Текст книги "Лялька"

Автор книги: Болеслав Прус

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 57 страниц)

– О! Просимо вас, – сказав граф.

Жецький відкашлявся.

– В такому разі насмілюсь запропонувати… Супротивники стають на відстані двадцяти п’яти кроків, ідуть назустріч один одному по п’ять кроків…

– Те-ек.

– Пістолети нарізні, з мушками… Стріляються до першої крові… – закінчив Жецький тихіше.

– Те-ек.

– Термін, якщо можна, завтра вранці.

– Те-ек.

Жецький уклонився, не встаючи з стільця. Граф узяв аркуш паперу і серед загального мовчання написав протокол, якого Шуман зараз же переписав. Секунданти підписали обидва документи, і за якихось три чверті години справа була закінчена. Секунданти Вокульського попрощались з господарем і його товаришем, який знову захопився спогляданням хмар.

Коли вони вже були на вулиці, Жецький озвався до Шумана:

– Дуже милі люди ці панове аристократи…

– Хай їх чорти візьмуть!.. Хай вас усіх чорти візьмуть з вашими дурними забобонами!.. – кричав доктор, вимахуючи кулаком.

Увечері пан Ігнац прийшов до Вокульського з пістолетами. Він застав його самого за чаєм. Жецький налив собі чаю і сказав:

– Знаєш, Стаху, вони дуже порядні люди. Барон, як ти знаєш, дуже неуважний чоловік, він готовий перепросити тебе…

– Ніяких перепрошень.

Жецький замовк. Він пив чай і тер лоба. Після довгої паузи знову заговорив:

– Ти, звичайно, подумав про справи… на той випадок…

– Ніякого випадку не буде, – сердито відповів Вокульський.

Пан Ігнац посидів ще хвилин із п’ятнадцять мовчки.

Чай здався йому несмачним, боліла голова. Докінчивши склянку і глянувши на годинник, він сказав на прощання своєму другові:

– Завтра виїдемо о пів на восьму ранку.

– Гаразд.

Коли пан Ігнац пішов, Вокульський сів за стіл, написав на аркуші поштового паперу кілька рядків, уклав у конверт і заадресував його Жецькому. Йому здавалося, що він весь час чує противний голос барона: «Мені дуже приємно, кузино, що твої поклонники тріумфують… Шкода тільки, що моїм коштом…»

І куди б він. не глянув, скрізь йому ввижалося прекрасне обличчя панни Ізабелли, залите барвою сорому.

В серці його закипало глухе шаленство. Відчував, що руки його стають твердими, як залізо, а тіло набирає такої дивної сили, що, мабуть, не було такої кулі, яка, ударившись об нього, не відскочила б. В голові його зринуло слово «смерть», і він усміхнувся. Він знав, що смерть не кидається на відважних, а тільки стає навпроти них, як лютий собака, і дивиться зеленими очима – чи не примружиться людина?

Тієї ночі, як і кожної ночі взагалі, барон грав у карти.

Марушевич, який також був у клубі, нагадував йому о дванадцятій, о першій і о другій годині, що час уже йти спати, бо вранці він збудить його о сьомій; захоплений грою барон відповідав: «Зараз! Зараз!..», але просидів до третьої, аж поки один з його партнерів не сказав:

– Ну, годі, бароне. Поспіть хоч кілька годин, а то у вас тремтітимуть руки і ви схибите.

Ці слова, а ще більше те, що партнери встали з-за стола, витверезили барона. Він вийшов з клубу, повернувся додому і сказав своєму камердинерові Константієві розбудити його завтра о восьмій годині ранку.

– Мабуть, пан барон знову вигадав якусь дурницю!.. – невдоволено буркнув слуга. – Що там ще сталося? – сердито питав він, роздягаючи барона.

– Ах ти, мурло! – обурився барон. – Думаєш, що я тобі так і скажу? У мене буде дуель, ну?.. Бо мені так подобається. О дев’ятій ранку стрілятимусь з якимось шевцем чи перукарем, ну?.. Може, ти мені заборониш?..

– Та стріляйтесь собі, пане бароне, хоч і з самим чортом! – відказав Константій. – Тільки я хотів би знати, хто оплатить ваші векселі?.. А за квартиру? А на утримання дому? Через те, що вам цікаво щокварталу потрапляти на Повонзки, господар насилає на нас судового виконавця, а я боюсь померти з голоду… Ну й служба!..

– Чи ти замовкнеш!.. – крикнув барон і, схопивши черевика, пошпурив ним в камердинера. Той ухилився, і черевик ударився об стіну, мало не зваливши бронзову статуетку Яна Собеського.

Покінчивши з вірним слугою, барон ліг у ліжко й почав думати про своє скрутне становище. «Треба ж мати таке щастя, щоб стрілитися з якимось купчиком! – зітхав він. – Коли я його підстрелю, то це буде схоже на те, що мисливець вийшов на ведмедя, а вбив у селянина тільну корову. Коли він підстрелить мене, то, вийде, наче мене оперіщив батогом візник. А якщо обидва схибимо… Ні, ми ж повинні стрілятись до першої крові.

Хай би мене чорти взяли, коли я не перепросив би цього осла, навіть в присутності нотаріуса, нехай би навіть мені довелося убратись у фрак і білий галстук. Ах, паскудні ліберальні часи!.. Мій батько звелів би відшмагати такого хлюста своїм псарям, а я мушу давати йому сатисфакцію, немов сам торгую корицею… Нехай би вже наставала та дурна соціальна революція та винищила б або нас, або лібералів…»

Він почав засинати, і йому привиділось, що Вокульський убив його. Бачив, як два чоловіки несуть його тіло на квартиру до дружини, як вона умліває і падає на його закривавлені груди… Як сплачує усі його борги й асигнує тисячу карбованців на його похорон і… як він воскресає і забирає ту тисячу карбованців собі на дрібні видатки…

Щаслива усмішка заясніла на виснаженому обличчі барона, і він заснув, як дитина.

О сьомій годині Коистаитій і Марушевич насилу розбудили його. Барон нізащо не хотів уставати, бурмочучи, що вже краще зазнати ганьби та позбутись честі, ніж уставати так рано. Він опам’ятався аж тоді, коли побачив графин з холодною водою. Барон схопився з постелі, дав ляпаса Константієві, вилаяв Марушевича і в думці обіцяв собі, що вб’є Вокульського.

Та коли він уже одягнувся, вийшов на вулицю, побачив, що погода хороша і саме сходить сонце, злість його на Вокульського ослабла, він вирішив, що тільки прострелить йому ногу. «От же ж лихо! – завагався знов. – Окалічу його, а він кульгатиме до кінця життя і хвалитиметься: «Цю смертельну рану я одержав на дуелі з бароном Кшешовським…»

Добре мені діло! Що вони мені наробили, мої кохані секунданти!.. Коли вже якийсь там купчик неодмінно хоче в мене стріляти, то нехай стріляє на прогулянці, а не на дуелі… Жахливе становище! Уявляю собі, як моя дорога жіночка торочитиме всім, що я б’юся на дуелі з купцями…»

Під’їхали екіпажі. В один сів барон з графом-англійцем, у другий – мовчазний єгиптолог з пістолетами й хірургом.

Вони рушили в бік Білянського лісу, а через кілька хвилин за ними подався на візнику й баронів камердинер Константій. Вірний слуга на всі заставки кляв свого пана й нахвалявся, що той дорого заплатить йому за цю прогулянку.

Проте він був занепокоєний.

В Біляпському лісі барон і три його товариші знайшли своїх супротивників, і вони двома окремими групами заглибились в гущавииу над берегом Вісли. Доктор Шуман був роздратований, Жецький – стриманий, а Вокульський похмурий. Барон, погладжуючи свою ріденьку борідку, уважно придивлявся до нього й думав: «Він, мабуть, непогано кормиться, цей купчик. Я проти нього немов австрійська сигара проти бика. Хай мене чорти візьмуть, коли я не вистрілю в повітря над головою цього дурня або… зовсім не вистрілю… Так буде найкраще…»

Але тут барон згадав, що дуель має тривати до першої крові. Тоді він роззлостився й вирішив неодмінно вбити Вокульського. «Треба раз назавжди одучити цих крамарів викликати нас на дуель…» – казав сам собі барон.

За кілька десятків кроків від нього Вокульський ходив між двома соснами сюди й туди, мов маятник. Забувши за панну Ізабеллу, він прислухався до щебету пташок, що аж кишіли в лісі, та до плюскоту Вісли, що підмивала береги.

На тлі безтурботного щастя в природі дивно було чути, як брязкали в стволах пістолетів шомполи та клацали зводжувані курки. В Вокульському прокинувся хижий звір; з-перед очей його зник весь світ, залишився тільки один чоловік, барон, труп якого він мав кинути до ніг ображеній панні Ізабеллі.

Супротивників поставили на місця… Барон і досі був заклопотаний тим, що зробити з купчиком, і остаточно вирішив прострелити йому руку. На обличчі Вокульського позначилась така дика запеклість, що здивований граф-англієць подумав: «Тут, мабуть, річ не в коні і не в тому, що він штовхнув його на скачках!..»

Єгиптолог, який досі мовчав, тепер подав команду, і супротивники, навівши пістолети, почали сходитись. Барон націлився Вокульському в праву ключицю й, опускаючи дуло, легенько натиснув на спуск. В останню мить його пенсне перекосилось, пістолет на волосину відхилився, пролунав постріл – і куля пролетіла за кілька дюймів над плечем Вокульського.

Барон, прикривши обличчя пістолетом і виглядаючи з-за нього, думав: «Не влучить, осел… Націляється в голову…»

Раптом він відчув сильний удар в скроню, у нього зашуміло в вухах, перед очима залітали чорні мухи… Він випустив пістолет на землю й повільно став навколішки.

– В голову!.. – крикнув хтось.

Вокульський кинув пістолет на землю і зійшов з дистанції. Всі побігли до барона, який зовсім не вмирав, а, стоячи навколішках, верескливим голосом кричав:

– Незвичайний випадок! У мене діра в щоці, зуб вибитий, а кулі десь нема… Не проковтнув же я її…

Тоді єгиптолог підняв і пильно оглянув пістолет барона.

– Ага!.. – нарешті гукнув він. – Зрозуміло… Куля вдарила в пістолет, а замок – у щоку… Пістолет пошкоджено, дуже цікавий постріл…

– Пане Вокульський, ви задоволені? – спитав граф-англієць.

– Так, задоволений.

Хірург перев’язав баронові обличчя. З гущавини вибіг переляканий Константій.

– А що! – вигукнув він. – Чи я не казав, що ви дограєтесь!

– Мовчи, дурню… – пробелькотів барон. – Їдь мені зараз до баронеси і скажи куховарці, що я тяжко поранений…

– Я прошу супротивників, – урочисто промовив граф, – подати один одному руки.

Вокульський підійшов до барона й подав йому руку.

– Чудовий постріл, пане Вокульський, – насилу промовив барон, міцно тиснучи Вокульському руку. – Мене дивує, що людина вашої професії… вибачте, може, це вас ображає?..

– Аж ніяк!

– Отож: що людина вашої професії, зрештою, дуже шанованої, так добре стріляє… Де моє пенсне? Ага, тут… – Пане Вокульський, прошу на пару слів наодинці…

Він сперся на плече Вокульського, і вони одійшли кроків на двадцять у ліс.

– Я спотворений, – почав барон, – і схожий зараз на стару мавпу з флюсом. Не хочу з вами ще раз сваритись, бо бачу, що вам щастить… Але скажіть мені, будь ласка, за що ви мене скалічили?.. Бо не за те ж, що я вас штовхнув… – додав він, дивлячись Вокульському в очі.

– Ви образили жінку… – тихо відповів Вокульський.

Барон ступив крок назад.

– Ах… c’est ea!..[73]73
  Он воно що! (Франц.)


[Закрыть] – сказав він. – Розумію… Ще раз перепрошую вас, а т а м… знаю, що мені зробити…

– І ви мені пробачте, бароне, – промовив Вокульський.

– Дрібниця… Дуже прошу… байдуже, – говорив барон, трясучи його за руку. – Може, я й не так сильно скалічений, але от щодо зуба… Де мій зуб, докторе?.. Прошу загорнути його в папірець… Щодо зуба, то я вже давно повинен би вставити собі нові. Ви не повірите, пане Вокульський, які у мене зіпсовані зуби…

Всі попрощалися дуже задоволені. Барон дивувався, відкіля людина такої професії так добре стріляє, граф-англієць більш ніж будь-коли був схожий на маріонетку, а єгиптолог знову взявся розглядати хмари. В другій партії – Вокульський був замислений, Жецький захоплювався відвагою і чемністю барона, тільки Шуман був злий. Аж коли їхній екіпаж, спустившись з пагорка, проїжджав повз монастир камедулів, доктор подивився на Вокульського і буркнув:

– Ну й тварюки! І як я не навів на цих блазнів поліції…

Через три дні після дивного поєдинку Вокульський сидів у своєму кабінеті з паном Вільямом Коллінзом. Слуга, якого вже давно цікавили ці зустрічі, що відбувалися по кілька разів на тиждень, витирав у сусідній кімнаті порох і раз у раз прикладав до дірки в замку то око, то вухо. Бачив, що на столі лежать якісь книжки, а його пан щось пише в зошиті; чув, що гість час від часу ставить Вокульському якісь запитання, а той відповідає або голосно і впевнено, або тихо й непевно… Але про що вони розмовляли таким незвичайним способом, слуга не міг збагнути, бо розмова провадилась чужою мовою.

– По-якому ж вони говорять? – бурмотів слуга. – Я ж знаю, що по-німецьки буде: «Бітте, майн гер». І не по-французькому, бо не кажуть: «Мусьє, бонжур, денді»… і не по-єврейському, і не по-ніякому, то по-якому ж?.. Мабуть, хазяїн задумав неабияку спекуляцію, коли сам чорт нічого не второпає… Та й спільника ж знайшов!.. Холера йому в печінку!..

Раптом залунав дзвінок. Пильний слуга навшпиньках одійшов від дверей кабінету, гупаючи, увійшов у передпокій і, повернувшись за хвилину, постукав до пана.

– Чого тобі? – нетерпляче запитав Вокульський, прочинивши двері.

– Прийшов отой пан, що вже у нас бував, – відповів слуга і з цікавістю зазирнув у кабінет. Але, крім зошита на столі та рудих бакенбардів пана Коллінза, нічого особливого не побачив.

– Чого ж ти не сказав, що мене немає вдома? – сердито спитав Вокульський. ' – Забув, – нахмурившись, відповів слуга й махнув рукою.

– Проси його, бовдуре, в зал, – сказав Вокульський і грюкнув дверима.

Незабаром у зал увійшов Марушевич, Він уже коли входив, був збентежений, а побачивши, що Вокульський зустрічає його непривітно, збентежився ще більше.

– Пробачте… може, я перешкоджаю… може, у вас важливі справи…

– Зараз у мене нема ніяких справ, – похмуро відповів Вокульський і трохи почервонів. Марушевич помітив це.

Він був певний, що в квартирі Вокульського або затівається щось таємне, або ховається жінка. В усякому разі, до нього повернулась самовпевненість, яку він завжди відчував у присутності збентежених людей.

– Я відберу у вас лише хвилинку, – вже сміливіше казав засмоктаний молодик, елегантно помахуючи палицею та капелюхом. – Одну хвилинку.

– Слухаю, – сказав Вокульський. Він швидко сів у крісло й показав, гостеві на друге.

– Я прийшов попросити у вас пробачення, – з фальшивою щирістю заговорив Марушевич, – і сказати, що не можу служити вам в справі купівлі дому Леицьких…

– А відкіля вам відомо про цю купівлю?.. – не на жарт здивувався Вокульський.

– Ви не догадуєтесь? – невимушено спитав молодик і навіть підморгнув, але злегка, бо ще почував себе не досить певно. – Не догадуєтесь, дорогий пане Вокульський?..

Та це ж той шановний Шлангбаум…

Він раптом замовк, немов удавившись недокінченою фразою, а ліва рука його з палицею і права з капелюхом безпорадно опустились на бильця крісла. Тим часом Вокульський навіть не ворухнувся, а тільки пильно дивився на гостя. Він стежив за зміною виразу обличчя Марушевича, як мисливець стежить за ріллею, по якій пробігають сполохані зайці. Придивляючись до молодика, він думав: «Ага, то це він і є той порядний католик, якого Шлангбаум наймає за п’ятнадцять карбованців на торги і не радить давати наперед грошей? Коли він одержував вісімсот карбованців за баронового коня, то теж був чимось збентежений… Ага!.. І те, що я купую коня, теж він розляпав.

Служить разом двом панам: баронові і його дружині…

Але він забагато знає про мої справи. Шлангбаум був необережний».

Так думав Вокульський і спокійно розглядав Марушевича. А засмоктаний молодик, бувши до того ще й дуже нервовим, звивався під. Його поглядом, як голуб під поглядом очкової змії. Спочатку він трохи зблід, потім став відшукувати на стелі і стінах, за що б зачепитися очима, і, нарешті, обливаючись холодним потом, відчув, що не може вирвати свого блукаючого погляду з-під влади Вокульського. Йому здавалось, що похмурий купець кліщами вхопив його за душу і що опиратись йому він неспроможний. Марушевич ще разів кілька крутнув головою і нарешті, цілком упокорений, потонув у погляді Вокульського.

– Пане Вокульський, – мовив він солодким голосом. – Я бачу, що в грі з вами треба відкривати карти… Отже, я скажу одразу…

– Не турбуйтесь, пане Марушевич. Що мені треба знати, я вже знаю.

– Пане добродію, ви повірили пліткам, і через те у вас склалася, про мене погана думка. А тим часом у мене, слово честі, найкращі наміри…

– Повірте, пане Марушевич, що моя думка про будь-кого складається не на підставі пліток.

Він устав з крісла й одвернувся, що дало можливість Марушевичу трохи опам’ятатись. Молодик швидко попрощався і, біжачи сходами вниз, думав: «Ну, чув хто-небудь отаке?.. Якийсь нікчемний крамар задирає переді мною носа! Слово честі, була мить, коли я хотів ударити його палицею… Нахаба, слово честі… Він ще може подумати, що я його боюсь, слово честі… Господи, як ти тяжко караєш мене за легковажність!.. Підлі лихварі присилають до мене судового виконавця, за кілька днів я повинен сплатити борг честі, а цей купчик, цей… негідник!.. Я хотів би тільки знати: чого він так задається, що він про мене думав?.. Тільки це, більше нічого… Слово честі, він когось замордував, бо такого погляду у порядної людини бути. де може. Звичайно, що так, адже він мало не вбив Кшешовського. Ах, нікчемний нахаба!.. І він насмілився так дивитись на мене… на мене, їй-богу!..»

Незважаючи на це, другого дня Марушевич знову приїхав з візитом до Вокульського, а не заставши його вдома, сказав візникові спинитись коло магазину.

В магазині його зустрів пан Ігнац, розвівши руки так, немов віддавав увесь магазин в його розпорядження. Проте якийсь внутрішній голос шепнув старому продавцеві, що цей відвідувач купить не більш як на п’ять карбованців, та ще, може, скаже записати на рахунок.

– Де пан Вокульський? – запитав Марушевич, не знімаючи капелюха.

– Зараз надійде, – відповів пан Ігнац з низьким поклоном.

– Зараз, тобто?..

– Найпізніше за чверть години, – відповів Жецький.

– Я зачекаю. Скажіть винести карбованця візникові, – промовив молодик, недбало сідаючи на стілець. Проте у нього похололи ноги, коли він подумав, що старий продавець може й не виконати цього доручення. Але Жецький доручення виконав, хоч уже й не кланявся відвідувачеві.

Через кілька хвилин прийшов Вокульський.

Коли Марушевич побачив ненависного купчика, його пойняли такі суперечливі почуття, що він не тільки не знав, що говорити, а й втратив здатність думати. Пам’ятав тільки, що Вокульський повів його в кабінет за магазином, де стояла залізна каса, і подумав, що почуття його до Вокульського можна б назвати сумішшю погорди і презирства.

А ще йому пригадалось, як він ці свої відчуття намагався прикрити вишуканою чемністю, яка навіть йому самому здалася підлабузництвом.

– Що ви скажете? – спитав його Вокульський, коли вони вже сиділи. Причому Марушевич так і не збагнув, коли саме він зайняв це положення в просторі. Проте почав говорити, трохи затинаючись:

– Шановний пане Вокульський, я хотів довести вам свою доброзичливість… Баронеса, як вам відомо, хоче купити будинок Ленцьких. А барон, її чоловік, наклав вето на певну частину її майна, без якого вона купити будинку не зможе… Отож… барон тимчасово опинився в скрутному становищі… Йому бракує… бракує тисячі карбованців… Він хотів би ці гроші позичити… бо без них… без них, ви розумієте, він не зможе з достатньою енергією чинити опір дружині…

Бачачи, що Вокульський знову допитливо на нього дивиться, Марушевич витер з лоба піт.

– То це баронові потрібні гроші?

– Так, – швидко відповів Марушевич.

– Тисячі карбованців не дам, а так триста… чотириста..

І то під розписку барона.

– Чотириста! – машинально повторив Марушевич і швиденько додав: – За годину привезу розписку барона… Ви тут будете?

– Буду.

Марушевич вийшов з кабінету й за годину справді повернувся з розпискою барона Кшешовського. Прочитавши розписку, Вокульський поклав її в касу й видав Марушевичу чотириста карбованців.

– Барон постарається якнайближчим часом… – бурмотів Марушевич.

– Можна не поспішати, – відповів Вокульський. – Барон, здається, нездужає?

– Так… трохи… Завтра або післязавтра він виїжджає… Поверне якнайближчим…

Вокульський попрощався з ним, холодно кивнувши головою.

Молодик швидко вийшов з магазину, забувши навіть повернути Жецькому карбованця за візника. Опинившись на вулиці, він з полегкістю зітхнув і став обмірковувати останні події: «Ах, підлий купчик!.. Він насмілився дати мені чотириста карбованців замість тисячі… Господи, як тяжко ти караєш мене за легковажність… Аби тільки відігратись, слово честі, шпурну йому в очі ці чотириста карбованців і ще тих двісті… Боже, як я морально занепав…»

Пригадались йому кельнери різних ресторанів, більярдні маркери та швейцари готелів, у яких він також різноманітними способами вициганював гроші. Але жоден з них не здавався йому таким гидким та гідним зневаги, як Вокульський. «Слово честі, – думав він, – я добровільно вліз в його бридкі лабети… Господи, як тяжко ти караєш мене за легковажність…»

Натомість Вокульський був дуже задоволений. «Мені здається, – думав він, – що цей Марушевич великий гультяй та ще й жульман. Він хотів, щоб я знайшов йому посаду, проте знайшов її сам: стежить за мною і доносить, кому треба. Був би наробив мені великого клопоту, коли б не оці чотириста карбованців, на які, я певен, він видав мені фальшиву розписку. Кшешовський, хоч який самодур та нероба, все-таки людина чесна… (Чи може бути чесною людиною нероба?) В усякому разі, задля інтересів та примх своєї дружини він не позичав би грошей у мене…»

Йому стало дуже прикро; він опустив голову на руки й думав далі: «Але що ж я все-таки роблю?.. Свідомо допомагаю жульманові шахрувати. Якби я сьогодні вмер, Кшешовському довелося б сплатити ці гроші… Ні, Марушевич сів би в тюрму… Та це його не мине…»

За хвилину огорнув його ще більший песимізм. «Чотири дні тому я мало не вбив людини, сьогодні другій проклав міст до тюрми – і все це задля неї, за єдине merci.

Але задля неї я нажив капітал, даю заробіток сотням людей, примножую багатства батьківщини… Чим же я був би без неї? Дрібним галантерейним купцем. А сьогодні про мене говорить уся Варшава. Ну що ж!.. Купка вугілля приводить в рух пароплав з кількома сотнями пасажирів, а любов рухає мною. А якщо вона спалить мене так, що від мене залишиться тільки жменя попелу?.. Боже мій, який він мізерний, цей світ!.. Правду каже Охоцький. Жінка – підле створіння: вона бавиться тим, чого навіть неспроможна збагнути…»

Він так глибоко поринув у гіркі роздуми, що не почув, як позад нього відчинилися двері й залунали кроки. Опам’ятався аж тоді, коли до нього доторкнулася чиясь рука.

Він повернув голову й побачив адвоката з великим портфелем під пахвою; вираз його обличчя був дуже похмурий.

Збентежений Вокульський схопився й посадив гостя в крісло. Знаменитий адвокат поклав портфеля на стіл і, потираючи одним пальцем потилицю, стиха заговорив:

– Пане… пане Вокульський! Дорогий мій пане Станіславе! Що ви виробляєте, пане добродію?.. Я заперечую… протестую…. подаю скаргу від вельможного пана Вокульського, вітрогона, до дорогого пана Станіслава, який з посильного хлопчини при магазині перетворився на вченого і мав здійснити реформу в нашій торгівлі з закордоном. Пане… пане Станіславе, так не можна!..

Говорячи це, він потирав потилицю з обох боків і кривився так, ніби мав повен рот хініну.

Вокульський опустив очі й мовчав; адвокат говорив далі:

– Дорогий мій, одним словом – погані справи. Граф Саноцький, пам’ятаєте – отой прихильник грошових заощаджень, – хоче зовсім вийти із спілки… І знаєте чому?

З двох причин: по-перше, ви бавитесь у скачки, а по-друге, б’єте його на цих скачках. Разом з вашим конем ішов і його, і він програв. Граф страшенно невдоволений і бурчить: «На якого чорта я вкладатиму свій капітал? Хіба на те, щоб давати можливість усяким купчикам виривати у мене з-під носа призи?..»

– Даремно я його умовляв, – трохи перепочивши, говорив далі адвокат, – що скачки така сама вигідна справа, як і кожна інша, навіть вигідніша, бо ви за кілька днів на вкладені вісімсот карбованців заробили триста; але граф одразу заткнув мені рота: «Вокульський, – каже, – весь виграш і вартість коня пожертвував дамам на притулок та ще хтозна-скільки переплатив Юнгові й Міллерові…»

– Невже я не можу робити навіть цього? – перебив Вокульський.

– Можете, можете, – згідливо підтакував знаменитий адвокат. – Можете робити, але, роблячи так, ви тільки повторюєте старі гріхи, що їх набагато вправніше робили ваші попередники. А тим часом і я, і князь, і оті графи зблизилися з вами не для того, щоб ви повторювали старі гріхи, а щоб показали нам нову путь.

– Ну, то нехай виходять із спілки, – рішуче сказав Вокульський, я їх не заманював до неї.

– І вийдуть, – казав адвокат, вимахуючи рукою, – якщо ви зробите ще хоч одну помилку…

– Наче я наробив їх так багато!..

– Ви просто незвичайний! – розсердився адвокат і ляснув себе по коліні. – А знаєте, що говорить граф Літинський, отой англофіл, отой: «те-ек»?.. Він каже: «Вокульський викінчений джентльмен, він стріляє, як Немврод[74]74
  Немврод – легендарний халдейський цар, що вславився як влучний мисливець.


[Закрыть], але… це не керівник комерційного підприємства. Бо сьогодні він вкладе в підприємство мільйони, а завтра викличе кого-небудь на дуель і все поставить під загрозу…»

Вокульський аж посунувся назад з кріслом. Про такий докір він навіть подумати не міг. Помітивши враження, яке справили його слова, адвокат вирішив кувати залізо, поки гаряче.

– Пане Станіславе, якщо не хочете зіпсувати добре початої справи, то не робіть більше таких дурниць. А найголовніше – не купуйте будинку Ленцьких. Пробачте, але якщо ви вкладете в нього дев’яносто тисяч, то спілка розвіється, як дим. Люди побачать, що ви вкладаєте великий капітал на шість чи сім процентів річних, і втратять віру в ті проценти, які ви їм обіцяєте, і навіть… розумієте… можуть підозрювати…

Вокульський підхопився з крісла.

– Не треба мені ніяких спілок!.. – крикнув він. – Я ні в кого не запобігаю ласки, швидше можу обдарувати тією інших. Хто мені не довіряє, нехай перевірить справи цілого підприємства… Нехай пересвідчиться, що я нікого не обманював, але спільником моїм він уже не буде. Всілякі примхи – не монополія князів та графів. У мене теж є свої примхи, і я не люблю, коли втручаються в мої справи…

– Заждіть… заждіть, дорогий пане Станіславе, – заспокоював його адвокат, знов садовлячи в крісло. – Отже, ви не відмовляєтесь від купівлі будинку?

– Ні. Цей будинок важить для мене більше, ніж спілка з усіма великими панами всього світу.

– Гаразд, гаразд… А може б, ви на певний час виставили замість себе яку-небудь підставну особу? В крайньому разі, це можна зробити від мого імені, а про гарантію на право власності турбуватись нічого. Найважливіше – не розчарувати людей, які вже з нами. Аристократія, відчувши смак до громадських справ, може до них звикнути, а §а півроку чи за рік ви станете й номінальним власником будинку. Ну що, згода?

– Нехай буде й так, – відповів Вокульський.

– Ну от, – сказав адвокат, – так буде найкраще. – Якби ви самі купили той будинок, то опинилися б у фальшивому становищі навіть перед Ленцькими. Звичайно, ми не любимо тих людей, до яких переходить наше добро – це по-перше. А по-друге, хто може поручитись, що у них не виникли б всілякі припущення. Можуть же вони подумати: він або переплатив або недоплатив нам. Якщо переплатив, то як він смів робити нам таку ласку, а як не доплатив, то – обманив нас…

Останніх слів адвоката Вокульський майже не чув; його обсіли інші думки, а як гість пішов, опанували ще більше. «Звичайно, – думав він, – адвокат має рацію. Люди про мене говорять і навіть осуджують, але я нічого не знаю, бо все це робиться за моєю спиною. Аж тепер я пригадую чимало дрібниць. Вже з тиждень купці, зв’язані зі мною, ходять з кислими фізіономіями, а супротивники тріумфують. В магазині також щось не гаразд… Ігнац смутний, Шлангбаум замислений. Лісецький став оприскливіший, ніж був раніш, наче передчуває, що незабаром втратить посаду. Клейн сердитий (соціаліст! Злоститься за скачки й дуель), а франт Земба вже починає крутитись коло Шлангбаума… Може, вгадує в ньому майбутнього власника магазину?.. Ах ви, люди, люди!..»

Вокульський став на порозі кабінету й кивнув до Жецького. Старий і справді був якийсь сам не свій і не дивився хазяїнові в очі.

Вокульський показав йому на стілець і, пройшовшись кілька разів по тісній кімнаті, сказав:

– Старий! Скажи одверто: що про мене говорять?

Жецький розвів руками.

– Ах, боже мій, що говорять…

– Викладай щиру правду, – підбадьорював його Вокульський.

– Щиру правду?.. Гаразд. Одні кажуть, що ти починаєш божеволіти.

– Браво!

– А другі… другі кажуть, що ти задумав якесь шахрайство…

– Нехай поцілують мене в…

– А всі кажуть, що ти збанкрутуєш, і то якнайшвидше…

– Ще раз в те саме місце, – додав Вокульський. – А що ти сам думаєш, Ігнаце?

– Я думаю, – без вагання відповів Жецький, – що ти вплутався в якусь темну справу, з якої не вийдеш цілим…

Хіба що вчасно від неї одмовишся, на що, сподіваюсь, у тебе вистачить розуму.

Вокульський спалахнув.

– Не відмовлюся! – вигукнув він. – Спрагла людина не втікає від криниці. А якщо має загинути, то загине, досхочу напившись… Чого ви кінець кінцем від мене хочете?

З дитинства я жив, мов птах із зв’язаними крилами: по наймах, по тюрмах, та хоч би й у тому нещасному шлюбі, в який сам запродався… А тепер, коли я розгорнув крила, ви починаєте гелготіти на мене, мов ті свійські гуси на дикого гусака, який зірвався летіти… Нащо мені цей клятий магазин або спілка!.. Я хочу жити, я хочу…

В цей час у двері кабінету хтось постукав, увійшов слуга Ленцького Миколай з листом. Вокульський гарячково ухопив конверт, розірвав його і прочитав:

«Шановний добродію! Моя дочка неодмінно хоче ближче з Вами познайомитись. Воля жінки – священна; отже, запрошую Вас на завтра до себе на обід (на шосту годину), так що не подумайте відмовлятися. Прийміть запевнення в глибокій пошані.

Т. Ленцький».

Вокульський раптом так ослаб, що мусив сісти на стілець. Перечитав листа другий, третій, четвертий раз… Нарешті, опритомнівши, написав панові Ленцькому відповідь, а Миколаєві дав п’ять карбованців.

Пан Ігнац вибіг на кілька хвилин у магазин, а коли Миколай вийшов на вулицю, повернувся до Вокульського і продовжував перервану розмову:

– Все-таки, дорогий Стаху, подумай про все добре, може, ти сам відмовишся…

Тихо посвистуючи, Вокульський надів капелюха і, поклавши руку на плече старому другові, одповів:

– Слухай! Якби у мене під ногами розступилась земля… розумієш?.. За таке щастя я віддам життя…

– За яке щастя? – спитав Ігнац.

Але Вокульський уже виходив через задні двері.