355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Болеслав Прус » Лялька » Текст книги (страница 41)
Лялька
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 17:41

Текст книги "Лялька"


Автор книги: Болеслав Прус



сообщить о нарушении

Текущая страница: 41 (всего у книги 57 страниц)

Треба сказати, що поруч з безліччю всіляких достойностей, у цих дам є одна фатальна звичка – весь час сидіти коло вікна. Сидять вони всі: пані Місевичова, пані Ставська, Гелюня і навіть куховарка Маріанна. І сидять не тільки цілий день, а й вечорами, при лампах, навіть не спускаючи фіранок, хіба що аж перед сном. Тож не дивно, що знадвору видно все, немов у ліхтарі, що в них робиться в квартирі.

Для чесних сусідів такий спосіб був би найкращим доказом їхньої порядності: дивіться, мовляв, на нас цілий день, нам ховати від вас нічого. Але коли я згадав, що за цими жінками весь час шпигують Марушевич та баронеса, та коли ще подумав, як баронеса ненавидить пані Ставську – мене охопили найгірші передчуття.

Того вечора я хотів був побігти до моїх благородних приятельок і просити їх заради всього святого, щоб вони не сиділи весь час коло вікна та не виставляли себе на показ баронесі. Тим часом якраз в пів на дев’яту мені захотілось пити, і замість іти до моїх дам, я пішов у ресторацію на кухоль пива.

Там уже були радник Венгрович і торговельний агент Шпрот. Мова зайшла про будинок на Спільній вулиці, який недавно завалився; раптом Венгрович цокає своїм кухлем об мій і каже:

– До нового року завалиться ще не один будинок!..

А Шпрот кліпнув оком.

Не сподобалось мені його кліпання, та й не маю я такої звички переморгуватись із усяким йолопом. Я й кажу:

– Дозвольте запитати, що означає ваша пантоміма?

А він придуркувато сміється і каже:

– Та ви ж краще за мене знаєте, що воно означає. Вокульський продає магазин…

Господи милостивий!.. Сам із себе дивуюсь, як я не гепнув його по голові кухлем. На щастя, вгамував свій вибух, випив один по одному два кухлі пива й ніби спокійним голосом питаю його:

– Нащо ж Вокульському продавати магазин і кому?

– Кому?.. – втручається Венгрович. – Хіба в Варшаві мало євреїв? Складуться втрьох або й вдесятьох, та й запаскудять Краківське Передмістя з ласки вельможного пана Вокульського, що тримає власний виїзд і живе в аристократів на дачі. Боже мій!.. А я ж пам’ятаю, як він, неборак, подавав мені у Гопфера розбрат… А тепер нема краще як їздити на війну та нишпорити у мертвих турків по кишенях!

– Але нащо б йому продавати магазин? – питаю я і щипаю себе за коліно, щоб не кинутись на того пустобреха.

– І добре робить, що продає! – озвався Венгрович, вихиляючи не знаю вже котрий кухоль пива. – А чого йому залишатись серед купців, такому панові, такому… дипломатові, такому… новаторові, який продає нам тут нові товари?..

– Мені здається, тут причина інша, – зауважив Шпрот. – Вокульський домагається панни Ленцької, і хоч спочатку дістав одкоша, але тепер знов буває в неї, значить, має якусь надію… А тому, що панна Ізабелла не вийшла б за галантерейного купця, нехай би він був і дипломатом, і новатором…

Перед очима у мене попливли вогненні кола. Я вдарив кухлем об стіл і крикнув:

– Брешете, пане Шпроте! Все чисто брешете!.. Ось моя адреса… – додав я, кидаючи перед ним свою візитну картку.

– Нащо мені ваша адреса? – відповів Шпрот. – Що – вам прислати партію сукна?

– Я вимагаю від вас сатисфакції! – крикнув я, гупаючи кухлем по столі.

– Говорила-балакала! – каже Шпрот і крутить пальцем у повітрі. – Вам добре вимагати сатисфакції, коли ви угорський офіцер. Замордувати чоловіка чи й двох або дати себе порубати на шматки – це вам любе та миле діло… А я, пане Жецький, торговельний агент, у мене жінка, діти й термінові справи…

– Я змушу вас до поєдинку!

– Як то змусите?.. Під конвоєм мене поведете, чи що?..

Якби ви мені сказали щось подібне тверезим, то я пішов би в поліцію, і вам показали б такий поєдинок…

– Ви людина без честі! – вигукнув я.

