Текст книги "Лялька"

Автор книги: Болеслав Прус

сообщить о нарушении

Текущая страница: 50 (всего у книги 57 страниц)

– Умираю!..

Йому здалося, що його заливає кров, що розриваються груди, він звивався від болю і раптом заридав.

– Господи милосердний!.. Господи милосердний!.. – повторював він, хлипаючи.

Залізничник підповз до нього й обережно підсунув йому руку під голову.

– Плачте, вельможний пане!.. – казав він, схилившись над ним. – Плачте і покладайтесь на ім’я господнє… Покладатиметесь ви на нього недаремно… «Хто віддай себе під опіку господню і всім серцем щиро йому вірить, той сміливо може сказати: «Бог мені заступа й оборона, він не допустить на мене нічого лихого… А з тенет лукавих мене визволить…» Нащо, ваша вельможність, те багатство, нащо ті скарби!.. Всё людину зрадить, тільки бог не зрадить…

Вокульський припав лицем до землі. Йому здалося, що разом з слізьми з його серця спливають біль, розчарування й розпач. Порушена думка почала набувати рівноваги.

Він уже усвідомлював, що робив, і зрозумів, що в нещасну хвилину,? рли його все зрадило, вірними лишились земля, проста людина й бог.

Він потроху заспокоювався, все рідше схлипував і відчув у всьому тілі таку слабість, що міцно заснув.

Коли він прокинувся, – світало; сів, протер очі, побачив поруч з собою Висоцького і все пригадав.

– Довго я спав?

– Хвилин з п’ятнадцять, а може, з півгодини, – відповів залізничник.

Вокульський вийняв гаманця, дістав з нього кілька сторублівок і, даючи їх Висоцькому, сказав:

– Знаєш… вчора я був п’яний… Не кажи нікому нічого, що тут було. А це… твоїм дітям…

Залізничник впав йому до ніг.

– Я думав, ваша вельможність, що ви все втратили, і через те…

– Правду кажеш! – задумливо відповів Вокульський. – Я втратив усе… крім багатства. За тебе я не забуду, хоч… краще б мені не жити на світі.

– Я теж оце подумав, що такий пан, як ви, не шукав би на себе біди, хоч би втратив усі гроші. Це зробила людська злість. Але прийде й на неї кінець. Бог правду бачить, та не скоро скаже, от побачите…

Вокульський підвівся з землі й пішов до станції. Потім раптом обернувся до Висоцького і сказав:

– Як будеш у Варшаві, то зайди до мене. Але нікому ні слова про те, що тут сталось…

– Богом присягаюсь, не скажу! – відповів Висоцький і зняв шапку.

– А іншим разом… – додав Вокульський, кладучи йому руку на плече, – іншим разом… як побачиш такого чоловіка… – розумієш?.. – як побачиш, то не рятуй його…

Коли хтось хоче добровільно стати з своєю кривдою перед судом господнім, то не заважай йому… Не заважай!..

Розділ чотирнадцятий
ЩОДЕННИК СТАРОГО ПРОДАВЦЯ

Політична ситуація виясняється все виразніше. Маємо вже аж дві коаліції. З одного боку Росія з Туреччиною, з другого – Німеччина, Австрія і Англія. А це означає, що в будь-яку хвилину може вибухнути війна, яка розв’яже надзвичайно важливі питання.

Але чи буде війна? Бо ми завжди любимо себе обманювати. Отже, вона таки буде, цього разу неодмінно. Лісецький казав мені, що я кожного року провіщаю війну, а її все нема. Йолоп він, делікатно кажучи. Одна річ – колись, а друга – тепер.

Читаю я, наприклад, в газетах, що Гарібальді провадить агітацію в Італії проти Австрії. А навіщо, спитайте мене?..

Бо сподівається великої війни! Та й це ще не все: через кілька днів я чую, що генерал Тюрр всіма святими закликає Гарібальді не робити італійцям клопоту.

Що це означає? В перекладі на зрозумілу мову це означає: «Не турбуйтесь, італійці, Австрія й так віддасть вам Трієст, якщо виграє війну. А якщо з вашої вини програє, то ви не дістанете нічого…»

Це дуже знаменні факти – і заклики Гарібальді, й умовляння Тюрра. Гарібальді агітує, бо бачить, що війна неминуча, а Тюрр заспокоює, бо бачить, що станеться далі.

Та коли саме вибухне війна? В кінці червня чи в липні?..

Так міг би думати недосвідчений політик, але не я.

Бо німці не почнуть війни, не забезпечивши себе з боку Франції.

Як же вони себе забезпечать? Шпрот каже, що на це немає способу, а я бачу, що є, та ще й дуже простий.

О, Бісмарк – хитрий лис, я все більше в цьому переконуюсь!..

Бо навіщо Німеччина й Австрія залучили до свого союзу Англію?.. Ясна річ, для того, щоб налякати Францію і схилити її до об’єднання з ними. Це станеться так.

В англійській армії служить молодий Наполеончик, Люлю, і воює з зулусами в Африці, як воював його дідусь, Наполеон Великий. Коли англійці закінчать війну, вони проголосять Наполеона генералом і скажуть французам:

– Дорогі сусіди! Ось вам Бонапарт, який воював у Африці і вкрив там себе безсмертною славою, як його дід.

Зробіть його своїм імператором, а ми вам за те всілякою дипломатією викрутимо у німців Ельзас і Лотарінгію. Ну, заплатите їм кілька мільярдів, але ж це краще, ніж провадити нову війну, яка коштуватиме вам десять мільярдів, та ще й невідомо, чим кінчиться…

Французи, звичайно, зроблять Люлю імператором, одберуть свої землі, заплатять гроші, укладуть союз з Німеччиною, а вже тоді Бісмарк, маючи стільки грошей, покаже, на що він здатний!

О, Бісмарк мудра голова! І вже, хто-хто, а він зможе здійснити свій план. Я вже давно збагнув, що в нього добре казанок варить, і він мені сподобався, тільки я нікому цього не казав… То, чоловіче добрий, штука! Він одружений э дочкою Путткамера, а Путткамери, як відомо, – родичі Міцкевича. До того ж кажуть, що він дуже любить поляків і навіть радив синові німецького наслідника вчитися польської мови…

Ну, якщо цього року не буде війни… Отоді я розкажу Лісецькому казку про дурника! Він, чудило, думає, що політична мудрість полягає в тому, аби ні в що не вірити.

Дурниці!.. Політика полягає в комбінаціях, які виникають з порядку речей.

Отже, хай живе Наполеон IV. Бо хоч про нього зараз ніхто не думає, але я певний, що в цьому розгардіяші він відіграє головну роль. А якщо вміючи поведе діло, то не тільки даром відбере Ельзас і Лотарінгію, а ще й розширить кордони Франції до самого Рейну. Аби тільки Бісмарк не догадався вчасно та не зміркував, що використовувати Бонапарта – однаково, що запрягати лева в тачку.

Мені навіть здається, що в цьому єдиному питанні Бісмарк помилиться. І, правду кажучи, я його не пожалію, бо ніколи йому не довіряв.

Щось із моїм здоров’ям не все гаразд. Не скажу, щоб мене щось боліло, а так якось… Ходити довго не можу, апетиту немає, навіть не дуже хочеться писати.

