Текст книги "Лялька"
Автор книги: Болеслав Прус
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 57 страниц)
– Яка ж я рада, пане Вокульський, – промовила графиня, відбираючи його у пана Томаша, – яка я рада, що ви виконали моє прохання… Тут якраз є особа, яка хотіла б познайомитися з вами.
В першій вітальні поява Вокульського викликала сенсацію.
– Пане генерале, – промовив граф, – графиня почала приймати у себе галантерейних купців. Цей Вокульський…
– Він такий самий купець, як і ми з вами, – заперечив генерал.
– Скажіть, князю, – спитав другий граф, – відкіля тут узявся цей Вокульський?
– Його запросила господиня, – відповів князь.
– Я не маю нічого проти купців, – говорив далі граф, – але цей Вокульський, який під час війни заробив на поставках в армію великі гроші…
– Так… так… – перебив князь. – Такі гроші бувають звичайно підозрілого походження, але за Вокульського я ручуся. Мені казала про нього графиня, а я сам розпитував офіцерів, котрі були на війні, а з-поміж них і мого племінника. І всі вони кажуть, що ці поставки були сумлінні.
Навіть солдати, коли одержували добрий хліб, то казали, що він, певно, спечений з борошна Вокульського. Скажу вам більше, – вів далі князь, – Вокульський своєю чесністю звернув на себе увагу високих чиновників і не раз діставав від них спокусливі пропозиції. Наприклад, в січні цього року одне підприємство двічі пропонувало йому двісті тисяч карбованців лише за фірму, але він не погодився…
Граф усміхнувся і сказав:
– Якби у нього було тисяч на двісті більше….
– Якби було, то його б тут сьогодні не було, – відказав князь і, кивнувши графові, одійшов.
– Божевільний старик, – презирливо пробурмотів граф услід князеві.
В третій вітальні, куди увійшов Вокульський з графинею, містився буфет з багатьма великими й маленькими столами, за якими по двоє, по троє і навіть по четверо сиділи гості. Кілька слуг розносили закуски й вина, а порядкувала ними панна Ізабелла, вона, видно, заступала господиню. На ній була блідо-блакитна сукня й великі перли на шиї. Вона була така прекрасна, такий величний був кожен її рух, що Вокульський, глянувши на неї, закам’янів. «Мені про неї нічого навіть мріяти», – розпачливо подумав він.
Одночасно він помітив молодика, який був учора в костьолі, а сьогодні самотньо сидів за маленьким столиком, не зводячи очей з панни Ізабелли. «Звичайно, він її любить!» – подумав Вокульський, і на нього немов війнуло могильним холодом. «Я загинув!» – додав він в думці.
Все. це тривало кілька секунд.
– Ви бачите, пане Вокульський, оту стареньку жінку між епіскопом і генералом? – спитала графиня. – То вдова голови, Заславська, моя найкраща приятелька, вона неодмінно хоче познайомитися з вами. Стара дуже зацікавилась вами, – вела далі графиня, усміхаючись, – у неї немає дітей, тільки дві гарненьких онучки. Можете котру-небудь з них вибрати!.. Поки що придивіться до неї, а як ті панове одійдуть, я вас відрекомендую. А… князь!
– Вітаю вас, – озвався князь до Вокульського. – Ви дозволите, кузино?..
– Прошу, – відповіла графиня. – Ось, панове, вільний столик, я на хвилину залишу вас…
І вона одійшла.
– Сядемо, пане Вокульський, – промовив князь. – Дуже добре, що ми залишились самі, у меле до вас важлива справа. Уявіть собі, ваш проект наробив великого переполоху між нашими фабрикантами мануфактури. Я, здається, правильно сказав – фабрикантами мануфактури?..
Вони вважають, що ви хочете занапастити нашу промисловість… Ваша конкуренція для них справді така небезпечна?..