Тепер він почав гатити в стіл кухлем.

– Хто без честі?.. Кому це ви говорите? Може, я не сплачую векселів, чи продаю неякісний товар, чи збанкрутував?.. В суді побачимо, хто чесний, а хто безчесний!..

– Заспокойтеся! – умовляв нас радник Венгрович. – Поєдинки були в моді колись давно, а не тепер… Подайте один одному руки…

Я встав з-за стола, заллятого пивом, розплатився в буфеті і вийшов. Ноги моєї не буде більше в цьому брудному шинку.

Звичайно, що після такого нервування я вже не міг іти до пані Ставської. Спочатку навіть думав, що цілу ніч не засну. Але якось заснув. А коли Стах другого дня при йшов у магазин, я запитав його:

– Знаєш, що люди балакають? Ніби ти продаєш магазин?..

– А хоч би й продав, що ж у цьому поганого? (А й справді! Що ж у цьому поганого? Як це мені не прийшла в голову така проста думка?)

– Бо знаєш, кажуть ще, ніби ти женишся на панні Ленцькій… – тихо сказав я.

– А якби й так? Ну, та й що? (Знов-таки він має рацію! Що ж, йому не вільно женитися, на кому він захоче, хоч би й на пані Ставській?

Як я цього не зміркував і даремно вчинив тому Шпротові скандал?)

Того вечора мені довелося знов піти не так на пиво, як для того, щоб помиритись з даремно ображеним Шпротом, отже, я й тепер не бував у пані Ставської й не остеріг її, щоб не сідала коло вікна.

Таким чином не без прикрості я дізнався, що купці все гірше ставляться до Вокульського, що магазин наш буде проданий і що Стах жениться на панні Ленцькій. Я кажу «жениться», бо коли б було якось інакше, то він не висловився б так впевнено навіть передо мною.

Тепер я вже точно знаю, за ким він сумував в Болгарії, для кого зубами й пазурами здобував багатство… Що ж, на все воля божа!..

Але ж подивіться тільки, як я відхиляюся від суті справи. Тепер уже я візьмуся як слід до лихих пригод пані Ставської і розкажу про них так швидко, що й незчуєтесь.


Розділ восьмий
ЩОДЕННИК СТАРОГО ПРОДАВЦЯ

Одного вечора, після восьмої, я пішов до моїх дам. Пані Ставська, як звичайно, в другій кімнаті займалася з своїми ученицями, а папі Місевичова з Гелюнею, як звичайно, знову сиділи коло вікна. Не розумію, що вони могли бачити в темряві, але що їх усі бачили – це безумовно.

Я навіть готовий заприсягти, що пані баронеса в одному з своїх неосвітлених вікон сидить з біноклем і стежить за тим, що робиться иа другому поверсі, бо штори, як звичайно, спущені не були?

Сховавшись за фіранку, щоб та потвора хоч мене не побачила, я без зайвих церемоній питаю пані Місевичову:

– Перепрошаю пані, але скажіть, будь ласка, чого ви весь час сидите в вікнах?.. Якось воно недобре…

– Я протягів не боюсь, – відповіла шановна дама, – а сидіти коло вікна для мене велика приємність. Бо уявіть собі, що Гелюня спостерегла. Часом вікна бувають освітлені в такому порядку, що утворюють якусь букву. Гелюню, – звернулась вона до внучки, – а подивись-но, чи нема там якоїсь буковки?

– Є, бабусю, аж дві: Н і Т.

– Справді, – підтвердила стара дама. – Он Н, а он Т.

От подивіться самі.

Я подивився. Справді, навпроти нас світилося двоє вікон на четвертому поверсі, троє на третьому і двоє на другому таким чином, що створювали букву:


А в задньому флігелі п’ятеро вікон на четвертому поверсі й по одному на третьому, другому й першому створювали букву:


– Через ці вікна, пане Жецький, – говорила далі бабуся, – Гелюня зацікавилась абеткою, і хоч це трапляється не часто, але вона дуже рада, коли з освітлених вікон їй вдається скласти яку-небудь букву. Через те ми навіть не опускаємо вечорами штор.

Я тільки здвигнув плечима, бо як же його заборонити дівчинці виглядати в вікно, коли це для неї така приємна розвага!

