Текст книги "Лялька"

Автор книги: Болеслав Прус

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 57 страниц)

– Ага, дуже запорошені, – відповів управитель.

– Я думаю, що той юнак таки додержить слова й не платитиме за квартиру?

– Пане Жецький! – вигукнув управитель. – Він ще нічого. Він хоч каже, що не буде платити, то й не платить, а ті два нічого не кажуть – і теж не платять. Це, пане Жецький, незвичайні мешканці!.. Тільки вони одні й не обманюють мене.

Я мимоволі похитав головою, хоч почуваю, що коли б був власником такого дому, то хитав би головою цілі дні.

– Значить, тут ніхто не платить, принаймні не платить регулярно? – спитав я екс-власника земельного маєтку.

– І нема чого дивуватись, – відповів пан Вірський. – В будинку, в якому стільки років квартирну плату одержують кредитори, розпаскудиться найчесніший мешканець. І все-таки у нас є кілька дуже пунктуальних платників, наприклад, баронеса Кшешовська…

– Що?! – вигукнув я. – Ага, баронеса ж живе тут!

Вона навіть хотіла купити цей будинок.

– І купить, – шепнув управитель, – так що, панове, тримайтеся міцно!.. Вона купить, хоч би мала віддати за нього все своє майно, а воно у неї чималеньке. Правда, барон добре його обскуб…

Ми стояли на сходах під вікном з жовтими, червоними та блакитними шибками. Я пригадував образ баронеси, яку бачив лише кілька разів, і завжди вона справляла на мене враження ексцентричної особи. Вона вміє бути побожною і запеклою, покірливою і брутальною…

– Що ж воно за жінка, пане Вірський? – спитав я управителя. – Вона, здається, жінка незвичайна…

– Як усі істерички, – буркнув екс-власник земельного маєтку. – Дочку вона втратила, чоловік її покинув… Кругом скандали!..

– Ходімо до неї, пане Вірський, – сказав я, і ми пішли на третій поверх.

Я відчував таку відвагу, що баронеса не тільки не лякала мене, а навіть ніби вабила.

Та коли ми опинились під дверима і управитель подзвонив, у мене затремтіли коліна. Я не міг зрушити з місця і тільки через те не втік. В одну мить відвага моя десь поділась, бо я пригадав торги… В замку повернувся ключ, двері відхилились, і в них показалось обличчя молодої ще служниці в білому чепчику.

– Хто такий? – спитала дівчина.

– Я, управитель.

– Що вам потрібно?

– Я прийшов з уповноваженим власника будинку.

– А цьому панові чого треба?

– Це і є уповноважений.

– То як же мені про вас сказати?

– Скажіть, – промовив уже роздратовано управитель, – що ми прийшли поговорити про квартиру.

– Ага!

Служниця замкнула двері й пішла. Минуло хвилин зо дві або зо три, поки вона повернулась і, одімкнувши кілька замків, ввела нас у порожню вітальню.

Дивна це була кімната! Меблі, рояль і люстра обвинуті темно-сірими чохлами, навіть тумбочки з статуетками по кутках були прикриті темно-сірими сорочками. Взагалі створювалось враження, що господарі цієї кімнати десь поїхали, залишивши слуг, які дбайливо підтримують у домі порядок.

З-за дверей чути було розмову, яку вели два голоси: жіночий і чоловічий. Жіночий належав баронесі, чоловічий також був мені знайомий, тільки я не міг пригадати, де я його чув.

– Я можу заприсягатися, – казала баронеса, – що він з нею підтримує зв’язок. Позавчора він прислав їй через розсильного букет.

– Гм… гм… – озвався чоловічий голос.

– А ця мерзенна кокетка, щоб обманити мене, викинула букет за вікно…

– Та барон же на селі… так далеко від Варшави, – заперечив чоловічий голос. – Але він має тут приятелів! – вигукнула баронеса. – І якби я вас не знала, то могла б подумати, що й ви були посередником у тих паскудних справах.

– Але ж, пані!.. – запротестував чоловічий голос, і в ту ж мить пролунало два поцілунки, мабуть, в руку.

– Ну, ну, пане Марушевич, без ніжностей!.. Знаю я вас.