В магазині мені майже нічого робити, там уже хазяйнує Шлангбаум, а я так, між іншим, займаюся справами Стаха. До жовтня Шлангбаум має остаточно розплатитися з нами. Бідувати мені не доведеться, бо добрий мій Стах забезпечив мені півтори тисячі карбованців річної пенсії до смерті; але як подумаю, що незабаром уже ні до чого не матиму права в магазині…

Не варто жити… Якби не Стах і не Наполеончик, то часом так стане тяжко, що заподіяв би собі не знати що…

Хто його знає, старий товариш Каце, чи не найрозумніше зробив ти? Правда, у тебе тепер нема ніяких надій, але зате ти не боїшся й розчарувань… Я не кажу, що боюсь їх, бо ж ні Вокульський, ні Бонапарт… Але, однак, щось воно не те…

Як я стомився!.. Мені вже навіть важко писати. Хотілося б кудись поїхати… Боже мій, я ж двадцять років не виглядав за варшавські околиці! А так мені хочеться часом ще раз перед смертю глянути на Угорщину… Може б, я на давніх бойовищах знайшов хоч кістки старих товаришів…

Гей, Каце, Каце!.. Пам’ятаєш ти той дим, той свист і сигнали?.. Яка тоді була зелена трава і як світило нам сонце!..

Нічого не вдієш, доведеться вибратися в подорож, подивитись на гори й ліси, викупатись в сонці й повітрі широких рівнин і почати нове життя. Може, я навіть виїду куди-небудь у провінцію, ближче до пані Ставської, бо що ще залишається робити пенсіонерові?..

Цей Шлангбаум – дивна людина; знаючи його злидарем, я ніколи б і не подумав, що він колись так задере носа. А тепер бачу, що через Марушевича він уже зазнайомився з баронами, а через баронів з графами, не може ще тільки достукатись до князя, який з євреями дуже чемний, але й не підпускає їх до себе дуже близько.

І в той час, коли Шлангбаум задирає носа, в місті проти євреїв зчиняється галас. Щоразу, коли я заходжу на пиво, хто-небудь лає Стаха за те, що продав магазин євреям.

Радник нарікає, що євреї відбирають у нього третю частину пенсії; Шпрот вважає, що євреї перешкоджають йому в його справах; Лісецький плаче, що Шлангбаум звільняє його з роботи від святого Яна, а Клейн мовчить.

Вже й у газетах починають писати проти євреїв, а найдивніше, що навіть доктор Шуман, caм їхньої віри, одного разу мав зі мною таку розмову:

– От побачите, пане Жецький, що років через кілька будуть з євреями великі неприємності.

– Прошу пробачення, пане докторе, – кажу, – ви ж самі недавно хвалили їх!..

– Хвалив, бо це таки геніальна раса, але натура у них підла. Уявіть собі, пане Жецький, що Шлангбауми, старий і молодий, хотіли мене обдурити, мене… «Ага, – думаю, – повертаєш назад голоблі, коли тебе полапали за кишеню…»

І, правду кажучи, я остаточно втратив повагу до Шумана.

А чого тільки вони не вигадують на Вокульського!..

Мрійник, ідеаліст, романтик… Може, за те, що нікому не вчинив свинства?..

Коли я розповів Клейнові про нашу розмову з Шуманом, він сказав:

– Він каже, що неприємності з євреями будуть через кілька років? Можете його заспокоїти – вони почнуться раніше…

– Господи милостивий! – кажу я. – Чого ж це так?

– Бо ми їх добре знаємо, хоч вони починають і до нас підлизуватись… – відповів Клейн. – Це спритні людці, але вони помилилися… М и знаємо, на що вони здатні, якби мали силу.

Досі я вважав, що Клейн людина поступова, дуже поступова, а тепер бачу, що він дуже відсталий. До того ж, що означає «ми», «до нас»?

А це вік, що настав після вісімнадцятого, того віку, який написав на своїх знаменах; свобода, рівність і братерство?

За що ж я, в чорта, бився з австріяками? За що гинули мої товариші?

Дурниці! Імператор Наполеон IV все це виправить!

Тоді Шлангбаум перестане бути нахабою, Шуман не вихвалятиметься своїм єврейством, а Клейн не буде їм погрожувати.

