Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

Автор книги: Ян Потоцкий

Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 47 страниц)

День шістнадцятий

Рано вранці мене розбудив скрекіт польових коників, які так живо й безустанно цвіркочуть в Андалузії. Красоти природи дедалі сильніше діяли на мою душу. Я вийшов з намету, щоб придивитися до блиску перших променів сонця, що розійшлися по всьому обрію. Подумав про Ребеку. «Вона має рацію, – сказав я сам собі, – що воліє насолоди людського і матеріального життя, а не пусті марення ідеального світу, в якому ми й без того рано чи пізно опинимося. Чи ж на цій землі ми не знайдемо достатньо різноманітних почуттів, прекрасних вражень, щоб користати з них протягом нашого короткого буття?» Якийсь час ці й подібні думки займали мене, потім, бачачи, що всі йдуть до печери на сніданок, я теж скерував кроки в той бік. Їли ми як люди, що дихають повітрям гір, а коли втамували голод, то попросили ватажка циган продовжити свою розповідь, що він і зробив такими словами:

Продовження історії ватажка циган

Я вже казав вам, що ми приїхали на нашу другу ночівлю в дорозі з Мадрида до Бурґоса і що з нами там була молода дівчина, закохана в молодого хлопця, переодягненого погоничем мулів, сина Марії де Торрес. Ця остання сказала нам, що граф Ровельяс лежав майже мертвий на другому кінці арени, коли молодий незнайомець на протилежному боці смертельним ударом повалив бика, який готувався добити свою жертву.

Що сталося далі, вам розповість сама Марія де Торрес.

Продовження історії Марії де Торрес

Як тільки страшний бик упав, обливаючись кров’ю, графові слуги прибігли на поміч своєму панові. Поранений не давав ознак життя; його поклали на ноші й занесли додому. Видовище перервали, й усі розійшлися по домах.

Того самого вечора ми довідалися, що Ровельяс уже поза небезпекою. Наступного дня мій чоловік послав дізнатися про його здоров’я. Наш паж довго не вертався, нарешті приніс нам листа, де було сказано:

Сеньйоре полковнику!

Прочитавши цього листа, Ваша Милість переконається, що милостивий Творець зберіг мені залишки сил. І все ж нестерпний біль, який я відчуваю в грудях, примушує мене сумніватися в повному одужанні. Ти, мабуть, знаєш, сеньйоре дон Енріке, що Провидіння обдарувало мене багатьма багатствами цього світу. Певну їх частину я призначив незнайомцю, який наражав своє життя заради врятування мого. Для решти я не можу придумати нічого кращого, як покласти їх до ніг незрівнянної Ельвіри де Норунья. Перекажи їй від мене щирі й достойні почуття, які вона збудила в тому, котрий, можливо, стане невдовзі жменею праху й попелу, але котрому небо ще дозволяє підписатися як

граф Ровельяс, маркграф де Бера Лонса-і-Крус, потомствений командор Талья Верде-і-Ріо Флор, володар Толаскес-і-Ріґа-Фуера-і-Мендес-і-Лонсас, та ін., та ін., та ін.

Тебе дивує, сеньйоро, що я пам’ятаю стільки титулів, але ми жартома називали ними мою сестру, так що врешті-решт вивчили їх напам’ять.

Як тільки мій чоловік отримав цього листа, він прочитав його нам і запитав у моєї сестри, що йому відповідати. Ельвіра відповіла, що в усьому покладається на поради мого чоловіка, але при цьому додала, що позитивні якості графа вразили її менше, ніж його перебільшене самолюбство, яке виявляється в усіх його словах і вчинках.

Мій чоловік чудово зрозумів справжнє значення цих слів і відповів графу, що Ельвіра ще надто молода, щоб належно оцінити його почуття, але приєднується до молитов, які читаються за його одужання. Граф аж ніяк не сприйняв цю відповідь як негативну, навпаки, усюди говорив про свій шлюб з Ельвірою як про щось уже цілком вирішене, ми ж тим часом виїхали до Вільяки. Наш дім на самій околиці містечка, наче на селі, знаходився в чарівному місці. Внутрішнє облаштування не поступалося місцеположенню. Напроти нашого житла стояла сільська хатина, прикрашена з чудовим смаком. Ґанок був схований у тінь квітів, вікна були великі й прозорі, поруч знаходився невеликий пташник, словом, усе дихало старанністю й свіжістю. Нам сказали, що цей будиночок був куплений якимось лабрадором з Мурсії. Землероби, яких у нашій провінції називають лабрадорами, належать до проміжного класу між дрібним дворянством і селянами.

Було вже пізно, коли ми приїхали у Вільяку. Почали ми з того, що оглянули наш дім від горища до пивниці, після чого звеліли винести надвір стільці й сіли пити шоколад. Мій чоловік підсміювався над Ельвірою, говорячи про вбогість дому, в якому погодилася жити майбутня графиня Ровельяс. Моя сестра сприймала його жарти досить весело. Незабаром ми побачили плуг, запряжений чотирма могутніми волами, який вертався з поля. Поганяв їх кремезний парубок, а за ним ішов молодий чоловік під руку з дівчиною приблизно такого ж віку. Молодий лабрадор мав шляхетну статуру, і коли він наблизився до нас, ми з Ельвірою пізнали в ньому спасителя Ровельяса. Мій чоловік не звернув на нього уваги, але сестра кинула мені погляд, який я чудово зрозуміла. Молодик вклонився нам як людина, яка не хоче заводити знайомство, й увійшов у свій будиночок. Його приятелька уважно до нас приглядалася.

– Гарна пара, правда? – сказала донья Мануела, наша економка.

– Як це, гарна пара? – вигукнула Ельвіра. – То це подружжя?

– Без сумніву, – відповіла Мануела, – і якщо сказати правду, то це шлюб, укладений проти волі батьків. Якась викрадена дівчина. Ніхто тут у цьому не сумнівається; ми одразу вгадали, що це не селяни.

Мій чоловік запитав Ельвіру, чому вона так обурилася, і додав:

– Можна подумати, що це наш таємничий співак.

У цей час із будиночка напроти почулася гра на гітарі і голос, який підтвердив підозри мого чоловіка.

– Дивна річ, – зауважив він, – але оскільки цей чоловік одружений, то його серенади, певно, мали належати одній із наших сусідок.

– А я, – додала Ельвіра, – була певна, що ті пісні були призначені для мене.

Ми посміялися з її простодушності й перестали про це говорити. Протягом шести тижнів, які ми провели у Вільяці, віконниці будиночка напроти були постійно зачинені, і ми більше не бачили наших сусідів. Здається навіть, що вони раніше від нас виїхали з містечка.

Під кінець того терміну ми дізналися, що Ровельясу вже стало краще і що бої биків мають розпочатися знову, проте без особистої участі графа. Ми повернулися до Сеґовії, де одразу потрапили у вир урочистостей, бенкетів, видовищ і балів. Старання графа зворушили серце Ельвіри, і весілля відбулося з небаченою до того пишністю.

Через три тижні після шлюбу граф довідався, що настав кінець його вигнанню і що йому можна з’явитися при дворі. Він з радістю говорив про введення туди моєї сестри. Однак до виїзду з Сеґовії він хотів дізнатися ім’я свого спасителя, тому наказав оголосити, що хто сповістить йому про місце перебування незнайомого тореадора, той отримає в нагороду сто золотих монет, кожна вартістю вісім пістолів. Наступного дня він отримав такого листа:

Сеньйоре графе!

Ти завдаєш собі непотрібного труду. Покинь намір пізнати людину, яка врятувала тобі життя, і задовольнися певністю, що ти погубив його навіки.

Ровельяс показав цього листа моєму чоловікові й пихато сказав йому, що лист цей написаний, без сумніву, якимось іншим залицяльником, що він не знав, що Ельвіра мала раніше з кимось любовні стосунки, і що в такому разі він ніколи не одружився б з нею. Мій чоловік попросив графа, щоб той був обережніший у своїх словах, і відтоді порвав з ним будь-які відносини.

Про виїзд до двору вже навіть не думали. Ровельяс зробився понурий і оприскливий. Усе його самолюбство перетворилося в ревнощі, а ревнощі в приховану дражливість. Чоловік переповів мені зміст анонімного листа; ми прийшли до висновку, що селянин з Вільяки мав бути переодягненим закоханим. Ми доручили дізнатися ще про якісь подробиці, але незнайомець зник, продавши свій будиночок. Ельвіра була при надії, ми приховували від неї причини зміни почуттів її чоловіка. Вона добре її бачила, але не знала, чим завдячує цій раптовій байдужості. Граф заявив їй, що не хоче порушувати її спокій і вирішив переїхати в інше приміщення. З Ельвірою він бачився тільки під час обіду, розмова тоді йшла важко й майже завжди набирала глузливого забарвлення.

Коли сестра наближалася до розродження, Ровельяс вигадав важливі справи, які вимагали його присутності в Кадиксі, а через тиждень ми побачили офіційного посланця, який віддав Ельвірі лист, попросивши її, аби вона прочитала його при свідках. Ми зібралися всі і ось що почули:

Сеньйоро!

Я викрив твої відносини з доном Санно де Пенья Сомбре. Я віддавна підозрював зраду, але його перебування у Вільяці переконало мене в твоїй підлості, незґрабно прикритій сестрою дона Санно, яка вдавала його дружину. Без сумніву, мої багатства вибороли мені першість; ти, однак, їх не отримаєш, бо ми більше не побачимося. Я, однак, забезпечу твоє майбутнє, хоча не бажаю визнавати дитину, яку ти носиш у своєму лоні.

Ельвіра не дочекалася кінця того листа, бо вже при перших словах втратила притомність. Мій чоловік поїхав того ж вечора, щоб помститися за кривду моєї сестри. Ровельяс щойно сів на корабель і поплив до Америки. Чоловік мій сів на інший корабель, але страшенна буря поглинула їх обох. Ельвіра народила на світ дівчинку, яку ти тут бачиш зі мною, і через два дні померла. Я не розумію, як я сама залишилася в живих, але гадаю, що саме безмір мого горя дав мені сили, щоб його витримати.

Дівчинка при хрещенні отримала ім’я Ельвіра. Вона нагадувала мені мою сестру, а що поза мною вона нікого на світі не мала, то я вирішила присвятити їй своє життя. Я доклала певних зусиль, щоб запевнити їй спадок по батькові. Мені сказали, що треба звернутися в мексиканський суд. Я написала в Америку. Мені повідомили, що спадок був розділений між двадцятьма дальшими родичами, а також добре відомо, що Ровельяс не визнав дитини моєї сестри. Всіх моїх доходів не вистачило б на оплату двадцяти судових позовів. Я обмежилася тим, що отримала в Сеґовії документ на підтвердження народження і стану Ельвіри, продала наш міський дім і виїхала до Вільяки з моїм майже трирічним Лонсето і Ельвірою, яка мала три місяці. Найбільшою моєю бідою був вигляд будиночка, де жив колись клятий незнайомець, який палав таємним коханням до моєї сестри. Нарешті я звикла, і мої діти стали моєю єдиною розрадою.

Вже близько року минуло від часу, як я переїхала до Вільяки, коли одного дня я отримала з Америки листа такого змісту:

Сеньйоро!

Цього листа посилає тобі нещасний, повна шаноби любов якого стала причиною нещасть твоєї родини. Та шана, яку я відчував до незабутньої Ельвіри, була, можливо, більшою від кохання, яке я відчув з першого ж погляду. Тоді я ледь насмілювався дозволити почути мій голос і мою гітару, коли вулиця була вже порожньою, і я не мав свідків моєї відваги.

Коли граф Ровельяс оголосив себе невільником тих чарів, які скували мою свободу, я визнав за слушне приховати в собі навіть найменші іскорки полум’я, яке могло стати згубним для твоєї сестри. Довідавшись, однак, що ви якийсь час мали провести у Вільяці, я відважився придбати маленький будиночок і там, схований за жалюзі, час від часу поглядав на ту, з якою ніколи не насмілювався заговорити, а ще менше – виявити свої почуття. Зі мною була сестра, яка вдавала мою дружину, щоб усунути будь-яку можливість появи підозр, ніби я переодягнений коханець.

Небезпечна хвороба моєї матері прикликала нас до неї, а після мого повернення Ельвіра вже носила ім’я графині Ровельяс. Я відплакав втрату щастя, на яке все одно ніколи б не зміг наважитись підняти очі, і виїхав, щоб сховати свій жаль у пущах другої половини світу. Саме там знайшла мене звістка про негідність, неумисною причиною якої став я, і про провину, в якій звинуватили моє кохання, сповнене шаноби й благоговіння.

Тому я заявляю, що граф Ровельяс підло збрехав, твердячи, що моя пошана до незрівнянної Ельвіри могла бути причиною того, що я став батьком її дитини.

Я заявляю, що це олжа, і присягаюся вірою і спасінням – нікого не брати собі в дружини, окрім як доньку божественної Ельвіри. Це буде достатнім доказом, що вона не є моєю донькою. На підтвердження цього присягаюся Найсвятішою Дівою і дорогоцінною кров’ю Її Сина, який нехай не полишить мене в мій останній час.

Дон Санчо де Пенья Сомбре

P.S. Я доручив завірити цей лист коррехідору Акапулько; ти, сеньйоро, зроби те саме в трибуналі в Сеґовії.

Не встигла я закінчити читати цього листа, як підхопилася з місця, проклинаючи дона Санчо і його кохання, повне шаноби.

– Ах, негіднику, – обурювалася я, – чудище, дияволе, Люцифере! Чому ж бик, якого ти вбив на наших очах, з тебе самого не випустив усі нутрощі? Твоя клята пошана стала причиною смерті мого чоловіка й моєї сестри. Ти позбавив цю бідну дитину маєтку, мене прирік на життя, повне сліз і злигоднів, а тепер з’являєшся вимагати в дружини десятимісячне дитя – а щоб тебе небо… а щоб тебе пекло…

Висловивши все, що лежало в мене на серці, я поїхала до міста, де попросила завірити лист дона Санчо. Прибувши до міста, я виявила, що справи наші дуже погані. Виплати за проданий дім затримали через щорічні пенсії, які ми надавали п’яти мальтійським рицарям, а допомогу, яку отримував мій чоловік, мені перестали виплачувати. Я остаточно розрахувалася з п’ятьма рицарями й шістьма монахинями, так що всього маєтку в мене залишився тільки дім у Вільяці з прилеглими угіддями. Тим дорожчим став для мене цей притулок, і я повернулася туди з більшим ніж будь-коли, задоволенням.

Дітей я застала здоровими й веселими. Я залишила собі жінку, яка доглядала за ними, а ще один слуга й один наймит складали всю мою службу. Так я й жила – скромно, але не в злиднях. Моє походження й посада, яку займав мій чоловік, надавали мені значення в усьому містечку, і кожен допомагав мені, чим міг. Так минуло шість років – і нехай би мені ніколи в житті не випало нещасливіших.

Одного дня до мене завітав алькальд нашого містечка; він добре знав про особливу заяву дона Санчо. Тримаючи в руці мадридську газету, він сказав:

– Дозволь, сеньйоро, поздоровити тебе з чудовим шлюбом, який чекає твою племінницю. Прочитай-но оце повідомлення:

Дон Санчо де Пенья Сомбре, який виявив королю важливі послуги, по-перше, тим, що приєднав до наших володінь дві багаті на срібло провінції на півночі Нової Мексики, а по-друге, вмілими заходами по придушенню повстання в Куско, підноситься в сан іспанського ґранда з титулом графа де Пенья Велес. Одночасно його королівська величність призначив його генерал-губернатором Філіппінських островів.

– Дякувати Господу, – відповіла я алькальдові. – У Ельвіри буде якщо не чоловік, то принаймні опікун. Аби він тільки щасливо повернувся з островів, став віце-королем Мексики і допоміг нам повернути наш маєток.

Мої побажання здійснилися через чотири роки. Граф де Пенья Велес отримав посаду віце-короля, і тоді я написала йому листа з клопотанням за свою племінницю. Він відповів, що я жорстоко кривджу його, гадаючи, що він міг забути про доньку божественної Ельвіри, і що він не винен не тільки в подібному забутті, але вже вдався до відповідних кроків у мексиканському трибуналі; процес триватиме довго, але він не сміє пришвидшувати його, оскільки прагне одружитися з моєю племінницею, тому не випадає, щоб він задля власної користі змінював судові порядки. Я дізналася, що дон Санчо не відмовився від свого наміру.

Незабаром банкір з Кадиксу прислав мені тисячу золотих монет, кожна по вісім пістолів, відмовившись сповістити, звідки походить ця сума. Я здогадалася, що це люб’язність віце-короля, але з делікатності не побажала прийняти й навіть торкнутися тих грошей, тому попросила банкіра, щоб він помістив їх у банк Асьєнто.

Я намагалася всі ці справи зберегти в якнайглибшій таємниці, але оскільки немає таких речей, яких би люди не викрили, то у Вільяці дізналися про наміри віце-короля щодо моєї племінниці й відтоді називали її не інакше як «маленька віце-королева». Ельвірі було тоді одинадцять років; безперечно, іншій дівчині ці мрії напевно закрутили б голову, але її серце й душа були скеровані в інший бік і стали неприступними для марнославства. На нещастя, я надто пізно помітила, що вона з самого дитинства навчилася вимовляти слова любові, а об’єктом тих передчасних почуттів був її малий двоюрідний брат Лонсето. Я часто думала розлучити їх, але не знала, що зробити з моїм сином. Я намагалася робити їм зауваження, але домоглася лиш того, що вони стали від мене таїтися.

Ти знаєш, сеньйоро, що в провінції всі наші розваги зводяться лиш до читання романів чи новел і декламування мелодраматичних романсів під акомпанемент гітари. У Вільяці ми мали десь із двадцять томів такої художньої літератури й позичали їх одне одному. Я заборонила Ельвірі брати якусь із тих книжок до рук, але поки я подумала про заборону, вона вже всі їх знала напам’ять.

Дивна річ, але мій малий Лонсето також мав схильну до романтичності душу. Вони обоє прекрасно розуміли одне одного й приховували це від мене, що не вимагало від них великих зусиль, бо відомо ж, що стосовно цих речей матері й тітки є такими ж сліпими, як і їх чоловіки. Я, однак, здогадувалась, що вони мене дурять, і хотіла віддати Ельвіру в монастир, але не мала для цього достатньо грошей. Як виявилося, я не зробила саме того, що повинна була зробити, і маленька дівчинка, замість бути ощасливленою титулом віце-королеви, уявила собі, що вона нещаслива коханка, страшна жертва долі, знаменита своїми стражданнями. Вона поділилася цими романтичними думками зі своїм двоюрідним братом, і вони обоє вирішили захищати святі права кохання від жорстоких вироків призначення. Це тривало три роки й у такій таємниці, що я ні про що не здогадувалась.

Одного дня я застала їх у своєму курнику в найтрагічніших позах. Ельвіра лежала на клітці для курчат із хусткою в руках і заливалася сльозами; Лонсето стояв біля неї на колінах і теж щосили плакав. Я запитала, що вони тут роблять. Вони відповіли, що повторюють сцену з роману «Фуен де Росас і Лінда Мора[32]32
  linda mora – прекрасна мавританка


[Закрыть]».

Цього разу я про все здогадалася і побачила, що з-під цих комедій починає пробиватися справжнє кохання. Я вдала, що нічого не помітила, але чимшвидше пішла до парафіяльного священика порадитися, що мені тепер робити. Священик, трохи подумавши, сказав, що напише до одного зі своїх приятелів, духовної особи, який зможе взяти Лонсето до себе, тим часом же порадив мені замовити молебень Пречистій Діві й добре замикати двері до спальні Ельвіри.

Я подякувала йому за пораду, почала молитися Пречистій Діві й замикати двері до спальні Ельвіри, але, на жаль, не подумала про вікно. Однієї ночі я почула шарудіння у своєї племінниці. Відчинила раптово двері й побачила її в ліжку з Лонсето. Вони обоє вискочили з ліжка в одних сорочках і, впавши мені до ніг, сказали, що вони одружені.

– Хто ж вас поженив? – закричала я. – Який священик виявився таким негідником?

– Пробач, сеньйоро, – поважно сказав Лонсето, – ніякий священик у це не втручався. Ми поженилися під великим каштаном. Бог природи вислухав наші обітниці, а рум’яна зоря нас поблагословила. Нашими свідками були пташки, які співали від задоволення, бачачи наше щастя. Саме так чарівлива Лінда Мора стала дружиною хороброго Фуена де Росас, зрештою, все це було надруковано.

– Ах, нещасні ви діти, – вигукнула я, – ви не поєднані святим союзом і ніколи не зможете бути поєднані. Чи ж ти не знаєш, шалапуте, що Ельвіра – твоя двоюрідна сестра?

Мене охопив такий розпач, що я не мала навіть сили висварити їх. Лонсето я наказала вийти з кімнати, сама ж кинулася на ліжко Ельвіри й облила його гіркими сльозами.

Коли ватажок циган дійшов до цих слів, він пригадав, що має важливі справи, й попросив дозволу покинути нас. Коли він пішов, Ребека сказала мені:

– Ці діти дуже мене цікавлять. Кохання здалося мені захопливим у вигляді мулата Танзаї і Зулейки, але воно мало бути значно привабливішим, коли надихало вродливого Лонсето й чарівну Ельвіру. Це вже нагадувало Амура і Психею.

– Дуже вдале порівняння, – відповів я, – воно показує, що ти незабаром досягнеш таких же успіхів у науці, яку пропагував Овідій, як і у вивченні книг Еноха і Атласа.

– Гадаю, – сказала Ребека, – що наука, про яку ти говориш, є, можливо, не безпечнішою від тих, яким я досі віддавалася, і що кохання, як і кабала, має також свою чародійну сторону.

– Що стосується кабали, – сказав Бен Мамун, – то повідомляю вас, що Вічний Жид цієї ночі перейшов через гори Вірменії і швидко наближається до нас.

Уся ця магія вже так мені набридла, що я не слухав, коли про неї починали говорити. Тож я відійшов від них і вирушив на полювання. Повернувся я лишень на вечерю. Ватажок кудись вийшов, тому я сів до столу з його доньками. Кабаліст і його сестра взагалі не з’явилися. Це сам на сам з двома молодими дівчатами дещо мене бентежило. Мені чомусь здавалося, що це не вони, а мої кузини виявили мені честь своїми відвідинами в наметі, але ким були ті кузини: дияволами чи справжніми земними істотами, цього я ніяким чином не міг збагнути.