Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

Автор книги: Ян Потоцкий

Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении

Текущая страница: 46 (всего у книги 47 страниц)

Додаток

Продовження історії ватажка циган з дня сорок сьомого згідно з версією Авадоро [58]58
  Відповідно до версії, опублікованої в паризькому виданні 1813 року


[Закрыть]

Кавалер Толедо, позбувшись думки про таємничу з’яву, мріяв уже тільки про зустріч з сеньйорою Ускаріс. Тож ми спішно повернулися до Мадрида. Малий жебрак, якого я заміняв біля Суареса, приїхав разом з нами; я тут же послав його до нещасного хворого. Кавалера я провів додому й віддав до рук слуг, які привітали його з великою радістю, а сам побіг на паперть святого Роха, де зібрав розпорошену ватагу. Від перекупки, постійної нашої постачальниці, ми принесли ковбасок і каштанів і весело бенкетували, раді, що знову всі разом. Не встиг закінчитися наш скромний бенкет, як якийсь сеньйор зупинився коло нас і почав уважно до нас приглядатися, наче вагаючись, до кого з нас має звернутися. Я не перший раз бачив його: він майже щодня прогулювався по нашій вулиці з виразом слухняної догідливості на обличчі. Я подумав що це, мабуть, Бускерос; підійшов до нього й запитав, чи не він є тим спритним і кмітливим приятелем, порадам якого Лопес Суарес так багато завдячує.

– Так, це я, – відповів він, – і мені, без сумніву, вдалося б щасливо влаштувати його шлюб, якби я через темряву й грозу не переплутав дім кавалера Толедо з домом банкіра Моро. Але не робімо поспішних висновків, герцоґ Санта-Маура ще не став чоловіком прекрасної Інеси й ніколи ним не буде – або я не дон Роке. Я затримався тут, мій юний друже, щоб вибрати з-поміж вас кмітливого хлопця, який би зміг виконати мої доручення; а раз ти знаєш історію Суареса, то візьму тебе. Подякуй небу, що для тебе в цей спосіб відкривається шлях чудових можливостей. Спершу твої завдання здадуться тобі не дуже привабливими, бо я не обіцяю тобі жодної винагороди й не дам відповідного одягу, а щодо твого утримання, то ці справи настільки байдужі мені, що займаючись ними, я вважав би, що глумлюся над Провидінням, яке однаково дбає і про пуцьвірінків крука, і про королівське потомство орлів.

– У такому разі, – сказав я, – я не досить ясно уявляю собі вигоду, яку міг би мати, служачи тобі, сеньйоре Бускерос, і виконуючи твої доручення.

– Ця вигода, – відповів Бускерос, – полягатиме в надзвичайно великій кількості доручень, які я тобі довірю. Виконуючи їх, ти проникнеш у передпокої багатьох знаменитих людей, які колись можуть стати твоїми покровителями. Зрештою, я не забороняю тобі просити милостиню в перервах між дорученнями. Тому подякуй небу за щасливий поворот долі й ходи зі мною до цирульника, де я на хвильку затримаюсь, і ми зможемо порозмовляти.

Коли ми прийшли до цирульника, Бускерос такими словами почав мені перераховувати довгий список доручень, які я повинен був залагодити для нього:

– Мій друже, я бачив, як, відкладаючи карти, ти поклав у кишеню кілька півреалів. Візьми дві з цих монет і купи пляшку на чверть літра; віднесеш її до дона Філіпа Тінтеро на вулицю Толедо. Скажеш йому, що дон Бускерос просить чорнила для одного поета, з яким він дружить. Коли дон Тінтеро наповнить тобі пляшку, підеш до торгівця бакалією на розі площі Севада. Увійдеш на горище, де знайдеш дона Раньюса Аґудеса, якого ти легко впізнаєш, бо він носить одну панчоху чорну, а другу білу, один черевик червоний, а другий жовтий, а може, навіть і панталони на голові замість шапки. Даш йому пляшку чорнила й від мого імені доручиш написати сатиру на ґрандів, які вчиняють мезальянс; вона має бути двома мовами – іспанською і італійською. Звідти ти повернешся на вулицю Толедо, увійдеш до будинку, відділеного від дому дона Тінтеро вузенькою вуличкою. Виясниш, чи мешканці того будинку не готуються до переїзду, бо знай, що я винайняв той будинок і збираюся поселити там свою родичку, яка, можливо, видобуде дона Тінтеро з його безсмертної чорнильниці. Потім ти підеш до банкіра Моро. Увійдеш до cuarto principal, тобто на перший поверх, і покличеш камердинера герцоґа Санта-Маури, якому віддаси цей пакет, який усередині містить бант. Потім ти підеш до корчми «Під Мальтійським Хрестом» і перевіриш, чи готові кімнати для Ґаспара Суареса, неґоціанта з Кадикса. Звідти ти одразу ж відправишся до…

– Змилуйтеся, сеньйоре Бускерос! – закричав я. – Адже на виконання цих доручень мені й тижня не вистачить; не прирікай, прошу тебе, моїх старань і моїх ніг на такі важкі випробування.

– Чудово, – сказав Бускерос. – Я збирався дати тобі ще кілька інших доручень, але раз так, то залишу їх на завтра. Якщо у герцоґа Санта-Маури тебе запитають, хто ти, скажеш, що приходиш із палацу Авіли.

– Сеньйоре Бускерос, – сказав я, – а ти не вважаєш, що, безпідставно похваляючись відомими іменами, я можу мати неприємності?

– Без сумніву, – відповів мій новий покровитель, – без сумніву, існує загроза, що тобі можуть нам’яти вуха, однак користь, на яку я тобі вже вказував, винагородить тебе за певні неприємності. Отож, мій друже, не трать часу на балачки й рушай у дорогу.

Я, мабуть, відмовився б від честі служити дону Бускеросу, якби моя цікавість не була розбуджена тим, що він сказав про мого батька й свою родичку, яка мала видобути дона Тінтеро з чорнильниці. Крім того, мені цікаво було дізнатися, яким чином дон Бускеро зуміє знеохотити герцоґа Санта-Маура до наміру одружитися з прекрасною Інесою. Тож купивши пляшку, я подався на вулицю Толедо. Опинившись перед будинком свого батька, я відчув, що весь тремчу. Я не міг навіть кроку ступити. Батько вийшов на балкон і, побачивши в мене в руках пляшку, кивнув, щоб я увійшов у дім. Доки я піднімався сходами, серце гупало у мене в грудях, як молот; нарешті я відчинив двері й опинився перед батьком. У першу мить я хотів кинутись йому до ніг; поза сумнівом, мені не дозволив цього зробити мій ангел-охоронець, бо й так хвилювання, яке малювалося у мене на обличчі, збудило у батька підозру, оскільки загрожувало, схоже, порушити його спокій. Він узяв у мене пляшку, наповнив її чорнилом, навіть не запитавши, для кого це, й відчинив двері, немовби підказуючи мені, що я не повинен більше затримуватись. Я ще кинув погляд на шафу, з якої впав колись у чорнило, і на весло, яким моя тітка розбила котел, рятуючи мені життя. Моя схвильованість сягнула крайніх меж; я схопив батькову руку й палко її поцілував. Батько страшенно перелякався, випхав мене за двері й замкнув їх за мною.

Бускерос наказав мені занести пляшку до Аґудеса, а потім знову повернутися на вулицю Толедо й роздивитися, чим займаються сусіди мого батька. Я вирішив, що можу поміняти черговість цих доручень. Пройшов трохи далі до дому напроти. Побачив, що сусіди якраз виїжджають, і вирішив уважно простежити за поведінкою майбутніх мешканців.

Потім я вирушив на площу Севада, де швиденько знайшов дім бакалійника, зате значно важче було дістатися до самого поета. Я заблудився серед зламів даху, гребенів і коминів. Врешті-решт, зупинившись напроти якогось віконечка, я побачив постать значно дивовижнішу, ніж описав мені Бускерос. Аґудес здавався переповненим божественним натхненням і, побачивши мене, звернувся до мене з такими словами:

 
О смертний, чию чарівну колісницю несуть крилатії коні,
Що топчуть лазурний шифер і черепички червоні,
Гребенів гострі вершини у небі барви сапфіру,
А може, приніс тебе сюди могутній подмух Зефіру?
Що тебе привело до мене?
 

А я йому відповів:

 
Я всього лиш неотесаний мурмило,
Приніс Аґудесу в пляшці чорнило.
 

А на це поет:

 
О мікстуро чарівна!
Сталевим кольором блиснеш, з пера спливаючи рівно,
І чорнильний горішок, розпущений в золотій Іпокрені,
Перетворить у чорні струмені всілякі думки натхненні.
 

– Сеньйоре Аґудесе, – сказав я, – ця похвала чорнилу, безсумнівно, справила б задоволення, сеньйору Тінтеро, який його виробляє. Але скажи мені, сеньйоре, чи не міг би ти говорити прозою, котра є саме тим способом вираження, до якого я звик.

– А я, мій друже, – сказав поет, – ніколи до неї не зумію звикнути. Що більше, я взагалі уникаю розмов з людьми – і саме по причині їх простацького й плаского способу вираження. Завжди, перш ніж почати складати вірші, я повинен довший час живити розум виключно поетичними думками й звертатися до самого себе лункими й повними гармонії словами. Якщо думки й слова не є такими самі собою, то вони стають поетичними завдяки способу, який їх одні з одними пов’язує і немовби перетворює в музику душі. Користуючись цим умінням, я створив зовсім новий вид поезії. Аж до цього часу мова поезії обмежувалась невеликою кількістю виразів, які вважалися поетичними. Я ввів у поезію всі слова нашої мови. У віршах, які ти щойно почув, я вжив черепиці, шифер і чорнильний горішок.

– Ти кажеш, що можеш помістити у вірші будь-яке довільне слово; щоправда, ніхто тобі цього не забороняє, але я хотів би знати, чи стають твої вірші завдяки цьому кращими.

– Немає віршів кращих за мої. Мої вірші мають величезну популярність. Я перетворив поезію на універсальний інструмент, особливо поезію описову, яку, так би мовити, я сам же й створив. Вона служить для описування речей, які, власне кажучи, не заслуговують, щоб на них звертати увагу.

– Описуй, сеньйоре Аґудес, описуй на здоров’я; але тим часом скажи, чи написав ти вже сатиру для дона Бускероса?

– Я не пишу сатири під час гарної погоди. Коли настануть грозові дні, коли йтиме дощ, а темні хмари закриють небо, лише тоді прийде час на сатиру.

 
Коли туга природи, що пригнічує серце,
Запанує над думкою і у віршах озветься,
Сам себе я ненавиджу і найближчих таврую,
Гріхи, вади огидні спогорда ганьблю я;
Пензель свій затоплю в фарби щонайчорніші,
Креслю сміло огидність пороків найгірших.
Та як з’явиться знову золотий ридван Феба
І заллє сяйним блиском чисту синяву неба,
Знов душа моя піснею Бога славити буде,
Знову в небо полине, а бруд світу забуде.
 

– Остання рима, – додав поет, – може, й не найкраща, але для імпровізації згодиться.

– Запевняю тебе, що я не бачу в цих віршах ніяких недоліків. Що більше, вони дуже повчальні; я скажу дону Бускеросу, що ти пишеш сатири, тільки коли йде дощ. Але як же я доберуся до тебе, прийшовши по сатиру? Сьогодні я увійшов єдиними сходами в цьому домі, які ведуть одразу на дах.

– Мій друже, в глибині подвір’я стоїть драбина, якою входять на горище, де погонич мулів зберігає запас соломи і ячменю. Звідти можна дістатися до мене, ясна річ, тільки тоді, коли горище не переповнене. Останнім часом ця дорога недоступна, і обіди я дістаю через віконечко, в якому ти мене бачиш.

– Ти, мабуть, дуже нещасний, що живеш у такому приміщенні.

– Нещасний? Як я можу бути нещасним, якщо моїми віршами захоплюється двір, а все місто тільки про них і говорить?

– Гадаю, однак, що говорять також і про свої власні справи.

– Звичайно, без сумніву; однак мої вірші є джерелом усіх розмов, а ще важливіше, що люди постійно їх собі пригадують, наводять уривки, які одразу стають прислів’ями. Звідси можна побачити книгарню Морено: люди заходять туди для того, щоб купувати мої твори.

– Я не збираюся заперечувати тобі; я лиш припускаю, що коли ти пишеш сатири, у тебе тут не буває надто сухо.

– Коли дощ іде з одного боку, я переходжу на другий бік, а зрештою, я часто навіть узагалі його не помічаю. А зараз прошу тебе, залиш мене самого; я вже стомився розмовляти прозою.

Тож я покинув поета й подався до банкіра Моро. Увійшов на перший поверх і спитав камердинера герцоґа Санта-Маури. Хлопець, який обслуговував герцозьких слуг, скерував мене до одного лакея, той до іншого, а вже той до камердинера. Незабаром на моє превелике здивування мене провели до герцоґа, якого саме одягали. Я бачив його через хмару пудри; він розглядав себе в дзеркалі, тримаючи в руках різнокольорові банти. До мене він звернувся досить шорстко.

– Хлопче, – сказав він, – тебе відшмагають різками, якщо ти негайно не скажеш, звідки ти й хто тобі дав пакунок, який ти приніс.

Це мене дещо збентежило. Я сказав, що прийшов з палацу Авіли, де живу разом з кухарчуками. Герцоґ багатозначно подивився на камердинера й відправив мене, давши кілька монет.

Мені ще залишалося побувати в корчмі «Під Мальтійським Хрестом». Ґаспар Суарес вже приїхав з Кадикса й розпитував про сина. Йому сказали, що Лопес мав дуель з одним дворянином, з яким щоденно обідав, що той дворянин потім поселився у нього, познайомив його з жінками легкої вдачі й що одна з тих жінок викинула його з вікна своєї квартири.

Ці новини, частково правдиві, частково вигадані, стали для Суареса таким болючим ударом, що він замкнувся у себе, наказавши нікого не пускати. Управителі торгових домів, які підтримували з ним відносини, приходили запропонувати йому свої послуги, але він нікого не приймав.

Я пішов до Бускероса, який призначив мені зустріч у торговця винами напроти цирульника, і розповів про все, що я зробив. Бускерос запитав мене, звідки я дізнався про пригоди Суареса. Я відказав, що той сам мені про них розповів. Бускерос небагато знав про родину Суаресів і її суперництво з домом братів Моро, тому я розповів йому все в деталях. Уважно вислухавши мене, він сказав:

– Ми повинні продумати новий план дій, він складатиметься з двох окремих частин. Спершу треба посварити герцоґа Санта-Мауру з родиною Моро, а потім помирити цих останніх із Суаресом.

Щодо першої частини цього плану, то для її виконання вже багато чого зроблено. Але перш ніж я тобі все поясню, треба спершу розказати про певні обставини, пов’язані з родом де Авіла.

Теперішній герцоґ Авіла в роки своєї молодості був одним із найбільш блискучих придворних, обсипаний милостями й навіть довірою монарха. Рідко буває, щоб молодь не хизувалася здобутими перевагами, а герцоґ зовсім не був винятком із загального правила. Він вважав себе вищим від ґрандів, яким був рівний, і вирішив поріднитися з монархом.

Тут Бускерос перервав розповідь і сказав мені:

– Малий жебраче, як це сталося, що я опускаюся до розмов з тобою про справи, що не повинні обходити людей з нижчих верств, серед яких ти народився? Адже ти, без сумніву, мало чого досі знав про дворян.

– Дорогий учителю, – відповів я, – я не знав, що повинен доводити своє право на твою довіру, яку ти мені виявляєш. Однак, навіть не звертаючись до свого генеалогічного дерева, я легко можу переконати тебе, що отримав виховання, належне молодій людині з доброї родини. Можеш з цього зробити висновок, що якщо я і є жебраком, то лиш унаслідок мінливостей долі, а не мого народження.

– Чудово, – сказав Бускерос, – твій спосіб висловлювання також відрізняється від простацького. А отже скажи мені, хто ти такий, причому негайно.

Я надав своєму обличчю поважного, навіть похмурого вигляду й сказав:

– Ти мій покровитель і можеш, якщо захочеш, примусити мене говорити; але тут ідеться про трибунал настільки ж суворий, як і священний…

– Я не хочу нічого більше чути, – перебив мене Бускерос, – і не хотів би мати нічого спільного з трибуналом, про який ти говориш. А отже, я розповім тобі все, що знаю про Авілів; зберігаючи свої таємниці, ти зберігатимеш і мої.

Щасливий Авіла, гордий своїми успіхами й отримуваними милостями, мав, отже, намір поріднитися з монархом. Інфанта Беата відрізнялася в ті часи від своїх сестер приємною зовнішністю, а також солодким поглядом, який засвідчував схильність до любовних почуттів. Авіла зумів помістити в її почет свою родичку, якій повністю довіряв. Молодий дворянин, поза сумнівом, розраховував на потаємний шлюб; виявлення його він планував на той час, коли монарх стане до нього ще прихильнішим. Невідомо, наскільки здійснилися його наміри. Протягом двох років таємниця суворо зберігалася; герцоґ же тим часом намагався усунути від влади Олівареса. Цього він зробити не зміг; навпаки, міністр зумів певною мірою проникнути в його таємницю. Авіла був заарештований і ув’язнений у Сеґовійській вежі, а пізніше був відправлений у вигнання. Йому пообіцяли помилування за умови, що він з ким-небудь одружиться; він відмовився, з чого зробили висновок, що він пов’язаний з інфантою. Спершу збиралися ув’язнити дуенью інфанти, родичку Авіли, але відмовилися від цього, побоюючись, що справа буде розголошена й певною мірою плямитиме честь королівського дому.

Інфанта померла, не витримавши всіх тих нещасливих подій. Була зроблена нова пропозиція. Авіла, прагнучи повернутися з вигнання, вирішив одружитися з молодою де Скара, племінницею Олівареса. У них народилася донька, яку він насмілився назвати Беатою, що занадто виразно нагадувало про історію з інфантою. Однак таке зухвальство тішило амбітність герцоґа; часом він і сам, схоже, побоювався, щоб історія з інфантою не пішла в непам’ять. Дон Луїс де Гаро, спадкоємець герцоґа Олівареса, дійшов висновку, що таємний шлюб дійсно мав місце й що існує навіть плід цього зв’язку. Чинилися певні зусилля, щоб прояснити цю справу, однак нічого не виявили.

Герцоґиня Авіла померла; герцоґ помістив доньку в один із монастирів у Брюсселі й віддав її під опіку тітки, герцоґині де Бофор. Молода герцоґиня отримала дещо незвичне виховання, властиве радше хлопцям, ніж дівчаткам.

Беата повернулася до Мадрида шість місяців тому. Вона надзвичайно гарна, але водночас непомірно зарозуміла, й має, схоже, рішуче небажання виходити заміж. Вона вважає, що, як єдина спадкоємиця роду, не мусить шукати собі чоловіка й має право жити самочинно. Батько підтримує у неї це переконання. Старі дворяни, які пам’ятають давні справи, знову починають вірити, що герцоґ справді був одружений з інфантою, яка обдарувала його нащадком. Припускають навіть, що герцоґ має намір утвердити в правах це дитя, хоча й ніяк не висловлюються з цього приводу. І якщо я про це щось знаю, то тільки завдяки певним відносинам, які поєднують мене з палацом Авілів.

Герцоґиня Беата ніколи не вийде заміж. Вона непомірно зарозуміла, і я гадаю, що ніхто з іспанців не насмілиться просити її руки. Однак я розраховую на перебільшене марнославство герцоґа Санта-Маури і сподіваюся переконати його, що Авіла[59]59
  Іспанці мають звичай називати знатних дам просто їхніми прізвищами, тому говорять: ла де Альба, ла Санта-Крус (прим. Я. Потоцького).


[Закрыть] закохана в нього.

Послухай, як я почав втілювати в життя свої наміри. Як ти знаєш, зараз панує мода на великі банти, які жінки носять у волоссі, на плечах і на сукнях. Знатні іспанські дами замовляють ці банти просто з Парижа, Неаполя або Флоренції і пильно стежать за тим, щоб не мати стрічок з тим самим візерунком, що й інші.

Минулої неділі герцоґ Санта-Маура був представлений при дворі; увечері того ж дня відбувся придворний бал. Герцоґ має дуже шляхетний вигляд і чудово танцює; крім того, його там бачили вперше, й передовсім саме з цієї причини він привернув до себе увагу прекрасних дам. Усі, схоже, чекали, аби він віддав їм належне. Найперше герцоґ підійшов до гордої Беати, яка відповіла на його люб’язність з легковажною зарозумілістю. Він потім жалівся на це кільком дворянам і навіть дозволив собі пожартувати щодо неприступності іспанських дам.

Ще того самого вечора паж, вдаючи, що подає лимонад, всунув йому в руку листа, де було написано лиш: «Не трать відваги!». Лист не був підписаний, зате в нього був вкладений клаптик зелено-фіолетової стрічки; ці кольори належали того дня Беаті. Одночасно цю даму повідомили, що неаполітанський сеньйор жаліється на легковажне до нього ставлення. Герцоґиня, побоюючись, що її запідозрять у похмурому характері, обдарувала герцоґа Санта-Мауру кількома люб’язними словами. Після цього неаполітанець вже не сумнівався, що стрічка в листі заміняла підпис. Він був страшенно задоволений собою, а попередні наміри, які в день приїзду до Мадрида здавалися йому такими чудовими, втратили для нього свою привабливість.

Наступного дня, снідаючи зі своїм тестем, герцоґ Санта-Маура запитав його про герцоґиню Авілу. Моро відповів, що ця дама, оскільки виховувалась у Фландрії, відчуває певну нехіть до Іспанії та іспанців. Принаймні цим він тлумачив собі її нечувану гордовитість і намір ніколи не виходити заміж. Моро припускав, що вибором герцоґині Беа-ти стане, напевне, якийсь іноземець. Шановний банкір, нічого не підозрюючи, своїми словами сприяв анулюванню тих шлюбних планів, які були йому дуже до душі. По суті, герцоґ Санта-Маура вирішив, ніби має достатньо переконливі докази того, що Беата віддає першість іноземцям перед іспанцями.

Того ж ранку герцоґ Санта-Маура отримав картку, складену як лист, але яка містила тільки клаптик помаранчево-фіолетової стрічки. Увечері в опері він побачив герцоґиню, прикрашену бантами з таким самим візерунком.

– Припускаю, сеньйоре шибенику, – додав Бускерос, – у тебе вистачить кмітливості збагнути вузол цієї інтриґи. Знай, що дуенья герцоґині має до мене слабкість, і я кожного ранку отримую від неї зразок стрічки, якою буде прикрашена в цей день її сеньйора. Пакунок, який ти відніс сьогодні вранці, містив стрічку й звістку про зустріч у французького посла; Беата безумовно зверне там увагу на герцоґа, бо про нього багато говориться в листі, який вона сьогодні вранці отримала від герцоґині Осуни, доньки віце-короля Неаполя. Неможливо, щоб вони не поговорили, а їхня розмова не уникне моєї уваги, бо французький посол дозволив мені приходити на його прийоми.

Правду кажучи, я не належу до числа найславніших його гостей, але в дарунок від неба маю непоганий слух і без труду чую, про що говорять люди в другому кінці залу. Сьогодні ти вже не будеш мені потрібний. Ти, мабуть, добре зголоднів, тому не стану заперечувати, щоб пообідав.

Я пішов до кавалера Толедо. У нього я застав сеньйору Ускаріс. Кавалер відіслав слуг, і, на його прохання, за столом прислужував я. Коли під кінець дами вийшли, я розповів йому про інтриґу, сплетену Бускеросом з метою посварити герцоґа Санта-Маура з родиною Моро. Його це потішило, і він пообіцяв допомогти нам; маючи такого союзника, вже не можна було сумніватися в успіхові плану Бускероса.

Кавалер Толедо належав до найбільш знатних гостей французького посла. Він зав’язав розмову з гордою Беатою, але та відповідала йому зі своєю звичною зарозумілістю. І все ж кавалер був надзвичайно милий і зумів створити у герцоґині гарний настрій. Тоді він почав говорити їй про герцоґа Санта-Маура. Беата виявила бажання ближче познайомитися з неаполітанцем і навіть дещо пожвавилася. Кілька дворян привітали герцоґа Санта-Мауру з такою славною перемогою; від їхніх слів він зовсім втратив голову і в душі вже бачив себе чоловіком Беати. Повернувшись додому, він підрахував, наскільки багатства Авілів перевищують посаг Інеси Моро, і відтоді почав ставитися до родини Моро з неприхованою легковажністю.

Наступного дня кавалер Толедо покликав до себе Бускероса, який сприйняв це як велику милість. Було вирішено написати листа від імені Беати, але замість підпису додати тільки клаптик стрічки; ніхто не відчув докорів сумління з приводу такого обману. Зміст листа був дуже загадковим: там були незакінчені речення, натяки на якісь труднощі, а в кінці призначалося побачення у герцоґа Ікаса. Герцоґу Санта-Маурі не бракувало кмітливості, тож замість відповіді він, як можна здогадатися, пунктуально прибув на побачення. Цього разу Беата знову була гордою і неприступною, чим легко могла б зруйнувати наші плани, але кавалер по секрету повідомив герцоґа Санта-Мауру, що у герцоґині була бурхлива суперечка з батьком, бо той усіма силами намагається видати її заміж за іспанця. Санта-Маура повірив, що його кохають, і ніщо вже відтоді не змогло б затьмарити його радість.

Ми продовжували нашу кореспонденцію з легковірним неаполітанцем. Уявні листи Беати з дня на день ставали все більш відвертими, під кінець дозволяли вже думати, що розв’язка от-от настане. Водночас в них виражалося здивування, що герцоґ Санта-Маура все ще живе в домі родини Моро. Він і сам вже віддавна хотів покласти край цьому знайомству, але не знав, як це зробити.

Одного дня замість звичного листа герцоґ Санта-Маура отримав довгий вірш, який називався «Сатира на ґрандів, які вчиняють мезальянс». Починався він так:

 
О, боліт пактолійських хробачня недоладна,
Та, що в сфери Еола дістатися б рада!
Марно прагнете високо в небо злетіти,
Щоб свою кров нікчемну разом з божою злити!
Вже забули, як страшно покарали шубравця,
Що з фальшивою блискавкою бути богом збирався?
Салмонея Зевес на страшні прирік муки,
Коли божий вогонь той посмів взяти в руки.
 

Сатира, як видно, цілила не так у ґрандів, які вчиняють мезальянс, як у багатіїв, які прагнули породичатися зі знаттю. Твір цей не був ані добрий, ані поганий, як усе, що виходило з-під пера Аґудеса, однак він привів до бажаного результату.

Герцоґ Санта-Маура із задоволенням прочитав сатиру під час обіду для всієї родини Моро. Коли всі з обуренням підвелися від столу й перейшли в іншу кімнату, герцоґ, не тратячи часу на якісь пояснення, наказав запрягати і ще того ж дня переїхав до заїжджого двору. Наступного дня ця подія була на вустах усіх жителів столиці. Уявна Беата написала значно більш чулого листа, ніж попередні, дозволяючи в ньому герцоґу Санта-Маурі офіційно просити її руки. Герцоґ зробив це; батько Беати відмовив йому, навіть не повідомивши дочку. Цим він заощадив неаполітанцю сорому й зменшив його жаль за відкинутою Інесою.

Тепер треба було помирити Суаресів з родиною Моро. Відбулося це таким чином: Ґаспар Суарес, розгніваний на сина, тривалий час навіть не виходив з корчми; нарешті вирішив вийти до міста. Щоб трохи розвіятись, він подався до крамниці торговця винами поблизу «Брами Сонця». Побачивши за одним зі столиків людей, які вели живу розмову, він присів до них і з задоволенням прислухався до бесіди, ніяк до неї не втручаючись. Така не дуже ввічлива поведінка свідчила, що в Мадриді у нього зовсім немає знайомих. Одного дня Суарес присів до двох чоловіків; один із них звернувся до другого з такими словами:

– А я тверджу, сеньйоре, що жоден торговий дім в Іспанії не зрівняється з домом братів Моро. Я в цьому впевнений, бо переглядав торгові книги братів Моро, що сягають 1580 року, і список усіх операцій, проведених за сто років.

– Сеньйоре, – відповів другий співрозмовник, – ти не можеш не визнати, що Кадикс – це місто, важливіше від Мадрида, і що торгівля з Новим Світом відкриває значно вигідніші можливості, ніж дрібний оборот срібла, який відбувається в столиці. А тому дім Суаресів, перший у Кадиксі, заслуговує більшої пошани, ніж дім братів Моро, перший у Мадриді.

Оскільки це було сказано достатньо голосно, численні гості, які нудьгували за столами, присіли до обох співрозмовників. Суарес, цікавий дальшого ходу розмови, присунувся до стіни, щоб краще чути, а водночас не бути надто на виду.

У цей час перший співрозмовник, ще більше підносячи голос, сказав:

– Сеньйоре, я мав честь сказати тобі, що бачив книги дому братів Моро, які сягали 1580 року; я знаю також історію Суаресів. Іньїґо, той самий, який, обпливши багато морів, заснував торговий дім у Кадиксі, насмілився в 1602 році видати братам Моро вексель без покриття. Такий вчинок міг би зруйнувати новостворений дім, якби брати Моро великодушно не понехаяли цієї справи.

Суарес, сповнений обурення, вже збирався заперечити, але той продовжував говорити:

– Близько 1612 року, а також у наступні роки Суареси пускали в обіг злитки дуже різної вартості, хоча маркували їх тією самою пробою. Брати Моро провели публічну перевірку і знову виявили великодушність, затушувавши справу, яка могла б розорити дім Суаресів.

Суарес ледь стримував обурення, тим часом незнайомець продовжував:

– Мало того, Ґаспар Суарес, який, не маючи достатнього капіталу, вів торгівлю з Філіппінськими островами, зумів здобути довіру дядька родини Моро, у якого вони позичили мільйон, і щоб отримати назад той мільйон, дім братів Моро вимушений був звернутися до суду, і процес, можливо, ще й досі не закінчився.

Ґаспар Суарес вже не панував над собою і, без сумніву, вибухнув би гнівом, але в цей час якийсь незнайомець, звертаючись до захисника братів Моро, сказав:

– Сеньйоре, я тверджу, що в усьому тобою сказаному немає й слова правди. Вексель, виставлений Іньїґо Суаресом, мав покриття в Антверпені, і брати Моро не мали права опротестовувати його. Їхній лист з виправданнями зберігається в конторі Суаресів, де зберігається також і другий лист у подібному тоні, який стосується тих злитків, які ти тут згадував. Нарешті, представлений тобою у фальшивому світлі процес був насправді розпочатий Суаресом, а не братами Моро, щоб змусити їх забрати зовсім не позичений мільйон, а два мільйони чистого прибутку, отриманого під час останньої експедиції на Філіппіни. Тому твій співрозмовник мав слушність, називаючи Суаресів першими неґоціантами Іспанії; це такий же незаперечний факт, як і те, що ти, сеньйоре, звичайний базіка, який плете, що йому слина на язик принесе.

Поплічник родини Моро з ознаками переляканої збентеженості покинув крамницю. Ґаспар Суарес відчув, що він зобов’язаний виразити вдячність своєму захисникові; він підійшов до нього й запропонував йому прогулятися по Прадо, на що незнайомець погодився. Коли вони сіли на лавочці, Суарес звернувся до свого нового приятеля зі словами:

– Сеньйоре, твої слова надзвичайно зобов’язують мене, що ти легко зрозумієш, довідавшись, що я – Ґаспар Суарес, глава торгового дому, який ти так енергійно захищав від нікчемного наклепника. Я при цьому міг оцінити, що ти чудово обізнаний з торговим життям Кадикса і в усіх подробицях знаєш історію мого дому. Не можна заперечувати, що ти досвідчений неґоціант; назви мені, будь ласка, своє ім’я.

Чоловіком, якому Суарес усе це говорив, був Бускерос. Він вважав, що слід радше приховати своє справжнє прізвище, й відповів, що його звуть Роке Мораредо.

– Вибач, сеньйоре Мораредо, – сказав Суарес, – але твоє ім’я не здається мені добре відомим у торгових сферах. Мабуть, обставини не дозволяли тобі досі пробувати себе в справах, які відповідають твоїм здібностям. Пропоную тобі участь у кількох моїх підприємствах, а щоб ти не сумнівався в щирості цих слів, я розповім тобі про свої клопоти. Я маю єдиного сина, на якого покладаю великі надії. Я відправив його в Мадрид, наказавши дотримуватись трьох таких правил: по-перше, зватися просто «Суарес», а не «дон Суарес», по-друге, не мати відносин з дворянами й, по-третє, ніколи не оголяти шпагу. Тим часом, уяви собі, сеньйоре, у корчмі мого сина називають «дон Лопес Суарес», а єдиною людиною, з якою Лопес зав’язав у Мадриді знайомство, був дворянин по імені Бускерос. На додаток до всього цього, він ще й бився з цим Бускеросом на дуелі й, що гірше, був викинутий у вікно. Така пригода ніколи не траплялася жодному Суаресу. І щоб покарати мого невдячного й неслухняного сина, я збираюся якнайшвидше одружитися. Це моє остаточне й безповоротне рішення. Мені ще немає й сорока років, тому ніхто мене не засуджуватиме за намір увійти в шлюбні зв’язки. Від моєї майбутньої дружини я вимагаю тільки одного: щоб вона була дочкою бездоганно порядного неґоціанта. Ти знаєш Мадрид, то чи можу я сподіватися, що ти послужиш провідником у моїх пошуках?