Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"
Автор книги: Ян Потоцкий
Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 47 страниц)
Тоді я довідався, що Ровельяса вигнали до Сеґовії. Мене охопив розпач, бо я не сумнівався, що він закохається в Ельвіру. Мої передчуття мене не обманули. Гадаючи, що все ще знаходиться в Мадриді, він привселюдно оголосив себе кортехо вашої сестри, носив її кольори, а радше той, який він вважав її кольором, і одягнув у нього своїх слуг. З висоти свого піддашшя я довго був свідком цієї зухвалої зарозумілості і з радістю переконався, що Ельвіра оцінює його більшою мірою за його особистими якостями, ніж за тим блиском, який його оточував. Але граф був багатий, незабаром мав отримати титул ґранда, а що особливого міг я цьому протипоставити? Без сумніву – нічого. Я був настільки в цьому впевнений і при цьому кохав Ельвіру настільки самовіддано, що в душі навіть сам прагнув, аби вона вийшла за Ровельяса. Я більше не думав про знайомство й закинув свої чулі пісні.
Тим часом Ровельяс виражав свою пристрасть самими тільки люб’язностями й не робив ніяких кроків, щоб здобути руку Ельвіри. Я навіть довідався, що дон Енріке має намір виїхати до Вільяки. Я вже звик до приємності жити напроти його дому, тому й на селі хотів запевнити собі таке ж задоволення. Я поїхав до Вільяки, вдаючи лабрадора з Мурсії. Купив будиночок напроти вашого й прикрасив його за своїм смаком. Однак переодягнених закоханих завжди можна по чомусь пізнати, тому я вирішив привезти з Ґранади свою сестру й, щоб відвести будь-які підозри, видати її за свою дружину. Влаштувавши все це, я повернувся до Сеґовії, де довідався, що Ровельяс має намір влаштувати розкішний бій биків. Але я пригадую, що в тебе, сеньйоро, був тоді дворічний синок; чи не скажеш мені, що з ним сталося?
Тітка Торрес, пригадавши, що цей синок є тим самим погоничем мулів, якого віце-король мав намір послати на ґалери, не знала, що їй відповідати, й, діставши хустку, залилася сльозами.
– Пробач мені, сеньйоро, – сказав віце-король, – я бачу, що пробудив якісь болісні спогади, але продовження моєї історії вимагає, щоб я говорив про цю нещасну дитину. Пам’ятаєш, сеньйоро, він якраз тоді захворів на віспу, ти оточила його найніжнішою турботою, і я знаю, що Ельвіра також дні й ночі проводила біля ліжка хворого малюка. Я не міг утриматись від того, щоб дати тобі знати, що є хтось на світі, хто поділяє всі ваші страждання, і щоночі під вашими вікнами виспівував тужливі пісні. Ти, сеньйоро, не забула про це?
– Аж ніяк, – відповіла тітка Торрес, – я дуже добре все пам’ятаю і ще вчора розповідала все це моїй супутниці.
Віце-король продовжив свою розповідь:
– Усе місто було зайняте тільки хворобою Лонсето як головною причиною того, що відклали видовище. Тому, коли дитина одужала, радість була загальною.
Нарешті почалося святкування, яке недовго тривало. Перший же бик немилосердно скалічив графа й напевно убив би його, якби я тому не запобіг. Прохромивши шпагою шию розлюченої тварини, я кинув погляд на вашу ложу й побачив, що Ельвіра, нахилившись до тебе, говорить щось про мене з виразом, який наповнив мене радістю. Незважаючи на це, я зник у натовпі.
Наступного дня Ровельяс, трохи оговтавшись, попросив у листі руки Ельвіри. Вважали, що його освідчення не було прийняте, він же стверджував цілком протилежне. Проте, довідавшись, що ви виїжджаєте до Вільяки, я здогадався, що граф за своєю звичкою просто хвалився. Я теж виїхав до Вільяки, де став жити як селянин, сам ходив за плугом або принаймні вдавав, що працюю, бо насправді цим займався мій парубок.
Проживши так кілька днів, вертаючись якось за волами додому під руку з сестрою, яку вважали моєю дружиною, я побачив тебе, сеньйоро, разом із чоловіком і Ельвірою. Ви сиділи перед вашим домом і пили шоколад. Твоя сестра пізнала мене, але я не хотів, щоб мене викрили. Однак прийшла мені в голову каверзна думка повторити кілька пісень, які я співав вам під час хвороби Лонсето. Я все відтягав освідчення, прагнучи спершу упевнитись, що Ровельясу відмовили.
– Ах, ясновельможний сеньйоре, – сказала тітка Торрес, – нема ніяких сумнівів, що ти б дістав згоду Ельвіри, бо вона справді відмовила тоді графу. І якщо вона пізніше пішла за нього, то тільки тому, що мала тебе за жонатого.
– Видно, провидіння, – відповів віце-король, – мало інші наміри стосовно моєї недостойної особи. Бо й справді, якби я отримав руку Ельвіри, то хіріґуани, ассінібуани й аппалачі не були б навернені у християнську віру, а хрест, святий знак нашого спасіння, не був би увіткнутий на три градуси далі на північ від Мексиканської затоки.
– Можливо, – сказала сеньйора де Торрес, – але зате мій чоловік і моя сестра й досі були б живими. Однак не смію переривати продовження такої захоплюючої історії.
Віце-король продовжив такими словами:
– Через кілька днів після вашого приїзду до Вільяки спеціальний посланець з Ґранади сповістив мені, що моя мати смертельно хвора. Кохання поступилося місцем синовній любові, і ми з сестрою покинули Вільяку. Мати хворіла два місяці й віддала Богу духа в наших обіймах. Я відплакав цю втрату, може, надто коротко, і повернувся до Сеґовії, де дізнався, що Ельвіра вже є графинею Ровельяс.
Одночасно я почув, що граф пообіцяв нагороду тому, хто відкриє йому ім’я того, хто його врятував. Я відповів анонімним листом і подався в Мадрид з проханням надати мені якусь посаду в Америці. Легко отримавши її, я чимшвидше сів на корабель. Моє перебування у Вільяці – то була таємниця, відома, як я гадав, тільки мені й моїй сестрі, але наші слуги мають природжений порок шпигунства, який проникає в будь-які сховки. Один із моїх людей, якого я звільнив, виїжджаючи до Америки, вступив на службу до Ровельяса. Він розповів служниці дуеньї графині всю історію купівлі дому у Вільяці і мого прикидання селянином, служниця повторила це самій дуеньї, а та, сподіваючись на милості для себе, усе розказала графові. Ровельяс, зіставляючи анонімність мого листа, майстерність у бої биків і мій раптовий виїзд до Америки, прийшов до висновку, що я був щасливим коханцем його дружини. Я про все це довідався значно пізніше; однак, прибувши до Америки, я дістав лист такого змісту:
Сеньйор дон Санно де Пенья Сомбре!
Мене повідомили про стосунки, які ти мав з негідницею, котру я відтепер не вважаю графинею Ровельяс. Якщо хочеш, можеш послати по дитину, яку вона незабаром народить. Щодо мене, то я негайно виїжджаю за тобою до Америки, де сподіваюся побачити тебе останній раз у житті.
Цей лист поверг мене в розпач. А незабаром мій біль дійшов до крайніх меж, коли я дізнався про смерть Ельвіри, твого чоловіка і Ровельяса, якого я збирався переконати в безпідставності його звинувачень. Проте я зробив, що міг, для спростування наклепів і визнання його доньки законною спадкоємицею; а ще я урочисто присягнувся, коли дівчинка стане повнолітньою, зробити її своєю дружиною або взагалі ніколи не одружуватись. Виконавши цей обов’язок, я вважав своїм правом шукати смерті, якої релігія не дозволяє завдавати самому собі. Саме тоді в Америці один дикий народ, що був союзником іспанців, вів війну з сусіднім народом. Я вирушив туди й був прийнятий цим народом. Але для отримання, так би мовити, громадянських прав я повинен був дозволити, щоб мені на всьому тілі витатуювали голкою візерунок змії і черепахи. Голова змії починалася на моєму правому плечі, тіло шістнадцять разів обкручувалося навколо мого власного і закінчувалося хвостом на великому пальці правої ноги. Під час цього обряду дикун-виконавець навмисне колов мене аж до костей, випробовуючи, чи не вирветься в мене суворо заборонений крик болю. Я витримав це випробування. Під час цих мук я ще здалеку почув крики наших диких ворогів, тоді як наші заводили погребальні співи. Я вирвався з рук жерців, схопив ломаку й кинувся у сам вир бою. Перемога схилилася на нашу сторону. Ми принесли з собою двісті двадцять скальпів, а мене тут же на полі бою, одностайно проголосили касиком[35]35
вождь індіанського племені в часи завоювання Америки
[Закрыть].
