Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

Автор книги: Ян Потоцкий

Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 47 страниц)

День двадцять третій

День був чудовим. Ми піднялися зі сходом сонця й після легкого сніданку вирушили в дальшу дорогу. Близько полудня затрималися й сіли до столу, а радше до шкіряного обруса, розстеленого на землі. З висловлювань кабаліста можна було здогадатися, що він не дуже задоволений своїм світом духів. Після обіду він знову повторював те саме, поки нарешті його сестра, вважаючи, що ці монологи мають втомлювати товариство, щоб змінити тему, попросила Веласкеса, аби той продовжив розповідь про свої пригоди, що він і зробив.

Продовження історії Веласкеса

Я вже мав приємність розповісти вам, як прийшов на світ і як мій батько, взявши мене на руки, проказав наді мною геометричну молитву й присягнувся, що ніколи не наказуватиме навчати мене математики. Через шість тижнів після мого народження батько побачив, як у порт заходить невелика шебека[36]36
  дво– або трищогловий середземноморський корабель


[Закрыть], яка, кинувши якір, вислала на сушу шлюпку. Невдовзі з неї вийшов на берег дуже старий чоловік, одягнений у властивий дворянам покійного герцоґа Веласкеса костюм, тобто в зелений каптан із золотими й червоними вилогами й обвислими рукавами, а також ґалісійський пояс зі шпагою на темляку. Батько взяв підзорну трубу, і йому здалося, що він пізнав Альвареса. То й справді був він. Старенький вже ледве міг ходити. Батько вибіг йому назустріч аж до пристані, вони впали в обійми один одному й довго не могли від розчулення вимовити ні слова. Нарешті Альварес сповістив батькові, що він прибув від герцоґині Бланки, яка вже давно живе в монастирі урсулінок, і віддав йому лист такого змісту:

Сеньйоре дон Енріке!

Нещасна, яка стала причиною смерті свого батька й знищила життя того, якому небо її призначило, насмілюється звернутися до твоєї пам’яті. Охоплена докорами сумління, я віддалася покуті, суворість якої мала прискорити кінець. Альварес пояснив мені, що якщо я помру, то герцоґ, мій чоловік, стане вільним і, безумовно, одружиться знову, можливо, щасливіше щодо потомства, ніж зі мною; і навпаки, залишаючись в живих, я можу запевнити тобі отримання в спадок нашого маєтку. Я погодилася, що він має слушність, відмовилась від надмірних постів, зняла волосяницю й обмежила свою покуту усамітненням і молитвою. Тим часом у герцоґа, який віддавався світським розвагам, мало не кожного року погіршувалось здоров’я, і я не раз думала, що він залишить тебе власником титулів і маєтків нашого роду. Але, мабуть, небо вирішило залишити тебе в безвісті, яка так не узгоджується з твоїми видатними здібностями.

Я дізналася, що ти маєш сина. Якщо я зараз прагну жити, то єдиною причиною цього є бажання повернути йому багатства, які ти через мене втратив. Тим часом я подбала як про його, так і про твою долю. Алодіальні володіння нашого дому від найдавніших часів завжди належали молодшій гілці, однак оскільки ти не згадував про них, їх приєднали до маєтків, призначених для мого утримання. Але це все одно твоя власність, і Альварес вручить тобі доходи за п’ятнадцять років, а також отримає твої розпорядження щодо дальшого управління ними. Певні причини, що зумовлені деякими рисами характеру герцоґа Веласкеса, не дозволили мені зв’язатися з тобою раніше.

Прощавай, сеньйоре дон Енріке; немає дня, коли б я не промовляла покутніх молитов і не благала небо поблагословити тебе й твою щасливу дружину. Помолися й ти за мене і не відповідай на мій лист.

