Текст книги "Лялька"

Автор книги: Болеслав Прус

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 57 страниц)

Ми допили горілку й лягли покотом, тримаючи пістолети в руках. В щілинах завивав вітер, немов вся Угорщина плакала, а нас зморив сон.

Мені приснилось, що я ще малий і що якраз різдво. На столі стоїть ялинка, на ній горять свічки; вона така убога, як і ми були убогі, а навколо мій батько, тітка, пан Рачек і пан Доманський фальшивими голосами колядують:

 
Бог народився – світ обновився.
 

Я прокинувся, схлипуючи з жалю за своїм дитинством.

Хтось сіпав мене за плече.

Це був селянин, господар хати. Він підвів мене з гороховиння «і, показуючи в бік Каца, злякано промовив:

– Дивіться-но, пане вояк… З ним сталося щось зле…

Він схопив з комина скалку й засвітив. Я подивився.

Кац лежав скоцюрблений на гороховинні, а в руці у нього стримів розряджений пістолет. Перед очима у мене попливли вогненні кола, і я зомлів.

Опам’ятався я вже на возі, яким ми доїжджали до Сави.

Розвиднялось, наставав погожий день; з річки віяло вільгістю. Я протер очі й полічив людей… Було нас на возі четверо й п’ятий фурман. Та воно ж і повинно бути п’ять.

Ні, повинно бути шість!.. Я шукав очима Каца й не міг знайти, Не питав про нього; плач так здавив мене за горло, думав – задушить. Ліптак дрімав, Штейн тер очі, а Шапарі все дивився вбік і насвистував марш Ракочі, хоч часто й збивався.

Гей, брате Каце! Що ж ти наробив?.. Інколи мені здається, що на небі ти знайшов і угорську піхоту, і свій полеглий взвод… Часом мені вчувається грім барабанів, чіткий ритм маршу і команда: «На пле-че!» І тоді мені здається, що то ти, Каце, йдеш на зміну варти перед господнім престолом… Бо кепський був би угорський бог, якби не оцінив тебе як належить!

…Але ж і розбалакався я, нехай бог милує!.. Думав про Вокульського, а пишу про себе і про Каца. Отже, повертаюсь до своєї теми.

Через кілька днів по смерті Каца ми опинилися в Туреччині, а потім ще два роки я, вже сам, тинявся по всій Європі. Був в Італії, Франції, Німеччині, навіть в Англії, і скрізь зі мною не розлучалась біда й мучила туга за батьківщиною. Не раз мені здавалося, що я збожеволію, слухаючи тільки чужу мову, бачачи чужі обличчя, чужі убори, чужу землю. Не раз я готовий був віддати життя, аби хоч подивитись на сосновий ліс або криті соломою хати. Не раз, мов дитина, я кричав уві сні: «Я хочу додому!..» А коли прокидався в сльозах, то вдягався й вибігав на вулицю, бо мені здавалось, що я побачу не чужу вулицю, а Старе Місто або Підвалля.

З розпачу я, може б, укоротив собі віку, аби не надходили все нові чутки про Луї-Наполеона, який уже став президентом, а думав про імператорську корону. Мені легше було терпіти нужду і тамувати тугу, коли я слухав про тріумф чоловіка, який мусив виконати заповіт Наполеона І і зробити на світі порядок.

Правда, не пощастило йому з цим, але він залишив сина.

Не одразу Краків збудовано!..

Нарешті мені урвався терпець, і в грудні 1851 року, проїхавши через всю Галичину, я спинився в Томашові[49]49
  Томашів – містечко, через яке в той час проходив кордон між Галичиною і Царством Польським.


[Закрыть]. Одна тільки думка турбувала мене: «А що, як мене і звідси виженуть?»

І не забути мені радості, коли я дізнався, що мене направляють у Замостя[50]50
  В Замості була царська тюрма.


[Закрыть]. Власне кажучи, я туди навіть не їхав, а йшов пішки, але з якою радістю!

В Замості я пробув рік із чимось. А тому, що добре рубав дрова, то щодня бував на свіжому повітрі. Відтіля я написав Міицелю листа і, здається, навіть одержав від нього відповідь та гроші, але, крім того, що розписувався за одержання, інших подробиць цієї події не пам’ятаю.

