Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

Автор книги: Ян Потоцкий

Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 47 страниц)

– Отче, – відповів я, – довго я думав цієї ночі про пригоди сеньйора Пачеко. Хоч він і має в тілі диявола, але він дворянин, тому я не думаю, аби все, що він говорить, не було найчистісінькою правдою. Однак, з іншого боку, наш замковий духівник Іньїґо Велес присягався мені, що хоча раніше й зустрічалися біснуваті, особливо в перші віки християнства, зате сьогодні їх вже немає зовсім, а його запевнення здаються мені тим важливішими, що батько наказав мені в усьому, що стосується нашої релігії, сліпо вірити преподобному Велесу.

– Як це? – здивувався пустельник. – Хіба ти не бачив жахливої постаті цього безумця, якому дияволи викололи одне око?

– Звичайно, отче, однак сеньйор Пачеко міг і в інший спосіб подібним чином скалічитися. Врешті-решт, стосовно таких речей я завжди звертаюся до людей, які знають більше за мене. Мені вистачає, що я не боюся ніяких примар і упирів. Однак, якщо ти хочеш заради спокою моєї душі дати мені якусь святу реліквію, присягаюся носити її з вірою і шаною.

Пустельник начебто усміхнувся моїй простоті, а потім сказав:

– Бачу, сину мій, що ти ще зберігаєш віру, але боюся, щоб ти не втратив її пізніше. Ці Ґомелеси, від яких ти походиш по матері, лише віднедавна є християнами, а деякі навіть, як здається, в глибині серця визнають іслам. У разі, якби тобі запропонували незліченні багатства за умови переходу в їхню віру, що б ти тоді зробив?

– Не прийняв би, – відповів я, – бо вважаю, що зречення віри чи здача прапора в усіх випадках може принести лиш ганьбу.

Тут пустельник знову неначе усміхнувся й сказав:

– Я з сумом помічаю, що твої чесноти основуються на надто перебільшеному почутті честі, й застерігаю тебе, що сьогодні в Мадриді вже не буває стільки поєдинків, скільки їх бувало за часів твого батька. Крім того, чесноти сьогодні спираються на інші, значно тривкіші засади. Але не хочу тебе більше затримувати, бо перед тобою ще довга дорога, поки ти дістанешся до Вента-де-Пеньйон, тобто Корчми-під-Скелею. Корчмар живе там, незважаючи на розбійників, бо сподівається на захист циганів, які стоять недалеко табором. Післязавтра ти приїдеш до Вента-де-Карденас і тоді вже будеш за Сьєрра-Мореною. Біля сідла ти знайдеш харчі на дорогу.

Сказавши це, пустельник чуло обійняв мене, але не дав жодної реліквії для збереження душевного спокою. Я не хотів нагадувати йому й, скочивши на коня, покинув скит.

Дорогою я роздумував над деякими зауваженнями пустельника, бо не міг збагнути, яким чином чесноти можуть спиратися на міцнішу основу, ніж почуття честі, яка, як я гадав, сама містить у собі всі чесноти.

Я саме замислився над цим, як раптом якийсь вершник виїхав з-за скелі, загородив мені дорогу й запитав:

– Це тебе, сеньйоре, звуть Альфонс ван Ворден?

Я відповів, що саме так.

– У такому разі арештую тебе ім’ям короля й найсвітлішої інквізиції; прошу віддати мені шпагу.

Я мовчки виконав його вимогу, а тоді вершник свиснув, і я виявився оточений з усіх сторін озброєними людьми. Вони накинулися на мене, зв’язали мені ззаду руки, пустилися манівцями в гори, і через годину їзди я побачив перед собою укріплений замок. Спустили підйомний міст, і ми в’їхали у двір. Коли ми опинилися біля замкової вежі, мене бічними дверцятами увіпхнули до льоху, навіть не подумавши розв’язати.

В’язниця була зовсім темною; оскільки я не міг витягнути перед собою рук, то боявся ходити, бо міг би вдаритись головою об стіну. Тому я всівся на тому місці, де мене залишили, і – як легко зрозуміти – почав роздумувати над причинами такого грубого зі мною поводження. Я одразу ж подумав, що інквізиція схопила Еміну й Зібельду, і що негритянки розповіли про все, що сталося у Вента-Кемаді.