Обсипаєте жінку пестощами, поки вам не повірить, а потім розтринькуєте її майно і вимагаєте розводу… «Значить, це Марушевич, – подумав я. – Гарна пара…»

– Я зовсім інакший, – тихіше відповів чоловічий голос, і знову пролунало два поцілунки, безумовно, в руку.

Я глянув на екс-дідича. Він підвів очі до стелі, а плечі – майже до вух.

– От хлюст!.. – шепнув він, показуючи на двері.

– А ви його знаєте?

– Ще б пак!..

– Отже, – говорила баронеса в другій кімнаті, – візьміть оцих дев’ять карбованців, занесіть в костьол Святого Хреста й замовте три молебні, щоб господь напоумив його… Ні, – додала вона, трохи помовчавши, – нехай буде один молебень за нього, а дві панахиди за упокій душі моєї нещасної дівчинки.

Почулася тихе схлипування.

– Заспокойтеся, пані, – лагідно умовляв її Марушевич.

– Ідіть уже, йдіть… – відповіла вона.

Двері раптом відчинились, і на порозі, як укопаний, спинився Марушевич, а за гшм показалось жовте обличчя й червоні очі пані баронеси. Управитель і я підвелися з стільців. Марушевич позадкував в сусідню кімнату й, мабуть, вийшов через другі двері, а баронеса сердито закричала:

– Марисю!.. Марисю!..

Вбігла та сама дівчина в білому чепчику, чорній сукні й білому фартусі. В цьому вбранні вона могла б здатися сестрою-жалібницею, аби в очах її не миготіло безліч бісиків.

– Як ти могла впустити сюди цих панів? – запитала її баронеса.

– Та ви ж, пані, самі казали просити…

– Дурепа! Забирайся геть!.. – засичала баронеса. Потім звернулася до нас: – Що вам потрібно, пане Вірський?

– Це пан Жецький, уповноважений власника будинку, – відповів управитель.

– A-а! Це добре… – промовила баронеса, повільно йдучи в. вітальню й не запрошуючи нас сідати.

Ось опис цієї дами: чорна сукня, жовте обличчя, синюваті губи, червоні від плачу очі і гладенько зачесане волосся. Вона схрестила на грудях руки, як Наполеон І, і, дивлячись на мене, заговорила:

– А-а-а! Значить, ви уповноважений, якщо не помиляюсь, пана Вокульського? Так? Ну, то скажіть же йому, що або я виберуся з цієї квартири, за яку плачу сімсот карбованців на рік, дуже регулярно, – правда ж, папо Вірський?..

Управитель уклонився.

– Або, – казала баронеса далі, – пан Вокульський викорінить у своєму домі бруд і розпусту.

– Розпусту? – перепитав я.

– Так, пане, – підтвердила баронеса, киваючи головою. – Отих прачок, які цілими днями виспівують унизу якихось гидких пісеньок, а вечорами регочуть у мене над головою у тих… студентів… Отих бандитів, які кидають на мене згори цигарки або поливають мене водою… Оту нарешті пані Ставську, про яку навіть не знаю, що сказати: чи вона вдова, чи розведена, і на які кошти живе… Ця пані одбиває чоловіків у доброчесних і страшенно нещасливих жінок…

Вона закліпала очима й заплакала.

– Який жах! – говорила вона, схлипуючи. – Бути прикутою до такого мерзенного дому через пам’ять до дитини, якої вже не вирвеш з серця. Адже вона бігала по цих кімнатах… І гралася там, у дворі… І виглядала в вікно, в яке тепер я, осиротіла мати, виглянути не можу… Вони хочуть вижити мене звідси… всім я заважаю… А я ж не можу відціля вибратись, бо на кожній дошці підлоги збереглися сліди її ніжок… в кожній стіні завмер її сміх або плач…

Вона впала на канапу й заридала.

– Ах! – плакала вона. – Люди жорстокіші за звірів.

