Текст книги "Лялька"
Автор книги: Болеслав Прус
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 57 страниц)
Розділ сьомий
ГОЛУБКА ЛЕТИТЬ НАЗУСТРІЧ ПОЛОЗОВІ
Сервіз і срібло панів Ленцьких були продані, і ювелір віддав панові Томашеві гроші, утримавши близько ста п’ятдесяти карбованців за зберігання та комісійних. Це, однак, не охолодило любові графині Карольової до панни Ізабелли; навпаки, її енергія і самозречення під час продажу фамільних цінностей зродили в серці старої дами нове джерело родинних почуттів. Вона не тільки умовила панну Ізабеллу прийняти дарунок – новий костюм, не тільки щодня бувала у неї або запрошувала її до себе, але (знак нечуваної ласки) віддала їй на цілу страсну середу свій екіпаж.
– Проїдешся, серденько, по місту, – казала графиня, цілуючи племінницю, – та купиш собі деякі дрібниці. Тільки пам’ятай, щоб ти в костьолі виглядала якнайкраще…
Так гарно, як тільки ти одна умієш! Прошу тебе…
Панна Ізабелла нічого не відповіла, але її погляд і розпашілі щоки свідчили за те, що вона від щирого серця готова виконати тітчине бажання.
В страсну середу рівно об одинадцятій ранку панна Ізабелла вже сиділа у відкритій колясці разом зі своєю незмінною супутницею панною Флорентіною. В Алеях повівав весняний вітрець і розносив ті особливі вологі пахощі, що з’являються в повітрі, коли мають розпукуватись на деревах бруньки, а з землі витикаються проліски; сірі газони набрали зеленуватого відтінку; сонце так пригрівало, що панни порозкривали парасольки.
– Чудовий день, – зітхнула панна Флорентіна, дивлячись на небо, де-не-де поплямоване білими хмарками.
– Куди, ясна панєнко, накажете їхати? – спитав лакей, зачиняючи дверцята коляски.
– До магазину Вокульського, – з нервовим поспіхом відповіла панна Ізабелла.
Лакей скочив на передок, і ситі гніді коні рушили урочистою риссю, пирхаючи та підкидаючи головами.
– Чому, Бельцю, до Вокульського? – спитала трохи здивована Флорентіна.
– Хочу купити паризькі рукавички, кілька флаконів духів…
– Все це можна купити й в іншому місці.
– Хочу там, – сухо відповіла панна Ізабелла.
Вже кілька днів її мучив дивний неспокій, який вона вже раз пережила. Колись за кордоном у зоологічному саду вона побачила в клітці тигра, який спав коло самих грат так, що частина його голови й вухо висувались назовні.
Побачивши це, панна Ізабелла відчула непереборне бажання схопити тигра за вухо. Від смердючої клітки її нудило, могутні лапи звіра сповнювали її страхом, проте вона відчувала, що мусить хоч би доторкнутись до його вуха.
Цей дивний потяг самій їй здавався небезпечним і навіть смішним. Вона перемогла себе й пішла далі; але через кілька хвилин повернулась. Знову одійшла, оглянула інші клітки, намагалась думати про щось інше. Та марно. Вона повернулась, і хоч тигр уже не спав, а мурчав і облизував свої страшні лапи, панна Ізабелла підбігла до клітки, просунула крізь грати руку і – збліднувши і тремтячи – доторкнулась до вуха тигра.
Через хвилину їй уже соромно було за свій вибрик, але заразом вона відчувала гостре задоволення: воно відоме людям, які в важливій справі послухались голосу інстинкту.
Подібне прагнення виникло у неї й сьогодні.
Вона зневажала Вокульського, серце її завмирало на саму думку, що цей чоловік міг заплатити за срібло більше, ніж воно коштувало, цроте відчувала непереборне бажання увійти в магазин, глянути йому в очі й заплатити за кілька дрібничок тими самими грішми, якими він платив за срібло. На думку про зустріч з ним її огортав страх, але незбагненний інстинкт гнав уперед.
На Краківському Передмісті вона ще здалека побачила вивіску з написоу: «Я. Мінцель і С. Вокульський», а поруч – новий, ще не зовсім закінчений магазин з п’ятьма вікнами на вулицю та дзеркальними вітринами. Коло нього працювало кілька» робітників: одні знадвору витирали вітрини, другі фарбували та золотили двері й карнизи, треті прилаштовували перед вікнами товсті мідні поручні.
– Що це за магазин будують? – спитала панна Ізабелла.
– Мабуть, Вокульського, бо я чула, що він переходить у більше приміщення. «Для мене цей магазин», – подумала панна Ізабелла, шарпаючи рукавички.
Коляска зупинилась, лакей зіскочив з передка й допоміг паннам зійти на землю. Та коли він рвучко відчинив двері в магазин, панну Ізабеллу пойняла така слабість, що вона ледве встояла на ногах. На одну мить у неї навіть зринула думка повернутись до коляски, але вона перемогла себе і ввійшла в магазин з високо піднятою головою.
Пан Жецький уже стояв посеред магазину і, потираючи руки, вітав її низькими поклонами. В глибині пан Лісецький, погладжуючи свою гарну борідку округлими, повними гідності рухами, показував бронзові канделябри якійсь дамі, що сиділа на стільці. Миршавий Клейн вибирав палицю якомусь молодикові, той, побачивши панну Ізабеллу, миттю озброївся пенсне, а напахчений геліотропом Мрачевський палив очима та ранив своїми гострими вусиками двох рум’яних панянок, які супроводили даму й оглядали туалетні дрібнички.
Праворуч від дверей, схилившись над рахунками, за конторкою сидів Вокульський.
Коли панна Ізабелла увійшла в магазин, молодик, який вибирав палицю, поправив комірця на шиї, панянки перезирнулись, пан Лісецький урвав на половині плавну фразу про стиль канделябра, але залишився в тій самій чемній позі, навіть дама, що слухала його, важко обернулась на стільці. На хвилину в магазині запанувала тиша, яку порушила панна Ізабелла своїм співучим контральто:
– Пан Мрачевський в в магазині?..
– Пане Мрачевський!.. – покликав Жецький.
Мрачевський одразу опинився коло панни Ізабелли, рум’яний, як вишня, запашний, як кадильниця, схиливши голову, як мітелка на очеретині.
– Ми попросили б пана показати нам рукавички.
– Номерок п’ять з половиною, – підхопив Мрачевський і вже держав у руках коробку, яка трохи тремтіла під поглядом панни Ізабелли.
– А от і ні, – сміючись, перебила вона. – П’ять і три чверті… Ви вже забули?..
– Пані, б такі речі, які ніколи не забуваються. Та коли пані наказує дати, п’ять і три чверті – радий служити, сподіваючись, що незабаром ви знов появите нам честь – відвідаєте наш магазин. Бо рукавички п’ять і три чверті, напевне, спадатимуть з ручок, – додав він з легким зітханням, підсуваючи їй кілька нових коробок.
– Геній! – шепнув пан Ігнац, підморгуючи Лісецькому, який зневажливо ворушив губами.
Дама, що сиділа на стільці, повернулась до канделябрів, панянки – до туалетного столика з оливкового дерева, молодик знову почав вибирати палицю – і справи в магазині пішли своїм спокійним порядком. Тільки Мрачевський, розпалившись, гасав по драбинці то вгору, то вниз, висував шухляди й добував нові коробки та умовляв панну Ізабеллу по-польському й по-французькому, що їй не можна носити інакших рукавичок, тільки номер п’ять з половиною, не вживати інших духів, тільки справжні Антіксона[29]29
Англійські духи найвищого гатунку.
[Закрыть], не оздоблювати свого туалетного столика ніякими іншими дрібничками, тільки паризькими.
Вокульський нахилився над конторкою так низько, що на лобі у нього набрякли жили, проте рахував думкою далі: «29 і 36 – буде 65, та 15 – буде 80, та 73 – буде… буде…»
На цьому він перервав підрахунок і спідлоба глянув в бік панни Ізабелли, що розмовляла з Мрачевським. Обоє вони стояли до нього в профіль; він помітив, що продавець не зводить з неї палаючих очей, а вона демонстративно відповідає йому усмішкою та заохочує його ласкавим поглядом. «29 і 36 – буде 65, та 15…» – наново почав підраховувати Вокульський, але перо в його руці раптом тріснуло і зламалось. Не підводячи голови, він дістав з шухляди нове перо, а одночасно, невідомо яким чином, з рахунку постало питання: «Невже я її люблю? Дурниці! Цілий рік я слабував на якусь мозкову хворобу, а мені здавалось, що я закоханий… 29 і 36… 29 і 36… Ніколи б і не подумав, що вона мені може бути така байдужа… А як вона дивиться на того віслюка… Ну, ця особа, видно, готова кокетувати геть і з продавцями, а може, навіть з кучерами та лакеями!.. Вперше я відчуваю спокій… Боже мій! А я ж його так прагнув…»
В магазин увійшло ще кілька покупців, і Мрачевський неохоче обернувся до них, повільно зав’язуючи пакунки.