– Як же нам не дивитися в вікно, – зітхнула пані Місевичова, – коли у нас це єдина приємність. Хіба ми десь буваємо? Хіба когось бачимо? З того часу, як Людвік виїхав, ми ні з ким не зустрічаємось. Для одних ми надто бідні, для других підозрілі…

Вона втерла хустинкою очі й говорила далі:

– Людвічок погано зробив, що виїхав. Бо коли б його навіть посадили в тюрму, то однак потім виявилось би, що він не винен, і його випустили б. І ми знову були б вкупі. А тепер він бог його знає де, а Гелена… От ви кажете, щоб не виглядати!.. А вона, нещасна, весь час дожидає, прислухається та придивляється, чи не повертається Людвік, чи не несуть від нього хоч листа? Як тільки хто-небудь пройде швидше по подвір’ї, вона одразу до вікна – чи не листоноша, бува! А якщо листоноша справді заходить коли-небудь до нас (ми, пане Жецький, дуже рідко одержуємо листи), то ви б побачили, що діється з Геленою!.. Міниться, блідне, тремтить.

Я не смів розкрити рота, а стара, перепочивши, правила далі:

– Я й сама люблю сидіти коло вікна, особливо в погожий день, коли небо чисте; в такі дні в моїй пам’яті, мов живий, постає мій небіжчик чоловік…

– Так, – тихо сказав я, – вам його нагадує небо, де він зараз перебуває…

– Не в тому річ, пане Жецький, – перебила вона. – Що він на небі, це я знаю, бо де ще міг би бути такий спокійний чоловік? Але коли я дивлюсь на небо й на стіни цього дому, мені одразу спадає на думку щасливий день нашого вінчання. Покійний Клемент був одягнений в блакитний фрак і жовті нанкові панталони, точнісінько такого кольору, як оцей наш дім… Ах, пане Жецький, – пустила сльозу стара, – повірте, що нам, нещасним, вікно замінює часто і театр, і концерт, і знайомих. Бо на що ж нам більше дивитись?

Не можу описати, як мені стало сумно, коли з такого дріб’язкового приводу я почув цілу драму… Раптом в другій кімнаті почувся шелест. Учениці пані Ставської скінчили навчання і збиралися додому, а їх чарівна вчителька ощасливила мене своєю появою.

Вітаючись, я помітив, що руки її холодні, а на божественному личку – вираз утоми і смутку. Побачивши мене, вона все ж таки всміхнулась. (Дорогий ангел! Вона немов догадалась, що її ніжна усмішка на цілий тиждень розжене темряву мого життя).

– Мама казала вам, на яку честь здобулися ми сьогодні? – спитала пані Ставська.

– Ага, справді, я й забула… – озвалась пані Місевичова.

Тим часом дві учениці, зробивши реверанси, пішли до дому, а ми залишилися ніби в сімейному колі.

– Уявіть собі, – казала пані Ставська, – сьогодні до нас з візитом завітала баронеса… Спочатку я аж злякалась, бо зовнішність у неї, нещасної, не дуже приємна – бліда, завжди в чорному вбранні, і погляд у неї якийсь такий… Але вона одразу роззброїла мене тим, що, побачивши Гелюню, впала перед нею навколішки й почала приказувати: «Така була й моя нещасна дівчинка, але тепер її немає!..»

Почувши це, я аж похолов. Але щоб не турбувати (може, й даремно) пані Ставську, я не сказав їй про свої передчуття. Запитав тільки:

– Що ж їй від вас потрібно?

– Вона хоче, щоб я допомогла їй упорядкувати білизну, сукні, мережива, словом, весь гардероб. Вона сподівається, що до неї незабаром повернеться чоловік, і хоче дещо підновити, а дещо прикупити. Але вона каже, що не має смаку, тому просить мене допомагати їй і обіцяє платити по два карбованці на день за три години роботи.

– І що ж ви на те?

– Боже мій, що ж я мала робити?.. Звичайно, погодилась з вдячністю. Правда, це робота тимчасова, але вона мені зараз дуже до речі, бо позавчора я позбулася (сама не знаю, з якої причини) одного уроку музики, по п’ять злотих за годину…

Я зітхнув, догадуючись, що причиною втрати уроку міг бути якийсь анонімний лист, які так вправно вміє писати пані Кшешовська. Проте я не сказав нічого. Бо хіба міг я радити пані Ставській відмовитись від щоденного заробітку, який становив хоч би й два карбованці?

Ех, Стаху, Стаху! Чого б тобі не одружитися з нею?

