомство запаморочить йому голову?.. – спитала панна Ізабелла.

– В такому разі він довів би, що у нього неміцна голова, – коротко відповіла графиня, беручись до молитовника.

Вокульський не вийшов з костьолу, а, не доходячи до дверей, звернув у бічний вівтар. Коло самого гробу господнього, навпроти столика графині, в кутку була порожня сповідальня. Вокульський увійшов у неї, причинив дверцята і, невидимий нікому, став дивитись на панну Ізабеллу.

Вона тримала в руках молитовника, раз у раз поглядаючи на вхідні двері. На обличчі її з’явився вираз нудьги і втоми. Часом до столика підходили діти по образки; декотрим панна Ізабелла подавала їх сама, але з таким виглядом, ніби хотіла сказати: «Ах, коли ж воно все скінчиться!..» «І все це робиться не з побожності, не з любові до дітей, а тільки задля розголосу, задля того, щоб вийти заміж, – подумав Вокульський. – Хоч я теж немало роблю для реклами та одруження. Гарно ж він влаштований, цей світ!

Замість просто запитати: «Любиш мене чи ні?» або: «Хочеш мене чи ні?», – я викидаю сотні карбованців, а вона кілька годин нудиться на виставці та удає з себе побожну…

А якби вона відповіла, що не любить мене? Ні, всі ці церемонії мають і хорошу сторону: вони дають людям час поміркувати та можливість краще пізнати одне одного.

Але погано не знати англійської мови… А то я сьогодні знав би, що вона про мене думає; бо я певний, що вона з тіткою говорила про мене. Треба навчитися…

Або візьмімо таку дурницю, як екіпаж… Якби він у мене був, я міг би одвезти її з тіткою додому і між нами зав’язався б ще один вузлик… В усякому разі, екіпаж мені знадобиться. Збільшаться на якусь тисячу карбованців видатки на рік, але що ж ти вдієш? Треба бути у всеозброєнні.

Екіпаж… англійська мова… понад двісті карбованців на одну великодню пожертву!.. І все це роблю я, хоч і зневажаю такі речі… А втім, на що ж мені й витрачати гроші, як не на завоювання свого щастя? Що мені до якихось там теорій ощадливості, коли так болить серце?»

Дальший плин думок перервала йому якась сумна, деренчлива мелодія; то грала музична скринька, після якої зацвірінчали штучні пташки; а коли вони замовкли, почувся тихий шелест фонтана, молитовний шепіт та зітхання.

Коло вівтаря, коло сповідальні, коло дверей каплиці з гробом господнім видно було схилені постаті, що стояли навколішках. Декотрі на колінах підповзали до розп’яття на підлозі, цілували його і, добувши з носової хустинки кілька дрібних монет, клали їх на піднос.

В глибині каплиці, в повені світла, серед квітів лежав білий Христос. Вокульському здавалося, що в миготливому сяйві свічок обличчя його оживає і набирає то суворого, то лагідного та милосердного виразу. Коли музична скринька вигравала «Лючію де Ламермур»[38]38
  З однойменої опери Доніцетті.


[Закрыть] або коли з середини костьолу долітав брязкіт грошей та вигуки французькою мовою, обличчя Христа темніло. Але коли до розп’яття підходив який-небудь бідак і виповідав Христові свої смутки, мертві вуста його розкривалися і в шелесті фонтана він повторював свої благословення та обітниці: «Блаженні покірливі… Блаженні убогі духом…»

До підноса підійшла молода, накрашена дівчина. Вона поклала срібного четвертака, але не сміла доторкнутись до хреста. Молільники, що стояли кругом навколішках, осудливо поглядали на її оксамитну жакетку та яскравий капелюшок. Та коли Христос шепнув: «Хто з вас без гріха, нехай перший кине на неї каменем», вона впала на підлогу й поцілувала його в ноги, як колись Марія Магдалина. «Блаженні ті, що прагнуть правди… Блаженні ті, що плачуть…»

З глибоким хвилюванням придивлявся Вокульський до маси людей у темряві костьолу, які вже вісімнадцять століть терпляче дожидають здійснення господніх обітниць. «Коли ж вони здійсняться?..» – подумав він. «Пошле син божий ангелів своїх, а вони виберуть усі пороки і всіх тих, що чинять, зло, як вибирають кукіль з пшениці, і спалить їх на вогні».

Він машинально глянув на середину костьолу. Коло одного столика графиня дрімала, а панна Ізабелла позіхала, коло другого – три незнайомі йому дами заходились сміхом від дотепів якогось елегантного молодика. «Чужий світ… Чужий світ!.. – думав Вокульський. – Яка ж фатальна сила штовхає мене до нього?»

В цю мить коло самої сповідальні спинилась молода, старанно вбрана дама з маленькою дівчинкою і впала навколішки.

Вокульський глянув на неї й відзначив, що вона надзвичайно гарна. Особливо вразило його обличчя дівчинки, немов вона прийшла до гробу господнього не з молитвою, а з запитанням і скаргою.

Дама перехрестилась і, помітивши піднос з грішми, розкрила сумочку.

– Піди, Геленко, – сказала вона стиха до дівчинки, – поклади оце на піднос та поцілуй господа Ісуса.

– Куди, мамусю, поцілувати?

– В ручку і в ніжку…

– І в губки?

– В губки не можна.

– Та чого там!.. – Дівчинка побігла до підноса й нахилилася над хрестом.

– От бачиш, мамусю, – казала вона, повертаючись, – поцілувала, а Ісус нічого не сказав.

– Геленко, не кричи в костьолі, – гамувала її мати. – Краще стань навколішки та прокажи молитву.

– Яку молитву?

– Тричі «Отче наш» і тричі «Богородицю»…

– Так багато молитов?.. А я така маленька…

– Ну, то прокажи тільки «Богородицю»… Але стань навколішки… Дивись отуди…

– Я вже дивлюсь. «Богородице діво, радуйся…» Мамо, це пташки співають?

– Пташки, іграшкові. Говори молитву.

– Які це іграшкові?

– Спочатку прокажи молитву.

– Коли я не пам’ятаю, на чому зупинилась…

– То проказуй разом зі мною: «Богородице діво, радуйся…»

– «Яко спаса родила єси душ наших. Амінь», – докінчила дівчинка. – А з чого роблять іграшкових пташок?

– Геленко, стій смирно, а то я тебе ніколи не поцілую, – шепнула збентежена матії. – Ось тобі книжка, подивись на картинки, як мучили Христа.

Дівчинка сіла з книжкою на приступці сповідальні й замовкла. «Яка мила дитина! – думав Вокульський. – Якби це була моя дочка, до мене, мабуть, повернулася б душевна рівновага, яку я день у день втрачаю. І мати – прекрасна жінка. Яке волосся, профіль, очі… Молиться богу, аби воскресло їхнє щастя… Гарна і нещаслива; мабуть, удова.

От якби я її зустрів рік тому.

Чи є ж якийсь лад на цьому світі?.. Не далі як крок одне від одного стоять двоє нещасних людей: один шукає любові й родини, друга, можливо, бореться з злиднями й шукає опіки. Кожне знайшло б у другому те, чого шукає, та от – не судилось їм зустрітися… Одна прийшла благати бога про милосердя, другий розкидається грішми задля знайомства. Хто його знає, чи не зробили б кілька сот карбованців цю жінку щасливою? Але вона не одержить цих грошей, бог у наш час не зважає на молитви нужденних.

А все-таки, як би довідатись, хто вона така?.. Може, я зміг би їй допомогти? Чому б не здійснитись високим обітницям Христовим хоч би через отаких, як я, недовірків, коли побожні люди зайняті іншими справами?»

В цю мить Вокульського раптом пойняла гаряча хвиля…

До графининого столика підійшов якийсь елегантний молодик і щось поклав на піднос. Побачивши його, панна Ізабелла зашарілась, і обличчя її набрало того незвичайного виразу, який Вокульському завпеди здавався загадковим.

На запрошення графині молодик сів на тому самому стільці, на якому недавно сидів Вокульський, і між ними зав’язалася жвава розмова. Вокульський не чув, про що вони говорили, тільки відчував, як у його мозку, немов витаврувана, постає картина: дорогий килим, срібний піднос з купкою імперіалів зверху, два свічники, десять засвічених свічок, графиня в глибокій жалобі, молодик, який не спускав очей з панни Ізабелли, і вона – промениста, осяйна. Його уваги не минула навіть така дрібниця: від свічок у графині блищать лиця, у молодика – кінчик носа, а у панни Ізабелли – очі. «Чи вони люблять одне одного? – подумав він. – То чого ж би їм не побратися?.. Можливо, у нього немає грошей… Але в такому разі що означає її погляд?.. Так вона дивилася сьогодні й на мене. Правда, панна на відданні мусить мати кількох або кільканадцятьох поклонників і вабити їх усіх… щоб продатися тому, котрий більше дасть!»

До столика графині підійшов уповноважений. Графиня встала з крісла, а за нею – панна Ізабелла і красунь молодик. Усі троє, голосно розмовляючи, попрямували до виходу, затримуючись коло інших столиків. Усі молоді люди коло цих столиків палко вітали панну Ізабеллу, а вона обдаровувала кожного однаковісіньким поглядом, саме таким, який звів з розуму Вокульського. Нарешті все скінчилось: графиня й панна Ізабелла вийшли з костьолу.

Вокульський опам’ятався й поглянув круг себе. Вродливої жінки з дитиною вже не було.

– Як шкода, – шепнув він і відчув, як його щось легенько вкололо в серце.

Натомість дівчина в оксамитній жакетці і яскравому капелюшку й досі стояла навколішках на підлозі коло хреста. Коли вона звела очі на гроб господній, на її накрашених лицях теж щось блиснуло. Вона ще раз поцілувала Христа в ноги, важко підвелася і вийшла. «Блаженні ті, що плачуть… Нехай же хоч для тебе здійсниться Христова обітниця», – подумав Вокульський і вийшов за нею.

На паперті він побачив, що дівчина роздає старцям милостиню. І його опанувала гірка прикрість на думку, що з двох жінок, із яких одна хоче продатись за грубі гроші, а друга вже продається через злидні, ця друга, перед якимось найвищим судом, може стати кращою і чистішою.

На вулиці він наздогнав дівчину і запитав:

– Куди ти йдеш?

На обличчі її ще не висохли сльози. Вона звела на Вокульського байдужі очі й відповіла:

– Можу піти з вами.

– Так?.. Ну, то ходімо.

Не було ще п’яти годин, до вечора далеко; кілька прохожих оглянулись на них. «Треба бути справжнім йолопом, щоб чинити щось подібне, – подумав Вокульський, ідучи в бік свого магазину. – Скандалу я не боюся, але які ж бо плани, хай їм чорт, лізуть мені в голову? Апостольство?.. Це найбільша дурість. А втім, мені однаково: я тільки виконавець чужої волі».

Він увійшов у ворота поруч з магазином і звернув до кімнати Жецького; дівчина йшла за ним. Пан Ігнац був удома і, побачивши дивну пару, з подиву розвів руками.

– Ти можеш вийти на кілька хвилин? – запитав Вокульський.

Пан Ігнац нічого не відповів. Він узяв ключа від задніх дверей магазину і вийшов з кімнати.

– Вас два? – шепнула дівчина, виймаючи шпильки з капелюшка.

– Зажди, – перебив її Вокульський. – Ти тільки що була в костьолі. Правда ж?

– Ви мене бачили?

– Молилася і плакала. Можна запитати – чого?

Дівчина здивовано стенула плечима й відказала:

– А ви що – ксьондз, що питаєте про таке? – Потім уважно подивилась на Вокульського і додала: – Не морочте мені голови. Теж розумний знайшовся!

Вона хотіла вийти, але Вокульський затримав її.

– Почекай. 6 чоловік, який хотів би тобі допомогти, отож не поспішай і говори правду.

Вона знов уважно подивилась на нього. Раптом в очах її заясніла усмішка, а лиця зашарілись.

– Знаю!.. – вигукнула вона. – Ви, мабуть, від того старого пана!.. Він кілька разів обіцяв, що візьме мене… А він дуже багатий? Мабуть, багатий, бо їздить у кареті й сидить у перших рядах у театрі.

– Слухай мене, – перебив він, – і відповідай: чого ти плакала в костьолі?

– А того, пане… – почала дівчина й оповіла таку цинічну історію якоїсь суперечки зі своєю господинею, що Вокульський, слухаючи її, зблід. «От звірина!» – подумав він.

– Я пішла до гробу господнього, – вела далі дівчина, – думала, що мені полегшає. Та де там! Як згадала про ту стару відьму, то мені аж сльози з очей бризнули. От я й почала молитися, щоб або ту стару болячка задавила, або щоб мені од неї вирватись. І господь, мабуть-таки, почув мою молитву, коли той пан хоче мене взяти до себе.

Вокульський сидів непорушно. Нарешті запитав:

– Скільки тобі років?

– Я всім кажу, що шістнадцять, а насправді мені дев’ятнадцять.

– Хочеш вирватися відтіля?

– Ой, хоч би й у пекло! Так вони вже мені остогидли…» Але…

– Що?

– Мабуть, нічого з цього не вийде… Сьогодні я від неї втечу, а після свят вона мене розшукає і дасть такого чосу, що я знов тиждень лежатиму, як тоді, на масниці.

– Не розшукає.

– Якраз! Я ж їй заборгувала…

– Багато?

– Ого!.. Карбованців з п’ятдесят. Не знаю навіть, чому так багато, бо за все плачу подвійну плату, а борг росте…

У нас завжди так. А ще як прознають, що у того пана в гроші, то скажуть, що я їх обікрала, й нарахують стільки, скільки захочуть.

Вокульський відчув, що втрачає відвагу.

– Скажи мені, ти б хотіла працювати?

– А що б я могла робити?

– Навчишся шити.

– Це ні до чого. Я вже була швачкою. Але ж на вісім карбованців за місяць не проживеш. Та я ще й сама варта стільки, щоб не шити на когось іншого.

Вокульський підвів голову.

– Ти не хочеш вирватися відтіль?

– Ой, хочу!

– Ну, то наважуйся одразу. Або візьмешся до роботи, бо даром ніхто на світі хліба не їсть…

– От і неправда, – перебила вона його. – Адже той старий пан нічого не робить, а гроші має. Він не раз і мені казав, що в нього я нічого не робитиму…

– Не підеш ти ні до якого пана, а підеш до черниць святої Магдалини. Або повертайся туди, відкіля прийшла.

– Черниці мене не візьмуть. Треба спочатку сплатити борг та знайти поручителя…

– Якщо підеш до них, то все буде зроблено.

– Як же я до них піду?

– Я дам тобі листа, а ти віднесеш його і там залишишся. Хочеш чи не хочеш?..

– Ну, гаразд! Давайте листа. Побачу, що з того вийде.

Вона сіла і почала оглядати кімнату.

Вокульський написав листа, розказав, куди йти, і додав:

– Ну, раз мати родила… Будеш добре працювати, то буде й тобі добре, але якщо не скористаєшся з цієї нагоди, то роби, що хочеш. Можеш іти.

Дівчина зареготала.

– Ну й казитиметься стара!.. Оце я їй підвезу візка… Ха-ха!.. Але… може, ви тільки дурите?

– Йди, – відповів Вокульський, показуючи на двері.

Вона ще раз уважно подивилася на нього і вийшла, здвигнувши плечима.

Незабаром з’явився пап Ігнац.

– Що це за знайомство? – спитав він невдоволено.

– Справді… – задумливо відповів Вокульський. – Не зустрічав ще такого бидла, хоч бачив багато всяких.

– В самій Варшаві їх – тисячі, – відказав Жецький.

– Знаю. Боротися з ними нема сенсу, бо приходять нові й нові. Відціля висновок, що суспільство рано чи пізно мусить докорінно перебудуватись. Інакше – згниє.

– Ага, – тихо мовив Жецький. – Я теж так думав.

Вокульський попрощався з ним. У нього було таке відчуття, немов у хворого на гарячку, якого облили холодною водою. «Але виходить так, – думав він, – поки суспільство перебудується, сфера моєї філантропії дуже звузиться. Мого майна не вистачило б на ушляхетнення негідних інстинктів. Отже, для мене – краще панна, яка позіхає на великодніх пожертвах, аніж побожна заплакана потвора».

Образ панни Ізабелли постав перед ним в яскравішому, ніж будь-коли, ореолі. Кров шугнула йому в голову, і він в думці ганьбив себе за те, що міг порівнювати її з таким створінням! «Ні, краще вже розкидатись грішми на екіпажі та коні, аніж отакі… нещасні випадки!..» У великодню неділю Вокульський на візнику під’їхав до дому графині. Коло під’їзду він уже застав довгу валку різноманітних екіпажів. Були тут елегантні кабріолети, в яких виїжджала аристократична молодь, були і звичайні візницькі брички, найняті на певний час відставними чиновниками; старі карети з старими кіньми, старою збруєю та лакеями в приношених лівреях і новенькі, прямо з Відня, коляски, а при них лакеї з квітками в петлицях і кучери з батогами, обпертими об стегно, наче маршальська булава. Не бракувало й фантастичних козачків у таких незмірно широких штанах, немов їхні пани вмістили, а них всю свою амбіцію.

Вокульський мимохідь помітив, що серед цього збіговиська кучери великих панів поводились поважно й гордовито, кучери банкірів намагались верховодити, за що з них насміхалися, а візники тримались найнезалежніше.

Кучери найманих карет стояли осторонь – вони гордували іншими, а всі інші – ними.

Коли Вокульський увійшов у вестибюль, сивий швейцар з червоною стрічкою низько вклонився йому й відчинив двері до гардероба, де джентльмен у чорному фраку зняв з нього пальто. Одночасно перед Вокульським з’явився графинии лакей Юзсф, який добре знав Вокульського, бо переносив з його магазину до костьолу музичну скриньку та іграшкових пташок.

– Вельможна пані чекає на вас, – сказав Юзеф.

Вокульський дістав з жилетної кишені п’ять карбованців і дав йому, почуваючи, що чинить, як парвеню. «Який же я дурний! – подумав він. – Ні, не дурний. Я просто скоробагатько, який у цьому товаристві мусить платити кожному й на кожному кроці. Ну, але ж навертання повій на путь істинну коштує дорожче».

Він ішов за Юзефом мармуровими сходами, оздобленими квітками. До першої площадки Вокульський ішов у калелюші, на другій зняв його, не знаючи, треба так робити чи ні. «Кінець кінцем можна було б увійти до них і в капелюші», – сказав він сам собі.

Незважаючи на свій поважний вік, Юзеф біг сходами вгору, як олень, і кудись подівся, а Вокульський залишився сам, не знаючи, куди йти й до кого звернутись. Це тривало якусь хвилину, але в Вокульському вже починав закипати гнів. «Яким же муром умовностей вони одгородилися! – подумав він. – От якби я міг його зруйнувати!..»

Йому здавалося, що між цим світом вишуканих звичаїв і ним мусить відбутись боротьба, в якій або завалиться цей світ, або загине він сам. «Гаразд, нехай я навіть загину… Але залишу по собі пам’ять!..» «Залишиш по собі поблажливу жалість», – шепнув йому якийсь голос. «Невже я такий нікчемний?» «Ні, ти тільки такий благородний».

Він опам’ятався – перед ним стояв пан Томаш Ленцький.

– Вітаю вас, пане Станіславе, – промовив він з властивою йому величністю. – Вітаю тим палкіше, що ваше прибуття збіглося з дуже приємною подією в нашій родині… «Невже я потрапив на заручини панни Ізабелли?..» – подумав Вокульський, і йому потемніло в очах.

– Уявіть собі, що з нагоди ваших відвідин… ви чуєте, пане Станіславе?., з нагоди ваших відвідин я помирився з Йоанною, моєю сестрою… Але ви чогось зблідли?.. Тут ви зустрінете багато знайомих… Не думайте, що аристократія така страшна…

Вокульський опам’ятався.

– Пане Ленцький, – холодно заперечив він, – у моєму наметі під Плевною бували й значніші панове. Вони були зі мною такі люб’язні, що мене трудно зворушити присутністю навіть дуже великих, таких… яких не знайдеться в Варшаві.

– А… а… – пробелькотів пан Томаш і вклонився йому.

Вокульський був вражений. «От підлабузник! – майнула в нього думка. – І я… я… мав церемонитися з такими людьми?..»

Пан Ленцький узяв його під руку й урочисто ввів у першу вітальню, де були самі чоловіки.

– Бачите, ото граф… – почав був пан Томаш.

– Знаю, – відповів Вокульський, а в думці додав: «Винен мені карбованців з триста».

– Банкір… – пояснював далі пан Томаш. Але перш ніж він вимовив банкірове прізвище, той сам підійшов до них і, привітавшись з Вокульським, сказав:

– Бійтесь бога, пане Вокульський, з Парижа наглять нас з тими бульварами… Чи ви їм відповіли?..

– Я хотів спочатку поговорити з вами, – відказав Вокульський.

– Ну, то давайте де-небудь зустрінемось. Коли ви буваєте вдома?

– Сталих годин у мене нема. Краще я зайду до вас.

– Ну, то заходьте в середу, разом поснідаємо й кінець кінцем договоримось.

Вони розкланялись. Пан Томаш ніжніше притиснув до себе лікоть Вокульського.

– Генерал… – почав він був знову.

Побачивши Вокульського, генерал подав йому руку, і вони привіталися, як давні знайомі.

Пан Томаш ставав щодалі сердечнішим і починав дивуватись, бачачи, що галантерейний купець знайомий з найзначнішими в місті людьми, а не знайомий лише з тими, хто мав багатство або титул, але нічого корисного не робив.

У дверях до другої вітальні, де було кілька дам, їх зустріла графиня Карольова. Поза нею промайнув лакей Юзеф. «Розставили пікети, щоб не скомпрометувати скоробагатька, – подумав Вокульський. – Це дуже чемно з їхнього боку, але…»