У такому випадку мене, безумовно, запитають про прекрасних африканок. Переді мною було два шляхи: або зрадити своїх родичок і зламати дане їм слово честі, або заперечити знайомство з ними. Дотримуючись другого шляху, я б забрів на манівці безсоромної брехні. Добре над усім цим подумавши, я вирішив зберігати повне мовчання й на будь-які запитання не відповідати ні слова.

Позбувшись цих сумнівів, я почав міркувати про події двох попередніх днів. Я був твердо переконаний, що мав справу з жінками з плоті й крові, якесь таємне почуття, сильніше від будь-яких уявлень про могутність злих духів, підтримувало мене в цьому переконанні; однак мене обурювала негарна витівка з перенесенням мене під шибеницю.

Так минали години. Мене почав мучити голод; знаючи, що у в’язницях не бракує хліба й глечиків з водою, я почав шукати ногами, чи не знайду якої поживи. І дійсно, я незабаром домацався до якоїсь півкулі, яка й справді виявилася хлібом. Ішлося тільки про те, яким чином підняти її до рота. Тоді я ліг біля хліба й спробував ухопити його зубами, але він раз за разом вислизав у мене через брак опору; тоді я спромігся приперти його до стіни й, виявивши, що буханець розрізаний посередині надвоє, спромігся його надгризти. Якби не здогадалися розрізати хліб, мені б ніколи не вдалося від нього відкусити. Потім я домацався до глечика, але знову ніяк не міг його нахилити до рота. Власне кажучи, ледь я змочив горло, як уся вода вилилася на землю. Ведучи пошуки далі, я знайшов у кутку оберемок соломи й ліг. Руки мені зв’язали так майстерно, що я не відчував ніякого болю і невдовзі заснув.

День четвертий

Мені здавалося, що я проспав уже кілька годин, коли мене несподівано розбудили. Я побачив, як заходить монах з ордена святого Домініка, а за ним кілька осіб дуже неприємного вигляду. Деякі з них несли смолоскипи, інші – зовсім невідомі мені знаряддя, що служили, певно, для тортур.

Я пригадав собі своє недавнє рішення й збирався ні на йоту від нього не відступати. Я подумав про свого батька; щоправда, його ніколи не катували, але я знав, що під час численних і болючих хірургічних операцій, які він переніс, батько ні разу навіть не скрикнув.

– Я піду за його прикладом, – сказав я собі, – не вимовлю ні слова, навіть не зітхну.

Інквізитор наказав принести собі крісло, сів біля мене, прибрав лагідний і солодкий вигляд і озвався такими словами:

– Дорогий мій і любий сину, подякуй небу, яке привело тебе в цю в’язницю. Але які ти дав для цього підстави? Який гріх вчинив? Висповідайся, в сльозах і покорі шукай заспокоєння на моєму лоні. Ти мовчиш – шкода, сину мій, погано ти робиш, дуже погано. Ми, згідно з нашими правилами, не допитуємо винуватих. Ми залишаємо їм свободу оскаржувати самих себе. Таке визнання, нехай і дещо вимушене, має також свою добру сторону, особливо коли винуватий називає своїх співвинуватців. Ти продовжуєш мовчати? Тим гірше для тебе; бачу, що я сам повинен наставити тебе на вірний шлях. Чи знаєш ти двох африканських принцес, а радше двох негідних чарівниць, двох мерзенних відьом, сущих дияволиць? Мовчиш? – Нехай же введуть тих двох інфант з двору Люцифера.

Тут ввели обох моїх родичок з руками, як і у мене, зв’язаними за спиною, після чого інквізитор говорив далі так:

– Ну, як, сину мій коханий, пізнаєш їх? Продовжуєш мовчати? Любий сину, хай тебе не лякає те, що я тобі скажу. Тобі справлять тут невеликий біль; бачиш ці дві дошки? Тобі вкладуть ноги між ці дошки й прив’яжуть їх мотузами, потім молотом заб’ють тобі між колінами ось такі клинці. Спершу ноги в тебе набрякнуть, потім кров присне з великих пальців, а з інших повідпадають нігті; підошви в тебе полопаються і витече жир, перемішаний із роздушеним м’ясом. Це тебе вже більше болітиме. Ти все ще мовчиш? Маєш рацію, це лиш підготовчі катування. Незважаючи на це, ти усе ж зомлієш, але невдовзі за допомогою цих солей і спиртів прийдеш до тями. Тоді тобі витягнуть клинці й заб’ють оці, більші. Першим ударом тобі розтрощать коліна й кістки, після другого ноги полопаються в тебе повздовж, виприсне мозок з кісток і разом із кров’ю заплямить цю солому. Ти вперто продовжуєш мовчати? Добре, нехай йому стиснуть пальці.

На ці слова кати схопили мене за ноги й поклали між двома дошками.

– Не хочеш говорити? – всуньте клинці!.. Мовчиш? – Підніміть молоти!..

У цю мить почулися численні постріли. Еміна крикнула:

– О Пророку! Ми врятовані! Зото йде нам на поміч.

Зото увійшов з юрбою своїх, викинув за двері катів і прикував інквізитора до залізного кільця, вбитого у в’язничний мур. Потім розв’язав мене й обох мавританок. Як тільки дівчата відчули, що руки в них вільні, вони одразу закинули мені їх за шию. Нас розтягли. Зото наказав мені сідати на коня й рушати вперед, обіцяючи що невдовзі поспішить за мною разом із жінками.

Аванґард, з яким я вирушив, складався з чотирьох вершників. На світанку у відлюдному місці ми поміняли коней; потім пробиралися верхівками й схилами крутих гір.

Близько четвертої пополудні ми опинилися серед скелястих печер, де мали намір переночувати. Я тішився, що сонце ще не зайшло, бо вид був чудовий, особливо для мене, який бачив досі тільки Арденни і Зеландію. У моїх ніг простягалася чарівна Веґа-де-Ґранада, яку мешканці того краю вперто називали «la Nuestra Vegilla»[8]8
  Наша долинка (ісп.)


[Закрыть]. Я бачив її усю: шість її міст і сорок сіл, звивисте русло Хенілу, водограї, що спадали з вершин Альпухари, тінисті гаї, альтани, доми, сади й безліч сільських садиб. Зачарований чудесним видом стількох речей, зібраних разом, я всі свої відчуття зосередив у зорові. В мені прокинувся любитель природи, і я зовсім забув про своїх родичок, які незабаром прибули в паланкінах, несених кіньми. Коли вони всілися на подушках, розкладених у печері й дещо відпочили, я звернувся до них:

– Мої сеньйорити, я аж ніяк не жаліюся на ніч, проведену у Вента-Кемаді, але щиро визнаю, що спосіб, у який я її завершив, був мені дуже не до смаку.

– Оскаржуй нас, Альфонсе, – сказала Еміна, – лише в приємній частині твоїх снів. Зрештою, на що ти нарікаєш? Хіба ти не дістав нагоди виявити нелюдську хоробрість?

– Як це? – перервав я її. – А хтось мав би сумніватися в моїй хоробрості? Якби я побачив такого, то бився б з ним на плащі чи з хусткою в зубах.

– На плащі, з хусткою в зубах? Я не знаю, що ти маєш на увазі, – відповіла Еміна. – Є речі, про які я не можу тобі говорити. Є навіть такі, про які я сама досі нічого не знаю. Я тільки виконую накази глави нашого роду, наступника шейха Масуда, який володіє таємницею Кассар-Ґомелеса. Можу лиш тобі сказати, що ти наш близький родич. Оїдор Ґранади, батько твоєї матері, мав сина, який став гідним відкриття йому таємниці, прийняв віру Пророка й пошлюбив чотирьох дочок дея, що правив тоді в Тунісі. Тільки наймолодша з них мала дітей, і якраз вона була нашою матір’ю. Незабаром після народження Зібельди мій батько й три його дружини померли від епідемії, яка в той час спустошувала береги Берберії. Але залишмо в спокої речі, про які ти сам пізніше докладно довідаєшся. Поговорімо про тебе, про вдячність, яку ми тобі винні, а радше про наше захоплення твоєю відвагою. З якою байдужістю дивився ти на підготовку до катувань! Яку незворушну вірність зберіг своєму слову! Так, Альфонсе, ти перевищив усіх витязів нашого роду, і ми відтепер належимо тобі.

Зібельда, яка не переривала сестру, коли розмова велася про поважні речі, – вступала в свої права, коли наставали чуттєві хвилини. Я аж купався в лестощах, догоджаннях і був задоволений собою та іншими.

Незабаром з’явилися негритянки й накрили вечерю, за якою нам прислужував сам Зото з виявами найглибшої шани. Після вечері негритянки постелили в печері зручне ложе для моїх родичок, я знайшов собі іншу печеру, і незабаром ми вже насолоджувались відпочинком, потребу в якому так сильно відчували.