Вбив ти собі в голову панну Ленцьку! Коли б тобі не до велось потім пошкодувати.

З того часу, коли б я не прийшов до моїх шановних приятельок, пані Ставська якнайдокладніше розповідала мені про свої стосунки з баронесою, у якої бувала щодня, і, звичайно ж, замість трьох працювала по п’ять і шість годин, все за ті самі два карбованці.

Пані Ставська дуже поблажлива до людей, проте, наскільки я зрозумів з її обережних висловлювань, її неприємно вражали як квартира баронеси, так і близькі їй люди.

Насамперед баронеса зовсім не користується своїми величезними апартаментами. Вітальня, будуар, спальня, їдальня, баронова кімната – все стоїть пусткою. Меблі й дзеркала завинуті в чохли; від рослин залишились самі сухі штурпаки та вазони з гниллю замість землі; коштовні шпалери припали товстим шаром пилу. Харчується вона теж сяк-так, часом по кілька днів підряд не вживає гарячої страви, на всю велику квартиру тримає тільки одну служницю, яку до того ж взиває розпутницею і злодійкою.

Коли пані Ставська запитала її, чи не сумно їй жити самій в такій пустці, вона відповіла:

– Що ж я маю робити, нещасна сирота і майже вдова?

Коли бог дасть, що мій балахманний чоловік покається та повернеться до мене, тоді, t може, зміниться моє пустельницьке життя. Наскільки я можу судити по снах та передчуттях, які мені посилає небо під час моїх палких молитов, чоловік мій повинен би от-от опам’ятатися, бо він, навіжений, не має вже ні грошей, ні кредиту.

Слухаючи баронесу, пані Ставська подумала собі, що після повернення барона долі його навряд чи можна буде позаздрити.

Люди, які відвідували баронесу, також не викликали у пані Ставської довір’я. Найчастіше до неї приходили якісь потворні баби, яких господарка приймала в передпокої й півголосом розмовляла з ними про свого чоловіка.

Часом приходив Марушевич або адвокат в обшарпаній шубі. Цих панів баронеса запрошувала до їдальні, але, розмовляючи з ними, так голосно плакала й лаялась, що чути було на весь дім.

На несміливе зауваження пані Ставської, чому вона не живе з ріднею, баронеса відповіла:

– З якою це ріднею, дорога моя? Нема вже у мене нікого, а якби й був хто-небудь – то не могла б я приймати в себе таких корисливих та брутальних людей. А рідня мого чоловіка зреклася мене через те, що я не шляхетського походження, хоч це не зашкодило їм вициганити у мене тисяч з двісті карбованців. Поки я позичала їм на вічне віддання, то вони ще хитрували зі мною, а як опам’яталась та перестала позичати, вони й зовсім порвали зі мною стосунки і навіть взялися під’юджувати мого нещасного чоловіка, щоб він наклав арешт на майно. Ой, чого я тільки не натерпілась від тих людей!.. – вигукнула вона й розплакалась.

Єдина кімната (каже пані Ставська), всякій баронеса проводить цілий день, це кімната її покійної доньки. Це, мабуть, сумне і дивне приміщення, бо в ньому все залишилось непорушним від дня смерті її дитини. Там стоїть її ліжечко, на якому через кілька днів змінюється постіль, шафа з її одягом, який весь час провітрюють та витріпують в вітальні, бо цих реліквій баронеса не дозволяє виносити в двір. 6 столик з книжками й зошитом, розгорненим на тій сторінці, де нещасна дівчинка останній раз написала «Пресвята діво, поми…». І, нарешті, полиця, повна великих та маленьких ляльок, їх ліжечок та уборів.

Саме в цій кімнаті пані Ставська лагодить мережива та шовки, яких у баронеси повно. Але чи одягатиме вона їх коли-небудь – цього пані Ставська сказати не може.

Якось баронеса запитала пані Ставську, чи знайома вона з Вокульським. І хоч та відповіла, що знає його дуже мало, баронеса сказала їй таке:

– Дорога моя, ви зробите мені велику ласку й добре діло, якщо замовите тому панові про мене слово в одній дуже важливій для мене справі. Я хочу купити цей будинок і даю йому вже дев’яносто п’ять тисяч, а він через упертість (бо іншої причини нема) вимагає сто тисяч. Цей чоловік хоче мене пустити з торбами! Скажіть же йому, що він мене без ножа ріже… що бог покарає його за таку зажерливість!.. – кричала крізь плач баронеса.

Пані Ставська дуже зніяковіла й відповіла, що ні в якому разі не може говорити про це з Вокульським.

– Я його не знаю… Він був у нас лише раз… Зрештою, не годиться мені втручатися в такі справи.

– О, ви все могли б з ним зробити, – відказала баронеса. – Але якщо ви не хочете врятувати мене від смерті – що ж, воля божа… Принаймні виконайте свій християнський обов’язок і скажіть тому панові» як я добре до вас ставлюся.

Почувши це, пані Ставська встала й хотіла вийти. Але баронеса кинулась їй на шию і так благала пробачити, так лаяла себе, що добросерда пані Ставська мало не заплакала й зосталась.

Розказавши все це, пані Ставська закінчила запитанням, в якому вчувалось прохання:

– Але ж пан Вокульський не хоче продавати свого будинку?

– Чому не хоче! – роздратовано відповів я. – Продасть будинок, продасть магазин… Все продасть…

Густий рум’янець залляв обличчя пані Ставської; вона обернула стільця спинкою до лампи й тихо запитала:

– Навіщо?..

– Хіба я знаю? – відповів я, відчуваючи ту жорстоку приємність, яку дає нам можливість мучити ближніх. – Хіба я знаю? Каже, що хоче женитись…

– Ага, – озвалась пані Місевичова. – Щось подейкують про панну Ленцьку.

– Це правда? – шепнула пані Ставська. Вона раптом притиснула руку до грудей, немов їй перехопило дух, і вийшла в другу кімнату. «Добре мені діло, – подумав я. – Раз побачила його і вже вмліває…»

– Не розумію, нащо йому женитися, – звернувся я до пані Місевичової. – Він не має успіху в жінок.

– Та що ви говорите, пане Жецький! – обурилась стара. – Щоб він не мав успіху в жінок?

– Ну він же не красень…

– Він?.. Та ні, він-таки справжній красень!.. Яка постава, яка шляхетність, а які очі!.. Ви просто не знаєтесь на таких речах. А я вам прямо скажу (мені, в моїх літах, можна), що бачила на своїм віку багато красивих мужчин (Людвік також був гарний на вроду), але такого, як Вокульський, бачу вперше. Його відрізниш серед тисячі…

Дивували мене ці похвали. Бо хоч я й знаю, що він непоганий мужчина, але щоб аж настільки… А проте я не жінка!

Коли я о десятій годині вечора прощався з моїми дамами, пані Ставська була дуже бліда і скаржилась, що її болить голова. Та й віслюк же цей Стах! Така жінка закохалася в нього з першого погляду, а він, йолоп, вганяє за панною Ленцькою. Що ж воно діється на цьому світі!

Якби я був богом… Та що там балакати марно!

Щось подейкують про каналізацію в Варшаві. До нас навіть завітав князь і запрошував Стаха на нараду з цього приводу. Коли вони скінчили розмову про каналізацію, він спитав його про будинок. Я був при тому і все добре пам’ятаю.

– Чи правда (перепрошую, що питаю про такі речі), чи правда, пане Вокульський, що ви заправили з баронеси Кшешовської за свій будинок сто двадцять тисяч?

– Неправда, – відпоїв Стах. – Я хочу сто тисяч і за менше не продам.

– Баронеса якась чудна, вона істеричка, але нещасна жінка, – сказав князь. – Той будинок вона хоче купити, по-перше, через те, що в ньому вмерла її кохана донька, а по-друге, щоб врятувати залишок капіталу від свого чоловіка, який любить тринькати гроші. То, може б, ви їй трохи скинули? Це так гарно – робити добро нещасним! – закінчив князь і зітхнув.

Я лише продавець, але, правду кажучи, мене здивувала така доброчинність чужим коштом. Стах відчув це, мабуть, ще дужче, бо відповів рішуче й сухо:

– Отже, через те, що барон любить тринькати гроші, а баронесі подобається мій будинок, я мушу втратити кілька тисяч. З якої ж речі?

– Ну, не ображайтесь, шановний пане Вокульський, – промовив князь, потиснувши Стахові руку. – Всі ми живемо серед людей; вони допомагають нам досягти своїх цілей, то повинні й ми їм… чимось допомогти…

– Мені навряд чи хтось допомагає, більше перешкоджають, – відказав Стах.

Вони попрощались досить холодно, я навіть помітив, що князь був незадоволений.

Дивні люди! Мало того, що Вокульський заснував те Товариство для торгівлі з Росією і дає їм можливість наживати по п’ятнадцять процентів на їх капітал, вони ще хочуть, щоб на їх слово він подарував баронесі кілька тисяч карбованців…

Але ж баронеса – козир-баба! Куди вона тільки не ткне свого носа! До Стаха приходив навіть якийсь ксьондз і закликав ім’ям божим, щоб він продав баронесі будинок за дев’яносто п’ять тисяч. А тому що Стах відмовив, то треба сподіватись, що незабаром почуємо, який він запеклий безбожник.

А тепер настає головна подія, про яку я розкажу швидко, що й не зоглядитесь.

Якось я зайшов увечері до пані Ставської (це було того дня, коли Вільгельм знову взяв владу в свої руки після історії з Нобілінгом[126]126
  Вільгельм І був поранений терористом Нобілінгом 2 червня 1878 року й на час своєї хвороби передав владу наступникові тропу Фрідріхові-Вільгельмові. Знову взяв владу в свої руки 5 грудня 1878 року.


[Закрыть]
. Того вечора ця незрівнянна жінка була в дуже доброму настрої й не могла нахвалитись баронесою.

– Уявіть собі, пане Жецький, – казала вона, – яка та пані Кшешовська, незважаючи на свої дивацтва, благородна жінка! Вона помітила, що мені нудно без Гелюні, й попросила мене завжди приводити її з собою на ті кілька годин…

– На ті шість годин за два карбованці?.. – зауважив я.

– Зовсім не шість, найбільше чотири. Гелюні там дуже цікаво… Правда, їй заборонено доторкатись до всього, зате вона може дивитись на іграшки покійної дівчинки…

– А іграшки справді гарні? – спитав я, готуючи собі певний план.

– Прекрасні! – жваво сказала пані Ставська. – Особливо одна величезна лялька з чорними косами, а коли її натиснути отут… понижче корсажа… – додала вона, червоніючи.

– Чи не в животик… з вашого дозволу? – спитав я.

– Ага, – швидко сказала вона, – Тоді лялька водить очима й вимовляє «Мама!». Ах, яка вона кумедна! Мені самій хотілося б мати таку. Зветься вона Мімі. Коли Гелюня побачила її вперше, то склала руки й застигла, мов статуя. А коли пані Кшешовська доторкнулась до ляльки й вона почала говорити, Гелюня закричала: «Ой мамо, яка ж вона гарна, яка розумна!.. Чи можна її поцілувати в личко?..» І поцілувала її в носок лакованого черевичка.

З того часу вона й уві сні говорить про ту ляльку; як тільки прокинеться, одразу проситься до баронеси, а як прийде туди, то стане, складе рученята, як на молитву, й не може надивитись на ляльку.

– Правду кажу, – закінчила пані Ставська стишеним голосом (Гелюня бавилась у другій кімнаті), – я була б дуже щаслива, якби могла купити їй таку ляльку…

– То, напевне, дуже дорога забавка, – зауважила пані Місевичова.

– Ну що ж, мамо, нехай і дорога. Хто його знає, чи матиму я коли-небудь можливість дати їй стільки радості, скільки тепер одною цією лялькою, – відповіла пані Ставська.

– Мені здається, – сказав я, – що в нашому магазині теж є така лялька. І якщо ви зволите зайти до нас…

Я не смів запропонувати ляльку як подарунок, розуміючи, що матері буде приємно самій зробити втіху дитині.

Хоч ми говорили стиха, але Гелюня, видно, почувши, що ми говоримо про ляльку, вибігла з другої кімнати з блискучими очима. Щоб скерувати її увагу на щось інше, я спитав:

– Ну, Гелюню, тобі подобається пані баронеса?

– Так собі, – відповіла дівчинка, обпершись об моє коліно й дивлячись на матір. (Боже мій, чому я не батько цієї дитини?)

– А вона розмовляє з тобою?

– Мало. Раз тільки випитувала, чи мене дуже пестить пан Вокульський.

– Так… І що ж ти їй відповіла?

– Я сказала, що не знаю, який це пан Вокульський.

А тоді пані баронеса каже… Ой, як ваш годинник голосно цокає. Ану покажіть…

Я вийняв годинника й дав його Гелюні.

– Що ж сказала пані баронеса? – нагадав я.

– Пані баронеса сказала: «Як же ти не знаєш пана Вокульського? Це ж той, що ходить до вас з отим роз… роз… розтупником Жецьким». Ха-ха-ха! Ви – тупник? Покажіть мені годинника всередині…

Я глянув на пані Ставську. Вона була така вражена, що навіть забула зробити Гелюні зауваження.

Після чаю з сухими булочками (служниця сказала, що сьогодні не можна було дістати масла) я попрощався з достойними дамами, поклявшись в душі, що на місці Стаха не відпродав би баронесі дому менш як за сто двадцять тисяч карбованців.

Тим часом стара відьма, вичерпавши всі протекції та злякавшись, аби Вокульський не підвищив ціни або не продав будинку комусь іншому, кінець кінцем наважилась купити його за сто тисяч карбованців.

Кажуть, що вона казилась кілька днів, побила служницю, вилаяла свого адвоката в нотаріальній конторі, але все-таки підписала купчу.

Кілька днів після продажу нашого дому було все тихо.

Тобто тихо в тому розумінні, що ми нічого вже не чули про баронесу, зате до нас почали приходити з претензіями її пожильці.

Першим прийшов швець з четвертого поверху в задньому флігелі плакати, що нова господарка підвищила йому плату за квартиру на тридцять карбованців на рік. А коли я за півгодини насилу втовкмачив йому, що це вже нас не обходить, він утер сльози, скривився і попрощався зі мною такими словами:

– Видно, пан Вокульський бога не боїться, коли продав будинок такій ненажері!..

Ви чули що-небудь подібне?

На другий день з’являється господарка «паризької» пральні. Одягнена в оксамитний салоп, в рухах багато гідності, а в виразі обличчя ще більше рішучості. Вона сідає в магазині в крісло, оглядає все так, немов хоче купити пару японських ваз, а потім починає:

– Ну, спасибі вам, пане Жецький!.. Гарно ви зі мною обійшлися, нічого сказати… Купили будинок в липні, а продали в грудні, швидко діло зробили, нікого не попередивши…

Вона червоніє, мало не лусне, і править своєї далі:

– Сьогодні та шльондра присилає до мене якогось здоровила і наказує звільнити приміщення. Не знаю навіть, що їй приверзлося, бо я ж, здається, за приміщення плачу акуратно… А вона, ота лахудра, ще й наговорює на моє завєдєніє та каже, що мої дівчата бігають до студентів, але ж бреше, як пес… Вона собі думає, що я серед зими шукатиму нове приміщення… що я виїду з дому, до якого звикли мої клієнти. Але ж я можу на цьому втратити кілька тисяч карбованців, а хто мені їх поверне?..

Мені робилось то холодно, то жарко, поки я вислухував ці пащекування, виголошувані сильним контральто при гостях. Я ледве умовив її піти до мене на квартиру і там упросив, щоб вона подала на нас в суд про відшкодування втрат в зв’язку із зміною квартири.

Через кілька годин після неї – шасть! – влітає студент, той бородань, що з принципу не платить за квартиру.

– Ага, пане уповноважений, – каже, – як поживаєте?

Чи це правда, що та відьма Кшешовська купила у вас будинок?

– Правда, – кажу я, а сам думаю: «Ну, цей уже мені дасть духу».

– Погане діло, – каже бородань, клацаючи пальцями. – Такий хороший був господар той Вокульський, – Стах не бачив від них ані гроша за квартиру, – і на тобі: продав будинок… Значить, Кшешовська може нас витурити з халупи?

– Гм… Гм… – відповів я.

– І витурить, – додав він, зітхнувши. – До нас уже приходив якийсь гевал і казав нам забиратися геть. Але без суду вони дулю з’їдять, а якщо зачеплять нас, то ми вчинимо їм веремію на весь будинок! Бувайте здорові. «Ну, – думаю, – хоч цей до нас не має претензії. Але, здається, вони таки справді готові вчинити баронесі веремію…»

Нарешті другого дня прибігає Вірський.

– Ви знаєте, колего, – каже він схвильовано, – ця баба звільнила мене зі служби і каже, щоб я до нового року вибрався з квартири.

– Вокульський, – відповідаю йому, – вже подумав про вас: ви дістанете посаду при Спілці для торгівлі з Росією.

Таким чином, вислухуючи одних, заспокоюючи других, потішаючи третіх, я витримав головну атаку. Я зрозумів також, що баронеса розправляється з мешканцями, як Тамерлан у завойованій країні, і відчував інстинктивний неспокій за прекрасну й доброчесну пані Гелену.

Якось у другій половині грудня дивлюсь – відчиняються двері, й заходить до нас пані Ставська, гарна, як ніколи (вона завжди гарна – чи весела, чи сумна). Дивиться на мене своїми чарівними очима й тихо каже:

– Чи можете ви, пане Жецький, показати мені ту ляльку?

Лялька (і навіть три однакових) давно вже була відкладена, але я так збентежився, що не відразу міг її знайти.

Смішний той Клейн з своїми підморгуваннями, він ще може подумати, що я закоханий в пані Ставську.

Нарешті я витягаю коробку, в якій аж три ляльки: брюнетка, блондинка і шатенка, У кожної справжнє волосся, кожна, коли її натиснути в животик, щось пищить: на думку пані Ставської – «мама», на думку Клейна – «папа», а на мою думку – «гу-гу».

– Чудова! – каже пані Ставська. – Але вона, мабуть, дуже дорога?

– Знаєте, – кажу я їй, – цей товар вибракуваний, тому можемо продати дешево. Зараз я спитаю хазяїна…

Стах сидів за шафами і працював, а коли я сказав йому, що прийшла пані Ставська, він зрадів, облишив роботу і вийшов у магазин. Я навіть помітив, що він якось пильно дивиться на пані Ставську, наче вона йому дуже сподобалась. Ну, нарешті… слава тобі господи!

Говорили ми, говорили і таки запевнили пані Гелену, що ляльку, як товар вибракуваний, на який не знаходиться покупця, можемо продати за три карбованці – будьяку з трьох.

– Я візьму оцю, – сказала пані Гелена, беручи шатенку, – вона точнісінько така, як у баронеси. От радітиме моя Гелюня!

Коли довелося платити, пані Ставську знову посіли сумніви: їй здавалось, що така лялька коштує карбованців з п’ятнадцять, і тільки спільними зусиллями Вокульського, Клейна і моїми пощастило переконати її, що на цих трьох карбованцях ми ще й заробляємо.

Вокульський повернувся до своєї роботи, а я запитав пані Гелену, в яких вона тепер стосунках з баронесою.

– Вже ні в яких, – відповіла вона, почервонівши. – Пані Кшешовська влаштувала мені сцену за те, що я не зробила їй протекції у пана Вокульського, що вона мусила заплатити за будинок сто тисяч і таке інше. Я розпрощалася з нею і вже ніколи туди не піду. Ну, звичайно, вона зажадала, щоб ми до нового року звільнили квартиру.

– А вона з вами розплатилась?

– Ах!.. – зітхнула пані Ставська, впустивши на землю муфту, яку Клейн поспішив підняти.

– Значить, ні?

– Ні… Вона сказала, що у неї зараз нема грошей, що вона непевна, чи правильний мій рахунок.

Ми посміялися з нею з дивацтв баронеси й попрощалися в прекрасному настрої. А коли вона виходила, Клейн так елегантно відчинив перед нею двері, що одно з двох: або він уже вважає її нашою хазяйкою, або сам закохався в неї. Бовдур!.. Він також мешкає в домі баронеси й інколи буває у пані Ставської, але завжди сидить такий похмурий, що Гелюня одного разу запитала бабусю: чи пан Клейн не випив сьогодні касторки? Мрійнику! Куди тобі думати про таку жінку!..

А тепер опишу трагедію, на згадку про яку в мені починає вирувати гнів.

Напередодні свят-вечора 1878 року сиджу я в магазині, і от після полудня одержую від пані Ставської листа, в якому вона просить прийти увечері до неї. Мене вразив почерк, видно було, що пані Гелена дуже хвилювалась; може, вона одержала якусь звістку про чоловіка? «Мабуть, він повертається, – подумав я. – Хай би їм чорт, тим заблудам чоловікам, що через кілька років несподівано повертаються».

Надвечір прибігає захеканий і розгублений Вірський; він тягне мене в мою квартиру, замикає двері, не роздягаючись падає в крісло й каже:

– Знаєте, пане Жецький, чого баронеса вчора сиділа в квартирі Марушевича до півночі?

– До півночі, у Марушевича?

– Авжеж, та ще й з отим своїм жульманом адвокатом.

Негідник Марушевич підглядів із своїх вікон, що пані Ставська вбирає ляльку, а баронеса пішла до нього з біноклем, щоб перевірити…


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю