Текст книги "Лялька"

Автор книги: Болеслав Прус

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 57 страниц)

Розділ дванадцятий
КЛОПОТИ В ЧУЖИХ СПРАВАХ

Вокульський не поспішав відкривати листа пані Мелітон, пригадуючи недавно пережите. Йому здавалось, що в неосвітленій частині кабінету він і досі бачить темну гущавину Лазенківського парку, невиразні силуети обдертусів, які заступили йому дорогу, а пізніше пагорок з колодязем, де Охоцький ділився з ним своїми намірами. Але як тільки він переводив очі на світло, туманні образи зникали. Тоді він бачив лампу з зеленим абажуром, купу паперів, бронзові статуетки на письмовому столі, – і йому часом здавалось, що Охоцький з його літаючими машинами і його власний розпач були тільки сном. «Який він геній? – казав сам собі Вокульський. – Він звичайнісінький мрійник!.. І панна Ізабелла така самісінька жінка, як інші… Вийде за мене – гаразд, а не вийде, то не вмру ж я від цього».

Він розгорнув листа і прочитав:

«Шановний пане! Важлива новина: через кілька днів продаватиметься будинок Леицьких, а єдиним покупцем буде баронеса Кшешовська – їхня родичка й ворог. Я напевне знаю, що вона заплатить за будинок лише шістдесят тисяч, а в такому разі залишок посагу панни Ізабелли в сумі тридцять тисяч карбованців пропаде. Це дуже сприятливий момент, бо панна Ізабелла, поставлена перед необхідністю вибирати між злиднями і шлюбом з маршалком, охоче погодиться на всяку іншу комбінацію. Я гадаю, що цього разу ви не проминете зручної пагоди, як то було з векселями Лепцького, коли ви подерли їх перед моїми очима. Пам’ятайте: жінки так люблять бути пригнобленими, що для більшого ефекту не вадить інколи придавити їх ногою. Що рішучіше Ви це зробите, то певніше вона Вас покохає. Пам’ятайте про це!..

Зрештою, Ви можете зробити Бельці невелику приємність. Барон Кшешовський, перебуваючи в скрутному становищі, продав дружині свого улюбленого коня, який цими днями має брати участь в скачках і на якого він покладав великі надії. Наскільки мені відомі їхні взаємини, Бельця була б дуже задоволена, якби в день скачок цей кінь не належав ні баронові, ні його дружині. Баронові було б соромно, що він продав коня, а баронесі було б прикро, якби кінь виграв гроші для когось іншого. Великосвітські інтриги – це дуже делікатна справа, але спробуйте їх використати.

Нагода незабаром трапиться, бо, наскільки мені відомо, один такий Марушевич, приятель обох Кшентовських, має запропонувати Вам купити цього коня. Пам’ятайте, що ланки коряться тільки тим, хто міцно тримає їх в руках, одночасно потураючи їхнім примхам.

Правду кажу, я починаю вірити, що Ви народилися під щасливою зіркою.

Щиро віддана вам А. М.»

Вокульський глибоко зітхнув; обидві новини були важливі. Він вдруге перечитав листа, дивуючись з різкого стилю пані Мелітон та з її зауважень на адресу жіноцтва.

Міцно тримати людей і обставини в своїх руках – це було в натурі Вокульського; він усіх і все готовий був скрутити в руках, крім панни Ізабелли. Вона була єдиною істотою, якій він хотів би дати повну волю або навіть коритися їй.

Він мимоволі оглянувся: слуга й добі стояв у дверях.

– Іди спати, – сказав він йому.

– Зараз піду, тільки був тут ще один пан, – відказав слуга.

– Який пан?

– Він залишив картку, он лежить на столі.

На столі лежала візитна картка Марушевича.

– Ага… Що ж той пан казав?

– Та він так ніби нічого й не казав. Тільки питав, коли ви буваєте вдома. Ну, я й сказав йому: отак о десятій вранці, тоді він сказав, що прийде завтра о десятій, тільки на хвилинку.

– Гаразд. На добраніч.

– Кланяюсь в ноги, пане.