День п’ятий

На другий день на світанку караван був готовий до походу. Ми спустилися з гір і увійшли в глибокі долини, чи радше в прірви, які, схоже, досягали нутрощів землі. Вони переривали пасмо гір у стількох різноманітних напрямках, що неможливо було розпізнати ні наше місцезнаходження, ні мету, до якої ми прямували.

Ми просувалися так шість годин і вийшли до руїн покинутого міста. Там Зото велів нам зійти з коней і, відвівши мене до колодязя, сказав:

– Сеньйоре Альфонсе, заглянь, прошу тебе, в цей колодязь і скажи мені, що ти про нього думаєш.

Я відповів, що бачу воду і гадаю, що це звичайний колодязь.

– Ти помиляєшся, – сказав Зото, – це вхід до мого палацу.

Сказавши це, він схилив голову над отвором і крикнув особливим чином.

На цей звук я побачив, як зі стін колодязя висуваються дошки, утворюючи поміст у кількох ліктях над поверхнею води, після чого тим отвором вийшов один озброєний чоловік, а за ним другий.

Коли вони вибралися на поверхню, Зото сказав мені:

– Сеньйоре Альфонсе, маю честь представити тобі двох моїх братів, Чічо і Момо. Ти, мабуть, бачив їх повішеними на шибениці, але це ніяк не шкодить тому, що обидва вони здорові й завжди готові до виконання твоїх наказів, бо вони разом зі мною перебувають на службі й на жалуванні у великого шейха Ґомелесів.

Я відповів, що дуже втішений бачити братів людини, яка зробила мені таку велику послугу.

Хочеш не хочеш, а ми повинні були спуститися в колодязь. Принесли мотузяну драбину, по якій обидві сестри спустилися настільки зґрабно, що важко було й припустити. Я пішов слідом за ними. Ставши на дошках, ми виявили невеличкі бічні двері, якими треба було увійти, зігнувшись удвоє. Однак незабаром ми помітили широкі сходи, викуті в скелі й освітлені лампами. Ми зійшли майже двома сотнями сходинок вглиб землі, нарешті дісталися до підземелля, розділеного на багато кімнат та інших приміщень. Житлова частина для захисту від вологи була зсередини викладена корком. Пізніше я бачив у Синтрі, недалеко від Лісабона, монастир, викутий у скелі, келії якого також були оббиті корком і який з цієї причини називався корковим монастирем. Окрім того, весь час підтримуваний вогонь зберігав у підземеллі Зото лагідне тепло. Коней розмістили десь в околиці, але в разі потреби їх можна було забрати під землю через отвір, що виходив у сусідню долину. З цією метою влаштували навіть спеціальний підйомник, хоча рідко коли ним користувалися.

– Усі ці чудеса, – сказала Еміна, – зроблені Ґомелесами. Це вони вирубали ці підземелля, ще коли були володарями краю, а радше докінчили роботу, розпочату поганами, що населяли Альпухару в часи їх прибуття. Учені вважають, що в цьому самому місці колись знаходилися копальні чистого бетійського золота, а давні пророцтва твердять, що вся ця околиця колись повернеться у власність Ґомелесів. Що ти думаєш про це, Альфонсе? Це була б гарна спадщина.

Мені не сподобалися слова Еміни, і я виразно їй сказав про це; потім, міняючи тему розмови, я запитав, які в неї наміри на майбутнє.

Еміна відповіла, що після всього того, що сталося, вони більше не можуть залишатися в Іспанії, але хочуть трошки відпочити, поки для них готують корабель.

Накрили обід, що складався переважно з дичини й сухих фруктів. Три брати слугували нам за столом надзвичайно сердечно. Я зазначив своїм кузинам, що важко було б знайти люб’язніших повішеників. Еміна визнала, що я маю рацію, і, звертаючись до Зото, сказала:

– Ти і твої брати, без сумніву, мали в житті багато незвичайних пригод, про які ми послухали б з великим задоволенням.

Після деяких умовлянь Зото сів біля нас і почав такими словами:

Історія Зото

Я народився в місті Беневенто, столиці герцоґства з такою самою назвою. Батько мій, якого, як і мене, звали Зото, був за фахом дуже вмілим зброярем. Але оскільки в місті їх було троє, і тамтим двом велося краще, то його ремесла ледь вистачало, аби прогодувати дружину й трійко дітей, тобто мене й двох моїх братів.

