Текст книги "Лялька"
Автор книги: Болеслав Прус
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 28 (всего у книги 57 страниц)
– Це хто ангел? – перебив я її. – Чи не Ясь Мінцель?.. Пробачте, добродійко, бо я був щирим другом покійного і не можу називати ангелом чоловіка, який навіть по смерті важив фунтів з двісті.
– А за життя він важив триста… чуєте? – озвалася невтішна вдова. Потім знову прикрила обличчя хустинкою і говорила далі: – Пане Жецький, ви ніколи не навчитесь бути тактовним… Ах, яке нещастя! Правда, мій покійний чоловік ніколи не був ангелом, а надто останнім часом, проте для мене це все-таки страшна втрата…
Жахлива, неповоротна!..
– Ну, скажімо, останні півроку…
– Та що там півроку!.. – вигукнула вона. – Мій нещасний Ясь уже три роки хворів, а років з вісім як… Ах, пане Жецький! Скільки нещасть у сімейному житті постає від того жахливого пива… Років з вісім я жила мовби й незаміжня. Але яка це була людина, пане Жецький!..
Аж тепер я відчуваю весь тягар мого нещастя.
– Буває й більше, – наважився я сказати.
– Авжеж, буває! – схлипнула бідна вдова. – Правду ви кажете. Взяти хоч би того Вокульського, який нібито повернувся… Чи то правда, що він і досі не знайшов ніякої роботи?
– Ніякісінької.
– Де ж він харчується? Де живе?
– Де харчується?.. Не знаю, чи він взагалі що-небудь їсть. А де живе?.. Ніде.
– Який жах! – заплакала пані Малгожата. – Мені здається, – додала вона, трохи помовчавши, – що я виконаю останню волю мого коханого – небіжчика, коли попрошу вас, щоб ви…
– Я вас слухаю.
– Щоб ви пустили його до себе, а я присилатиму вам по два сніданки, по два обіди…
– Вокульський на це не погодиться, – зауважив я.
Пані Малгожата знов гірко заплакала. Мабуть, з горя за покійним чоловіком вона так розпасіювалась, що разів зо три назвала мене розтелепою, незнайладом, потворою…
Нарешті сказала мені, що я можу забиратися геть, що вона, сама собі дасть ради з магазином. Потім перепросила мене й закляла всім для мене святим, щоб я не ображався на її слова, сказані з розпачу та з горя.
З того дня я рідко коли бачив свою хазяйку. А через півроку Стах сказав мені… що одружується з Малгожатою Мінцель.
Я подивився на нього… Він махнув рукою.
– Знаю, – сказав він, – що я свиня. Але… все ж таки не така, як ті, котрі користуються тут у вас пошаною.
Після гучного весілля, на яке (не знаю навіть відкіля) насходилось безліч приятелів Вокульського (а вже їли, чортяки!., а пили за здоров’я молодих цілими квартами!..).
Стах пішов жити нагору до своєї жінки. Скільки я пам’ятаю, весь скарб його складали чотири паки книжок та наукових приладів, а меблі – хіба тільки цибух та коробка з-під капелюха.
Продавці сміялися (звичайно, по кутках) з нового хазяїна, а мені було прикро, що Стах так легко розпрощався з своїм героїчним минулим та своїми злиднями. Дивна річ – людська натура: чим менше нахилу маємо ми до мучеництва, тим напрасливіше жадаємо його від інших.
– Бачите, який наш Брут![91]91
Брут – перший консул стародавнього Риму, якого вважали взірцем громадських чеснот.
[Закрыть] – говорили між собою його знайомі. – Продався старій бабі!.. Вчився, будоражив суспільство, і от – на тобі!..
Серед найсуворіших суддів було два претенденти на руку пані Малгожати, яким вона піднесла гарбуза.
Але Стах досить скоро позатикав їм роти, одразу взявшись до роботи. Десь через тиждень після весілля він прийшов о восьмій годині ранку в магазин, зайняв місце покійного Мінцеля за конторкою і почав обслуговувати покупців, наче був не хазяїном, а найманим продавцем.
А вже через рік він зав’язав стосунки з московськими купцями, і це дуже корисно позначилось на торгівлі. Сміливо можна сказати, що під його керівництвом наш оборот потроївся.