Я вже казав вам про той вплив, який виявляли спогади на душу мого батька, і ви можете зрозуміти, що цей лист пробудив їх усі. Цілий рік він не міг займатися улюбленою працею; лише старання дружини, прив’язаність, яку він відчував до мене, а передовсім загальна теорія рівнянь, якою тоді почали займатися геометри, змогли повернути його душі сили й спокій. Зростання доходів дозволило йому збільшити свою бібліотеку й фізичний кабінет; незабаром йому навіть вдалося обладнати невеличку обсерваторію, оснащену чудовими приладами. Немає потреби додавати, що він також постарався задовольнити вроджену схильність до добрих учинків. Ручаюся вам, що в Сеуті не залишилось жодної людини, справді вартої жалості, бо мій батько всіма способами намагався забезпечити кожному пристойне утримання. Подробиці, про які я міг би вам розповісти, були б, безсумнівно, цікавими, але я не забуваю, що пообіцяв вам власну історію і не повинен ухилятися від наміченої лінії.

Наскільки я пам’ятаю, першою моєю пристрастю була цікавість. В Сеуті немає ні коней, ні карет, ні інших подібних небезпек для дітей, тому мені дозволяли бігати по вулицях, як заманеться. Тож я задовольняв свою цікавість, по сто разів на день бігаючи до порту й вертаючись до міста; я навіть заходив у будинки, на склади, в арсенали, в майстерні, приглядався до робітників, супроводжував носіїв, розпитував перехожих, одне слово, усюди пхав свого носа. Моя цікавість усіх потішала, всюди із задоволенням старалися її задовольнити, всюди – за винятком батьківського дому.

Батько наказав збудувати посеред двору окремий павільйон, у якому розмістив бібліотеку, фізичний кабінет і обсерваторію. Мені було заборонено входити до того павільйону; спочатку мені це було байдуже, але потім ця заборона, збуджуючи мою цікавість, стала могутнім стимулом, який штовхнув мене на дорогу наук. Першою наукою, якій я віддався, був той розділ природничої історії, що зветься конхіологія. Батько часто ходив на берег моря в певні місця, оточені скелями, де під час штилю вода була прозорою, як дзеркало. Там він спостерігав за поведінкою морських істот, а коли йому траплялася гарна мушля, він одразу ніс її додому. Діти за своєю природою є наслідувачами, тож я мимовільно зробився конхіологом і, мабуть, довго працював би в цій галузі, якби раки, морська кропива і морські їжаки не породили в мені нехоті до цього заняття. Я покинув природничу історію і зайнявся фізикою.

Батько, якому потрібен був майстер для заміни, ремонту чи копіювання інструментів, які йому присилали з Англії, навчив цьому ремеслу одного каноніра, якого природа нагородила відповідними здібностями. Я мало не цілими днями просиджував у того навченого механіка, допомагаючи йому в роботі. Я там багато чого навчився, але що з того, якщо мені не вистачало найпершого і найголовнішого: я не вмів ані читати, ані писати. І хоч мені вже мало виповнитися вісім років, мій батько продовжував повторювати, що буде цілком достатньо, якщо я навчуся підписувати своє ім’я і танцювати сарабанду. Жив тоді в Сеуті один немолодий вже священик, вигнаний внаслідок якоїсь інтриґи з монастиря. Усі дуже його шанували. Він часто приходив відвідати нас. Поштивий пастир, бачачи мою занедбаність, переконав мого батька, що мене треба навчити принаймні основам релігії, і сам вирішив узятися за це завдання. Батько погодився, і отець Ансельм під цим приводом навчив мене читати, писати і рахувати. Я домігся великих успіхів, особливо в арифметиці, в якій невдовзі перевершив мого вчителя.

У цей спосіб я дожив до дванадцяти років і, як на мій вік, мав уже достатньо знань, однак остерігався, щоб не показувати їх батькові, а якщо часом забувався, то він суворо дивився на мене, говорячи:

– Навчайся сарабанди, сину мій, навчайся сарабанди й покинь усі інші речі, які можуть лишень принести тобі нещастя.

Тоді моя мати давала мені знак, щоб я мовчав, і переводила розмову на інші теми.

Одного дня, під час обіду, коли мій батько знову переконував мене, щоб я присвятив себе Терпсихорі, ми побачили, як до нас зайшов чоловік приблизно тридцяти років, одягнений на французький штаб.