Панна Ізабелла наблизилась до Вокульського і, показуючи в його бік парасолькою, виразно промовила:
– Флорцю, будь ласка, заплати оцьому панові. Поїдемо додому.
– Каса тут, – озвався Жецький, підбігаючи до панни Флорентіни. Він узяв у неї гроші, й вони обоє пішли до каси.
А панна Ізабелла повільно підійшла до самої конторки, за якою сидів Вокульський. Вона була дуже бліда. Здавалося, цей чоловік мав на неї якийсь магнетичний вплив.
– Ви, здається, пан Вокульський?
Вокульський підвівся і байдуже відповів:
– До ваших послуг.
– Це ж ви купили наш сервіз і срібло? – промовила вона здавленим голосом.
– Так, я.
На мить панна Ізабелла завагалась. Але незабаром на її щоках з’явився легенький рум’янець. Вона говорила далі:
– Ви, напевне, продасте ці речі?
– Для того я їх і купив.
Рум’янець на щоках панни Ізабелли розгорівся дужче.
– Майбутній покупець живе в Варшаві? – спитала вона.
– Ці речі я продам не тут, а за кордоном. Там… мені дадуть вищу ціну, – додав він, спостерігши в її очах запитання.
– Ви сподіваєтесь на великий прибуток?
– Я ці речі для того й купив, щоб одержати прибуток.
– Через те мій батько й не знає, що ці речі в ваших руках? іронічно спитала вона.
У Вокульського здригнулись губи.
– Сервіз і срібло я купив у ювеліра і ніякої таємниці з цього не роблю. Третіх осіб у свої справи я не мішаю, таких звичаїв у торгівлі нема.
Незважаючи на його різкі відповіді, панна Ізабелла з полегкістю зітхнула. Навіть очі її трохи потемніли і втратили ненависний блиск.
– А якби мій батько передумав та захотів викупити ці речі, за яку б ціну ви їх віддали?
– За ту, за яку купив. Звичайно, з нарахуванням процентів, приблизно… від шести до восьми річних…
– І відмовилися б від сподіваного прибутку?.. Чому ж так? – поквапно перебила вона його.
– Тому, пані, що торгівля грунтується не на сподіваних прибутках, а на постійному обігові наявного капіталу.
– До побачення, пане, і… дякую за пояснення, – сказала панна Ізабелла, побачивши, що її кузина вже розплатилася.
Вокульський уклонився і знову сів до своїх книг.
Коли лакей забрав пакунки, а вони посідали на свої місця в колясці, панна Флорентіна докірливо сказала:
– Бельцю, ти говорила з цим чоловіком?..
– Так, і не шкодую. Він усе збрехав, але…
– Що значить «але»?.. – тривожно запитала панна Флорентіна.
– Не питай мене. Нічого до мене не говори, коли не хочеш, щоб я розплакалась на вулиці…
І, помовчавши, додала по-французьки:
– Можливо, я не повинна була приїжджати сюди, але… мені однаково!..
– Я гадаю, Бельцю, – серйозно сказала панна Флорентіна, – що ти повинна б поговорити з батьком або з тіткою…
– Ти хочеш сказати, – перебила її панна Ізабелла, – що я повинна поговорити з маршалком або з бароном? На це завжди буде час; зараз я поки що не можу наважитись.
Розмова урвалась, і вони аж додому їхали мовчки; панна Ізабелла цілий день була роздратована.
Коли панна Ізабелла вийшла з магазину, Вокульський знову взявся до підрахунків і безпомилково підсумував дві великі колонки цифр. В половині третьої він спинився і здивувався з того спокою, що запанував у його душі. Відкіля раптом ця байдужість після цілого року; гарячкового шаленства й туги вперемішку з нападами божевілля?
Якби людину можна було раптово перенести з бального залу в ліс або з душної в’язниці на холодне чисте поле, вона зазнала б такого самого враження й так само здивувалася б. «Мабуть, я цілий рік хворів на затьмарення розуму, – думав Вокульський. – Не було небезпеки, на яку я не зважився б, не було жертви, якої я не приніс би задля цієї особи, але от побачив її – і одразу збайдужнів до неї…
А як вона зі мною розмовляла!.. Скільки зневаги до жалюгідного купця… «Заплати оцьому панові!..» Які ж вони величні, оці світські дами! Шалапут, шулер, навіть злодій, якщо тільки має відповідне ім’я, становить для них добре товариство, хоч би був схожий не на батька рідного, а на материного лакея. Але купець для них парія.
Та яке мені діло до цього всього! Хай собі гниють на здоров’я!»
Він підрахував ще одну колонку, навіть не звертаючи уваги на те, що робиться в магазині. «Відкіля вона знає, – думав він далі, – що я купив сервіз і срібло?.. А як вона випитувала, чи не заплатив я більше, ніж вони коштують! Я з приємністю подарував би їм ці фамільні дрібнички. Власне, я повинен бути вдячний їй до смерті, бо якби не шалів за нею, то не заробив би капіталу і запліснявів би за конторкою. А тепер, може, мені й сумно буде без тих жалів, розпачу та надії… Дурне життя!.. Ганяємо по землі за примарою, яку кожен носить у своєму серці, а коли вона відтіля втече, тоді бачимо, що то було божевілля… Ніколи я не припускав, що може існувати таке чудесне одужання! Ще годину тому я був повен отрути, а зараз такий спокійний – і в той же час якийсь спустошений, немов з мене вийняли душу й нутрощі, а залишили тільки кістки, шкіру та одяг. Що ж я тепер робитиму? Чим буду жити? Мабуть, поїду в Париж на виставку[30]30
1 травня 1878 року в Парижі була відкрита міжнародна ви ставка, яку відвідали сотні тисяч чужоземців.
[Закрыть], а потім в Альпи…»
В цей час до нього навшпиньках підійшов Жецький і шепнув:
– Який молодчина наш Мрачевський, га? Як він уміє розмовляти з жіноцтвом!
– Як знахабнілий перукар, – відповів Вокульський, не одриваючи очей від книги.
– Таким його зробили наші клієнтки, – відповів старий, але побачивши, що заважає господареві, одійшов.
Вокульський знову задумався. Потім ненароком глянув на Мрачевського і вперше помітив, що вираз його обличчя чимось відрізняється від інших. «Так, – подумав Вокульський, – він неймовірно дурний і, мабуть, саме тому подобається жінкам». Він готовий був сміятися і з спокусливих поглядів панни Ізабелли на адресу молодого зальотника, і з власної омани, що так несподівано сьогодні зникла.
Раптом він здригнувся, почувши ім’я панни Ізабелли, й побачив, що в магазині нема нікого з покупців.
– Ну, пане, сьогодні ви не крилися з своїми амурними справами, – сказав Мрачевському Клейн, сумно усміхаючись.
– Але як вона на мене дивилась… ах!.. – зітхнув Мрачевський, приклавши одну руку до грудей, а другою підкручуючи вуса. – Я певний, що за кілька днів одержу від неї напахчену записочку. Потім перше побачення, а далі: «Задля вас я нехтую правилами, на яких вихована», й нарешті: «Скажи, чи ти не зневажаєш мене?» Перша хвилина – це просто розкіш, зате потім – чистий клопіт…
– Що ви верзете! – перебив його Лісецький. – Знаємо ми ваші перемоги: вони звуться Матільдами, яких ви спокушаєте порцією котлет та кухлем пива.
– Матільди на кожен день, дами – на свята. Але Іза буде найбільшим святом. Даю слово честі, не знаю іншої жінки, яка б справляла на мене таке пекельне враження… Ну, але й вона горнеться до мене!
Грюкнули двері, і в магазин зайшов сивуватий добродій. Він зажадав брелока до годинника, але так кричав і стукав палицею, немов збирався купити всі японські вироби.
Вокульський, не ворухнувшись, слухав похвальбу Мрачевського. У нього було таке враження, немов йому на голову й на груди лягав якийсь тягар.
– Кінець кінцем усе це мене анітрохи не обходить, – шепнув він. Після сивуватого добродія в магазин зайшла дама купити парасольку, потім дан середніх літ зажадав капелюха, потім юнак – вибрати собі портсигар, нарешті, зайшли три панни, одна з яких сказала подати їй рукавички Шольца, і тільки Шольца, бо інакших вона не носить.
Вокульський закрив книгу, повільно встав із стільця і, взявши з конторки капелюха, пішов до дверей. Йому було труднб дихати, а голова ніби розколювалась від болю.
До нього підбіг пан Ігнац.
– Уже йдеш? Може, заглянеш до нового магазину? – сказав він.
– Нікуди я не загляну. Я стомився, – відповів Вокульський, не дивлячись йому в очі.
Коли він вийшов, Лісецький торкнув Жецького за плече.
– Щось хазяїн, здається, починає марніти, – шепнув він.
– Ну, – відповів пан Ігнац, – пустити в рух таке підприємство, як московське, то не абищо! Тут змарнієш.
– Нащо ж він до нього взявся?
– На те, щоб було за що підвищувати нам плату, – суворо відповів пан Ігнац.
– Ну, то нехай закладає сто нових підприємств, навіть в Іркутську, аби тільки щороку підвищував, – сказав Лісецький. – Я не заперечую. Проте скажу, що він страшенно змінився, особливо сьогодні. Євреї, пане мій, євреї, – додав він, – як пронюхають про його проект, то дадуть йому чосу!
– Що там євреї…
– Євреї, кажу вам, євреї!.. Вони всіх тримають в лабетах і не допустять, щоб якийсь там Вокульський став їм поперек шляху – не єврей і навіть не вихрест.
– Вокульський з’єднається зі шляхтою, – відповів пан Ігнац, – а там теж знайдуться капітали.
– Хто його знає, що гірше: єврей чи шляхтич, – мимохідь зауважив Клейн і жалісно звів угору брови.
Розділ восьмий
РОЗДУМИ
Вийшовши на вулицю, Вокульський став на тротуарі, наче зважував, куди йому йти. А йти йому, власне, нікуди не хотілось. Та коли випадково глянув праворуч на свій новий магазин, перед яким уже спинялись люди, він з огидою одвернувся й пішов у лівий бік. «Дивна річ, як це все мене мало цікавить», – майнула думка. Потім подумав про тих кількасот людей, яким він уже дав роботу, і про тих кілька десятків, які від першого травня мають почати працювати у нього в магазині, про ті сотні, для яких він протягом року мав створити нові джерела заробітку, і про ті тисячі, які завдяки його дешевим товарам зможуть полегшити своє життя, – і відчув, що всі ці люди разом із їхніми родинами в цю мить зовсім його не цікавлять. «Магазин на когось залишу, до спілки не вступлю й поїду за кордон», – думав він. «І обманеш людей, які покладали на тебе надії?» «Обманеш?.. А хіба мене самого життя не обманило?..»
Ідучи, він відчув якусь незручність; нарешті, зрозумівши, що йому набридло давати прохожим дорогу, перейшов на другий бік вулиці, де людей було менше. «І все-таки цей Мрачевський безчесний негідник! – думав він. – Як можна плескати такі речі в магазині? «За кілька днів одержу записочку, а потім – побачення!..» Але вона сама винна, не треба кокетувати з блазнем… А проте мені байдуже».
В душі він відчував дивну порожнечу, а на самому її дні – немов краплю гіркоти. Ні сил, ні бажань, нічого, тільки та маленька крапля – непомітна, але така гірка, що нею можна отруїти весь світ. «Це тимчасова апатія, перевтома, брак вражень… Забагато думаю про справи», – казав собі Вокульський.
Він спинився й подивився навкруги. Передсвятковий день і гарна погода виманили на вулицю безліч людей.
Поміж пам’ятником Копернікові й колоною Сигізмунда рухалась валка екіпажів та строката юрба людей, схожа в цю хвилину на зграю птахів, що летіли понад містом на північ. «Цікава річ, – подумав Вокульський. – Кожен птах у повітрі й кожна людина на землі уявляє, що прямує туди, куди хоче. І тільки збоку видно, що всіх їх несе вперед якась фатальна сила – дужча за їхні наміри і прагнення. Може, це та сама сила, яка розносить смуги іскр, що вилітають уночі з паровозного димаря?.. Вони блиснуть на одну мить і гаснуть назавжди, – і це називається життям.
«Де я читав цей вірш? Але однаково».
Безперервний гуркіт і шум здалися Вокульському нестерпними, а внутрішня порожнеча – жахливою. Він хотів чимось її заповнити і пригадав, що один з іноземних капіталістів питав його думки про бульвари над Віслою.
Думка ця у нього вже була готова; Варшава всією своєю масою тяжить над Віслою і насувається на неї. Якби понад берегом ріки поробити бульвари, там постала б найкраща частина міста: великі будинки, магазини, алеї… «Треба подивитись, як би воно виглядало…» – подумав Вокульський і звернув на Карову вулицю.
По дорозі він побачив коло арки босого, обв’язаного вірьовками вантажника, який пив воду просто з фонтана; він забризкався з ніг до голови, але обличчя його було щасливе, очі сяяли. «Ну, цей вдовольнив свою спрагу. А я от лише наблизився до джерела, а воно висохло, та й спрага моя зникла.
А проте мені заздрять, а його, кажуть, треба жаліти. Яке жахливе непорозуміння!»
На Каровій вулиці Вокульський пішов повільніше. Йому здавалось, що він – один з одвійків, які вилітають з млина великоміського життя, і що він повільно спливає оцією канавою, затисненою між стародавніми мурами, кудись униз. «Що ж бульвари?.. – подумав він. – Протримаються якийсь час, а потім заростуть бур’янами і стануть пусткою, як оці мури. Люди, які вклали стільки праці в оті будинки, також прагнули здоров’я, спокою, багатства, а може, розваг та насолод. А де вони тепер?.. Зостались після них потріскані стіни, як скам’янілі скойки після древніх епох. З цього стосу цегли та з тисяч інших стосів тільки й того, що майбутній геолог назве їх витворами людських рук, як ми тепер називаємо коралові рифи або крейду витворами молюсків.
Що має із старань людина?..
З своєї праці – тут, на білім світі?..
Марнотою її дбання повиті.
Людське життя – це мить єдина.
Де я це читав, де?.. Але байдуже».
На півдорозі він зупинився і став дивитись на квартал, що розлігся недалеко внизу – між Новим Узвозом і Тамкою. Його вразила подібність цієї частини міста до драбини, один полудрабок якої становить вулиця Добра, другий – лінія від Гарбарської до Топельні, а кільканадцять поперечних вуличок – ніби щаблі. «Нікуди ми не вийдемо цією лежачою драбиною, – думав він. – Це тісний кут, глухий кут».
І йому ставало щодалі прикріше від думки, що на цьому прибережному клапті землі, засипаному сміттям з усього міста, не зросте нічого, крім одноповерхових та двоповерхових будиночків – коричневих, світло-жовтих, темно-зелених або оранжевих. Нічого, крім білих і чорних парканів круг порожніх ділянок, на яких лише подекуди стримить кількаповерховий цегляний будинок, немов злякана своєю самотністю висока сосна, що залишилась на місці вирубаного лісу. «Нічого, нічого!..» – думав він, блукаючи вузькими вуличками повз розвалюхи з осілими нижче бруку вікнами, з порослими мохом дахами, з зачиненими день і ніч на штаби віконницями, з забитими цвяхами дверима, з покривленими на всі боки стінами, з заліпленими папером або заткнутими ганчір’ям вікнами.
Він ішов і заглядав у каламутні шибки й на кожному кроці бачив шафи без дверей, стільці на трьох ніжках, канапи з продертим сидінням, годинники з одною стрілкою та розбитими циферблатами. Йшов і тихо сміявся, бачачи вічно безробітних чорноробів, кравців, які перебувались лагодженням старої одежі, перекупок, весь капітал яких становив кошик черствих пряників, обдертих чоловіків, хирлявих дітей та страшенно неохайних жінок. «Оце в мініатюрі моя країна, – думав він, – в якій усе йде до занепаду й виродження народу. Одні гинуть від злиднів, другі від розпусти. Той, хто працює; мусить недоїдати, аби дармоїди були ситі; філантропія виховує нахабних нероб, а біднота, не маючи коштів на купівлю найнеобхідніших речей, плодить купи вічно голодних дітей, єдине щастя яких полягає в ранній смерті.
Тут не зарадить ініціатива одної особи, бо круг неї все заповзялось зв’язати їй руки й ноги, аби знесилити в марній боротьбі… за ніщо».
Потім у загальних рисах йому пригадалось його власне життя. Коли він був дитиною і прагнув учитись, його віддали в ресторан при магазині. Коли він надривався там на нічній роботі й разом учився, всі з нього знущались, починаючи від кухтика й кінчаючи підпилими інтелігентами.
Коли ж нарешті вступив в університет – його дражнили назвами страв, які він подавав відвідувачам.
Він зітхнув з полегкістю аж у Сибіру. Там він міг працювати, там він здобув дружбу й пошану Черських, Чекановських, Дибовських[32]32
Черський, Чекановський, Дибовський – польські вчені, заслані в Сибір за участь у польському національно-визвольному повстанні 1863 року.
[Закрыть]. На батьківщину він повернувся майже закінченим ученим, та коли став шукати роботи в своїй галузі, з нього насміялися і змусили знову взятись до торгівлі… «Такий певний шматок хліба в наш тяжкий час!»
Що ж, він повернувся до торгівлі, і тоді всі почали кричати, що він продався, що живе на жінчині кошти, на надбання Мінцелів.
Сталося так, що жінка через кілька років померла, залишивши йому чимале майно. Поховавши її, Вокульський трохи занедбав магазин і знов узявся до книжок. І, може, з галантерейного купця він перетворився б на справжнього вченого-натураліста, якби одного разу в театрі не побачив панни Ізабелли.
Вона сиділа в ложі з батьком і панною Флорентіною, вбрана в білу сукню. Дивилась не на сцену, що прикувала в той час увагу всієї публіки, а кудись поперед себе, невідомо, куди й на що. Може, вона думала про Аполлона?..
Вокульський дивився на неї, мов заворожений.
Панна Ізабелла справила на нього дивне враження.
Йому здавалося, що він уже колись її бачив і добре знає.
Він пильно вдивлявся в її замріяні очі й чомусь пригадав безмежний спокій сибірських просторів, де часом буває так тихо, що, здається, чути шелест духів, які летять на захід[33]33
Цей образ запозичений з романтичної поеми Ю. Словацького «Ангеллі».
[Закрыть]. Уже пізніше він зрозумів, що ніде й ніколи її не бачив, але у нього було таке відчуття, ніби він давно її ждав. «Але ти це чи не ти?» – питав він себе в думці, неспроможний одірвати від неї очей.
З того часу він мало думав про свій магазин та про книжки, а все шукав нагоди побачити панну Ізабеллу – в театрі, на концерті або на лекції. Свого почуття він не називав любов’ю і взагалі не був певний, чи є в людській мові слово, яким це почуття можна б визначити. Він тільки відчував, що вона стала для нього якимось містичним фокусом, в якому збігаються всі його спогади, прагнення й надії, якимось вогнищем, без якого життя втратило б гармонію і навіть сенс. Служба в бакалійній крамниці, університет, Сибір, одруження з удовою Мінцеля, нарешті, відвідини театру, куди йому зовсім не хотілося йти, – все це були стежки й етапи, якими доля провадила його до зустрічі з панною Ізабеллою.
З тієї пори час поділявся для нього на дві фази: коли він дивився на панну Ізабеллу, то був цілком спокійний, а коли не бачив її – думав про неї і нудився. Інколи йому здавалось, що в почуттях його криється якась помилка, що панна Ізабелла зовсім не зосередження його душі, а звичайна, може, навіть зовсім простенька панна на відданні. І тоді йому спадав на думку такий план: «Познайомлюся з нею і просто спитаю: чи ти є та, на яку я чекав ціле життя?.. Якщо ні, то я одійду без претензій і докору…»
Але незабаром йому ставало зрозуміло, що це тільки психічне збудження. Отже, питання – та вона чи не та – він вирішив залишити на потім і що б там не було познайомитись з панною Ізабеллою.
Проте виявилось, що серед його знайомих немає людини, яка могла б ввести його в дім Ленцьких. Ще гірше те, що пан Ленцький і панна Ізабелла були клієнтами його магазину, а такі стосунки не полегшували, а, навпаки, утруднювали знайомство.
Поступово він визначив, що саме потрібно для знайомства з панною Ізабеллою. Аби можна хоч одверто поговорити з нею, треба було: не бути купцем або бути дуже багатим купцем; бути щонайменше шляхтичем і мати зв’язки в аристократичних колах; а найголовніше – мати багато грошей.
Довести своє шляхетське походження Вокульському було не трудно. В травні минулого року він узявся за цю справу, а його виїзд у Болгарію так її прискорив, що вже в грудні він одержав потрібний документ. З грішми було набагато складніше, але тут йому допоміг випадок.
На початку російсько-турецької війни через Варшаву проїжджав московський купець Сузін, приятель Вокульського ще по Сибіру. Він відвідав Вокульського і став умовляти його взяти участь в поставках для армії.
– Станіславе Петровичу, – казав він, – збери всі свої гроші і, слово честі, зробиш круглий мільйончик!..
Потім розказав йому про свої плани.
Вокульський вислухав його. Одні проекти він прийняв, другі відхилив, але ще вагався. Йому не хотілось залишати місто, де він хоч зрідка міг бачити панну Ізабеллу. Але коли вона в червні виїхала до тітки, а Сузін став квапити його телеграмами, Вокульський наважився й забрав усю готівку – тридцять тисяч карбованців, які покійна дружина держала недоторканими в банку.
За кілька днів перед виїздом він зайшов до знайомого лікаря Шумана, з яким, незважаючи на обопільну симпатію, бачився не часто. Шуман – старий холостяк, маленький на зріст, чорнобородий і жовтолиций єврей – мав репутацію чудака. Він був досить багатий, лікував хворих безплатно, та й то остільки, оскільки це йому було потрібно для етнографічних досліджень, а своїм друзям він раз і назавжди дав один рецепт:
– Вживай усі ліки – від мінімальної дози рицини до максимальної дози стрихніну —¦ можливо, щось і поможе, навіть від сапу. Коли Вокульський подзвонив, доктор саме сортував волосся різних особин слов’янської, германської та семітської рас і з допомогою мікроскопа порівнював їх поперечний розріз.
– А, це ти?.. – мовив він до Вокульського, повертаючи голову. – Насип собі тютюну в люльку та закури, якщо хочеш, і лягай на тапчані, якщо вмістишся.
Гість закурив люльку й ліг на тапчані, як йому було сказано, а доктор далі робив своє діло. Деякий час вони обидва мовчали, нарешті Вокульський озвався:
– Скажи мені: чи медицині відомий такий психічний стан, коли людині здається, що її розрізнені досі знання і… почуття немов злилися в одне ціле?
– Звичайно. При постійній розумовій роботі на доброму живленні в мозку можуть утворитися нові клітини або з’єднатися між собою старі. В такому разі в окремих відділах мозку з окремих галузей знання утворюється одне ціле.
– А що означає такий психічний стан, коли людина стає байдужою до смерті, зате починає цікавитись легендами про вічне життя?
– Байдужість до смерті, – відповів доктор, – характеризує зрілість розуму, а прагнення вічного життя – це ознака наближення старості.
Вони знову замовкли. Гість курив люльку, господар возився з мікроскопом.
– Як ти думаєш, – спитав Вокульський, – чи можна… любити жінку ідеальною любов’ю і не прагнути її фізично?
– Звичайно. Це одна з масок, якою частенько прикривається інстинкт продовження роду.
– Інстинкт – рід – інстинкт продовження чогось – продовження роду!.. Три визначення і чотири дурниці.
– Зроби шосту, – озвався доктор, не відриваючи очей від мікроскопа, – й оженися.
– Шосту?.. – спитав Вокульський, підводячись на канапі. – А де ж п’ята?
– П’яту ти вже зробив: закохався.
– Я?.. В мої літа?..
– Сорок п’ять років, – це пора останньої любові, иайнебезпечнішої, – відповів доктор.
– Знавці кажуть, що найнебезпечніша – перша любов, – тихо мовив Вокульський.
– Неправда. Після першої пас жде сто інших, але вже після сто першої – нічого. Женися. Це єдиний порятунок від твоєї хвороби.
– А чому ти сам не оженився?
– Бо моя наречена вмерла, – відповів доктор, одхилившись на спинку крісла й дивлячись на стелю. – Але я зробив усе, що міг: отруївся хлороформом. Це було в провінції. Проте бог послав мені доброго колегу, який висадив двері і врятував мене. Найпідліший гатунок милосердності!.. Я заплатив за зіпсовані двері, а колега перебрав у свої руки мою практику, розголосивши, що я божевільний…
