Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"
Автор книги: Ян Потоцкий
Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении
Текущая страница: 27 (всего у книги 47 страниц)
– Я хотіла, сеньйоре, сказати тобі кілька слів. Спершу прошу тебе відповісти мені, навіщо ти написав усі ті дурниці й чому ти, щоб віддати мені листа, скористався отим чоловіком, нахабство якого, як тобі відомо, уже один раз мені не сподобалося?
– Не стану заперечувати, – відповів я, – що це я написав цього листа, але я зовсім не мав наміру вручати його тобі. Я написав його виключно для власного задоволення і сховав у шухляду, з якої його викрав той паскудник Бускерос, що постійно переслідує мене, наче злий дух, від часу мого приїзду в Мадрид.
Інеса почала сміятися і прочитала мій лист з виразом задоволення на обличчі.
– Значить, тебе звуть Лопес Суарес? Чи ти, сеньйоре, може, є родичем отого багатого Суареса, неґоціанта з Кадикса?
Я відповів, що я його єдиний син. Інеса заговорила про щось зовсім інше і рушила до своєї карети. Перш ніж сісти в неї, вона сказала:
– Не годиться, щоб я зберігала у себе подібні дурнички; віддаю їх тобі, але з умовою, щоб ти їх не загубив. Можливо, я ще ними колись поцікавлюся.
Віддаючи мені листа, Інеса злегка потиснула мою руку.
Досі ні одна жінка не стискала мені руку. Щоправда, мені траплялися такі приклади в романах, але читаючи, я не міг належним чином уявити собі ту насолоду, яку приносить таке стискання. Я був захоплений цим способом вираження почуттів і повернувся додому переконаний, що я – найщасливіший серед людей.
Наступного дня Бускерос знову зробив мені честь, прийшовши до мене на обід.
– Ну, то що, – сказав він, – лист дійшов за призначенням? Бачу по твоєму обличчю, сеньйоре, що він справив відповідне враження.
Я повинен був визнати, що відчуваю до нього з цього приводу певну вдячність.
Під вечір я пішов до Буен-Ретіро. Біля самого входу помітив Інесу, яка йшла на п’ятдесят кроків попереду. Вона була сама, один тільки слуга йшов за нею на певній відстані. Вона озирнулася, пішла далі, випустила з рук віяло. Я чимшвидше подав їй його. Вона прийняла згубу із вдячною посмішкою і сказала:
– Я обіцяла тобі, сеньйоре, солідну нагороду щоразу, коли ти повертатимеш мені якийсь загублений предмет. Сядьмо на отій лавочці, щоб обдумати цю важливу справу.
Вона підвела мене до тієї самої лавочки, на якій я учора побачив її, і продовжила:
– Коли ти приніс мені загублений портрет, то довідався, що на ньому зображений мій брат. Про що ти зараз хочеш дізнатися?
– Ах, сеньйоро, – відповів я, – я прагну дізнатися, хто ти і як тебе звуть.
– Отож послухай, сеньйоре, – сказала Інеса, – ти міг подумати, що мене осліпили твої багатства, але перестанеш так думати, коли почуєш, що я – донька чоловіка настільки ж багатого, як і твій батько, а саме банкіра Моро.
– Боже милосердний! – вигукнув я. – Я не вірю своїм вухам! Ах, сеньйоро, я найнещасливіший з людей, мені не можна й думати про тебе під загрозою прокляття мого батька, мого діда і мого прадіда Іньїґо Суареса, який, обпливши багато морів, заснував торговий дім у Кадиксі. Тепер мені залишається тільки померти!
У цю мить голова дона Бускероса простромилася крізь густий живопліт, біля якого стояла лавка, і, опинившись між мною і Інесою, сказала:
– Не вір йому, сеньйоро, він так завжди говорить, коли хоче когось позбутися. Недавно, зовсім не дбаючи про знайомство зі мною, він доводив, що батько заборонив йому знатися з дворянами; тепер він боїться образити свого прадіда Іньїґо Суареса, який, обпливши багато морів, заснував торговий дім у Кадиксі. Не падай духом, сеньйоро. Ці маленькі крези завжди з трудом потрапляють на гачок, але рано чи пізно настає і їхня черга.
Інеса підвелася і з найглибшим обуренням рушила до своєї карети.
Коли циган дійшов до цього місця у своїй розповіді, його перервали, і ми вже того дня його не бачили.
День тридцять п'ятий
Сівши на коней, ми знову вирушили в гори і десь через годину зустріли Вічного Жида. Він зайняв своє звичне місце між мною і Веласкесом і так продовжив розповідь про свої пригоди:
Продовження історії Вічного Жида
Наступної ночі поштивий Херемон прийняв нас зі своєю звичною добротою і так почав свою розповідь:
– Велика кількість предметів, про які я вам учора розповідав, не дала мені змоги поговорити про загальноприйнятий у нас догмат, який, однак, є ще популярнішим серед греків завдяки тому розголосу, якого йому надав Платон. Я маю на думці віру в Слово, тобто в божественну мудрість, яку ми називаємо часом Мандером, часом Метом, а часом Тотом, тобто переконанням.
Є ще й інший догмат, про який я повинен вам сказати і який був введений одним з трьох Тотів, котрий звався Трисмеґістом, тобто тричі великим, оскільки він уявляв собі божество поділеним на три великі сили, а саме на самого Бога, якого він назвав Отцем, потім на Слово і на Духа.
Ось такими є наші догмати. Щодо заповідей, то вони такі ж чисті, особливо для нас, жерців. Дні нашого життя заповнені чеснотами, постом і молитвами.
Рослинна їжа, яку ми споживаємо, не розпалює в нас кров і дозволяє нам легше долати наші пристрасті. Жерці Апіса уникають будь-яких стосунків з жінками.
Ось така сьогодні наша релігія. Вона відійшла від давньої в багатьох важливих пунктах, особливо в тому, що стосується метемпсихозу, який сьогодні має небагато прихильників, хоча сімсот років тому, коли Піфагор відвідував нашу країну, віра в метемпсихоз була загальноприйнятою. Наша давня міфологія часто також згадує планетарних богів, так званих правителів, хоча сьогодні лише деякі укладачі гороскопів дотримуються цього вчення. Я вже вам казав, що релігії, як і всі інші речі на світі, змінюються.
Мені залишилося розповісти вам про наші святі містерії; скоро ви про все дізнаєтесь. Але відразу можете бути певні, що навіть якби ви були втаємничені, то не стали б від цього мудрішими щодо основ нашої міфології. Відкрийте історика Геродота, він належав до втаємничених і на кожному кроці хвалиться цим, а однак походження грецьких богів він досліджував як такий, котрий не має стосовно цього глибшого уявлення, ніж усі інші люди. Те, що він називає святою мовою, не мало ніякого зв’язку з історією. Це були, як казали римляни, турпілоквенції, тобто безсоромні висловлювання. Кожен новий адепт повинен був вислухати оповідання, яке ображало загальноприйняту пристойність. В Елевсині розповідали про Баубо, яка приймала у себе Цереру, у Фригії – про любовні пригоди Діоніса. Ми тут у Єгипті віримо, що ця безсоромність є символом, який означає нікчемність сутності матерії, і більше нічого про це не знаємо.
Один знаменитий колишній консул по імені Цицерон останнім часом написав книжку про природу богів. Там він визнає, що не знає, звідки Італія взяла свою віру, а він же був авгуром і в силу цього знав усі таємниці тосканської релігії. Незнання, яке пробивається в усіх творах втаємничених письменників, доводить вам, що втаємничення аж ніяк не зробило б вас мудрішими в плані основ нашої релігії. У кожному разі, містерії сягають надто відлеглих епох. Можна бачити урочисту процесію на честь Озириса на барельєфі Озимандії. Вшанування Апіса і Мневіса ввів у Єгипті Вакх більш ніж три тисячі років тому.
Втаємничення не кидає ніякого світла ані на початок віри, ані на історію богів, ані навіть на думку, сховану в символах, однак впровадження містерій потрібне було людському роду. Людина, яка знала за собою якийсь великий гріх або заплямила свої руки вбивством – постає перед жерцями містерій, визнає свою провину й іде після цього очищеною за допомогою води. Перед встановленням цього рятівного звичаю суспільство відпихало від себе людей, які не могли підступитися до олтарів, а ті потім з розпачу ставали розбійниками.
В містеріях Мітри подають адептові хліб і вино і називають це причащання євхаристією. Грішник, замирившись з Богом, починає нове життя, більш чесне, ніж те, яке вів до цього.
Тут я перебив Вічного Жида, зауваживши йому, що мені здавалося, ніби євхаристія належить виключно християнській релігії. Тоді втрутився Веласкес і сказав:
– Вибач мені, але слова Вічного Жида цілком узгоджуються з тим, що я сам читав у писаннях святого Юстина Мученика, який навіть додає, що злі духи через злостивість свою дочасно впровадили обряд, який був призначений лише для християн. Тому, сеньйоре Жиде, розповідай далі.
– Містерія, – сказав Херемон, – мала ще один спільний для всіх обряд. Коли якийсь бог помирає, його ховають, плачуть над ним кілька днів, після чого бог на радість усім воскресає. Дехто вважає, що цей символ представляє сонце, але в цілому панує переконання, що йдеться про зерна, довірені землі.
– Оце і все, юний ізраїльтянине, – додав жрець, – що я можу тобі розповісти про наші догмати й обряди. Так що ти бачиш, що ми зовсім не є ідолопоклонниками, як нам часто закидали ваші пророки, але признаюся тобі: мені здається, що невдовзі ані моєї, ані твоєї релігії вже людству не вистачить. Якщо озирнутися довкруж, то всюди бачимо якийсь неспокій і потяг до новизни.
В Палестині люди натовпами виходять у пустелю, щоб слухати нового пророка, який хрестить водою з Йордану. А тут ми бачимо терапевтів, або магів-цілителів, які до нашої віри домішують віру персів. Світловолосий Аполлоній мандрує з міста до міста, вдаючи з себе Піфагора; шахраї видають себе за жерців Ізиди, богині давно вже ніхто не поклоняється, храми її опустіли, і не димлять вже кадила на її олтарях.
Коли Вічний Жид промовив ці слова, він помітив, що ми наближаємося до місця ночівлі, і пропав десь в ущелині.
Я відвів набік герцоґа Веласкеса й сказав:
– Дозволь запитати тебе, що ти думаєш про речі, які нам розповідає Вічний Жид. Я гадаю, що нам не слід слухати всього, бо більша частина цих речей суперечить вірі, яку ми визнаємо.
– Сеньйоре Альфонсе, – відповів Веласкес, – твоя побожність робить тобі честь в очах кожної мислячої людини. Моя віра, насмілюся твердити, є більш просвіченою від твоєї, хоча також гаряча й чиста. Найкращий доказ цього маєш у моїй системі, про яку я вже кілька разів згадував і яка є лише рядом спостережень над божеством і його нескінченною мудрістю. Тому я гадаю, сеньйоре Альфонсе, що те, що я спокійно слухаю, ти також можеш слухати з чистою совістю.
Відповідь Веласкеса повністю заспокоїла мене, а ввечері циган, маючи вільний час, знову розповідав про свої пригоди.
Продовження історії ватажка циган
Молодий Суарес, розповівши мені про свою сумну пригоду в парку Буен-Ретіро, не міг опиратися сну, який його зморив, тому я дав йому спокій; проте наступної ночі, коли я знову прийшов сидіти з ним, то попросив його, аби він задовольнив мою цікавість щодо дальших подій, а він зробив це так:
Продовження історії Лопеса Суареса
Мене переповнювало кохання до Інеси і, як можеш здогадатися, обурення на Бускероса. А однак наступного дня цей нестерпний нахаба з’явився разом із супницею. Заспокоївши перший голод, він сказав:
– Я розумію, сеньйоре дон Лопес, що в твоєму віці ти не маєш бажання одружуватись; це недоречність, яку ми й без того завжди робимо надто рано. Однак мені здалося дивним, що ти в якості відмовки подаєш молодій дівчині побоювання розгнівати свого прадіда Іньїґо Суареса, який, обпливши багато морів, заснував торговий дім у Кадиксі. Твоє щастя, дон Лопес, що я зумів якось усе це владнати.
– Сеньйоре дон Роке, – відповів я, – додай, будь ласка, ще одну послугу до всіх тих, які ти мені вже зробив: не ходи сьогодні увечері до Буен-Ретіро. Я переконаний, що прекрасна Інеса аж ніяк туди не прийде, а якщо я навіть там її застану, вона й слова не схоче мені сказати. Проте я все одно мушу сісти на тій самій лавці, на якій бачив її вчора увечері, і там оплакати моє нещастя й достатнім чином побідкатися.
Дон Роке, набравши сердитого вигляду, сказав:
– Сеньйоре дон Лопес, слова, з якими ти до мене звернувся, мають у собі щось дуже образливе і можуть навести мене на думку, що моя відданість не мала щастя припасти тобі до смаку. Я, щоправда, міг би заощадити собі труду й дозволити тобі самому оплакувати твоє нещастя, але ж прекрасна Інеса може прийти, а якщо мене там не буде, хто ж тоді залагодить усі твої неподобства? Ні, сеньйоре дон Лопес, я надто відданий тобі, аби тебе послухатись.
Дон Роке вийшов одразу після обіду, а я перечекав спеку й подався дорогою до Буен-Ретіро, але спершу сховався на якийсь час у своїй крамничці. Незабаром з’явився Бускерос, пішов шукати мене до Буен-Ретіро і, не знайшовши, повернувся й подався, як я гадав, у бік Прадо. Тоді я покинув свій сховок і пішов у ті місця, де пережив уже стільки насолод і неприємностей. Сів на лавці й почав гірко плакати.
Раптом я відчув, що хтось штовхає мене в плече. Я подумав, що це Бускерос, і сердито обернувся, але побачив Інесу, яка посміхалася з ангельським очаруванням. Вона сіла обіч мене, звеліла своїй товаришці відійти й звернулася до мене з такими словами:
– Любий Суаресе, я вчора розгнівалася на тебе, бо не зрозуміла, чому ти говорив мені про свого діда й прадіда, але трошки попитавши, дізналася, що вже майже сто років ваш дім не хоче мати ніяких стосунків із нашим, причому зовсім з якихось пустих, як вважають, приводів.
Якщо, однак, з твого боку з’явилися певні труднощі, то й мені їх не бракує. Мій батько вже віддавна вирішив мою долю і тепер боїться, щоб у мене не з’явилися якісь плани на майбутнє, які суперечать його намірам. Тому він не хоче, щоб я часто виходила з дому, і забороняє мені бувати на Прадо і в театрі. Але оскільки я все ж мушу час від часу дихати свіжим повітрям, то він мені дозволяє приїздити сюди з дуеньєю, і то лиш тому, що сюди мало хто приходить, тому він може бути за мене цілком спокійний.
Моїм майбутнім чоловіком є певний неаполітанський вельможа по імені герцоґ Санта-Маура. Мені здається, він прагне тільки мого маєтку, щоб підправити свій. Я завжди відчувала нездоланну огиду до цього шлюбу, і це почуття ще й посилилося після того, як я познайомилася з тобою. Мій батько – невблаганна людина, однак сеньйора Авалос, його наймолодша сестра, має на нього великий вплив. Кохана тітка дуже прив’язана до мене, а неаполітанського герцоґа терпіти не може. Я їй розповідала про тебе, вона хоче познайомитися з тобою, проведи мене до моєї карети, а біля воріт парку ти зустрінеш одного зі слуг сеньйори Авалос, який тебе відведе до неї.
Слова чарівної Інеси переповнили мене радістю, і тисячі чарівних надій оповили мою душу. Я відвів Інесу до карети, після чого вирушив до її тітки. На щастя, я сподобався сеньйорі Авалос; відтоді я навідував її щодня об одній і тій же годині і завжди заставав у неї її прекрасну племінницю.
Моє щастя тривало шість днів. На сьомий день я дізнався про приїзд герцоґа Санта-Маури. Сеньйора Авалос радила мені не падати духом, а служниця з її дому віддала мені листа такого змісту:
Інеса Моро до Лопеса Суареса
Ненависний чоловік, якому мене призначено, прибув до Мадрида, його почет заповнив весь наш дім. Мені дозволили перебратися вглиб помешкання; одне з моїх вікон виходить на вулицю Авґустинців. Воно не дуже високо, ми зможемо кілька хвилин порозмовляти одне з одним. Я мушу повідомити тебе про деякі важливі для нас справи. Прийди, як тільки стемніє.
Лист я отримав о п’ятій, сонце заходило о дев’ятій, тож у мене залишалося ще чотири години, з якими я не знав, що зробити. Вирішив податися до Буен-Ретіро. Бачачи ті місця, я завжди западав у солодкі мрії, в яких, навіть не усвідомлюючи цього, проводив довгі години. Я вже пройшовся кілька разів по парку, коли побачив здалеку Бускероса, який якраз заходив. Спершу я вирішив вилізти на розлогий дуб, який ріс поблизу, але мені забракло сил, тому я зліз на землю, всівся на лавці й хоробро чекав ворога.
Дон Роке, як завжди, задоволений собою, зі звичною безцеремонністю наблизився до мене й сказав:
– Ну, то що, сеньйоре дон Лопес? Здається мені, що прекрасна Інеса Моро примусить нарешті злагідніти твого прадіда Іньїґо Суареса, який, обпливши багато морів, заснував торговий дім у Кадиксі. Ти не відповідаєш мені, сеньйоре дон Лопес? Ну, добре, якщо ти вирішив мовчати, я присяду тут біля тебе й розповім тобі свою історію, з якої ти дізнаєшся про не одну дивовижну пригоду.
Я вирішив спокійно сприймати нахабу аж до заходу сонця, тому дозволив йому говорити, і дон Роке почав так:
Історія дона Роке Бускероса
Я – єдиний син дона Бласа Бускероса, наймолодшого сина наймолодшого брата іншого Бускероса, який також походив з молодшої лінії. Мій батько мав честь служити королю протягом тридцяти років як альферес, тобто хорунжий, в піхотному полку; бачачи, однак, що, незважаючи на всі зусилля, ніколи не дослужиться до звання підпоручика, він покинув службу й оселився в містечку Аласуелос, де одружився з молодою дворянкою, дядько якої, канонік, залишив їй шістсот піастрів довічної ренти. Я – єдиний плід цього шлюбу, який тривав недовго, бо мій батько помер, коли я мав вісім років.
Так я залишився на утриманні матері, яка, однак, мало дбала про мене і оскільки була, мабуть, переконана, що діти повинні багато рухатися, дозволяла мені від ранку до вечора бігати по вулицях, анітрохи про мене не турбуючись. Іншим дітям мого віку не дозволяли виходити, коли їм заманеться, тому це я їх найчастіше відвідував. Їхні батьки звикли до моїх відвідин і врешті-решт зовсім перестали звертати на мене увагу. Завдяки цьому я міг будь-коли заходити в усі доми нашого містечка.
Оскільки я по природі спостережливий, то з цікавістю приглядався до всіх особливостей домашнього господарства у кожному домі, а потім розповідав своїй матері, яка вислуховувала все це з великим задоволенням. Мушу навіть визнати, що саме її мудрим порадам я завдячую своїм щасливим талантом встрявати в чужі справи, хоча зазвичай не маю від цього ніякої користі для себе. Якийсь час я думав, що справлю матері велику приємність, якщо розповідатиму сусідам про те, що у нас діється. Тому щоразу, коли хтось нас відвідував чи коли вона з кимось поговорила, я одразу біг повідомити про це все місто. Однак такий розголос якось не припав їй до смаку, і невдовзі добра прочуханка навчила мене, що слід тільки приносити новини, а не виносити їх з дому.
Минув якийсь час, і я помітив, що люди починають таїтися від мене. Мене це дуже зачепило, і перешкоди, які мені створювали, ще більше розпалили мою цікавість. Я вигадував тисячі способів, аби тільки мати можливість зазирнути всередину їхнього житла, а ті будинки, з яких складалося наше містечко, сприяли моїм намірам. Стелі були з погано підігнаних дощок, тож я ночами діставався на горища, робив свердлом дірки й не раз таким чином підслуховував важливі домашні таємниці. Тоді я біг до матері, все їй розповідав, вона ж повторювала новини сусідам, але завжди кожному окремо.
Люди здогадувались, що то я приношу своїй матері всі ці новини, і з кожним днем усе більше не терпіли мене. Усі доми були для мене закриті, зате відкриті були всі шпари; скулившись десь на горищі, я перебував серед своїх співгромадян, обходячись без їхнього запрошення. Вони приймали мене мимоволі й усупереч своєму бажанню; я жив у їхніх домах, як щур, навіть закрадався до спіжарень і, по можливості, куштував їхні припаси.
Коли мені виповнилося вісімнадцять, мати сказала мені, що вже час, аби вибрати собі якесь заняття. Я вже віддавна зробив цей вибір: я вирішив стати юристом, аби в такий спосіб мати можливість пізнавати родинні таємниці і втручатися в їхні справи. Мій намір був схвалений, і мене відправили вчитися до Саламанки.
Яка ж величезна різниця між великим містом і містечком, де я вперше узрів денне світло! Яке ж широке поле для моєї цікавості, але водночас скільки ж нових перешкод! Будинки мали по кілька поверхів, щільно замикалися на ніч, і немовби на зло, мешканці другого й третього поверхів відчиняли на всю ніч вікна для свіжого повітря. Я з першого погляду зрозумів, що сам нічого не втну і що мені слід підібрати собі товаришів, здатних підтримати мене в таких небезпечних справах.
Я почав вчащати на лекції права і протягом цього часу вивчав характери своїх однокашників, щоб не довіритись їм надто легковажно. Нарешті я знайшов чотирьох, про яких думав, що вони мають необхідні якості, тож я зібрав їх, і спершу ми ходили вулицями, не надто сильно галасуючи; нарешті, вирішивши, що вони достатньо підготовані, я сказав їм:
– Дорогі друзі, чи не дивує вас та сміливість, з якою жителі Саламанки залишають вікна відчиненими на цілу ніч? Невже тільки тому, що вони знеслися над нашими головами на висоту двадцяти ліктів, їм має бути дозволено глузувати зі студентів університетів? їх сон кривдить нас, їх спокій мучить нас. Я вирішив спершу з’ясувати, що там у них діється, а потім показати їм, на що ми здатні.
Ці слова зустріли оплесками, хоча й не знали поки що моїх намірів. Тоді я висловився ясніше:
– Любі друзі, – сказав я, – спершу треба добути драбину заввишки принаймні п’ятнадцять ліктів. Троє з вас, загорнувшись у плащі, легко зможуть нести її, вони муситимуть лиш спокійно йти один за другим, вибираючи менш освітлений бік вулиці, й тримати драбину ближче до стіни. Коли ми схочемо використати драбину, то зіпремо її об вікно, один видряпається на висоту потрібного поверху, а інші відійдуть на певну відстань і стежитимуть, чи немає небезпеки. Здобувши відомості про те, що діється у вищих сферах, ми вирішимо, що нам робити далі.
Усі одностайно схвалили мої наміри. Я замовив легку, але міцну драбину, і як тільки вона була готова, ми образу приступили до діла. Я вибрав будинок пристойного вигляду, у якого вікна були не дуже високо. Ми приставили драбину, і я вибрався на таку висоту, щоб зсередини можна було бачити тільки мою голову.
Місяць ясно освітлював усю кімнату, попри це я в першу мить нічого не міг розпізнати; однак незабаром помітив у ліжку чоловіка, який вдивлявся в мене безумними очима. Йому, схоже, відібрало мову від страху, однак за пару хвилин він оговтався й промовив:
– Страшна й кривава голово, перестань переслідувати мене, не дорікай мені неумисним убивством.
Коли дон Роке домовляв ці слова, мені здалося, що сонце хилиться до заходу, і я, не маючи з собою годинника, запитав його, котра година.
Це запитання дещо обурило Бускероса, він насупився й сказав:
– Гадаю, сеньйоре дон Лопес, що коли порядна людина має честь розповідати тобі свою історію, ти не повинен переривати її в найцікавішому місці, хіба що хочеш натякнути мені, що я – говорячи іспанською – песадо, тобто зануда. Я не думаю, аби подібний докір міг стосуватися мене, тому продовжую розповідати.
– Бачачи, що витворив враження кривавої і страшної голови, я надав виразові обличчя якомога жахливішого вигляду. Незнайомець не зміг цього винести, вискочив з ліжка й утік із кімнати. Якась молода жінка, яка лежала в тому самому ліжку, прокинулася, витягла з-під ковдри дві сніжно-білі руки й потяглася, проганяючи сон. Помітивши мене, вона не здивувалася; встала, замкнула на ключ двері, якими втік її чоловік, після чого дала мені знак, щоб я увійшов. Драбина була дещо короткувата, тож я видряпався по архітектурних прикрасах і сміливо вскочив до кімнати. Молода жінка, придивившись уважніше, побачила свою помилку, я ж зрозумів, що я зовсім не той, кого вона чекала. Однак вона звеліла мені сісти, накинула на себе шаль і, сівши в кількох кроках від мене, сказала:
– Сеньйоре, мушу тобі признатися, що я чекала одного зі своїх родичів, з яким повинна була поговорити про певні справи, що стосуються нашої родини, і ти розумієш, що оскільки він мав увійти через вікно, то, мабуть, не без певних вельми вагомих причин. Тебе ж, сеньйоре, я не маю честі знати й не розумію, чому це ти приходиш до мене о такій невідповідній для візитів годині.
– Я не мав наміру, – відповів я, – заходити до тебе в кімнату. Я хотів лиш дотягтися головою до висоти вікна, щоб довідатись, як виглядає ця квартира.
А тоді я розповів незнайомці про свої уподобання, заняття, юні роки й про спілку, засновану з чотирма товаришами, які мали допомагати мені в усіх починаннях.
Молода жінка вислухала мене з великою увагою, а тоді сказала:
– Твоя розповідь, сеньйоре, повертає тобі мою повагу. Ти маєш рацію, нема на світі нічого приємнішого, ніж знати, що діється в інших. Я була переконана в цьому від перших років свого життя. Зараз мені не випадає затримувати тебе тут довше, сеньйоре, але сподіваюся, що це не остання наша зустріч.
– Коли ти ще не прокинулась, – сказав я, – твій чоловік зробив мені честь узяти моє обличчя за криваву й страшну голову, яка приходить дорікати йому за неумисне вбивство. Зроби й ти мені честь, сеньйоро, і розкажи мені подробиці цієї справи.
– Мене радує твоя цікавість, – відповіла вона, – тому приходь завтра о п’ятій вечора до міського парку. Там ти застанеш мене з однією з моїх приятельок. А тим часом до побачення.
Молода жінка надзвичайно ввічливо провела мене до вікна; я зліз по драбині й приєднався до своїх товаришів, яким усе детально розповів. Наступного дня точно о п’ятій я пішов до парку.
Коли Бускерос казав це, мені здалося, що сонце вже зовсім заходить, тому я нетерпляче звернувся до нього:
– Сеньйоре дон Роке, запевняю тебе, що важлива справа не дозволяє мені залишатися тут. Ти чудово зможеш закінчити свою історію першого ж разу, коли зробиш мені честь прийти до мене на обід.
Бускерос цього разу зробив ще сердитішу міну й сказав:
– Я вочевидь пересвідчуюся, сеньйоре дон Лопес, що ти хочеш мене образити. Тоді вже краще буде, як ти відверто мені скажеш, що вважаєш мене безсоромним пустомолотом і занудою. Але ні, сеньйоре дон Лопес, я навіть не припускаю, щоб ти так погано думав про мене, тому розповідаю далі:
– У парку я вже застав мою вчорашню знайому з однією з її приятельок, високою, молодою і цілком приємною жінкою. Ми сіли на лавці, і молода жінка, прагнучи, щоб я краще пізнав її, так почала розповідь про своє життя:
Історія Фраскіти Саперо
Я – наймолодша донька хороброго офіцера, який так віддано служив своїй країні, що після його смерті за його дружиною повністю залишили його платню. Моя мати, яка була родом із Саламанки, повернулася до рідного міста зі мною і моєю сестрою Доротеєю. У неї був невеличкий будиночок у віддаленій дільниці міста; вона наказала довести його до ладу, і ми там оселилися, живучи з тією ощадливістю, яка повністю відповідала скромному вигляду нашого житла.
Мати не дозволяла нам ходити ні до театру, ні на бої биків; сама вона теж ні в кого не бувала і не приймала жодних візитів. Тому, не маючи ніяких розваг, ми майже цілими днями просиджували біля вікна. Будучи від народження дуже люб’язною, я, як тільки якийсь пристойно одягнений чоловік проходив нашою вулицею, проводжала його поглядом або дивилася на нього так, аби він думав, що пробудив у мене певну зацікавленість. Перехожі найчастіше не були байдужими до цих виявів люб’язності. Деякі низько кланялися мені, інші кидали на мене погляди, схожі на мої, і майже всі верталися на нашу вулицю тільки для того, щоб ще раз мене побачити. Щоразу, коли мати бачила ці загравання, вона кричала:
– Фраскіто! Фраскіто! Що ти там витворяєш? Поводься скромно й поважно, як твоя сестра, інакше ніколи не знайдеш собі чоловіка.
Мати помилялася, бо моя сестра ще й досі сидить у дівках, а я вже майже рік як заміжня.
Наша вулиця була досить відлюдною, і я рідко коли мала приємність бачити перехожих, зовнішність яких заслуговувала моєї уваги. Однак певна обставина сприяла моїм намірам. Якраз під нашими вікнами стояла під розлогим деревом кам’яна лавка, так що хто хотів роздивитися мене, міг безпечно присісти на ній, не викликаючи ніяких підозр.