Він раз за разом вклонився нам разів із десять, після чого, прагнучи зробити пірует, штовхнув слугу з вазою, яка розбилася на друзки. Іспанець розсипався б у вибаченнях, проте чужоземець зовсім не збентежився. Він вибухнув сміхом, потім сповістив нам поганою іспанською мовою, що його звуть маркіз де Фоленкур, що він був вимушений покинути Францію, бо вбив на дуелі людину, і що він просить нас дати йому притулок, поки його справа не буде вирішена.

Фоленкур ще не закінчив свого монологу, як батько раптом підхопився з-за столу й сказав:

– Сеньйоре маркізе, ти саме та людина, яку я вже давно виглядаю. Вважай мій дім своїм власним, командуй тут, як тобі заманеться, а взамін за це не відмовляйся трохи зайнятися вихованням мого сина. Якщо він з часом стане дещо схожим на тебе, то ти зробиш мене найщасливішим із батьків.

Якби Фоленкур міг відгадати ту приховану думку, яку мій батько пов’язував з цими словами, то він би, певно, щиро скривився; однак він сприйняв цю заяву буквально, здавався дуже нею задоволеним і подвоїв свою зухвалість, звернувши увагу на красу моєї матері й похилий вік мого батька, який, незважаючи на це, був щасливий і постійно ставив мені його за приклад.

Під кінець обіду батько запитав маркіза, чи він може навчити мене сарабанди. Замість відповіді мій учитель голосно розсміявся, а коли нарешті трошки втамував таку велику радість, то сповістив нам, що вже двадцять століть ніхто не танцює сарабанду, а лиш пасп’є і бурре. Кажучи це, він добув з кишені маленьку скрипочку, яку звичайно носять танцмейстери, і почав награвати мелодії тих двох танців. Коли він закінчив, батько поважно йому сказав:

– Сеньйоре маркізе, ти граєш на інструменті, який є чужим для людей шляхетного походження, і можна б думати, що ти за фахом учитель танців. Зрештою, це не має ніякого значення, а може, навіть завдяки цьому ти краще зможеш виправдати надії, які я на тебе покладаю. Прошу тебе, щоб ти від завтрашнього дня одразу ж зайнявся моїм сином і виховав його, як при французькому дворі.

Фоленкур визнав, що й справді сімейні нещастя примусили його якийсь час займатися ремеслом танцмейстера, але він все одно людина шляхетного походження, а тому здатний бути ментором юнака, який належить до знатної родини. Тому вирішили, що я від завтрашнього дня почну брати уроки танців і світських манер. Але поки я почну описувати той нещасний день, мушу вам переповісти розмову, яку того самого вечора мій батько мав із доном Кадансою, своїм тестем. Поки що вона мені ні разу не спадала на думку, але зараз я пригадав її всю, а ви, мабуть, захочете її вислухати.

Того дня цікавість затримала мене з моїм новим учителем, тому я не побіг на вулицю; я залишився вдома й, проходячи повз батьків кабінет, почув, як він, підвищивши голос, збуджено говорить тестю Кадансі:

– Останній раз застерігаю тебе, любий тестю: якщо ти не перестанеш таємниче себе поводити й висилати посланців вглиб Африки, то я змушений буду поскаржитись на тебе міністру.

– Але ж, зятю мій, – відповів Каданса, – якщо ти прагнеш вивідати таємницю, то можеш це зробити дуже просто. Моя мати походила з Ґомелесів, їх кров плине в жилах твого сина.

– Сеньйоре Каданса, – перебив його мій батько, – я тут командую від імені короля і не маю нічого спільного з Ґомелесами й усіма їхніми таємницями. Можеш бути певним, що я вже вранці повідомлю міністра про всю нашу розмову.

– А ти, – відповів Каданса, – можеш бути певен, що міністр заборонить тобі на майбутнє втручатися в наші справи.

На цьому розмова скінчилася. Таємниця Ґомелесів сильно займала мене всю решту дня й певну частину ночі, але наступного дня клятий Фоленкур дав мені перший урок танцю, який закінчився зовсім не так, як би цього хотів мій батько. Наслідком цього уроку було те, що я зміг нарешті віддатися моїм улюбленим математичним заняттям.

Коли Веласкес закінчував ці слова, кабаліст перервав його, сказавши, що він повинен поговорити з сестрою про деякі важливі речі. Ми розійшлися, і кожен пішов у свій бік.

День двадцять четвертий

Ми знову почали блукати по Альпухарі, нарешті зупинилися на спочинок і, повечерявши, попросили Веласкеса, щоб він продовжив розповідь про пригоди свого життя, що він охоче зробив.

Продовження історії Веласкеса

Мій батько хотів бути присутній на моєму першому уроці танцю і попросив, щоб моя мати також там була. Фоленкур, заохочений таким люб’язним прийомом, зовсім забув, що представився нам людиною шляхетного походження, і почав з гучної похвали хореографічному мистецтву, яке він називав своєю професією. Потім він звернув увагу, що я тримаю ноги носками всередину, і намагався витлумачити, що цей ганебний звичай зовсім не личить дворянину. Тому я розвернув пальці назовні й спробував ходити в такий спосіб, хоча мені й загрожувала втрата рівноваги. Фоленкур все ще не був задоволений і вимагав, щоб я ходив на пальцях. Нарешті, роздратувавшись, він схопив мене зі злістю за руку й, прагнучи підтягти ближче до себе, шарпнув так різко, що я, втративши рівновагу, впав на землю обличчям і сильно побився. Фоленкур, замість того, щоб вибачитися, несподівано розізлився й почав вживати слова, непристойність яких він міг би й сам оцінити, якби краще знав іспанську мову. Я ж звик до повсюдної ввічливості жителів Сеути і вважав, що не слід залишати безкарною таку зневагу. Тож я сміливо підійшов до танцмейстера й, схопивши його скрипочку, розбив її на друзки, заявивши, що не хочу ніяких уроків від такої погано вихованої людини. Батько не сказав на це ні слова, мовчки підвівся, взяв мене за руку, відвів у маленьку комірчину в кінці подвір’я й замкнув за мною двері, промовивши, що я вийду звідти тоді, коли до мене повернеться бажання танцювати.

Вихований у повній свободі, я спершу не міг звикнути до ув’язнення й довго гірко плакав. Весь у сльозах, я скерував погляд на єдине квадратне вікно, яке було в приміщенні, і почав рахувати шибки. Їх було двадцять шість у довжину й стільки ж у ширину. Я пригадав уроки арифметики отця Ансельма, чия наука не виходила за межі множення.

Я помножив кількість шибок у ширину на їх кількість у висоту й зі здивуванням побачив, що у мене вийшла справжня кількість шибок. Стихли мої схлипи й утамувався біль. Я повторив розрахунок, не враховуючи один, а потім два ряди квадратів, раз із вертикальних рядів, а потім з горизонтальних. Тоді я зрозумів, що множення – це просто багаторазове додавання і що поверхні можна вимірювати так само, як і довжини. Я повторив те саме на кам’яних плитах, якими була викладена моя комірчина, і цього разу результат повністю мене задовольнив. І тоді я вже не думав про плач, моє серце билося від радості; навіть сьогодні я не можу говорити про це без розчуленості.

Близько полудня мати принесла мені чорного хліба й глечик води. Зі сльозами в очах вона благала мене, щоб я змирився з батьковими бажаннями й розпочав уроки з Фоленкуром. Коли вона покінчила з умовляннями, я з ніжністю поцілував їй руку, а потім попросив, щоб вона прислала мені папір й олівець і не непокоїлася більше за мене, бо – що стосується мене – я не прагну ніяких змін. Мати пішла здивована й добула для мене жадані предмети. Тоді я з несказанним завзяттям віддався розрахункам, переконаний, що я мало не щохвилини роблю найважливіші відкриття, бо всі ті властивості чисел і справді були для мене істинними відкриттями, я ж бо досі не мав про них ніякого уявлення.