Через два роки дикі народи Нової Мексики перейшли в Христову віру й скорилися іспанській короні.
Вам, мабуть, відоме закінчення моєї історії. Я домігся найвищих почестей, про які тільки може мріяти підданий іспанського короля. Але повинен попередити тебе, чарівна Ельвіро, що ти ніколи не будеш віце-королевою. Політика мадридського кабінету не дозволяє, щоб одружені люди володіли в Новому Світі такою величезною владою. З того моменту, як ти станеш моєю дружиною, я перестану носити титул віце-короля. Можу покласти до твоїх ніг тільки звання іспанського ґранда і маєток, про джерела якого, оскільки він буде в майбутньому нашим спільним, мушу сказати тобі кілька слів.
Підкоривши дві провінції північної Мексики, я отримав від короля дозвіл на експлуатацію однієї з найбагатших копалень срібла. З цією метою я вступив у партнерство з одним комерсантом з Веракруса, і ми в перший рік отримали дивіденди вартістю три мільйони піастрів; однак, оскільки привілей був на моє ім’я, то я отримав на шістсот тисяч піастрів більше від мого спільника.
– Дозволь, сеньйоре, – перервав ватажка незнайомець, – сума, яка припадала на віце-короля, становила мільйон вісімсот тисяч піастрів, на спільника – мільйон двісті тисяч.
– І я так думаю, – відповів ватажок циган.
– Або, простіше кажучи, – промовив незнайомець, – половина суми плюс половина різниці. Ясно, як два рази два чотири.
– Маєш рацію, сеньйоре, – відповів ватажок, – після чого продовжив так:
Віце-король, прагнучи докладно з’ясувати мені стан свого маєтку, сказав:
– На другий рік ми забралися ще глибше у нутрощі землі й повинні були збудувати переходи, колодязі, ґалереї. Витрати, які досі складали четверту частину, зросли на одну восьму, а кількість руди скоротилася на одну шосту.
Почувши це, геометр витягнув з кишені табличку й олівець, але гадаючи, що тримає в руці перо, вмочив олівець у шоколад; проте, бачачи, що шоколад не пише, він вирішив витерти перо об свій чорний каптан і витер його об сукню Ребеки. Потім почав щось базграти на своїй табличці. Ми посміялися над його розсіяністю, а ватажок циган говорив далі:
– На третій рік перешкоди зросли ще більше. Нам довелося привезти шахтарів з Перу й віддати їм п’ятнадцяту частину доходів, зовсім не обтяживши їх витратами, які того року зросли на дві п’ятнадцяті. Зате кількість руди збільшилася в шість і одну четверту разів порівняно з минулорічною кількістю.
Тут я зорієнтувався, що ватажок хоче заплутати геометрові його розрахунки. Надаючи, по суті, своїй розповіді форми загадки, він продовжував:
– Відтоді, сеньйоро, наші дивіденди щороку зменшувались на дві сімнадцятих. Але оскільки я поміщав гроші, отримані в копальні, під проценти й додавав до капіталу проценти на проценти, то врешті-решт отримав остаточну суму мого маєтку в розмірі п’ятдесят мільйонів піастрів, які я кладу до твоїх ніг разом з моїми титулами, серцем і рукою.
Тут незнайомець, усе ще пишучи на своїй табличці, підвівся й подався дорогою, якою ми прийшли в табір; але замість того, щоб іти прямо, він збочив на стежку, що вела до потоку, з якого цигани брали воду, а незабаром ми почули, як тіло шубовснуло в потік.
Я побіг йому на допомогу, кинувся у воду й, змагаючись із течією, зумів нарешті витягнути розсіяного незнайомця на берег. З нього відкачали воду, якої він напився, розпалили велике вогнище, а коли після довгих старань геометр прийшов до тями, він втупив у нас безумні очі й проказав слабким голосом:
– Будьте певні, що маєток віце-короля становив шістдесят мільйонів двадцять п’ять тисяч сто шістдесят один піастр за умови, що частина віце-короля завжди так відносилась до частини його спільника, як тисяча вісімсот до тисячі двохсот, тобто як три до двох.
Сказавши це, геометр запав у свого роду летаргію, з якої ми не хотіли його будити, вважаючи, що йому потрібен відпочинок. Спав він аж до шостої вечора й прокинувся тільки для того, щоб одну за другою зробити безліч дурниць.
Спершу він запитав, хто впав у воду. Коли йому відповіли, що він сам і що я його врятував, він підійшов до мене з напрочуд люб’язним виразом і сказав:
– Правду кажучи, я навіть не думав, що вмію так добре плавати; мене страшенно тішить, що я зберіг для короля одного з найхоробріших офіцерів, бо ти, сеньйоре, є капітаном валлонської гвардії, ти сам мені це сказав, а я маю чудову пам’ять.
Товариство розреготалося, але геометра це ніяк не збентежило, і він постійно розважав нас своєю розсіяністю.
Кабаліст також був зайнятий і весь час тільки й говорив про Вічного Жида, який мав дати йому певну інформацію про двох дияволів, що звалися Еміна і Зібельда. Ребека взяла мене під руку й, відвівши трохи набік, щоб товариство не могло нас чути, сказала:
– Любий Альфонсе, благаю тебе, скажи, що ти думаєш про все те, що чув і бачив, від часу твого приїзду в ці гори, і що ти думаєш про тих двох повішеників, які роблять нам стільки прикростей.
– Я й сам не знаю, що відповісти на це питання, – мовив я. – Таємниця, яка займає твого брата, зовсім мені невідома. Щодо мене, то я переконаний, що мене приспали за допомогою якогось напою і віднесли під шибеницю. Зрештою, ти сама казала мені про те, яку потаємну владу мають Ґомелеси в цих околицях.
– Це правда, – сказала Ребека, – мені здається, що вони хочуть, аби ти перейшов у віру Пророка, і на мою думку, ти так і повинен зробити.
– Як це? – вигукнув я. – Значить, і ти теж їхня союзниця?
– Нічого подібного, – відповіла вона, – я прямую до своєї мети; я ж говорила тобі, що ніколи не покохаю нікого з моїх одновірців ані християнина. Але повернімося до товариства, поговоримо про це детальніше іншим разом.
Ребека пішла до брата, я ж подався в протилежний бік і почав роздумувати над усім тим, що бачив і чув. Але чим більше я заглиблювався у власні думки, тим менше міг дошукатися в них якогось смислу.
День дев’ятнадцятий
Усе товариство зібралося зранку в печері, один тільки ватажок не прийшов. Геометр уже був зовсім здоровий і, переконаний, що то він витягнув мне з води, дивився на мене дуже зацікавленим поглядом, яким ми звичайно дивимося на тих, яким зробили важливу послугу. Ребека помітила цей його дивний стан, і це її дуже розважало. Після сніданку вона сказала:
– Ми багато втратили, що з нами немає ватажка, бо я вмираю від бажання дізнатися, яким чином він прийняв пропозицію руки й маєтку віце-короля. Проте, можливо, цей шляхетний незнайомець винагородить нам цю втрату, розповівши про свої пригоди, які мають бути дуже цікавими. Мені здається, що він присвятив себе наукам, не зовсім чужим для мене, і, без сумніву, все, що стосується такої людини, має право на мою пильну увагу.
– Не думаю, – відповів незнайомець, – що ти, сеньйоро, присвячувала себе тим самим наукам, бо жінки найчастіше не можуть зрозуміти навіть їх азів; але оскільки ви так гостинно прийняли мене, то найсвятіший мій обов’язок – розповісти вам про все, що має до мене відношення. Тому я почну від того, що мене звуть… мене звуть…
Говорячи це, він шукав по кишенях свої таблички.
– Я, щоправда, помітила, – сказала Ребека, – що ти, сеньйоре, дещо розсіяний, але не повірю, що ти можеш бути розсіяним настільки, щоб забути власне ім’я.
– І матимеш рацію, – відповів геометр, – я по природі зовсім не розсіяний, але мій батько одного дня, підписавшись через неуважність іменем свого брата, одразу втратив дружину, маєток і своє становище. Тому, щоб не зробити подібної помилки, я написав своє ім’я на цих табличках і відтоді щоразу, коли мені треба поставити підпис, я точно його переписую.
– Але ж ми просимо, – сказала Ребека, – щоб ти нам, сеньйоре, не підписував, а сказав своє ім’я.
– Ти й справді маєш слушність, – відповів незнайомець і, сховавши таблички в кишеню, почав так:
Історія геометра
Мене звуть дон Педро Веласкес. Походжу я зі славного роду маркізів Веласкесів, які від часів винайдення пороху всі служили в артилерії і були найбільш вмілими офіцерами, яких мала Іспанія в цьому роді військ. Дон Раміро Веласкес, головнокомандуючий артилерією за часів Філіпа IV, був піднесений до ступеня ґранда його наступником. Дон Раміро мав двох синів, обох жонатих. Тільки старша гілка зберігала титул і маєток, однак – цураючись байдикування на придворних посадах – завжди займалася достойним трудом, якому завдячувала своїм становищем, і, в міру можливості, завжди й усюди намагалася підтримувати молодшу гілку.
Так тривало аж до дона Санчо, п’ятого герцоґа Веласкеса, правнука старшого сина Раміро. Цей достойний муж, так само, як і його предки, займав посаду головнокомандуючого артилерією, а окрім того був намісником Галісії, де переважно й проживав. Він одружився з донькою герцоґа Альби, шлюб цей був настільки ж щасливим для нього, як і почесним для всього нашого роду. Однак надії дона Санчо виправдались не в усьому. Герцоґиня мала тільки одну дочку, яку звали Бланка. Герцоґ призначив її в дружини одному з Веласкесів молодшої гілки, до якої мав перейти титул і маєток.
Мій батько, дон Енріке, і його брат, дон Карлос, щойно втратили свого батька, який точно так, як і герцоґ Веласкес, походив від дона Раміро. Згідно з наказом герцоґа обох доставили в його дім. Мій батько мав тоді дванадцять років, а дядько одинадцять. Характери в обох були зовсім різні.
Батько був серйозний, заглиблений в науки й надзвичайно чулий, а його брат Карлос, легковажний, пустотливий, навіть хвилини не міг висидіти з книжкою. Дон Санчо, розібравшись у цих відмінностях, вирішив, що його зятем стане мій батько; а щоб серце Бланки не зробило протилежного вибору, він вислав дона Карлоса в Париж, де той мав виховуватись під наглядом графа Ерейри, його родича й тодішнього посла у Франції.
Мій батько своїми винятковими якостями, добрим серцем і невтомною працею з кожним днем завойовував собі все більшу прихильність герцоґа; Бланка ж, знаючи про зроблений для неї вибір, щораз сильніше до нього прив’язувалась. Вона навіть поділяла інтереси свого молодого коханого й здалеку слідувала за ним дорогою наук. Уявіть собі молодого чоловіка, виняткові здібності якого охоплювали весь обшир людських наук, у віці, коли інші ледве приступають до найперших азів, далі уявіть собі того самого молодого чоловіка, закоханого в особу одного з ним віку, позначену незвичайними розумовими якостями, яка прагне зрозуміти його і щаслива від успіхів, які розділяє з ним, і тоді ви матимете невеличке уявлення про щастя, якого зазнав мій батько в цей короткий період свого життя. І чому ж Бланка не мала бути в нього закохана? Старий герцоґ пишався ним, уся провінція поважала його, і йому не було ще й двадцяти років, коли слава про нього вийшла за межі Іспанії. Бланка любила свого нареченого виключно з самолюбства, Енріке ж, який жив тільки для неї, кохав її всім серцем. До старого герцоґа він відчував майже те саме, що й до його доньки, і часто з жалем думав про відсутність свого брата Карлоса.
– Дорога Бланко, – говорив він своїй коханій, – ти не вважаєш, що для повного щастя нам бракує Карлоса? У нас тут багато прекрасних дам, які могли б виявити на нього благотворний вплив; він, щоправда, легковажний, рідко пише до мене, але солодка й ніжна жінка змогла б прив’язати до себе його серце. Люба Бланко, я обожнюю тебе, поважаю твого батька, але якщо природа обдарувала мене братом, то чому ж провидіння так надовго розлучило нас?
Одного дня герцоґ наказав покликати до себе мого батька й сказав йому:
– Дон Енріке, я щойно отримав від короля, нашого наймилостивішого повелителя, лист, який хочу тобі прочитати. Ось його слова:
Мій кузене!
На останній нашій раді ми вирішили на підставі нових планів зміцнити деякі місця, які служать обороні нашого королівства. Ми бачимо, що Європа вагається між системами дона Вобана і дона Когорна. Запроси найздібніших людей для вирішення цього питання. Пришли нам їх плани, а якщо ми виявимо серед них такі, які зможуть нас задовольнити, то їх автору буде доручено їх виконання. Окрім того, наша королівська величність відповідно його нагородить. А зараз полишаємо тебе милості Божій і залишаємося прихильним тобі
Королем
– Ну, то що, – запитав герцоґ, – чи відчуваєш ти в собі сили, любий Енріке, щоб взяти участь у цьому змаганні? Застерігаю тебе, що твоїми суперниками будуть найкращі інженери не тільки з Іспанії, а й з усієї Європи.
Мій батько на хвильку замислився, а тоді впевнено відповів:
– Так, сеньйоре, і хоча я лише вступаю в цю професію, однак ви, ваша вельможність, можете мені вірити.
– Добре, – сказав герцоґ, – старайся виконати цю роботу якомога краще, я коли завершиш її, ніщо вже не затримуватиме вашого щастя. Бланка стане твоєю.
Можете здогадатися, з яким запалом мій батько взявся до роботи. Дні й ночі він сидів над столом, а коли втомлений розум настійливо вимагав відпочинку, він проводив час у товаристві Бланки, розмовляючи про своє майбутнє щастя і про радість, з якою він обніме Карлоса після його повернення. Так минув цілий рік. Нарешті поприсилали безліч планів з усієї Іспанії і з різних країн Європи. Усі були запечатані й зберігалися в канцелярії герцоґа. Мій батько вирішив, що слід остаточно закінчувати роботу, й довів її до такої досконалості, про яку я можу дати вам лише слабке уявлення. Почав він від усталення головних засад атаки й оборони, потім показав, у чому Когорн погоджується з цими засадами, і довів, що завжди, коли він від цих засад відступає, то припускається помилки. Вобана він ставив значно вище від Когорна, однак передрікав, що той ще раз змінить свою систему; в майбутньому це підтвердилося. Усі ці арґументи ґрунтувалися не тільки на вченій теорії, але й на детальних поясненнях способів будівництва укріплень, де враховувалися місцеві умови й додавалися кошториси й математичні розрахунки, незрозумілі навіть для найбільш здібних учених.
Закінчивши останній параграф своєї праці, батько виявив у ній цілий ряд недоробок, яких він одразу не помітив, тому тремтів, коли відносив рукопис герцоґу, який наступного дня віддав його моєму батькові зі словами:
– Улюблений племіннику, ти став першим; я негайно відсилаю твої плани, а ти можеш думати тільки про своє весілля, яке незабаром відбудеться.
Батько в пориві радості впав герцоґу до ніг і сказав:
– Ясновельможний пане, дозволь же приїхати моєму брату, бо щастя моє не буде повним, якщо я не обійму його після такої довгої розлуки.
Герцоґ насупив брови й відповів:
– Я передчуваю, що Карлос морочитиме нам голови вихвалянням чудес двору Людовика XIV, але оскільки ти просиш мене, то я пошлю по нього.
Батько поцілував герцоґу руку й пішов до своєї нареченої. Відтоді він вже не займався геометрією, а кохання заповнило всі хвилини його життя, забираючи всі душевні сили.
Тим часом король, який брав фортифікаційні справи близько до серця, наказав, аби перечитали й розглянули усі плани. Невдовзі батько отримав листа від міністра, в якому той висловлював йому величезне задоволення і за дорученням короля запитував, у який спосіб він прагне бути винагороджений. У листі, скерованому до герцоґа, міністр двору давав зрозуміти, що молодий чоловік, без сумніву, міг би отримати звання першого полковника артилерії, якби його зажадав.
Батько відніс листа герцоґу, який у відповідь прочитав йому свій, однак сказав, що ніколи не насмілиться прийняти звання, якого він, на свою думку, поки що не заслужив, і благав герцоґа, аби той від його імені відповів міністру.
Герцоґ відмовив йому:
– Це тобі, – сказав він, – міністр писав, і ти повинен йому відповідати. Без сумніву, міністр має для цього свої причини, оскільки ж він у листі, написаному до мене, назвав тебе молодим чоловіком, то, мабуть, твоя молодість зацікавила короля, якому міністр хоче представити власноручний лист юнака, який подає такі надії. Зрештою, ми зуміємо написати такого листа без зайвої самовпевненості.
З цими словами герцоґ сів до столу й написав:
Ясновельможний пане!
Задоволення Його королівської величності, виявлене мені через Вашу світлість, є вже достатньою нагородою для кожного шляхетного кастильця. Разом з тим, заохочений Його добротою, насмілююся просити Його королівську величність про утвердження мого шлюбу з Бланкою Веласкес, спадкоємицею маєтків і титулів нашого роду.
Така зміна сімейного стану ніяк не послабить моєї ревності в служінні країні і монарху. Буду вельми щасливий, якщо колись своєю працею зможу заслужити звання першого полковника артилерії, яке з гордістю носили багато моїх предків.
Покірний слуга Вашої світлості, etc.
Батько подякував герцоґу за труд, якого він собі завдав написанням листа, пішов до себе, переписав його слово в слово, але в ту мить, коли він вже мав його підписати, почув, як у дворі кричать:
– Дон Карлос приїхав! Дон Карлос приїхав!
– Хто? Мій брат? Де він? Дайте мені його обняти!
– Закінчи спершу листа, дон Енріке, – сказав йому посланець, який мав одразу ж виїхати до міністра. Батько, якого переповнювала радість від приїзду брата і якого підганяв посланець, замість «дон Енріке» написав «дон Карлос Веласкес», запечатав лист і побіг привітатися з братом.
Правду кажучи, обидва брати палко обнялися, але дон Карлос, тут же відскочивши назад, почав на весь голос сміятися й сказав:
– Любий Енріке, ти як дві краплі води схожий на Скарамуша в італійській комедії: твоє жабо навкруг підборіддя нагадує миску для гоління. Але я все одно люблю тебе. А тепер ходімо до старого добродія.
Вони разом увійшли до старого герцоґа, якого Карлос мало не задушив своїми обіймами, згідно зі звичаєм, який панував тоді при французькому дворі, після чого сказав йому:
– Дорогий дядечку, добряга посол дав мені листа для тебе, якого я спромігся загубити у свого банщика. А зрештою, це не має значення, Ґрамон, Роклер і всі ці старі сердечно тебе цілують.
– Але ж, племіннику дорогий, – перебив його герцоґ, – я не знаю нікого з цих сеньйорів.
– Тим гірше для тебе, – вів своє Карлос, – це дуже приємні люди. Але де ж моя майбутня братова? Вона від тих часів мала шалено погарнішати.
У цю хвилину увійшла Бланка. Дон Карлос фамільярно наблизився до неї зі словами:
– Божественна моя невісточко, наші паризькі звичаї дозволяють нам цілувати гарних жінок, – і, сказавши це, розцілував їй обличчя на превелике здивування дона Енріке, який бачив Бланку завжди в оточенні юрби жінок і ніколи не насмілювався поцілувати навіть краєчка її сукні.
Карлос наговорив ще цілу купу всіляких дурниць, які щиро засмутили дона Енріке й жахнули старого герцоґа. Нарешті дядько суворо сказав йому:
– Іди й переодягнися з дороги; у нас цього вечора буде бал. Пам’ятай: те, що за горами вважають ввічливістю, те у нас вважається зухвальством.
– Дорогий дядечку, – відповів Карлос, аж ніяк не збентежений, – я одягну новий костюм, який Людовик XIV вигадав для своїх дворян, і ти переконаєшся, наскільки це великий монарх в усіх відношеннях. Запрошую мою прекрасну кузину на сарабанду; це іспанський танець, але ви побачите, як французи його вдосконалили.
З цими словами дон Карлос вийшов, наспівуючи якусь арію Люллі. Брат його, прикро вражений цією легковажністю, хотів виправдати його перед герцоґом і Бланкою, але марно, бо старий герцоґ був уже сильно розгніваний, а Бланка ні в чому не вважала його винним.
Коли розпочався бал, Бланка з’явилася не в іспанських, а у французьких одежах. Це всіх здивувало, хоча вона виправдовувалась, що її дід, посол, прислав їй це все через дона Карлоса. Проте це пояснення нікого не задовольнило, а здивовані були всі.
Дон Карлос примусив довго на себе чекати, нарешті увійшов, виряджений по моді, прийнятій при дворі Людовика XIV. На ньому був блакитний каптан, весь обшитий сріблом, перев’яз і облямівки з білого атласу, також розцяцькованого, комір з алансонського мережива, а також світла перука неймовірних розмірів. Цей костюм, чудовий сам по собі, здавався ще прекраснішим серед скромних одеж, які наші останні королі з австрійського дому запровадили в Іспанії. Не носили вже навіть жабо, які принаймні якоюсь мірою додавали їм привабливості, і замінили їх простими комірцями, які носять сьогодні альґвасили та юристи. Такі одежі, як влучно зауважив дон Карлос, дійсно нагадували костюм Скарамуша.
Наш шелихвіст, який так відрізнявся від іспанської молоді своїм костюмом, ще більше виділився тим, у який спосіб він увійшов на бал. Замість глибокого уклону чи виявлення комусь якоїсь люб’язності, він з протилежного кінця залу став кричати на музикантів.
– Гей, лайдаки, замовкніть! Якщо ви не гратимете виключно мою сарабанду, я порозбиваю скрипки об ваші вуха!
Потім роздав їм ноти, які він приніс із собою, підійшов до Бланки й вивів її на саму середину залу, де вони мали разом танцювати. Мій батько визнає, що дон Карлос танцював неперевершено, а Бланка, дуже зґрабна від природи, цього разу перевершила сама себе. Коли скінчилася сарабанда, всі дами встали, щоб поздоровити Бланку з чудовим танцем. І все ж, хоча ці люб’язності висловлювалися їй, крадькома вони поглядали на Карлоса, наче даючи йому зрозуміти, хто насправді є предметом їхнього захвату. Бланка чудово зрозуміла приховані думки, і потаємне поклоніння жінок лише піднімало в її очах достоїнства молодого чоловіка.
Протягом усього балу Карлос ні на хвилину не відійшов від Бланки, а як тільки його брат наближався до них, він казав йому:
– Енріке, друже мій, іди розв’яжи якусь задачку, ти ще матимеш час докучати Бланці, коли станеш її чоловіком.
Бланка нестримним сміхом заохочувала ці зухвальства, і бідний дон Енріке засоромлено відходив.
Коли запросили до вечері, Карлос подав руку Бланці й сів з нею за столом на найвищому місці. Герцоґ насупив брови, але дон Енріке вблагав його пробачити цього разу братові.
Під час вечері дон Карлос розповідав товариству про різні забави, які влаштовував Людовик XIV, а найбільше про балет під назвою «Флірти на Олімпі», в якому сам монарх грав роль сонця, після чого додав, що чудово пам’ятає той балет і що Бланка була б чудовою в ролі Діани. Потім він роздав усім ролі, і поки встали від столу, балет Людовика XIV вже мав усіх виконавців. Дон Енріке покинув бал. Бланка навіть не помітила його відсутності. Наступного дня вранці мій батько пішов відвідати Бланку й застав її за тим, що вона повторювала з Карлосом сцену з нового балету. Так пройшли три тижні. Герцоґ робився чимраз похмурішим, Енріке тамував свій біль, Карлос же вигадував несусвітні речі, які дами з товариства вважали одкровеннями.
Паризькі звичаї і балет Людовика XIV настільки закрутили голову Бланці, що вона не знала, що взагалі діється.
Одного дня за обідом герцоґ отримав депешу від двору. Це був лист від міністра, в якому говорилося:
