Текст книги "Лялька"

Автор книги: Болеслав Прус

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 57 страниц)

Вокульський устав і судорожно випростався, немов його припекли розжареним залізом. «Так може не бути, а може й бути, – подумав він. – Але якщо так є, то я віддам половину майна щасливому поклонникові за те, що вилікував мене!..»

Він повернувся в свій номер і вперше цілком спокійно почав перебирати в думці всіх поклонників панни Ізабелли, яких з нею бачив або про яких чув. Він пригадував їхні значливі розмови, ніжні погляди, дивні натяки, всі звіти пані Мелітон, всі балачки про панну Ізабеллу, які ходили серед її товариства. Нарешті Вокульський з полегкістю зітхнув: йому здалося, що він знайшов нитку, яка виведе його з лабіринта. «Я вийду з нього, мабуть, в лабораторію Гейста», – подумав він, відчуваючи, що в серце йому запало перше зерно погорди.

– Вона має право, має повне право! – бурмотів він, усміхаючись. – Але який її обранець, а може, й обранці?.. Ого, та й підла ж я тварюка, а Гейст вважає мене за людину!..

Після від’їзду Сузіна Вокульський вдруге прочитав листа Жецького, якого сьогодні одержав. Старий мало писав про торгівлю, але дуже багато про пані Ставську, нещасливу й гарну жінку, чоловік якої десь зник. «До смерті буду тобі вдячний, – писав старий, – коли ти щось придумаєш, аби остаточно вияснити, чи живий Людвік Ставський, чи помер».

Потім у листі були списані дати й місцевості, де перебував Ставський після того, як залишив Варшаву. «Ставська?.. Ставська?.. – думав Вокульський. – Ага, пригадую! Це та гарна пані з донькою, що мешкає в моєму домі. Який дивний збіг обставин: може, я для того й купив будинок Ленцьких, аби познайомитися з тією, другою?.. Ніякого діла мені до неї немає, коли я залишаюсь тут, але чому б їй не допомогти, як Жецький просить… От і чудово! Тепер я матиму причину зробити подарунок баронесі, яку мені так рекомендував Сузін».

Він узяв адресу баронеси й поїхав у квартал Сен-Жермен.

У вестибюлі будинку, де жила баронеса, стояв лоток букініста. Розмовляючи з швейцаром, Вокульський ненароком глянув на книжки і з радісним здивуванням помітив серед них томик поезій Міцкевича, якраз того видання, яке він читав, коли ще був продавцем у Гопфера. Ця книжка з потертими палітурами й пожовклим папером раптом викликала в уяві його молоді роки. Він купив книжку й мало не поцілував її, як реліквію.

Швейцар, в якому франк на чай збудив симпатію до Вокульського, провів його аж до дверей апартаментів баронеси і. з усмішкою побажав приємної розваги. Вокульський подзвонив, і йому одразу відчинив двері лакей у малиновому фраку.

– Ага! – буркнув він.

У вітальні, як годиться, були золочені меблі, картини, килими і квіти. Незабаром увійшла баронеса з міною ображеної особи, яка, однак, готова пробачити.

Вона й справді пробачила йому. Вокульський одразу розказав про мету свого візиту, записав прізвище Ставського та місцевості, в яких той перебував, і наполегливо просив баронесу, аби вона через свої особисті зв’язки зібрала йому докладні відомості про зниклого.

– Це можна зробити, – сказала благородна дама, але… чи не злякають вас витрати? Доведеться звертатися до німецької, англійської та американської поліції…

– Отже?..

– Отже, ви згодні заплатити три тисячі франків?

– Ось чотири тисячі, – сказав Вокульський, подаючи їй чек, на якому написав означену суму. – Коли я можу сподіватися на відповідь?

– Цього я не можу сказати зараз, – відповіла баронеса. – Може, за місяць, може, за рік. Але я гадаю, – суворо додала вона, – ви не сумніваєтесь, що розшуки будуть справжні?

– Настільки певний в цьому, що залишу у Ротшільда ще один чек на дві тисячі франків, які вам виплатять негайно після того, як я одержу відомості про цього чоловіка.

– Ви незабаром виїжджаєте?

– Ні. Побуду ще деякий час тут.

– Ага, вас захопив Париж!.. – з усмішкою промовила баронеса. – Він сподобається вам іще більше з вікон моєї вітальні. Я приймаю щовечора.