Вони хочуть вигнати мене звідти, де моя дитина останній раз зітхнула. Її ліжечко і всі іграшки лежать на своїх місцях… Я сама витираю порох в її кімнаті, щоб не зрушити з місця ні єдиної речі… Кожну п’ядь підлоги я витерла своїми колінами, вицілувала сліди мого дитяти, а вони хочуть мене вигнати!.. То виженіть спочатку звідси мій біль, мою журбу, мій розпач…

Вона затулила обличчя руками й заридала розпачливим голосом. Я помітив, що ніс управителя червоніє, а в мене самого защипало під повіками.

Розпач баронеси так роззброїв мене, що я вже не посмів говорити про підвищення плати за квартиру. До того ж плач її так нервував мене, що коли б це було не на третьому поверсі, то я, мабуть, вискочив би в вікно.

Кінець кінцем, щоб якось заспокоїти цю невтішну жінку, я звернувся до неї якнайлагідніше:

– Прошу вас, пані, заспокойтеся… Чого ви від нас хочете? Чим ми можемо вам допомогти?

В голосі моєму було стільки співчуття, що ніс управителя почервонів ще більше. Зате одне око пані баронеси одразу висохло, проте вона ревно плакала другим, щоб показати, що не вважає свого наступу закінченим, а мене – переможеним.

– Хочу… хочу… – схлипувала вона, – хочу, щоб мене не виганяли з того місця, де померла моя дитина… і де все мені про неї нагадує. Не можу я… ну, не можу одірватися від її кімнати… не можу порушити її меблів та іграшок… Це підлість – таким способом використовувати чуже горе.

– Хто ж його використовує? – спитав я.

– Всі, починаючи з власника будинку, який бере з мене за квартиру сімсот карбованців…

– Ну, вибачте, пані баронесо! – вигукнув управитель. – Сім прекрасних кімнат, дві кухні, як зали, дві комірчини… Ви можете кому-небудь найняти три кімнати: у вас же два парадних входи…

– Нікому я нічого не найму, – рішуче заперечила баронеса, – бо я певна, що мій блудний чоловік з дня на день опам’ятається й повернеться.

– В такому разі треба платити сімсот карбованців.

– Якщо не більше, – шепнув я.

Пані баронеса глипнула на мене так, немов хотіла спопелити поглядом і втопити в сльозах. Ну й бабило!.. Аж мороз поза шкірою пройде, як згадаю.

– Але не в квартирній платі річ, – сказала вона.

– Оце розумні слова! – похвалив її Вірський, кланяючись.

– І не в претензіях власника… Але ж не можу я платити сімсот карбованців за квартиру в такому будинку…

– Які ж ви маєте претензії до будинку? – спитав я.

– Цей будинок – ганьба для чесних людей! – крикнула баронеса, вимахуючи руками. – Я не від себе, а в ім’я моральності прошу…

– Про що?

– Про те, щоб вигнали тих студентів, які живуть наді мною і не дають мені виглянути в вікно на двір та деморалізують усіх…

Баронеса раптом зірвалася з канапи.

– О! Ви чуєте? – сказала вона, показуючи на кімнату, що виходила вікнами в двір.

Звідти справді залунав голос ексцентричного студента, який гукав з четвертого поверху:

– Марисю!.. Марисю!.. Йди до нас!

– Марисю! – крикнула баронеса.

– Та я ж тут, пані… Чого вам треба? – відповіла трохи почервоніла служниця.

– Щоб ти не сміла ні на крок виходити з дому!.. От бачите, – казала далі баронеса, – отак цілі дні. А вечорами до них ходять прачки… Пане Жецький! – вигукнула вона, молитовно складаючи руки. – Виженіть цих нігілістів, бо це джерело розпусти й небезпеки для цілого дому. Вони в людських черепах тримають чай і цукор… Вони людськими кістками мішають вугілля в самоварі… Вони збираються принести сюди цілого небіжчика!..

Вона знову так заплакала, що я боявся, коли б з нею не сталося істерики.

– Ці панове не платять за кімнату, так що дуже можливо… – почав був я.

У баронеси миттю висохли очі.

– Ну, звичайно ж, – перебила вона мене, – ви мусите їх вигнати!.. Але, пане Жецький! – вже закричала баронеса. – Які б вони не були зіпсовані та злі, а та… та Ставська гірша за них!..

Я здивувався, побачивши, якою ненавистю запалали очі пані баронеси, коли вона вимовила прізвище Ставської.

– Пані Ставська живе тут? – мимоволі вирвалось у мене. – Ота красуня?..

– О!.. Нова жертва! – вигукнула баронеса, показуючи на мене, і з палаючими очима заговорила низьким грудним голосом: – Сивоволосий чоловіче, опам’ятайтеся, що ви робите! Адже чоловік цієї жінки обвинувачений в убивстві і втік за кордон. А на які кошти вона живе? За які гроші так одягається?..

– Працює бідолашна, як віл, – шепнув управителі:

– О… і цей тієї ж! – вигукнула баронеса. – Мій чоловік (я певна, що то він) присилає їй з села букети… Управитель закоханий в неї і бере плату за квартиру не наперед, а як мине місяць…

– Але ж, пані! – запротестував екс-дідич, а його обличчя почервоніло так, як і ніс.

– Навіть отой чесний розтелепа Марушевич, – казала далі баронеса, – навіть він цілими днями виглядає до неї в вікно…

Драматичний голос баронеси знову перейшов у ридання.

– 1 подумати тільки, – стогнала вона, – що в такої жінки є дочка… дочка, яку вона виховує для пекла. А я…

О, я вірю в справедливість… вірю в милосердність господню, але не розумію… ніяк не розумію волі божої, яка залишила їй дитину… отій… отій… Пане Жецький! – вигукнула вона з новою силою в голосі. – Можете залишити навіть тих нігілістів, але… виженіть її! Нехай квартира стоїть пусткою… я платитиму за неї, аби тільки у цієї жінки не було даху над головою.

Цей вигук мені вже зовсім не сподобався. Я дав знак управителеві, що ми виходимо, і, кланяючись, холодно сказав:

– Дозвольте, пані баронесо, вирішити це питання самому хазяїнові, панові Вокульському.

Баронеса розкинула руки, немов людина, якій влучила куля в груди.

– Ага! Значить, так?.. – прошепотіла вона. – Отже, й ви, і той… Вокульський, уже злигалися з нею?.. Ну, тоді я зачекаю на справедливий суд божий.

Більше вона нас не затримувала, і ми вийшли. На сходах я заточився, як п’яний.

– Що вам відомо про пані Ставську? – спитав я Вірського.

– Це найпорядніша жінка, – відповів він. – Молода, гарна і працює на всю сім’ю… Бо пенсії її матері ледве вистачає на плату за квартиру.

– У неї є мати?

– Є. Також хороша жінка.

– А скільки вона платить за квартиру?

– Триста карбованців, – відповів управитель. – Знаєте, з них брати плату, однаково, що обкрадати олтар.

– Ану, ходімо до них, – запропонував я.

– З великою приємністю! – погодився Вірський. – І не слухайте, що про них плете ота навіжена. Я навіть не знаю, за що вона ненавидить Ставську. Мабуть, за те, що та гарна і має доньку, як ангелятко.

– Де вона мешкає?

– В правому флігелі, на другому поверсі.

Я навіть не пам’ятаю, як ми зійшли вниз головними сходами, як перейшли через двір і вийшли на другий поверх флігеля, – так весь час стояли мені перед очима пані Ставська і Вокульський… Боже мій! Яка б з них були гарна пара!.. Але що з того, коли у неї є чоловік. Хоч це такі справи, в які я найменш хотів би втручатися, бо мені здається так, їм могло б здатися інакше, а доля розсудила б ще інакше…

Доля! Доля! Дивним способом вона зводить людей.

Якби я багато років тому не зайшов у підвал Гопфера, до Махальського, то не познайомився б з Вокульським. А знов-таки, якби я не умовив його піти в театр, то він не зустрівся б з панною Ленцькою. Отож я один раз уже наварив йому пива, то не робитиму цього вдруге. Нехай бог судить, як кому буде…

Коли, ми зупинились під дверима квартири пані Ставської, управитель лукаво усміхнувся і прошепотів:

– Заждіть-но… Спочатку довідаємось, чи є молода хазяйка вдома. Там є на що подивитись, пане мій!

– Знаю, знаю…

Управитель не подзвонив, а двічі постукав. Двері одразу відчинились, і на порозі стала низька й товста служниця з закачаними рукавами і з мильною піною на руках, яким міг би позаздрити атлет.

