Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"
Автор книги: Ян Потоцкий
Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 47 страниц)
Ваша ясновельможність!
Його величність, наш милостивий повелитель, погоджується на шлюб твоєї доньки з доном Карлосом Веласкесом, а також надає йому титул ґранда й призначає першим полковником артилерії.
Твій покірний слуга, etc.
– Що це має означати? – вигукнув герцоґ, охоплений гнівом. – Звідки в цьому листі взялося ім’я Карлоса, якщо я Енріке призначив Бланку в дружини?
Мій батько попросив герцоґа, щоб той зволив терпляче його вислухати, і сказав:
– Я не знаю, ваша світлосте, яким чином ім’я Карлоса опинилося в цьому листі, але я певен, що мій брат не має до цього ніякого відношення. В кінцевому випадку, ніхто тут не винен, і ця зміна імені – це вирок долі. Бо, мабуть, уже й ви самі помітили, що Бланка не має до мене ніякої схильності, а навпаки, зовсім не байдужа до Карлоса. Тож нехай вона сама, її рука, титули й маєток дістануться йому. Я зрікаюся усіх своїх прав.
Герцоґ обернувся до Бланки й сказав:
– Бланко! Бланко! Невже ти й справді така легковажна й зрадлива?
Бланка розплакалася, зомліла й врешті-решт призналася, що любить Карлоса.
Герцоґ у розпачі сказав моєму батькові:
– Дорогий Енріке, хоча брат твій і відібрав у тебе наречену, але він не може позбавити тебе звання першого полковника артилерії, до якого я додам певну частину свого маєтку.
– Пробач, сеньйоре герцоґ, – відповів дон Енріке, – але твій маєток в усій цілості належить твоїй доньці, а щодо звання першого полковника, то король слушно вчинив, віддавши його моєму братові, бо я в теперішньому душевному стані не здатен виконувати ні цих, ні будь-яких інших обов’язків. Дозволь мені віддалитися в якийсь святий притулок, щоб я біля підніжжя олтаря заспокоїв свій біль і віддав його тому, хто стільки за нас витерпів.
Мій батько покинув дім герцоґа й вступив до монастиря камедулів послушником. Дон Карлос одружився з Бланкою, проте весілля відбулося без будь-яких урочистостей. Сам герцоґ не був на ньому присутній. Бланка, ввергнувши в розпач свого батька, переживала через нещастя, причиною яких вона була; навіть Карлос, незважаючи на звичну легковажність, був збентежений цим загальним смутком.
Незабаром герцоґ захворів на подагру й, відчуваючи, що недовго йому залишається жити, послав до камедулів, прагнучи ще раз побачити свого улюбленця Енріке. Альварес, мажордом герцоґа, поїхав до монастиря й виконав дане йому доручення. Камедули, згідно з правилом, яке забороняло їм говорити, не відповіли ні слова, але відвели його до келії Енріке. Альварес застав його, коли він лежав на соломі, накритий лахміттям і прикутий ланцюгом до стіни.
Мій батько пізнав Альвареса й сказав:
– Друже, як тобі подобається сарабанда, яку я танцював учора? Сам Людовик XIV був би нею задоволений, шкода тільки, що музиканти кепсько грали. А Бланка що про це говорить?.. Бланка! Бланка!.. Відповідай, нещасний!..
Тут мій батько струснув ланцюгами, почав гризти собі руки й дістав непогамовного нападу шаленства. Альварес вийшов, обливаючись слізьми, і описав герцоґу те сумне видовище, яке постало перед його очами.
Наступного дня подагра увійшла герцоґу в шлунок, і з’явилися сумніви, чи він виживе. За хвилину до смерті він обернувся до доньки й сказав:
– Бланко! Бланко! Незабаром Енріке поєднається зі мною. Ми прощаємо тобі – будь щаслива.
Ці його останні слова увійшли в душу Бланки й отруїли її докорами сумління. Вона запала в глибоку меланхолію.
Молодий герцоґ робив усе, щоб розвеселити свою дружину, але нічого не міг подіяти й залишив Бланку її смуткові. Він виписав з Парижа знамениту куртизанку по імені Лажарден, а Бланка пішла в монастир. Звання першого полковника артилерії перевищувало його сили, якийсь час він намагався його виправдовувати, але не міг як слід виконувати своїх обов’язків, тому послав королю прохання про відставку й просив якоїсь посади при дворі. Король призначив його головним хранителем королівського ґардероба, і герцоґ разом із мадемуазель Лажарден переїхав до Мадрида.
Мій батько провів у камедулів три роки, протягом яких поштиві ченці за допомогою невтомних старань і ангельського терпіння повернули йому врешті-решт здоров’я. Після цього він відправився в Мадрид і пішов до міністра. Його провели в кабінет, де достойник озвався до нього такими словами:
– Справа твоя, дон Енріке, дійшла до короля, який сильно розсердився на мене і на моїх службовців за цю помилку. На щастя, у мене ще був твій лист із підписом дон Карлоса. Ось він, подивися; а тепер скажи мені, чому ти не підписав його власним іменем.
Мій батько взяв лист, пізнав свій почерк і сказав:
– Я пригадую, що в ту мить, коли я підписував цей лист, мене сповістили про приїзд мого брата; моя радість з цього приводу і була, мабуть, причиною помилки. Однак не цю помилку я повинен винуватити в своєму нещасті. Якби навіть патент полковника був виданий на моє ім’я, я б не в стані був обіймати цю посаду. Зараз я відновив свої душевні сили й відчуваю, що здатен виконувати обов’язки, які його королівська величність покладав тоді на мене.
– Дорогий Енріке, – відповів міністр, – проекти фортифікації пішли за водою, а ми при дворі не звикли відновлювати речей вже забутих. Можу тобі запропонувати лишень посаду коменданта Сеути. Зараз я маю в своєму розпорядженні тільки це місце. Якщо ти захочеш його прийняти, то муситимеш виїхати, не побачившись з королем. Я визнаю, що ця посада не відповідає твоїм здібностям, і чудово розумію, що в твоєму віці прикро оселитися в африканській пустелі.
– Саме ця остання причина, – відповів батько, – схиляє мене просити цього місця. Я сподіваюся, що, покинувши Європу, зумію втекти від фатуму, який мене переслідує. В іншій частині світу я стану іншою людиною і під впливом більш прихильних зірок віднайду щастя і спокій.
Мій батько, отримавши призначення, зайнявся підготовкою до подорожі, сів на корабель в Алхесірасі й щасливо висадився на берег у Сеуті. Охоплений радістю, він ступив на чужу землю з відчуттям, яке має моряк, коли приходить в порт після страшної бурі.
Новий комендант спершу постарався якомога докладніше пізнати свої обов’язки, не тільки для того, щоби бути здатним їх виконувати, але щоб виконувати їх у міру можливості якомога краще; щодо фортифікації, то над цим йому працювати не довелося, бо Сеута завдяки самому своєму положенню забезпечувала достатній захист від нападів берберійців. Зате усі сили свого розуму він скерував на покращення життя залоги й жителів, а також на примноження всіляких радощів для них. Сам він відкинув будь-які матеріальні вигоди, якими, за традицією, не нехтував ніхто з його попередників. Усе поселення обожнювало його за таку поведінку. Крім того батько дбайливо опікувався державними злочинцями, які перебували під його охороною, і часто відходив від суворих вимог інструкцій, чи то полегшуючи їм пересилання листів до сімей, чи то вигадуючи їм якісь розваги.
Коли все в Сеуті було вже належним чином упорядковано, батько знову взявся до роботи над точними науками. Двоє братів Бернуллі наповнювали тоді учений світ відгомоном своїх суперечок. Мій батько жартома називав їх Етеоклом і Полініком, в душі, однак, щиро ними цікавився. Він часто втручався в їх боротьбу, посилаючи анонімні листи, які комусь одному з двох виявляли несподівану підтримку. Коли велика ізопериметрична загадка була представлена на розгляд чотирьох найзнаменитіших європейських геометрів, мій батько переслав їм методи аналізу, які можна вважати шедевром винахідливості; однак ніхто навіть подумати не міг, щоб автор хотів зберегти своє інкоґніто, тому їх приписували то одному брату, то другому. І помилялися; мій батько любив науки, а не славу, яку вони приносять. Пережиті нещастя зробили його відлюдькуватим і боязким.
Якоб Бернуллі помер у той момент, коли мав отримати вирішальну перемогу, тому поле бою залишилось за його братом. Мій батько добре знав, що той брат робить помилку, беручи до уваги тільки два елементи кривих ліній, однак не хотів продовжувати боротьбу, яка непокоїла весь учений світ. Тим часом Миколай Бернуллі не міг всидіти спокійно, тож оголосив війну маркізу Лопіталю, заявивши права на всі його відкриття, а через кілька років напав навіть на Ньютона. Предметом тих нових суперечок було диференціальне числення, яке Лейбніц винайшов у той же час, що і Ньютон і яке англійці вважали своєю національною гордістю.
Таким чином мій батько провів найкращі роки свого життя, приглядаючись здалеку до тих великих битв, у яких найзнаменитіші тогочасні уми ставали до бою з найгострішою зброєю, яку тільки може вигадати людський ґеній. Однак при всій своїй любові до точних наук він зовсім не нехтував іншими галузями знань. На скелях Сеути жило безліч морських істот, які за природою своєю дуже наближаються до рослин і становлять перехід між тими двома царинами. У мого батька завжди було кілька таких у закритих банках, і він із задоволенням спостерігав за всіма чудесами їхніх організмів. Окрім того він зібрав величеньку колекцію праць стародавніх істориків; йому вони були потрібні, щоб підкріпити доказами, основаними на фактах, принципи правдоподібності, викладені Бернуллі в його праці під назвою «Ars coniectandi».
Ось так мій батько, живучи тільки думкою, переходячи по черзі від досліджень до роздумів, майже ніколи не виходив з дому; більше того, завдяки неустанній праці свідомості він забув про той страшний період свого життя, коли нещастя затьмарило його розум. Однак часом серце домагалося своїх прав, що найчастіше траплялося під вечір, коли розум був втомлений цілоденною працею. Тоді, не звикши шукати розваг поза домом, він виходив на бельведер, дивився на море й на обрій, який десь далеко спирався на темний пісок берегів Іспанії. Цей вид нагадував йому дні слави й щастя, коли він, любимий своєю родиною, обожнюваний коханою, шанований найзнаменитішими в країні людьми, з душею, яка горіла молодечим запалом і була освітлена блиском зрілого віку, дихав усіма почуттями, що становлять насолоду життя, і заглиблювався в дослідження істин, якими може пишатися людський розум. Потім він згадував брата, який відібрав у нього кохану, маєток, честь і залишив його в безумстві на оберемку соломи. Часом він хапав скрипку й грав ту нещасну сарабанду, яка подарувала Карлосові серце Бланки. Від звуків цієї музики він обливався сльозами й тільки тоді відчував душевне полегшення. Так він провів п’ятнадцять років.
Одного дня королівський намісник Сеути, прагнучи побачитися з моїм батьком, зайшов до нього увечері й знайшов його охопленим звичною тугою. Хвилинку подумавши, він сказав:
– Дорогий наш коменданте, уважно вислухай мої слова. Ти нещасливий, ти страждаєш, в цьому немає ніякого секрету, ми всі про це знаємо, і моя донька також знає. Вона мала п’ять років, коли ти приїхав до Сеути, і відтоді не було й дня, щоб вона не чула, як люди говорять про тебе з любов’ю, бо ти й справді є ангелом-хранителем нашого маленького поселення. Часто вона казала мені: «Наш любимий комендант тому так страждає, що йому нема з ким розділити свої нещастя». Дон Енріке, дай умовити себе, прийди до нас, це буде для тебе більшою розрадою, ніж постійне рахування морських хвиль.
Мій батько дозволив відвести себе до Інеси де Каданса, через шість місяців одружився з нею, а через десять місяців після їх шлюбу я прийшов на світ. Коли моя слабенька особа вперше побачила сонячне світло, батько взяв мене на руки й, піднісши до неба, сказав:
– О могутня сило, покажчиком якої є нескінченність, останній член усіх зростаючих прогресій – Боже всемогутній – ось ще одне чуле створіння, кинуте в простір; проте якщо воно має бути таким же нещасливим, як його батько, нехай краще твоя доброта позначить його знаком віднімання.
Проказавши цю молитву, батько з радістю обняв мене й промовив:
– Ні, бідна моя дитино, ти не будеш такою нещасливою, як твій батько, присягаюся святим іменем Господа, що ніколи не наказуватиму вчити тебе математики, зате ти вдосконалюватимешся в сарабанді, балетах Людовика XIV й усіх безглуздостях і зухвальствах, про які я лишень десь почую.
Сказавши це, батько облив мене гіркими сльозами й віддав акушерці.
Прошу вас тепер, аби ви звернули увагу на мою дивну долю. Батько присягнув, що я ніколи не вивчатиму математики, натомість умітиму танцювати. Тим часом діється зовсім протилежне. Сьогодні я володію глибокими знаннями в точних науках, зате ніколи не вмів навчитися – я не кажу сарабанди, яку тепер уже не танцюють, але й жодного іншого танцю. Я й справді не розумію, як можна запам’ятати фігури контрдансу. Жодна з них не випливає з одного центра, не відповідає якимось точним принципам, жодна не може бути представлена формулою, і я не можу собі уявити, яким чудом знаходяться люди, які все це знають напам’ять.
Поки дон Педро Веласкес розповідав нам про свої пригоди, ватажок циган зайшов до печери й сказав, що справи табору вимагають спішно вирушити в подорож і заглибитися в гори Альпухари.
– Дякувати Богові! – відповів кабаліст. – Таким чином ми ще раніше зустрінемося з Вічним Жидом, оскільки ж йому не можна відпочивати, то він вирушить з нами в похід, і тим довше ми зможемо поговорити. Він бачив дуже багато всього, і неможливо мати досвід, більший від його досвіду.
Потім ватажок циган обернувся до Веласкеса й сказав:
– А ти, сеньйоре, чи хочеш ти піти з нами, чи волієш, щоб тобі дали охорону, яка проведе тебе до найближчого міста?
Веласкес трохи подумав, а тоді відповів:
– Я залишив деякі важливі папери біля ліжка, на якому заснув перед тим, як прокинутися під шибеницею, де мене знайшов сеньйор, котрий є капітаном валлонської гвардії. Накажи, будь ласка, послати до Вента-Кемади. Якщо я не знайду своїх паперів, то мені нема чого їхати далі і треба повертатися до Сеути. А тим часом, якщо дозволиш, я можу подорожувати з вами.
– Усі мої люди в твоєму розпорядженні, – сказав циган, – я зараз же пошлю кількох чоловік до венти, вони приєднаються до нас на місці ночівлі.
Згорнули намети, ми вирушили в дорогу й, проїхавши чотири милі, зупинилися на ночівлю на якомусь пустому плоскогір’ї.
День двадцятий
Ранок ми провели, очікуючи на людей, яких ватажок вислав по папери Веласкеса до венти, і охоплені мимовільною цікавістю, ми придивлялися до дороги, якою вони мали повертатися. Сам тільки Веласкес, знайшовши на скельному схилі вигладжену дощами сланцеву плитку, покривав її цифрами, іксами та ігреками.
Написавши безліч чисел, він звернувся до нас і запитав, чому ми так непокоїмося. Ми відповіли, що причина цього – його папери, яких усе не несуть. Він відповів нам, що цей неспокій через його папери доводить, які в нас добрі серця, і що як тільки він закінчить свої підрахунки, то прийде непокоїтися разом з нами. Після чого завершив свої рівняння й запитав, чому ми зволікаємо з дальшою подорожжю.
– Але ж, сеньйоре геометре, дон Педро Веласкес, – сказав кабаліст, – якщо ти сам ніколи не непокоївся, то повинен був іноді помічати цей стан у інших?
– Справді, – відповів Веласкес, – я часто спостерігав неспокій і завжди гадав, що це має бути неприємне почуття, яке зростає з кожною хвилиною, але так, що ніколи не можна докладно визначити закони цього зростання. Однак можна сказати в цілому, що воно залишається обернено пропорціональним силі інерції. Тому я, якого вдвічі важче від вас схвилювати, лише за годину досягну такого ступеня неспокою, тоді як ви будете вже на наступному. Такі міркування можна застосувати для всіх пристрастей, які, за припущенням, збуджують хвилювання.
– Мені здається, сеньйоре, – сказала Ребека, – що ти чудово обізнаний з усіма пружинами людського серця і що геометрія – це найпевніша дорога до щастя.
– Цей пошук щастя, – відповів Веласкес, – може, на мою думку, вважатися розв’язанням рівняння найвищого ступеня. Ти знаєш останній член і те, що він складає суму всіх основ, але перш ніж вичерпаєш дільники, то вже доходиш до уявних чисел. Тим часом день минає в неперервній насолоді від обчислень і підрахунків. Так само і з життям: ти також приходиш до уявних величин, які вважала реальними вартостями, але тим часом ти жила й навіть діяла. А дія є всезагальним законом природи. Ніщо в ній не є бездіяльним. Тобі здається, що ця скеля перебуває в стані спокою, а земля, на якій вона лежить, виявляє протидію, яка сильніша від сили тиску, але якби ти, сеньйоро, могла підкласти під скелю ногу, то одразу переконалась би, що вона діє.
– Але хіба почуття, яке називається коханням, – сказала Ребека, – також можна оцінити за допомогою підрахунків? Так, наприклад, запевняють, що близькі стосунки зменшують любов у чоловіків, а у жінок навпаки – збільшують. Чи можеш ти мені це пояснити?
– Задача, яку ти мені пропонуєш, – відповів Веласкес, – доводить, що одна з двох любовей розвивається в наростаючій прогресії, а друга – в спадаючій. Тому повинен бути такий момент, коли закохані будуть кохати абсолютно однаково. Від цього моменту проблема підпадає під теорію максимумів і мінімумів і її можна представити кривою лінією. Я вигадав дуже зручне рішення для всіх задач такого типу. Припустимо, наприклад, що ікс…
Якраз коли Веласкес дійшов до цього місця свого аналізу, ми помітили посланців, які верталися з венти й принесли папери. Веласкес узяв їх, уважно переглянув і сказав:
– Мені повернули всі мої папери за винятком одного, який, щоправда, не так сильно мені потрібний, але який дуже цікавив мене під час ночі, що завершилася під шибеницею. Але це не має значення, я ні в якому разі не хочу вас затримувати.
Ми рушили в дорогу і їхали більшу частину дня. Коли ми зупинилися, товариство зібралося в наметі ватажка, і після вечері ми попросили його, щоб він продовжив розповідь про свої пригоди, що він і зробив.
Продовження історії ватажка циган
Ви залишили мене зі страшним віце-королем, який розповідав мені про стан свого маєтку.
– Я це дуже добре пам’ятаю, – сказав Веласкес, – той маєток становив шістдесят мільйонів двадцять п’ять тисяч сто шістдесят один піастр.
– Саме так, – відповів циган, після чого продовжив розповідь:
– Якщо віце-король налякав мене у перший момент зустрічі, то я перелякався ще більше, коли він розповів, що йому витатуювали голкою змію, яка обкручувалася навколо його тіла шістнадцять разів і закінчувалась на великому пальці лівої ноги. Тому я не звертав уваги на все те, що він говорив мені про свій маєток, зате тітка Торрес зібрала всю свою відвагу й сказала:
– Твій маєток, ясновельможний пане, безумовно, великий, але й багатства цієї молодої особи теж мають бути значними.
– Граф Ровельяс, – відповів віце-король, – своєю марнотратністю завдав великої шкоди своєму маєтку, і хоча я взяв на себе всі кошти процесу, проте зміг відсудити тільки шістнадцять плантацій у Гавані, двадцять дві акції копальні срібла в Санлукарі, дванадцять – у філіппінській компанії, п’ятдесят шість – в Асьєнто і деякі дрібніші цінні папери. Тому сьогодні вся сума приблизно становить не більше двадцяти семи мільйонів піастрів.
Тут віце-король викликав свого секретаря, велів йому принести шкатулку з коштовного індійського дерева й, приклякнувши на одне коліно, сказав:
– Донько прекрасної матері, яку я і зараз продовжую любити, прийми, прошу, цей плід тринадцятирічних трудів, бо саме стільки часу знадобилося мені, щоб вирвати це добро з рук твоїх жадібних родичів.
Спершу я хотів прийняти шкатулку з вдячною усмішкою, але думка, що біля моїх ніг стоїть на колінах чоловік, який розбив стільки індіанських голів, та ще й сором від виконання ролі особи протилежної статі, а крім того сам не знаю, що ще, спричинили, що я ледь не втратив свідомість. Але тітка Торрес, хоробрість якої дивовижним чином посилили оті двадцять сім мільйонів піастрів, схопила мене в обійми й учепившись за шкатулку жестом, можливо, надто відвертої жадібності, сказала віце-королю:
– Ясновельможний пане, ця молода особа ніколи не бачила чоловіка, який стояв би перед нею на колінах. Дозволь же, щоб вона повернулася до своїх покоїв.
Віце-король поцілував мені руку, а потім, подавши свою, відвів мене до моїх покоїв. Коли ми залишились самі, то замкнули двері на два засови, і лише тут тітка Торрес віддалася поривам нестримної радості, обціловуючи шкатулку й дякуючи небу за забезпечення Ельвірі не тільки пристойного, а чудового життя.
Невдовзі після цього в наші двері постукали, й увійшов секретар віце-короля з судовим чиновником. Вони переписали папери, які знаходилися в шкатулці, і зажадали від тітки Торрес свідоцтва, що вона їх отримала. Що стосується мене, додали вони, то оскільки я ще неповнолітня, у моєму підписі немає ніякої потреби.
Ми знову замкнулися, і я сказав обом тіткам:
– Щоправда, життя Ельвіри вже забезпечене, але ще треба подумати, як доставити фальшиву Ельвіру театинцям і де шукати справжню.
Ледь я вимовив ці слова, як обидві дами почали гірко нарікати. Тітці Даланосі здавалося, що вона вже бачить мене в руках катів, а сеньйора де Торрес тремтіла від страху за свого сина й племінницю на думку про небезпеки, які загрожують бідним дітям, які блукають десь без допомоги й даху над головою. Охоплені глибоким сумом, ми розійшлися й полягали спати. Я ще довго роздумував над способами виплутатися з ситуації; я міг утекти, але віце-король одразу вислав би за мною погоню. Заснув я, не знайшовши жодного виходу, а нас же тільки півдня відділяло від Бурґоса.
Становище моє робилося чимраз тривожнішим; однак на другий день треба було сісти до лектики. Віце-король гарцював біля моїх дверцят, пом’якшуючи звичну суворість рис сам не знаю, якими чулими усмішками, вигляд яких заморожував мені кров у жилах. Так ми доїхали до схованого в тіні джерела, де застали обід, приготований для нас городянами Бурґоса.
Віце-король висадив мене з лектики, але замість відвести туди, де був накритий стіл, відійшов набік, посадив мене в тіні й, сівши поруч, сказав:
– Чарівна Ельвіро, чим більше я маю щастя зближуватися з тобою, тим більше переконуюся, що небо призначило тебе стати окрасою вечора бурхливого життя, присвяченого добробуту країни й славі мого короля. Я забезпечив для Іспанії володіння Філіппінським архіпелагом, відкрив половину Нової Мексики й примусив скоритися непокірні племена інків. Я весь час боровся за життя: з океанськими хвилями, змінами клімату чи отруйними випарами відкритих мною копалень. І хто ж винагородить мені найпрекрасніші роки мого життя? Я міг присвятити їх відпочинкові, солодким поривам дружби чи почуттям стократно приємнішим. Яким би могутнім не був король Іспанії та Індії, але що ж він може зробити, щоб винагородити мене? Ця нагорода знаходиться в твоїх руках, незрівнянна Ельвіро. Якщо я поєднаю твою долю з моєю, мені більше нічого не залишиться бажати. Проводячи дні тільки у відкритті нових сторін твоєї прекрасної душі, я буду ощасливлений кожною твоєю усмішкою і переповнений радістю від найменшого доказу твоєї прив’язаності, який ти схочеш мені дати. Картина цього спокійного майбутнього, прийде після буревіїв, яких я зазнав у житті, такою мірою захоплює мене, що цієї ночі я вирішив прискорити хвилину нашого поєднання. Зараз я покидаю тебе, прекрасна Ельвіро, і чимшвидше їду до Бурґоса, де ти сама пересвідчишся в наслідках мого поспіху.
Сказавши це, віце-король приклякнув, поцілував мені руку, скочив на коня й помчав чвалом до Бурґоса. Я не мушу описувати вам стан, у якому перебував. Я очікував щонайнеприємніших подій, які всі закінчувались немилосердним шмаганням мене на подвір’ї колеґії театинців. Я пішов приєднатися до двох тіток, які якраз обідали; я хотів розповісти їм про нове освідчення віце-короля, але намагання мої були марні. Невтомний гофмейстер підганяв мене, щоб я вже сідав у лектику; я повинен був його слухатись.
Під’їхавши до брами Бурґоса, ми зустріли пажа мого майбутнього чоловіка, який сповістив нам, що на нас чекають у палаці архиєпископа. Холодний піт, що виступив у мене на чолі, переконав мене, що я ще живий; водночас страх занурив мене в такий стан безпомічності, що лише опинившись перед архиєпископом, я прийшов до тями. Прелат сидів у кріслі напроти віце-короля. Духовенство сиділо нижче крісла, знатні мешканці Бурґоса сиділи біля віце-короля, а в глибині кімнати я помітив олтар, приготований до церемонії. Архиєпископ встав, поблагословив мене й поцілував у чоло.
Шарпаний самими різними почуттями, які роздирали мене зсередини, я впав до ніг архиєпископа, і тоді мій розум немов пронизало щось; я закричав:
– Преосвященний отче, зжалься наді мною, я хочу стати черницею, саме так, я прагну стати черницею!
Після цієї заяви, яку почула вся громада, я визнав за потрібне зомліти. Я підвівся, але знову впав в обійми обох тіток, які самі ледве трималися на ногах. Трошки розплющивши очі, я побачив, що архиєпископ надзвичайно шанобливо стоїть перед віце-королем і, схоже, очікує його рішень.
Віце-король попросив архиєпископа, щоб той сів на своє місце й дав йому час подумати. Архиєпископ сів, і тоді я побачив лице мого високопоставленого шанувальника: суворіше, ніж будь-коли, воно набрало виразу, який міг перелякати найсміливіших. Якийсь час він був занурений у роздуми; потім, гордо надягнувши на голову капелюха, сказав:
– З моїм інкоґніто покінчено – я віце-король Мексики, архиєпископа прошу не підводитись.
Усі шанобливо підвелися зі своїх місць, віце-король же продовжував:
– Сьогодні якраз минає чотирнадцять років, як безсоромні наклепники рознесли чутки, ніби я є батьком цієї молодої особи. Тоді я не міг примусити їх мовчати інакше, ніж присягнувшись, що коли вона доросте до відповідного віку, я візьму її собі в дружини. Поки вона росла, прекрасна і цнотлива, король, прихильно ставлячись до моїх послуг, підвищував мене від одного звання до іншого й врешті-решт виявив мені честь, дарувавши звання, що наближає мене до трону. Прийшов час виконати мою обіцянку; я просив у короля дозволу прибути до Іспанії з метою одруження, і Рада Індії від імені монарха дала позитивну відповідь, однак з умовою, що я лишень до часу одруження зберігатиму титул віце-короля. Водночас мені було дозволено наближатися до Мадрида не більше, ніж на п’ятдесят миль. Я легко зрозумів, що мені слід зректися або одруження, або монаршої милості, але я урочисто присягнувся – так що вибору в мене не було. Коли я побачив чарівну Ельвіру, мені здалося, що саме небо хоче, щоб я покинув дорогу слави, аби обдарувати мене новим щастям спокійних домашніх радощів, але оскільки це заздрісне небо кличе до себе душу, якої світ не гідний, то я віддаю її тобі, превелебний отче архиєпископе; накажи відвезти її в монастир салезіанок, де нехай одразу ж стане послушницею. Я присягався ніколи не мати іншої дружини і дотримаю своєї присяги; я напишу до короля й попрошу в нього дозволу прибути в Мадрид.
З цими словами грізний віце-король попрощався капелюхом з усіма присутніми, потім, суворо глянувши, знову натягнув його на очі і пішов до карети, супроводжуваний архиєпископом, чиновниками, духовенством і всім своїм почтом. Ми залишилися самі в кімнаті, окрім кількох ключарів, які розбирали олтар. Тоді я втягнув обох тіток до прилеглої кімнати в надії, що знайду якийсь спосіб утекти й уникнути монастиря.
Вікно виходило на велике подвір’я з фонтаном посередині. Я помітив двох хлопців, обірваних, ледь живих від утоми, які тамували спрагу. На одному з них я пізнав одяг, який віддав свого часу Ельвірі, і тут же побачив її саму. Другим хлопцем був Лонсето. Я закричав від радості. В нашій кімнаті було четверо дверей; перші, які я відчинив виходили на сходи, що вели на подвір’я, де знаходилися наші втікачі. Я чимшвидше побіг по них, і тітка Торрес мало не вмерла від радості, обіймаючи своїх дітей.
У ту ж мить ми побачили архиєпископа, який, провівши віце-короля, вертався, щоб наказати відвезти мене до монастиря салезіанок. Мені ледь вистачило часу, щоб кинутися до дверей і замкнути їх на ключ. Моя тітка закричала, що молода особа знову зомліла і не може нікого бачити. Ми спішно помінялися одежею, перев’язали Ельвірі голову, наче вона поранилася, падаючи, і заслонили їй у цей спосіб майже все лице, щоб важче було пізнати.
Коли все вже було готове, ми з Лонсето вислизнули з кімнати, і тоді було відчинено двері. Архиєпископ уже пішов, але залишив свого вікарія, який відвіз Ельвіру й сеньйору де Торрес до монастиря. Тітка Даланоса подалася до заїжджого двору «Лас-Росас», де призначила мені зустріч і де найняла зручну квартиру. Цілий тиждень ми тішилися щасливим закінченням цієї пригоди і сміялися зі страху, який пережили. Лонсето, який вже перестав були погоничем мулів, жив з нами під своїм ім’ям сина сеньйори де Торрес.
Моя тітка кілька разів ходила з відвідинами до монастиря салезіанок. Домовилися, що Ельвіра спочатку виявить нестримне бажання стати черницею, але цей запал помалу остигатиме, і вона нарешті покине монастир і тоді звернеться в Рим за дозволом вступити в шлюб зі своїм двоюрідним братом.
Невдовзі ми довідалися, що віце-король прибув у Мадрид, де був прийнятий з великими почестями. Король навіть дозволив передати в спадок маєток і титули на ім’я племінника, сина тієї самої сестри, яку він колись привозив у Вільяку. Скоро після цього віце-король виїхав до Америки.
Щодо мене, то події тієї незвичайної подорожі ще більше посилили мою схильність до бродяжництва. Я з огидою думав про той час, коли мене мали замкнути в монастирі театинців, але дядько моєї тітки наполягав на цьому, тому треба було, після всіх зволікань, які я тільки міг вигадати, скоритися своїй долі.
Поки ватажок циган усе це розповідав, прийшов один з його підданих доповідати йому, що було зроблено за цей день. Кожен з нас висловив свої думки з приводу такої незвичайної пригоди, але кабаліст пообіцяв нам значно цікавіші речі, які ми почуємо від Вічного Жида, і запевнив, що наступного дня ми неодмінно побачимо цю надзвичайну особу.