– Я маю три або й чотири мільйони кредиту у московських фабрикантів, – відповів Вокульський, – але ще не знаю, як у нас підуть їхні товари…
– Страшна… страшна цифра… – прошепотів князь. – Вам не здається, що вона справді небезпечна для наших фабрикантів?
– Та ні! Вона означає лише невелике зменшення їх колосальних прибутків, що мене, зрештою, не обходить.
Я турбуюся тільки про власний прибуток та про те, щоб здешевити товари для покупців. А наші товари таки будуть дешевші.
– Але чи обміркували ви це питання з погляду громадянського обов’язку?.. – сказав князь, стискаючи йому руку. – Нам уже так мало залишилося втрачати…
– Мені здається, що паш громадянський обов’язок у тому й полягає, щоб дати покупцям дешевий товар та знищити монополію фабрикантів, які тільки й мають з нами спільного, що експлуатують наших споживачів та робітників…
– Ви так гадаєте?.. Я про це не подумав. Зрештою, мене обходять не фабриканти, а вітчизна, наша вітчизна, нещасна вітчизна…
– Чим можу панам служити? – раптом озвалась, підійшовши до них, панна Ізабелла.
Князь і Вокульський устали.
– Яка ж ти сьогодні гарна, кузинко! – сказав князь, стискаючи їй руку. – Їй-богу, шкодую, що я не мій син…
А може, воно й краще!.. Бо якби ти мною знехтувала, – а воно так, напевне, й сталося б, – я був би дуже нещасний… Ах, пробач!.. – нагадався раптом князь. – Дозволь, кузинко, рекомендувати тобі пана Вокульського. Мужня людина і мужній громадянин… цього тобі, мабуть, досить?
– Я вже мала приємність, – тихо сказала панна Ізабелла, відповідаючи на поклін.
Вокульський глянув їй у вічі й помітив такий переляк, такий сум, що душу його знову пойняв розпач. «Чого я сюди прийшов?» – подумав він.
Вокульський подивився в бік вікна і знов побачив молодика, який непорушно сидів над тарілкою, прикривши рукою очі. «Ах, чого я, нещасний, сюди прийшов?..» – думав Вокульський, відчуваючи такий біль, немов серце йому виривали кліщами.
– Може, ви покуштуєте хоч вина? – питала панна Ізабелла, здивовано глянувши на нього.
– Що тільки накажете, – відповів він машинально.
– Нам треба ближче познайомитись, пане Вокульський, – промовив князь. – Вам слід ближче стати до нашого кола, бо в ньому, вірте мені, є розумні голови і шляхетні серця, але бракує ініціативи…
– Я скоробагатько і не маю титулу, – відповів Вокульський, аби що-небудь сказати.
– Навпаки, титулів у вас… перший – працьовитість, другий – чесність, третій – здібність, четвертий – енергійність… Дайте нам усі ці титули для відродження вітчизни, і ми приймемо вас… як брата.
До них підійшла графиня.
– Ви дозволите, князю?.. – сказала вона. – Пане Вокульський…
Вона подала йому руку, і вони пішли до вдови.
– Оце пан Станіслав Вокульський, – звернулася графиня до старої жінки в темній сукні з коштовним мереживом.
– Сідай, будь ласка, – промовила Заславська, показуючи на стілець поруч. – Тебе звуть Станіславом, так? А з яких ти Вокульських?..
– З тих… нікому невідомих, – відповів він, – а найбільш, мабуть, вам, пані.
– А не служив, бува, твій батько в війську?
– Батько – ні, а дядько служив.
– А де він служив, не пам’ятаєш?.. Чи не звався він також Станіславом?
– Так. Станіславом. Він був поручником, а потім капітаном у сьомому лінійному полку…
– В першій бригаді другої дивізії, – перебила вдова. – Бачиш, моя дитино, не такий уже ти мені невідомий… Він ще живий?
– Помер п’ять років тому.
У вдови затремтіли руки. Вона відкрила маленький флакончик і понюхала його.