І цей час уже недалеко, бо навіть Стах Вокульський…

Ах, як я стомився! Треба таки кудись виїхати.

Не настільки ж я старий, щоб думати цро смерть; але, боже мій, коли рибу вийняти з води, навіть наймолодшу і найздоровшу, вона однаково здохне без звичного середовища…

Чи не став я такою рибою, витягненою з води? В магазині вже всім порядкує Шлангбаум і, щоб показати свою владу, вигнав швейцара й інкасатора тільки за те, що вони не виявляли до нього належної пошани.

Коли я попросив за них, він із злістю відповів:

– Ви тільки подивіться, як вони ставляться до мене і як до Вокульського!.. Вони не кланялись йому так низько, як мені, але в кожному русі, в кожному погляді видно було, що вони готові за ним у вогонь…

– То й ви, пане Шлангбауме, хочете, щоб вони йшли за вами в вогонь? – запитав я.

– Звичайно! Вони ж їдять мій хліб, я даю їм заробіток.

Я думав, що Лісецький, який чув цю балачку, загилить його в вухо – так він посинів зі злості. Проте він стримався і тільки спитав:

– А ви знаєте, пане Шлангбаум, чому ми за Вокульським пішли б у вогонь?

– Бо він має більше грошей! – відказав Шлангбаум.

– Ні, пане Шлангбаум. Через те, що він має те, чого не маєте і не можете мати ви, – відповів Лісецький, б’ючи себе в груди.

Шлангбаум почервонів як буряк.

– Що таке? – закричав він. – Чого я не маю?.. Пане Лісецький, ми не можемо працювати вкупі… ви ображаєте мої релігійні обряди…

Я схопив Лісецького за руку й відтягнув за шафи.

Образа Шлангбаума всіх розсмішила. Тільки Земба (він один з усіх продавців залишається в магазині) спалахнув і закричав:

– Хазяїн правду каже… не можна знущатися з віри, бо віра – свята річ!.. Де ж свобода совісті?.. Де прогрес?..

Де цивілізація?., емансипація?..

– Чортів підлизник, – пробурмотів Клейн, а потім шепнув мені на вухо:

– Хіба не правду каже Шуман, що вони таки діждуться свого?.. Ви бачили його, який він був колись і який тепер?..

Звичайно, я вилаяв Клейна, бо яке він має право залякувати своїх співгромадян якимись неприємностями?

А все-таки не можу не признатись сам собі, що Шлангбаум дуже змінився за рік.

Колись він був тихий та плохий, а тепер став нахабний і гордовитий; колись мовчав, як його кривдили, а тепер сам горлає без ніякого приводу. Колись називав себе поляком, а тепер хизується своїм єврейством. Колись він навіть вірив у благородність та безкорисливість, а тепер у нього тільки й мови, що про гроші та зв’язки. З цього може вийти щось погане!..

Зате перед покупцями він удвоє гнеться, а графам і навіть баронам готовий п’яти лизати. Але з підлеглими – просто гіпопотам: тільки й знає що фиркає та не дає кроку ступити. Погано виходить… А проте ні радник Шпрот, ні Клейн, ні Лісецький не мають права погрожувати йому якимись неприємностями.

І що ж я важу тепер у магазині при такому драконові?

Складаю рахунок – він заглядає мені через плече; зроблю яке-небудь розпорядження – він зараз же голосно його повторює. В магазині він мене ігнорує, при знайомих та покупцях весь час тільки й говорить: «Мій друг Вокульський… мій знайомий барон Кшешовський… мій продавець Жецький…» А коли ми залишаємось самі, називає «мій дорогий Ігнасю». Разів кілька я дуже делікатно дав йому зрозуміти, що ці пестливі назвиська мені неприємні. Але він, чудак, навіть не зрозумів цього; а я маю звичку довго терпіти, поки нарешті мене прорве. У Лісецького це виходить раптово, тому Шлангбаум поважає його.

Треба визнати, що Шуман теж має рацію, коли казав, що ми з діда-прадіда тільки й думаємо, як би прогайнувати своє майно, а вони – як би його набути. З цього погляду вони вже могли б завоювати першість, якби вартість людства вимірювалась тільки грішми. Але це не моє діло!..

Оскільки в магазині мені майже нічого робити, я все частіше думаю про подорож в Угорщину. Двадцять років не бачити ні поля, ні лісу… Це ж страх!

Я вже почав клопотатись про паспорт, думав, що на це потрібно буде з місяць часу. Але за цю справу взявся Вірський, і от тобі на! за чотири дні маю паспорт. Я аж злякався…

Тепер уже нічого не вдієш, треба їхати хоч на кілька тижнів. Мені здавалось, що чимало часу відберуть приготування до виїзду… Де там! Втрутився знову Вірський, одного дня купив мені сундука, другого спакував мої речі й каже: «Їдьте!»

Я аж розсердився. Чого це вони, чортяки, хочуть мене позбутися? Я сказав усім назбитки розпакувати речі й накрити сундук килимом, щоб він мене не дратував. А з другого боку так хочеться поїхати… так хочеться…

Але перше треба трохи набратись сили. Бо в мене так само нема апетиту, я худну, погано сплю, хоч цілий день ходжу сонний; почала чогось паморочитись голова, б’ється серце… Ну, та воно все минеться…

Клейн також щось не такий уже бадьорий. Спізнюється на роботу, носить з собою якісь книжечки, ходить на якісь збори… А найгірше те, що він уже взяв тисячу карбованців, яку йому призначив Вокульський, і витратив за один день. А на що?..

Незважаючи на все це, він хороший хлопець. А найкраще про його порядність свідчить те, що навіть баронеса Кшешовська не вигнала його з свого дому, де він і досі живе на четвертому поверсі, завжди тихо, скромно, нікому не заважаючи.

Аби тільки йому якось позбутися отих непотрібних стосунків; бо у євреїв неприємностей може не бути, а от у нього!..

Наведи його, господи, на розум і захисти!

Кумедну і повчальну історію розповів мені Клейн.

Я сміявся до сліз, а заразом дістав ще один доказ божої справедливості навіть у дріб’язкових справах. «Тріумф безбожників – короткий», – говорить, здається, святе письмо чи котрийсь з отців церкви. Та хто б це не сказав, а справедливість цих слів здійснилась на баронесі й на Марушевичі.

Як відомо, баронеса, позбувшись Малеського й Паткевича, наказала двірникові ні в якому разі не наймати квартири студентам на четвертому поверсі, хоч би вона вік стояла порожня. І кімната студентів таки стояла кілька місяців пусткою, зате було так, як хотіла хазяйка.

Тим часом додому повернувся барон і, звичайно, взяв управління будинком у свої руки. А оскільки барон завжди потребував грошей, то його дуже іритувала заборона баронеси щодо кімнати на четвертому поверсі, яка зменшувала прибутки на сто двадцять карбованців на рік.

До того ж барона під’юджував і Марушевич (воли вже помирились!), який знову тягнув з барона гроші позичками.

– Нащо вам, бароне, – казав він йому, – перевіряти кожного, хто хоче найняти вашу кімнату, студент він чи не студент? Нащо вам цей клопіт? Якщо людина не в мундирі, то, значить, і не студент; а як заплатить за місяць наперед, то брати, та й квит!

Барон цілком пристав на цю пораду і навіть сказав двірникові, коли трапиться наймач кімнати, одразу прислати його до нього нагору. Двірник, звичайно, розказав про це жінці, а жінка Клейнові, а тому хотілось мати сусідами людей, які найбільш відповідали його смакам.

Отже, днів через кілька після цього розпорядження до барона зайшов якийсь франт з чудною фізіономією, а ще чудніше вбраний: його штани не пасували до жилетки, жилетка – до сюртука, а галстук – до всього.