Через три роки після шлюбу моїх батьків молодша сестра моєї матері вийшла заміж за торгівця оливковою олією по імені Лунардо, який подарував їй до шлюбу пару золотих кульчиків і такий же ланцюжок на шию. Мати, повернувшись з весілля, виглядала глибоко засмученою. Чоловік хотів знати причину, вона довго не признавалася йому, але врешті відкрила: її мучить жаль, що вона не має таких кульчиків і ланцюжка, як у сестри. Батько нічого на це не відповів. У нього в коморі була чудово зроблена мисливська рушниця з такими ж пістолетами й кинджалом. Рушниця, над якою батько працював чотири роки, давала чотири постріли від одного заряду. Батько оцінював її в триста золотих неаполітанських унцій, однак пішов до міста й продав усю цю зброю за вісімдесят унцій, а тоді купив кульчики й ланцюжок і приніс їх дружині. Мати того ж дня пішла похвалитися перед дружиною Лунардо й надзвичайно зраділа, коли її кульчики визнали значно гарнішими й багатшими.

Через тиждень дружина Лунардо пройшла провідати мою матір. Цього разу волосся було в неї заплетене в косу, укладену й приколоту великою золотою шпилькою, яка закінчувалась майстерно вирізьбленою рубіновою трояндою. Ця золота шпилька запустила в материне серце гострі шпичаки. Вона знову почала гризтися й перестала аж тоді, коли батько пообіцяв, що купить їй таку саму шпильку. Така шпилька, однак, коштувала сорок п’ять унцій, і батько, не маючи ані стільки грошей, ані способів здобути їх, запав незабаром у такий самий сум, у якому кілька днів тому перебувала моя мати.

Тим часом одного дня батька відвідав місцевий bravo по імені Ґрілло Мональді, який приніс йому вичистити пістолети. Мональді, бачачи батьків похмурий вигляд, запитав його про причину, і той йому все пояснив. Подумавши, Мональді промовив до нього такими словами:

– Сеньйоре Зото, я винен тобі більше, ніж ти сам гадаєш. Кілька днів тому випадково знайшли мій стилет у тілі людини, вбитої на дорозі в Неаполь; суд посилав цей стилет усім зброярям, а ти великодушно засвідчив, що вперше його бачиш, хоча стилет походить з твоєї майстерні й ти сам мені його продав. Сказавши правду, ти б міг завдати мені непотрібних клопотів. Ось сорок п’ять унцій, які тобі так потрібні; а ще пам’ятай, що відтепер мій гаманець – до твоїх послуг.

Батько з вдячністю узяв гроші й одразу пішов купити золоту шпильку, в якій ще того самого дня моя мати красувалася перед своєю чванливою сестрою.

Мати, прийшовши додому, не мала сумнівів, що сеньйора Лунардо незабаром з’явиться, прикрашена якоюсь новою коштовністю. Однак та придумала щось зовсім інше. Вона вирішила піти до церкви, супроводжувана найманим лакеєм у лівреї, і розповіла про це своєму чоловікові. Лунардо, надзвичайно скупий по природі, легко погоджувався на купівлю золотих прикрас, які, вважав він, перебувають у такій же безпеці на голові його дружини, як і в його власній шкатулці, але був зовсім іншої думки, коли в нього просили унцію золота для ледацюги, який невідомо чого повинен був стояти півгодини за лавкою його дружини. Однак сеньйора Лунардо так його безустанно терзала й мучила, що він врешті-решт вирішив сам задля ощадності одягти ліврею і відправитися з дружиною до церкви. Сеньйора Лунардо визнала, що чоловік надається для такого заняття так само, як і будь-хто інший, і вирішила від найближчої неділі з’являтися в церкві з лакеєм цього незвичайного ґатунку. Сусіди, щоправда, сміялися з того маскараду, але моя тітка приписувала це почуттю непогамовної заздрості.

Коли вона наближалася до церкви, жебраки на весь голос почали кричати властивою їм говіркою:

– Mira Lunardu chefa lu criadu de sua mugiera![9]9
  Гляньте на Лунардо, який став слугою власної жінки! (Італ. діал.)


[Закрыть]

Однак оскільки бідняки лиш до певної міри виявляють свою хоробрість, то сеньйора Лунардо спокійно увійшла до церкви, де перед нею розступилися з належною шаною. Їй подали свячену воду й посадили на лавці, тоді як моя мати стояла серед жінок з найнижчих кіл.