– Кажеш, помер?.. Вічна йому пам’ять!.. Помер… А чи не зосталось у тебе чого-небудь з його речей?
– Золотий хрест…
– Так, золотий хрест… А більш нічого?
– Ще мініатюра – його портрет, мальований 1828 року на слоновій кості.
Заславська нюхала флакончик все частіше, руки їй тремтіли все більше.
– Мініатюра… – повторила вона. – А ти знаєш, хто її малював?.. І більш нічого не зосталось?
– Була ще пака паперів і якась друга мініатюра…
– Що ж з ними сталось? – все наполегливіше допитувалась удова.
– За кілька днів до смерті дядько сам опечатав їх і сказав покласти йому в труну.
– А… а… – тихо промовила стара жінка й залилася гіркими слізьми.
В залі заметушились. Підбігла заклопотана панна Ізабелла, а за нею графиня, взяли стару Заславську під руки й повільно повели в далекі кімнати. Всі погляди одразу звернулись до Вокульського, гості стали перешіптуватись.
Бачачи, що всі на нього дивляться і про нього говорять.
Вокульський зніяковів. Але щоб показати присутнім, що ця своєрідна популярність його не обходить, він випив один за другим два бокали вина – угорського й червоного – і тільки тоді зміркував, що бокал з угорським належав генералові, а бокал з червоним – епіскопові. «Добре ж я зробив, – подумав він. – Вони ще скажуть, що я навмисне збентежив стару, щоб випити вино її сусідів…»
Він устав, щоб вийти, і його обсипало жаром, коли подумав, що йому доведеться йти через дві вітальні під пильними поглядами присутніх та в супроводі їх шепоту. Але тут до нього підбіг князь і сказав:
– Ви, мабуть, розмовляли з пані Заславською про дуже давні часи, коли дійшло аж до сліз. Правда ж, я вгадав?..
Але повернімось до розмови, яку нам перебили… Чи не гадаєте ви, що добре було б заснувати у нас вітчизняну фабрику дешевих тканин?..
Вокульський заперечливо похитав головою.
– Навряд чи з цього щось вийде, – відповів він. – Трудно думати про великі фабрики тим, хто не може зробити Дрібних удосконалень у вже існуючих…
– А саме?
– Я кажу про млини, – вів далі Вокульський. – За кілька років нам доведеться довозити навіть борошно, бо власники млинів не хочуть замінити млинових каменів на вальці.
– Вперше чую… Сядьмо отут, – мовив князь, тягнучи його в глибоку нішу, – і розкажіть, що це означає?
Тим часом у вітальнях тривала розмова.
– Цей пан – якась загадкова людина, – казала по-французькому дама в брильянтах до дами в страусовім пір’ї. – Вперше бачу, щоб Заславська плакала.
– Тут, звичайно, якась любовна історія, – відповіла дама з пір’ям. – В усякому разі, той, хто привів сюди цього добродія, зробив графині й удові голови погану послугу.
– Ви вважаєте, що…
– Я навіть певна, – відповіла друга дама, здвигнувши плечима. – Ви тільки подивіться. Мадери у нього, правда, грубуваті, але яке обличчя, яка гордість!.. Ні, шляхетного походження не приховаєш навіть під лахміттям.
– Просто дивно, – сказала дама в брильянтах. – До того ж і великі гроші, нажиті нібито в Болгарії…
– Звичайно. Цим і можна пояснити, чому вона з її багатством так мало витрачає на свої потреби.
– І князь дуже прихильно до нього ставиться…
– Даруйте, але цього ще мало… Ви тільки гляньте на них обох…
– Мені здається, що вони зовсім не схожі одне над одного…
– Напевне, але… оця гордість, певність себе… Дивіться, як вони невимушено розмовляють…
За другим столиком розмовляли три чоловіки.
– Ну, графиня вчинила державний переворот, – казав брюнет з чубком.
І вдало. Цей Вокульський тримається трохи непевно, проте в ньому щось є, – відповів сивий пан.
– Все-таки – купець…
– А чим купець гірший за банкіра?
– Галантерейний купець продає гаманці, – наполягав брюнет.
– Ми часом продаємо й герби… – озвався третій, худорлявий дідок з сивими бакенбардами.
– Він ще надумає шукати собі в наших колах дружину…
– Тим краще для відданиць.
– Я сам віддав би за нього дочку. Чоловік, кажуть, порядний, багатий, посагу не розтринькає…
Повз них швидко пройшла графиня.
– Пане Вокульський, – сказала. вона, підкликаючи його віялом.
Вокульський швидко підійшов до неї. Графиня подала йому руку, і вони вийшла з вітальні. Осамотнілого князя одразу оточили мужчини; декотрі просили познайомити їх з Вокульським.
– Варто, варто, – задоволено казав князь. – Такого ще в нашому середовищі не було. Якби ми раніше зблизились з такими людьми, доля нашої нещасної вітчизни була б інакша.
Повз них саме проходила панна Ізабелла, вона почула князеві слова і зблідла. До неї підійшов той молодик, що був учора в костьолі.
– Ви стомилися? – спитав він.
– Трохи, – відповіла вона з сумною усмішкою. – Мені спало на думку дивне питання: чи змогла б я боротися?
– З серцем? – запитав молодик. – Не варто…
Панна Ізабелла стенула плечима.
– Та ні, не з серцем. Я маю на увазі справжню боротьбу з сильним супротивником.
Вона потиснула йому руку і вийшла з вітальні.
Графиня повела Вокульського через довгий ряд кімнат.
В одній з них, далеко від гостей, чути було спів і звуки рояля. Увійшовши туди, Вокульський побачив дивну картину. За роялем сидів якийсь молодик, л дві вродливі дами, що стояли поруч нього, удавали голосом – одна скрипку, а друга кларнет. Під музику танцювало кілька пар, серед яких був лише один мужчина.
– Ой ви, гульвіси! – жартома докорила їм графиня.
Вони вибухнули сміхом, не припиняючи своєї забави.
Графиня з Вокульським поминули й що кімнату і вийшли на сходи.
– Бачите, оце вам найвища аристократія, – сказала графиня. – Замість сидіти в вітальні, повтікали сюди та й бешкетують. «Вони таки мають розум!» – подумав Вокульський.
І йому здалося, що ці люди живуть простіше й веселіше, аніж набундючене міщанство і шляхта, яка пнеться до аристократії.
Нагорі, в напівтемній кімнаті, куди не долітав гомін з парадних кімнат, у кріслі сиділа Заславська.
– Залишаю вас тут, панове, – сказала графиня. – Наговоріться досхочу, бо я мушу повертатися.
– Дякую, Йоасю, – відказала удова. – Сідай, будь ласка, – звернулась вона до Вокульського.
Коли вони залишились удвох, Заславська сказала:
– Ти навіть не уявляєш, скільки спогадів викликав у мене.
Тільки тепер Вокульський догадався, що між цією дамою і його дядьком існували якісь незвичайні стосунки.
Його пойняло тривожне здивування. «Слава богу, – подумав він, – що я законний син своїх батьків».
– Отже, кажеш, – почала удова, – дядько твій помор.
Де ж він, бідний, похований?
– В Заславі, де він жив після повернення з еміграції.
Удова знов притулила хустинку до очей.
– Справді?.. Яка ж бо я невдячна!.. Ти бував коли-небудь у нього? Він тобі нічого не розказував?.. Нікуди тебе не водив?.. Адже там, на горі, залишалися руїни замку, правда ж? Вони ще збереглися?
– Саме туди, до замку, дядько щодня ходив на прогулянку, і ми з ним годинами просиджували на великому камені.
– Невже?! Пам’ятаю я той камінь; колись і ми сиділи на ньому вдвох та дивилися на річку й на хмари, що пропливали повз нас, немов нагадували нам, що так пропливає людське щастя. Тільки тепер я це зрозуміла. А колодязь у замку й досі такий самий глибокий?..
– Дуже глибокий. Але потрапити до нього трудно, бо вхід туди завалений грузом. Мені його показав дядько.
– А ти знаєш, – промовила удова, – що під час останнього прощання ми навіть думали: чи не кинутись нам у той колодязь? Ніхто б нас там не знайшов, і ми навіки залишилися б разом. Звичайно – шалена молодість…
Вона витерла сльози й говорила далі:
– Я його дуже, дуже любила… Та думаю, що й він мене трохи любив, коли все так пам’ятав. Але він був бідний офіцер, а я, на своє нещастя, багата, та ще й родичка двох генералів. Ну, нас і розлучили… А може, ми були занадто цнотливі… Але годі про це… – додала вона, сміючись і плачучи. – Про такі речі жінки можуть говорити аж на сьомому десятку.
Сльози не давали їй говорити. Вона понюхала свій флакончик, перепочила й почала знову:
– Буває на світі багато злочинів, та найтяжчий з них. мабуть, убити любов. Скільки років спливло, майже піввіку; все минулося: багатство, титули, молодість, щастя…
Тільки сум не минувся і зостався, кажу тобі, такий свіжий, немов усе те було вчора. Ах, якби не віра в інший світ, де нібито нас жде нагорода за кривди на цьому світі, хто його знає, чи не прокляли б ми життя та його умовностей…
Але ти мене не зрозумієш, бо у вас, теперішніх, міцніші голови, зате холодніші серця.
Вокульський сидів, опустивши очі. Його щось душило, шарпало за груди. Він уп’явся нігтями в долоні й думав, як би йому швидше відціля вийти, щоб не слухати скарг, що ятрили його наболілі рани.
– А є у нього, нещасного, який-небудь пам’ятник на могилі? – трохи помовчавши, спитала удова.
Вокульський почервонів. Йому ніколи не спадало на думку, що мертві потребують ще чогось, крім могилки землі.
– Нема, – промовила удова, бачачи його збентеження. – Я не дивую тобі, дитино моя, що ти забув за пам’ятник, а докоряю собі, що забула за людину.
Вона задумалась і раптом, поклавши схудлу, тремтячу руку йому на плече, тихо сказала:
– Маю до тебе прохання… Обіцяй, що виконаєш…
– Неодмінно, – відповів Вокульський.
– Дозволь мені поставити на його могилі пам’ятник.
Але тому, що я не можу туди поїхати, то ти вже мене виручи. Знайдеш там каменяра, нехай розколе той камінь, знаєш, – той, на якому ми сиділи на горі, під замком, і нехай одну половину поставить на його могилі. Заплати, скільки коштуватиме, а я тобі поверну з моєю довічною вдячністю. Зробиш?
– Зроблю.
– От і гаразд, дякую… Мені здається, йому буде легше спочивати під каменем, який чув наші розмови й бачив наші сльози. Ах, як тяжко все те згадувати… А напис, знаєш, який зробиш? – мовила вона далі. – Коли ми розлучались, він залишив мені кілька рядків з Міцкевича. Ти їх, певне, колись читав:
«Яка це щира правда!.. Хотілося б якось увічнити ft колодязь, котрий мав нас поєднати…
Вокульський здригнувся, він дивився кудись у простір широко розкритими очима.
– Що з тобою? – запитала удова.
– Нічого, – відповів він, усміхнувшись. – Смерть заглянула мені в вічі.
– То не дивно: вона кружляє коло мене, старої, отож мої сусіди її й бачать. Ну, то зробиш, про що я прошу?
– Зроблю.
– Приходь же до мене після свят і… взагалі заходь якнайчастіше. Може, трохи понудьгуєш, але зате й я, недолуга, чимось тобі стану в пригоді. А тепер іди вже собі вниз, іди…
Вокульський поцілував її в руку, а вона його кілька разів у голову, потім торкнула гудзик дзвінка. Увійшов слуга.
– Проведи пана в зал, – звеліла вона.
Вокульський немов учадів. Не знав, куди йде, не пам’ятав, про що вони говорили з удовою. Відчував тільки, що перебуває в якійсь круговерті великих кімнат, старовинних портретів, тихих кроків, невловимих пахощів. Навколо нього були коштовні меблі, люди, сповнені вишуканої делікатності, про яку він ніколи й не мріяв, а над усім цим, немов поема, підносились пройняті слізьми й зітханнями спогади старої аристократки. «Що воно за світ?.. Що за світ?..»
Однак йому чогось бракувало. Він хотів ще раз поглянути на панну Ізабеллу. «Иу, побачу її в залі…»
Лакей відчинив двері в зал. Всі голови знов повернулись в його бік, а гомін розмов ущух, як шум одлітаючого птаства. Настала хвилина тиші, коли всі дивились на Вокульського, а він нікого не бачив і тільки гарячковими очима шукав блідо-блакитної сукні. «Тут її нема», – подумав він.
– Ви тільки подивіться, він навіть не помічає вас!.. – насмішкувато прошепотів дідок з сивими бакенбардами. «Вона, мабуть, у другому залі», – казав сам до себе Вокульський.
Він побачив графиню і підійшов до неї.
– Ну що, закінчилась ваша нарада? – спитала графиня. – Правда, яка вона мила людина?.. В її особі ви маєте велику приятельку, не більшу, правда, ніж я. Зараз я вас відрекомендую… Пан Вокульський!., – додала вона, звертаючись до дами в брильянтах.
– Я одразу приступаю до справи, – промовила дама, згорда дивлячись на нього. – Нашим сиріткам потрібно кілька сувоїв полотна…
Графиня трохи почервоніла.
– Лише кілька?.. – перепитав Вокульський і подивився на брильянти гордопишної дами, за які можна було купити кілька сот сувоїв найдорожчого полотна. – Після свят, – додав він, – я матиму честь надіслати вам, графине, полотно…
Він уклонився, немов прощаючись.
– Як, ви вже залишаєте нас? – спитала трохи збентежена графиня.
– Але ж який він нахаба! – промовила дама в брильянтах до своєї приятельки з страусовим пір’ям.
– Дозвольте з вами попрощатися й подякувати за честь, яку ви мені виявили!.. – сказав Вокульський, цілуючи графиню в руку.
– Тільки до побачення, пане Вокульський, правда ж?..
У нас з вами буде ще багато спільних справ.
В другій вітальні панни Ізабелли також не було. Вокульський занепокоївся. «Мушу ж я на неї ще раз глянути, – подумав він. – Хто його знає, чи скоро трапиться ще така нагода…»
– А, он ви де! – гукнув до нього князь. – Я вже знаю, яку змову ви вчинили з паном Ленцьким. Спілка для торгівлі зі Сходом – прекрасна ідея! Ви повинні прийняти до неї й мене. Нам треба познайомитися ближче… – Бачачи, що Вокульський мовчить, він додав: – Я настирливий, пане Вокульський, правда ж?.. Але вам нічого не поможе: ви мусите зблизитися з нами – ви й інші люди вашого кола, – і ми підемо разом. Ваші фірми – ті самі герби, а наші герби – ті самі фірми, які гарантуватимуть сумлінність у провадженні справ…
Вони потиснули один одному руки, і Вокульський щось відповів, але що саме не пам’ятав. Його занепокоєння все зростало – панни Ізабелли ніде не було.
– Може, вона там, далі, – схвильовано прошепотів він, прямуючи в останню вітальню.
По дорозі його перехопив пан Ленцький і заговорив з незвичайною сердечністю:
– Ви вже йдете? Ну, до побачення, дорогий пане Вокульський! Отже, після свят у мене перше засідання, і з божою поміччю почнемо. «Нема її!» – думав Вокульський, прощаючись з паном Томашем.
– А знаєте, – шепотів Ленцький, – ви зробили справжній фурор. Графиня не знає, де дітись від радості, князь тільки про вас і говорить… Та ще той випадок з пані Заславською… Взагалі… чудово!.. Про кращий дебют нічого було й мріяти…
Вокульський стояв уже в дверях. Він ще раз оглянув зал осклілими очима і вийшов з розпачем у серці. «Може, треба б повернутись та попрощатися з нею?..
Адже вона заступала господиню…» – думав він, повільно йдучи вниз сходами.
Почувши шелест сукні на верхній площадці, він здригнувся. «Вона…»
Підвів голову й побачив даму в брильянтах.
Хтось подав йому пальто. Вокульський вийшов на вулицю, заточуючись, мов п’яний. «Що мені з блискучого успіху, коли її там нема?»
– Карету пана Вокульського! – гукнув з ганку швейцар, побожно стискаючи в кулаці три карбованці. Сльозливі очі і трохи захриплий голос свідчили, що цей громадянин навіть на своєму відповідальному посту віддав належне першому дню свят.
– Карету пана Вокульського!.. Карету Вокульського!..
Вокульський, під’їжджай!.. – гукали кучери, що стояли коло ганку.
Серединою Алеї повільно рухались два потоки екіпажів і карет – в бік Бельведера і назад. Хтось з пасажирів помітив Вокульського на тротуарі і вклонився йому.
– Колега, – шепнув Вокульський і почервонів.
Коли під’їхав його екіпаж, він хотів був сісти, але передумав.
– Їдь собі додому, – сказав він кучерові, даючи йому на пиво.
Екіпаж од’їхав до міста, а Вокульський змішався з натовпом і пішов в бік Уяздовського майдану. Він повільно йшов і придивлявся до проїжджаючих. Багатьох з них він знав. Он шкіряник, який достарчає йому свої вироби, їде з грубою, як бочка, жінкою і гарненькою дочкою, яку хотіли за нього сватати. Он син м’ясника, який колись достарчав ковбаси в магазин Гопфера. А он багатий тесля з численною родиною. Вдова спиртозаводчика, також багата й також готова віддати йому свою руку й серце. Он лимар, два продавці з мануфактурного магазину, он чоловічий кравець, муляр, ювелір, пекар, а он і його конкурент – галантерейний купець у звичайному екіпажі.
Більшість із них не бачили Вокульського, декотрі помічали і кланялись йому; були й такі, котрі, побачивши його, не тільки не кланялись, а навіть єхидно усміхались. З-поміж усіх цих купців, промисловців та ремісників, що були однакового з ним становища, а деякі навіть багатші та відоміші в Варшаві, тільки він один був сьогодні на розговінні у графині. Жоден з них, тільки він один!.. «Мені неймовірно щастить, – думав він. – За півроку нажив великі гроші, за кілька років можу мати мільйон…
Навіть раніш… Уже сьогодні мене приймають в аристократичних салонах, а що буде через рік?.. Декотрим із тих панів, з якими я сьогодні зустрічався у графині, як рівний з рівними, сімнадцять років тому я міг би прислуговувати в ресторані і не прислуговував тільки тому, що вони туди не хотіли заходити. З комірчини при магазині – в будуар графині! Он як ти високо скочив!.. Але чи не надто швидко я йду вперед?» – додав він з таємною тривогою в серці.
Він вийшов на широкий Уяздовський майдан, на південній частині якого були влаштовані розваги для простолюду. Уривчасті звуки катеринок, завивання труб та гомін багатотисячного натовпу накотились на Вокульського, немов повідь. Перед ним, як на долоні, постав довгий ряд гойдалок, що підлітали то праворуч, то ліворуч, наче гігантські маятники. За ними другий ряд – численні каруселі з різнокольоровими смугастими верхами. Далі – третій ряд зелених, жовтих та червоних яток, де напривході висіли незграбно намальовані картини, а на верху то з’являлись, то зникали барвисто одягнені клоуни або величезні ляльки. А в центрі майдану стояло два високих стовпи, на які саме в цей час видирались охочі дістати костюм або дешевого годинника.
Навколо цих нашвидку споруджених брудних будівель товпилась і веселилася юрба.
Вокульському пригадались його дитячі роки. Якою ж смачною йому, завжди голодному хлопчині, здавалась булка з сарделькою! Як він, сівши на коня на каруселі, уявляв себе великим полководцем! З якою насолодою підлітав він угору на гойдалці! Яка то була розкіш думати, що сьогодні й завтра він нічого не робитиме – раз за цілий рік.
А з чим можна порівняти певність, що сьогодні він ляже спати о десятій годині, а завтра, якщо захоче, теж може встати о десятій, пролежавши в постелі дванадцять годин підряд! «І то був я, я?.. – здивовано питав він сам себе. – Невже мене тоді так тішили речі, які тепер викликають лише огиду?.. Круг мене веселяться тисячі бідняків, порівняно з якими я – багач, і що ж я. маю?.. Тривогу і журбу, журбу і тривогу… Тепер, коли я міг би мати все те, про що колись мріяв, я не маю нічого, бо колишні прагнення згасли. А я ж так вірив у своє незвичайне щастя!..»
В цю мить в юрбі залунав багатоголосий крик. Вокульський немов прокинувся й побачив на верху стовпа людську постать. «Ага, переможець!» – подумав він, ледве встоявши на ногах під тиском юрби. Круг нього люди товпились наперед, ляскали в долоні, кричали «віват», показували пальцями на героя, допитувались, як його прізвище. Здавалося, розбурхана юрба підхопить героя йа руки й понесе по місту, проте запал раптом остиг. Люди бігли повільніше, спинялися, вигуки вщухали, нарешті, й зовсім замовкли.
Герой хвилини повільно зсунувся з стовпа, і за нього відразу забули. «Це пересторога для мене…» – подумав Вокульський, витираючи піт з лоба.
Майдан і весела юрба остаточно йому набридли, і він повернув назад.
Серединою Алеї так само проїжджали екіпажі й карети.
В одній з них Вокульський помітив блідо-блакитну сукню. «Панна Ізабелла!..»
Серце його сильно закалатало. «Ні, не вона».
Віддалік пройшла величною ходою якась жінка. «Вона?.. Ні. Відкіля б вона тут узялася?»
Так він пройшов усю Алею, Олександрійський Майдан, Новий Світ, весь час когось шукаючи і не знаходячи. «Оце таке моє щастя? – думав він. – Я не прагну того, що міг би мати, а вганяю за тим, що не дається в руки. Невже це і є щастя?.. Хто його знає, чи смерть справді таке зло, яким її вважають люди».
І вперше йому захотілось заснути таким міцним сном, якого не могли б порушити ні прагнення, ні надії.
В цей самий час панна Ізабелла, повернувшись від тітки, майже з порога гукнула до панни Флорентіни:
– А знаєш?.. Він був на прийомі!..
– Хто?
– Ну, отой, Вокульський…
– Чого ж би йому не бути, коли його запросили, – відказала панна Флорентіна.
– Але ж це зухвальство… Це нечувано!.. До того ж тітка, уяви собі, ним зачарована, князь мало не вішається йому иа шию, а всі інші хором твердять, що він – якась знаменитість… І тобі все це байдуже?..
Панна Флорентіна сумно усміхнулась.
– Мені це відомо. Герой сезону. Взимку ним був пан Казимеж, а кільканадцять років тому навіть… я, – додала вона тихо.
– Але ж ти подумай: хто він такий?.. Купець… Купець!..
– Дорога Бельцю, – відповіла панна Флорентіна, – я пам’ятаю сезони, коли наш світ захоплювався навіть циркачами. Але все те минулося; минеться й це.
– Я боюсь цього чоловіка, – прошепотіла панна Ізабелла.