Тим часом мені почав докучати голод; я розломив хліб і побачив, що мати засунула в нього печене курча й шматок шинки. Ця ознака доброти збільшила мою радість, і я весело повернувся до розрахунків. Увечері мені принесли свічку, і я працював до пізньої ночі.

Наступного дня я поділив наполовину боки квадрату й побачив, що множення половини на половину дає в результаті чверть; далі я поділив ту саму сторону на три частини й отримав одну дев’яту; так я дістав перше уявлення про дроби. Щоб ще більше переконатися, я помножив два з половиною на два з половиною і отримав окрім квадрата двох ще й ряд з поверхнею два з чвертю.

У такий спосіб я щораз далі посував свої дослідження і виявив, що якщо помножити число саме на себе й піднести результат у квадрат, то отримаємо те саме, що й помноживши його тричі саме на себе.

Усі мої відкриття не були виражені алгебраїчно, бо я не мав про цю науку жодного уявлення. Я вигадав собі спеціальні знаки, взяті з квадрата мого вікна, які усе ж вражали своєю ясністю і приємним виглядом.

Врешті-решт, на шістнадцятий день, мати, прийшовши з обідом, сказала:

– Дороге дитя, я приношу тобі добру новину: виявилося, що Фоленкур – це дезертир, і твій батько, який ненавидить дезертирів, наказав посадити його на корабель і відіслати у Францію. Я сподіваюся, що ти незабаром вийдеш зі своєї в’язниці.

Я сприйняв ці слова з байдужістю, яка здивувала матір. Незабаром прийшов батько, підтвердив її слова й додав, що написав до своїх приятелів, Кассіні й Гюйґенса, попросивши прислати йому ноти й фігури танців, найбільш популярних у Парижі і в Лондоні. Зрештою, він і сам чудово пам’ятав те, як його брат Карлос обкручувався на п’яті, заходячи до салону, а він передовсім хотів навчити мене саме цього.

Говорячи це, мій батько помітив рулон паперу, який виглядав у мене з кишені, і взяв його в руки. Спочатку він сильно здивувався, побачивши безліч чисел, а особливо зовсім невідомі йому знаки. Я йому пояснив їх разом з усім тим, чим я займався. Здивування його зростало все більше, але я помітив, що йому це не було зовсім неприємне. Познайомившись з моїми розрахунками, він запитав:

– Сину мій, якби я до цього вікна, що має двадцять шість квадратів в усіх напрямках, додав два по лінії основи, прагнучи водночас зберегти форму квадрата, то скільки б усього було квадратів?

Я відповів, не вагаючись:

– Тоді по горизонталі й по вертикалі були б дві смуги, кожна з 52 квадратів, і ще в кутку маленький квадрат з чотирьох квадратиків, що прилягає до обох смуг.

Ці слова наповнили батька живою радістю, яку він, однак, намагався приховати, а потім сказав:

– Ну, а якби додати до основи вікна нескінченно вузьку лінію, то яким був би квадрат?

Я хвильку подумав і відповів:

– Тоді було б дві смуги, довжиною такі, як сторони вікна, але нескінченно вузькі, а щодо кутового квадрата, то він був би такий малий, що я ніяким чином не можу його собі уявити.

Тут батько упав на стілець, склав молитовно руки закотив очі вгору й сказав:

– Великий Боже, він сам відгадав закон бінома, і якщо я його не зупиню, то він відкриє все диференціальне числення.

Я злякався, бачачи, в якому стані мій батько, розв’язав йому галстук і почав гукати допомоги. Нарешті він прийшов до тями й притис мене до свого серця, говорячи:

– Дитя моє, кохане моє дитя, кинь ці підрахунки, вчися сарабанди, друже, вчися краще сарабанди.

Вже навіть і мови не було про якийсь арешт. Того самого вечора я обійшов навкруг мурів Сеути, весь час повторюючи: «Він відгадав закон бінома, він відгадав закон бінома». Можу сміливо визнати, що відтоді я з кожним днем домагався нових успіхів у математиці. Батько присягнувся, що ніколи не буде мене їй навчати, але одного дня я знайшов біля ліжка «Загальну арифметику» дона Ісаака Ньютона, і мені здається, що батько навмисне її там залишив. Часом я виявляв також, що двері в бібліотеку відкриті, і одразу користався цією можливістю.

Проте іноді батько повертався до колишніх своїх намірів, хотів знову робити з мене світську людину й наказував мені обкручуватися на п’яті, заходячи до кімнати. Сам він наспівував якусь арію, вдаючи, що не помічає моїх незграбних рухів, після чого заливався слізьми, повторюючи:

– Дитино моя, Господь Бог не створив тебе нахабою, твої дні будуть не щасливішими за мої.

Через п’ять років після моєї пригоди з Фоленкуром мати моя завагітніла й народила доньку, яку назвали Бланкою в пам’ять прекрасної, хоча й надто легковажної герцоґині Веласкес. І хоча та сеньйора заборонила моєму батькові писати їй, однак годилося сповістити її про народження доньки. Незабаром прийшла відповідь, яка роз’ятрила давні рани, але батько вже сильно постарів, і вік притупив у нього свіжість почуттів.

Після цього пройшло десять років, одноманітності яких не порушила жодна подія. Моє життя й життя мого батька робили приємнішим лише нові знання, які з кожним днем збагачували наш розум. Батько навіть відмовився від давнього способу впливати на моє життя. По суті, я не від нього навчався математиці, він-бо докладав усіх зусиль, щоб я вмів танцювати сарабанду, тому він не мав причин картати себе і з задоволенням, без найменших докорів совісті віддавався розмовам зі мною, особливо на теми точних наук. Ці розмови найчастіше посилювали мою старанність і подвоювали запал, але водночас – як я вам вже казав, – поглинаючи всю мою увагу, породжували в мені схильність до розсіяності. Такий стан мені часом дорого обходився: одного дня – про що я незабаром розкажу вам, – вийшовши з Сеути, я сам не знаю яким чином опинився серед арабів.

Сестра моя тим часом з дня на день ставала все прекраснішою і привабливішою, і нічого б нам не бракувало для щастя, якби ми могли вберегти нашу матір, але рік тому невблаганна хвороба вирвала її з наших обіймів. Батько прийняв тоді до свого дому сестру покійної дружини, донью Антонію де Понерас, двадцятирічну жінку, яка шість місяців тому стала вдовою. Вона була від другого шлюбу мого діда. Дон Каданса, видавши доньку заміж, відчув себе раптом самотнім і вирішив повторно одружитися, але через шість років втратив і другу дружину, яка народила дівчинку на п’ять років молодшу за мене. Коли вона виросла, то вийшла заміж за такого собі сеньйора де Понерас, який номер через рік після шлюбу.

Моя молода й гарна тітка в’їхала в покої матері й зайнялася управлінням усім домом. Особливо вона піклувалася про мене й принаймні двадцять разів на день заходила до мене в кімнату, запитуючи, чи не хочу я шоколаду, лимонаду чи чогось подібного.

Ці відвідини часто були для мене дуже неприємними, бо переривали мої підрахунки. Якщо, бува, донья Антонія не переривала моєї роботи, то це робила її служниця. То була дівчина такого ж віку, як і її пані, з таким же характером, і звалася Маріка.

Невдовзі я помітив, що моя сестра зовсім не любить ані пані, ані її служниці. Я в цьому плані поділяв її почуття, причиною чого з мого боку була роздратованість надокучливістю цих жінок. Їм, щоправда, не завжди вдавалося перешкодити мені, бо я мав звичку, коли хтось із них заходив, підставляти умовні величини, і лише коли знову залишався сам, повертався до своїх обчислень.

Одного дня, коли я був зайнятий пошуком якогось логарифма, Антонія увійшла в мою кімнату й сіла поряд зі мною в кріслі біля столу. Вона почала скаржитися на спеку, зняла з пліч хустку, склала її й повісила на спинці свого крісла. Побачивши, що цього разу збирається на довші посиденьки, я перервав свої обчислення на четвертій середній пропорціональній і замислився над природою логарифмів і над нечуваною працею, якої вимагало укладення таблиць від знаменитого барона Непера. Тоді Антонія, прагнучи перешкодити мені, підвелася, закрила мені очі руками й сказала:

– А тепер спробуємо, чи зможеш ти продовжити рахування, сеньйоре геометре.

Слова тітки видалися мені справжнім викликом. Оскільки останнім часом я багато займався логарифмічними таблицями й знав їх, як то кажуть, напам’ять, то мені прийшла в голову думка розкласти на три співмножники число, логарифм якого я шукав. Я знайшов три таких, логарифми яких знав, потім чимшвидше додав їх і раптом, вирвавшись з рук Антони, написав весь логарифм до десятої цифри. Антонія від цього сильно розгнівалась і вийшла з кімнати, обурено промовивши:

– Ну які ж дурні ці геометри!

Можливо, вона цим хотіла сказати, що мій метод не можна було б застосувати до простих чисел, бо вони діляться тільки на одиницю. В цьому відношенні вона мала рацію, і все ж мій метод був оригінальний, і я напевно не заслужив, щоб мене називали дурнем. Невдовзі після цього прийшла її служниця, Маріка, яка теж збиралася позагравати зі мною, але я був такий роздратований словами її пані, що відправив її без жодних церемоній.

Тепер я наближаюся до тієї епохи мого життя, коли я дав своїм думкам новий напрямок і скерував їх усі до однієї мети. У житті кожного вченого можна виділити таку хвилину, коли він, сильно вражений істинністю якогось принципу, починає досліджувати його наслідки й застосування і розвиває його в упорядковану систему. Тоді він подвоює рішучість і зусилля, вертається до вихідного пункту й надолужує недоліки первинних понять. Розглядає окремо кожне положення, аналізує його з усіх сторін, потім усі їх поєднує і впорядковує. Якщо йому навіть не вдасться вибудувати систему або переконатися в істинності відкритого принципу, то, в кожному разі, він стає розумніший, ніж тоді, коли приступав до роботи, і набуває певних знань, про існування яких до цього часу зовсім не думав. Тож настала й для мене хвилина побудови системи, а обставина, яка підштовхнула мене до цього, була такою:

Одного вечора, коли я після вечері завершував вирішення дуже складної задачі в галузі диференціального числення, я побачив, як у кімнату заходить тітка Антонія в одній тільки сорочці.

– Племінничку, – сказала вона мені, – світло в твоїй кімнаті не дає мені заснути, а оскільки математика є такою привабливою наукою, то я хочу, щоб ти й мене навчив.

Не маючи нічого кращого до роботи, я скорився проханню тітки. Узяв дошку й пояснив їй дві аксіоми Евкліда; мав би вже перейти до третьої, коли раптом Антонія, вирвавши в мене дошку, вигукнула:

– Незносний педанте, невже математика досі не навчила тебе, звідки на світі беруться діти?

Спочатку ці слова видалися мені недоречними, але коли я краще замислився, то з’явилася думка, що вона, мабуть, хотіла запитати мене про загальну формулу, яка б відповідала всім способам розмноження, уживаним у природі, починаючи від кедра – аж до лишайників, і від кита – до організмів, видимих тільки в мікроскоп. Водночас я пригадав собі зауваження, які я робив стосовно розмаїтості рівнів розумового розвитку у тварин, причини якої я вбачав у різних способах розмноження, у відмінностях умов розвитку зародка і в відмінностях виховання. Ця розмаїтість рівнів розумового розвитку, яка виражається зростаючими чи спадаючими рядами, знову привела мене на терени математики. Одне слово, я напав на думку відшукання формули, яка для всього тваринного царства окреслила б дії одного й того ж різновиду, але різної цінності. Моя уява розгорілася, я вважав, що зможу визначити геометричне місце й межі кожного з наших понять і кожної зумовленої цими поняттями дії, тобто, точніше кажучи, застосувати математичні методи до всієї системи природи. Роз’ятрений напливом думок, я відчув потребу подихати свіжим повітрям, тому вибіг на оборонні вали й три рази оббіг їх, сам не знаючи, що я роблю.

Нарешті я дещо заспокоївся; день починав уже світати, я захотів занотувати деякі висновки і, пишучи на ходу, направився в бік дому, а радше мав враження, що вертаюся дорогою додому. Сталося, однак, інакше: замість піти праворуч від висунутого вперед бастіону, я пішов ліворуч і через хвіртку для вилазок вийшов у рів. Денне світло було ще слабеньким, і я ледь бачив, що пишу. Тому я прагнув чимшвидше повернутися додому й прискорив свої кроки, все ще думаючи, що йду в правильному напрямку, однак насправді я йшов по ескарпу для транспортування гармат під час вилазки і знаходився вже за межами фортеці.

Незважаючи на це, я зовсім не помічав своєї помилки; не звертаючи уваги на те, що мене оточувало, я весь час біг, щось базграючи на табличках, і щораз більше віддалявся від міста. Врешті-решт, втомившись, я сів і повністю віддався своїм підрахункам.

Через якийсь час я підняв очі й побачив, що знаходжуся серед арабів; оскільки я трохи знаю їхню мову, досить поширену в Сеуті, то сказав їм, хто я такий, і попросив, щоб мене відвели до мого батька, який тут же виплатить їм добрий викуп. Слово «викуп» завжди приємно звучить для арабських вух; ті, що оточували мене, обернулися з усмішками до начальника, неначе очікуючи від нього відповіді, яка обіцяла їм солідну вигоду.

Шейх довго стояв, замислившись, і поважно гладив свою бороду, а потім сказав:

– Слухай, молодий назарею, ми знаємо твого батька як богобоязливого чоловіка; чули ми також різні речі про тебе. Кажуть, що ти такий же добрий, як твій батько, але що Господь Бог позбавив тебе певної частини твого розуму. Хай це тебе ніяким чином не непокоїть. Бог великий і дає людям або відбирає в них розум по своїй волі. Безумці – це живий доказ божественної могутності й ницості людського розуму. Безумці, не знаючи ані зла, ані добра, являють нам, окрім того, давній стан невинності людини. Вони є першим ступенем святості. Ми їх називаємо марабутами, як і наших святих. Усе це лежить в основах нашої віри; тому ми согрішили б, вимагаючи за тебе викупу. Ми відведемо тебе до першого іспанського форпосту з усією пошаною і почестями, які належаться подібним тобі людям.

Признаюся вам, що слова шейха збентежили мене найвищою мірою.

– Як це, – сказав я сам собі, – то я для того йшов слідом за Локком і Ньютоном до крайніх меж людського пізнання й зробив кілька впевнених кроків у безоднях метафізики, перевіряючи основи першого обчисленнями другого, щоб мене потім узяли за безумця? Причислили до категорії істот, які навряд чи й належать до людського роду? Хай чорти беруть диференціальне числення й будь-яке інтегрування, з якими я пов’язував усю мою славу!

З цими словами я схопив таблички й розбив їх на дрібні шматочки; потім, роздосадуваний ще більше, вигукнув:

– Ах, батьку мій, ти справді мав слушність, коли хотів навчати мене сарабанді й усім зухвальствам, які тільки люди зуміли вигадати!

Після чого став мимовільно наслідувати деякі рухи сарабанди, як це звичайно робив мій батько, коли пригадував собі давні нещастя.

Тим часом араби, бачачи, що я потовк таблички, на яких щойно так старанно писав, і що почав танцювати, стали кричати з пошаною і жалістю:

– Хвала Богові! Бог великий! Хамдуллах! Аллах керім!

Після чого взяли мене лагідно за руки й відвели до першого іспанського форпосту.

Коли Веласкес дійшов до цього місця, він видався нам дуже пригніченим і розсіяним, тож побачивши, що йому далі важко буде розповідати, ми попросили, щоб решту він відклав на наступний день.