Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"
Автор книги: Ян Потоцкий
Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении
Текущая страница: 26 (всего у книги 47 страниц)
День тридцять третій
Ми вирушили в дорогу й незабаром побачили Вічного Жида, який приєднався до нас і продовжив розповідь про свої пригоди.
Продовження історії Вічного Жида
Отож, ми виростали на очах поштивого Деллія, який їх не мав, однак під опікою його розсудливості і керуючись його розумними порадами. Відтоді минуло вісімнадцять століть, а дитячі мої роки – це єдині, які я згадую із задоволенням.
Я любив Деллія, як власного батька, і щиро прив’язався до мого товариша Германуса. Проте часто я з цим останнім вів палкі суперечки – і завжди стосовно релігії. Вірний суворим засадам синагоги, я постійно йому повторював:
– Твої ідоли мають очі, але не бачать, мають вуха, але не чують, вони відлиті золотарями, і в них гніздяться миші.
Германус відповідав мені, що зовсім не вважає ідолів богами і що не має ніякого поняття про релігію єгиптян.
Слова ці, часто повторювані, пробудили в мені цікавість; я попросив Германуса, щоб він умовив жерця Херемона дати мені кілька уроків його релігії, але це мало відбутися в таємниці, бо якби про це почули в синагозі, я був би негайно проклятий. Херемон, який дуже любив Германуса, охоче погодився на моє прохання, і наступної ночі я відправився в гай, що ріс біля храму Ізиди. Германус представив мене Херемону, який, посадивши мене поряд із собою, склав руки, на кілька хвилин замислився і нижньоєгипетським діалектом, який я прекрасно розумів, почав читати таку молитву:
ЄГИПЕТСЬКА МОЛИТВА
Великий Боже, батько усіх,
Святий Боже, який являє себе своїм вірним,
Ти святий, який усе створив словом,
Ти святий, образом якого є природа,
Ти святий, якого не природа створила,
Ти святий, могутніший за будь-яку могутність,
Ти святий, за всі висоти вищий,
Ти святий, від усіх похвал кращий!
Прийми жертву вдячності мого серця і моїх слів.
Ти несказанний, і мовчання є твоїм голосом,
Ти викоренив помилки, що суперечать усвідомленню істини
Укріпи мене, дай мені сили й допусти до Твоєї милості тих, які погрузли в невіданні, а також тих, які пізнали Тебе й тому стали моїми братами й Твоїми дітьми.
Вірую в Тебе і визнаю це вголос,
Здіймаюся до життя і до світла.
Прагну увійти в Твою святість, бо це ти розпалив у мені цю жагу.
Коли Херемон проказав цю молитву, він обернувся до мене й сказав:
– Бачиш, дитя моє, що ми, як і ви, визнаємо єдиного Бога, який словом своїм створив світ. Молитва, яку ти почув, узята з «Поймандра», книги, яку приписують великому Тоту, тому самому, твори якого ми проносимо в процесії під час усіх наших свят. Ми маємо двадцять шість тисяч сувоїв, які приписують цьому філософу, котрий начебто жив дві тисячі років тому. Але оскільки тільки нашим жерцям дозволено їх переписувати, тому, можливо, з-під їх пера вийшло багато додатків. Нарешті, усі писання Тота повні темної і двозначної метафізики, яку по-різному можна тлумачити. Тому я обмежуся тим, що викладу тобі загальноприйняті догмати, які найбільше наближені до поглядів халдеїв.
Релігії, як і усі речі цього світу, зазнають повільних, але неустанних впливів, які постійно намагаються змінити їх форми і суть, так що через кілька століть та сама релігія пропонує людській вірі цілком інші принципи, алегорії, прихований смисл яких вже неможливо розгадати, або догмати, яким загал вірить ледь що наполовину. Тому я не можу ручатися, що навчу тебе давній релігії, обряди якої ти можеш бачити представленими на барельєфі Озимандії у Фівах, але повторю тобі повчання моїх учителів так, як я викладаю їх своїм учням.
Передовсім хочу застерегти тебе, щоб ти ніколи не обмежувався образом ані символом, а проникав у приховану в них думку. Так, наприклад, мул означає все те, що є матеріальним. Божок, який сидить на листку лотоса і пливе по мулу – представляє думку, яка спирається на матерію, зовсім не торкаючись її. Це символ, який використав ваш законодавець, коли казав, що «Дух Божий ширяв над поверхнею води». Вважають, що Мойсей був вихований жерцями з міста Он, або Геліополіса. Так що, по суті, ваші обряди дуже наближені до наших. Як і ви, ми також маємо жрецькі родини, пророків, звичай обрізання, огиду до свинини та багато інших спільних особливостей.
Коли Херемон доказав ці слова, один з нижчих жерців Ізиди пробив годину, що позначала північ. Учитель сказав нам, що духовні обов’язки вимагають його присутності в храмі, але наступного дня увечері ми можемо повернутися.
– Ви й самі, – додав Вічний Жид, – незабаром прибудете на місце ночівлі, тож дозвольте мені відкласти дальшу розповідь на завтра.
Коли волоцюга пішов, я почав замислюватись над його словами, і мені здалося, що я виявив у них виразне бажання послабити в нас основи нашої релігії, а тим самим підтримати наміри тих, котрі хотіли, аби я змінив свою віру. Я, однак, добре знав, що наказує мені в цьому випадку честь, і був твердо переконаний у безнадійності будь-яких спроб цього роду.
Тим часом ми прибули на місце ночівлі й, повечерявши як завжди, скористалися з того, що ватажок має вільний час, і попросили його розповідати свою історію далі, що він і зробив.
Продовження історії ватажка циган
Молодий Суарес, розповівши мені історію своєї родини, зробився дуже сонний, а оскільки я знав, як сильно потрібен йому відпочинок для відновлення здоров’я, то попросив його, щоб він відклав продовження своїх пригод на наступну ніч. Він і справді спав досить добре. Наступної ночі він здався мені значно здоровішим, але заснути ще не міг, тому я попросив його, щоб він продовжив свою розповідь, і бідолашний хворий зробив це так:
Продовження історії Лопеса Суареса
Я сказав тобі, що мій батько заборонив мені вживати титул «дон», оголяти шпагу й мати справу з дворянами, передовсім же мати будь-які стосунки з родиною Моро. Розповідав я тобі також і про свій нестримний потяг до читання романів. Я як слід закарбував у своїй пам’яті батькові перестороги, після чого обійшов усі книгарні Кадикса, щоб запастися цього роду творами, які мали принести мені, особливо під час подорожі, несказанне задоволення.
Нарешті я піднявся на борт корабля і мушу визнати, що з радістю покинув наш сухий, спалений сонцем і вкритий пилюкою острів. Я прийшов у захоплення від вигляду квітучих берегів Андалузії. Потім ми пливли Ґвадалквівіром, а на берег я зійшов у Севільї, де мав намір найняти мулів для дальшої подорожі. Один з погоничів замість звичайного візка запропонував мені дуже зручну карету, я прийняв його пропозицію і, наповнивши повіз купленими в Кадиксі романами, виїхав до Мадрида. Чарівні околиці між Севільєю і Кордовою, мальовничі гори Сьєрра-Морени, пасторальні звичаї жителів Манчі, усе, що я бачив, додавало приваб моїм улюбленим книжкам. Я розчулював свою душу, насичував її ніжними й тужливими почуттями настільки, що приїхавши в Мадрид, вже був закоханий, хоча й не знав ще об’єкта свого поклоніння.
Опинившись у столиці, я зупинився в заїзді «Під мальтійським хрестом». Пробило полудень, і незабаром мені накрили стіл до обіду, потім я почав розкладати свої речі, як це звичайно роблять подорожні, в’їхавши до нового помешкання. Раптом я почув якийсь шурхіт біля дверного замка. Підбіг до дверей і досить різко розчахнув їх, але опір, який я відчув, переконав мене, що я, мабуть, когось штовхнув. І справді, за дверима я побачив досить пристойно одягненого чоловіка, який витирав кров, що текла з носа.
– Сеньйоре дон Лопес, – сказав незнайомий, – внизу в готелі я дізнався про приїзд славного сина знаменитого Ґаспара Суареса і прийшов засвідчити йому мою пошану.
– Сеньйоре, – відповів я, – якби ти просто хотів увійти до мене, то я, відчиняючи, не набив би тобі ґулю на лобі, але ця подряпина на носі доводить, що ти, мабуть, тримав його біля дірки для ключа.
– Чудово, – вигукнув незнайомець, – я вражений твоєю проникливістю! Не стану приховувати, що, прагнучи познайомитися з тобою, я хотів завчасу скласти певне уявлення про твою зовнішність і був захоплений твоїм шляхетним виглядом, з яким ти ходив по кімнаті, розкладаючи свої речі.
Після цих слів незнайомець, якого ніхто не запрошував, увійшов до мене з такими словами:
– Сеньйоре дон Лопес, у моїй особі ти бачиш достойного нащадка роду Бускерос зі Старої Кастилії, який не слід плутати з іншими Бускеросами, родом з Леону. Щодо мене, то мене знають під ім’ям дон Роке Бускерос, але відтепер я прагну бути відомим тільки своєю відданістю вашій вельможності.
Я тоді пригадав собі батькові перестороги й сказав:
– Сеньйоре дон Роке, мушу тобі признатися, що Ґаспар Суарес, сином якого я є, прощаючись зі мною, раз і назавжди заборонив мені вживати титул «дон», а також наказав ніколи не мати справ із жодним дворянином. Тому ти розумієш, сеньйоре, що для мене неможливо буде скористатися твоєю люб’язністю.
Почувши це, Бускерос став серйозним і сказав:
– Слова вашої вельможності ставлять мене в дуже прикре становище, бо мій батько, помираючи, щонайурочистіше наказав мені завжди вшановувати титулом «дон» знаменитих купців і в міру можливості шукати їхнього товариства. Тому ти бачиш, сеньйоре дон Лопес, що тільки коштом моєї слухняності батькові ти можеш слухатися наказів свого батька, і чим більше ти мене уникатимеш, тим більше я, як слухняний син, мушу намагатися нав’язувати тобі свою особу.
Бускерос збентежив мене цими словами, тим більше, що говорив він цілком серйозно, а заборона оголяти шпагу не дозволяла мені затіяти сварку.
Тим часом дон Роке побачив на моєму столі восьмерики, тобто монети вартістю вісім голландських дукатів кожна.
– Сеньйоре дон Лопес, – сказав він, – я якраз збираю подібні золоті монети й, незважаючи на всі старання, досі не маю монет з цим роком. Ти розумієш, що значить пристрасть до колекціонування, і гадаю, що справлю тобі приємність тим, що буду тобі зобов’язаний або навіть створю для тебе виключну можливість, бо маю колекцію цих монет, починаючи від перших років, коли вони з’явилися; мені бракувало тільки зразків саме з тих двох років, які зараз бачу.
Я швиденько віддав візитеру жадані золоті монети, гадав, що він потім одразу піде. Але дон Роке зовсім не збирався цього робити й, ставши знову серйозним, сказав:
– Сеньйоре дон Лопес, мені здається, що не випадає нам їсти з однієї тарілки або щохвилини подавати один одному ложку чи виделку. Я скажу, щоб принесли ще один прибор.
Сказавши це, він віддав відповідні розпорядження, ми з ним сіли до столу, і мушу признатися, що розмова з моїм непрошеним гостем була досить забавною, так що якби не думка, що я порушую батьківські заборони, то я б із задоволенням бачив його за своїм столом.
Бускерос пішов одразу після обіду, я ж, перечекавши спеку, звелів відвести себе на Прадо. Я зачудовано розглядав цю прекрасну алею, але водночас дуже нетерпляче чекав тієї хвилини, коли опинюся в Буен-Ретіро. Цей відлюдний парк дуже люблять у наших романах, і я сам не знаю, яке передчуття підказувало мені, що там я неодмінно зав’яжу якісь ніжні відносини.
Вигляд Буен-Ретіро очарував мене більше, ніж я можу тобі передати. Я б довго стояв там, заглиблений у марення, якби якийсь блискучий предмет, що лежав у траві в двох кроках від мене, не привернув моєї уваги. Я підняв його й побачив портрет на обривку золотого ланцюжка. Портрет у вигляді силуету зображував дуже пристойного молодого чоловіка, а на звороті я побачив пасмечко волосся, перевите золотистою стрічечкою, на якій прочитав напис: «Вічно твій, моя люба Інесо». Я сховав прикрасу в кишеню й продовжив прогулянку.
Повернувшись знову на те саме місце, я застав там двох жінок, одна з яких, молода й надзвичайно гарна, неспокійно шукала щось на землі. Я легко здогадався, що йдеться про загублений портрет, тому шанобливо наблизився до неї і сказав:
– Сеньйоро, мені здається, що я знайшов предмет, який ти шукаєш, однак обачливість не дозволяє мені віддати його, поки ти хоч кількома словами не підтвердиш своє право власності на знайдену мною річ.
– Тоді я скажу тобі, сеньйоре, – відповіла прекрасна незнайомка, – що шукаю портрет з обривком золотого ланцюжка, залишки якого тримаю в руці.
– Але, – додав я, – чи не було якогось напису на портреті?
– Був, – відповіла незнайомка, злегка зарум’янившись, – ти там, сеньйоре, прочитав, що мене звуть Інеса і що оригінал цього портрета «вічно мій». А тепер, сподіваюся, ти мені віддаси його.
– Ти мені не сказала, сеньйоро, – сказав я, – яким чином цей щасливий смертний вічно тобі належить.
– Я вважала своїм обов’язком, – відповіла прекрасна незнайомка, – задовольнити твою обачливість, а не заспокоювати твою цікавість, і не розумію, по якому праву ти задаєш мені, сеньйоре, подібні запитання.
– Моя цікавість, – відповів я, – можливо, більше заслуговує назви зацікавленості. Що ж до права, в силу якого я смію задавати тобі подібні запитання, то дозволю собі зауважити, що ті, котрі віддають загублений предмет, найчастіше отримують солідну нагороду. У тебе я прошу тільки такої, яка може зробити мене найщасливішим з людей.
Молода незнайомка нахмурила брови й сказала:
– Ти заходиш надто далеко, сеньйоре, як для першої зустрічі, і це не найкращий спосіб домовитися про другу; однак щодо цього я можу заспокоїти твою цікавість. Цей портрет…
У цю мить Бускерос несподівано вийшов з бічної стежки й, безцеремонно наблизившись до нас, сказав:
– Поздоровляю тебе, сеньйоро, що ти познайомилась із сином найбагатшого неґоціанта з Кадикса.
На ці слова риси обличчя моєї незнайомки набрали виразу найглибшого обурення.
– Гадаю, що я не давала приводу, – сказала вона, – аби незнайомці вступали зі мною в розмову.
Потім звертаючись до мене, додала:
– Прошу, сеньйоре, віддати мені портрет, який ти знайшов.
Сказавши це, вона сіла в карету й зникла нам з очей.
Коли циган дійшов до цього місця, по нього прийшли, і він попросив у нас дозволу відкласти на наступний день продовження своєї історії. Коли він пішов, прекрасна ізраїльтянка, яку ми називали тепер просто Лаура, звернувшись до Веласкеса, сказала:
– А що думає вельможний герцоґ про екзальтовані почуття молодого Суареса? Чи ти колись у своєму житті замислювався хоч на мить про те, що звичайно називають коханням?
– Моя система, – відповів Веласкес, – охоплює всю природу, а тому має містити всі почуття, якими вона наділила людське серце. Я всі їх обдумав і позначив, особливо мені це вдалося з коханням, бо я відкрив, що його легко можна виразити за допомогою алгебри, а як ти знаєш, сеньйоро, алгебраїчні задачі піддаються рішенню, яке не викликає ніяких сумнівів. Бо й справді, припустимо, що кохання є додатною величиною, позначеною знаком «плюс», ненависть, як протилежна до кохання, позначена буде знаком «мінус», а байдужість, як почуття ніяке, становитиме «нуль». Далі, якщо я помножу любов на любов або скажу, що люблю любов чи люблю любити любов, то я завжди отримуватиму додатні величини – бо «плюс», помножене на «плюс», завжди дає «плюс». З іншого боку, якщо я ненавиджу ненависть, то тим самим приходжу до почуття любові, тобто до додатних величин, бо «мінус» на «мінус» дає «плюс».
Зате, якщо я ненавиджу ненависть ненависті, то приходжу до почуття, протилежного коханню, тобто до від’ємних величин, бо куб «плюса» дає «мінус».
Щодо добутків кохання на ненависть чи ненависті на кохання, то вони завжди від’ємні, бо «плюс» на «мінус» чи «мінус» на «плюс» завжди дає «мінус». Бо й справді, чи ненавиджу я кохання, а чи кохаю ненависть – я завжди залишаюся серед почуттів, протилежних коханню. Чи можеш ти, прекрасна Лауро, щось закинути моїм доказам?
– Нічого, – відповіла ізраїльтянка, – навпаки, я переконана, що немає такої жінки, яка б не скорилася перед подібними судженнями.
– Мене б це зовсім не потішило, – сказав Веласкес, – бо погоджуючись так швидко, ти втратила б усе продовження, тобто висновки, які слідують з моїх положень. А тим часом я продовжую свої докази. Оскільки кохання і ненависть відносяться одне до одного як додатні величини до від’ємних, то цілком допустимо, що я замість ненависті можу написати «мінус кохання», чого, однак, не слід вважати тотожним байдужості, яка, по суті, рівна нулю.
Тепер придивися як слід до поведінки двох закоханих. Вони кохають, ненавидять, пізніше проклинають ненависть, яку відчували одне до одного, потім кохають ще більше, ніж будь-коли, поки від’ємний множник не перетворить усіх їхніх почуттів на ненависть. Неможливо не помітити, що добутки були б тут поперемінно додатними і від’ємними. І врешті-решт тобі кажуть, що коханець убив свою коханку, і ти не знаєш, що про це думати, чи це результат кохання, а чи ненависті. Так само в алгебрі: приходиш до уявних чисел щоразу, коли в коренях з «мінус X» показники є парними.
Ці докази настільки вірні, що часто бачиш, як кохання починається зі свого роду взаємної несміливості, яка нагадує нехіть, невеличку від’ємну величину, яку можна виразити через «мінус В» Ця нехіть зумовить ворожість, яку позначимо «мінус С». Добуток цих двох величин буде «плюс ВС», тобто додатною величиною, одне слово – почуттям кохання.
Тут хитра ізраїльтянка перервала Веласкеса, сказавши:
– Ясновельможний герцоґ, якщо я добре тебе зрозуміла, то найкраще було б виразити кохання за допомогою розкладу ступенів (X – А), де А є значно меншим від X.
– Чарівна Лауро, – сказав Веласкес, – ти вгадуєш мої думки. Саме так, чарівна жінко, формула бінома, винайдена кавалером доном Ньютоном, повинна вести нас у вивченні людського серця, як і взагалі в усіх наших розрахунках.
Після цієї розмови ми розійшлися; однак легко було помітити, що прекрасна ізраїльтянка справила сильне враження на розум і на душу Веласкеса. Оскільки він, так само як і я, походив з Ґомелесів, то я не сумнівався, що вплив цієї чарівної жінки хотіли використати, аби намовити його перейти у віру Пророка. Як буде видно далі, я не помилився у своїх припущеннях.
День тридцять четвертий
На світанку ми сіли на коней. Вічний Жид, не подумавши, що ми зможемо вирушити так рано, сильно віддалився від нас. Ми довго чекали на нього, нарешті він з’явився, зайняв своє звичне місце біля мене й почав так:
Продовження історії Вічного Жида
Символи ніколи не заважали нам вірити в єдиного Бога, вищого за всіх інших. Писання Тота не залишають щодо цього жодного сумніву. Ось що ми там читаємо:
Один цей Бог непохитно існує у відособленні своєї одиничності. Ніщо інше, навіть жодне окреме поняття не може з ним поєднатися.
Він є своїм власним батьком, своїм власним сином і єдиним батьком Бога. Він є самим добром, початком усього й джерелом понять найперших сутностей.
Цей єдиний Бог пояснює себе собою, бо є самодостатнім. Він є першоосновою, Богом богів, монадою одиничності, давнішою від існування, яка творить основу існування. Бо від нього походить існування буття і саме буття, тому його ще називають Батьком буття.
– Отож, бачите, друзі мої, – говорив далі Херемон, – що неможливо мати про божество величніших уявлень, ніж наші, але ми вважали, що нам можна обожнити певну частину якостей Бога і його стосунків з нами, творячи з них окремі божества, а радше втілення окремих божественних якостей.
Так, наприклад, божий розум ми називаємо Емеф, коли цей розум виражений словами – ми звемо його Тот, тобто переконання, або Ермет, тобто тлумачення.
Коли божий розум, що несе в собі правду, сходить на землю і діє у вигляді плідності, тоді він називається Амон. Коли цей розум з’являється у вигляді мистецтва, тоді ми називаємо його Пта, або Вулканом, коли ж він являється у вигляді добра, ми звемо його Озирисом.
Ми вважаємо Бога єдиним, однак нескінченна кількість благодійних відносин, у які він входить з нами, зумовлює, що ми дозволяємо собі, ніяк не принижуючи Його величі, вважати Його істотою збірною, бо Він, по суті, і є збірним і нескінченно різноманітним у якостях, які ми в ньому бачимо.
Що стосується духів, то ми віримо, що кожен з нас має їх двох – злого і доброго. Душі героїв найближче по природі до духів, а особливо ті, що ведуть перед у сонмі душ.
Богів щодо їхньої сутності можна порівняти з ефіром, героїв і духів – з повітрям, звичайні ж душі мають у собі вже щось земне. Провидіння Боже ми порівнюємо зі світлом, яке заповнює всі простори між світами. Давні перекази розповідають нам також про безліч ангелів, тобто посланників, обов’язком яких є об’явлення наказів Божих, та про інші сили, ще вищого ступеня, яких євреї, що живуть між еллінами, назвали архонтами чи архангелами.
Ці з-поміж нас, які присвятили себе жрецтву, переконані, що мають владу викликати богів, духів, ангелів, героїв і душі. Однак не можуть виконувати цих теургічних дій, не порушуючи загального порядку всесвіту. Коли боги сходять на землю, сонце й місяць ховаються на якийсь час від поглядів смертних.
Архангели оточені яснішим світлом, ніж ангели. Душі героїв мають менше блиску, ніж душі ангелів, однак більше, ніж душі звичайних смертних, які оповиває тінь.
Князі Зодіаку з’являються у надзвичайно величному вигляді. Крім того, ми розрізняємо безліч особливих обставин, які супроводжують появу різних істот і служать для відрізнення одних від других. Так, наприклад, злих духів можна пізнати по злостивих впливах, які тягнуться слідом за ними.
Щодо ідолів, то ми віримо, що коли їх виробляємо при певному визначеному положенні небесних тіл або з певними теургічними церемоніями, тоді можемо надати їм якихось ознак божественної істоти. І все ж це мистецтво настільки оманне і негідне справжнього пізнання Бога, що ми звичайно залишаємо його жерцям значно нижчого ступеня, аніж той, до якого я маю честь належати.
Якщо якийсь із наших жерців викликає богів, він до певної міри стає причетним до їхньої сутності. Однак він не перестає бути людиною, просто божественна природа проникає в нього до певного ступеня, і він певним чином поєднується з Богом. Перебуваючи в такому стані, він з легкістю може наказувати нечистим, тобто земним духам, і виганяти їх з тіл, які вони опанували. Часом наші жерці, поєднуючи певні камені, трави й речовини тваринного походження, утворюють суміш, яка може стати місцем перебування божества; але справжнім вузлом, що поєднує жерця з божеством, є молитва.
Усі ці обряди й догмати, про які я вам розповів, ми приписуємо не Тоту, тобто третьому Меркурію, який жив за часів Озимандії, а пророку Бітису, який жив на дві тисячі років раніше і витлумачив вчення першого Меркурія. Однак, як я вам вже казав, час багато чого додав, змінив, тому я не думаю, щоб давня релігія могла дійти до нас у своєму первинному вигляді. І під кінець якщо вже казати вам все до кінця, наші жерці часом відважуються погрожувати власним богам; тоді під час принесення жертв вони висловлюються так: «А якщо ти не виконаєш мого бажання, то я відкрию найприхованіші тайники Ізиди, зраджу таємниці безодні, розтрощу скриню Озириса і розсиплю його члени».
Визнаю вам, що мені зовсім не подобаються ці закляття, від яких повністю утримуються навіть халдеї.
Коли Херемон дійшов до цього місця своїх повчань, один з нижчих жерців ударив у дзвін, що вже північ; оскільки ж і ви також наближаєтеся до місця вашої ночівлі, то дозвольте мені відкласти до ранку продовження моєї розповіді.
Вічний Жид пішов далі, а Веласкес запевнив нас, що не довідався нічого нового, і все це можна знайти в книзі Ямвліха.
– Це твір, – додав він, – який я читав дуже уважно і ніколи не міг зрозуміти, яким чином критики, які вважали цілком вірогідним лист Порфірія до єгиптянина Анебона, визнали відповідь єгиптянина Абаммона вигадкою Порфірія. Я гадаю, що Порфірій просто додав до свого твору відповідь Абаммона з деякими власними зауваженнями щодо грецьких і халдейських філософів.
– Хто б це не був, Анебон чи Абаммон, – сказав Уседа, – я можу ручатися, що Вічний Жид казав вам щиру правду.
Ми прийшли на місце ночівлі й з’їли легку вечерю. Циган, маючи вільний час, став далі розповідати свої пригоди.
Продовження історії ватажка циган
Молодий Суарес, розповівши мені, як закінчилася його перша зустріч у Буен-Ретіро, не міг здолати сон, який, правду кажучи, був дуже йому потрібен для відновлення сил. Незабаром він глибоко заснув, зате наступної ночі продовжив так:
Продовження історії Лопеса Суареса
Я покинув Буен-Ретіро з серцем, переповненим коханням до прекрасної незнайомки і обуренням проти Бускероса. Наступного дня, а була це якраз неділя, я гадав, що зустріну в якомусь костелі предмет моїх мрій. Три я відвідав надаремно, нарешті знайшов її в четвертому. Вона пізнала мене, після служби вийшла з костелу й, проходячи, підійшла до мене й промовила впівголоса:
– Це був портрет мого брата.
Вона вже зникла, а я все ще стояв, наче прикутий, на своєму місці, зачарований тими кількома словами, які почув, бо ж був переконаний, що байдужість не підказала б їй цієї заспокійливої для мене думки.
Повернувшись до готелю, я наказав принести обід, сподіваючись, що цього разу уникну свого непрошеного гостя, але разом з першою стравою увійшов Бускерос, який кричав на все горло:
– Сеньйоре дон Лопес, я відмовився від двадцяти запрошень, щоб прийти до тебе. Я вже казав тобі, що я весь до твоїх послуг!
Мені раптом захотілося сказати нахабі щось неприємне, але я пригадав, що батько заборонив мені оголяти шпагу, тому, хочеш не хочеш, повинен був уникати сварки. Бускерос наказав принести собі столовий прибор, всівся й, звертаючись до мене з радісним обличчям, сказав:
– Визнай, сеньйоре дон Лопес, що я вчора зробив тобі велику послугу: наче ненавмисне сповістив молодій особі, що ти є сином одного з найбагатших неґоціантів Кадикса. Щоправда, вона вдавала нестримний гнів, але тільки щоб переконати тебе, ніби багатство не справляє на її серце ніякого враження. Не вір цьому, сеньйоре дон Лопес. Ти молодий, пристойний, розумний, але пам’ятай, що ні в якому коханні золото тобі не зашкодить. Зі мною, наприклад, зовсім інша справа. Коли мене кохали, то тільки заради мене самого, і я ніколи не пробуджував пристрасті, коли б звертали увагу на мій маєток.
Бускерос ще довго верз такі самі дурниці, нарешті, з’ївши обід, пішов. Під вечір я подався до Буен-Ретіро, однак із потаємним передчуттям, що цього разу не зустріну прекрасної Інеси. Вона й справді не прийшла, зате я застав там Бускероса, який цілий вечір не відходив від мене.
Наступного дня він знову прийшов на обід, а виходячи, попередив, що увечері зустрінеться зі мною в Буен-Ретіро. Я відповів йому, що він мене там не застане, а оскільки був переконаний, що він не повірить моїм словам, то під вечір сховався в одній крамничці по дорозі до Буен-Ретіро і через мить побачив Бускероса, який спішив до парку. Не знайшовши мене там, він повернувся, стурбований, і пішов шукати мене на Прадо. Тоді я чимшвидше подався до Буен-Ретіро й, прогулявшись кілька разів по головній алеї, помітив свою прекрасну незнайомку. Я підійшов до неї з шанобливістю, яка, наскільки я міг помітити, дуже їй сподобалась, проте не знав, чи маю подякувати їй за те, що вона сказала в костелі. Вона, мабуть, сама хотіла заспокоїти мою збентеженість, бо промовила, сміючись:
– Ти вважаєш, сеньйоре, що солідна нагорода належиться тому, хто знайшов загублений предмет, і тому, знайшовши цей портрет, хотів довідатись, які стосунки поєднують мене з оригіналом. Тепер ти їх знаєш, тому не запитуй більше нічого, хіба що знову знайдеш якусь річ, що мені належить – тоді ти, без сумніву, здобув би право на нові нагороди. Однак не годиться, щоб нас надто часто бачили, як ми гуляємо разом. Я прощаюся з тобою, але не забороняю тобі підходити до мене щоразу, коли матимеш що мені сказати.
Промовивши це, незнайомка вдячно вклонилася мені; я відповів їй глибоким поклоном, після чого пішов у сусідню, паралельну алею, часто, однак, поглядаючи на ту, яку щойно покинув. Завершивши прогулянку, Інеса сіла в карету, кинувши мені прощальний погляд, сповнений, як мені здалося, неприхованої симпатії.
Наступного ранку, зайнятий народжуваним у мені почуттям і роздумуючи про його успіхи, я вирішив, що незабаром, мабуть, прекрасна Інеса дозволить мені писати до неї. Оскільки ж я ніколи в житті не писав любовних листів, мені здалося, що я повинен якоюсь мірою оволодіти стилем. Тож я взяв перо й написав лист такого змісту:
Лопес Суарес до Інеси***
Рука моя, тремтячи разом з боязким почуттям, боїться виводити ці слова. Бо й справді, що ж вони можуть виразити. Який же смертний зуміє писати, ідучи за голосом кохання? Де те перо, яке встигатиме за ним?
Я хотів би в цьому листі зібрати всі свої думки, але що ж, коли вони тікають від мене. Я блукаю стежками Буен-Ретіро, затримуюсь на піску, який зберігає сліди твоїх ніг, і не можу від них відірватися.
Чи й справді цей сад наших королів такий гарний, як мені здається? Без сумніву – ні; краса ця – в мої очах, і ти, Сеньйоро, єдина цьому причина. Хіба цей парк був би такий безлюдний, якби інші бачили в ньому ту красу, яку я відкриваю на кожному кроці?
Газон там зеленіє яскравіше, духмяніше пахне жасмин, а дерева, під якими ти пройшла, з більшою силою опираються палючим променям сонця. А ти ж тільки пройшла під ними; що ж тоді станеться з серцем, у якому ти захочеш залишитися назавжди?
Написавши цього листа, я перечитав його і помітив у ньому певні недоречності, тому не хотів ані віддавати, ані відсилати його. Тим часом, наче для приємної злуди, я запечатав його, написав адресу: «Прекрасній Інесі», і вкинув у шухляду, після чого пішов на прогулянку.
Прогулюючись вулицями Мадрида, я помітив корчму «Під Білим Левом» і подумав, що добре зроблю, якщо тут пообідаю, бо в такий спосіб уникну клятого нахаби. Тому я звелів подати собі обід, і лише поївши, повернувся до себе в готель.
Відкрив шухляду, де лежав мій любовний лист, але листа там вже не знайшов. Я перепитав своїх слуг, які сказали мені, що, за винятком Бускероса, ніхто більше до мене не заходив. Я не сумнівався, що це він його забрав, і дуже тривожився, що він з ним зробить.
Під вечір я не пішов одразу до Буен-Ретіро, а сховався у тій самій крамничці, яка мені вже прислужилася для цього раніше. Невдовзі я побачив карету прекрасної Інеси, а за нею щодуху біг Бускерос, показуючи листа у руці. Негідник так кричав і вимахував руками, що карета зупинилася, і він зміг віддати листа у власні руки адресатки. Потім карета покотилася до Буен-Ретіро, а Бускерос пішов у протилежний бік.
Я не міг уявити собі, як закінчиться ця пригода, і помалу пішов у напрямку парку. Там я вже застав прекрасну Інесу, яка сиділа разом зі своєю товаришкою на лавці, що стояла впритул до густого живоплоту. Вона подала мені знак, аби я підійшов ближче, звеліла сісти й сказала:
