Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

Автор книги: Ян Потоцкий

Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 47 страниц)

День сьомий

Наступного ранку я прокинувся раніше, ніж попереднього дня, і пішов провідати своїх родичок. Еміна читала Коран, Зібельда ж приміряла перли й шалі. Я перервав ці важливі заняття солодкими пестощами, які однаково виявляли і любов, і дружбу. Потім ми пообідали, а після обіду Зото такими словами почав розповідати про дальші пригоди:

Продовження історії Зото

Я пообіцяв говорити про Теста-Лунгу і дотримаю слова. Мій приятель був спокійним жителем Валь-Кастери, невеличкого містечка, розташованого біля підніжжя Етни. Мав він жінку надзвичайної краси. Молодий герцоґ Валь-Кастера, об’їжджаючи якось свої маєтки, побачив цю жінку, коли вона прийшла привітати його разом із дружинами поважніших городян. Зарозумілий молодик замість того, щоб із вдячністю прийняти вирази шани, яку йому виявляли піддані устами красуні, зацікавився тільки привабами сеньйори Теста-Лунга. Без будь-яких недомовок він висловив їй, яке вона справила на нього враження, і засунув руку їй за пазуху. В ту ж мить чоловік, який стояв позаду дружини, вихопив з кишені ножа й затопив його в серце молодого герцоґа. Я гадаю, що на його місці кожен порядний чоловік вчинив би так само.

Зробивши це, Теста-Лунга сховався в костелі й залишався там аж до ночі. Вважаючи, однак, що слід вжити надійніших заходів, він вирішив поєднатися з кількома розбійниками, які від певного часу ховалися на верховинах Етни. Тож він пішов до них, а вони проголосили його ватажком.

Етною тоді спливала нечувана кількість лави; серед її вогняних потоків Теста-Лунга зміцнив свою банду в криївках, про які знав тільки він. Достатньо убезпечившись з усіх боків, цей доблесний ватажок звернувся до віце-короля з проханням про помилування себе й своїх товаришів. Влада відмовила, боячись, як гадаю, підірвати свій авторитет. Тоді Теста-Лунга повів переговори з головними орендарями околичних маєтків.

– Давайте красти разом, – сказав він їм. – Коли я приїздитиму до вас, ви даватимете мені стільки, скільки самі постановите, а за це зможете перед вашими панами звалювати на мене всі ваші крадіжки.

Щоправда, це теж була крадіжка, але Теста-Лунга чесно ділив усе між товаришами, лишаючи собі лиш стільки, скільки потрібно було на прожиття. Мало того: проїжджаючи якимось селом, він за все наказував платити в подвійному розмірі, так що незабаром став кумиром для населення обох Сицилій.

Я вам вже казав, що деякі розбійники з банди мого батька об’єдналися з Теста-Лунгою, який кілька років перебував на південних схилах Етни, чинячи звідти наїзди на Валь-ді-Ното й Валь-ді-Мацара. Але в час, про який я вам розказую, тобто коли мені минуло п’ятнадцять років, банда повернулася до Валь-Демоні й одного дня ми побачили, як вона в’їжджає в селище авґустинців.

Усе, що ви можете собі уявити гарного й розкішного, дало б вам лиш слабеньке уявлення про товаришів Теста-Лунги. Всі вони були в мундирах, коні накриті шовковими сітками; пояси із заткнутими за них пістолетами й стилетами, довгі шпаги й такого ж розміру рушниці – ось предмети, з яких складалося озброєння банди.

Три дні розбійники їли наших курей і пили наше вино, на четвертий день їм донесли, що підрозділ драгунів із Сіракуз наближається з наміром оточити їх. На ту звістку вони від усього серця почали реготати; вони зачаїлися на перехресті доріг, напали на підрозділ і розбили його дощенту. Щоправда, кількість ворогів удесятеро перевищувала їхній загін, але кожен розбійник мав із собою кільканадцять куль, і ні одна з них не була змарнована.

Після перемоги банда повернулася в селище, а я, який здалеку приглядався до битви, був у такому захопленні, що впав до ніг ватажка й молив його, аби він узяв мене до себе. Теста-Лунга запитав, хто я такий.

– Син розбійника Зото, – відповів я.

Почувши це шановане ім’я, усі, хто служив під моїм батьком, радісно вигукнули. Потім один з них схопив мене в обійми, поставив на стіл і сказав:

– Браття, в останньому бою в нас убили лейтенанта, і ми тепер занепокоєні, хто його замінить; тож нехай малий Зото буде нашим лейтенантом. Ми не раз бачимо, що командування полками віддають синам графів чи герцоґів, чому ж нам не зробити цього для сина доблесного Зото? Можу ручитися, що він буде гідний цієї честі.

За ці слова промовця нагородили бурхливими оплесками, а мене одностайно обрали лейтенантом.

Моє звання спершу здалося їм жартом, і кожен розбійник аж згинався від сміху, називаючи мене signor tenente[21]21
  пане лейтенанте (італ.)


[Закрыть] – проте невдовзі вони вимушені були змінити думку. Я не тільки завжди бував першим у нападі й останнім при відході, але жоден з них не вмів краще від мене відслідкувати наміри супротивника чи гарантувати банді безпеку. То я видирався на самі верхівки скель, щоб охопити поглядом усю околицю й дати умовні сигнали, то цілі дні проводив серед ворогів, перестрибуючи з одного дерева на інше. Часто мені навіть доводилося цілими ночами не злазити з найвищих каштанів Етни, і коли я вже не міг опиратися втомі, то засинав, прив’язавшись спершу поясом до гілки. Все це не було надто важко для того, хто як слід був знайомий з ремеслом коминяра й корабельного юнґи.

Такою поведінкою я здобув загальну довіру, і мені доручили безпеку всієї банди. Теста-Лунга любив мене, як власного сина; а ще дозволю собі визнати, що незабаром я здобув славу, яка мало не перевищувала його популярність, і невдовзі по всій Сицилії ні про що більше не говорили, як про славні подвиги юного Зото. Така слава не зробила мене нечулим до розваг, властивих моєму вікові. Я вже вам казав, що розбійники у нас є народними героями, тож самі можете легко вирішити, чи вагалися б найгарніші пастушки Етни віддати мені своє серце; мені, однак, призначено було піддатися більш вишуканим принадам, і любов готувала для мене достойнішу здобич.

Я вже два роки був лейтенантом, і мені виповнилося сімнадцять, коли новий вибух вулкану знищив усі наші старі криївки й примусив банду шукати сховку далі на півдні. По чотирьох днях походу ми прибули до замку, що звався Рокка Фьйоріта й був резиденцією і головним маєтком мого ворога Прінчипіно.

І хоч я вже давно забув про кривди, яких зазнав від нього, але назва замку знову пробудила в мені жагу помсти. Вас це ніяким чином не повинно дивувати – в нашому кліматі серця залишаються невблаганними. Якби Прінчипіно перебував тоді в своєму замку, гадаю, що я б тоді вогнем і мечем спустошив кляте гніздо. Проте того разу я задовольнився завданням щонайбільшої, по можливості, шкоди, а друзі мої, для яких не були секретом мої причини, від щирого серця допомогли мені. Замкова служба, яка спершу хотіла противитись нам, піддалася могутнім струменям панського вина, яке ми викотили з пивниці, і невдовзі перейшла на наш бік. Одне слово, ми перетворили замок Рокка Фьйоріта в справжній острів повного достатку.

Гулянка тривала п’ять днів. На шостий день шпигуни попередили мене, що проти нас відправили цілий полк із Сіракуз і що Прінчипіно разом із матір’ю і численним товариством жінок має незабаром приїхати з Месіни. Я вивів банду, сам же неодмінно хотів залишитися, тому влаштувався на верхівці розлогого дуба в кінці саду. Для полегшення втечі в разі необхідності вибив отвір у садовому мурі.

Нарешті я побачив, як наближається полк; вони розташувалися перед замковими воротами, а навкруг розставили сторожу. Одразу за ними тяглася шерега лектик, у яких сиділи дами, в останній же сам Прінчипіно розлігся на стосі подушок. Він з трудом зійшов на землю, підтримуваний двома конюшими, вислав вперед військовий підрозділ, і лише коли його запевнили, що жодного з нас вже немає в замку, увійшов разом з жінками й кількома дворянами, що належали до його кортежу.

Під моїм дубом било джерело свіжої води, поряд з ним стояв мармуровий стіл, оточений лавками. Це була найбільш доглянута частина саду; я не сумнівався, що незабаром усе товариство збереться тут, і вирішив не злазити, щоб краще придивитися до них. І справді, через півгодини я побачив, як наближається одна молода особа майже мого віку. Навіть ангели не могли бути прекраснішими; побачивши її, я пережив таку раптову й сильну схвильованість, що міг би впасти з самої верхівки дуба, якби внаслідок звичної обережності не прив’язався міцно поясом до гілки.

Молода дівчина йшла з потупленими очима й виразом глибокого смутку на обличчі. Вона сіла на лавці, сперлася ліктями на мармуровий стіл і почала гірко плакати. Сам не знаючи, що роблю, я зсунувся з дерева й став так, що міг її бачити, сам залишаючись непоміченим. Тоді я побачив Прінчипіно, який наближався з квітами в руках. За три роки, протягом яких я не бачив його, він значно виріс, обличчя мав гарне, але позбавлене будь-якого виразу.

Молода дівчина, побачивши його, кинула на нього повний погорди погляд, за який я був їй дуже вдячний. Незважаючи на це, Прінчипіно, страшенно самовдоволений, весело підійшов до неї й сказав:

– Люба моя наречена, ось квіти, які будуть твоїми, якщо ти пообіцяєш мені не згадувати про цього негідника й гультяя.

– Ваша світлість, – відповіла дівчина, – гадаю, що умови твоєї прихильності є несправедливими. Адже навіть якщо я ні разу не вимовлю перед тобою імені Зото, все одно весь дім завжди тобі про нього нагадуватиме. Адже навіть твоя годувальниця присяглася в твоїй присутності, що ніколи в житті не бачила вродливішого хлопця.

– Синьйорино Сильвіє, – перервав її Прінчипіно, зачеплений за живе. – Не забувай, що ти моя наречена.

Сильвія нічого не відповіла, лиш залилася слізьми.

– Негідниця, раз ти кохаєш розбійника, то маєш те, на що заслуговуєш!

Говорячи це, він ударив її в обличчя.

– Зото!.. Зото!.. – крикнула бідна дівчина. – Чому ж тебе тут немає, щоб покарати цього мерзотника!

Вона ще не вимовила тих слів, як я несподівано вийшов зі свого сховку й сказав герцоґу:

– Пізнаєш мене? Я розбійник і міг би просто вбити тебе, але надто поважаю синьйорину, яка покликала мене на допомогу, тому пропоную тобі поєдинок, який вам, дворянам, личить.

У мене з собою були два кинджали й чотири пістолети; я розділив зброю надвоє, поклав одну частину в десяти кроках від другої і запропонував йому вибір. Але нещасний Прінчипіно, зомлівши, впав на лавку.

Тоді Сильвія озвалася до мене так:

– Я шляхетного роду, але бідна; завтра я маю пошлюбити герцоґа або піти на все життя в монастир. Замість одного чи другого я волію бути твоєю навіки!

Сказавши це, вона кинулася в мої обійми.

Ви можете здогадатися, що мене довго вмовляти не довелося. Однак слід було вжити заходів, щоб герцоґ не перешкодив нашій втечі. Я взяв стилет і – не маючи молотка – каменем прибив йому руку до лавки, на якій він лежав. Він крикнув від болю й знову знепритомнів. Ми вислизнули крізь отвір у садовому мурі і втекли в гори.

Усі мої товариші мали коханок, тому з радістю зустріли мою, а їхні жінки присягнулися Сильвії в беззастережній слухняності.

Кінчався вже четвертий місяць мого життя із Сильвією, коли я вимушений був покинути її, щоб оглянути всі ті зміни, яких наробило в північній стороні останнє виверження вулкану. Під час подорожі я відкрив у природі такі принади, про які раніше навіть не підозрював. Щомиті я наштовхувався на розкішні галявини, ґроти, гаї в місцях, які колись здавалися мені придатними лишень для оборони чи для засідок. Сильвія пом’якшила моє розбійницьке серце, яке, однак, незабаром мало повернути собі колишню суворість.

Вертаюся до моєї подорожі на північні узбіччя гори. Я кажу так тому, що сицилійці, згадуючи Етну, завжди називають її il monte, або просто гора. Спершу я наладився до того, що ми називали «Вежа філософа», але не зумів туди дістатися. З провалля, яке відкрилося на схилі вулкана, випливав потік лави; він розділявся дещо вище вежі, немовби охоплюючи її двома руками, які збігалися разом милею далі, утворюючи свого роду неприступний острів.

Я одразу збагнув важливість того положення; а крім того, на самій вежі ми мали великий запас каштанів, який мені неодмінно хотілося зберегти. Уважно шукаючи, я відкрив підземний прохід, яким раніше часто ходив і який вивів мене просто на саму вежу. Я одразу вирішив розмістити на цьому острові всіх наших жінок. Наказав зробити курені з листя і один з них прикрасив особливо старанно. Потім я повернувся на південь і привів сюди всіх жінок, які були раді цьому новому укриттю.

Сьогодні, коли я переношуся в пам’яті у щасливі хвилини, проведені на тому острові, я бачу, як вони сильно відрізняються від жахливих переживань, які торсали мене все життя. Вогняні потоки відділяли нас від решти людей; вогонь кохання володів нашими думками. Усе корилося моїм наказам і все схилялося перед найменшими бажаннями коханої Сильвії. Нарешті, щоб доповнити моє щастя, до мене прибули двоє моїх братів. Обидва пережили надзвичайні пригоди, й запевняю вас, що якщо ви схочете колись послухати їхні розповіді, то вони сподобаються вам значно більше від моїх.

Мало є людей, які б не пережили бодай кількох щасливих днів, але не знаю, чи є хто-небудь, хто міг би щастя рахувати на роки. Моє принаймні не тривало й одного року. Члени банди поводилися один з одним чесно, ніхто б навіть не насмілився глянути на чужу коханку, тим паче на мою; тому ревнощі були не знані, або радше на якийсь час вигнані з нашого острова, бо ця шалена пристрасть завжди надто легко знаходить доступ до місць, де живе кохання.

Молодий розбійник по імені Антоніно так палко закохався в Сильвію, що не був навіть у змозі приховати свою пристрасть. Я й сам це помітив, але бачачи його сумним і пригніченим, вирішив, що моя кохана не відповідає йому взаємністю, і зберігав спокій. Я був би радий вилікувати Антоніно, бо любив його за хоробрість. Був також у банді розбійник по імені Моро, якого я, навпаки, за недостойний склад думок ненавидів усією душею, і якби Теста-Лунга повірив мені, то давно б уже вигнав його.

Моро зумів утертися в довіру Антоніно й пообіцяв допомогти йому в коханні; він здобув також довіру Сильвії і переконав її, що я маю коханку в сусідньому селі. Сильвія боялася признатися мені в підозрах, але поведінка її ставала щораз більш вимушеною, тож я здогадувався, що вогонь давнього кохання починає згасати в ній. Зі свого боку, Антоніно, якому Моро все розказував, подвоїв свої залицяння до Сильвії і ходив із задоволеним виразом, який давав мені зрозуміти, що він щасливий.

Я не мав ніякої вправи в розплутуванні подібних інтриґ. Я убив Сильвію і Антоніно. Останній за мить перед смертю визнав мені зраду Моро. Із закривавленим стилетом я побіг до зрадника; Моро перелякався, впав на коліна й пробелькотав, що герцоґ Рокка Фьйоріта заплатив йому, аби звести мене й Сильвію зі світу, і що лише заради цього він приєднався до нашої банди. Я затопив йому стилет у грудях. Потім я вибрався до Месіни, проник, переодягшись, у палац герцоґа й відправив його слідом за його повірником і двома жертвами його помсти.

Таким був кінець мого щастя й водночас моєї слави. Моя відвага змінилася цілковитою байдужістю до життя, а оскільки я виявляв таку ж байдужість до безпеки моїх товаришів, то невдовзі після цього зовсім втратив їхню довіру. І завершуючи, можу вас запевнити, що відтоді я став одним із самих звичайних розбійників.

Невдовзі потім Теста-Лунга помер від плевриту, і його банда розпалася. Мої брати, добре знаючи Іспанію, умовили мене податися туди. На чолі дванадцяти людей я дістався до Таормінської затоки й три дні там переховувався. На четвертий день ми захопили двощогловий корабель і добралися на ньому до берегів Андалузії.

Хоча в Іспанії вистачає гір, які запевнили б нам безпечне укриття, я віддав перевагу хребту Сьєрра-Морени й не мав причин пошкодувати про свій вибір. Я захопив два транспорти піастрів, а пізніше здійснив кілька не менш вигідних нападів.

Чутки про наші успіхи дійшли до Мадрида. Губернатор Кадиксу дістав наказ доставити нас живими чи мертвими й відрядив проти нас кілька полків. З іншого боку, великий шейх Ґомелесів запропонував мені службу в себе й безпечний сховок у цій печері. Я без роздумів погодився на його пропозицію. Трибунал у Ґранаді, який не бажав показати своєї безпомічності, але нас знайти не міг, наказав схопити двох пастухів з долини й повісити їх під іменем братів Зото. Я був знайомий з тими двома й знаю, що вони скоїли декілька вбивств. Проте вважають, що їх гнівить оте повішення замість нас і що вночі вони відв’язуються з шибениць і виправляють тисячі якихось неподобств. Я не переконався в цьому на власні очі, тож не можу нічого вам про це сказати. Не раз, однак, проходячи вночі біля шибениці, особливо, коли світить місяць, я добре бачив, що нема там ніяких повішеників, а вдосвіта вони знову верталися на шибеницю.

Ось вам історія мого життя, яку ви хотіли почути. Гадаю, що мої брати, життя яких текло більш спокійно, могли б вам розповісти більш захопливі речі, але не матимуть на це часу, бо корабель вже готовий, і я дістав чіткі накази, щоб завтра виправити його в море.

Коли Зото пішов, прекрасна Еміна сказала з виразом глибокого смутку:

– Цей чоловік має рацію; хвилини щастя надто короткі в житті людини. Ми провели тут три дні, які, можливо, ніколи в житті більше для нас не повторяться.

Вечеря аж ніяк не була веселою, і я поспішив побажати своїм родичкам доброї ночі. Я сподівався, що побачу їх у своїй кімнаті й тоді зможу краще розвіяти їх смуток.

І справді, вони прийшли раніше, ніж завжди, і на довершення свого щастя я помітив, що пояси свої вони тримають в руках. Символічну промовистість цього жесту легко було зрозуміти, однак Еміна, не довіряючи моїй тямучості, сказала:

– Любий Альфонсе, твоя відданість нам була безмежною. Можливо, ми більше не побачимося. Для інших жінок це була б причина для стриманості, але ми хочемо навічно залишитися в твоїй пам’яті, і якщо жінки, яких ти зустрінеш у Мадриді, перевищуватимуть нас вихованням і манерами, зате жодна не буде більш чулою і пристрасною. Однак, дорогий Альфонсе, ти повинен повторити обіцянку, що збережеш усе в таємниці й не станеш вірити, якщо про нас говоритимуть щось погане.

Я злегка посміхнувся цій останній умові, але погодився на все й нагороду отримав найчулішими пестощами.

Потім Еміна сказала:

– Любий Альфонсе, нас гнітить ця реліквія, яку ти носиш на шиї. Чи не міг би ти її на хвильку зняти?

Я дав заперечну відповідь, але Зібельда обняла мене за шию і золотими ножичками, які тримала в руці, перерізала стрічечку. Еміна тут же схопила реліквію і кинула її в розколину скелі.

– Вранці ти знову її надягнеш, – сказала вона, – а тим часом повісь на шию цю китичку, сплетену з нашого волосся, разом з прив’язаним до неї талісманом, який, можливо, вбереже тебе від невірності, якщо взагалі щось у світі може вберегти від цього коханців.

Потім Еміна вийняла зі свого волосся золоту шпильку й старанно заколола нею запони ложа.

Я піду за її прикладом і опущу завісу над продовженням цієї сцени. Достатньо знати, що мої приятельки стали моїми дружинами. Бувають, без сумніву, такі ситуації, коли насильство, завершуючись розливом крові, стає злочином; але існують також випадки, коли жорстокість прислужується самій невинності, дозволяючи їй виявитися в усьому своєму блиску. Саме так було з нами, з чого я зробив висновок, що мої кузини не були справжніми учасницями моїх снів у Вента-Кемаді.

Почуття наші втихомирилися, ми були вже зовсім спокійні, коли раптом почувся сумний стогін дзвона. Годинник бив північ. На той звук я не зміг стримати неспокою й сказав родичкам, що боюся, чи нам не загрожує якийсь сумний випадок.

– І я теж боюся, – відповіла Еміна. – Небезпека вже близько, але послухай, що я тобі скажу: не вір нічому поганому, що тобі про нас розповідатимуть, не вір навіть власним очам.

У ту ж мить хтось грубо розірвав запони ложа, і я побачив чоловіка показної статури, в мавританських одежах. В одній руці він тримав Коран, у другій – оголену шаблю; мої кузини кинулися йому до ніг зі словами:

– Могутній шейху Ґомелесів, пробач нам!

На що шейх відповів страшним голосом:

– Adonde estan las fajas?[22]22
  Де пояси? (Ісп.)


[Закрыть]

Потім, звертаючись до мене, сказав:

– Нікчемний назарей – ти зганьбив кров Ґомелесів! Або ти перейдеш у віру Пророка, або помреш.

У цю мить я почув страшне виття і побачив безумного Пачеко, який подавав мені знаки з глибини кімнати. Мої кузини також його помітили, тож розгнівано підхопилися, схопили його й виштовхали з кімнати

– Нікчемний назарей, – знову повторив шейх Ґомелесів, – випий одним духом напій з цієї чари, інакше згинеш ганебною смертю, а труп твій, повішений між останками братів Зото, стане здобиччю шулік і іграшкою духів пітьми, які будуть його використовувати для своїх пекельних метаморфоз.

Я вирішив, що в подібних обставинах честь наказує мені самогубство. Тому я з болем вигукнув:

– Ах, батьку мій, на моєму місці ти вчинив би так само!

Промовивши це, я взяв чару й випив до дна. Відчув, що мене страшенно нудить, і впав непритомний.