Проте мені здається, що Ян Мінцель зробив для мене ще дещо, хоч не згадував ні про що до самої смерті й навіть не любив про це говорити. А зробив він ось що: ходив до різних генералів, які брали участь в угорській кампанії, і умовляв їх рятувати колегу, який потрапив у біду. Ну, вони мене і вирятували, так що я вже в лютому 1853 року міг їхати до Варшави. Мені повернули навіть офіцерське звання – єдину пам’ятку, яку я приніс з Угорщини, коли не вважати на дві рани: в грудях і в йозі. До того ж офіцери влаштували на мою честь обід, де ми добре випили за угорську піхоту. З того часу я вважаю, що найтісніші стосунки зав’язуються на полі бою.

Тільки-но я залишив свої тодішні апартаменти і вийшов голий, як бубон, за ворота, мене зустрів незнайомий єврей і віддав листа і гроші. Я розірвав конверта і прочитав:

«Дорогий мій Ігнаце! Посилаю тобі двісті злотих на дорогу, потім поквитаємось. Приїжджай просто до мого магазину на Краківське Передмістя, а не на Підвалля, борони тебе боже! Бо там живе той злодюга Франц, нібито мій брат, якому навіть порядний пес не повинен подавати руки. Цілую тебе, Ян Мінцель, Варшава, дня 16 лютого, року 1853.

Ага, ще от що!.. Знаєш, той старий Рачек, що одружився з твоєю тіткою, – помер, і вона також, але ще раніш за нього. Вони залишили тобі трохи манаття і кілька тисяч злотих. Все воно зберігається у мене як належить, тільки тітчин салоп трохи побила міль, бо чортова Каська забула засипати бакуном. Франц казав поцілувати тебе. Варшава, дня 18 лютого, року 1853».

Той самий єврей завів мене до свого дому, де вручив мені клунок з білизною, одягом та взуттям. Він нагодував мене гусячим бульйоном, потім вареною гусятиною, потім смажениною, так що я не міг перетравити всього цього аж до Любліна. Нарешті він дав мені пляшку добрячого меду й повів до запряженого воза, але й слухати не хотів про плату.

– Мені соромно було б брати гроші з людини, яка повертається з еміграції, – відповідав він на всі мої умовляння.

Аж тоді, коли я мав сідати на воза, він одвів мене вбік, подивився навкруги, чи ніхто не підслухує, і зашепотів:

– Пане добродію, якщо у вас є угорські дукати, то я куплю. Я дам добру ціну, бо мені треба для дочки – вона після вашого Нового року виходить заміж…

– Немає у мене дукатів, – відповів я.

– Ви, пане добродію, були на угорській війні й не маєте дукатів?.. – здивувався він.

Я вже поставив був ногу на вісь, коли він знову одвів мене вбік.

– Може, у пана добродія є які-небудь коштовності?..

Перстеники, годинники, браслетики?.. Щоб я так жив, дам добру ціну, бо то для моєї дочки…

– Немає, брат, даю тобі слово…

– У пана немає? – перепитав він, широко розкриваючи очі. – То чого ж ви ходили в ту Угорщину?..

Ми вже рушили в дорогу, а він ще стояв на місці, тримаючись за бороду і жалісно киваючи головою.

Підвода була найнята для мене одного. Проте фурман уже на сусідній вулиці зустрів свого брата, у якого було пильне діло в Красному Ставі.

– Вельможний пане, дозвольте його взяти, – просив він, знявши шапку. – Де буде погана дорога, він ітиме пішки.

Пасажир сів. Не встигли ми доїхати до фортечної брами[51]51
  До 1866 року Замостя, як фортеця, було огороджене мурами.


[Закрыть], як нас зупинила якась єврейка з клумаком і почала про щось крикливо розмовляти з фурманом. Виявилось, що це його тітка, у якої в Файславицях захворіла дитина.

– Може, вельможний пан дозволить їй скраєчку сісти…

Вона легесенька, як пух… – просив фурман.

Потім уже за містом ми зустріли поодинці ще трьох родичів мого фурмана, яких він забрав на віз під тим приводом, що мені буде веселіше їхати. Вони зіпхнули мене в самий задок воза, товклися по моїх ногах, курили смердючий тютюн, а головне – герготіли, як навіжені. Але я не проміняв би мого місця в задку воза на найвигідніше місце в французькому диліжансі або в англійському залізничному вагоні. Бо я вже був на батьківщині!

Всі чотири дні нашої подорожі мені здавалось, що я сиджу в пересувній синагозі. На кожній зупинці якийсь пасажир зникав, а на його місце з’являвся новий. Коло Любліна мені на спину звалився важелезний тюк, і тільки якимось дивом я залишився живий. Під Куровом ми кілька годин простояли на шосе, бо десь подівся чийсь сундук, і фурман їздив верхи за ним до корчми. До всього іншого цілу дорогу я відчував, що перина, яка лежала на моїх ногах, заселена густіше, ніж Бельгія.

На п’ятий день, ще до схід сонця, ми зупинились на Празі. Але тому, що возів було безліч, а понтонний міст був вузький, ми в’їхали в Варшаву десь аж о десятій.

Мушу додати, що на Бернадській вулиці всі мої супутники щезли, як дим, залишивши по собі лише гострий дух.

Коли ж, розплачуючись із фурманом, я запитав, куди поділись пасажири, він витріщив на мене очі:

– Які пасажири!.. – здивовано вигукнув він. – Пасажир – це ви, вельможний пане, а то – самі пархи. Навіть стражник на заставі і той з пари таких голодранців брав по злотому, як за одного. А вельможний пан гадає, що то були пасажири!..

– Отже, не було нікого?.. – відказав я. – А відкіля ж на мені, хай їм чорт, стільки бліх?

– Хіба я знаю? Може, од вільгості! – відповів фурман.

Отож переконаний, що на возі, крім мене, нікого не було, я, звичайно, заплатив за всю дорогу сам, а розчулений фурман, випитавши, де я житиму, обіцяв що два тижні привозити мені контрабандний тютюн.

– Навіть зараз, – тихо сказав він, – у мене в возі заховано пудів зо три. Може, принести панові кілька фунтів?

– Іди ти під три чорти! – сердито промовив я, хапаючи свій клунок. – Бракувало тільки, щоб мене заарештували за контрабанду.

Швидко йдучи вулицею, я розглядав місто, яке після Парижа здалося мені брудним і тісним, а люди похмурими. Магазин Я. Мінцеля на Краківському Передмісті я знайшов легко, але, побачивши знайомі місця та вивіски, так схвилювався, що серце у мене закалатало, і я мусив трохи постояти, щоб відпочити.

Я глянув на магазин – він був майже такий самий, як на Підваллі: на дверях бляшана шабля й барабан (може, той самий, що я бачив в дитинстві!), на вітрині тарілки і козак на коні… Хтось відхилив двері, і я побачив в глибині магазину під стелею пухирі з фарбами, сітку з корками й навіть чучело крокодила.

Коло вікна за конторкою в старому кріслі сидів Ян Мінцель і сіпав за шнурок козака.

Я увійшов, тремтячи, як осиковий лист, і став навпроти Яся. Побачивши мене, він важко підвівся з крісла (чоловічина вже почав товстіти) і примружив очі. Потім раптом крикнув до одного з посильних хлопчаків:

– Віцеку!.. Лети до панни Малгожати і скажи їй, що весілля зараз після великодня…

Потім простягнув до мене руки через конторку, і ми мовчки довго обіймались.

– Ну й колошматив ти пруссаків! Знаю, знаю!.. – шепнув він мені на вухо. – Сідай, – додав він, показуючи на стілець. – Казику! Лети до Grossmutter… Пан Жецький приїхав!..

Ми посідали й нічого не могли сказати один одному. Він жалісно хитав головою, а я опустив очі. Ми обидва думали про бідолаху Каца та про наші нездійснені мрії. Нарешті Мінцель гучно висякався і, одвернувшись до вікна, пробурмотів:

– Ну, що ж…

Повернувся засапаний Віцек. Я помітив, що його куртка вилискує від масних плям.

– Був? – спитав його Мінцель.

– Був. Панна Малгожата сказала, що – гаразд.

– Женишся? – спитав я Яся.

– А що маю робити? – відповів він.

– А як почуває себе Grossmutter?

– Як завжди. Хворіє тільки тоді, коли хто-небудь розіб’є її кофейника.

– А Франц?

– Не говори мені про цього негідника, – аж підскочив Мінцель. – Учора я заприсягнувся, що ноги моєї у нього більше не буде…

– Що ж він тобі зробив? – спитав я.

– Цей підлючий німчисько весь час глузує з Наполеона!.. Каже, що він зламав присягу республіці, що він блазень, якому приручений орел накакав у капелюш… Ні, – закінчив Ян Мінцель, – з таким чоловіком я жити не можу…

Поки ми говорили, два хлопці і продавець обслуговували покупців, на яких я не звертав уваги. Але от рипнули задні двері, і з-за шахов висунулась бабуся в жовтій сукні, з кофейником в руках.

– Gut Morgen, meine Kinder!.. Der Kaffee ist schon…

Я підбіг до неї й поцілував її в сухі руки, не мігши вимовити й слова.

– Ignaz!.. Herr jesas… Ignpz! – вигукнула вона, обіймаючи мене. – Wo bist du so lange geweseu, liebpr Jgnaz?..[52]52
  Ігнац!.. Господи Ісусе!.. Ігнаце!.. Де ти був так довго, дорогий Ігнаце?.. (Нім.)


[Закрыть] – Ну, Grossmutter, ви ж знаєте, що він був на війні.

Нащо ж питати, де був? – втрутився Ян.

– Herr jesas!.. Aber du hast noch keinen Kaffee getrunken?..[53]53
  Господи Ісусе!.. Та ти ж ще, мабуть, не пив кави?.. (Нім.)


[Закрыть]

– Звичайно, що не пив, – відповів за мене Ян.

– Du lieber Gott! Es ist ja schon zehn Uhr.[54]54
  Боже мій! Та вже ж десята година!.. (Нім.)


[Закрыть]

Вона налила мені чашку кави, дала три свіжих булки і, як завжди, зникла.

Тоді з гуком розчинилися вхідні двері, і в магазин вбіг Франц Мінцель, гладший і червоніший за брата.

– Як поживаєш, Ігнаце! – закричав він, хапаючи мене в обійми.

– Не цілуйся ти з цим дурнем, бо він зганьбив рід Міяцелів!.. – сказав мені Ян.

– Ай-я-яй! Подумаєш – рід!.. – сміючись, відповів Франц. – Наш батько приїхав сюди з порожньою торбою за плечима.

– Я з вами не говорю! – вереснув Ян.

– Я теж говорю не з вами, а з Ігнацом, – відказав Франц. – А наш дядько, – вів далі Франц, – був такий запеклий німчура, що виліз з труни за своїм нічним ковпаком, якого йому забули надіти….

– Ви ображаєте мене в моєму домі!.. – крикнув Ян.

– Я прийшов не в ваш дім, а в магазин – дещо купити… Віцеку! – звернувся Франц до хлопця. – Дай мені за гріш корка… Тільки загорни його в папір… До побачення, дорогий Ігнаце, зайди до мене сьогодні ввечері, ми погомонимо за доброю чаркою. А може, й той пан з тобою прийде, – додав він уже з вулиці, показуючи пальцем иа посинілого від люті Яиа.

– Ноги моєї не буде у підлого німця! – крикнув Ян.

Незважаючи на це, ми обидва були ввечері у Франца.

Мимохідь скажу, що не було тижня, щоб брати Мінцелі не посварилися б і не помирилися принаймні двічі. Найцікавіше те, що сварки їхні ніколи не поставали з причин матеріального характеру. Навпаки, незважаючи на прикрі непорозуміння, брати завжди ручилися один за одного, позичали один одному гроші та платили один за одного борги. Причини полягали в їх характерах.

Ян Мінцель був романтик і ентузіаст, Франц – спокійний і в’їдливий реаліст; Ян був запальним бонапартистом, Франц – республіканцем і непримиренним ворогом Наполеона III. Нарешті, Франц Мінцель визнавав своє німецьке походження, тоді як Ян урочисто твердив, що Мінцелі походять від старовинного польського роду Ментусів, які колись, може, за Ягелонів, а може, за виборних королів, оселились серед німців.

Досить було одного келиха вина, щоб Ян Мінцель почав гатити кулаком по столі або по спині сусіди за столом і верещати:

– Я відчуваю в собі старовинну польську кров!.. Німкеня не могла б мене народити!.. Нарешті, у мене є документи…

І надто довіреним особам показував два посвідчення, з яких одне належало якомусь Модзелевському, варшавському купцеві шведських часів[55]55
  Тобто часів шведського вторгнення в Польщу (1655–1660).


[Закрыть], а друге – Міллєрові, поручникові костюшкових військ. Який зв’язок існував поміж цими особами і родиною Мінцелів, я не знаю і по сей день, хоч пояснення чув не один раз.

Навіть з приводу Янового весілля між братами вибухнув скандал, бо Ян для цього урочистого випадку приготував малиновий кунтуш, жовті чоботи й шаблю, а Франц сказав, що не допустить такого маскараду під час вінчання, хоч би йому довелося звернутись до поліції. Ян заприсягся, що вб’є донощика, коли тільки той потрапить йому на очі, і до весільної вечері надів убори своїх предків Мептусів. Франц був і на вінчанні, й на весіллі і хоч з братом не розмовляв, але до паморок закружляв у танцях його жінку й мало не на смерть упився його вином.

Не обійшлося без скандалу навіть перед самою смертю Франца, який помер в 1856 році від карбункулу. Протягом трьох останніх днів брати урочисто двічі відрікались і проклинали один одного. Проте Франц усе своє майно заповів Яиові, а Ян кілька тижнів хворів з туги за братом і половину спадщини (близько двадцяти тисяч злотих) одписав якимось трьом сиротам, якими, крім того, опікувався до самої смерті.

Отака дивна то була родина!

Але я знову одійшов від теми: мав писати про Вокульського, а пишу про Мінцелів. Якби я не почував себе так бадьоро, то міг би запідозрити в собі балакучість – ознаку близької старості.

Я вже казав, що багатьох вчинків Стася Вокульського не розумію, і мені щоразу хочеться запитати: нащо воно оте все?

Отож коли я повернувся в магазин, ми майже щовечора збирались у Grossmutter нагорі: Ян і Франц Мінцелі, а часом і Малгося Пфейфер. Малгося з Яном сідали коло вікна і, тримаючись за руки, дивились на небо, Франц пив пиво з великого кухля з цинковою накривкою, бабуся плела панчоху, а я розповідав про події тих кількох років, що прожив за кордоном.

Найчастіше, звичайно, мовилось про тугу за батьківщиною, про солдатські злигодні або про битви. В такі хвилини Франц випивав подвійну порцію пива, Малгося горнулася до Яна (до мене ніхто так не горнувся), a Grossmutter спускала петлі із спиці. Коли я кінчав оповідати, Франц зітхав, розсівшись на канапі, Малгося цілувала Яна, а Ян Малгосю, бабуся ж, трясучи головою, казала:

– Jesas! Jesas!.. Wie ist das schrecklich… Aber sag mir, lieber lgnaz, wozu also bist du denn nacht Ungarn gegangen?[56]56
  Ісусе! Ісусе!.. Як це жахливо… Але скажи мені, дорогий Ігнаце, чого тобі було їздити в Угорщину? (Нім.)


[Закрыть]

– Ну, ви ж знаєте, Grossmutter, що він ходив в Угорщину на війну, – нетерпляче перебивав її Ян.

Але стара все дивувалась та хитала головою, бурмочучи сама до себе:

– Der Kaffee war ja immer gut und zu Mittag hat er sich doch immer vollgegessen… Warum hat er denn das getan?..[57]57
  Кава ж завжди була добра, й за обідом він їв удосталь… Навіщо ж він це зробив? (Нім.)


[Закрыть]

– Ви, Grossmulter, тільки й думаєте про каву та про обід! – обурювався Ян.

Навіть коли я розповідав про останні хвилини Каца та про його страшну смерть, бабуся хоч і заплакала, – вперше з того часу, як я її знав, – але тільки-но втерла сльози і взялася за свою панчоху, прошепотіла:

– Merkwurdig![58]58
  Дивно! (Нім.)


[Закрыть] Der Kaffee war ja immer gut und zu Mittag hat er sich doch immer vollgegessen… Warum hat er denn das getan?

Так. І я тепер майже щогодини говорю про Стася Вокульського. Після смерті жінки він мав певний шматок хліба, то чого ж йому було їхати в Болгарію? Заробив там такі гроші, що міг би зліквідувати магазин: то нащо ж він розширює його? Новий магазин дає йому прекрасні прибутки; то нащо він закладає ще якусь спілку?

Навіщо найняв для себе величезну квартиру? Навіщо купив екіпаж і коні? Чого він пнеться до аристократії, а нехтує купцями, які йому цього не можуть подарувати?

А з якою метою він допомагає хурщикові Висоцькому або його братові, залізничному майстрові? Навіщо кільком бідним підмайстрам допоміг відкрити майстерні? Навіщо опікується навіть якоюсь шльондрою, яка хоч і живе у черниць, але дуже шкодить його репутації?..

А який він хитрий!.. На біржі я дізнався про замах Геделя; повертаюсь у магазин, дивлюсь йому прямо в очі й питаю: Знаєш, Стасю, якийсь Гедель стріляв в імператора Вільгельма…[59]59
  11 травня 1878 року анархіст Макс Гедель вчинив невдалий замах на німецького імператора Вільгельма І.


[Закрыть]

А він спокійнісінько відповідає:

– Божевільний.

– Але цьому божевільному, – кажу я, – зітнуть голову.

– І правильно, – відповідає він, – не буде плодити божевільних.

І хоч би йому один мускул на обличчі здригнувся – нічого! Я аж остовпів від такої витримки.

Дорогий Стасю, ти хитрий, але й у мене є голова на плечах: знаю я більше, ніж ти гадаєш, гірко мені тільки те, що ти мені недовіряєш. Бо порада друга і старого солдата могла б остерегти тебе не від одної дурниці, якщо не від ганьби…

Проте нащо мені говорити, що я думаю, – нехай за мене говорить хід подій.

На початку травня ми перебралися в новий магазин, який складається з п’ятьох величезних залів. У першому, ліворуч від входу, продаються тільки російські тканини: ситець, міткаль, шовки та оксамити. Другий зал наполовину зайнятий тими самими тканинами, наполовину дрібними предметами туалету: капелюшами, комірцями, галстуками, парасольками. В головному залі, навпроти входу – найрозкішніша галантерея: з бронзи, з майоліки, з кришталю, з слонової кості. Поряд, праворуч – іграшки, а також дерев’яні та металеві речі, і в останньому – гумові та шкіряні товари.

Це я так влаштував на свій смак; не знаю, чи добре воно вийшло, але бог свідок, що старався зробити якнайкраще. Зрештою, я питав поради і в Стася Вокульського, але він, замість щось порадити, тільки знизував плечима та усміхався, немов хотів сказати: «А мені яке діло?»

Дивна він людина! Спаде йому на думку геніальний план, виконає його в загальних рисах, а про» деталі йому зовсім байдуже. Він сказав перевести магазин в нове приміщення, зробив його осередком торгівлі російськими тканинами і закордонною галантереєю, зорганізував адміністрацію. Але зробивши це, він зовсім не втручається в справи магазину: робить візити великим панам, їздить своїм екіпажем в Лазенки[60]60
  Лазенки – найбільший варшавський парк.


[Закрыть] або зникає десь безслідно, а до магазину забігає не більш як на дві години. При чому він весь час розгублений, роздратований, немов чогось чекає або чогось боїться.

Але яке це золоте серце!

Соромно признатися, але мені було трохи прикро перебиратись у нове приміщення. Та з магазином ще півбіди: я, звичайно, волію працювати у величезному магазині на зразок паризьких, аніж у такій крамничці, як наш попередній магазин. Жаль мені було моєї кімнати, де я прожив двадцять п’ять років! Оскільки чинність контракту кінчалась у половині липня, я сидів собі в своїй кімнатці, поглядаючи то на стіни, то на меблі, то на грати, які нагадували мені присмпі хвилини, проведені в Замості. «Господи милостивий! – думав я. – Як я все це зрушу з місця? Як перевозитиму на нову квартиру?..»

Коли одного дня, десь у половині травня (якраз тоді поширились певні чутки про сталий мир), перед самим закриттям магазину підходить до мене Стась і каже:

– Ну, що ж, старий, час би вже перебиратись на нову квартиру.

В цю хвилину я відчув, ніби з мене витекла вся кров.

А він каже далі:

– Ходімо зі мною, покажу тобі нову квартиру, яку я найняв для тебе в цьому самому домі.

– Як так найняв? – питаю його. – Я мушу договоритися з хазяїном про ціну.

– Вже заплачено! – відповів він.

Взяв мене під руку й веде через задні двері в сіни.

– Але ж, – кажу, – це приміщення зайняте.

Замість відповіді він одчиняє двері по другий бік сіней… Входимо… слово честі – вітальня!.. Меблі оббиті утрехтським оксамитом, на столах альбоми, на вікнах майоліка… Під стіною книжкова шафа…

– Ось тобі, – мовить Стась, показуючи книжки в розкішних оправах, – три історії Наполеона Першого, життєписи Гарібальді й Кошута, історія Угорщини…

Книжками я був дуже задоволений, але вітальня, скажу правду, справила на мене прикре враження. Стась помітив це і, усміхаючись, раптом відчинив другі двері.

Господи милосердний!.. Та ця ж друга кімната – точнісінько моя кімната, в якій я прожив двадцять п’ять років.

Вікно загратоване, зелена фіранка, мій чорний стіл… А під стіною навпроти моє залізне ліжко, двостволка і футляр з гітарою…

– Як? – питаю я. – Значить, мої речі вже перенесли?

– Так, перенесли все до останнього цвяшка, навіть підстилку для Іра.

Може, це кому-небудь здається смішним, але мені на очі набігли сльози… Я дивився на його суворе обличчя, на смутні очі, і мені трудно було уявити, що цей чоловік такий догадливий та делікатний. Бо ніхто ж йому про це не нагадував. Але він сам дорозумівся, що я можу сумувати за колишнім житлом, і сам простежив, щоб були перенесені всі мої лахи.

Щаслива була б жінка, з якою б він одружився (у мене навіть є для нього пара…); але він, мабуть, не одружиться.

В голові у нього бродять якісь дикі думки, та, на жаль, не про одруження!.. Бо вже скільки поважних осіб приходило в наш магазин нібито за покупками, а насправді сватати Стася, і все даремно!

Є така собі пані Шперлінгова, вона має сто тисяч карбованців готівкою і гуральню. Чого тільки вона у нас не купила, і все задля того, щоб запитати мене:

– Ну як, пан Вокульський не збирається женитись?

– Ні, пані добродійко…

– Шкода! – каже папі Шперлінгова, зітхаючи. – Прекрасний магазин, чималий капітал, та все це розлізеться… без хазяйки. Якби пан Вокульський знайшов собі якусь поважну та заможну жінку, він міг би навіть збільшити свій кредит.

– Святі слова, пані добродійко… – відповідаю я.

– Adieu, пане Жецький, – каже вона (і платить у касу двадцять або й п’ятдесят карбованців). – Тільки не прохопіться панові Вокульському, що я говорила про одруження. Бо він ще подумає, що стара баба полює на нього… Adieu, пане Жецький. «Навпаки, неодмінно скажу йому про це…»

Я й зараз думаю, що на місці Вокульського негайно одружився б із тією багатою вдовою. Яка вона статурна, Herr Jesas!..

Або от Шметерлінг, шкіряник. Щоразу, коли ми звіряємо рахунки, він каже:

– А чи не думає, теє-то, як його, пан Вокульський, теє-то, як його, женитись?.. Бо то хлоп, теє-то, як його, як вогонь, а карк, як у бика… Щоб мене грім убив, теє-то, як його, коли б я не віддав за нього дочки, а посаг, теє-то, як його, тисяч на десять на рік товару… Ну?

Або ще радник Вронський. Небагатий, тихенький, але щотижня купує у нас хоч би пару рукавичок і щоразу питає:

– Та як же не згине Польща, коли такі, як Вокульський, не женяться!.. Бо то ж – боже ти мій! – чоловік навіть посагу не потребує, отож міг би взяти панянку, яка – боже ти мій! – і на роялі грає, і добра господиня, і мови знає…

Таких сватів десятки переходять через наш магазин. Деякі матері, тітки або й батьки просто приводять до нас панночок на відданні. Мати, тітка чи батько щось там купують на карбованця, а панна тим часом ходить по магазину, сідає, береться в боки, аби звернути увагу на свою фігуру, висуває наперед праву ніжку, потім ліву ніжку, потім підіймає ручку… І все для того, щоб спіймати Стася, а його або нема в магазині, або як і є, то навіть не дивиться на товар, немов хоче сказати: «Оцінкою товару займається пан Жецький».

За винятком родин, в яких є дорослі дочки, а також вдів та панночок на відданні, які відвагою могли б позмагатися з угорською піхотою, мій бідний Стась не користується симпатією. Та воно й не дивно – він обурив проти себе всіх мануфактурних фабрикантів і купців, котрі продають їхні товари.

Одного разу в неділю (трапляється зі мною це дуже рідко) зайшов я в ресторанчик поснідати. Чарка ганусівки з шматочком оселедця коло шинквасу та порція рубців і чвертка портеру за столиком – ото моя гульня! Заплатив за все менше карбованця, але скільки наковтався диму, скільки наслухався!.. Вистачить з мене на кілька років.

В душній і темній, як коптильня, кімнаті, де мені подали рубці, за одним столом сиділо якихось шість добродіїв.

Це були вгодовані й добре одягнені люди, мабуть, купці, домовласники або й фабриканти. Кожен з них виглядав на людину з трьома або і п’ятьма тисячами річного прибутку.

Оскільки ні я не знав цих добродіїв, ні вони мене, не можу сказати, що вони навмисне підвезли мені візка. Але уявіть собі такий збіг обставин: коли я увійшов у кімнату, вони говорили про Вокульського. Хто саме говорив, в густому диму не можна було добачити, та я з сорому й не міг підвести очей від тарілки.

– Зробив кар’єру! – говорив грубий голос. – Замолоду прислуговував таким, як ми, а на старість хочеться йому підлабузнюватись до великого панства.

– А це теперішнє велике панство, – додав добродій ядушливим голосом, – варте стільки, скільки й він. Де це видано, щоб раніш у графському домі приймали колишнього продавця, який розбагатів на жінчиному посагу… Всі горобці сміялися б!

– Одруження – дрібниця, – відповів грубий голос, трохи закашлявшись, – вигідно оженитися – не ганьба. А от мільйони, які він нажив на поставках під час війни, здалека пахнуть тюрмою.

– Кажуть, що він не крав, – стиха озвався третій.

– В такому разі у нього немає мільйонів! – гримнув бас. – Ну, то чого він тоді гне кирпу?.. Чого пнеться до аристократії?..

– Кажуть;– озвався ще один голос, – що хоче створити спілку з самих шляхтичів…

– Ага!.. Щоб обскубти їх, а потім вшитися, – додав ядушливий.

– Ні, – мовив бас, – від тих поставок він не одмиється навіть сірим милом. Галантерейний купець робить поставки! Варшав’як їде в Болгарію!..

– Ваш брат, інженер, їздив на заробітки ще далі, – озвався тихий голос.

– Так, їздив! – перебив бас. – То, може, він ще й ситець привозив з Москви? Ні, тут інша зачепенька: Вокульський підриває вітчизняну промисловість!..

– Ех-хе-хе!.. – засміявся якийсь новий голос. – Це вже купця не обходить. Купець на те й купець, щоб продавати товар дешевше, а заробити якнайбільше. Хіба ж не так?.. Ех-хе-хе…

– В усякому разі, я не дав би й шеляга за його патріотизм, – відказав бас.

– Але кажуть, – озвався тихий голос, – що той Вокульський довів свій патріотизм не тільки на словах…

– Тим гірше! – перебив бас. – Доводив, поки був голий, а як забряжчали карбованці в кишені – охолов.

– Ну, у нас завжди кого-небудь підозрівають або в зраді батьківщини, або в злодійстві! Не гаразд!.. – обурювався тихий голос.

– А чого ви його так захищаєте?.. – спитав бас, грюкаючи стільцем.

– Захищаю тому, що трохи про нього чув, – відповів тихий голос. – Працює у мене хурщиком один такий Висоцький; він помер би був з голоду, якби Вокульський не поставив його на ноги…

– За гроші, нажиті в Болгарії!.. Добродійник!

– Інші, пане добродію, розбагатіли коштом громадських фондів – і байдуже! Ех-хе-хе!..

– В усякому разі, він – темна особа, – зробив висновок ядушливий. – Кидається на всі боки, магазину не пильнує, ситець завозить, шляхту, мабуть, обшахровує…

Користуючись тим, що хлопець приніс їм нові пляшки, я нишком вислизнув з кімнати. Я не втрутився в ту розмову, бо, знаючи Стася з дитинства, міг би сказати їм тільки два слова: «Ви падлюки».

І все це люди базікають у той час, коли я тремчу зо страху за його майбутнє, коли, лягаючи і встаючи, питаю сам себе: «Що він робить? Нащо робить? І що з цього вийде?..»

І все це базікають при мені, коли я тільки вчора бачив на власні очі, як залізничний майстер Висоцький упав йому до ніг і дякував за перевод до Скерневиць та грошову допомогу…

Простий чоловік, а який порядний: привіз з собою десятирічного сина і, показавши йому Вокульського, промовив:

– Подивись, Петрусю, на оцього пана, бо він – наш найбільший добродійник… Якби він коли-небудь захотів, щоб ти одрубав руку задля нього, то одрубай, бо й тоді ще не віддячиш йому за всі його добродійства…

Або та дівчина, що живе у черниць. Вона писала йому: «Я пригадала одну молитву, яку знала в дитинстві, і буду молитися за вас…»

От вам прості люди, от вам пропащі жінки! Хіба у них не більше шляхетних почуттів, аніж у нас, городян-панів, що по всьому місту вихваляються своїми доброчинствами, в які самі не вірять. Стась правильно робить, що опікується тими бідними людьми, хоч… міг би цікавитись ними з меншим запалом…

Саме цей запал турбує мене, як подумаю про його нові знайомства.

Пам’ятаю, на початку травня заходить у магазин якийсь дуже непоказний добродій (руді бакенбарди, гидкі очі), кладе на конторку візитну картку й каже каліченою мовою:

– Прошу сказати пан Вокульський, сьогодні буду сьома…

І більш нічого. Подивився я на картку, читаю: «Вільям Коллінз, учитель англійської мови». Що воно за кумедія?..

Не буде ж Вокульський учитись англійської мови!..

Проте я все зрозумів на другий день[61]61
  Жецький мав підстави вбачати в Коллінзі англійського політичного емісара.


[Закрыть], коли прийшли телеграми про замах Геделя… Або ще одне знайомство: якась пані Мелітон, котра вшановує нас своїми візитами з того часу, як Стась повернувся з Болгарії. Маленька, худюща, язиком меле, мов деркачем, але відчуваєш, що зайвим словом не прохопиться. Влітає якось до нас у магазин наприкінці травня: