Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"
Автор книги: Ян Потоцкий
Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении
Текущая страница: 30 (всего у книги 47 страниц)
День тридцять дев'ятий
Зі сходом сонця ми вирушили в дальшу дорогу. Вічний Жид незабаром приєднався до нас і продовжив свою розповідь.
Продовження історії Вічного Жида
Поки я всією душею віддавався мріям про прекрасну Сару, Германус, якого мої наміри мало обходили, провів кілька днів, слухаючи повчання певного вчителя на ім’я Йошуа, який пізніше уславився під іменем Ісуса, бо Ісус по-грецькому означає те саме, що Йошуа на давньоєврейському, як ви можете в цьому переконатися з перекладу Сімдесяти. Германус хотів навіть вирушити зі своїм вчителем до Галілеї, і тільки думка, що він може бути мені корисним, затримала його в Єрусалимі.
Одного вечора Сара зняла свій серпанок і хотіла повісити його на гілках бальзамінового дерева, але вітер у ту ж мить підхопив легеньку тканину й, розвіваючи нею, заніс аж на середину Кедрону. Я кинувся в річку, схопив серпанок і почепив його на кущах біля підніжжя садової тераси. Сара кинула мені золотий ланцюжок, який зняла з шиї. Я поцілував його, а потім уплав повернувся на другий бік річки.
Плюскіт води розбудив старого Седекію. Він захотів довідатися, що сталося. Сара почала розповідати йому, старий пройшов кілька кроків уперед, гадаючи, що стоїть біля балюстради; тим часом же увійшов на скелю, де не було ніяких поручнів, бо їх заступали густі кущі. Нога в нього послизнулася, кущі розійшлися, і старий шубовснув у річку. Я кинувся за ним, схопив його й витягнув на берег. Усе це сталося в одну мить.
Седекія прийшов до тями й, бачачи себе в моїх обіймах, зрозумів, що завдячує мені життям. Він запитав мене, хто я.
– Єврей з Александрії, – відповів я, – звуть мене Антипа; я втратив батька й матір і, не знаючи, що мені робити, прийшов шукати щастя в Єрусалимі.
– Я заміню тобі батька, – сказав Седекія, – відтепер ти житимеш у моєму домі.
Я прийняв запрошення, ні словом не згадавши про товариша, який зовсім не образився на мене й продовжував жити у нашого шевця. Ось так я увійшов у дім мого найзаклятішого ворога й з кожним днем здобував усе більшу пошану людини, яка убила б мене, якби дізналася, що більша частина його маєтку належить мені по праву спадковості. Сара, зі свого боку, з кожним днем ставилася до мене дедалі прихильніше.
Обмін грошей відбувався тоді в Єрусалимі так само, як ще й сьогодні відбувається на цілому Сході. Якщо ви будете в Каїрі чи в Баґдаді, то побачите біля входів у мечеті людей, які сидіть на землі, тримаючи на колінах маленькі столики з рівчачком на розі для зсипання відрахованих монет. Біля них стоять мішечки зі сріблом і золотом, які відкриваються для тих, хто хоче тих чи інших грошей. Цих міняйл називають сарафами. Ваші євангелісти назвали їх транзитами за формою столиків, про які я вам сказав.
Майже всі єрусалимські міняйли працювали на Седекію, а він сам домовлявся з римськими правителями й митниками, піднімаючи чи понижуючи курс грошей відповідно до власної вигоди.
Я незабаром зрозумів, що найкращий спосіб сподобатися моєму дядькові – це як слід пізнати фінансові операції і пильно слідкувати за зростанням і спаданням курсів. Мій намір настільки добре вдався мені, що через два місяці ніхто не смів проводити жодних операцій, не спитавши спершу, що я про це думаю.
Приблизно в той час розійшлися чутки, ніби Тиберій збирається віддати в усій державі наказ переплавити гроші. Срібних монет більше не буде в обігу; їх начебто збиралися перетопити в бруски й відіслати в імператорську скарбницю. Не я вигадав ці чутки, але вважав, що маю право їх поширювати. Можете уявити собі, яке враження вони справили на всіх єрусалимських міняйл. Сам Седекія не знав, що про це думати, і не був здатен прийти до якогось остаточного рішення.
Я вже казав вам, що на цілому Сході міняйли сидять біля входів у мечеті; в Єрусалимі ми мали наші кантори в самому храмі, який був такий великий, що справи, якими ми займалися в одному з його кутків, ніяк не перешкоджали службі божій. Але вже кілька днів як усіх охопив такий страх, що не прийшов ні один міняйло. Седекія не питав моєї думки, але хотів, схоже, прочитати її в моїх очах.
Нарешті, дійшовши висновку, що срібні гроші вже достатньо дискредитовані, я виклав свій план старому. Він уважно мене вислухав, схоже було, що довго роздумував, нарешті сказав:
– Любий Антипо, в пивниці в мене лежать два мільйони золотих сестерцій; якщо твій план вдасться, можеш просити Сариної руки.
Надія здобути руку Сари й вигляд золота, такий завжди привабливий для єврея, привели мене в захват, однак не завадили мені тут же вибігти на вулицю з наміром остаточної дискредитації срібної монети. Германус усіма силами допомагав мені; а я ще й підкупив кількох купців, які за моєю намовою відмовлялися продавати товари за срібло. Невдовзі справа вже зайшла так далеко, що жителі Єрусалиму зненавиділи срібні гроші. Як тільки ми переконалися, що це почуття вже достатньо сильне, то тут же приступили до здійснення нашого плану.
У визначений день я звелів занести до храму все золото в закритих бронзових сосудах і одночасно пустив чутку, що Седекія, який повинен здійснити значні виплати в сріблі, вирішив закупити двісті тисяч сестерцій і пропонує унцію золота за двадцять п’ять унцій срібла. На цій оборудці ми наживали майже сто на сто.
Народ тут же став напирати з усіх боків, і незабаром я вже обміняв половину свого золота. Наші слуги весь час забирали й відносили срібло, тому всі думали, що я наторгував усього лиш двадцять п’ять чи тридцять тисяч сестерцій. Усе йшло прекрасно, і я б неодмінно подвоїв маєток Седекії, але тут прийшов якийсь фарисей сповістити нам…
Коли Вічний Жид дійшов до цього місця своєї розповіді, він обернувся до Уседи і сказав:
– Могутніший за тебе кабаліст кличе мене деінде.
– Схоже, – відповів кабаліст, – що ти не хочеш розповісти нам про крик, який здійнявся в храмі, і про стусани, які ти дістав.
– Старець з гори Лівану кличе мене, – сказав Вічний Жид і зник з наших очей.
Відверто скажу, що мене це не дуже засмутило, і я зовсім не прагнув його повернення, бо підозрював, що чоловік цей – шахрай, який добре знає історію, і під виглядом власних пригод розповідає нам речі, яких ми не повинні слухати.
Тим часом ми прибули на місце ночівлі, і Ребека почала просити герцоґа, щоб той продовжив виклад своєї системи. Веласкес на мить замислився, після чого заговорив так:
– Учора я намагався з’ясувати вам первинні елементи волі й сказав, що воля передує думці. Далі ми збиралися поговорити про первинні елементи думки. Один з найглибших стародавніх філософів вказав нам істинний шлях, яким треба йти в метафізичних дослідженнях, а ті, котрі вважають, що до його відкриттів додали нові, на мою думку, не зробили жодного кроку вперед.
Вже задовго до Арістотеля слово «поняття», «ідея» означало у греків «образ», і звідси пішла назва: кумир – «ідол». Арістотель, добре розібравшись у своїх поняттях, побачив, що всі вони справді походять від образів, тобто від вражень, справлених на наші відчуття. Тут ми бачимо причину того, чому ґеній, навіть найбільш творчий, не в стані вигадати нічого нового. Творці міфології поєднали погруддя чоловіка з тулубом коня, тіло жінки з риб’ячим хвостом, у циклопів відняли одне око, Бріарею додали рук, але не вигадали нічого нового, оскільки це перевищує можливості людини. Від Арістотеля іде переконаність у тому, що в думці є тільки те, що спочатку пройшло через відчуття.
Однак за наших часів з’явилися філософи, які вважали себе значно глибшими й твердили:
– Ми визнаємо, що розум не міг би виробити в собі ніяких здібностей без посередництва почуттів, але коли ці здібності вже почнуть розвиватися, розум тоді може збагнути речі, які ніколи не проходили через відчуття, як, наприклад, простір, вічність або математичні твердження.
Признаюся, що я зовсім не схвалюю цієї нової теорії. Абстракція не здається мені нічим іншим, як просто відніманням. Якщо прагнеш абстрагувати, треба віднімати. Якщо я подумки відніму від моєї кімнати все, що в ній є, не виключаючи повітря, то в мене тоді залишиться чистий простір. Якщо я від певного проміжку часу відніму початок і кінець, то одержу поняття вічності. Якщо від мислячої істоти відніму тіло, матиму поняття про ангелів. Якщо я від ліній відніму подумки їх ширину і враховуватиму тільки їх довжину й обмежені ними поверхні, то отримаю аксіоми Евкліда. Якщо від людини відніму одне око й додам їй зросту, то матиму постать циклопа. Усе це образи, отримані за посередництвом відчуттів. Якщо нові мудреці запропонують мені хоч одну абстракцію, якої б я не зміг звести до віднімання, я готовий одразу стати їхнім учнем. Тим часом же триматимусь старого Арістотеля.
Слово «ідея», «поняття» («образ») не відноситься виключно до того, що діє на наш зір. Звук б’є по наших вухах і дає нам поняття, що належать відчуттю слуху. Зуби терпнуть у нас від цитрини, і ми в такий спосіб отримуємо поняття про кислоту.
Зверніть, однак, увагу, що наші відчуття здатні отримувати певні враження, навіть коли предмет знаходиться за межами їх досяжності. Як тільки нам нагадають про цитрину, наш рот від самого тільки цього слова наповнюється слиною, а зуби терпнуть. Пронизлива музика бринить у наших вухах, хоча оркестр давно вже замовк. За теперішнього рівня розвитку філософії ми ще не вміємо пояснити сну й марень, які в ньому бачимо, хоча й здогадуємося, що наші органи внаслідок відрухів, незалежних від нашої волі, перебувають під час сну в такому самому стані, в якому перебували під час сприйняття даного чуттєвого враження, тобто, інакше кажучи, під час отримання ідеї.
З цього також випливає, що поки ми ще не пішли далі у фізіологічних науках, то можемо вважати поняття враженнями, справленими на наш мозок, враженнями, які органи можуть отримувати – свідомо чи мимовільно – так само й за умови відсутності предмета. Зверніть увагу, що коли ми думаємо про предмет, який знаходиться за межами наших відчуттів, враження не таке яскраве, однак у гарячковому стані воно може бути таким же сильним, як те, що ми колись отримали за допомогою відчуттів.
Після цієї низки визначень і висновків, які дещо важко збагнути одразу, перейдемо до зауважень, які можуть кинути на цю проблему нове світло.
Тварини, які будовою свого організму наближаються до людини й виявляють більший чи менший розум, мають (наскільки мені відомо, всі) орган, що зветься мозком. І навпаки, у тварин, які наближаються до рослин, неможливо виявити цей орган.
Рослини живуть, а деякі з них навіть рухаються. Серед морських тварин є такі, котрі, як і рослини, не можуть пересуватися з місця на місце. Бачив я й таких морських тварин, які рухаються завжди однаково, наче наші легені, немовби зовсім позбавлені волі. Більш високоорганізовані тварини мають волю і здатність розуміння, але тільки людина має здатність абстрагувати.
Однак не всі люди наділені цією здатністю. Розлад системи залоз позбавляє цієї здатності верховинців, які хворіють на зоб. З іншого боку, відсутність одного чи двох відчуттів сильно утруднює абстрагування. Глухонімі, які внаслідок браку мови схожі на тварин, з трудом можуть сприймати абстрактні поняття, але якщо показати їм п’ять чи десять пальців, коли мова не йде про пальці, то вони дістають поняття про числа. Бачать молитву, поклони – і отримують поняття про божество.
Сліпі мають у цьому відношенні значно менші труднощі, бо за допомогою мови, цього могутнього інструменту людського розуму, їм можна підсувати готові абстрактні поняття. З іншого боку, неможливість для них стану розсіяності наділяє сліпих особливою здатністю до комбінаторики.
Якщо, однак, уявити собі зовсім сліпу й глуху новонароджену дитину, то можете бути певні, що вона не буде в стані засвоїти ніяких абстрактних понять. Єдиними поняттями, які вона здобуде, будуть ті, до яких вона прийде за допомогою нюху, смаку чи дотику. Така людина зможе навіть марити про подібні поняття. Якщо вживання чогось завдасть їй шкоди, вона наступного разу зможе від цього утриматись, бо має пам’ять. Але я не думаю, щоб у якийсь спосіб можна було дати їй уявлення про абстрактне поняття зла. Вона не матиме сумління, отже не заслуговуватиме ні винагороди, ні нагани. Якби вона скоїла вбивство, правосуддя не мало би підстав покарати її. І ось вам дві душі, дві частки божого подиху, але які ж несхожі! А вся різниця зводиться всього лиш до двох відчуттів.
Значно менша різниця, хоча все ще дуже велика, існує між ескімосом чи ґоттентотом і людиною з розвинутим розумом. Яка ж причина цієї різниці? Її зумовлює не брак одного чи більше відчуттів, а різна кількість понять і комбінацій. Людина, яка бачила всю землю очима мандрівників, яка ознайомилася з усіма важливими подіями в історії, справді має в голові безліч образів, яких не має селюк; якщо ж вона комбінує свої поняття, зіставляє їх і порівнює, тоді ми кажемо, що вона має знання і розум.
Дон Ньютон мав звичку постійно комбінувати поняття, і з безлічі понять, які він нагромадив, постала, між іншим, комбінація падаючого яблука і Місяця, прикріпленого своєю орбітою до Землі.
Звідси я зробив висновок, що різниця між розумами визначається кількістю образів і вмінням комбінувати їх, тобто, якщо можна так сказати, вона прямо пропорціональна кількості образів і вмінню комбінувати їх. Тут я ще раз попрошу вас хвильку бути уважними.
Тварини з низькою організацією, безумовно, не мають ні волі, ні понять. Їх рухи, як і рухи мімози, є несвідомими. Однак ми можемо припустити, що коли прісноводний поліп простягає щупальці, щоб схопити хробачків, і ковтає таких, які смакують йому більше від інших, то він отримує поняття про погане, добре і краще. Якщо ж він має здатність відкидати поганих хробачків, то ми повинні припустити, що йому не бракує волі. Отже, першою волею була потреба, яка примусила його простягнути вісім щупальців, а поглинуті мікроорганізми дали йому два чи три поняття. Відкинути один мікроорганізм, поглинути другий – це вже стосується до вільного вибору, який випливає з одного чи кількох понять.
Застосувавши ті самі положення до дитини, ми побачимо, що перший прояв її волі походив безпосередньо з потреби. Саме ця воля примушує її припадати вустами до грудей годувальниці, але як тільки вона скуштує молока, то одразу отримує поняття, потім її відчуття дістають нові враження і так вона отримує друге поняття, потім третє і т. д.
Тому поняття можна так само порахувати, і – як ми бачили – комбінувати. А отже, до них можна застосувати якщо не комбінаційне числення, то принаймні основи цього числення.
Комбінацією я називаю сполучення, незалежно від розташування складових: так, наприклад, АВ – це та сама комбінація, що й ВА. Таким чином дві літери можна поєднати тільки одним способом.
Три літери, узяті по дві, можна поєднати чи комбінувати трьома способами. Четвертий – це коли всі три ми поставимо разом.
Чотири літери по дві дадуть шість комбінацій, по три – чотири комбінації, всі разом – одну, тобто в сумі – одинадцять. Далі:
Отже, ми бачимо, що кожне нове поняття подвоює кількість комбінацій і що комбінації п’яти понять так відносяться до комбінацій десяти понять, як 26 до 1013, тобто як 1 до 39.
У мої наміри зовсім не входить обраховувати розум за допомогою цього матеріального підрахунку, я хотів лиш показати загальні засади всього, що здатне до комбінацій.
Ми сказали, що різниця між розумами прямо пропорціональна кількості понять і їх здатності до комбінування. Тому ми можемо уявити собі шкалу всіх тих різних розумів. Припустимо, що на верхньому щаблі стоїть дон Ісаак Ньютон, розум якого був би представлений як сто мільйонів, а на нижньому щаблі – альпійський селянин, розум якого представлений як сто тисяч. Між цими двома числами ми можемо розмістити нескінченну кількість середніх пропорціональних, які означатимуть розуми вищі від селянського, але нижчі від ґенія дона Ньютона.
На цій шкалі опиниться також і мій розум, і твій розум, сеньйоро. Властивостями розумів, що знаходяться нагорі, будуть: додавання нових відкриттів до тих, що зробив Ньютон, усвідомлення їх, поглиблення частини їх і оволодіння здатністю їх комбінування.
Так само можна уявити собі шкалу, що спадає донизу, яка б починалася від селянина, позначеного числом сто тисяч, сходила б до розумів, позначених як шістнадцять, одинадцять, п’ять, і закінчувалась би істотами, що мають чотири поняття і одинадцять комбінацій, нарешті три поняття і чотири комбінації.
Дитина, яка має чотири поняття і одинадцять комбінацій, ще не вміє абстрагувати думку; однак між цим числом і сотнею тисяч знайдеться розум, складений з певної кількості понять з такими комбінаціями, наслідком яких будуть абстрактні поняття. До такого високого рівня ніколи не піднімаються тварини, так само як і глухі й сліпі діти. Ці – внаслідок браку вражень, тварини ж унаслідок браку комбінацій.
Найпростішим абстрактним поняттям є те, яке відноситься до чисел. Воно полягає у відділенні від предметів їх кількісних властивостей. Дитина, поки дістане це найпростіше абстрактне поняття, не вміє абстрагувати, вона може тільки віднімати за допомогою аналізу властивостей, що, зрештою, теж є в певному смислі абстрагуванням. До першого абстрактного поняття дитина доходить поступово, а потім витворює їх собі в міру того, як здобуває нові поняття і вчиться їх комбінувати.
А отже, шкала розумових рівнів, від найнижчого аж до найвищого, складається з якісно ідентичних щаблів. Наступні її щаблі утворюються зростаючою кількістю понять, а їм відповідає, згідно з правилами, зростаюча кількість комбінацій. Це завжди і всюди ті самі елементи.
Звідси випливає, що розум істот, які належать до різних видів, може в основі своїй вважатися якісно ідентичним, зовсім так само, як і найскладніший розрахунок не є нічим іншим, як низкою додавань і віднімань, тобто дій якісно ідентичних. Так само й кожна математична задача, якщо вона не має пропусків, є, по суті, низкою абстракцій, починаючи від найпростіших і закінчуючи найвищими й найскладнішими.
Веласкес додав ще кілька подібних порівнянь, які Ребека слухала, схоже, дуже охоче, так що розійшлися обоє дуже собою задоволені.
День сороковий
Я прокинувся рано і вийшов з намету подихати свіжим ранковим повітрям. Веласкес і Ребека вийшли з тією ж метою.
Ми рушили до дороги, аби переконатися, чи не видно на ній якихось подорожних. Підійшовши до ущелини, що в’юнилася між двома скелями, ми вирішили посидіти.
Невдовзі ми побачили караван, який наближався до ущелини й розтягнувся в п’ятдесяти футах під скелями, на яких ми знаходилися. Чим більше подорожні наближалися до нас, тим більшу цікавість у нас збуджували. Відкривали процесію чотири індіанці. Одягнені вони були лиш у довгі сорочки, обшиті мереживом. Голови були накриті солом’яними капелюхами з пучками пер. Усі четверо були озброєні довгими рушницями. Далі ішло стадо лам; на кожній сиділа мавпа. Потім на добрих конях їхав кортеж добре озброєних негрів. За ними – двоє чоловіків похилого віку на чудових андалузьких скакунах. Обидва старці були закутані в плащі з блакитного оксамиту, на яких були вишиті хрести ордену Калатрави. За ними вісім молуккських острів’ян несли китайський паланкін, у якому сиділа молода жінка в багатому іспанському вбранні. Молодий чоловік на гарячому скакуні ґраціозно гарцював біля дверцят її паланкіна.
Потім ми побачили молоду особу, яка лежала непритомна в лектиці; біля неї на мулі їхав священик, кропив їй обличчя святою водою і, як видавалося, відганяв дияволів. В кінці процесії ішла довга шерега людей усіх відтінків шкіри, від чорно-ебенового до оливкового, і тільки білого не було серед них.
Поки караван минав нас, ми не подумали про те, аби запитати, що це за люди, а коли пройшов останній, Ребека сказала:
– Правду кажучи, варто було б довідатися, хто це такі.
Коли Ребека говорила це, я побачив чоловіка, приналежного до каравану, який відстав від інших. Я відважився спуститися зі скелі й побіг за цим марудою. А той впав переді мною на коліна й, тремтячи від страху, заволав:
– Сеньйоре злодію, зжалься, не вбивай шляхтича, який хоч і народився серед копалень золота, але й копійки за душею не має.
На це я відповів, що я не злодій і хочу тільки довідатись, ким є ті люди, які щойно пройшли тут.
– Якщо тільки про це йдеться, – сказав, встаючи, американець, – то я охоче заспокою твою цікавість. Давай видряпаємося на цю високу скелю, з неї ми зможемо бачити весь караван. Спереду, сеньйоре, ти бачиш дивно одягнених людей, які відкривають процесію. Це індіанці з Куско й Кіто, сторожа цих прекрасних лам, яких мій пан хоче подарувати найяснішому королю Іспанії та Індії.
Негри є рабами мого пана, а радше були ними, бо іспанська земля не визнає рабства так само, як і єресі, і в ту мить, коли ці чорні ступили на цю святу землю, вони стали такими ж вільними, як ти і я.
Отой літній чоловік, якого ти, сеньйоре, бачиш по праву руку, це граф де Пенья Велес, племінник знаменитого віце-короля з тим же іменем і ґранд першого класу. Той другий старий – це маркіз Торрес Ровельяс, син маркіза Торреса і чоловік останньої спадкоємиці роду Ровельяс. Обох цих сеньйорів завжди поєднувала найтісніша дружба, яку ще більше зміцнить шлюб молодого Пенья Велеса з єдиною дочкою маркіза Торреса Ровельяса.
Ти бачиш звідси цю прекрасну пару. Молодий сидить на чудовому скакуні, наречена ж – у паланкіні, яку король Борнео подарував багато років тому покійному віце-королю де Пенья Велесу.
Зате про дівчину в лектиці, з якої священик виганяє дияволів, мені, сеньйоре, так само, як і тобі, нічого не відомо. Учора вранці я з цікавості підійшов до якоїсь шибениці, що стояла біля дороги. Там я й знайшов цю молоду дівчину, яка лежала між двома повішениками, тож я покликав усіх інших, щоб показати їм таку дивовижу. Граф, мій пан, побачивши, що молода дівчина ще дихає, наказав віднести її на місце нашої ночівлі, вирішив навіть затриматися там ще на один день, щоб можна було краще доглядати за хворою. Незнайомка й справді заслуговує на всі ці старання, бо вона надзвичайно гарна. Сьогодні наважилися перенести її в лектику, але бідолашна весь час слабшає і втрачає притомність.
Дворянин, який іде слідом за лектикою – це дон Альваро Маса Ґордо, головний кухар, а радше управитель графського двору. Обіч нього крокують паштетник Лемада й кондитер Лечо.
– Дякую тобі, сеньйоре, – сказав я, – ти говориш мені значно більше, ніж я хотів почути.
– Нарешті, – додав він, – тим, котрий замикає процесію і має честь говорити з тобою, є дон Ґонсальво де Ієрро Санґре, перуанський дворянин, який походить від Пісарро і Альмаґро і є спадкоємцем їх доблесті.
Я подякував знатному перуанцю й приєднався до своїх супутників, яким переказав усе, про що дізнався. Ми повернулися до табору й розповіли ватажку циган, що зустріли його малого Лонсето й доньку тієї прекрасної Ельвіри, місце якої він займав колись біля віце-короля. Циган відповів, що вже віддавна знає про те, що вони мали намір покинути Америку: минулого місяця вони зійшли на берег у Кадиксі, звідти виїхали тиждень тому й провели дві ночі на березі Ґвадалквівіру, недалеко від шибениці братів Зото, де знайшли молоду дівчину, що лежала між двома повішениками. Потім він додав:
– Мені здається, що ця молода дівчина не має ніякого зв’язку з Ґомелесами; я, в кожному разі, зовсім її не знаю.
– Як це, – здивовано вигукнув я, – ця дівчина не є знаряддям Ґомелесів, а її знайшли під шибеницею? Невже витівки пекельних духів – це все правда?
– Хто знає, може, ти й не помиляєшся, – відповів циган.
– Обов’язково треба би, – сказала Ребека, – затримати тут на кілька днів цих мандрівників.
– Я вже думав про це, – відповів циган, – і накажу цієї ж ночі вкрасти в них половину їхніх лам.