Слуга вийшов. Вокульський відчув себе цілком спокійним. Охоцький і його літаючі машини якось одразу втратили своє значення. Він знову був повний енергії, як тоді, коли виїжджав у Болгарію. Тоді він вирушав здобувати капітал, а тепер має нагоду частину його витратити для напни Ізабелли. Не давала йому спокою фраза з листа пані Мелітон: «…поставлена перед необхідністю вибирати між злиднями і шлюбом з маршалком…» Отже, вона ніколи не опиниться в цьому становищі. І врятує її не якийсь там Охоцький з допомогою своєї машини, а саме він… Відчував у собі стільки сили, що коли б у цю хвилину над ним завалилася стеля з двома горішніми поверхами, він мабуть, удержав би її.

Діставши з шухляди записну книжку, Вокульський почав підрахунки: «Скаковий кінь – дрібниця… Коштуватиме щонайбільше тисячу карбованців, з яких певна частина повернеться… Будинок – шістдесят тисяч, посаг панни Ізабелли – тридцять тисяч, разом – дев’яносто тисяч. Нівроку собі… майже третина мого капіталу. Проте за будинок мені повернуть принаймні шістдесят тисяч або більше… Тільки треба буде умовити Ленцького, щоб ці тридцять тисяч він доручив мені. За них я платитиму їм на рік п’ять тисяч дивідендів. Думаю, що цього їм на прожиток вистачить? Коня віддам берейторові, нехай підготує його до скачок… О десятій буде у мене Марушевич, об одинадцятій піду до адвоката… Гроші позичу за вісім процентів річних – отже, ще сім тисяч двісті карбованців. Сам матиму, напевне, процентів п’ятнадцять, пу й будинок даватиме якісь прибутки…

А що скажуть мої компаньйони? Та мені це однаково!

Я маю сорок п’ять тисяч карбованців доходу на рік, з них витрачу дванадцять-тринадцять тисяч, залишиться тридцять дві тисячі карбованців… З такими грішми моя дружина не повинна б нудьгувати… Протягом року позбудуся того будинку хоч би і з втратою тридцяти тисяч карбованців… А втім, це не втрата, а посаг панни Ізабелли…»

Опівночі Вокульський почав роздягатись. Під впливом точно накресленого плану, виразної мети нерви його заспокоїлись. Він погасив світло, ліг, подивився на фіранки, які колихав на вікні вітер, і заснув як убитий.

Прокинувся він о сьомій годині таким бадьорим і веселим, що слуга, помітивши це, затримався в кімнаті.

– Чого тобі треба? – спитав Вокульський.

– Мені нічого. А от сторожеві, прошу папа, треба, та він не сміє просити вас, щоб ви потрудились бути його дитині хрещеним батьком.

– А-а-а!.. А він питав мене, чи я хочу, щоб у нього була дитина?

– Не питав, бо ви тоді були на війні.

– Ну, гаразд. Буду його кумом.

– То, може б, ви мені тепер подарували старого сюртука, бо як же я піду на хрестини?

– Гаразд, візьми собі сюртука.

– А припасувати на мене?..

– От дурень, не мороч мені голови…. Візьми та припасуй, хоч я не знаю, що саме.

– Та я хотів би, прошу пана, оксамитного коміра.

– Ну то пришивай собі оксамитного коміра та йди к чорту.

– Ви зовсім даремно гніваєтесь, бо я ж стараюсь для вашого гонору, а не для себе, – відповів слуга і вийшов, грюкнувши дверима.

Він відчував, що його пан у найкращому настрої.

Вокульський одягнувся й сів за бухгалтерські книги, разом п’ючи без нічого чай. Закінчивши підрахунки, він написав одну телеграму в Москву про надіслання чека на сто тисяч карбованців, а другу – віденському торговельному агентові, щоб той затримав деякі замовлення.

За кілька хвилин перед десятою увійшов Марушевич.

Молодик здавався ще більш виснаженим та несміливим, ніж учора.

– Ви дозволите, – промовив він після привітання, – я одразу викладу карти на стіл… У мене до вас незвичайна пропозиція…

– Готовий слухати найнезвичайнішу.

– Баронеса Кшешовська (я приятель барона й баронеси), – казав виснажений молодик, – хоче продати скакового коня. Я одразу й подумав, що, може б, ви, при ваших зв’язках, захотіли купити цього коня… У нього величезні шанси на виграш, тим більше, що в забігу, крім нього, йде ще тільки двоє коней, набагато слабших…

– Чому ж баронеса сама не хоче брати участі в скачках?

– Вона?.. Вона смертельно ненавидить скачки!

– То нащо ж вона купувала скакового коня?

– З двох причин, – відповів молодик. – По-перше, баронові потрібно було дістати вісімсот карбованців на сплату боргу честі, і він сказав, що застрелиться, коли не дістане цих грошей, хоч би за свого улюбленого коня, по-друге, баронеса не бажає, щоб її чоловік брав участь в скачках.

Отож вона купила цього коня, а тепер аж захворіла від сорому й розпачу і хотіла б продати його за будь-яку ціну.

– А саме?

– За вісімсот карбованців, – відповів молодик, опустивши очі.

– Де стоїть кінь?

– В манежі у Міллера.

– А документи?

– Ось вони, – вже веселіше відповів Марушевич, витягаючи пачку паперів з бічної кишені сюртука.

– Можемо одразу скінчити? – спитав Вокульський, переглядаючи папери.

– Можемо негайно.

– Після обіду підемо дивитись на коня?

– Ну, звичайно…

– Значить, пишіть розписку, – сказав Вокульський і вийняв гроші з шухляди.

– На вісімсот… звичайно?.. – промовив молодик.

Він швиденько взяв папір і ручку й почав писати. Вокульський помітив, що рука у нього трохи тремтіла, а обличчя мінилося.

Розписка була написана за всіма правилами. Вокульський поклав на стіл вісім асигнацій по сто карбованців і сховав папери в шухляду. Через хвилину молодик, так само збентежений, залишив кабінет. Йдучи наниз сходами, він думав: «Падлюка я, падлюка!.. Але через кілька днів я поверну тій відьмі двісті карбованців і скажу, що Вокульський, побачивши коня, оцінив його по-новому й додав ці гроші.

Вони ж, напевне, не зустрінуться – ні барон з своєю жіночкою, ні оцей… купчик з ними. Сказав написати розписку… ач який!.. Одразу видно гендляра і парвеню… Ой, як же мене покарано за мою легковажність…»

Об одинадцятій Вокульський вийшов на вулицю, маючи намір іти до адвоката.

Як тільки він вийшов з під’їзду, три візники, забачивши світле пальто й білого капелюха, вдарили по конях. Один в’їхав другому дишлем у бричку з відкидним верхом, а третій, обминаючи їх, мало не збив з ніг носія з важкою шафою. Зчинився галас, візники почали шмагати один одного батогами, засюрчали свистки поліцейських, і скінчилось на тому, що два найгарячіших візники самі себе одвезли в участок власними екіпажами. «Погана прикмета, – подумав Вокульський і вдарив себе долонею по лобі. – Оце так! їду до адвоката, щоб купив мені будинок, а не знаю, ні який він, ні навіть де стоїть».

Він повернувся додому і, як був – з капелюхом на голові і з палицею під пахвою, почав перегортати адрес-календар.

На щастя, він чув, що будинок Ленцьких десь в районі Єрусалимської Алеї; проте минуло кілька хвилин, поки він відшукав у календарі вулицю й номер. «Це б я добре зарекомендував себе перед адвокатом! – думав він, виходячи з квартири. – Одного дня умовляю людей довірити мені свої капітали, а другого купую кота в мішку. Звичайно, що так я одразу скомпрометував би або себе, або панну Ізабеллу».

Поблизу їхав візник. Вокульський сів у бричку і сказав везти себе до Єрусалимської Алеї. На розі він зліз і пішов у одну з бічних вулиць.

День був погожий, на небі ні хмаринки, брук чисто підметений. В багатьох будинках вікна відчинені, подекуди їх мили; пустотливий вітер розвівав спідниці у покоївок, причому можна було помітити, що варшавські служниці легше наважуються мити вікна на четвертому поверсі, ніж власні ноги. З багатьох квартир лунали звуки рояля, з дворів – звуки катеринок, монотонні вигуки рознощиків, тандитників та інших таких підприємців. Подекуди в воротях позіхали двірники в синіх сорочках; кілька собак ганяли по вулиці, якою ніхто не їздив; тут же бавились малі діти, здираючи кору з молодих каштанів, на яких ще не встигло потемніти ясно-зелене листя.

Взагалі вулиця здавалась чистою, спокійною і веселою.

На другому її кіпці навіть видно було клапоть неба й високі дерева. Але цей сільський пейзаж, такий по властивий для Варшави, загороджувало риштовання та висока цегляна стіна.

Йдучи правим тротуаром, Вокульський ще здалека побачив по лівий бік вулиці будинок, пофарбований яскраво-жовтою фарбою. У Варшаві дуже багато жовтих будинків, вона, мабуть, чи не найжовтіше місто під сонцем. Але цей будинок був жовтіший за інші, і на виставці жовтих предметів (яка, безумовно, колись буде влаштована), напевне, одержав би першу премію.

Підійшовши ближче, Вокульський переконався, що цей незвичайний будинок привернув не тільки його увагу: навіть собаки залишали на його стінах свої візитні картки частіше, ніж на інших.

– Хай тобі чорт, – тихо сказав Вокульський, – та це ж, здається, він і є… Це й справді був будинок Ленцьких.

Вокульський почав оглядати його.

Будинок – чотириповерховий, з залізними балконами, причому кожен поверх збудований в іншому стилі. Зате в архітектурі воріт панував єдиний мотив – віяло. Верхня частина воріт мала форму розгорненого віяла, яким могла б обмахуватись допотопна велетка. На обох половинках воріт були вирізьблені величезні прямокутники, по кутках оздоблені також розкритими віялами. Але найціннішою прикрасою воріт були головки цвяхів посеред кожної половинки таких величезних розмірів, наче саме вони прибивали ворота до будинку, а будинок – до Варшави.

Незвичайне було підворіття – з прогнилою підлогою, зате з мальовничими ландшафтами по стінах. Було там стільки пагорків, лісів, потоків та скель, що мешканці цього дому сміливо могли нікуди не виїжджати на літо.

Невеликий двір, оточений з трьох боків чотириповерховими флігелями, нагадував дно широкого колодязя, наповненого всілякими пахощами. В кожному кутку були двері, а в одному – аж двоє; під вікном двірницької стояв ящик на сміття та водопровідний кран. Вокульський мимохідь заглянув у головний під’їзд з скляними дверима. Сходи в ньому були дуже брудні, зате поруч у ніші стояла німфа з глеком над головою і з одбитим носом. Оскільки глек був малиновий, обличчя німфи – жовте, груди зелені, а ноги блакитні, можна було догадатись, що німфа стоїть навпроти вікна з кольоровими шибками.

– Ну, так!.. – буркнув Вокульський тоном, в якому не чути було великого захоплення.

В цю хвилину з правого флігеля вийшла вродлива жінка з маленькою дівчинкою.

– А тепер, мамо, ми підемо в сад? – спитала дівчинка.

– Ні, дитинко, зараз ми підемо в магазин, а в сад – після обіду, – відповіла жінка дуже приємним голосом.

Це була висока шатенка з сірими очима і класичними рисами обличчя. Вони глянули одне на одного – і дама почервоніла. «Відкіля я її знаю?» – подумав Вокульський, виходячи з воріт на вулицю.

Дама оглянулась, але, побачивши, що він дивиться на неї, одвернулась. «Так, – думав він, – я бачив її в квітні в костьолі, а потім у своєму магазині. Навіть Ігнац звертав на неї мою увагу й казав, що у неї гарні ноги. Справді, хороші».

Він знов зайшов у підворіття й почав читати список мешканців. «Що? Баронеса Кшешовська на третьому поверсі!.. Що, що?.. Марушевич у лівому флігелі на другому?.. Цікава компанія! На четвертому поверсі студенти. Хто ж зона. оця красуня? Правий флігель, другий поверх – Ядвіга Місевич, пенсіонерка, і Гелена Ставська з дочкою. Це, напевне, вона».

Він зайшов у двір і почав роздивлятися. Майже всі вікна були відчинені. В задньому флігелі містилась пральня з вивіскою: «Паризька»; на четвертому поверсі чути було стукіт шевського молотка, нижче на карнизі воркотіла пара голубів, а на третьому поверсі того самого флігеля вже кілька хвилин лунали розмірні звуки рояля і чиєсь верескливе сопрано виспівувало гаму:

– А!., а!., а!., а!., а!., а!., а!., а!..

Високо над собою, на четвертім поверсі, Вокульський почув сильний бас:

– О! Вона знову випила куссін… З неї вже вилазить солітер. Марисю, йди до нас!..

Одночасно з вікна на третьому поверсі вихилилась жіноча голова й закричала:

– Марисю!.. Зараз же йди додому… Марисю!..

– Їй же богу, це Кшешовська! – стиха промовив Вокульський.

В цю мить він почув характерний шелест: з четвертого поверху полився струмінь води, потрапив на висунену голову пані Кшешовської і розбризкався по дворі.

– Марисю!.. Йди до нас… – гукав басовитий голос.

– Негідники! – кричала пані Кшешовська, задираючи вгору голову.

Новий струмінь води линув зверху і перебив їй мову. Разом з цим у вікні четвертого поверху показалась голова молодика з чорною щетиною на обличчі. Помітивши, що пані Кшешовська сховалась у вікні, молодик вигукнув чудовим басом:

– Ах, це пані добродійка! Пробачте, будь ласка…

З квартири Кшешовської йому відповіли спазматичні ридання:

– Ох, я нещасна!.. Присягаюсь, що це він, отой негідник, нацькував на мене цих бандитів… Отак він мені віддячив за те, що вирятувала його із злиднів!.. Що купила його коня!..

Тим часом унизу прачки прали білизну, на четвертому поверсі швець стукав молотком, а на третьому в задньому флігелі звучав рояль і лунала вересклива гама;

– А!., а!., а!., а! а!., а!., а!.. а! – Веселий будинок, нічого не скажеш, – пробурмотів Вокульський, стріпуючи краплі води, що потрапили йому на рукав.

Він вийшов з двору на вулицю, ще раз оглянув нерухомість, господарем якої мав стати, і повернув в Єрусалимську Алею. Тут він узяв візника й поїхав до адвоката.

В передпокої адвоката він застав кількох обдертих євреїв і стару жінку, закутану хусткою. Крізь відчинені двері ліворуч видно було шафи, наповнені папками, трьох діловодів, які старанно щось писали, і кількох клієнтів, видно, з міщан; у одного з них фізіономія була явно кримінальна, а в інших – знудьговані.

Старий лакей з сивими вусами й підозріливим поглядом зняв з Вокульського пальто і спитав:

– У вас, вельможний пане, довга розмова?

– Ні, коротка.

Лакей увів Вокульського в зал праворуч.

– Як мені про вас сказати?

Вокульський дав йому свою візитну картку й залишився сам. У залі стояли меблі, оббиті малиновим оксамитом, як у вагонах першого класу, кілька оздоблених шаф з гарно оправленими книжками, яких, видно, ніхто не читав, а на столі – кілька ілюстрованих журналів та альбомів, що їх, мабуть, розглядали всі. В одному кутку залу стояла гіпсова статуя богині Феміди з мідними терезами, і брудними колінами.

– Пан адвокат просить, – промовив лакей крізь прочинені двері.

В кабінеті знаменитого адвоката були оббиті коричневою шкірою меблі, на вікнах – коричневі фіранки, а на шпалерах – коричневі візерунки. Сам господар був у коричневому сюртуку, а в руці держав довжелезного цибуха з масивною бурштиновою оправою на кінці.

– Я був певний, що сьогодні побачу шановного пана у себе, – сказав адвокат, підсуваючи Вокульському крісло на коліщатах і одночасно вирівнюючи ногою трохи зморщений килим. – Одним словом, – мовив далі адвокат, – можемо розраховувати приблизно на триста тисяч карбованців внесків у нашу спілку. А що підемо незабаром до нотаріуса і зберемо всю готівку до копійки, в цьому можете звіритись на мене…

Він говорив, підкреслюючи особливо важливі слова, тиснув Вокульському руку і скоса спостерігав за ним.

– А, спілка!.. – повторив Вокульський, сідаючи в крісло. – Це вже їхнє діло, скільки вони зберуть готівки.

– Ну, все-таки капітал… – зауважив адвокат.

– У мене вистачить і свого.

– Ознака довір’я…

– З мене досить свого.

Адвокат замовк і квапливо став смоктати дим з цибуха.

– У мене до вас прохання, – сказав Вокульський, трохи помовчавши.

Адвокат втупив в нього очі, намагаючись відгадати, що воно за прохання, бо від його характеру залежало, як треба слухати. Проте він, мабуть, не виявив нічого загрозливого, бо фізіономія його набула серйозного, але цілком приязного виразу.

– Я хочу купити дім, – сказав Вокульський.

– Уже?.. – спитав адвокат, зводячи брови і схиляючи голову. – Поздоровляю, щиро поздоровляю… Торговельний дім не даремно називається домом… Власний дім для купця те саме, що стремено для вершника: він певніше тримається в справах. Комерція, яка не грунтується на такій реальній основі, як дім, – це тільки крамарство. Про який же дім ідеться, якщо ви вшануєте мене своїм довір’ям?

– Цими днями продається з торгів будинок пана Ленцького…

– Знаю, – перебив адвокат. – Кам’яні стіни в доброму стані, тільки дерев’яні частини треба б поступово замінити.

Позаду садок… Купуватиме баронеса Кшешовська, даватиме до шістдесяти тисяч, конкурентів, напевне, не буде, купимо щонайбільше за шістдесят тисяч карбованців.

– Хоч би й за дев’яносто тисяч або й більше, – сказав Вокульський.

– Навіщо?.. – аж схопився з крісла адвокат. – Баронеса більш як шістдесят тисяч не дасть, тепер будинків ніхто не купує… Дуже вдала купівля…

– Для мене вона буде вдалою й за дев’яносто тисяч…

– Але за шістдесят п’ять краще.

– Я не хочу оббирати мого майбутнього спільника.

– Спільника!.. – вигукнув адвокат. – Але ж шановний пан Леицький – справжнісінький банкрут! Ви просто пошкодите йому, коли дасте кілька зайвих тисяч карбованців.

Я знаю, як дивиться на такі справи його сестра графиня… Як тільки пан Ленцький залишиться без копійки за душею, його чарівна дочка одразу вийде заміж за барона або маршалка…

Очі у Вокульського так дико блиснули, що адвокат замовк. Він пильно подивився на свого гостя, подумав і ляснув себе долонею по лобі.

– Шановний пане Вокульський, – спитав він, – ви остаточно вирішили дати дев’яносто тисяч за ту розвалюху?

– Так, – глухо відповів Вокульський.

– Дев’яносто мінус шістдесят… посаг панни Ізабелли… – буркнув адвокат. – Ага…

Фізіономія і вся його поведінка миттю змінилися. Він видмухнув з люльки цілу хмару диму, розлігся в кріслі і, помахавши рукою в бік Вокульського, промовив;

– Ми один одного розуміємо, пане Вокульський. Признаюсь щиро – ще п’ять хвилин тому я підозрював вас хто зна в чому, та справи ваші чисті. Але тепер, вірте мені, в моїй особі ви маєте доброзичливу людину і… спільника…

– Тепер я вас не розумію, – тихо промовив Вокульський, опускаючи очі.

На щоках у адвоката виступили цеглисті плями. Він подзвонив, увійшов лакей.

– Не впускайте сюди нікого, поки я не скажу, – наказав адвокат.

– Слухаю пана, – відповів похмурий лакей.

Вони знову залишились удвох.

– Пане… Станіславе, – почав адвокат. – Ви знаєте, що таке наша аристократія та її оточення?.. Це кілька тисяч чоловік, які висмоктують соки з країни, розтрииькують гроші по закордонах, привозять відтіля найгірші звички, заражають ними начебто здорові середні класи й самі безнадійно гинуть: економічно, фізіологічно й морально. Якби їх можна було змусити працювати, якби схрестити з іншими верствами населення, тоді б, може… вийшло щось путяще, бо вдача у них тонша за нашу. Розумієте… схрестити, а не викидати на їх підтримання тридцять тисяч карбованців. Отож у схрещуванні я вам можу допомогти, але в марнуванні тридцяти тисяч карбованців – ні!..

– Я вас зовсім не розумію, – тихо відказав Вокульський.

– Ви розумієте, тільки не довіряєте мені. Недовірливість – це позитивна риса, і я не буду вас від неї лікувати. Скажу тільки: Ленцький-банкрут може… породичатися навіть з купцем, а тим більше з купцем-шляхтичем. Але Ленцький з тридцятьма тисячами карбованців у кишені…

– Пане адвокате, – перебив його Вокульський, – чи згодні ви від мого імені взяти участь у торгах?

– Згоден, але понад те, що даватиме Кшешовська, накину не більш як кілька тисяч. Ви мені пробачте, але сам з собою я торгуватися не можу.

– А якщо знайдеться третій претендент?

– Що ж! В такому разі я переторгую і його, аби тільки задовольнити вашу примху.

Вокульськяй устав.

– Дякую вам, – сказав він, – за щирість. Ви маєте рацію, але у мене є свої міркування… Гроші я принесу вам завтра, а тепер – до побачення.

– Жаль мені вас, – сказав адвокат, стискаючи йому на прощання руку.

– Чому?

– Та тому, що той, хто хоче перемогти, повинен придушити супротивника, а не годувати його з власної комори.

Ви робите помилку, яка вас швидше віддалить, а не наблизить до мети.

– Ви помиляєтесь.

– Романтик… романтик… – повторював адвокат, сміючись.

Вокульський вибіг від адвоката і, сівши на візника, сказав їхати на Електоральну вулицю. Він був збентежений тим, що адвокат розгадав його таємницю, і тим, що він засуджував метод його дії. Звичайно, що той, хто хоче перемогти, повинен придушити супротивника, але ж його здобиччю мала бути панна Ізабелла!..

Він зупинив візника перед непоказною крамничкою, над якою висіла чорна вивіска з жовтим написом: «Вексельна і лотерейна контора С. Шлангбаума».

Крамниця була відчинена. За оббитим бляхою і одгородженим від публіки дротяною сіткою прилавком сидів старий єврей з лисою головою і сивою бородою, немов приліпленою до «Кур’єра», що лежав на прилавку.

– Добрий день, пане Шлангбаум! – голосно привітався Вокульський.

Єврей підвів голову і зсунув окуляри з лоба на очі.

– Ах, це ви, пане добродію!.. – відповів старий, стискаючи йому руку. – Що це, невже й вам уже потрібні гроші?..

– Ні, – відповів Вокульський, сідаючи на плетений стілець, що стояв перед прилавком. А через те, що йодіу було соромно одразу сказати, чого він сюди прийшов, тому почав з запитання: – Ну, що чути, пане Шлангбаум?..

– Погані чутки! – зітхнув старий. – Починають переслідувати євреїв. Може, воно й добре. Коли нас будуть бити, цькувати та плювати на нас, то, може, опам’ятаються молоді євреї, як-от мій Генрік, що понадягали сюртуки й забули свою віру.

– Хто вас переслідує! – заперечив Вокульський.

– Ви хочете доказів?.. – спитав Шлангбаум. – Ось вам докази, в оцьому «Кур’єрі». Позавчора я послав їм шараду. Ви умієте розгадувати шаради? Отож я їм послав таку:

 
Перше і друге – копитна тварина.
Перше і третє – на голові у жінок;
Все разом – на війні верхогонить,
Хай нас бог від нього боронить.
 

Знаєте, що це таке?.. Перше і друге – це: ко-за; перше і третє – то: ко-ки, а все разом: ко-зa-ки. І знаєте, що вони мені одписали?.. Зараз…

Він підняв «Кур’єр» і почав читати:

– «Відповіді редакції». Панові В. В. Велика енциклопедія Оргельбраида…» Не те. «Панові Мотилькові. Фрак треба одягати…» Не те. Ага, ось… «Панові С. Шлангбаумові. Ваша шарада політична, але не граматична». Скажіть, будь ласка, – що в ній політичного? Якби я написав про Дізраелі чи про Бісмарка, це була б політика, а про козаків – яка ж це політика, це просто військове.

– Але де ж ви бачите тут переслідування євреїв? – спитав Вокульський.

– Зараз скажу. Вам самим доводилось боронити від переслідування мого Генріка; я все це знаю, хоч і не він мені казав. А тепер про шараду. Коли я півроку тому поніс мою шараду до пана редактора Шимановського, то він мені сказав: «Пане Шлангбаум, ми цієї шарами друкувати не будемо, але я б вам порадив: краще вже писати шаради, ніж брати з людей проценти». А я кажу: «Пане редакторе, якщо ви платитимете мені за шаради стільки, скільки я маю за проценти, то я буду писати». А пан Шимановський мені: «У нас, пане Шлангбаум, немає таких великих грошей, щоб платити за ваші шаради». Це сказав сам пан Шимановський, ви чуєте? І от сьогодні вони мені пишуть в «Кур’єрі», що це політичне й не граматичне!.. А півроку тому вони казали інакше. А що зараз друкують у газетах про євреїв!..

Вокульський слухав історії про переслідування євреїв, дивився на лотерейну таблицю, що висіла на стіні, й тарабанив пальцями по прилавку. Але думав про своє і вагався.

– А ви постійно займаєтесь шарадами, пане ІІІлангбаум? спитав він.

– Що – я?.. – відповів старий. – От у мене від Генріка є онучок. Йому лише дев’ять років, але послухайте, якого він мені минулого тижня написав листа! «Дідусю, – пише він, той маленький Михась, – мені потрібна така шарада:

 
Моє перше – буква шипляча,
Моє друге – та, не інакша,
Як ще дві буковки додати,
Разом – буде те,
Що мені з одежі треба придбати.
 

Дідусю, – писав мені той маленький Михась, – а як одгадаєте, то пришліть мені на це разом шість карбованців». Я як прочитав, пане Вокульський, то аж заплакав. Бо те перше – буква ш, друге: й так видно, що – та, виходить – шта… То хіба трудно догадатись, що треба додати тільки дві букви: ни, і разом виходить штани! Я заплакав, пане Вокульський, тому що така розумна дитина через Геирікову упертість ходить без штанів. Але я йому одписав: «Мій коханий внучку! Я дуже радий, що ти навчився у діда складати шаради. А щоб ти ще навчився бути й ощадливим, то я тобі на те разом посилаю тільки чотири карбованці. А якщо ти будеш добре вчитись, то я тобі після канікул справлю таку шараду:

 
Перше по-німецьки означає рот, друге – година.
Разом купують тоді, коли до гімназії вступить дитина.
 

Це означає: мунд-ур[69]69
  Mund – рот, Uhr – година (нім.).


[Закрыть]; ви одразу догадались, правда ж, пане Вокульський?

– Виходить, вся ваша родина захоплюється шарадами? – спитав Вокульський.

– Не тільки моя, – відповів Шлангбаум. – У нас, шановний пане, тобто у євреїв, копи збирається молодь, то не розважається, як у вас, танцями, компліментами, уборами та всякими дурницями. Вона або робить обрахунки, або розглядає вчені книжки, екзаменує одне одного або розв’язує шаради, ребуси, шахові задачі. У нас завжди працює розум, через те єврейські голови розумні і через те, не в прогнів вам буде сказано, вони завоюють весь світ!.. У вас все робиться згарячу, через війни, а у нас тільки через розум і терплячість.

Остання фраза вразила Вокульського. Адже він теж здобував панну Ізабеллу розумом і терплячістю… Він відчув полегкість, перестав вагатись і раптом сказав:

– Пане Шлангбаум, у мене є до вас прохання…

– Пане Вокульський, ваше прохання для мене однаково, що наказ!..

– Я хочу купити будинок Ленцького…

– Знаю той будинок. Він буде проданий за шістдесят з чимось тисяч.

– А я хочу, щоб він був проданий за дев’яносто тисяч і потребую кого-небудь, хто нагнав би ціну до цієї суми.

Шлангбаум вирячив очі.

– Як так?.. Ви хочете заплатити на тридцять тисяч дорожче?

– Так, хочу…

– Перепрошую, але не розумію. Якби продавали ваш будинок, а Ленцький хотів його купити, тоді вам вигідно було б наганяти ціну. Але якщо ви купуєте, то вам вигідно знизити ціну.

– Мені вигідно заплатити дорожче.

Старий похитав головою, трохи помовчав і заговорив знову:

– Якби я вас не знав, то міг би подумати, що ви робите невигідне діло, а тому що я вас знаю, то думаю собі – ви робите… чудне діло. Мало того, що ви вкладаєте готівку в оті мури і втрачаєте процентів з десять річних, то ви ще хочете переплатити тридцять тисяч карбованців!.. Пане Вокульський, – додав він, беручи його за руку, – не робіть цієї дурниці. Я вас прошу… Старий Шлангбаум вас просить…

Повірте мені, я на цьому виграю…

Шлангбаум раптом підняв пальця до лоба. У нього блиснули очі й білі, як перли, зуби.

– Ха-ха!.. – засміявся він. – Ну, мабуть, я вже зовсім старий, коли одразу не догадався, в чому річ… Ви дасте панові Летіцькому тридцять тисяч, а він допоможе вам заробити сто тисяч карбованців… Гіт![70]70
  Гіт! – Добре! (Євр.)


[Закрыть] Я дам вам такого конкурента, який за п’ятнадцять карбованців нажене яку завгодно ціну. Дуже порядний пан, католик, тільки не давайте йому грошей наперед. Дам вам ще благородну даму, яка за десять карбованців теж набиватиме ціну… Можу дати ще зо два єврейчики по п’ять карбованців… Там будуть такі торги, що ви можете заплатити хоч сто п’ятдесят тисяч, і ніхто не догадається, як воно хитро зроблено…

Вокульському було трохи прикро.

– В усякому разі, ця справа залишається між нами.

– Пане Вокульський! – урочисто промовив Шлангбаум. – Вам цього не треба було казати. Ваш секрет – це мій секрет. Ви оступились за мого Генріка, ви не переслідуєте євреїв…