Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"
Автор книги: Ян Потоцкий
Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении
Текущая страница: 40 (всего у книги 47 страниц)
Наступного дня я пішов до герцоґині й розповів їй про мої вчорашні спостереження. Я не приховував невимовної насолоди, яку відчував, дивлячись на невинні забави її сестри, насмілився навіть приписати моє захоплення поміченій мною схожості Леонори з герцоґинею.
Ці слова можна було взяти за свого роду освідчення в коханні. Герцоґиня нахмурила чоло, подивилася на мене ще холодніше, ніж зазвичай і сказала:
– Сеньйоре Авадоро, якими б не були схожими дві сестри, прошу ніколи не поєднувати їх у своїх вихваляннях. А тим часом чекаю тебе завтра вранці. Я маю намір виїхати на кілька днів і хотіла б перед поїздкою поговорити з тобою.
– Сеньйоро, – відповів я, – я приречений загинути під ударами твого гніву: твої риси вирізьблені в моїй душі як образ якогось божества. Я знаю, що нас розділяє величезна відстань, аби я смів висловлювати тобі свої почуття. Однак сьогодні я раптом побачив образ твоєї божественної краси в особі молодій, веселій, щирій, простій і відвертій; хто ж може заборонити, сеньйоро, тебе в ній обожнювати?
З кожним моїм словом риси герцоґині набирали чимраз суворішого вигляду. Я гадав, що вона накаже мені забиратися геть і не попадатися їй більше на очі, але ні, вона лиш повторила, щоб я наступного дня повернувся.
Обідав я з Толедо, а під вечір повернувся на свій пост. Вікна напроти були повідкривані, так що я бачив усе, що діялося в домі. Леонора стояла в кухні й готувала олью подриду. Щохвилини питала в дуеньї поради, різала м’ясо й розкладала його на полумиску, весь час сміялася й уся аж світилася від радості. Потім накрила стіл білою скатертиною і поставила на нім два скромні прибори. Одягнена вона була в скромний корсаж з рукавами від сорочки, підкоченими аж по лікті.
Потім вікна й віконниці позачиняли, але те, що я бачив, справило на мене сильне враження, бо ж який молодий чоловік може холоднокровно споглядати хід домашнього життя. Картини такого роду є причиною того, що люди одружуються.
Наступного дня я пішов до герцоґині; сам вже не пам’ятаю, що їй говорив. Вона, схоже, знову боялася любовних визнань.
– Сеньйоре Авадоро, – сказала вона, перебивши мене, – я виїжджаю, як уже говорила тобі вчора, і якийсь час пробуду в герцоґстві Авіла. Сестрі своїй я дозволила прогулюватись після заходу сонця, не відходячи усе ж далеко від дому. Якщо ти в цей час захочеш підійти до неї, то я попередила дуенью, щоб вона не забороняла тобі розмовляти з нею стільки, скільки ти сам захочеш. Намагайся розпізнати серце й напрям думок цієї молодої особи, потім про все мені розповіси.
Сказавши це, вона злегка кивнула мені, даючи знак, що я вже можу йти. Я з болем розставався з герцоґинею, бо кохав її всім серцем. Її надзвичайна гордість зовсім не відштовхувала мене, бо я гадав, що коли вона захоче віддати комусь своє серце, то вибере, мабуть, коханця з нижчих верств, як це звичайно робиться в Іспанії. Я уявляв собі, що, може, навіть і мене колись покохає, хоча те, як вона зі мною поводилася, повинно було розвіяти всі мої надії. Одне слово, я весь час думав про герцоґиню, але ввечері почав думати про її сестру. Я подався на вулицю Ретрада. Ясно світив місяць, я побачив Леонору, яка сиділа з дуеньєю на лавці біля самих дверей. Дуенья побачила мене, підійшла, запросила сісти поряд із її вихованкою, сама ж відійшла. Трошки помовчавши, Леонора сказала:
– Отже ти, сеньйоре, і є тим молодим чоловіком, з яким мені дозволено бачитися? Чи можу я розраховувати на твою дружбу?
Я відповів, що вона в ній ніколи не розчарується.
– Ну, добре, – промовила вона, – якщо так, то скажи мені, будь ласка, як мене звуть.
– Леонора, – відповів я.
– Я не про це питаю, – перебила вона, – у мене ж повинно бути ще й прізвище. Я вже не така дурненька, як була у кармеліток. Там я думала, що світ складається тільки з монахинь і сповідників, але тепер знаю, що є дружини й чоловіки, які ніколи їх не покидають, і що діти носять прізвище батька. Тому я хочу знати моє прізвище.
Оскільки кармелітки в деяких монастирях живуть за дуже суворими правилами, то мене не здивувала така необізнаність у двадцятирічної дівчини. Я відповів, що, на жаль, не знаю її прізвища. Ще я сказав, що бачив, як вона танцювала в своїй кімнаті й що, мабуть, не у кармеліток училася танцювати.
– Ні, – відповіла вона, – герцоґ Авіла помістив мене до кармеліток, але після його смерті мене відвезли до урсуланок, де одна вихованка навчила мене танцювати, а інша співати; а про те, як чоловіки живуть зі своїми дружинами, мені говорили всі, зовсім не вважаючи це таємницею. Щодо мене, то я дуже хотіла б мати прізвище, але для цього потрібно вийти заміж.
Потім Леонора говорила мені про театр, про прогулянки, бої биків і виявляла щонайсильніше бажання все це побачити. Відтоді я кілька разів розмовляв з нею, але тільки увечері. Через тиждень я отримав від герцоґині листа такого змісту:
Наближаючи тебе до Леонори, я сподівалася пробудити в ній певне почуття до тебе. Дуенья ручається, що мої надії виповнилися. Якщо відданість, яку ти завжди мені виявляв, щира, то ти одружишся з Леонорою. Подумай, що відмова стане для мене образою.
Я відповів так:
Сеньйоро!
Моя відданість вашій світлості – це єдине почуття, яке наповнює мою душу. Для почуттів, які належаться дружині, в ній не знайдеться місця. Леонора заслуговує чоловіка, який кохав би тільки її.
Відповідь я отримав таку:
Зайвим було б продовжувати приховувати від тебе, що ти небезпечний для мене і що твоя відмова справила мені найбільшу радість, яку я мала в житті. Однак я вирішила перемогти саму себе. Пропоную тобі вибір: або ти одружишся з Леонорою, або назавжди будеш віддалений від мене, або навіть вигнаний з Іспанії. Ти знаєш, що мій рід має достатній вплив при дворі. Не відповідай мені на цей лист; дуеньї ж я дам відповідні розпорядження.
Хоч я й був закоханий у герцоґиню, однак її непомірна гордість сильно зачепила мене. Спочатку я хотів в усьому признатися Толедо і вдатися до його захисту, але кавалер, все ще закоханий у герцоґиню Сидонію, був надто прив’язаний до її приятельки й ніколи не став би робити щось проти неї. Тому я вирішив мовчати, а ввечері сів біля вікна, щоб придивитися до своєї майбутньої дружини.
Вікна були відчинені, я добре бачив усе приміщення. Леонора сиділа в оточенні чотирьох жінок, які займалися її нарядом. На ній була біла атласна сукня, розшита сріблом, віночок з квітів на голові й діамантове намисто. Довга біла вуаль покривала її всю з ніг до голови.
Мене здивували ці приготування; невдовзі моє зачудування стало ще сильнішим. У глибині кімнати поставили стіл, прикрашений, як олтар, запалили на ньому свічки. Увійшов священик з двома сеньйорами, які, схоже, мали бути свідками обряду, бракувало тільки молодого. Я почув стук у двері й голос дуеньї, яка сказала мені:
– На тебе чекають, сеньйоре. Чи ти, може, збираєшся противитись наказам герцоґині?
Я пішов за дуеньєю. Наречена не зняла вуалі, її руку вклали в мою, одне слово, нас обвінчали. Свідки побажали мені щастя, як і моїй дружині, обличчя якої вони не бачили, й пішли. Дуенья відвела нас у кімнату, слабо освітлену місячними променями, й зачинила за нами двері.
Коли циган дійшов до цих слів, один із його підвладних покликав його. Він пішов, і того дня ми більше його не бачили.
День п'ятдесят шостий
Ми зібралися, як завжди, і циган, маючи вільний час, розповідав далі так:
Продовження історії ватажка циган
Я розповів вам про свій дивний шлюб. Те, як я жив зі своєю дружиною, теж було особливим. Після заходу сонця відкривалися віконниці, і я бачив весь її дім, однак вона не виходила з дому, і я не мав можливості наблизитись до неї. Лише опівночі по мене приходила дуенья, а під ранок приводила мене назад.
Через тиждень герцоґиня повернулася до Мадрида. Я постав перед нею дуже зніяковілий. Я ж бо вчинив святотатство по відношенню до кохання, яким палав до неї, і гірко докоряв собі. Вона, навпаки, ставилася до мене з надзвичайною прихильністю. Щоразу, опинившись зі мною сам на сам, вона забувала про свою колишню холодність, я був для неї братом і приятелем.
Одного вечора, повертаючись до себе, я якраз зачиняв двері, коли відчув, що хтось тягне мене за полу. Я обернувся і пізнав Бускероса.
– Нарешті я тебе впіймав, сеньйоре, – сказав він. – Кавалер Толедо жаліється, що вже дуже давно не бачив тебе, що ти ховаєшся від нього й що він навіть не здогадується, чим ти таким важливим зайнятий. Я попросив у нього двадцять чотири години часу, після чого пообіцяв йому про все детально розповісти. Як бачиш, мені пощастило. Але ти, паничу, не забувай, що маєш ставитися до мене з пошаною, я ж бо одружений з твоєю мачухою.
Ці останні слова нагадали мені, як сильно Бускерос посприяв смерті мого батька, тож я не стримався, поставившись до нього зневажливо, і мені вдалося його позбутися.
Наступного дня я пішов до герцоґині й розповів їй про цю нещасливу зустріч. Вона була, схоже, сильно збентежена.
– Бускерос, – сказала вона, – це шпигун, від якого нічого не приховаєш. Треба вберегти Леонору від його цікавості. Я ще сьогодні відправлю її в Авілу. Не сердься на мене за це, Авадоро, я роблю це для вашого спільного щастя.
– Сеньйоро, – відповів я, – умовою щастя є виконання бажань, я ж ніколи не бажав собі стати чоловіком Леонори. Незважаючи на це, мушу визнати, що тепер я прив’язався до неї, і з кожним днем любов моя все сильніша, якщо вже вжити такий вираз, бо вдень я її ніколи не бачу.
Того ж вечора я пішов на вулицю Ретрада, але нікого не застав. Двері й вікна були зачинені.
Через кілька днів Толедо звелів покликати мене до себе в кабінет і сказав:
– Я говорив про тебе королю. Наш найсвітліший володар посилає тебе з депешами до Неаполя. Пітерборо, цей знатний англієць, хоче побачитися зі мною в Неаполі в дуже важливих справах. Його королівська величність не бажає, щоб я туди їхав, тож ти повинен заступити мене. Однак, – додав він, – мені здається, що цей намір не дуже тобі до смаку.
– Я безконечно вдячний його королівській величності за ласку, – відповів я, – але маю тут в Мадриді покровительку, без дозволу якої не насмілюся нічого зробити.
Толедо усміхнувся й сказав:
– Я вже говорив про це з герцоґинею; зайди сьогодні до неї.
Я пішов до герцоґині, яка сказала мені:
– Любий Авадоро, ти знаєш у якому стані перебуває іспанська монархія. Королю вже недовго до смерті, й на ньому закінчується австрійська гілка. У таких критичних обставинах кожен справжній іспанець повинен забути про себе й скористатися всіма можливостями послужити своїй країні. Твоя дружина перебуває в безпечному місці. Леонора не писатиме до тебе, бо писати вона не вміє; кармелітки її цього не навчили. Я заступлю її в цьому, і якщо вірити дуеньї, то незабаром сповіщу тобі новини, які тебе ще сильніше з нею пов’яжуть.
Говорячи це, герцоґиня опустила очі, зачервонілася, після чого дала мені знак, що я можу йти.
Я відправився до міністра по розпорядження, що стосувалися зовнішньої політики й охоплювали також управління Неаполітанським королівством, яке хотіли всіма способами прив’язати до Іспанії. Виїхав я наступного дня й відбув подорож з усією можливою поспішністю.
Дані мені доручення я почав виконувати із завзяттям, характерним для кожного новачка, однак усі свої вільні хвилини присвячував спогадам про Мадрид. Що б там не було, але герцоґиня кохала мене, вона сама мені це визнала; породичавшись зі мною, вона звільнилася від своєї пристрасті, однак зберегла прив’язаність, тисячі доказів якої я від неї отримав. Леонора, таємнича богиня моїх ночей, дарувала мені в шлюбі чари насолод. Спогади про неї панували в моїх думках і в моєму серці. Моя туга за нею мало не переходила в розпач. Крім цих двох жінок усі інші представниці прекрасної статі були мені байдужі.
Листи від герцоґині приходили до мене разом з паперами від міністра. Вони були не підписані, почерк також був змінений. Я довідався, що Леонора завагітніла, але була хвора й дуже підупала на силах. Незабаром прийшла до мене звістка, що я став батьком і що Леонора страшенно страждає. Новини, які я діставав про її здоров’я, немовби підготовлювали мене до страшного удару, який невдовзі мав спіткати мене.
Врешті-решт я побачив Толедо, який приїхав у самий несподіваний для мене момент. Він кинувся в мої обійми.
– Я приїхав, – сказав він, – у королівських справах, але насправді мене прислали обидві герцоґині.
З цими словами він простягнув мені листа, якого я відкрив тремтячими руками. Герцоґиня сповіщала мені про смерть Леонори й висловлювала співчуття, пропонуючи найчулішу дружбу.
Толедо, який віддавна мав на мене великий вплив, скористався ним, щоб заспокоїти мене. Я мало знав Леонору, але вона була моєю дружиною, і думка про неї поєднувалася з найсолодшими спогадами про наш недовгий зв’язок. Хоча біль минув, я весь час був сумним і пригніченим.
Толедо узяв на себе всі справи, а коли вони були завершені, ми повернулися до Мадрида. Недалеко від столичних воріт він висів з карети і якимись звивистими стежками відвів мене на цвинтар кармеліток. Там він показав мені урну з чорного мармуру. На постаменті блищало ім’я Леонори Авадоро. Я облив надгробок гіркими сльозами й кілька разів вертався до нього, перш ніж пішов привітатися з герцоґинею. Вона не образилася, навпаки, під час першої нашої зустрічі поставилася до мене з симпатією, що межувала з ніжністю. Відвела мене у віддалену кімнату й показала дитину в колисці. Моя схвильованість сягнула крайніх меж. Я впав на коліна, герцоґиня простягнула мені руку й наказала підвестися, після чого дала знак, щоб я вже йшов.
Наступного дня я був у міністра, який представив мене його королівській величності. Толедо, висилаючи мене до Неаполя, шукав приводу, щоб здобути для мене якісь милості. Я був удостоєний звання кавалера ордена Калатрави. І хоча ця відзнака не ставила мене нарівні з першими вельможами, однак значно вже до них наближала. Відтоді обидві герцоґині й Толедо намагалися довести всім і кожному, що вважають мене за рівного собі. Зрештою, я їм завдячував усією моєю долею, тож вони із задоволенням спостерігали за моїм піднесенням.
Незабаром герцоґиня Авіла доручила мені залагодити певну справу, яку мала в Раді Кастилії. Я виконав її доручення з ретельністю й обачливістю, які збільшили повагу моєї покровительки. З кожним днем герцоґиня ставала до мене все прихильнішою. І тут починається найдивовижніша частина усієї історії. Після повернення з Італії я знову оселився у Толедо, однак зберіг і своє колишнє житло на вулиці Ретрада. Стерегти його я залишив старого слугу по імені Амброзіо. Будинок напроти, той самий, де відбулося моє одруження, належав герцоґині, був замкнений, і там ніхто не жив. Якось уранці прийшов Амброзіо й попросив мене, щоб я прислав на його місце когось іншого, когось хоробрішого від нього, бо після півночі якісь дивні речі діються в домі напроти. Я хотів, щоб він мені витлумачив характер тих явищ, але Амброзіо запевнив, що він від страху не дивився на них і що, зрештою, він за жодні скарби не погодиться провести ніч у моєму будиночку, ані сам, ані в товаристві.
Ці слова пробудили мою цікавість. Я вирішив, що найближчої ночі сам в усьому переконаюся. В домі було ще трохи меблів; я перебрався туди після вечері. Одному слузі я велів спати в передпокої, а сам зайняв кімнату, вікна якої виходили на колишній дім Леонори. Я випив кілька чашок чорної кави, щоб не заснути, й дочекався півночі. Це була та година, коли – згідно зі словами Амброзіо – з’являлися духи. Щоб їх не відстрашити, я погасив свічку. Незабаром у домі напроти я побачив світло, яке переходило з поверху на поверх і з кімнати до кімнати.
Віконниці не дозволяли мені побачити, звідки це світло походить, однак на другий день я послав до герцоґині по ключі від її дому й пішов оглянути його. Я не знайшов жодних меблів, жодних слідів чийогось перебування. Відчинив по одній віконниці на кожному поверсі й вийшов.
Увечері я повернувся на свій пост, а опівночі знову те саме світло загорілося в домі напроти. Цього разу, однак, я побачив, звідки воно взялося. Жінка в білому, з лампою в руці, повільно обійшла всі кімнати на першому поверсі, перейшла на другий і зникла. Лампа освітлювала її надто слабо, щоб я міг роздивитися її риси, але по світлому волоссю я пізнав Леонору.
Наступного дня я поспішив до герцоґині, але не застав її вдома. Я подався до кімнати моєї дитини, знайшов там кількох жінок, надзвичайно збентежених і неспокійних. Спочатку мені нічого не хотіли сказати, нарешті годувальниця призналася, що вночі увійшла якась жінка в білому з лампою в руці, довго дивилася на дитину, поблагословила її й пішла. Тим часом герцоґиня повернулася додому, звеліла покликати мене й сказала:
– З певних причин я не хочу, щоб твоя дитина залишалася тут. Я вже наказала, щоб для неї підготували все в будинку по вулиці Ретрада. Вона відтепер мешкатиме там з годувальницею і жінкою, яка вдаватиме її матір. Я хотіла запропонувати тобі житло в тому самому домі, але боюся, що це могло б породити непотрібні домисли.
Я відповів, що зберіг будиночок напроти й іноді ночуватиму там.
Волю герцоґині виконали, і дитину перевезли. Я постарався, щоб її розмістили в кімнаті, яка виходила на вулицю, і щоб там не зачиняли віконниці. Коли пробило північ, я підійшов до вікна. У кімнаті напроти побачив дитину, яка спала біля годувальниці. З’явилася жінка в білому з лампою в руці, підійшла до колиски, довго дивилася на дитину, благословила її, після чого підійшла до вікна й стала дивитися на мене. Потім вийшла, і я побачив світло на другому поверсі, врешті-решт вона вибралася на дах, легко пробігла по ньому, перескочила на другий і зникла мені з очей.
Я визнаю, що був сильно цим усім збентежений. Наступного дня я з нетерпінням чекав півночі. Як тільки північ пробила, я сів біля вікна. Невдовзі побачив уже не жінку в білому, а якогось карлика з синім обличчям, однією дерев’яною ногою і лампою в руках. Він наблизився до дитини, уважно придивився до неї, а потім, підвернувши ноги, сів у вікні й почав уважно роздивлятися мене. Незабаром він зіскочив з вікна, а радше зіслизнув на вулицю й почав стукати в мої двері. Стоячи у вікні, я запитав, хто він такий і чого йому треба. Замість відповіді він сказав:
– Дон Хуан Авадоро, візьми шпагу й капелюха і йди за мною.
Я зробив так, як він хотів, вийшов на вулицю й побачив карлика в двадцяти кроках переді мною; він шкутильгав на своїй дерев’яній нозі й показував мені дорогу ліхтарем. Пройшовши близько ста кроків, він збочив наліво й завів мене в безлюдну частину міста, яка тяглася між вулицею Ретрада й рікою Мансанарес. Ми пройшли під склепінням і вийшли на патіо, засаджене деревами. Патіо – це подвір’я, на яке не заїжджають екіпажі. У глибині подвір’я знаходився невеликий ґотичний фасад, схожий на портал якоїсь каплиці. З-за колони вийшла жінка в білому, карлик освітив ліхтарем моє обличчя.
– Це він! – вигукнула з’ява. – Він сам! Мій чоловік! Мій найдорожчий чоловік!
– Сеньйоро, – відповів я, – я був переконаний, що ти померла.
Це справді була Леонора, я пізнав її по голосу, а ще більше – по пристрасних обіймах, бурхливість яких зумовила, що я зовсім не думав про незвичайність того, що сталося. Зрештою, я не мав на це часу; Леонора тут же вислизнула з моїх обіймів і зникла в темряві. Я не знав, що мені робити; на щастя, карлик прийшов мені на допомогу зі своїм ліхтарем, я подався за ним якимись руїнами й безлюдними вулицями, але тут раптом ліхтар погас. Карлик, якого я кликав, не відповідав на мої крики; ніч була абсолютно темною, я вирішив лягти на землі й дочекатися дня.
Прокинувся я, коли сонце було вже високо. Я лежав під урною з чорного мармуру, на якій було написано: «Леонора Авадоро». Не було сумніву, що я провів ніч біля нагробка моєї дружини. Я пригадав собі все, що сталося, і мушу сказати, що ці спогади сильно мене збентежили. Я давно вже не був на сповіді, тож відправився до театинців і попросив покликати мого діда, брата Херонімо. Мені сказали, що він лежить хворий, тому я попросив іншого сповідника. Запитав у нього, чи злі духи можуть являтися в людському вигляді.
– Безсумнівно, – відповів він. – Святий Тома у своїй «Сумі» згадує про привидів цього роду. Тут ідеться про винятковий гріх, який не кожним сповідником може бути відпущений. Коли людина довго не причащається, дияволи здобувають надзвичайний вплив на неї; вони являються їй у вигляді жінок і вводять її в спокусу. Якщо ти гадаєш, сину мій, що зустрівся з такими духами, звернися до великого сповідника. І не трать часу, ніхто-бо не певен години смерті.
Я відповів, що зі мною стався дивний випадок, який міг бути всього лиш оманою почуттів, після чого попросив його, аби він дозволив мені перервати сповідь.
Я пішов до Толедо, який сказав, що відведе мене на обід до герцоґині Авіли, де буде також герцоґиня Сидонія. Він помітив, що я збентежений, і запитав про причину. Я й справді був заглиблений у роздуми й на запитання відповідав безладно. Обід у герцоґині не розвіяв мого смутку, однак веселість Толедо й обох дам була такою непідробною, що й моя похмурість десь зникла.
Під час обіду я помітив, що вони обмінюються знаками й усмішками, які, схоже, стосувалися мене. Ми встали від столу, але перейшли не до вітальні, а до внутрішніх кімнат. Там Толедо замкнув двері на ключ і сказав:
– Шляхетний кавалере Калатрави, опустися на коліна перед герцоґинею, яка вже більше року є твоєю дружиною. Сподіваюся, ти не скажеш, що здогадувався про це. Люди, яким би ти хотів розповісти про свої пригоди, могли б відгадати таємницю, а нам найбільше залежало на тому, щоб у зародку придушувати будь-які підозри, і до цього часу наші зусилля були успішними. Щоправда, нам добре послужили таємниці гордого герцоґа Авіли. Насправді він мав сина, якого хотів визнати, але той син помер, і герцоґ тоді зажадав від доньки, щоб вона ніколи не виходила заміж і в цей спосіб залишила весь маєток родині де Соррієнте, які є молодшою гілкою де Авіла.
Погордлива наша герцоґиня ні за що в світі не схилилась би перед будь-чиєю владою, але від часу нашого повернення з Мальти ця гордість значно поменшала, і їй загрожувала повна загибель. На щастя, герцоґиня Авіла має приятельку, яка є також і твоєю приятелькою, любий Авадоро. Вона визнала їй свої почуття, і тоді ми втрьох уклали союз. Ми винайшли, а радше вигадали Леонору, доньку небіжчика герцоґа й інфанти, яка насправді була герцоґинею, лиш мала світлу перуку, була набілена й виглядала повнішою завдяки сукні. А ти не пізнав своєї гордої повелительки в скромній вихованці кармеліток. Я був присутній на кількох репетиціях цієї ролі й готовий визнати, що також не здогадався б.
Герцоґиня, бачачи, що ти відкидаєш найблискучіші партії лише для того, щоб служити їй одній, вирішила вийти за тебе заміж. Ви – чоловік і дружина перед Богом і Церквою, але не перед людьми, а принаймні марно б намагалися підтвердити свій шлюб. У цей спосіб герцоґиня виконала взяті на себе зобов’язання.
Вас поєднала святість шлюбу, внаслідок чого герцоґиня повинна була прожити кілька місяців на селі, щоб сховатися від поглядів натовпу. Бускерос приїхав у Мадрид, я звелів йому, щоб він слідкував за тобою, і під приводом того, щоб шпигун не викрив таємницю, ми відправили Леонору на село. Потім нам довелося відіслати тебе в Неаполь, бо ми не знали, як заспокоїти тебе щодо твоєї дружини, а герцоґиня хотіла признатися тобі в усьому лише тоді, коли живий доказ вашого кохання утвердить твої права на неї.
А зараз, любий Авадоро, благаю тебе пробачити мені. Я завдав тобі страшного удару, сповістивши про смерть особи, яка ніколи не існувала. Однак твій щирий жаль не пішов намарно. Герцоґиня з радістю переконалася, що ти кохав її у двох таких різних образах.
Вже майже тиждень вона настоює, щоб усе тобі розповісти, але тут знову вся вина лягає на мене. Я вперся, аби викликати Леонору з тамтого світу. Герцоґиня погодилася взяти на себе роль жінки в білому, але це не вона з такою легкістю бігала по даху. Цією Леонорою був маленький сажотрус із Савойї. Наступної ночі цей малий шибеник прийшов вдавати кульгавого диявола. Сів на вікні й спустився на вулицю за допомогою мотуза, прив’язаного до віконного засову.
Я не знаю, що діялося на подвір’ї у кармеліток, але цього ранку я знову наказав слідкувати за тобою і довідався, що ти довго простояв на колінах у сповідальні. Я не люблю мати справи з церквою і злякався, чи жарт не зайшов надто далеко. Тому цього разу я не противився бажанням герцоґині, і ми вирішили, що сьогодні ти дізнаєшся про все.
Приблизно з такими словами звернувся до мене Толедо, але я не дуже його слухав. Я стояв на колінах перед Мануелою, її риси виражали дивну збентеженість, я виразно прочитував у них визнання поразки. Моя перемога мала тільки двох свідків, але я від цього не відчував себе менш щасливим. Я пережив найвищий успіх у коханні, дружбі й навіть у самолюбстві. Який момент для молодої людини!
Коли циган дійшов до цих слів, йому дали знати, що настав час зайнятися справами табору. Я звернувся до Ребеки й сказав їй, що ми почули історію надзвичайних пригод, які, однак, мали дуже просте пояснення.
– Маєш рацію, – відповіла вона, – можливо, і твої пригоди вдасться витлумачити так само.
