Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"
Автор книги: Ян Потоцкий
Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении
Текущая страница: 29 (всего у книги 47 страниц)
День тридцять сьомий
Наступний день ми присвятили відпочинкові. Сніданок був більш ситний і краще приготований. Ми зібралися всі. Прекрасна ізраїльтянка була одягнена дбайливіше, ніж зазвичай, але якщо вона робила це з метою сподобатися герцоґу, то марно, бо її зовнішність аж ніяк його не очарувала. Веласкес мав Ребеку за жінку, яка від інших відрізняється більшою глибиною думки й розумом, удосконаленим точними науками.
Ребека віддавна хотіла познайомитися з поглядами герцоґа на релігію, бо відчувала міцну нехіть до християнства й була учасником змови, метою якої було схилити нас до переходу у віру Пророка. Тому вона напівсерйозно, напівжартома запитала герцоґа, чи не знайшов він у своїй релігії такого рівняння, розв’язання якого справило б йому труднощі.
На згадку про релігію Веласкес спохмурнів, але бачачи, що запитання йому ставили мало не жартома, замислився на хвильку з не дуже задоволеним обличчям, а потім відповів гак:
– Я бачу, що ти маєш на увазі, сеньйоро; ти задаєш мені геометричне запитання, тому я відповім тобі, спираючись на засади цієї науки. Прагнучи позначити нескінченну величину, я пишу ∞ – вісімку, яка лежить на боці – і ділю її на одиницю; і навпаки, якщо я хочу позначити нескінченно малу величину, то пишу одиницю і ділю її на таку ж лежачу вісімку. Однак ці значки, які я вживаю в розрахунках, не дають мені ніякого уявлення про те, що я хочу виразити. Нескінченно великим є оце небо зі своїми зірками, помножене на нескінченну кількість разів. Нескінченно мала величина – це нескінченно мала часточка найменшого з атомів. Отже, я позначаю нескінченність, але не розумію її. А якщо я не можу зрозуміти й не можу виразити, а можу всього лиш позначити чи радше здалеку вказати нескінченно мале й нескінченно велике, то в який же спосіб я виражу те, що є водночас нескінченно великим, нескінченно розумним, нескінченно добрим і є творцем усіх нескінченностей?
Тут на допомогу моїй геометрії приходить Церква. Вона показує мені троїстість, яка міститься в одиниці, але не нівечить її. Що ж я можу закинути тому, що перевищує моє розуміння? Я вимушений піддатися.
Наука ніколи не веде до зневіри, тільки невігластво занурює нас у неї. Неук, який щодня бачить якусь річ, вже гадає, що розуміє її; справжній дослідник природи блукає серед загадок; весь час зайнятий пізнанням, він завжди розуміє наполовину, вчиться вірити в те, чого не розуміє, і таким чином наближається до святині віри. Дон Ньютон і дон Лейбніц були щирими християнами і навіть теологами, і обидва визнавали таємницю чисел, якої не могли збагнути.
Якби вони народилися в нашій вірі, то так само прийняли б і другу таємницю, не менш незбагненну, яка полягає в можливості тісного поєднання людини з Творцем. Її не підтверджує жоден очевидний факт, навпаки, одні лиш невідомі, але, з іншого боку, вона переконує нас у фундаментальній відмінності, яка існує між людиною та іншими істотами, одягненими в матерію. Бо якщо людина дійсно єдина в своєму роді на цій землі, якщо ми переконані різноманітними доказами, що вона відрізняється від усього тваринного царства, тоді легше допустити можливість поєднання її з Богом. Після цього вступу займімося ненадовго силою розуміння, якою можуть відзначатися тварини.
Тварина хоче, пам’ятає, розважає, вагається, вирішує. Тварина мислить, але не може предметом свого мислення зробити власних думок, що становило б піднесення сили розуміння до наступного ступеня. Тварина не говорить: «Я – істота мисляча». Абстракція настільки недоступна для неї, що ніколи ніхто не бачив тварини, яка б мала хоч найменше уявлення про числа. А числа становлять найпростіший вид абстракції.
Сорока ніколи не покидає свого гнізда, поки не буде певна, що поблизу немає жодної людини. Якось захотіли переконатися в масштабах її розуму. П’ятеро стрільців увійшли в криївку, потім один за другим вийшли, і сорока не покинула гнізда, поки не побачила, що виходить п’ятий. Коли стрільці прийшли вшістьох чи усімох, сорока не могла їх порахувати або летіла геть після п’ятого, тому дехто вирішив, що сорока вміє рахувати до п’яти. Вони помилялися; сорока зберегла збірний образ п’ятьох людей, а зовсім не полічила їх. Рахувати – це відривати число від речі. Ми часом бачимо шахраїв, які показують маленьких поні, що вдаряють ногою стільки разів, скільки пік або треф є на карті, але то лиш кивок господаря спонукає їх бити ногою. Тварини не мають ніякого поняття про рахування, і цю абстракцію, найпростішу з усіх, можна вважати межею їхнього розуму.
Однак немає сумніву, що розум у тварин часто наближається до нашого. Пес легко пізнає господаря дому і відрізняє його приятелів від чужих; перших він любить, других ледь що терпить. Він ненавидить людей недобрих, бентежиться, крутиться, непокоїться. Він чекає покарання і соромиться, якщо впіймати його на чомусь недозволеному. Пліній розповідає, як слонів навчили танцювати і потім бачили, як вони при світлі місяця повторювали урок.
Розум тварин дивує нас, але завжди стосується одиничних випадків. Тварини виконують накази, які їм дають, уникають заборонених речей, як, зрештою, всього, що могло би принести їм шкоду, зате вони не здатні витворити у себе загальне поняття про добро за допомогою окремого поняття про той чи інший вчинок. Вони не можуть оцінити своїх вчинків, не можуть їх розділити на добрі й погані; ця абстракція значно важча від абстракції чисел, оскільки ж вони не здатні зробити меншого, то немає причин для того, щоб вони змогли спромогтися на більше.
Сумління є великою мірою людським витвором, бо те, що в одній країні вважається добрим, у другій сприймається як погане. Проте в цілому сумління вказує на те, що процес абстрагування в той чи інший спосіб позначив щось як добре чи погане. Тварини не здатні на таке абстрагування, тому не мають сумління, не можуть іти за його голосом, а отже не заслуговують ні винагороди, ні кари, хіба що таких, які їм визначені задля нашої, а ніяк не їхньої користі.
З цього ми бачимо, що людина є єдиною в своєму роді на землі, на якій усе інше входить у загальну систему. Тільки людина може предметом своїх роздумів зробити власні думки, тільки вона може абстрагувати й узагальнювати ті чи інші властивості. А тим самим вона здатна творити добрі діла чи кривдити, бо абстрагування, узагальнення, а також розрізнення добра і зла сформували в ній сумління.
І все ж, навіщо людині потрібні якості, які відрізняють її від усіх інших живих істот? Тут ми за аналогією доходимо висновку, що якщо все на світі має якусь поставлену перед собою мету, то й сумління не може бути дане людині без певної мети.
Ось куди нас привели ці роздуми – до природної релігії, а ця остання – куди нас веде, якщо не до тієї ж мети, що й релігія одкровення, тобто до майбутньої винагороди чи кари. А якщо добуток той самий, то множене і множники не можуть бути різними.
При всьому цьому судження, на яких основується природна релігія, часто бувають небезпечною зброєю, яка ранить того, хто її використовує. Яких тільки чеснот не хотіли затаврувати за допомогою суджень і яких тільки злочинів не пробували виправдати! Але хіба ж вічне Провидіння справді задумувало віддати моральність на ласку софістики? Без сумніву – ні; саме віра, що спирається на звичаї, засвоєні з дитинства, на любов дітей до батьків, на потреби серця, пропонує людині фундамент значно надійніший, ніж судження. Сумнівалися навіть у сумлінні, яке відрізняє нас від тварин; скептики хотіли зробити собі з нього іграшку. Намагалися переконати нас, ніби людина нічим не відрізняється від тисяч інших істот, які мають здатність розуміти, одягнені в матерію і населяють земну кулю. Але всупереч їм людина відчуває в собі сумління, а священик при посвяченні каже їй: «Єдиний Бог сходить на цей олтар і поєднується з тобою». Тоді людина пригадує, що не належить до світу тварин; вона входить у себе й знаходить сумління.
Ви могли б запитати мене, навіщо я намагаюся переконати вас, що природна релігія веде до тієї ж мети, що й релігія одкровення, бо якщо я християнин, то повинен визнавати цю останню і вірити в чудеса, які заклали її фундамент. Тому дозвольте спершу визначити різницю між природною релігією і релігією одкровення.
Теолог твердить, що Бог є творцем християнської релігії, філософ також – оскільки все, що діється, відбувається з волі божої; однак теолог спирається при цьому на чудеса, які є винятками з загальних законів природи і саме цим не подобаються філософу. Останній, як дослідник природи, схильний думати, що Бог, творець нашої святої релігії, хотів її утвердити за допомогою засобів, доступних людині, які не порушують загальних законів, що правлять духовним і матеріальним світом.
Тут різниця ще не дуже велика, однак дослідник природи прагне ввести ще одну тонку відмінність. Він говорить теологу: «Ті, котрі бачили чудеса на власні очі, легко могли в них повірити. Для тебе, народженого на вісімнадцять століть пізніше, віра є заслугою, а якщо віра є заслугою, то твою віру можна вважати однаково випробуваною як у випадку, якщо ті чудеса справді мали місце, так і тоді, якщо це тільки освячена традиція сповістила їх тобі. А якщо віру в обох цих випадках можна вважати однаково випробуваною, то й заслуга має бути однаковою».
Тут теолог переходить у наступ і говорить досліднику природи: «А хто тобі відкрив закони природи? Звідки ти знаєш, що чудеса, замість бути винятками, не є радше проявами невідомих тобі явищ? Ти ж не можеш сказати, що точно знаєш закони природи, які протиставляєш установленням релігії. Промені свого погляду ти пояснюєш законами оптики; яким же чином вони, проникаючи повсюди і ні на що не наштовхуючись, зустрівши раптом дзеркало, повертаються, неначе відбилися від якогось пружного тіла? Звуки також відбиваються, а луна є їхнім образом; з певним наближенням до них можна застосувати ті ж закони, що й до променів світла, хоча вони й мають радше умовний характер, тоді як промені світла здаються нам тілами. Але ти цього не знаєш, бо, по суті, не знаєш нічого».
Дослідник природи повинен визнати, що нічого не знає, однак додає: «Якщо я не в змозі визначити чуда, то ти, в свою чергу, сеньйоре теолог, не маєш права відкидати свідчення отців церкви, які визнають, що наші догмати й таємниці існували вже в дохристиянських релігіях. Оскільки ж вони не увійшли в ті попередні релігії за допомогою об’явлення, то ти мусиш наблизитися до моєї думки й визнати, що ті самі догмати можна було сформулювати й без допомоги чудес. Зрештою, – говорить дослідник, – якщо ти хочеш, аби я тобі відверто сказав, що думаю про походження християнства, то прошу послухати: храми древніх були просто бойнями, їхні боги – безсоромними розпусниками, але в певних громадах побожних людей панували значно чистіші засади і приносилися менш відразливі жертви. Філософи позначали божество іменем «Теос», не називаючи ні Юпітера, ні Сатурна. Рим тоді підкорював землю й залучав її до своїх паскудств. У Палестині з’явився учитель Божий, почав навчати любити ближнього, зневажати багатства, прощати кривди, коритися волі Батька, який на небі. За життя за ним ішли прості люди. Після його смерті вони поєдналися з людьми просвіченими й вибрали з поганських обрядів те, що найбільше відповідало новій вірі. Нарешті отці церкви звернулися з амвонів з блискучими проповідями, значно переконливішими від тих, які досі лунали з трибун. Таким чином, за допомогою явно людських засобів християнство утворилося з того, що було найчистішим у релігіях поган і євреїв.
Саме так завжди здійснюються вироки Провидіння. Творець світів міг, без сумніву, виписати вогняними літерами на зоряному небі свої святі закони, але не зробив цього. Він сховав у стародавніх містеріях обряди досконалішої релігії, зовсім так, як у жолудях ховає ліс, який шумітиме колись над нашими нащадками. Ми ж самі, хоча й не знаємо про це, живемо серед причин, над наслідками яких чудуватимуться нащадки. Тому ми й називаємо Бога Провидінням; в іншому випадку ми б називали Його всього лиш Могуттю».
Так уявляє собі дослідник природи початки християнства. Теолог з ним аж ніяк не погоджується, але й не насмілюється спростовувати його, бо бачить у поглядах свого противника слушні й великі думки, які схиляють його бути поблажливим до помилок, які можна вибачити.
У цей спосіб погляди філософа і теолога можуть, подібно до ліній, відомих під назвою асимптот, ніколи не зустрічаючись, щораз більше наближатися одні до одних, аж до відстані меншої від будь-якої, яку ми можемо собі уявити, тобто різниця між ними буде менша від будь-якої різниці, яку можна визначити, і від будь-якої кількості, яка може бути оцінена. А якщо я не в стані оцінити різницю, то по якому праву можу я виступити зі своїми поглядами проти своїх братів і Церкви? Чи ж можу я сіяти свої сумніви серед віри, яку вони визнають і яку прийняли за основу своєї моральності? Без сумніву – ні; я не маю такого права, і тому визнаю це всім серцем і душею. Дон Ньютон і дон Лейбніц, як я сказав, були християнами і навіть теологами; цей останній багато займався возз’єднанням Церков. Щодо мене, то я не вправі називати свого імені після цих великих людей; я вивчаю теологію в трудах творення, щоб знаходити нові причини славити Творця.
Сказавши це, Веласкес зняв капелюх, обличчя його набрало задумливого вигляду, і він поринув у роздуми, які в аскета можна було б узяти за екстаз. Ребека дещо зніяковіла, я ж зрозумів, що для тих, котрі хочуть похитнути у нас релігійні основи і підмовити перейти у віру Пророка, з Веласкесом це буде настільки ж складно, як і зі мною.
День тридцять восьмий
Відпочинок попереднього дня підкріпив наші сили. Ми охочіше рушили в дорогу. Вічний Жид учора не показувався, бо, не маючи права ні хвилини залишатися на місці, міг нам розповідати свою історію тільки тоді, коли ми були в дорозі. Однак не встигли ми проїхати й чверть милі, як він з’явився, зайняв своє звичне місце між мною і Веласкесом і почав так:
Продовження історії Вічного Жида
Деллій старів і, відчуваючи наближення останньої години, прикликав мене з Германусом і наказав нам копати в пивниці одразу біля дверей, сказавши, що ми знайдемо там маленьку скриньку з бронзи, яку повинні йому принести. Ми виконали його накази, знайшли й принесли йому скриньку.
Деллій дістав ключ, який висів у нього на шиї, відкрив скриньку й сказав нам:
– Ось два пергаменти з усіма підписами й печатками. Перший запевнить тобі, сину мій, володіння найпрекраснішим домом у Єрусалимі, другий же є борговою розпискою на тридцять тисяч дариків і проценти, що наросли за багато років.
Тоді розповів мені історію мого діда Єзекії і дядька Седекії, після чого додав:
– Цей жадібний і підлий чоловік ще й досі живий, і це доводить, що докори совісті не вбивають. Діти мої, коли я помру, їдьте до Єрусалиму, але нікому не відкривайтеся, поки не знайдете собі покровителів; можливо, навіть варто було б почекати, поки Седекія помре, а це – враховуючи його похилий вік – має невдовзі настати. А тим часом зможете жити на п’ятсот дариків; знайдете їх зашитими в моїй подушці, з якою я ні на мить не розстаюся. І ще одну пораду хочу вам дати: живіть завжди чесно, а за це вечір вашого життя буде спокійний. Щодо мене, то я помру, як і жив – тобто співаючи, і буде це, як говориться, лебединою піснею. Гомер, такий же сліпий, як і я, склав гімн Аполлону, який уособлював сонце, котрого він, як і я, не бачив. Багато років тому я поклав цей гімн на музику і зараз почну першу строфу, але сумніваюся, чи зможу дійти до останньої.
Сказавши це, Деллій заспівав гімн, який починався словами: «Слава щасливій Латоні», але коли дійшов до слів «Делос, якщо ти хочеш, щоб син мій тут оселився», – голос його завмер, він схилив мені на плече голову й сконав.
Ми довго оплакували нашого опікуна, врешті-решт подалися до Палестини й на дванадцятий день після того, як покинули Александрію, опинилися в Єрусалимі. Для більшої безпеки ми поміняли імена. Я назвався Антипою, Германус же звелів називати його Глафрисом. Ми зупинилися в заїжджому дворі біля міських стін і попросили показати нам, де живе Седекія. Нам одразу й показали. Це був найгарніший будинок у цілому Єрусалимі, справжній палац, гідний прийняти в себе царського сина. Ми найняли скромну кімнатку у шевця, який жив напроти Седекії. Я майже весь час сидів удома, Германус же бігав по місту й збирав новини.
Через кілька днів після нашого приїзду він прибіг до мене й сказав:
– Любий друже, я зробив цікаве відкриття. Ріка Кедрон розливається за домом Седекії чудовим озером. Старий звик там проводити вечори в жасминовій альтанці. Сьогодні він вже, мабуть, там; ходімо, я покажу тобі твого кривдника.
Я пішов за Германусом, ми прийшли на берег річки напроти чудового саду, де я побачив старигана, який спав. Я сів і почав до нього приглядатися. Як же його сон відрізнявся від сну Деллія. Мабуть, його страшенно непокоїли кошмари, бо він мало не щомиті здригався.
– Ах, Деллію, – вигукнув я, – справді мудрою була твоя порада, щоб жити чесно.
Германус висловив ту саму думку.
Роздумуючи таким чином, ми побачили щось, від вигляду чого забули про всі наші роздуми. Це була молода дівчина, щонайбільше шістнадцятилітня, надзвичайної краси, яку ще й посилювали багаті одежі. Перли й ланцюжки з коштовними каменями на них прикрашали її шию, руки й ноги. На ній була легенька лляна туніка, прошита золотом. Германус перший вигукнув: «Це ж справжня Венера!», я ж мимоволі впав перед нею на коліна. Молода красуня побачила нас і дещо зніяковіла, проте незабаром опанувала себе, взяла віяло з павиних пер і почала обвіювати голову старого, щоб освіжити його й продовжити його сон.
Германус дістав книжки, які приніс із собою, і вдавав, що читає, а я – що слухаю його, проте цікавило нас виключно те, що діялося в саду.
Старий прокинувся; з кількох запитань, які він задав молодій дівчині, ми дізналися, що зір він має поганий і не може побачити нас на такій відстані, що нас дуже втішило, бо ми вирішили приходити сюди якнайчастіше.
Седекія пішов, спираючись на руку молодої дівчини, ми ж повернулися додому. Не маючи інших занять, ми розговорилися з нашим шевцем, який розповів нам, що Седекія вже не має живих синів, що весь його маєток успадкує донька одного з його синів, що ту молоду онучку звуть Сара і що дід надзвичайно любить її.
Коли ми повернулися до нашої кімнатки, Германус сказав:
– Любий друже, мені прийшло в голову, як ти можеш швидко владнати свою справу із Седекією. Ти повинен одружитися з його онукою, але здійснювати цей намір треба дуже обачливо.
Ця думка дуже мені сподобалася; ми довго розмовляли про онуку Седекії, і я всю ніч тільки про неї й марив.
Наступного дня й пізніше я в один і той же час приходив до річки. Завжди я бачив у саду мою прекрасну кузину з дідом чи саму, і хоча й не перемовився з нею жодним словом, але не мав сумніву, що вона знає, заради кого я туди приходжу.
Коли Вічний Жид дійшов до цих слів, ми прибули на місце ночівлі, і нещасний волоцюга пропав десь у горах.
Ребека вже не питала герцоґа про релігію, але оскільки хотіла познайомитися з тим, що він називав своєю системою, то скористалася першою ж нагодою й засипала його запитаннями.
– Сеньйоро, – відповів Веласкес, – ми нагадуємо сліпих: знаємо, де знаходяться наріжники кількох будинків, а ще кінець деяких вулиць, але не слід нас запитувати про план усього міста. Оскільки ж ти напосілася на мене, то я спробую дати тобі певне уявлення про те, що ти називаєш моєю системою, а сам я називаю радше способом дивитися на речі. А отже все, що бачить наше око, весь виднокруг, що простягається біля підніжжя гір, зрештою всю природу, яка сприймається нашими відчуттями – ми можемо поділити на мертву матерію і органічну матерію. Органічна матерія відрізняється від мертвої тим, що має органи, а щодо всього іншого, то вона утворена з тих же самих елементів. І ми б могли знайти в цьому камені, на якому ти сидиш, або в цій траві такі самі елементи, з яких і ти, сеньйоро, складаєшся. Бо й справді, в своїх кістках ти маєш вапно, у тілі – кремнезем, у жовчі – луги, в крові – залізо, в сльозах – сіль. Жирові шари твого тіла – це просто комбінації горючих речовин з певними елементами повітря. Нарешті, сеньйоро, якби тебе помістити в хімічну піч, то можна би тебе перетворити в скляну пляшечку, а якби додати трохи металічного вапна, то міг би з тебе вийти дуже гарний об’єктив для телескопа.
– Ти описуєш мені, сеньйоре герцоґ, захопливу перспективу, – сказала Ребека. – Прошу тебе, продовжуй.
Веласкес вирішив, що сам не знаючи коли, сказав прекрасній ізраїльтянці якийсь комплімент, тому елеґантно підніс капелюха й продовжив так:
– Ми бачимо в елементах неживої матерії спонтанне тяжіння якщо не до органічних форм, то принаймні до комбінацій. Ці елементи поєднуються, розділяються, щоб знову поєднатися з іншими. Вони виявляють схильність до певних форм: можна подумати, що вони створені для органічного буття, однак самі собою вони організуватися не можуть і без запліднюючої іскри не здатні перейти до такого роду комбінацій, остаточним наслідком якого є життя.
Як і магнетичний флюїд, життя ми спостерігаємо тільки в його виявах. Перший такий вияв – призупинення в органічних тілах внутрішньої ферментації, яку ми називаємо розкладом. Він починається в органічних тілах, як тільки їх покине життя.
Життя може довго зберігатися в рідині, як, наприклад, у яйці, або в твердих тілах, як хоча б у зерні, щоб потім розвинутися за сприятливих обставин.
Життя знаходиться в усіх частинах тіла, навіть у рідинах, навіть у крові, яка псується, якщо її добути з наших жил.
Життя є у стінках шлунку, який воно захищає від дії шлункового соку, що розчиняє мертві тіла, які потрапляють у шлунок.
Життя якийсь час зберігається в членах, відділених від решти тіла. Нарешті, життя забезпечує здатність розмножуватися. Ми називаємо це таємницею зачаття, яка для нас так само незрозуміла, як і все в природі.
Органічні істоти поділяються на два великі роди: перший під час спалювання виділяє тверді луги, другий багатий на летючі луги. Рослини відносяться до першого роду, тварини – до другого.
Є тварини, які з точки зору будови свого організму видаються значно нижчими від деяких рослин. Такими є амеби, які можна побачити, що плавають у морі, або пузирчасті глисти, які вражають овечий мозок.
Є ще й інші, значно більш розвинені організми, в яких, однак, неможливо ясно розпізнати те, що ми називаємо волею. Так, наприклад, коли корал розкриває свою порожнину для поглинання мікроорганізмів, якими він годується, то рух цей є наслідком його будови, як ми це бачимо в квітах, коли вони закриваються на ніч, а вдень обертаються до сонця.
Тип волі поліпа, який витягає щупальця й розкриває порожнину, можна досить влучно порівняти з волею новонародженої дитини, яка вже хоче, але ще не думає. Бо воля у дитини випереджає думку і є безпосереднім наслідком потреби чи страждання.
По суті, будь-який пригнічений орган нашого тіла хоче неодмінно випростатися й примушує нас виконувати його волю. Шлунок часто опирається поживі, яку йому прописують. Слинні залози набухають від вигляду жаданої страви, а піднебіння починає лоскотати, так що розум ледь-що може здолати це. Якщо уявити собі людину, яка довший час не їла, не пила, лежала скарлючена й жила в целібаті, то ми б тоді побачили, як різні частини її тіла одночасно нав’язують їй найрізноманітніші бажання.
Волю, безпосередньо породжену потребою, ми можемо спостерігати як у дорослого поліпа, так і в новонародженої дитини. Це елементарні зачатки вищої волі, яка потім розвивається в міру вдосконалення організму. Воля у новонародженої дитини, безумовно, випереджає думку, але дуже незначно, а думка також має свої первинні елементи, з якими необхідно познайомитись.
Веласкеса, який розвивав свої погляди, в цьому місці перервали. Ребека сказала герцоґу, з яким задоволенням вона його слухала, і продовження цієї лекції, яка мене також дуже зацікавила, відклали на наступний день.