– О, це пан управитель!.. – вигукнула вона. – А я думала, що знов який-небудь…

– А що, до вас хтось добувався? – з обуренням запитав управитель.

– Ніхто не добувався, – селянською говіркою відказала служниця, – тільки один прислав сьогодні букета, то кажуть люди, ніби це отой Марушевич, що живе навпроти…

– Свиня! – пробурчав управитель.

– Мужчини всі такі. Нехай йому тільки щось припаде до вподоби, то зараз і лізе, як мошва в вогонь.

– А пані обидві вдома? – спитав Вірський.

Товста служниця підозріло подивилася на мене.

– А ви, пане, з цим паном?

– З цим паном. Це уповноважений хазяїна будинку.

– А він молодий чи старий? – випитувала вона, розглядаючи мене, як слідчий.

– Ти ж бачиш, що старий, – відповів управитель.

– Середнього віку… – пояснив я. (Вони, їй-богу, скоро називатимуть стариками п’ятнадцятилітніх юнаків!)

– Обидві пані вдома, – сказала служниця. – Тільки до молодої пані прийшла одна дівчинка вчитися. А стара пані в своїй кімнаті.

– Ну, що ж… – пробурмотів управитель. – А втім, скажи старій пані.

Ми увійшли в кухню, де стояла балія, повна мильної води й дитячої білизни. На шворці коло каміна також сушилися дитячі спіднички, сорочечки та панчішки. (Одразу видно, що в квартирі є дитина).

З-за відхилених дверей ми почули немолодий жіночий голос:

– З управителем? Якийсь пан?.. – питала невидима дама. – Може, то Людвічок, бо якраз снився мені сьогодні…

– Заходьте, панове, – сказала служниця, відчиняючи двері в вітальню.

Вітальня була маленька, перлового кольору, меблі ясно-сині, в кутку піаніно, на обох вікнах повно білих і рожевих квітів, на стінах – репродукції Товариства красних мистецтв, на столі лампа з склом в формі тюльпана. Після похмурої, як склеп, вітальні пані Кшешовської з меблями в темних чохлах ця кімната здавалася веселою і привітною, наче тут ждали якогось гостя. Але стільці, занадто симетрично розставлені навколо стола, свідчили про те, що гість ще ие з’явився.

Через хвилину з протилежних дверей вийшла літня дама в сірій сукні. Мене вразив білий колір її волосся, що обвивало худе, але ще не старе обличчя з правильними рисами.

В них проступало щось уже знайоме мені.

Тим часом управитель застебнув на два гудзики свого поплямованого сюртука й, уклонившись з елегантністю справжнього шляхтича, сказав:

– Дозвольте, пані, відрекомендувати: пан Жецький, уповноважений нашого хазяїна, а мій колега…

Ми глянули один одному в очі. Правду кажучи, мене трохи здивувало таке приятельство. Вірський помітив це і, сміючись, додав:

– Я кажу «колега» тому, що ми, бувши за кордоном, бачили однаково цікаві речі.

– Шановний пан був за кордоном? Ви ж подумайте! – озвалася стара дама.

– В 1849 році і трохи пізніше, – пояснив я.

– А ви не зустрічалися там з Людвіком Ставським?

– Але ж, пані добродійко! – вигукнув Вірський, сміючись і кланяючись. – Пан Жецький був за кордоном тридцять років тому, а ваш зять лише чотири роки як виїхав.

Дама махнула рукою, немов одігнала муху.

– Ай справді, – сказала вона. – Що це я плету… Але я все думаю про Людвічка… Прошу сідати, панове.

Ми сіли, причому екс-дідич знов уклонився поважній дамі, а вона йому.

Аж тепер я помітив, що сіра сукня цієї дами в багатьох місцях заштопана, і дивний сум огорнув мене: ці двоє людей – в поплямованому сюртуку і заштопаній сукні – поводились з князівськими манерами. По них уже пройшов плуг часу, який все згладжує і вирівнює.

– Ви, добродію, мабуть, не знаєте про наше горе, – звернулася шановна дама до мене. – Мій зять чотири роки тому потерпів в одній дуже неприємній справі, і зовсім безневинно. Тут у Варшаві була вбита якась страшна лихварка… О господи… нема про що й говорити. Хтось із друзів попередив його, що на нього падає підозра… Хоч він нічогісінько не завинив… пане…

– Жецький, – підказав екс-дідич.

– …зовсім нічого не завинив, пане Жецький. Ну, і він, нещасний… утік за кордон. Минулого року знайшовся справжній убивця, Людвіка оголосили невинним, але що ж з того, коли він уже два роки як не пише.

Вона нахилилася до мене і прошепотіла:

– Геленка, дочка моя, пане…

– Жецький, – підказав управитель.

– …дочка моя, пане Жецький, дуже витрачається на оголошення в закордонних газетах – і ніякісінької відповіді… Жінка вона молода, пане…

– Жецький, – нагадав Вірський.

– …жінка вона молода, пане Жецький, непогана…

– Прекрасна! – з запалом підтвердив управитель.

– Колись я була трохи схожа на неї, – говорила далі шановна дама, зітхнувши, і кивнула головою екс-дідичеві. – І от моя дочка, непогана й молода, має одну дитину, а їй, може, хотілося б мати й ще… Хоч присягаюсь вам, пане Вірський, сама я ніколи від неї про це не чула ні слова. Вона мучиться мовчки, але я догадуюсь, що мучиться. Мені також було колись тридцять років.

– Кому з нас не було тридцяти років! – тяжко зітхнув управитель.

Рипнули двері, і в вітальню вбігла маленька дівчинка з в’язальними спицями в руках.

– Бабусю! – сказала вона. – Я ніяк не можу скінчити кофти для моєї ляльки…

– Гелюню! – суворо зауважила бабуся. – Ти не привіталася.

Дівчинка зробила два реверанси, на які я відповів незграбно, а пан Вірський по-графськи, і говорила далі, показуючи спиці, з яких звисав чорний виплетений квадратик.

– Бабусю, настане зима, а моїй ляльці не буде в чому вийти надвір… Бабусю, дивіться, у мене знову злізла петля… (Прекрасна дитина! Господи милосердний… чому не Стах її батько? Може б, він так не шаленів…)

Перепрошуючи нас, бабуся взяла у внучки спиці й плетиво, а в цю мить в вітальню увійшла пані Ставська.

Можу з задоволенням сказати, що я тримався з належною гідністю, а бідолашний Вірський зовсім розгубився.

Він підхопився з стільця, мов студент, застебнув сюртук ще на один гудзик, навіть почервонів, – почав бурмотіти:

– Дозвольте, пані, відрекомендувати вам: пан Жецький, уповноважений нашого хазяїна…

– Дуже приємно, – відповіла пані Ставська й, опустивши очі, вклонилася мені. Але яскравий рум’янець і тінь страху на її обличчі свідчили, що я не був приємним гостем. «Зажди-но! – подумав я і уявив собі, що на моєму місці в цій кімнаті сидить Вокульський. – Зажди-но, зараз ти впевнишся, що нас нема чого боятися».

Тим часом пані Ставська, сівши на стільці, так збентежилась, що взялася поправляти на дочці сукню. Настрій у її матері також зіпсувався, а уповноважений зовсім одурів. «Заждіть-но!» – подумав я і, прибравши якнайсуворішого виразу, спитав:

– Ви, пані, давно живете в цьому домі?

– П’ять років… – відповіла пані Ставська, червоніючи ще більше. Її мати аж здригнулась у кріслі.

– Скільки ви платите, пані?

– Двадцять п’ять карбованців на місяць… – прошепотіла молода пані. Водночас вона зблідла, почала поправляти сукню і, напевне, мимоволі з таким благанням глянула на Вірського, що… якби я був Вокульським, то зараз же почав би просити її руки!

– Ми, – промовила вона ще тихіше, – ми винні вам за липень.

Я насупився, як люцифер, увібрав в груди все повітря, яке було в кімнаті, і сказав:

– Ви нічого нам не винні… до жовтня. Якраз Стах… тобто пан Вокульський, пише мені, що це справжній грабунок – брати триста карбованців за три кімнати на цій вулиці. Пан Вокульський не може допустити такого здирства і наказав мені попередити вас, що ця квартира з жовтня найматиметься за двісті карбованців. А якщо ви, пані, не захочете…

Управитель аж посунувся назад із стільцем. Бабуся склала долоні, а пані Ставська дивилася на мене великими очима. Ах, які у неї очі! І як вона вміє ними дивитись!

Присягаюсь, якби я був Вокульським, то посватався б, не сходячи з місця. Бо коли її чоловік не писав два роки, то навряд чи він живий. До того ж, нащо існують розлучення? І нащо у Стаха стільки грошей?..

Знову рипнули двері, й на порозі показалась дівчинка років дванадцяти в солом'яному капелюші і з кількома зошитами в руці. Це була кругловида й червонощока дівчинка, видно, невеликого розуму. Вона уклонилася нам, пані Ставській і її матері, поцілувала в обидві щоки малу Геленку і пішла, мабуть, додому. Потім повернулася з кухні, почервоніла, як півонія, і запитала пані Ставську:

– Коли мені можна прийти післязавтра?

– Післязавтра, серденько… приходь о четвертій, – відповіла пані Ставська, також збентежившись.

Коли дівчинка вийшла, мати Ставської незадоволено озвалася:

– І це називається урок, господи прости… Геля займається з нею не менш як по півтори години і за такий урок бере по сорок грошів.

– Мамо! – перебила матір пані Ставська, благально дивлячись на неї. (Якби я був Вокульським, то вже повертався б з нею з-під вінця. Яка ж бо це жінка!.. Які риси обличчя. За все життя не бачив нічого подібного!.. А ручки, а стан, а зріст, а рухи, а очі, очі!..)

Після недовгого збентеження молода пані знов заговорила:

– Ми дуже вдячні панові Вокульському за умови, на яких він залишає нам квартиру! Це, мабуть, єдиний випадок, коли хазяїн сам зменшує квартирну плату. Але не знаю… чи зручно нам користуватися його люб’язністю?..

– Це не люб’язність, шановна пані, це чесність благородної людини! – озвався управитель. Мені пан Вокульський також зменшив квартирну плату, і я погодився. Вулиця, прошу пані, третьорядна, рух невеликий…

– Але мешканців знайти не трудно, – зауважила пані Ставська.

– Ми вважаємо за краще мати діло з давніми мешканнями, яких уже знаємо як спокійних людей, що люблять порядок, відповів я.

– Маєте рацію, пане, – похвалила мене сивоволоса дама. – Порядок у квартирі – це найперша умова, якої ми додержуємо. Навіть коли Гелюня часом нарве папірців і кине на підлогу, Франуся одразу підмете їх…

– Я ж, бабусю, тільки вирізую конверти, бо пишу листи до татка, щоб уже повертався, – озвалась дівчинка.

По обличчю пані Ставської пробігла тінь ніби жалю й муки.

– І не маєте ніяких відомостей? – спитав управитель.

Молода пані звільна похитала головою; можливо, вона й зітхнула, але так тихо…

– Отака доля молодої й непоганої жінки! – вигукнула стара дама. – Ні панна, ні заміжня…

– Мамо…

– Ні вдова, ні розводка, словом, невідомо що й невідомо за що… Говори собі, Геленко, що хочеш, а я тобі кажу, що Людвіка нема живого…

– Мамо!.. Мамо!..

– А так, – схвильовано говорила мати далі. – Ми тут його всі дожидаємо щодня і щогодини, а воно все ні до чого. Він або вмер, або покинув тебе, так що ти не зобов’язана його ждати.

У обох жінок на очі набігли сльози: у матері – від гніву, а в дочки – хто ж його знає?.. Може, від жалю за зламаним життям.

Раптом в голові у мене зринула думка, яку (коли б ішло ся не про мене) я назвав би геніальною. А втім, річ не в назві. Досить того, що в моєму обличчі і всій поставі було щось таке, що, коли я закинув ногу на ногу й відкашлявся, всі втупили в мене очі, навіть мала Геленка.

– Наше знайомство, – сказав я, – дуже коротке, аби я насмілився…

– Це байдуже! – перебив мене пан Вірський. – Добрі послуги приймаються навіть від незнайомих.

– Наше знайомство, – повторив я, присадивши його поглядом, – справді недовге. Але, може, ви, пані, дозволите, не стільки мені, скільки панові Вокульському використати свої зв’язки для розшуку вашого чоловіка?

– А-а-а!.. – тихо вигукнула стара дама тоном, який навряд чи можна було вважати проявом радості.

– Мамо!.. – знову звернулась до неї Ставська.

– Геленю, – рішуче сказала бабуся, – йди до своєї ляльки і плети їй кофтинку. Петлю я вже підняла. Іди!

Дівчинка була трохи здивована, може, навіть трохи зацікавлена, проте поцілувала бабусю й матір в руку і вийшла з своїми спицями.

– Прошу пана, – казала далі бабуся, – коли вже говорити одверто, то мені йдеться не стільки про… тобто я не вірю, що Людвік живий. Коли чоловік два роки не пише…

– Мамо, облиш…

– Ні! – перебила її мати. – Якщо ти сама не відчуваєш свого становища, то я вже його зрозуміла давно. Не можна жити вічною надією або вічною загрозою.

– Дорога мамо, про моє щастя і про мій обов’язок тільки я одна маю право…

– Не говори мені про щастя, – вибухнула мати. – Воно скінчилось того дня, коли твій чоловік утік від суду, який довідався про якісь його темні справи з лихваркою. Що він був невинний, я готова присягнути. Але ні ти, ні я не розуміємо, чого він у неї бував?

– Мамо!.. – розпачливо вигукнула пані Ставська. – Що ти говориш перед чужими людьми!..

– Цебто я чужий? – докірливо спитав управитель, проте підвівся з стільця й уклонився.

– І ви не чужий, і цей пан теж, – сказала стара дама, – показуючи на мене, – Я бачу, що він чесна людина…

Тепер уклонився я.

– Отже я й кажу, – говорила далі бабуся, пильно дивлячись мені в очі, – ми живемо й нічого не знаємо про мого зятя, і ця непевність отруює нам спокій. Але я, правду кажучи, більше побоююсь його повернення…

Пані Ставська затулила хустинкою обличчя й вибігла и свою кімнату.

– Плач собі, плач… – насварюючись на неї пальцем, говорила роздратована бабуся. – Такі сльози хоч і болісні, а все-таки луччі за ті, які ти ллєш щодня…

– Слухайте, пане, – звернулась вона до мене. – Я прийму все, що мені бог пошле, але відчуваю, що, коли б той чоловік повернувся, він дорешти занапастив би щастя моєї дитини. Можу присягатися, – казала вона тихіше, – що вона його вже не любить, хоч сама того не усвідомлює, і все-таки, якби він її покликав, поїхала б до нього!..

Притамовані ридання не дали їй говорити далі… Ми л Вірським глянули один на одного й попрощалися з шановною дамою.

– Шановна пані, – сказав я їй на прощання, – не мине й року, як я принесу вам відомості про вашого зятя.

А може, – шепнув я з мимовільною усмішкою, – діло складеться так, що всі ми будемо задоволені… Всі… навіть ті, котрих тут зараз нема!..

Бабуся запитально подивилася на мене, але я нічого не відповів. Я ще раз попрощався з нею, і ми з управителем вийшли, вже не питаючи про пані Ставську.

– Заходьте до нас, пане, хоч і щовечора!.. – гукнула вона, коли ми вже були в кухні.

Звичайно, що буду заходити… Чи вдасться мені моя комбінація з Стахом? Бог його знає. Там, де в гру втручається серце, марно робити якісь розрахунки. Але спробую розв’язати жінці руки, а це вже чогось варте.

Вийшовши з квартири пані Ставської та її матері, ми з управителем пішли кожен додому, дуже задоволені один одним. Він хороший чоловічина. Але коли я повернувся додому та подумав про результати обходу мешканців, то аж за голову взявся.

Я ж мав намір упорядкувати фінансові справи будинку і от впорядкував їх так, що прибуток з нього зменшився принаймні на триста карбованців на рік. А може, воно й краще? Може, Стах швидше опам’ятається та продасть свою покупку, яка йому зовсім не потрібна.

Ір все нездужає. Політика в тому самому стані: цілковита непевність…