Вони попрощалися, обоє дуже задоволені: баронеса грішми свого клієнта, а Вокульський тим, що за одним разом здійснив пораду Сузіна і прохання Жецького.

Тепер Вокульський залишився в Парижі цілком самотнім, без ніякого певного заняття. Він знову відвідував виставку, театри, незнайомі вулиці, не оглянуті ще зали музеїв… Він знову захоплювався величезними творчими силами Франції, доцільністю в побудові й житті мільйонного міста, впливом м’якого клімату на прискорений розвиток цивілізації. Знову пив коньяк, їв дорогі страви або грав у карти в вітальні баронеси, де завжди програвав.

Такий спосіб життя дуже стомлював його, але не давав ні краплі радості. Години тяглися, як дні, дням не було кінця, а ночами він не міг спокійно спати. І хоч спав він міцно, без прикрих або приємних снів, але і в забутті не міг позбутися почуття якоїсь невиразної гіркоти, в якій душа його тонула, не знаходячи ні дна, ні берегів.

– Дайте мені якусь мету… або пошліть смерть!.. – казав він часом, дивлячись в небо. А через хвилину сміявся і думав: «До кого я звертаюся? Хто мене вислухає в тому механізмі сліпих сил, іграшкою яких я став? Яка бо то нещасна доля не бути ні до чого прив’язаним, нічого не прагнути, а все розуміти!»

Йому ввижався якийсь незмірний механізм, що викидав нові й нові сонця, нові планети, нові види тварин і нові народи, серця яких шматували три фурії: надія, любов і страждання. Котра ж із них найгірша? Не страждання, бо воно принаймні не бреше. Це якраз надія, що скидає людину тим глибше, чим вище її піднесе. Це любов, отой метелик, одне крило якого називається сумнівом, а друге – обманом…

– Та байдуже, – бурмотів він, – Якщо вже мусимо чимось себе затуманювати, то хіба не однаково чим? Але чим же все-таки?..

Тоді з темної безодні, що називається природою, перед ним поставали наче дві зірки: одна – бліда, вона сяяла рівним світлом – то був Гейст і його метали; друга – спалахувала, як сонце, або раптом гасла, – це була вона… «Що тут вибирати, – думав він, – коли одне сумнівне, а друге недосяжне й непевне. Бо якби я навіть досягнув її, то хіба б коли-небудь повірив їй?»

В той же час він відчував, що наближається момент вирішальної боротьби між розумом і серцем. Розум вабив його до Гейста, серце – до Варшави. Відчував, що не сьогодні-завтра доведеться щось вибрати: або тяжку працю, яка вела до нечуваної слави, або полум’яну пристрасть, яка обіцяла хіба тільки те, що спалить його на попіл. «А якщо й одне і друге – тільки обман, як отой совок або хусточка, що важить сто фунтів?..»

Він ще раз пішов до магнетизера Пальмієрі й, заплативши належні двадцять франків за прийом, почав ставити йому запитання:

– Отже, ви кажете, що мене не можна замагнетизувати?

– Як то не можна! – обурився Пальмієрі. – Не можна одразу, бо ви не медіум. Але з вас можна зробити медіума якщо не за кілька місяців, то за кілька років. «Значить, Гейст не обманив мене», – подумав Вокульський, а вголос додав:

– А жінка, пане Пальмієрі, може замагнетизувати людину?

– Не тільки жінка, а навіть дерево, клямка, вода – словом, кожна річ, якій магнетизер передасть свою волю. Я можу замагнетизувати своїх медіумів навіть шпилькою. Я кажу їм: «Я переливаю в цю шпильку свої флюїди, і ви заснете, як тільки глянете на неї». Тим легше мені передати свою волю якій-небудь жінці. Звичайно, в тому разі, коли особа, яку замагнетизовують, буде медіумом.

– І тоді б я прив’язався до тієї жінки так, як ваш медіум до совка для вугілля? – спитав Вокульський.

– Безумовно, – відповів Пальмієрі, поглядаючи на годинник.

Вокульський вийшов від нього і, тиняючись по вулицях, думав: «Щодо Гейста, то я майже певний, що він не одурив мене з допомогою магнетизму: на це не вистачило б часу.

Але щодо панни Ізабелли, то я не певний, чи не причарувала вона мене саме цим способом. Часу у неї було достатньо, але… хто ж мене зробив її медіумом?»

Чим більше він порівнював свою любов до панни Ізабелли з любов’ю більшості чоловіків, до більшості жінок, тим більше ця його любов здавалася йому протиприродною. Бо як можна закохатися в кого-небудь з першого погляду? Або як можна шаленіти за жінкою, яку бачиш раз за кілька місяців, і лише для того, щоб упевнитись, що ти їй байдужий!

– Що ж! – тихо промовив він. – Рідкі зустрічі саме й надають їй характеру ідеалу. Хто його знає, чи не розчарувався б я вкрай, якби пізнав її ближче?

Його дивувало, що від Гейста не було ніяких звісток. «Невже вчений хімік взяв у мене триста франків для того, щоб більше зі мною не зустрічатися? – подумав він.

Але сам здивувався з своєї підозрілості. – Може, він хворий?»

Вокульський найняв фіакр і поїхав на вказану Гейстом адресу, далеко, за заставу, в околиці Шарантона.

На вказаній вулиці фіакр зупинився перед кам’яною оградою, за якою видно було дах і верхню частину вікон.

Вокульський вийшов з фіакра й опинився перед залізною хвірткою в ограді. Він кілька разів постукав, хвіртка відчинилась.

У дворі стояв двоповерховий будинок, дуже старий; про це свідчили вкриті пліснявою стіни та закурені вікна з вибитими подекуди шибками. Посеред передньої стіни були двері, до яких вело кілька кам’яних, вищерблених східців.

Оскільки хвіртка з грюкотом зачинилась, а швейцара, який її відчиняв, не видно було, здивований і розгублений Вокульський спинився посеред двору. Раптом у вікні другого поверху показалась чиясь голова в червоному ковпаку, і знайомий голос гукнув:

– Це ви, пане Сюзен?.. Добрий день!

Голова зникла, але відчинена кватирка свідчила про те, що це була не примара. Нарешті через кілька хвилин середні двері з скрипом відчинилися і на порозі з’явився Гейст. На ньому були подерті сині штани, дерев’яні сандалі і заяложена фланелева блуза.

– Поздоровте мене, пане Сюзец, – промовив Гейст. – Я продав мою вибухову речовину англо-американській компанії і, по-моєму, досить вигідно: сто п’ятдесят тисяч франків готівкою наперед і двадцять п’ять сантимів від кожного проданого кілограма.

– Ну, тепер ви, напевне, облишите роботу над своїми металами, – усміхаючись, сказав Вокульський.

Гейст подивився на нього з поблажливою погордою.

– Тепер, – заперечив він, – становище моє настільки змінилося, що я можу кілька років обійтися без багатого спільника. А щодо металів, то я над ними якраз тепер і працюю. От подивіться!

Він відчинив двері з коридора ліворуч. Вокульський увійшов у широкий квадратний зал, де було дуже холодно. Посередині стояв величезний циліндр, схожий на чан; його сталеві стіни в лікоть завтовшки були в чотирьох місцях стягнені потужними обручами. До накривки циліндра були прикріплені якісь прилади. Один з них являв собою щось схоже на запобіжний клапан, з-під якого час від часу виривалась хмарка пари і швидко танула в повітрі. Другий нагадував манометр, на якому безупинно рухалася стрілка.

– Паровий котел? – спитав Вокульський. – А навіщо такі грубі стінки?

– Доторкніться до нього, – запропонував Гейст.

Вокульський доторкнувся і засичав від болю. На пальцях у нього повискакували пухирі, але не від жару, а від холоду. Циліндр був страшно холодний, що, зрештою, відчувалось і в усьому залі.

– Шістсот атмосфер внутрішнього тиску, – додав Гейст, не звертаючи уваги на пригоду, що сталася з Вокульським. Почувши таку цифру, Вокульський аж здригнувся.

– Вулкан! – шепнув він.

– Через те я й умовляв вас працювати тут, – мовив Гейст. – Як бачите, тут всього може трапитись… Ану, ходімо нагору.

– А котел ви залишаєте без нагляду? – спитав Вокульський.

– О, при цій роботі нянька не потрібна, все робиться само собою і ніяких несподіванок бути не може.

Вони вийшли нагору й опинилися в великій кімнаті з чотирма вікнами. Головними меблями тут були столи, буквально закидані ретортами, вазочками і трубками – скляними, фарфоровими, олов’яними й мідними. На підлозі під столами та по кубках лежало десятка півтора артилерійських снарядів, з них кілька – розколених. Попід вікнами стояли кам’яні та мідні ванночки з рідиною різних кольорів. Вздовж одної стіни тяглася довга лава чи тапчан, а на ньому стояла величезна електрична батарея.

Обернувшись, Вокульський побачив коло самих дверей вмуровану в стіну залізну шафу, поруч з нею ліжко, вкрите подертою ковдрою, з якої вилазила брудна вата, під вікном столик з паперами, а перед ним крісло, оббите шкірою, вже потрісканою і витертою.

Вокульський глянув на старого хіміка в дерев’яних сандалях, які носили найбідніші ремісники, на його злиденні меблі і подумав, що цей чоловік міг би мати за свої винаходи мільйони, а проте відмовився від них задля майбутнього, якогось досконалішого людства… В цю мить Гейст здався Вокульському якимось сучасним Мойсеєм, який веде в землю обітовану ще не народжені покоління.

Але старий хімік цим разом не вгадав думки Вокульського; він похмуро глянув на нього і сказав:

– Що ж, пане Сюзен, невеселе місце, невесела робота?.. А я отак живу вже сорок літ. В ці прилади вкладено вже кілька мільйонів, а їхній власник не має змоги нічим розважитись, не має на що найняти прислугу, а часом навіть не має чого їсти… НІ, така робота не для вас, – додав він, махнувши рукою.

– Помиляєтесь, професоре, – відказав Вокульський. – А втім, у могилі теж не веселіше…

– Що там могила!.. Дурниці… сентиментальність!.. – пробурчав Гейст. – В природі немає ні могил, ні смерті, є лише різні форми існування, з яких одні дають нам можливість бути хіміками, а другі – хімічними препаратами.

А весь сенс існування полягає в тому, щоб користатися з кожної нагоди, не марнувати часу на дурниці і щось корисне зробити.

– Я вас розумію, – сказав Вокульський, – але… пробачте, професоре, ваші відкриття такі нові…

– І вас розумію, – перебив його Гейст. – Мої відкриття такі нові, що ви… вважаєте їх за шахрайство! В цьому відношенні члени Академії не розумніші за вас, отже, ви потрапили в вибране товариство… Ага! ви хотіли б ще раз подивитись на мої метали, випробувати їх? Добре, дуже добре…

Він підбіг до залізної шафи, одімкнув її якимось дуже складним способом і по черзі почав виймати з неї бруски металів, важчого за платину, легшого за воду, прозорого.

Вокульський оглядав їх, зважував, розігрівав, кував, пропускав через них електричний струм, різав ножицями.

Так він випробовував їх кілька годин; кінець кінцем дійшов висновку, що принаймні з погляду фізичного він має діло з справжніми металами.

Скінчивши випробування, знесилений Вокульський упав на крісло. Гейст поховав свої зразки, замкнув шафу і, сміючись, спитав:

– Ну, то як: факт чи самообман?

– Нічого не розумію, – тихо сказав Вокульський, стискаючи скроні, – мені аж голова запаморочилась! Метал втричі легший за воду… Незбагненна річ!

– Або метал на якихось десять процентів легший за повітря, га? – засміявся Гейст. – Питомої ваги не існує, закони природи підірвані, га? Ха-ха! Дурниці це все! Закони природи, наскільки вони нам відомі, навіть при моїх металах залишаться непорушні. Розширяться лише наші поняття про властивості тіл та їх внутрішню будову, а разом розширяться й можливості нашої техніки.

– А питома вага? – спитав Вокульський.

– Послухайте мене, – перебив його Гейст, – і ви одразу збагнете, в чому полягає суть моїх відкриттів, хоч мушу сказати, що наслідувати їх не зможете. Тут нема ні чуда, ні шахрайства: це такі елементарні речі, що їх може зрозуміти учень початкової школи.

Він узяв з стола сталевий куб і подав його Вокульському:

– Бачите, це кубічний дециметр, вилитий із сталі.

Візьміть його в руки, скільки він важить?

– Кілограмів з вісім.

Він подав йому другий куб, також сталевий, такої ж величини, і запитав:

– А цей скільки важить?

– Ну, цей важить з півкілограма. Але ж він порожнистий?

– Прекрасно! А скільки важить оця кубічна клітка з сталевого дроту? – спитав Гейст, подаючи її Вокульському.

– Ця важить грамів з п’ятнадцять.

– Отже, бачите, – мовив Гейст, – маємо три куби однакової величини, з однакового металу, але різної ваги…

А чому? Тому що в повному кубі міститься найбільша кількість часток сталі, в порожнистому – менша, а в дротяному найменша. Отже, уявіть собі, що мені вдалося замість суцільних часток будувати клітчасті частки т і л, і ви зрозумієте таємницю винаходу. Полягає він у зміні внутрішньої структури матерії, що не є новиною навіть» для сучасної хімії. Ну, що?

– Коли я бачу зразки, я вірю, – відповів Вокульський, – коли слухаю вас, – розумію. Але як вийду звідси…

Він безпорадно розвів руками.

Гейст знову відчинив шафу, взяв з неї маленький зливок металу, схожого на латунь, і подав Вокульському.

– Візьміть, – сказав він, – і носіть як амулет проти сумніву в моєму здоровому розумі чи правдивості. Цей метал разів у п’ять легший за воду, він нагадуватиме вам про наше знайомство. До того ж, – додав старий, засміявшись, – він має неабияку властивість: на нього не впливають ніякі хімічні реагенти. І він швидше розсиплеться на порох, аніж викаже мою таємницю… А тепер, пане Сюзен, ідіть, відпочиньте і подумайте, що з собою діяти.

– Я прийду до вас, – прошепотів Вокульський.

– Ні! Не зараз! – відказав Гейст. – Ви ще не поквиталися з світом, а мені на кілька років вистачить грошей, отож я вас не кваплю. Прийдете сюди тоді, коди остаточно позбудетесь всіх своїх ілюзій.

Старий нетерпляче потиснув йому руку і підштовхнув до дверей. На сходах він попрощався ще раз і повернувся в лабораторію. Коли Вокульський вийшов у двір, хвіртка була вже відчинена, а коли пройшов нею й опинився коло свого фіакра, вона з грюкотом зачинилася.

Повернувшися в місто, Вокульський насамперед купив золотий медальйон, поклав в нього шматочок нового металу й почепив на шию, як ладанку. Він хотів був ще погуляти, але відчув, що стомився, й пішов до себе в готель. «Чого я повертаюся? – подумав він. – Чому не йду до Гейста працювати?..»

Він сів у крісло й поринув у спогади. Йому пригадався магазин Гопфера, його ресторація і відвідувачі, які глузували з нього; пригадалася машина вічного руху і модель повітряної кулі, якою він намагався керувати. Пригадалась Кася Гопфер, яка марніла від кохання до нього… «До роботи! Чому я не йду працювати?»

Він машинально глянув на стіл, де лежав недавно куплений томик віршів Міцкевича.

– Скільки разів я їх читав!.. – зітхнув він, беручи книжку в руки.

Книжка розкрилася сама, і Вокульський прочитав:

 
Підхоплююсь, біжу, в думках шукаю слів —
Твоїй жорстокості завдать ударів грому, —
Які обдумував, шукав мільйон разів…
Але уздрю тебе – і зовсім несвідомо
Спокійний знов стаю, зимніший од льодів,
З новою мукою мовчащий по-старому.[111]111
  З сонета Адама Міцкевича «Я міркую вголос». Переклад Максима Рильського.


[Закрыть]
 

«Тепер я вже знаю, хто мене причарував…»

Він відчув, як під повіками йому набігли сльози, але опанував себе й не дав їм пролитись.

– Ви зіпсували мені життя… Отруїли два покоління! – прошепотів він. – Ось де наслідки ваших сентиментальних поглядів на любов.

Він закрив книжку й так шпурнув нею в куток кімнати, що розлетілися сторінки. Книжка вдарилась об стіну, впала на умивальник і з сумним шелестом сковзнула на підлогу. «Так тобі й треба! Там твоє місце!.. – думав Вокульський. – Бо хто ж то малював мені любов, як святе таїнство? Хто навчив мене гордувати звичайними жінками і шукати невловимого ідеалу?.. Любов – радість світу, сонце життя, мелодія в пустелі, – а ти що з неї зробив?

Скорботний вівтар, перед яким співають заупокійну над розтоптаним людським серцем!»

Але тут перед ним постало. питання: «Якщо поезія отруїла моє життя, то хто ж отруїв саму поезію? І чому Міцкевцч, замість сміятися та жартувати, як це роблять французькі поети, тільки сумував та журився?

Тому що він, як і я, любив панну з аристократичного роду, яка могла стати нагородою не за розум, не за працю, не за самозречення, навіть не за геній, а… за гроші й титул…»[112]112
  Адам Міцкевич кохав Марилю Верещаківну, яка походила з багатої шляхетської родини. Батьки примусили її вийти заміж за графа Путкамера. Нещасливе кохання Міцкевича позначилося в багатьох його поезіях.


[Закрыть] «Нещасний мученику! – думав далі Вокульський. – Ти віддав народові, що мав найкращого, і не твоя вина, що, виливаючи перед ним душу, ти разом з нею перелив і свої страждання. Це вони винні за твої, мої і всі наші нещастя…»

Він устав з крісла і шанобливо зібрав розсипані аркуші. «Не досить того, що вони тебе мучили, то ти ще маєш відповідати за їхні пороки?.. Це вони винні, вони, що твоє серце, замість співати, стогнало, мов розбитий дзвін».

Він ліг на канапі і все думав про те саме: «Дивна країна, в якій споконвіку живуть поруч два цілком різні народи – аристократія і простий люд. Перший каже, що має право тягнути поживні соки з глини і гною, а другий або потурає цим диким претензіям, або неспроможний протестувати проти кривди.

І все складалось так, щоб увічнити панування одного класу і принизити другий клас! Люди так увірували в важливість шляхетного походження, що навіть діти ремісників та купців почали купувати герби або доводили, що походять з якого-небудь зубожілого шляхетського роду.

Ні в кою не вистачило сміливості оголосити себе дітищем власних заслуг, і навіть я, глупак, за кількасот карбованців купив свідоцтво про своє шляхетське походження» І я маю туди повертатись?.. Чого? Тут народ принаймні вільно виявляє всі здібності, якими обдаровано людину.

Тут найвищі посади не запліснявіли пліснявою сумнівної давності; тут висуваються на перший план справжні сили: труд, розум, воля, творчість, знання, краса, і спритність, і навіть щирі почуття. А там праця стоїть коло ганебного стовпа, а розпуста тріумфує! Той, хто власного працею заробив собі багатство, дістає прізвисько скнари, здирщика, скоробагатька; зате той, хто марнує багатство, називається щедрим, безкорисливим, великодушним. Там простоту вважають дивацтвом, ощадливість – ганебною рисою, вченість прирівнюють до безумства, а обдаровану мистецьким талантом людину визначають по дірявих ліктях… Там, хочеш, щоб тебе вважали за людину, треба посідати або титул з грішми, або вміти пролазити в великосвітські передпокої. І я маю повертатися?..» Він став ходити по кімнаті й підраховувати: «Гейст один, я другий, Охоцький третій… Підшукаємо ще двох, і за п’ять років можна буде зробити тих вісім тисяч спроб, потрібних для відкриття металу, легшого за повітря. Ну, а тоді? Що скаже світ, коли побачить першу літаючу машину, без крил, без складних механізмів, міцну, як броненосець?»

Йому вчувалося, що вуличний шум за вікном зростає, дужчає і гримить на весь Париж, на всю Францію, на всю Європу. І всі людські голоси зливаються в один могутній вигук: «Слава!.. Слава!.. Слава!..»

– Чи я здурів! – тихо промовив він.

Швиденько розстебнув жилет, видобув з-під сорочки медальйон і відкрив його. Шматочок металу, схожого на латунь, і легкого, як пух, був на місці. Ні, Гейст його не дурив: дорога до незвичайного винаходу була перед ним, і ніщо не заважало на неї ступити.

– Залишаюсь! – тихо промовив він. – Ні бог, ні люди це простили б мені, якби я знехтував такою можливістю.

Вже смеркало. Вокульський засвітив газові світильники над столом, дістав папір і ручку й почав писати: «Дорогий Ігнаце! Хочу поговорити з тобою про дуже важливі речі, а тому що до Варшави я більше не повернуся, то прошу, щоб ти якнайшвидше…»

Та раптом він кинув ручку. Якась тривога охопила його, коли побачив написані слова «до Варшави я більше не повернуся»… «А чого б мені не повернутись?.. – подумав. – Чого? Хіба того, щоб зустріти панну Ізабеллу і знову втратити енергію?. Час нарешті раз назавжди покінчити з цим…»

Він ходив по кімнаті й думав: «Передо мною дві дороги: одна веде до неймовірних перетворень світу, друга – до того, щоб сподобатись жінці, а може, навіть до того, щоб її здобути. Якою ж дорогою піти?..

Всім відомо, що кожна відкрита речовина, кожна нова сила – це новий щабель в розвитку цивілізації. Бронза створила античну цивілізацію, залізо – середньовічну, поpox завершив середньовіччя, а вугілля відкрило епоху дев’ятнадцятого століття. Чого тут вагатися: метали Гейста започаткують таку цивілізацію, про яку ніхто й не мріяв, і, можливо, удосконалять людський рід.

А що я маю з другого боку?.. Жінку, яка не посоромилася б купатися при таких плебеях, як я. Що я для неї поруч з такими хлюстами, для яких пуста балаканина, дотепне слово, комплімент становлять сенс життя? Що та череда, та й вона сама, сказали б, побачивши обдертуса Гейста і його винаходи? Вони такі невігласи, що й не здивувалися б.

Припустімо навіть, що я одружився б з нею. І що ж тоді? До вітальні скоробагатька одразу потягнулися б явні й таємні поклонники, численні двоюрідні та троюрідні брати й ще бозна-хто!.. І знов мені довелося б не помічати їхніх поглядів, не чути їхніх компліментів, не брати участі в їхніх, інтимних розмовах – про що?.. Про мою ганьбу або дурість?.. За рік такого життя я так здеморалізувався б, що, можливо, почав би ревнувати до тих блазнів…

Чи не краще кинути серце голодному псові, аніж віддати його жінці, яка навіть не догадується, яка велика різниця між ними і мною. Годі!»

Він знову сів за стіл і почав писати листа до Гейста, але одразу відклав його.

– Гарний же я! – сказав він вголос. – Збираюся писати зобов’язання, не впорядкувавши своїх справ. «От як міняються часи, – подумав. – Колись отакий Гейст був би символом сатани, з яким за людську душу бореться ангел в образі жінки. А сьогодні – хто з них сатана, а хто ангел…».

В цей час постукали в двері. Увійшов слуга й подав Вокульському великого конверта.

– З Варшави, – шепнув він. – Від Жецького?.. Це він пересилає мені в конверті якогось другого листа. Ага, від графині! Може, вона повідомляє мене про весілля панни Ізабелли?..

Він розірвав конверта, але з хвилину не міг наважитись читати. Серце його сильно калатало.

– Ну, однаково, – пробурмотів він і почав читати:

«Дорогий мій пане Станіславе! Мабуть, ти весело проводиш час, кажуть, навіть у Парижі., коли забуваєш про своїх друзів. А могила твого покійного дядька й досі дожидає пам’ятника, та й я хотіла б порадитися з тобою, чи будувати мені цукровий завод, на що мене намовляють люди на старості літ. Стидайся, пане Станіславе, а найбільше – жалій, що не бачиш рум’янцю на лицях Белли, яка зараз сидить у мене і спекла рака, дізнавшись, що я пишу до тебе. Кохана дитина! Вона живе недалеко у своєї тітки і часто відвідує мене. Догадуюсь, що ти вчинив їй якусь велику прикрість; отож не зволікай з перепросинами і якнайшвидше приїжджай просто до мене.

Белла пробуде тут ще кілька днів, і, може, мені пощастить умовити її, аби вона пробачила тобі…»

Вокульський схопився з-за стола, відчинив вікно і, стоячи перед ним, ще раз перечитав листа; очі в нього заіскрились, обличчя взялося плямами.

Він подзвонив раз, другий, третій… Нарешті сам вибіг в коридор і гукнув:

– Гарсон!.. Гей, гарсон!..

– До ваших послуг!

– Рахунок.

– Який?

– Повний рахунок за останні п’ять днів. Повний, розумієте?

– Зараз подати? – здивувався гарсон.

– Негайно! І екіпаж до північного вокзалу… Негайно!