Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"
Автор книги: Ян Потоцкий
Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении
Текущая страница: 25 (всего у книги 47 страниц)
День тридцять другий
Зі сходом сонця ми вирушили далі й заглибились у найбільш сховані гірські долини. Через годину ми побачили Жида Агасфера, який наблизився до нас і, зайнявши своє місце між мною і Веласкесом, продовжив історію своїх пригод:
Продовження історії Вічного Жида
Одного дня нам сповістили про прихід римського судового чиновника. Його ввели, і ми дізналися, що мій батько був звинувачений у державній зраді: він буцімто хотів видати Єгипет в руки арабів. Коли римлянин пішов, Деллій сказав:
– Любий Мардохею, тобі нема потреби виправдовуватись, бо всі ми переконані в твоїй невинності. У тебе всього лиш хочуть забрати половину твого майна, тож найкраще буде, як ти її віддаси добровільно.
Деллій мав слушність, ця справа коштувала нам половини нашого маєтку.
Наступного року мій батько, виходячи одного ранку з дому, побачив чоловіка, який лежав перед дверима і, як здавалося, ще дихав; він наказав принести його в дім і хотів повернути до життя, як побачив кількох судових чиновників і сусідів у кількості восьми чоловік, які присяглися, що бачили, як мій батько убивав того чоловіка. Батько просидів шість місяців у в’язниці й вийшов, позбувшись другої половини маєтку, тобто всього, що в нас залишалося.
У нього був ще дім, але не встиг він повернутись у нього, як раптом дім підлих сусідів охопив вогонь. Це було вночі. Сусіди вдерлися до нашого житла, забрали, що тільки могли, і підклали вогонь там, де його ще не було.
Коли зійшло сонце, на місці нашого дому лежала купа попелу, на якій човгався сліпий Деллій разом із моїм батьком, який тримав мене в обіймах і оплакував своє нещастя.
Коли відкрили крамниці, батько взяв мене за руку й відвів до пекаря, який до цього часу постачав нам хліб. Той чоловік, охоплений жалістю, дав нам три булки. Ми повернулися до Деллія. Він розповів нам, що поки нас не було, якийсь незнайомий, якого він не зумів пізнати по голосу, сказав йому:
– Ах, Деллію, ваші б нещастя та на голову Седекії! Пробач тим, яких цей негідник використав як знаряддя своїх злочинів. Нам заплатили, щоб ми вас усіх убили, але ми все ж таки залишили вас жити. Ось, візьми – цього вам на якийсь час вистачить.
Сказавши це, незнайомий вручив йому гаманець із п’ятдесятьма золотими монетами.
Ця несподівана допомога порадувала мого батька. Він весело розстелив на попелі напівспалений килимок, поклав на ньому три булки хліба й пішов, щоб принести води в черепку від розбитої миски. Мені тоді було сім років, і я пам’ятаю, що розділив цю хвилину веселощів з моїм батьком і разом з ним пішов до криниці. Ну, й про мене за сніданком не забули поговорити.
Ледь ми сіли бенкетувати, як побачили малого хлопчика мого віку, який зі сльозами став просити в нас кусочок хліба.
– Я, – сказав він нам, – син римського солдата й сирійської жінки, яка померла, народжуючи мене. Дружини солдатів тієї самої когорти й маркітантки годували мене по черзі груддю; мабуть, вони додавали до цього ще якусь іншу їжу, бо я, як ви бачите, живу на світі. Тим часом батько мій, посланий проти якогось племені пастухів, загинув там разом з усіма товаришами. Учора я з’їв останній кусок хліба, який у мене залишався, тож жебрав по місту, але всі двері були для мене зачинені. Зате ви не маєте дверей ані дому, тому я сподівався, що не відштовхнете мене.
Старий Деллій, який ніколи не тратив нагоди для моральних повчань, сказав:
– Немає на світі чоловіка настільки бідного, щоб не міг зробити іншому послугу, так само як немає такого могутнього, якому б не була потрібна допомога інших. Саме так, дитя моє, сідай і розділи з нами нашу вбогу трапезу. Як тебе звуть?
– Германус, – відповів хлопець.
– Дай тобі Боже довгого життя! – сказав Деллій.
І якимось чином це благословення стало справжнім пророцтвом, бо дитя це жило довго й навіть зараз ще живе у Венеції, де його знають під іменем кавалера де Сен-Жермена.
– Я добре його знаю, – втрутився Уседа, – він володіє певними кабалістичними здібностями.
Після чого Вічний Жид продовжив:
Після сніданку Деллій запитав мого батька, чи двері до пивниці були виламані. Батько відповів, що двері замкнені і що вогонь не проник через склепіння, яке накриває пивницю.
– От і добре, – сказав Деллій, – візьми з гаманця, який мені дали, дві золоті монети, найми робітників і збудуй хату над цим склепінням. Може, придадуться також руїни нашого колишнього дому.
Згідно з порадою Деллія, знайшли кілька непошкоджених балок і дощок, склали їх, як тільки було можна, ущільнили пальмовими гілками, всередині застелили циновками й у такий спосіб у нас з’явився досить зручний притулок. У нашому щасливому кліматі більше й не потрібно – під таким чистим небом достатньо якогось наймарнішого даху, як, до речі, й найпростіші харчі є найздоровішими. Тому можна цілком слушно сказати, що ми не боїмося у нас таких злигоднів, як ви у ваших краях, клімат яких усе ж називаєте поміркованим.
Поки займалися підготовкою для нас житла, Деллій попросив винести свою циновку на вулицю, сів на ній і почав грати на фінікійській цитрі, потім заспівав пісню, яку колись уклав для Клеопатри. Його голос, хоча й сімдесятирічний, зібрав натовп слухачів, які з задоволенням слухали його. Закінчивши співати, він звернувся до оточуючих:
– Жителі Александрії, подайте милостиню бідному Деллію, якого ваші батьки знали як першого музиканта Клеопатри й улюбленця Антонія.
Після цих слів малий Германус обніс довкола глиняну мисочку, в яку кожен кинув своє подаяння.
Деллій вирішив тільки раз на тиждень співати й просити подаяння. У такі дні навколо нього зазвичай збирався натовп і обдаровував щедрою милостинею. Цією підтримкою ми завдячували не тільки голосу Деллія, але також його розмовам зі слухачами – веселим, повчальним і пронизаним оповіданнями про різні цікаві випадки. У цей спосіб ми вели досить зручне життя, однак мій батько, виснажений стількома нещастями, захворів на якусь тривалу хворобу й протягом року розпрощався з цим світом. Ми тоді лишилися під опікою Деллія і мусили жити за рахунок того, що нам приносив його голос, вже й без того досить старий і слабенький. Наступної зими докучливий кашель і сильна хрипота позбавили нас цього єдиного порятунку. На щастя, я отримав невеличкий спадок від далекого родича, який помер у Пелузії. Сума становила п’ятсот золотих монет, і хоч це не була навіть третя частина спадку, який мені належався, але Дєллій запевнив мене, що бідний нічого не повинен сподіватися від правосуддя і що найкраще він робить, коли задовольняється тим, що воно йому з ласки своєї приділило. Тому він підписав усе від мого імені й так розумно розпорядився грішми, що ми мали на що жити майже протягом усього мого дитинства.
Деллій не занедбував мого виховання і пам’ятав про малого Германуса. Ми по черзі залишалися з ним. Коли обов’язки переходили до мого товариша, я ходив до єврейської школи по сусідству, а в дні, коли з Деллієм залишався я, Германус ходив на навчання до одного жерця Ізиди по імені Херемон. Потім йому було доручено носити смолоскипи під час містерій цієї богині, і я пам’ятаю, що часто зацікавлено слухав його розповіді про ці урочистості.
Коли Вічний Жид дійшов до цього місця, ми прибули на місце ночівлі, і блукач, скориставшись можливістю, пропав десь у горах. Під вечір ми зібралися всі; циган начебто був вільний. Ребека знову почала до нього підлещуватись, поки він не повернувся до своєї розповіді.
Продовження історії ватажка циган
Кавалер Толедо, без сумніву, сильно переобтяжив свою совість численними гріхами, бо надовго затримав сповідника. Нарешті він підвівся, весь заплаканий, і вийшов з костелу, демонструючи ознаки найбільшої скрухи. Проходячи по паперті, він помітив мене й дав мені знак, аби я йшов за ним.
День ледь починався, і на вулицях не було ще нікого. Кавалер узяв перших же мулів, яких можна було найняти, і ми виїхали з міста. Я нагадав йому, що його слуги непокоїтимуться, не бачачи його так довго.
– Зовсім ні, – відповів він, – я їх попередив, ніхто мене не чекатиме.
– Сеньйоре кавалере, – сказав я тоді, – дозволь мені ще щось сказати. Голос, який ти почув учора, сказав тобі те, що ти й сам міг би легко знайти в першому ліпшому катехізисі. Ти висповідався, і тобі, мабуть, не відмовили у відпущенні гріхів. Тепер ти можеш дещо змінити свою поведінку, але я зовсім не бачу потреби брати на себе тягар недоречних турбот.
– Ах, мій друже, – відповів кавалер, – хто хоч раз почув голос умерлих, той недовго, мабуть, залишатиметься серед живих.
Тоді я зрозумів, що мій опікун думає про близьку смерть, що він заморочив собі цим голову, тому я вирішив не покидати його ні на мить.
Ми виїхали на малоїжджену дорогу, яка бігла якимись безлюдними околицями й привела нас до воріт монастиря камедулів. Кавалер заплатив погоничу й подзвонив. Якийсь монах підійшов до хвіртки, кавалер назвав себе й попросив дозволу провести кілька тижнів у цьому притулку. Нас провели в келію на краю саду й пояснили за допомогою знаків, що дзвін попередить нас про час спільного прийому їжі в трапезній. В келії ми знайшли побожні книжки, якими кавалер відтоді тільки й займався. Щодо мене, то я познайомився з одним камедулом, який ловив рибу вудочкою, приєднався до нього, і це заняття було єдиною моєю розвагою.
Першого дня я не скаржився на мовчання, яке було одним з головних правил ордену камедулів, але третього вже не міг витримати. Тим часом кавалер ставав з кожним днем усе похмурішим і мовчазнішим, нарешті він зовсім перестав розмовляти.
Ми вже тиждень були в монастирі, коли раптом прийшов туди один із моїх товаришів з паперті святого Роха. Він сказав, що бачив, як ми сідали на мулів, і що зустрівши пізніше погонича, дізнався, де ми знаходимося; ще він сказав, що всіх дуже засмутило моє зникнення, і частина нашої ватаги розбрелася. Сам він поступив на службу до одного купця з Кадикса, який зараз лежить хворий в Мадриді і внаслідок нещасного випадку, маючи поламані руки і ноги, не може обійтися без хлопчика-слуги.
Я відповів йому, що більше вже не можу витримувати життя у камедулів, і попросив його, щоб він хоч на кілька днів підмінив мене у кавалера.
– Я б охоче це зробив, – сказав він, – але боюся покинути мого купця; крім того, як ти знаєш, мене найняли на паперті святого Роха, тому недотримання слова могло б зашкодити усій компанії.
– У такому разі я підміню тебе у купця, – відповів я, а зрештою, я вже мав такий авторитет серед своїх товаришів, що малий не смів довго мені опиратися.
Я відвів його до кавалера, якому сказав, що вирушаю на кілька днів до Мадрида і що на цей час залишаю йому товариша, за якого ручаюся, як за самого себе. Кавалер не відповів ні слова, але знаками дав мені зрозуміти, що погоджується на заміну.
Тож я побіг у Мадрид і одразу подався до корчми, яку назвав мені мій товариш. Однак там мені сказали, що купець наказав перенести себе до одного знаменитого лікаря, який жив на вулиці святого Роха. Я легко його відшукав, сказав, що приходжу замість свого товариша Чікіто, що звуть мене Аваріто і що я з такою ж відданістю виконуватиму ті самі обов’язки.
Мені дали прихильну відповідь, але тут же сказали, що я повинен негайно лягати спати, бо кілька ночей мені доведеться сидіти з хворим. Тож я пішов спати, а увечері з’явився на службу. Мене відвели до хворого, який був розтягнутий на ліжку в дуже прикрому положенні; він нічим не міг рухати, за винятком лівої руки. Це був молодий чоловік приємної зовнішності, і ніяких хвороб у нього, власне кажучи, не було, лиш поламані кості завдавали йому нестерпного болю. Я намагався зробити все, щоб він забув про свої страждання, забавляв і розважав його всілякими способами. Ця поведінка так припала йому до смаку, що одного дня він погодився розповісти мені про свої пригоди й почав так:
Історія Лопеса Суареса
Я єдиний син Ґаспара Суареса, найбагатшого купця в Кадиксі. Мій батько, людина сувора і непоступлива, хотів, щоб я віддався тільки купецьким трудам і навіть не думав про розваги, які зазвичай дозволяють собі синки багатих купців у Кадиксі. Намагаючись в усьому бути покірним батькові, я рідко коли ходив до театру, а в неділю ніколи не віддавався тим задоволенням, які служать для товариських розваг у великих торговельних містах.
Оскільки ж розум все одно вимагає відпочинку, то я знаходив його в читанні приємних, але небезпечних книжок, відомих під назвою романів. Вони страшенно подобались мені, і мало-помалу чуттєвість заволоділа моєю душею, але оскільки я рідко виходив до міста, а вдома майже ніколи не бачив жінок, то не знаходив способу розпорядитися своїм серцем. Тим часом мій батько повинен був залагодити певні справи при дворі, тому вирішив, що я вирушу до Мадрида, і сповістив мені про своє рішення. Я з радістю сприйняв цю новину, щасливий, що зможу вільніше дихнути й хоч на якийсь час забути про ґрати нашої контори й пилюку наших складів.
Коли все вже було готове до від’їзду, батько наказав покликати мене в свій кабінет і промовив до мене так:
– Сину мій, ти їдеш до міста, де купці не мають такого значення, як у Кадиксі, тому повинні поводитися поважно і пристойно, щоб не принижувати той стан, приналежністю до якого повинні гордитися, тим більше, що стан цей значною мірою сприяє успіхам їхньої вітчизни й справжньої могутності монарха.
Ось три правила, яких ти мусиш дотримуватись, якщо не хочеш накликати мій гнів. По-перше, забороняю тобі вести розмови з дворянами. Ці панове гадають, що виявляють нам честь, коли з ласки своєї кидають нам кілька слів. Це омана, в якій ми не повинні їх залишати, бо наше добре ім’я залежить аж ніяк не від цього.
По-друге, наказую тобі, щоб ти звався просто «Суарес», а не «дон Лопес Суарес» – ні одному купцю титули не додають блиску; його добре ім’я повинно основуватись на широких зв’язках і прозорливості в справах.
По-третє, раз і назавжди забороняю тобі оголяти шпагу. Звичаї сприяють її поширенню, тому я не забороняю тобі носити цю зброю, але ти повинен пам’ятати, що купецька честь полягає у старанному дотриманні зобов’язань, тому я не хотів, щоб ти брав уроки небезпечного мистецтва фехтування.
Якщо ти колись порушиш якесь із цих правил, то наразишся на мій гнів; якщо ж ти насмілишся виступити проти четвертого, то матимеш уже не гнів, а прокляття моє, мого батька й мого діда, який є твоїм прадідом і водночас першим творцем наших багатств. Ідеться про те, щоб ти ніколи не мав ніяких стосунків із домом братів Моро, королівських банкірів. Брати Моро слушно користуються загальною пошаною, і ти, мабуть, дивуєшся, моїм останнім словам, але перестанеш дивуватися, коли дізнаєшся, в чому звинувачує їх наш дім. Тому я повинен у кількох словах з’ясувати тобі всю історію:
Історія родини Суарес
Першим, хто розбагатів у нашій родині, був Іньїґо Суарес. Провівши молодість, плаваючи по різних морях, він вступив у компанію, що брала в оренду копальні в Потосі, а потім заснував торговий дім у Кадиксі.
Коли циган дійшов до цього місця, Веласкес витягнув свої таблички й почав щось на них записувати. Побачивши це, ватажок звернувся до нього й запитав:
– Сеньйоре герцоґ, ти, мабуть, хочеш зайнятися якимись складними підрахунками, то я боюся, що моя розповідь тобі в цьому перешкоджатиме.
– Зовсім ні, – відповів Веласкес, – я займаюся якраз твоїм оповіданням. Можливо, цей Іньїґо Суарес зустріне в Америці когось, хто розповість йому історію когось іншого, який також матиме історію для розповіді. Щоб якось дати собі з цим лад, я вигадав рубрики, схожі на схему, яка служить нам для певного роду прогресій, щоб можна було повернутися до початкових величин. Тому не зважай на мене, тягни свою історію далі.
Далі циган розповідав так:
– Іньїґо Суарес, прагнучи заснувати торговий дім, шукав дружби відомих іспанських купців. Родина Моро мала тоді великий вплив, тому він повідомив її про бажання вступити з нею в постійні відносини. Отримав від них згоду і, щоб розпочати діяльність, уклав кілька угод в Амстердамі й видав на них вексель на Мадрид. Яким же було його обурення, коли йому відіслали назад опротестований вексель. Наступною поштою він, щоправда, отримав листа із вибаченнями; Родріґо Моро писав йому, що авізо прийшло із запізненням, що сам він перебував у той час в Сан-Ільдефонсо у міністра, а його перший бухгалтер просто вдався до прийнятої в таких випадках процедури, що він сам готовий із превеликим задоволенням задовольнити будь-які вимоги. Але образа вже сталася. Іньїґо Суарес розірвав усі стосунки з родиною Моро і, вмираючи, наказав синові, щоб той не смів мати з ними ніяких справ.
Мій батько Руїс Суарес довго виконував батьківські накази, але численні банкрутства, які несподівано зменшили кількість торгових домів, примусили його увійти в контакти з родиною Моро. Незабаром він гірко пожалів. Я казав тобі, що ми мали свою долю в орендованій копальні в Потосі й таким чином отримували значну кількість брилок срібла – найчастіше ми оплачували ними наші рахунки. З цією метою ми мали скрині, кожна на сто фунтів срібла, тобто вартістю в дві тисячі сімсот п’ятдесят піастрів. Ці скрині, декілька з яких ти ще міг бачити, були окуті залізом і мали свинцеві пломби з шифрами нашого дому. Кожна скриня мала свій номер. Ішли вони до Індії, верталися до Європи, пливли до Америки, і ніхто їх не відкривав, і кожен із задоволенням приймав ними виплати; навіть у самому Мадриді чудово їх знали. Тим часом якийсь купець, який мав розплатитися з домом Моро, відніс чотири таких скрині до їх першого бухгалтера, і той не тільки відкрив їх, але ще й наказав справдити пробу срібла.
Коли звістка про такий образливий вчинок дійшла до Кадикса, мого батька охопив нестримний гнів. Щоправда, наступною поштою він отримав лист із вибаченнями: Антоніо Моро, син Родріґо, писав йому, що двір викликав його до Вальядоліда і що він лише після повернення довідався про нерозумний вчинок свого бухгалтера, чужоземця, який тільки недавно приїхав і ще не мав часу познайомитися з іспанськими звичаями. Але батько аж ніяк не задовольнився цими виправданнями. Він розірвав усі відносини з домом Моро і, помираючи, заборонив мені мати з ними будь-які справи.
Я довший час свято виконував його накази, і добре мені на цьому виходило, нарешті непередбачені обставини знову поєднали мене з домом Моро. Я на хвилинку забув, а радше знехтував поради свого батька, і ти зараз побачиш, що з цього вийшло.
Певні угоди з двором привели мене в Мадрид, де я познайомився з таким собі Лівардесом, який раніше мав свій торговий дім, а тепер жив на відсотки від значних сум, розміщених у різних місцях. Було в характері у цього чоловіка щось таке, що притягало мене до нього. Ми вже стали з ним досить близькими приятелями, коли я довідався, що Лівардес – це дядько Санчо Моро, тогочасного глави родини. Я повинен був негайно розірвати з ним будь-які відносини, але я – навпаки – ще сильніше здружився з ним.
Одного дня Лівардес повідомив мене, що він, знаючи, яку я веду успішну торгівлю з Філіппінськими островами, вирішив вкласти в неї мільйон на правах члена командитного товариства. Я переконував його, що, як дядько Санчо, він радше йому повинен довірити свої капітали; він же мені на це відповів, що неохоче веде з родичами фінансові справи. Нарешті він переконав мене, і це йому було досить легко зробити, бо я, по суті, не встановлював жодних стосунків з домом Моро. Повернувшись до Кадикса, я додав один корабель до двох своїх, які щорічно висилав на острови, і перестав про це думати. Наступного року бідний Лівардес помер, і Санчо Моро написав мені, що оскільки він знайшов у паперах доказ, ніби його дядько помістив у мене мільйон, він просить повернути цей капітал. Можливо, слід було повідомити його про нашу угоду й про командитне товариство, але не бажаючи мати ніяких контактів з цим клятим домом, я відіслав мільйон без жодних пояснень.
Через два роки мої кораблі повернулися, потроївши вкладений у товари капітал. Отже, я повинен був заплатити два мільйони небіжчику Лівардесу, тому всупереч власному бажанню мусив написати братам Моро, що я маю два мільйони, які готовий передати в їхнє розпорядження. Вони мені на це відповіли, що два роки тому капітал був занесений у книги, і вони навіть чути не хочуть про ці гроші.
Ти розумієш, сину мій, як я сильно пережив це жорстоке приниження, вони ж бо виразно хотіли подарувати мені два мільйони. Я радився з кількома неґоціантами з Кадикса, які, наче мені на злість, визнали слушність моїх ворогів, доводячи, що оскільки дім Моро два роки тому видав мені розписку за весь капітал, то він не має жодного права на отримані сьогодні відсотки. Я був готовий підтвердити доказами, що капітал Лівардеса справді знаходився на кораблях і що якби кораблі затонули, я мав би право жадати повернення виплаченого мільйона; однак я бачив, що саме ім’я Моро воює проти мене і що якби я погодився на третейський суд неґоціантів, їх вирок був би не на мою користь.
Я звернувся до адвоката, який сказав мені, що оскільки брати Моро зажадали повернення мільйона без дозволу їх померлого дядька, а я використав його згідно з бажанням того ж дядька, то вказаний капітал дійсно знаходиться ще й досі у мене, а мільйон, внесений два роки тому в книги дому Моро – це інший мільйон, який не має з тим першим ніякого зв’язку. Адвокат порадив мені поставити братів Моро перед севільським судом. Я послухався його поради й повів проти них процес, який тягнувся сім років і коштував мені сто тисяч піастрів. Незважаючи на це, я програв його в усіх інстанціях, і два мільйони залишились у мене.
Спочатку я хотів віддати їх якомусь доброчинному закладу, але побоявся що заслуга певною мірою буде приписана клятим братам Моро. Я й досі ще не знаю, що зробити з цими грішми, проте щороку, підбиваючи баланс, я записую на стороні кредиту на два мільйони менше. Так що ти сам бачиш, сину, що я маю достатні причини, аби заборонити тобі будь-які контакти з домом братів Моро.
Коли циган дійшов до цих слів, по нього прислали, і всі ми розійшлися кожен у свій бік.