Одного дня якийсь молодий чоловік, одягнений значно елегантніше, ніж ті, яких я бачила досі, всівся на лавці, вийняв з кишені книжку й почав читати, але тільки-но помітив мене – тут же покинув читання і вже не відводив від мене очей. Незнайомець повертався кілька наступних днів, а тоді одного разу підійшов до мого вікна, наче шукаючи чогось, і сказав:
– Чи ти, сеньйоро, нічого не упустила?
Я відповіла, що ні.
– Тим гірше, – тут же промовив він, – бо якби ти була упустила цей хрестик, який носиш на шиї, то я б підняв його і з радістю забрав додому. Маючи щось, що тобі, сеньйоро, належить, я міг би собі уявити, що не настільки тобі байдужий, як інші люди, які сідають на цій лавці. Враження, яке ти, сеньйоро, справила на моє серце, заслуговує, може, на те, щоб ти мене трошки відрізняла від загалу.
У цю мить увійшла моя мати, тому я нічого не змогла відповісти, але швиденько відв’язала хрестик і зронила його на вулицю.
Під вечір я побачила двох сеньйор зі слугою в багатій лівреї. Вони сіли на лавці, зняли мантильї, після чого одна з них витягнула клаптик паперу, розгорнула його, вийняла маленький золотий хрестик і кинула на мене глузливий погляд. Я була переконана, що молодий чоловік подарував цій жінці перший доказ моєї прихильності, і мене охопив такий сильний гнів, що я цілу ніч очей не заплющила. Наступного дня облудник знову всівся на лавці, і я з великим здивуванням побачила, як він дістав з кишені клаптик паперу, розгорнув його, вийняв хрестик і почав його цілувати.
Під вечір я побачила двох слуг, одягнених, як той, якого я бачила попереднього дня. Вони принесли стіл, накрили його, після чого пішли й повернулися з морозивом, оранжадом, шоколадом, тортами й іншими ласощами. Незабаром з’явилися ті самі дві сеньйори, сіли на лавці й наказали подати їм принесені речі.
Моя мати й сестра, які ніколи не дивилися у вікно, не змогли цього разу подолати цікавість, особливо почувши дзенькіт тарілок і склянок. Одна з тих жінок, помітивши їх у вікні, запросила обох на підвечірок, додавши лиш, щоб звеліли винести кілька стільців.
Мати охоче прийняла запрошення й наказала винести стільці на вулицю, і ми, трошки причепурившись, пішли подякувати сеньйорі, яка виявилася такою люб’язною. Підійшовши до неї, я побачила, що вона дуже схожа на мого молодого незнайомця, і дійшла висновку, що це має бути його сестра; мабуть, брат говорив їй про мене, дав їй мій хрестик, і добра сестра прийшла вчора під наші вікна тільки для того, щоб мене побачити.
Незабаром помітили, що бракує ложок, тож відправили за ними мою сестру; потім забракло серветок, мати хотіла послати мене, але молода дама дала мені знак, і я відповіла, що не зумію їх знайти, тому мати була вимушена піти сама. Тільки-но вона відійшла, як я звернулася до незнайомки:
– Здається мені, що у тебе, сеньйоро, є брат, дуже на тебе схожий.
– Зовсім ні, – відповіла вона, – тим братом, про якого ти, сеньйоро, говориш, є я сам. Моїм братом є герцоґ Санлукар, я ж незабаром стану герцоґом Аркосом, бо маю одружитися зі спадкоємицею цього титулу. Я ненавиджу свою майбутню дружину, але якщо не погоджуся на цей шлюб, то в моїй сім’ї почнуться страшні сварки, до яких мене зовсім не тягне. Не маючи можливості розпоряджатися своєю рукою, як хочу, я вирішив зберегти своє серце для когось більш гідного кохання, ніж герцоґиня Аркос. Однак не думай, сеньйоро, що я збираюся говорити про речі, які плямитимуть твою репутацію, але ані ти, ані я не покидаємо Іспанію, тож доля може знову нас поєднати, а якби вона була до нас неприхильною, то я зумію винайти інші способи, щоб з тобою бачитися. Твоя мати зараз повернеться, а поки що прийми цей діамантовий перстень на доказ того, що я не збрехав, говорячи про своє походження. Благаю тебе, сеньйоро, не відмовляйся від цієї пам’ятки, а я буду радий, якщо вона завжди тобі про мене нагадуватиме.