Я полегшено зітхнув, побачивши, що Вокульський не думає задарма їсти хліб. Та й продавці перестали глузувати, упевнившись, що Стах не тільки більше за них працює в магазині, а ще й виконує нелегкі обов’язки вдома.
Ми принаймні в свята відпочивали, а йому, бідоласі, доводилось брати жінку під руку і шпацирувати – до обіду в костьол, після обіду в гості, а ввечері в театр.
При молодому чоловікові Малгожата просто переродилась. Вона купила піаніно й почала вчитися грати, найнявши якогось учителя-старика, «щоб. (як вона казала) Стасик не ревнував». Вільний від навчання час вона проводила в нарадах з шевцями, модистками, перукарями та зубними лікарями і з їхньою допомогою день у день ставала кращою.
А яка вона була ніжна з чоловіком!.. Частенько просиджувала в магазині по кілька годин, не зводячи очей з свого Стасюлика. Спостерігши, що серед купувальниць трапляються гарненькі, вона запроторила Стаха за шафи, а до того ще сказала зробити для нього будку, де він і сидів над торговельними книгами, як дикий звір в клітці.
Одного разу в будці щось страшно загрюкотіло. Я кинувся туди, за мною продавці… Боже мій, що ми побачили! Пані Малгожата лежить на підлозі, привалена столом і облита чорнилом, стілець зламаний, Стах злий і збентежений… Ми підвели хазяйку, що хлипала від болю, і з її натяків догадались, що то вона сама наробила такого рейваху, сівши зненацька чоловікові на коліна. Благенький стілець не витримав подвійного тягаря, а хазяйка, падаючи, вхопилась за стіл і звалила його на себе з усім лихом.
Стах надзвичайно спокійно сприймав галасливі прояви подружньої чулості, втішаючись підрахунками та торговельною кореспонденцією. А хазяйка не охолодала, навпаки – розпалювалась щодалі більше, і коли її чоловіченько, знудившись сидіти або в якійсь справі, виходив на вулицю, вона бігла за ним назирці й підглядала… чи не пішов він на побачення!..
Інколи, головним чином взимку, Стах виривався з дому й їхав до знайомого лісника, де цілий тиждень полював та тинявся по лісі. В таких випадках хазяйка вже на третій день виїжджала в погоню за своїм коханим втікачем, ходила за ним по лісовій гущавині й кінець кінцем привозила бідолаху додому.
Перші два роки Вокульський мовчки терпів цей суворий режим. А на третій щовечора почав заходити в мою кімнатку побалакати про політику. Часом, коли ми згадували про минуле, він, урвавши розмову й оглянувшись на всі боки, починав щось нове: «Слухай, Ігнаце…» Але в цю мить, немов по команді, згори прибігала служниця і кричала:
– Пані вас просить!.. Пані хвора!..
І він, бідолашний, тільки махав рукою й ішов до своєї жіночки, так і не сказавши того, що мав казати.
Через три роки такого життя (на яке, власне, не можна було скаржитись) я побачив, що цей сталевий чоловік починає згинатись в шовкових обіймах своєї жіночки. Він поблід, зігнувся, облишив свої вчені книжки, а взявся читати газети і кожну вільну хвилину говорив зі мною про політику. Інколи Стах передчасно виходив з магазину і йшов зі своєю дружиною в театр або в гості, нарешті і в себе запровадив вечірні прийоми, на які сходились старі, як смертний гріх, дами та пенсіонери-чоловіки, що любили грати в віст.
Стах не грав з ними, він тільки ходив коло столиків та придивлявся.
– Стережись, Стаху, – не раз казав я йому, – тобі сорок три роки. В твої літа Бісмарк тільки починав кар’єру.
Такі або подібні зауваження на хвилину будили його. Тоді він сідав у крісло й, підперши голову руками, думав.
Але до нього негайно підбігала пані Малгожата і кричала:
– Стасюлику! Ти знов задумався, це дуже погано… А там гостям нічого випити…
Стах підводився, діставав з буфета нову пляшку, наливав вино в вісім келихів і обходив столи, придивляючись, як гості грають у віст.
Таким способом лев поволі перетворювався на вола.
Коли я бачив його в турецькому халаті, в вишиваних бісером пантофлях і шапочці з шовковою китицею, я не міг повірити, що це той самий Вокульський, який чотирнадцять років тому в підвалі Махальського крикнув:
– Я!
Коли Кохановський писав:
– він, безумовно, мав на увазі жінку… Вони-бо приборкувачі й покорителі чоловічого роду!
Тим часом на п’ятому році свого другого заміжжя пані Малгожата почала підмальовуватись. Спочатку потроху, а далі все більше, енергійніше та все новими засобами.
Отож, почувши про якийсь еліксир, що повертав літнім дамам свіжість та чарівність юності, вона так старанно натерлась ним увечері з голови до п’ят, що тієї самої ночі лікарі вже не могли її врятувати. Бідолаха померла через два дні від зараження крові, зберігши притомність лише настільки, щоб викликати нотаріуса та заповісти все своє майно своєму Стасюликові.
Стах і після цього нещастя мовчав, але спохмурнів ще більше. Маючи кілька тисяч карбованців доходу, він перестав займатися торгівлею, порвав з усіма знайомими і поринув у наукові книжки.
Я не раз казав йому: вийди між люди, розважся, ти ж ще молодий, можеш оженитися…
Але все це було ні до чого.
Одного разу (десь через півроку після смерті Малгожати), бачачи, що чоловік на очах сохне, я порадив йому:
– Пішов би ти, Стаху, в театр! Сьогодні йде якраз «Віолета», адже на цій виставі ви були з покійною останній раз.
Він схопився з канапи, на якій читав книжку, і сказав:
– А знаєш… я так і зроблю! Подивлюся, як її тепер грають.
Він пішов у театр, а на другий день я не міг його впізнати: в знеможеному чоловікові прокинувся мій Стах Вокульський. Він випростався, очі набрали блиску, голос сили…
З того часу він ходив на всі вистави, концерти й лекції.
Незабаром він поїхав у Болгарію, де заробив величезні гроші, а через кілька місяців після повернення одна стара пльоткарка (пані Мелітон) сказала мені, що Стах закоханий.
Я посміявся з тієї дурної балачки, бо чого б закоханому виїжджати на війну! Аж тепер – на жаль! – починаю припускати, що стара мала рацію.
Хоча од цього відродженого Стаха Вокульського всього можна сподіватись. А що, коли справді?.. Ото б я посміявся з доктора Шумана, який так сміється з політики!
Розділ двадцять перший
ЩОДЕННИК СТАРОГО ПРОДАВЦЯ
Політичне становище таке непевне, що я зовсім не здивувався б, якби до грудня почалась війна.
Людям завжди здається, що війна може початися тільки весною, мабуть, вони вже забули, що прусська і французька війни почалися влітку. Не розумію, відкіля це упередження проти зимових кампаній?.. Зимою комори повні хліба, а дороги, як мур; тим часом навесні у хлібороба переднівок, Дороги, як тісто, а де пройшла батарея – можна купатись.
З другого ж боку, безконечні зимові ночі, потреба теплої одежі та житла для війська, тиф… Правду кажу, я не раз дякував богові за те, що він не створив мене полководцем Мольтке; ото йому, неборакові, є про що надумати!..
Австрійці, а швидше угорці, вже далеко пройшли в глиб Боснії і Герцеговіни, де їх не дуже гостинно приймають.
Знайшовся навіть якийсь Газі Лоя, нібито уславлений партизан, який завдає їм багато клопоту. Шкода мені угорської піхоти, хоч, правда, теперішні угорці ні к чорту не годяться. Коли їх у сорок дев’ятому році душили чорно-жовті[93]93
Чорний і жовтий – кольори австрійського прапору.
[Закрыть], вони кричали: кожен народ має право боронити свою незалежність!.. А тепер що? Самі лізуть у Боснію, куди їх ніхто не кликав, а босняків, котрі від них бороняться, називають злодіями і розбійниками. Їй-богу, я що далі, то менше розумію політику! І хто його знає, чи не має рації Стах Вокульський, що перестав нею цікавитись (якщо перестав?).
Але що я балакаю про політику, коли у власному моєму житті сталася така важлива переміна! Хто б повірив, що я вже тиждень як перестав займатись магазином – тимчасово, звичайно, бо інакше одурів би з нудьги.
Річ ось у чому. Пише мені Стах з Парижа (і просив мене про це, як виїжджав), щоб я потурбувався про будинок; який він купив у Ленцького. «Не мала баба клопоту…» – подумав я, але що ж робити?.. Здав магазин Лісецькому і Шлангбаумові, а сам гайда в Єрусалимські Алеї на розвідку.
Перед тим як іти, питаю Клейна (а він живе в Стаховому домі), як воно там діло. А він замість відповісти тільки взявся за голову.
– Є там який-небудь управитель? – питаю.
– Є, – каже Клейн, скривившись. – Живе на четвертому поверсі, хід з вулиці.
– Годі, – кажу, – годі, пане Клейн!.. (Не люблю я вислухувати чужу думку, поки не побачу всього на власні очі. До того ж Клейн хлопець молодий і міг би зазнатися, побачивши, що старші питають його поради).
Ну, що ж робити… Посилаю відпрасувати мого капелюха за два злотих, про всяк випадок беру в кишеню пістолет і шпацирую десь аж за костьол святого Олександра.
Дивлюсь – ось і він, жовтий чотириповерховий будинок, номер той самий… на табличці вже навіть ім’я та прізвище власника: «Станіслав Вокульський». (Прибити її, мабуть, сказав старий Шлангбаум.)
Заходжу в двір… Рятуйте!.. Тхне в ньому, як в аптеці.
Смітник височить мало не до другого поверху, по всіх рівчаках тече мильна вода. Аж тепер я помітив, що на першому поверсі у флігелі міститься «Паризька пральня», а в ній, бачу, дівки, здоровенні, як двогорбі верблюди. Це мене підбадьорило.
– Двірник! – гукнув я.
Деякий час не видно було нікого, нарешті показалась баба, така гладка і засмальцьована, що я не міг збагнути, як може така кількість бруду міститися по сусідству з пральнею, та ще й «паризькою».
– Де двірник? – питаю її, доторкаючись до капелюха.
– А нащо вам? – буркнула баба.
– Я прийшов від імені власника будинку.
– Двірник сидить у холодній, – відповідає баба.
– За що ж?
– Ото, який ви цікавий! – вереснула вона. – За те, що йому хазяїн нічого не платить.
Добрі мені новини з самого початку!
Після двірника я пішов до управителя, на четвертий поверх. Вже на третьому поверсі почув дитячий плач, ляпаси і верескливий жіночий голос:
– Ах ви, шибеники! Ах ви, махамети! Ось тобі!.. Ось тобі!..
Підходжу – двері відчинені, в дверях якась дама в білій колись кофті спирає паском трьох дітей, аж свище.
– Пробачте, – кажу, – я вам не перешкоджаю?
Побачивши мене, діти повтікали в квартиру, а дама в кофті, ховаючи за спину паска, збентежено спитала:
– Ви, бува, не хазяїн?..
– Не хазяїн, але… прийшов від його імені до вашого шановного чоловіка… Я Жецький..
Дама якийсь час недовірливо дивилась на мене, потім сказала:
– Віцеку, побіжи за батьком на склад… А ви, може, заждете в вітальні?..
Поміж мною і дверима югнув обдертий хлопчик і, вибігши на сходи, ліг животом на поручні й поїхав униз.
А я, почуваючи себе дуже незручно, зайшов у вітальню, головною оздобою якої була канапа з вилізлою на середині волосінню.
– Отак живе управитель, – озвалась дама, показуючи мені на таке саме обшарпане крісло. – Мій чоловік служить нібито у багатих панів, а якби не ходив на вугільний склад та не брав переписувати папери в адвокатів, то дам нічого було б і в рот вкинути. А оце наша квартира, ви тільки гляньте – за три отаких конури ми ще доплачуймо на рік сто вісімдесят карбованців.
Раптом в кухні щось засичало. Дама в кофті вибігла й голосно прошепотіла за дверима:
– Казю, йди в залу та пильнуй за отим паном…
В кімнату увійшла худенька дівчинка, в коричневому платтячку і брудних панчішках. Вона сіла на стільці коло дверей і почала підозріливо й сумно стежити за мною.
От уже ніколи не подумав би, що на старість мене можуть вважати за злодія!
Так ми сиділи хвилин з п’ять, мовчки дивлячись одне на одного, коли раптом на сходах залунав тупіт і крик, і в кімнату вбіг той самий обідраний хлопчик, Віцек, а вслід йому хтось сердито крикнув:
– А, шельмо! Я тобі дам!..
Я догадався, що Віцек, мабуть, таки добрий шибайголова, а той, хто його лає, – рідний батько. І справді, незабаром показався сам пан управитель в поплямованому сюртуку та обтріпаних знизу штанах. Обличчя його заросло сивою щетиною, очі були червоні. Увійшовши, він чемно уклонився і спитав:
– Здається, маю честь говорити з паном Вокульським?
– Ні, добродію, я тільки приятель і уповноважений пана Вокульського…
– Ага, – перебив він мене, простягаючи руку, – я мав приємність бачити вас у магазині… Чудовий магазин! – зітхнув він. – Від таких магазинів постають житлові будинки, а від земельних маєтків – отакі квартири…
– У вас був земельний маєток? – спитав я.
– Та… що там… Ви, мабуть, хочете познайомитись з балансом будинку? – відповів управитель. – Я розкажу вам коротко. У нас тут дві категорії пожильців: одні вже півроку нікому нічого не платять, а другі платять магістратові штрафи або заборгованість за господаря по податках. Причому двірник не одержує плати, дах протікає, поліцейський участок шарпає нас, щоб ми вивезли сміття, один з пожильців подав на нас в суд за підвал, а двоє других судяться за горище… Що ж до дев’яноста карбованців, – додав він збентежено, – які я заборгував шановному панові Вокульському…
– Не турбуйтесь, – перебив я його. – Стах, тобто пан Вокульський, напевне, подарує вам ваш борг до жовтня, а потім укладе з вами новий договір.
Убогий екс-дідич палко потиснув мені обидві руки.
Управитель, що мав колись власний маєток, здався мені дуже цікавою особою, але ще цікавішим був будинок, який не давав прибутку. Я по натурі своїй несміливий, соромлюся розмовляти з незнайомими людьми, а заходити в чужу квартиру майже боюся. (Господи милостивий, як я давно вже не був у чужій квартирі!) Але на цей ран мене ніби якийсь чорт став під’юджувати неодмінно познайомитися з мешканцями цього дивного будинку.
В 1849 році було гарячіше, а проте ми йшли вперед!..
– Шановний добродію, – звернувся я до управителя, – чи не були б ви ласкаві… відрекомендувати мені деяких мешканців?.. Стах… тобто пан Вокульський… просив мене зайнятися його справами, поки він не повернеться з Парижа.
– Париж!.. – зітхнув управитель. – Я знаю Париж 1859 року. Пам’ятаю, як зустрічали імператора, коли він повертався з італійської кампанії…
– Шановний добродію! – вигукнув я. – То ви бачили тріумфальне повернення Наполеона в Париж?..
Він простягнув до мене руки і сказав:
– Я бачив дещо краще, мій пане… Під час кампанії я був в Італії і бачив, як італійці приймали французів напередодні битви під Маджентою…
– Під Маджентою?.. В 1859 році? – спитав я.
– Під Маджентою, пане…
Подивились ми один одному в очі – я і екс-дідич, який не мав за що вивести плями з сюртука… Подивились, кажу, один одному в очі. Маджента, 1859 рік… Ех, боже ти мій!..
– Розкажіть же, будь ласка, – кажу йому, – як вас приймали італійці напередодні битви під Маджентою?
Убогий екс-дідич сів на продерте крісло і заговорив:
– В 1859 році, пане Жецький… Здається, я маю честь…
– Так, пане, я Жецький, пане поручник угорської піхоти, пане…
Ми знову подивились один одному в очі. Ех! Господи милосердний!..
– Розказуйте далі, пане шляхтич, – попросив я, стискаючи йому руку.
– В 1859 році я був на дев’ятнадцять років молодший, ніж зараз, і мав щорічно десять тисяч карбованців доходу… І це в ті часи, пане Жецький!.. Правда, проживав н не тільки проценти, а дещо і з капіталу. Отже, як скасували кріпацтво…
– Ну, – сказав я, – селяни також люди, пане…
– Вірський, – підказав управитель.
– Пане Вірський, – кажу, – селяни…
– Про селян мені байдуже, – перебив він. – Головне, що в 1859 році я мав десять тисяч карбованців доходу (враховуючи й позички) і був в Італії. Мені цікаво було подивитись на країну, з якої виганяють німоту… А тому що у мене тоді не було жінки й дітей, не було для кого себе берегти, то я з чистої цікавості їхав з французьким авангардом. Прямували ми, пане Жецький, під Мадженту, хоч не знали, куди йдемо і хто з нас завтра побачить, як заходитиме сонце… Ви знаєте почуття, коли людина непевна завтрашнього дня і перебуває в товаристві людей, які теж непевні завтрашнього дня?
– Чи я знаю!.. Далі, далі, пане Вірський…
– Щоб я з цього місця не встав, коли це не найкращі хвилини в житті! Ти молодий, веселий, здоровий, на шиї у тебе немає жінки й дітей, п’єш, і співаєш, і щохвилини поглядаєш на темну стіну, за якою приховане наше завтра… «Гей! – кричиш. – Налийте мені вина, бо я не знаю, що за тією темною стіною… Гей, вина! Й поцілунків…» пане Жецький, – прошепотів, нахиляючись, управитель.
– Ну, то як же ви йшли з французьким авангардом під Мадженту? – перебив я його.
– Йшли ми з кірасирами, – оповідав далі управитель. – Ви ж знаєте кірасирів, пане Жецький?.. На небі світить одне сонце, а в ескадроні кірасирів – сто сонць…
– Важка то кіннота, – зауважив я. – Піхоті доводиться розлущувати їх, як горіхи сталевим щипцям…
– Отож наближаємось ми, пане Жецький, до якогось італійського городка, а тамтешні селяни повідомляють нас, що недалеко стоїть корпус австріяків. Посилаємо ми їх у той городок з наказом, а швидше – з проханням, щоб жителі, як побачать нас, не вигукували привітань.
– Розумію, – сказав я. – Коли супротивник недалеко…
– Через півгодини ми вже були в городку. Вулиця вузенька, а по обидва боки людей – ледве проїде чотири кірасири вряд, а в вікнах і на балконах – жінки… Та які жінки, пане Жецький!.. У кожної в руці букет троянд.
Ті, котрі стоять на вулиці, ані пари з уст, бо австріяки ж близько… А ті, що на балконах, скубуть свої букети й обсипають спітнілих, закурених кірасирів, немов снігом, рожевими пелюстками. Ах, пане Жецький, якби ви бачили той сніг: темно-червоний, рожевий, білий, і ті руки, і тих італійок… Полковник тільки доторкався пальцями до уст та посилав на обидва боки поцілунки. А сніг рожевих пелюстків сипався та й сипався на золоті кіраси, на шоломи, на пирхаючих коней… До всього того якийсь старий італієць з сивим аж до коміра волоссям і кривою палицею вибіг на середину вулиці і заступив дорогу полковникові. Він схопив за шию його коня, поцілував і, крикнувши: «Eviva Italia[94]94
Хай живе Італія! (Італ.)
[Закрыть]», впав мертвий на місці. Отаке було напередодні Мадженти!
Екс-дідич розказував про все це, а сльози котилися йому на поплямований сюртук.
– Хай мене чорти візьмуть, пане Вірський, – вигукнув я, – коли Стах не віддасть вам квартири безплатно!
– А я доплачую сто вісімдесят карбованців, – схлипував управитель.
Ми обидва втерли очі.
– Пане управителю, – сказав я, – Маджента Маджентою, а діло ділом. Може, ви познайомите мене з кількома мешканцями?
– Ходімо, – відповів управитель, підхоплюючись з крісла, – ходімо, я покажу вам найцікавіших.
Він вибіг з вітальні і, сунувши голову в двері, здається, кухонні, гукнув.
– Маню! Ми пішли… А з тобою, Віцеку, ми поквитаємось увечері!
– Я не хазяїн, то чого зі мною квитатися? – відповів хлопчина.
– Пробачте йому, – попросив я управителя.
– Якраз!.. Та він иебитий і не засне. Хороший хлопець, промітний, тільки страшенний шибеник.
Ми вийшли з квартири і спинились коло других дверей на тій самій площадці. Управитель обережно постукав, а в мене вся кров відплинула з голови до серця, а з серця до ніг. Може, навіть відплинула б з ніг у черевики, а потім по сходах аж до воріт, якби в цю мить не озвався зсередини голос:
– Прошу!
Ми увійшли.
В кімнаті три ліжка. На Одному з книжкою в руці, закинувши ноги на спинку ліжка, простягнувся юнак з чорною щетиною на обличчі і в студентській тужурці; на двох інших ліжках постелі мали такий вигляд, немов через цю кімнату пролетів ураган і все перевернув догори ногами. Побачив я також сундук, розкритий порожній чемодан і багато книжок, що лежали на сундуку, на полицях і иа підлозі. Стояло тут кілька стільців, гнутих і звичайних, та некрашений стіл, на якому була намальована шахівниця та розкидані шахові фігури.
Далі я мало не зомлів: коло шахівниці лежали два людські черепи: в одному був насипаний тютюн, в другому – цукор.
– Чого треба? – спитав чорноволосий юнак, не встаючи з постелі.
– Це пан Жецький, уповноважений хазяїна будинку, – пояснив управитель, показуючи на мене.
Юнак сперся на лікоть і, пильно подивившись на мене, сказав:
– Хазяїна?.. В цю хвилину я тут хазяїн і зовсім ие пам’ятаю, щоб призначав цього пана уповноваженим…
Відповідь була така несподівано проста, що ми з Вірським остовпіли. Тим часом юнак ліниво підвівся з ліжка і без зайвого поспіху став застібати штани й жилетку.
І хоч він робив це дуже старанно, але я певен, що принаймні половина гудзиків на його вбранні залишилась незастебнута.
– Aaaa! – позіхнув чорноволосий юнак. – Сідайте, панове, – промовив він і зробив рукою такий жест, що я не зрозумів, де він пропонує нам сідати, в чемодані чи на підлозі. – Душно, пане Вірський, правда ж?.. Aaaa! – До речі, сусід з квартири навпроти скаржиться на вас, панове… – з усмішкою повідомив управитель. © http://kompas.co.ua
– За що ж це?
– За те, що ви ходите… голі по кімнаті…
Юнак обурився.
– Здурів старий, чи що?.. Може, він хотів би, щоб ми в таку спеку одягалися в шуби?! Нахабство, слово честі…
– Але ж, панове, ви повинні взяти до уваги, що у нього доросла дочка. – пояснював управитель.
– А мені яке діло?.. Я ж їй не батько! Старий йолоп, слово честі. А до того ж він бреше, бо голі ми не ходимо.
– Я сам бачив… – озвався управитель.
– Слово честі, брехня! – закричав юнак, червоніючи від гніву. – Правда, Малеський ходить без сорочки, але п кальсонах, а Паткевич без Кальсон, зате в сорочці. Отже, панна Леокадія бачить повний комплект.
– Так, бачить, і через те мусить запинати всі вікна, – зауважив управитель.
– То старий запинає, а не вона, – пояснив студент, махаючи рукою. – А вона виглядає в шпари поміж фіранкою і вікном. А втім, пробачте: якщо панні Леокадії можна верещати на весь двір, то чому ІІашкевич і Малеський не мають права ходити по своїй кімнаті, як їм подобається?
Кажучи це, студент ходив широкими кроками по кімнаті. Як тільки він повертався до нас спиною, управитель підморгував мені і розводив руками: мовляв, нічого не вдієш. Нарешті він сказав:
– Панове винні нам за чотири місяці…
– О, ви знову своєї! – вигукнув юнак, засовуючи руки в кишені. – Скільки разів я ще маю вам повторювати, щоб ви про ці дурниці говорили не зі мною, а з Пашкевичем або Малеським? Адже це так легко запам’ятати: Малеський платить за паристі місяці: лютий, квітень, червень, а Паткевич за непаристі: березень, травень, липень…
– Але ж ніхто з вас ніколи не платить! – розсердившись, вигукнув управитель.
– А хто ж винен, що ви не приходите вчасно? – крикнув студент, вимахуючи руками. – Вам сто разів говорилось, що Малеський платить в паристі місяці, а Паткевич в непаристі…
– А ви, шановний, в які місяці платите?
– А я, вельмишановний, ні в які не плачу, – горлай юнак, погрожуючи кулаком попід нашими носами, – бо я принципово не плачу за квартиру! Кому я повинен платити? За що? Ха-ха! Ач, які розумні!..
Він ще швидше став ходити по кімнаті, пирхаючи від гніву. Потім гордо обернувся до нас спиною, почав дивитися в вікно і свистати.
Мені нарешті урвався терпець.
– Дозвольте вам зауважити, шановний добродію, – сказав я, – що така неповага до договору досить оригінальна. Хтось дає вам квартиру, а ви вважаєте, що йому можна не платити…
– Хто це дає мені квартиру? – скипів студент, сів на підвіконня й почав розгойдуватись сюди й туди, наче хотів викинутись з четвертого поверху. – Я сам зайняв цю кімнату і залишуся в ній доти, поки мене з неї не виженуть. Договори!.. Подумаєш, яке диво! Якщо суспільство хоче, аби я платив за квартиру, то нехай само платить мені за приватні уроки стільки, щоб я мав змогу платити за цю кімнату. Це просто смішно! Я за три щоденних уроки одержую за місяць п’ятнадцять карбованців, за харчі з мене беруть десять карбованців, за прання та послуги – три. А форма, а внески за право навчання? І ще хочуть, щоб я платив за квартиру! Виженіть мене на вулицю, – роздратовано кричав він, – нехай мене спіймає гицель та гепне макогоном по голові!.. На це ви маєте право, але робити мені всілякі зауваження та докоряти я не дозволю…
– Я не розумію, чого ви так хвилюєтесь, – спокійно сказав я.
– Як же мені не хвилюватися! – відповів юнак, все більш розгойдуючись в бік двору. – Якщо суспільство не вбило мене під час мого народження, якщо воно наказало мені вчитися і складати по кільканадцять екзаменів, воно тим самим бере на себе зобов’язання дати мені роботу, яка могла б забезпечити моє існування. А суспільство або зовсім не дає мені роботи, або дає і недоплачує за неї…
Отже, якщо суспільство не додержує договору щодо мене, то з якої речі я маю додержувати його щодо суспільства?
А втім, що тут довго балакати, я принципово не плачу за квартиру, та й усе! Тим більше, що теперішній власник цього будинку не будував його: не випалював цегли, не змішував вапна, не мурував стін, не ризикував звернути собі в’язи. Прийшов з грішми, може, вкраденими, заплатив другому, який також, може, вкрав у іншого, і на цій підставі хоче зробити мене своїм невільником. Це ж знущання із здорового глузду!
– Пай Вокульський, – сказав я, встаючи з стільця, – нікого не обкрадав. Він заробив своє майно тяжкою працею і ощадливістю…
– Та що ви балакаєте! – перебив мене студент. – Мій батько був здібним лікарем, працював день і ніч, заробляв нібито непогано, а заощаджував… аж триста карбованців на рік! А ваш будинок коштує дев’яносто тисяч, отож, щоб його купити, мій батько мусив би жити і виписувати рецепти триста років… Не повірю я, щоб цей ваш новий власник працював цілих триста років…
Від цих висновків у мене голова йшла обертом, а юнак говорив та й говорив:
– Ви можете нас виганяти, будь ласка! Але тоді ви переконаєтесь, як багато втратили. Всі прачки та куховарки в цьому домі посмутніють, а пані Кшешовська вже безборонно слідкуватиме, скільки гостей ходить до сусідів та скільки крупів хто сипле в каструлю… Будь ласка, виганяйте нас!.. Отоді вже панна Леокадія візьметься виспівувати свої гами та вокалізи – зранку сопрано, а після обіду – контральто… І к чорту полетить ваш будинок, в якому нас троє тільки й підтримує порядок!
Ми зібралися йти.
– Значить, ви не будете платити за квартиру? – спитав я.
– Навіть не подумаю.
– Може, почнете платити хоч з жовтня?
– Ні, шановний добродію. Мені вже недовго жити, отож я хочу до кінця додержати хоч одного принципу: якщо суспільство хоче, щоб окремі особи додержували зобов’язань щодо нього, то нехай же й воно додержує своїх зобов’язань щодо окремої особи. Якщо я маю платити комусь за квартиру, то нехай інші платять мені за уроки стільки, щоб на ту квартиру вистачило. Ви розумієте?
– Не все, добродію, – відповів я..
– Нічого дивного, – сказав юнак. – На старість мозок у людини сохне і втрачає здатність сприймати нові істини.
Ми розкланялися з студентом і вийшли. Юнак зачинив за нами двері, але зараз же вибіг на сходи й гукнув:
– І нехай судовий виконавець приведе з собою двох городовиків, бо мене з квартири доведеться виносити…
– Неодмінно, добродію, – відповів я йому з чемним поклоном, подумавши, однак, що не варто виганяти з квартири такого оригінала.
Коли незвичайний юнак остаточно пішов у кімнату й замкнув на ключ двері, даючи цим зрозуміти, що вважає переговори з нами закінченими, я спинився на сходах і сказав управителеві:
– Я бачу, тут у вас різнокольорові шибки, еге ж?
– Ага, дуже різнокольорові…
– І запорошені.