– В вашому домі, пане барон, наймається холостяцька кімната зa десять карбованців на місяць? – спитав він.

– Наймається, – відповів барон. – Можете її подивитись.

– Ну, це зайве! Я певен, що ви, пане барон, не наймали б поганої кімнати. Можна внести завдаток?

– Будь ласка, – відповів барон. – А оскільки ви мені вірите на слово, то й я не питатиму вас ні про що більше…

– О, якщо ви такі ласкаві…

– Добре вихованим людям вистачає взаємного довір’я, – відказав барон. – Отже, сподіваюсь, що ні я, ні моя дружина, особливо моя дружина, не матимемо приводу на вас нарікати…

Молодик палко потиснув йому руку.

– Даю вам слово честі, – сказав він, – що ніколи не заподіємо вашій дружині ніякої прикрості, бо вона, мабуть, несправедливо думає про нас…

– Досить! Досить, добродію! – перебив його барон, узяв завдаток і видав розписку.

Коли молодик вийшов, барон викликав до себе Марушевича і сказав йому збентежено:

– Не знаю, – чи не впоров я дурниці… Квартирант уже є, але, наскільки я пам’ятаю, як мені про них розказували, боюсь, чи не є він один із тих трьох студентів, що їх вигнала моя дружина…

– Хіба не однаково? – зробив висновок Марушевич. – Аби наперед платили.

Другого дня вранці в кімнату вселилися три молодики, але так тихо, що їх ніхто навіть не бачив. Ніхто також не звернув уваги, що вони вечорами зустрічаються і про щось радяться з Клейном. А через кілька днів до барона прибіг розлючений Марушевич і закричав:

– А ви знаєте, пане барон, що це ті самі босяки, яких вигнала пані баронеса? Малеський, Паткевич…

– Мені байдуже, – відповів барон. – Дружині моїй вони не докучають, аби платили…

– Але мені вони докучають! – закричав Марушевич. – Якщо вікно у мене відчинене, один з них стріляє мені в кімнату горохом з дмухавки, а це не зовсім приємно. А коли у мене збираються гості або зайде яка-небудь дама (додав він тихо), вони так тарабанять мені в шибки горохом, що в кімнаті не можна всидіти… Мені це заважає, це мене компрометує… Я буду скаржитись в поліцію!

Звичайно, барон сказав про це своїм мешканцям і попросив їх не стріляти більше в вікна Марушевича. Але якщо Марушевич приймав у себе яку-небудь даму, а це траплялось досить часто, один з хлопців вихилявся через вікно й горлав:

– Двірник! Двірник!.. Чи не знаєте, яка то пані пішла до Марушевича?

Найчастіше двірник взагалі не знав, чи пішла до Марушевича якась пані, але після такого запитання про це знав весь будинок.

Марушевич аж пінився, тим більш, що барон на його скарги звичайно відповідав:

– Ви самі мені радили, щоб я заселив порожню кімнату.

Принишкла й баронеса, бо з одного боку боялась чоловіка, а з другого – студентів.

Таким чином баронеса за свою злість і мстивість, а Марушевич за інтриги були покарані однією рукою, а Клейн дістав собі товариство, якого прагнув.

Ні, є таки справедливість на світі!..

Цей Марушевич, їй же богу, не має сорому!

Сьогодні він прибіг до Шлангбаума зі скаргою на Клейна.

– Пане Шлангбаум, – заявив він, – один з ваших службовців, який мешкає в будинку баронеси Кшешовської, просто компрометує мене…

– Як же він вас компрометує? – запитав Шлангбаум, широко розкривши очі.

– Він буває у тих студентів, вікно яких виходить у двір. А вони заглядають у мої вікна, стріляють у шибки горохом, а як збереться компанія, то кричать, що у мене картярське кубло!..

– Пан Клейн з липня не служитиме у мене, – відказав Шлангбаум, – Краще поговоріть про це з паном Жецьким, вони давно один одного знають.

Марушевич тоді причепився до мене і знову розказав, як студенти називають його шулером та компрометують дам, котрі у нього бувають. «Уявляю собі, які то дами!» – подумав я, а вголос відказав:

– Пан Клейн цілий день сидить у магазині, то як же він може відповідати за своїх сусідів?

– Так, але пан Клейн має з ними якийсь шахер-махер.

Це він намовив їх знов оселитися в нашому домі, він буває у них, а вони в нього.

– Молодого до молодих і вабить, – заперечив я.

– Але нащо я маю через це терпіти?.. Нехай він їх вгамує або… я подам на них усіх в суд.

Дикі претензії: щоб Клейн Гамував студентів, а може, ще й вихваляв перед ними Марушевича! Звичайно, я остеріг Клейна і сказав йому, що це був би скандал, аби він, службовець Вокульського, був замішаний у справу про якісь там студентські вихватки.

Клейн вислухав і знизав плечима.

– А що мені до того! – відповів він. – Я, може, повішав би такого пройдисвіта, але не стрілятиму йому в шибки горохом і не називатиму його шулером. Що мені до того картярського кубла?

Має рацію! Тому я не сказав йому більше ні слова.

Треба їхати! Треба їхати!.. Аби тільки Клейн не вплутався в яку-небудь дурну історію. Вони просто як малі діти: хочуть перебудувати світ, а бавляться такими дурницями. d Або я дуже помиляюсь, або ми стоїмо на порозі надзвичайних подій.

В травні Вокульський поїхав з панною Ленцькою і паном Ленцьким до Кракова і сказав мені, що не знає, коли повернеться, можливо, через місяць. Тим часом повернувся він не через місяць, а другого дня, і такий вимучений, що жаль живий був на нього дивитись. Жах, що з ним сподіялось за одну добу!

Коли я питав його, що сталося, чого він вернувся, він спочатку вагався, а потім сказав, що одержав телеграму від Сузіна і їде в. Москву. Але через день передумав і сказав, що в Москву вже не поїде.

– А якщо то важлива справа? – спитав я.

– К чорту всі справи! – пробурмотів він і махнув рукою.

Тепер він цілі дні не виходить з дому і переважно лежить. Я був у нього, але побачив, що він дуже роздратований; слуга сказав мені, що він звелів нікого не приймати.

Я послав до нього Шумана, але Стах і з ним не захотів говорити, тільки сказав, що лікарі йому не потрібні. Та Шуманові цього було мало; як чоловік допитливий, він узявся розслідувати цю справу і довідався про незвичайні речі.

Він каже, що Вокульський вийшов з поїзда опівночі у Скерневицях, удаючи, ніби одержав телеграму, а потім зник із станції й повернувся аж на світанку, викачаний у землі й йеначе п’яний. На станції думали, що він справді підпив і заснув десь у полі.

Але таке пояснення не переконало ні мене, ні Шумана.

Доктор вважає, що Стах порвав., з панною Ленцькою і, може, навіть пробував вчинити якусь дурницю… А я думаю, що він справді одержав телеграму від Сузіна.

В усякому разі, мені треба задля свого здоров’я їхати.

Я ще не інвалід і через тимчасове нездужання не можу відмовлятись від майбутнього.

Мрачевський приїхав у Варшаву й живе у мене. Він став гладкий, як ігумен, змужнів, засмаг. А скільки він об’їхав світу за останні кілька місяців!..

Був у Парижі, потім у Ліоні; з Ліона прилетів під Ченстохов до пані Ставської і з нею приїхав у Варшаву. Потім одвіз її назад, посидів там з тиждень і нібито допоміг їй налагодити магазин. Далі він дмухнув аж у Москву, відтіль знову повернувся під Ченстохов, до пані Ставської, трохи посидів у неї, а зараз живе у мене.

Мрачевський, напевне, знає, що Сузін не телеграфував до Вокульського, а до того ж певний, що він порвав з панною Ленцькою. Він, мабуть, щось сказав і пані Ставській, бо цей ангел, а не жінка, бувши в Варшаві, вшанувала мене своїми відвідинами й дуже допитувалась про Стаха: «Чи він не хворий?.. Чи дуже змінився і чи смутний?..

І невже він ніколи не позбудеться свого розпачу?..»

Якого розпачу?.. Коли б він і справді порвав з панною Ленцькою, то жінок, слава богу, ще вистачить, а якщо Стах захоче, то зможе одружитись хоч би і з пані Ставською. Золота, діамантова жінка! Як вона його любила і, хто зна, чи не любить і досі?.. Як би я хотів, щоб Стах повернувся до неї! Така гарна, така благородна, така самовіддана… Коли є правда на світі (в чому я ніколи не сумніваюсь), то Вокульський повинен одружитися з пані Ставською. Але він мусить поспішити, бо, якщо я не помиляюсь, про неї починає серйозно думати Мрачевський.

– Дорогий пане, – часто каже він, заламуючи руки. – Дорогий пане, яка це жінка! Яка жінка!.. Якби не той її нещасний чоловік, я уже давно просив би її стати моєю дружиною.

– А вона погодилася б? – спитав я.

– Отож-бо, що не знаю! – зітхнув він.

Мрачевський упав на стілець так раптово, що він аж затріщав, і, каже:

– Я як побачив її вперше після того, коли вона виїхала з Варшави, мене наче громом торохнуло, так мені сподобалась…

– Ну, вона й колись тобі подобалась.

– Але не так! Приїхав я з Парижа такий замріяний, а вона була така бліда, такі в неї смутні очі, що я й подумав: «Ану, може, вдасться?» – та й давай коло неї увиватись. А вона після перших моїх слів взяла та й дала мені одкоша, а коли я впав перед нею навколішки та заприсягся, що кохаю її… вона розрюмсалась!.. Ой, пане Ігнаце, оті сльози… Я не знав, що робити, зовсім не знав… Якби вже того її чоловіка чорти взяли або якби у мене були гроші на розвід… Пане Ігнаце!.. Якби я прожив з такою жіночкою тиждень, то я або вмер би, або довелося б мене возити візком… Авжеж! Аж тепер я відчуваю, як її люблю.

– А якби вона любила іншого? – питаю Мрачевського.

– Кого? Може, Вокульського?.. Ха-ха!.. Хто ж може полюбити такого відлюдька?.. Жінці треба виявляти почуття, запал, говорити їй про кохання, тиснути руки, а як можна, то й… А хіба цей пеньок здатний на щось подібне?..

Він ганявся за панною Ізабеллою, як хорт за качкою, бо сподівався через неї нав’язати стосунки з аристократією та вхопити велике придане. А як узнав, що воно й до чого, то втік із Скерневиць. Ой, пане Ігнаце, з жінками так не можна…

Правду кажучи, не сподобався мені цей запал Мрачевського. Я подумав, що він як почне отак падати навколішки, скімлити та плакати, то кінець кінцем закрутить голову пані Ставській. А Вокульський міг би тоді пожалкувати, бо, присягаюсь моєю офіцерською честю, це єдина жінка йому до пари.

Але зачекаємо, а поки що – їхати… їхати!..

Бррр!.. Оце так поїхав!.. Купив квитка до Кракова, сів у вагон на Віденському вокзалі і – після третього дзвінка вискочив…

Не можу й на хвилину розлучитись з Варшавою і магазином… Жити без них не можу…

Речі одібрав на залізниці на другий день, бо вони заїхали аж до Пйотркова.

Якщо мої плани отак будуть здійснюватись, то красно дякую…