Текст книги "Лялька"
Автор книги: Болеслав Прус
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 39 (всего у книги 57 страниц)
Два місяці ходив коваль до струмка, а за тиждень до святого Яна й зовсім відтіля не відходив, все ждав. І діждався. В самий полудень камінь одкотився, а коваль з сокирою в руці і скочив у яму.
Що там тільки, казав дід, коло нього коїлося, страх!
Обступили його такі потвори, що інший умер би від страху. Були там, казав дід, величезні, як собаки, кажани, що махали над ним крильми; то заступала йому дорогу жаба, завбільшки, як той камінь; то змія обвивала йому ноги, а коли він цюкнув її сокирою, вона заплакала людським голосом; і вовки на нього нападали, такі люті, що тільки піна котрому з рота бризне, так на тому місці полум’я і займеться, та таке, що аж діри в камінні пропалює.
Всі ті страховища сідали йому на плечі, шарпали за поли, за рукава, але жодна не сміла заподіяти йому нічого лихого, бо коваль не боявся, а перед сміливцем нечиста сила відступає, як тінь перед людиною. «Загинеш тут, ковалю!..» – волали страховища, а він тільки міцніше стискав сокиру в руці та… пробачте на слові, таке їм відказував, що я соромлюсь перед панами вимовити…
Добрався, нарешті, коваль до золотого ліжка, куди й потвори вже не могли підступитись, тільки стояли навкруги та клацали зубами. Він одразу побачив у панни в голові золоту шпильку, шарпнув її і витяг до половини…
У панни з голови аж кров бризнула… І от вона хап його руками за поли, та в сльози, та в крик:
– Чоловіче добрий, нащо ти мені болю завдаєш!..
Аж тоді коваль злякався… Затремтів він, і руки йому опали. А страховищам тільки того й треба було. Наймордатіше як скочить на нього та як гризоне зубами, так кров і бризнула крізь війстя та й поплямила оте каміння, яке ви на власні очі бачили. Але, кусаючи, страховище виламало собі зуба; ото його потім мій дід і знайшов у струмку.
Відтоді камінь так затулив діру в прірву, що його вже ніхто знайти не може. Струмок висох, а панна залишилася в безодні напіврозбуджена. Тепер вона плаче вже так голосно, що інколи її й пастухи чують на луках, і плакатиме так повік-віку…
Венгелек закінчив.
Панна Ізабелла похилила голову й кінчиком парасольки рисувала на землі якісь знаки.
Вокульський не смів на неї глянути.
Всі довго мовчали. Нарешті Вокульський звернувся до Венгелека:
– Цікава твоя історія… А тепер скажи-но мені, як ти різьбитимеш напис?..
– Та я ж не знаю, що вам різьбити?
– То правда.
Вокульський вийняв записну книжку, олівця, написав вірша й подав хлопцеві.
– Тут лише чотири рядки! – здивувався Венгелек. – За три дні, пане, буде готово… На цьому камені можна хоч і дюймовими літерами вибити… Шкода, забув шнурка, щоб зміряти. Піду до кучерів, може, в них є. Зараз, пане, повернусь.
Венгелек побіг униз. Панна Ізабелла подивилась на Вокульського. Вона була бліда і схвильована.
– Що це за вірші? – спитала вона, простягаючи руку.
Вокульський подав їй аркушик, вона стиха прочитала:
Останні слова вона промовила пошепки. Губи її тремтіли, очі запливли слізьми. Якийсь час вона м’яла аркушик у пальцях, потім одвернула голову, й аркушик упав на землю…
Вокульський став навколішки, щоб підняти папірця.
Підводячись, він торкнувся сукні панни Ізабелли і, сам не тямлячи, що робить, схопив її за руку.
– Чи прокинешся ти, моя королівно?.. – сказав він.
– Не знаю… можливо… – відповіла вона.
– Агей… Агей!.. – загукав знизу Старський. – Ідіть уже, панове, а то обід прохолоне!..
Панна Ізабелла втерла очі й швидко залишила руїни.
За нею вийшов Вокульський.
– Що ви там так довго робили? – з усмішкою запитав Старський і подав руку панні Ізабеллі, яку вона квапливо прийняла.
– Ми слухали незвичайну історію!.. – відповіла панна Ізабелла. – Я не сподівалась, що в цьому краю можуть існувати такі легенди і що прості люди можуть їх так цікаво розказувати… Що ж ви, кузене, запропонуєте нам на обід?.. Ах, той хлопець незрівняний! Попросіть, щоб він повторив вам ту історію…
Вокульського вже не дратувало те, що панна Ізабелла йде з Старським під руку, що дуже на нього спирається, навіть те, що трохи кокетує з ним. Хвилювання, свідком якого він був, її єдине незначуще слово розпорошило всі його побоювання. Він поринув у спокійну задуму, таку глибоку, що не тільки Старський, а й ціле товариство немов зникло у нього з-перед очей.
Він пам’ятав, як піднявся на гору в діброву, як щось з великим апетитом їв, пам’ятав, що був веселий, навіть упадав коло панни Феліції… Але про що говорилось, що він сам казав, цього не усвідомлював.
Сонце вже було над спочивком, а на небі з’явилися хмари, коли Старський наказав слугам прибрати посуд, кошики та килими і запропонував дамам повертатися додому.
В брику посідали в тому самому порядку, що й раніш.
Закутавши Евеліну шалями, барон нахилився до Вокульського і з усмішкою шепнув:
– Якщо у вас ще один день буде такий настрій, як сьогодні, то ви позакохуєте в себе всіх дам.
– Он як!.. – здвигнув плечима Вокульський.
Він сів в кінці брики, навпроти панни Феліції. Охоцький сів на передку поруч з кучером, і коні рушили.
Хмари все більше облягали небо, дуже швидко темніло.
Проте в бриці було весело: пані Вонсовська знов засварилася з Охоцьким, який, забувши про свої літаючі прилади, перекинув ноги через передок і обернувся лицем до товариства. Він хотів закурити, раптом витер сірника й освітив усіх пасажирів у бриці, а найяскравіше Старського.
В цю мить Вокульський рвучко відхилився назад – перед його очима щось мигнуло. «Дурниці!.. – подумав він. – Я забагато випив…»
Пані Вонсовська коротко пирхнула сміхом, але опанувала себе і швидко заговорила:
– Ви дуже оригінально сіли, пане Охоцький!.. Фі, завтра вам доведеться просити пробачення! Ой, нахаба, він скоро поставить кому-небудь ноги на коліна. Оберніться зараз же наперед, бо скажу кучерові, щоб залишив вас на дорозі…
У Вокульського на чолі виступив холодний піт, але він здвигнув плечима й умовляв себе: «Це мені привиділось… Це мені привиділось… Дурниці!..»
Нелюдським зусиллям волі він прогнав від себе це видиво. До нього знову повернувся добрий настрій, і він почав весело розмовляти з Вонсовською.
А коли вони повернулись у Заславек пізньої ночі, Вокульський заснув, як убитий, і йому навіть снилося щось кумедне.
Другого дня, коли Вокульський вийшов перед сніданком на прогулянку, перша людина, яку він зустрів у дворі, була покоївка панни Ізабелли, вона несла кілька суконь, а за нею наймичук ніс сундука. «Що ж це таке?.. – подумав він, – Сьогодні ж неділя, не може вона виїхати… Зрештою, про це хоч згадала б учора вона або господиня…»
Він пішов на став, обійшов навкруги парк, сподіваючись розвіяти в дорозі лихі передчуття. Але даремно. Думка про те, що панна Ізабелла може виїхати, не залишала його. Він уперто гнітив її, але добився тільки того, що вона вже не була такою виразною, як спочатку, а тихо дратувала його десь на дні серця.
Під час сніданку він помітив, що господиня привіталася з ним сердечніше, ніж звичайно, що всі тримаються серйозніше, що панна Феліція придивляється до нього пильніше й ніби з докором. Після сніданку йому знову здалося, що господиня подала якийсь знак пані Вонсовській. «Мабуть, я таки хворий», – подумав він.
Проте одразу одужав, як тільки панна Ізабелла сказала, що хоче прогулятися по парку.
– Хто хоче йти зі мною? – спитала вона.
Вокульський підхопився з стільця, інші сиділи. І от він знову був у садку наодинці з панною Ізабеллою, і знову до нього повернувся спокій, як і завжди в її присутності.
На половині алеї панна Ізабелла промовила:
– Дуже мені шкода буде Заславка… «Шкода?..» – подумав Вокульський, а вона швидко говорила далі:
– Я мушу їхати. Тітка написала мені ще в середу, щоб я поверталась, але господиня не показала листа й затримала мене. Аж учора, як прислали гінця…
– Ви їдете завтра? – спитав Вокульський.
– Сьогодні, після другого сніданку… – відповіла вона, схиливши голову.
– Сьогодні!.. – повторив він.
Вони саме проходили попід парканом, за яким у дворі фільварку стояв екіпаж, що ним приїхала панна Ізабелла.
Кучер уже чіпляв на дишлі упряж. Але зараз ні сама звістка, ні приготування до виїзду не справили на Вокульського ніякого враження. «Що ж, – думав він, – хто приїхав, той мусить виїхати… Річ цілком природна…»
Цей спокій навіть дивував його.
Вони пройшли ще якийсь десяток кроків під навислим гіллям, і раптом його опанував невимовний розпач. Йому здалося, що, коли б зараз за панною Ізабеллою під’їхав екіпаж, він кинувся б під колеса, щоб спинити й не дати їй поїхати. Нехай би вже розчавило його та нехай би він раз назавжди перестав мучитись.
Проте незабаром на нього знов набігла хвиля спокою, і він уже дивувався, відкіля у нього беруться такі навіжені думки. Адже панна Ізабелла має право їхати, коли хоче, куди хоче і з ким їй подобається.
– Ви ще довго думаєте залишатись на селі? – спитав він.
– Найбільше місяць.
– Місяць!.. – повторив він. – Чи після цього місяця мені хоч можна буде одвідати вас?
– Звичайно, дуже прошу… – відповіла вона. – Мій батько – ваш великий друг.
– А ви?
Вона почервоніла й мовчала.
– Не відповідаєте… Ви навіть уявити собі не можете, яке дороге для мене кожне ваше слово, а мені так мало доводилось їх чути… І от ви сьогодні виїжджаєте, не залишаючи мені й тіні надії…
– Може, згодом… – шепнула вона.
– Коли б то!.. В усякому разі, я вам щось скажу. Ви можете зустріти в житті людей веселіших за мене, елегантніших, титулованих, нарешті, багатших… Але такої відданості, як моя, не знайдете. Бо якщо любов вимірюється силою страждання, то такої, як моя, мабуть, ще не було на світлу І я навіть не маю права ні на кого скаржитись. Така моя доля. І якими ж дивними шляхами вона провадила мене до вас! Якби не було страшних нещасть, що спіткали наш народ взагалі, я, убогий хлопець, не міг би здобути освіти, яка дає мені змогу тепер розмовляти з вами.
А який випадок привів мене в театр, де я вперше вас побачив! Нарешті, хіба моє багатство не є результатом ряду чудес?..
Коли я тепер думаю про все це, то здається, що мені ще до народження було призначено зустрітися з вами.
Якби мій нещасний дядько не закохався замолоду й не помер самотнім, я не був би сьогодні в цьому місці. А хіба не дивно, що я, замість захоплюватись жінками, як то роблять інші, досі уникав їх і майже свідомо чекав на єдину, на вас…
Панна Ізабелла непомітно втерла сльозу… Вокульський, не дивлячись на неї, говорив далі:
– Ще недавно, в Парижі, передо мною було дві дороги: одна вела до великого винаходу, який, можливо, змінить долю світу, друга – до вас. Я відмовився від першої, бо мене приковує до вас невидимий ланцюг: надія, що ви полюбите мене. Якщо це можливо, то я волію щастя з вами, ніж найвищу славу без вас. Бо слава – г фальшива монеті, за яку ми віддаємо своє щастя, жертвуючи ним задля інших. Але якщо я помиляюсь, то тільки ви можете зняти з мене це закляття. Скажіть, що не відчуваєте до мене нічого й не відчуватимете… і я повернусь туди, відкіля, мабуть, і не треба було виїжджати. Ну, то як? – спитав він її, беручи за руку.
Вона нічого не відповідала.
– Значить, я залишаюсь… – сказав він, трохи помовчавши. – Я терпляче ждатиму, а ви самі мені дасте знати, що надії мої справдились.
Вони повернулись додому. Панна Ізабелла трохи поблідла, але розмовляла з усіма весело. Вокульський знову заспокоївся. Його вже не посідав розпач, що панна Ізабелла виїжджає: він сказав собі, що побачить її через місяць, і цього йому поки що було досить.
Після сніданку під’їхав екіпаж; почалося прощання. На ганку панна Ізабелла шепнула пані Вонсовській:
– Ти б, Казю, могла б уже не дратувати того бідолаху…
– Кого це?
– Твого тезка.
– Ах, Старського… Побачимо.
Панна Ізабелла подала руку Вокульському.
– До побачення! – тихо і значуще промовила вона.
Коні рушили. Все товариство стояло на ганку й дивилось на екіпаж, який спочатку їхав прямо, потім повернув за ставок, далі зник за пагорком, знов показався на деякий час і, нарешті, зовсім зник, залишивши по собі лише жовту хмару куряви.
– Чудовий день, – сказав Вокульський.
– О, прекрасний, – підтвердив Старський.
Пані Вонсовська спідлоба поглядала на Вокульського.
Поволі всі розійшлися. Вокульський залишився сам.
Він пішов у свою кімнату, але вона здалась йому пустою і чужою; потім хотів іти в парк, та відтіль його щось одганяло. Йому чогось здалося, ніби панна Ізабелла ще в домі, і він ніяк не міг зрозуміти, що вона поїхала і тепер уже десь за кілька верстов від Заславка і що кожна секунда віддаляв її від нього.
– І все-таки вона поїхала! – шепнув Вокульський. – Поїхала… ну, то й що ж?
Він пішов до ставка й довго дивився на білий човен, круг якого сліпучо блищала вода. Раптом один з лебедів, що плавали коло протилежного берега, помітив його і, розпустивши крила, з шумом підлетів до човна.
Аж тепер Вокульського пойняла така незмірна, безмежна журба, яка буває, коли прощаються з життям.
Заглибившись у свої гіркі думки, Вокульський не дуже помічав, що діється круг нього. Проте надвечір все-таки помітив, що заславське товариство повернулося з парку в кислому настрої. Панна Феліція замкнулася з панною Евеліною в її кімнаті, барон був роздратований, а Старський іронізував і був зухвалий.
Після обіду господиня покликала Вокульського до себе.
По ній теж було видно, що вона роздратована, але старалася тримати себе в руках.
– Чи подумав ти, пане Станіславе, про той цукровий завод? – сказала вона, нюхаючи свій флакончик, що було ознакою її хвилювання. – Подумай про це, будь ласка, та поговори зі мною, бо мені вже обридли ці інтриги…
– Ви чимось збентежені? – спитав Вокульський.
Вона махнула рукою.
– A-а, збентежена… Я б тільки хотіла, щоб Евеліна з бароном або одружилися, або розійшлися. Або нехай собі їдуть від мене – чи вони обоє, чи Старський… Одне з двох.
Схиливши голову, Вокульський мовчав. Він думав, що залицяння Старського до баронової нареченої, мабуть, стало дуже очевидним, але яке ж йому було до цього діло?
– Дурненькі вони, ці панни, – знов заговорила господиня. – Їм здається, що варто тільки вловити багатого чоловіка та гарного коханця – та й більш нічого в житті не треба… Дурненькі. Не знають вони, що скоро обридне і старий чоловік, і пустий коханець і що рано чи пізно кожній захочеться зустріти справжню людину. А коли, на її нещастя, така трапиться, що вона їй дасть?.. Свою продану чарівність чи забруднене отакими Старськими серце?.. І подумати тільки, що майже кожна з них мусить пройти цю школу, поки пізнає людей. А до того, нехай їй трапиться і найшляхетніший, вона його не оцінить. Віддасть перевагу старому багачеві або зухвалому розпусникові, зіпсує собі Життя, а потім захоче почати нове, та вже буде пізно… А найбільше дивує мене те, – говорила далі господиня, – що мужчини не можуть збагнути отаких ляльок…
Для жодної жінки, чи то буде Вонсовська, чи моя покоївка, не секрет, що в Евеліні не прокинулись ще ні розум, ні серце; все в ній іще спить. А тим часом барон вбачає в ній божество й уявляє, бідолашний, що вона його любить!
– Чому ж ви не остережете його? – спитав Вокульський здавленим голосом.
– Та що ти! Це однак нічого не поможе. Скільки разів я вже натякала йому, що Евеліна поки що тільки зіпсоване дитя, лялька. Може, колись з неї щось і буде, але зараз… їй якраз потрібний Старський… Що ж, – додала вона по паузі, – подумаєш про той цукровий завод?..
Скажи завтра, щоб тобі осідлали коня та проїдься в поле і подивись – хоч сам, а хоч із Вонсовською… Вона жінка варта уваги, повір мені…
Вокульський вийшов від господині дуже збентежений. «Нащо вона говорила про барона й Евеліну? – думав він. – Чи не була це осторога для мене?.. Старський, мабуть, залицяється не тільки до Евеліни. І що то було тоді в бричці? Ах, краще пустити собі кулю в лоб…»
Проте він одразу опам’ятався й почав міркувати: «В бричці мені або привиділось, або було насправді.
Якщо привиділось, то нащо ж мені даремно ганити невинну дівчину, а якщо було насправді… то не буду ж я змагатися з оперетковим баламутом і не жертвуватиму життям задля облудної жінки. Вона має право заводити романи, з ким хоче, але не має права ошукувати людини, єдиною провиною якої є те, що та людина її любить… Треба виїжджати з цієї Капуї[124]124
Капуя – місто в стародавньому Римі, на певний час завойоване карфагенянами, де воїни Ганнібала серед розкоші втратили войовничість.
[Закрыть] та братись до роботи. В лабораторії Гейста я заповню життя краще, ніж у салонах…»
Десь о десятій годині вечора до нього в кімнату увійшов страшенно змучений барон. Спочатку він сміявся і намагався говорити дотепи, але потім, задихаючись, упав на стілець і, насилу опанувавши себе, сказав:
– Ви знаєте, шановний пане Вокульський, мені часом здається – не з власного досвіду, бо моя наречена найшляхетніша істота… – проте мені часом здається, що жінки інколи нас обманюють…
– Так, інколи.
– Може, вони в цьому й не винні, але треба визнати, що вони інколи дозволяють, баламутити себе спритним інтриганам…
– Авжеж, дозволяють.
Барон так тремтів, що в нього аж зуби цокотіли.
– А чи не вважаєте ви, – спитав він, подумавши, – що цьому треба було б запобігти?..
– Яким чином?
– Хоч би таким, щоб не давати можливості жінкам близько знайомитись з інтриганами.
Вокульський зареготав.
– Жінку можна захистити від інтриганів, але чи можна захистити її від власних інстинктів?.. Що ви вдієте, коли той, кого ви вважаєте баламутом чи інтриганом, для неї – самець того самого виду, що й вона?
Поступово Вокульського поймав лютий гнів. Він ходив по кімнаті й говорив:
– Як боротись проти закону природи, згідно з яким сука, хоч би й найвищої породи, не піде за левом, а тільки за псом? Поставте перед нею цілий зоологічний сад з найблагороднішими тваринами, вона, однак, відмовиться від них задля кількох псів… І нічого дивного в цьому немає, бо вони належать до її виду.
– Отже, по-вашому, нема ніякої ради? – спитав барон.
– Зараз нема ніякої, а колись буде єдина: щирість в людських взаєминах і свобода вибору. Коли жінці не треба буде удавати закохану та кокетувати з усіма, вона одразу відхилить нелюбих і піде за тим, котрого сподобає.
Тоді не буде ні ошукуваних, ні ошуканців, взаємини стануть природними.
Коли барон пішов у свою кімнату, Вокульський ліг спати. Правда, він не спав цілу ніч, але на ранок до нього повернулась душевна рівновага. «Які я можу мати претензії до панни Ізабелли? – думав він. – Адже вона не казала, що любить мене; дала мені лише тінь надії, що це може коли-небудь статися.
Як я можу її винуватити, коли вона майже не знає мене?
І які дикі думки лізуть мені в голову… Старський?.. Але ж вона хоче посватати його з Вонсовською, то нащо ж би вона заводила з ним роман?.. Заславська любить панну Ізабеллу, сама мені про це казала, нарешті, запросила мене приїхати сюди… Я маю час. Познайомлюся з нею ближче, і якщо вона мене полюбить, то буду щасливий і спокійний. Якщо ні, то повернуся до Гейста. Про всяк випадок продам будинок і магазин і залишусь тільки в Спілці для торгівлі з Росією. За кілька років це даватиме мені тисяч по сто річного прибутку, а їй не загрожуватиме звання галантерейної купчихи».
Другого дня після сніданку Вокульський звелів осідлати коня й виїхав з двору, сказавши, що хоче оглянути околиці. Він несамохіть звернув на дорогу, якою вчора котився екіпаж панни Ізабелли і де, здавалось йому, ще видно сліди коліс… Потім, так само машинально, звернув у ліс, куди все товариство недавно їздило по гриби. Он у тому місці вона сміялась, тут розмовляла з ним, а тут оглядала околиці…
Підозріння, гнів – все погасло в ньому.
Замість них в серце йому тоненькою, мов сльоза, цівкою стала сочитись пекуча туга.
В’їхавши в ліс, він зліз з коня й повів його за повід.
Он де стежка, якою вони тоді йшли вдвох, але тепер вона здається якоюсь інакшою. Та частина лісу тоді нагадувала костьол, а тепер – нічогісінько такого не видно.
Навколо сіро й тихо. Чути тільки крякання ворон, що пролітають над лісом, та крик сполоханої білки, що видряпується на дерево й тоненько гавкає, як цуценя.
Вокульський дійшов до галявини, де вони тоді розмовляли з панною Ізабеллою; знайшов навіть стовбура, на якому вона сиділа. Все залишилось, як було, тільки її немає… На кущах ліщини починає жовкнути листя, з сосон, немов павутиння, звисає смуток… Такий невідчутний, а так його оповив! «Яка це дурниця, – думав він, – перебувати в залежності від одної людської істоти! Бо й справді я тільки для неї працював, про неї думав, нею живу. Навіть гірше – задля неї я покинув Гейста… Ну, а що доброго я знайшов би у Гейста? Був би в такій самій кабалі, як і тепер, тільки замість красуні жінки владарем моїм був би старий німець. І так само працював би, навіть тяжче, з тією тільки різницею, що тепер я працюю задля власного щастя, а тоді працював би задля щастя інших, а вони б тим часом розважалися б та кохалися моїм коштом.
Зрештою, чи маю я право нарікати? Рік тому я ледве насмілювався мріяти про панну Ізабеллу, а тепер я вже її знаю і навіть добиваюся взаємності… Та чи знаю ж я її по-справжньому? Вона – кожною своєю клітиною аристократка, то правда, але вона ще не розбирається в житті.
У неї поетична душа, чи мені так тільки здається. Вона, безумовно, кокетка, але й це минеться, коли мене покохає…
Словом, не так воно вже й погано, а через рік…»
Раптом кінь рвучко підняв голову й заіржав; в лісовій гущавині на відповідь йому також залунало іржання й тупіт. Незабаром в кінці доріжки з’явилась амазонка, в якій Вокульський впізнав пані Вонсовську.
– Агей!.. – закричала вона, сміючись, сплигнула з коня й віддала поводи Вокульському. – Прив’яжіть коня…
Ах, як я вже вас знаю! Годину тому питаю господиню: «Де Вокульський?» – «Поїхав у поле оглядати місце, де б можна будувати цукровий завод». «Якраз! – думаю. – Він поїхав у ліс мріяти». Я сказала осідлати для себе коня, і от знаходжу вас на цьому стовбурі, замріяного… Ха-ха-ха!..
– Невже це так смішно?
– Ні, не смішно, але, – як би це сказати?.. – несподівано. Я уявляла вас зовсім інакше. Коли мені сказали, що ви купець, який до того ж швидко нажив велике майно, я подумала: «Купець?.. Значить, він приїхав на село або шукати багатої нареченої, або витягнути у нашої господині грошей на яку-небудь аферу». В усякому разі, я вважала вас людиною холодною, розважливою, яка ходить по лісі й оцінює дерево, а на небо не дивиться, бо від цього немає ніякого зиску. Тим часом що ж я бачу?..
Мрійника, середньовічного трубадура, який утікає в ліс зітхати та відшукувати сліди її ніжок, які вона залишила минулого тижня! Вірного рицаря, який не на життя, а на смерть кохає одну-єдину жінку, а з іншими поводиться грубо й зухвало. Ах, пане Вокульський, як це цікаво… і несучасно!
– Ви вже скінчили? – холодно спитав Вокульський.
– Вже… Тепер ви берете слово?
– Ні, пані. Я пропоную вертатись додому.
Пані Вонсовська спалахнула, як півонія.
– Пробачте, – сказала вона, беручи свого коня за поводи. – Чи не думаєте ви, що я так говорю про вашу любов, аби самій вийти за вас заміж?.. Ви мовчите… Ну, то давайте говорити серйозно. Був момент, коли ви мені подобались; був – і вже минув. Але хоч би й не минув, хоч би я мала вмерти від любові до вас, чого напевне не станеться, бо я не втратила ні сну, ні апетиту, не віддалася б вам… чуєте… хоч би ви плазували коло моїх ніг!
Не могла б я жити з людиною, яка любила іншу так, як ви. Для цього я надто горда. Ви мені вірите?
– Вірю.
– Припустімо. Якщо я сьогодні зачепила вас своїми жартами, то тільки тому, що зичу вам добра. Мені подобається ваше шаленство, і я хотіла б, аби ви були щасливі, тому кажу: викиньте з себе середньовічного трубадура, який в вас сидить, бо ми живемо в дев’ятнадцятому столітті, в якому жінки інакші, ніж ви собі їх уявляєте, про що знає кожен двадцятирічний юнак.
– Які ж вони?
– Гарні, милі, їм подобається водити вас за ніс, а люблять вони остільки, оскільки це дає їм приємність. На драматичне кохання жодна з них не погодиться, принаймні не кожна. Для цього їй повинні надокучити захоплення, а тоді вже вона погодиться иа драматичного коханця.
– Інакше кажучи, ви вважаєте, що й панна Ізабелла…
– Щодо панни Ізабелли, то я нічого не вважаю… – жваво запротестувала Вонсовська. – У неї є хороші нахили, і той, кого вона полюбить, буде щасливий. Але коли вона полюбить!.. Допоможіть мені сісти в сідло…
Вокульський підсадив її й сам сів на свого коня. Пані Вонсовська була роздратована. Якийсь час вона їхала попереду мовчки, потім обернулась і сказала:
– Останнє слово. Я знаю людей краще, ніж вам здається, і… боюсь вашого розчарування. Отож, якщо воно коли-небудь настане, пригадайте мою пораду: нічого не робіть під першим враженням, а переждіть. Багато явищ на перший погляд здаються гіршими, ніж вони є насправді.
– О сатано! – буркнув Вокульський. Все попливло у нього перед очима й почало набрякати кров’ю.
До самого дому ніхто з них не промовив більше ні слова. Повернувшись у Заславек, Вокульський пішов до господині.
– Я завтра виїжджаю, – сказав він їй. – А цукроварні будувати не раджу.
– Завтра? – повторила господиня. – А що ж буде з каменем?
– Я й хочу, якщо ви не заперечуєте, заїхати в Заслав.
Огляну камінь, а до того влаштую там ще одне діло.
– Ну, їдь з богом… робити тут тобі нічого. А в Варшаві заходь до мене. Я повернусь разом з графинею і з Ленцькими.
Увечері до Вокульського зайшов Охоцький.
– Що ви собі думаєте! – крикнув він, – Я хотів з вами багато про що поговорити… Але ви весь час були серед жіноцтва, а тепер виїжджаєте…
– Ви не любите жінок? – усміхнувся Вокульський. – Може, ви й маєте рацію!
– Не те що не люблю. Але з того часу, як я переконався, що великосвітські дами нічим не відрізняються від покоївок, я віддаю перевагу покоївкам. Баби – всі без винятку – дурні, навіть найрозумніші. Вчора, наприклад, я півгодини тлумачив Вонсовській, нащо потрібні керовані повітряні кулі. Говорив про зникнення кордонів, про братерство народів, про грандіозний прогрес цивілізації…
Вона так дивилась мені в очі, – голову дав би до пня, що все розуміє. А коли я скінчив, вона запитала: «Пане Охоцький, чому ви не женитесь?» Ви чули таке?! Звичайно, я ще півгодини пояснював їй, що й не подумаю женитись ні на панні Феліції, ні на панні Ізабеллі, ні навіть на ній.
На чорта мені жінка, яка крутитиметься по моїй лабораторії в сукні з довгим хвостом, витягатиме мене на прогулянки, візити, в театри… їй-богу, я не знаю жодної жінки, в товаристві якої не одурів би за півроку.
Він замовк і зібрався йти додому.
– Одне слово, – сказав Вокульський, – як повернетесь у Варшаву, зайдіть, будь ласка, до мене. Може, я скажу вам про один винахід, який справді відбере півжиття, але… сподобається вам.
– Повітряні кулі? – спитав Охоцький, і очі у нього запалали.
– Дещо ліпше. На добраніч!
Другого дня, перед полуднем, Вокульський попрощався з господинею і її гостями. Годин через дві він був уже в Заславі. Навідав ксьондза і сказав Венгелекові вбирагися в дорогу до Варшави. Покінчивши з цим ділом, він пішов до руїн замка.
На камені вже був вирізьблений замовлений ним вірш.
Вокульський кілька разів перечитав його і замислився над словами.
– А якщо ні? – шепнув він.
І його пойняв страшний розпач. В цю мить він прагнув тільки одного: аби земля розступилась під ним і поглинула його разом з цими руїнами, з цим каменем і написом на ньому…
Коли він повернувся в містечко, коні були вже нагодовані; коло брички стояв Венгелек з зеленим сундучком.
– А ти знаєш, коли повернешся назад? – спитав його Вокульський.
– Коли бог дасть, пане, – відповів Венгелек.
– Ну, то сідай.
Вокульський скочив на м’яке сидіння, і коні рушили.
Якась стара жінка, що стояла над шляхом, перехрестила їх на дорогу. Венгелек побачив її і скинув шапку.
– Щасти вам боже, матінко! – крикнув він з передка.