Повернувшись додому, мати одразу ж почала обшивати синій батьків каптан старим жовтим галуном, відпоротим від патронташа якогось мундира. Здивований батько запитав її про причину, на що вона розповіла йому про вчинок сестри, чоловік якої був настільки ґречний, що, одягшись у ліврею, пішов з нею до церкви. Батько запевнив її, що його ніколи не стане на таку ґречність, однак наступної неділі найняв їй за унцію золота лакея з галунами, який ішов за матір’ю до церкви, і знову сеньйора Лунардо мусила поступитися сестрі.

Того ж дня, одразу після богослужіння, Мональді прийшов до мого батька й сказав так:

– Любий Зото, я довідався про змагання в дивацтвах, які твоя дружина веде зі своєю сестрою. Якщо ти негайно з цим не покінчиш, то будеш нещасний усе життя. Перед тобою відкриті два шляхи: або дати жінці доброго лупня, або ж узятися за ремесло, яке заспокоїть її схильність до витрат. Якщо ти підеш першим шляхом, то дарую тобі ліщинову лозину, яку я часто використовував для своєї покійної дружини. Це, щоправда, не така лозина, яка, коли взяти її за два кінці, обертається в руках і служить для пошуку джерел, а часом навіть і скарбів, але якщо візьмеш її за один кінець, а другий прикладеш до спини твоєї дружини, то можу ручатися, що незабаром вилікуєш її від яких-будь маячінь. З іншого боку, якщо прагнеш задовольнити всі її примхи, то пропоную тобі дружбу найсміливіших людей в усій Італії, які зараз гостюють у Беневенто як у місті, що лежить на кордоні. Гадаю, ти мене розумієш; обдумай все і дай мені відповідь.

Сказавши це, Мональді поклав лозину на батьків верстак і пішов.

Тим часом мати моя пішла після служби на корсо й зайшла до кількох приятельок, щоб похвалитися своїм новим лакеєм. Нарешті вона задоволено повернулася додому, але батько зустрів її зовсім не так, як вона сподівалася. Вхопивши її лівою рукою за руку, він правою схопив ліщинову лозину й почав виконувати поради свого приятеля. І з такою старанністю віддався він цьому заняттю, що мати аж втратила свідомість і впала. Бачачи це, переляканий чоловік випустив лозину й почав благати пробачення, отримав його, і знову настав мир і спокій.

Через кілька днів батько пішов до Мональді й, сказавши йому, що ліщинова лозина не допомогла, запропонував свою дружбу тим хоробрим друзям, про яких той йому розповідав. Мональді відповів йому так;

– Мене дивує, що ти, не маючи відваги покарати власну дружину, гадаєш, ніби її вистачить тобі, щоб підстерігати на узліссі подорожніх. Я охоче познайомлю тебе зі своїми приятелями, але спершу ти мусиш здійснити хоча б одне вбивство. Увечері, коли закінчиш роботу, візьми довгу шпагу, засунь за пояс стилет і прогулюйся із зухвалим виглядом під порталом Мадонни. Можливо, хтось попросить твоєї допомоги. Тим часом, бувай здоров; хай небо сприяє твоїм намірам.

Батько послухався поради Мональді й незабаром помітив, що різні вояки, схожі на нього, й навіть сбіри[10]10
  поліцейська сторожа


[Закрыть] вітають його багатозначними поглядами. Після двох тижнів таких прогулянок до нього підійшов якийсь заможно одягнений незнайомець і сказав:

– Ось тобі сто унцій. Через півгодини ти побачиш двох молодих людей з білими перами на капелюхах, які тут проходитимуть. Підійдеш до них, наче хочеш розповісти їм якусь таємницю, стиха запитаєш: «Хто з вас маркіз Фельтрі?» Один з них відповість: «Це я». Тоді ти проштрикнеш його стилетом в серце. Другий молодик – жахливий боягуз, він одразу втече. Тоді ти доб’єш Фельтрі. Коли все скінчиться, спокійно вертайся додому й навіть не старайся ховатися в церкві. Я вже чекатиму тебе.

Мій батько з точністю до дрібниць виконав дане йому доручення і коли вернувся додому, то застав там незнайомого, ненависті якого він так добре прислужився.

– Сеньйоре Зото, – сказав той, – я перед тобою в боргу за зроблену мені послугу. Ось ще один гаманець із сотнею унцій, і я хочу, щоб ти прийняв його, і ще один такої ж вартості, який ти всунеш в руку тому зі слуг закону, який першим у тебе з’явиться.

Сказавши це, незнайомець огорнувся плащем і пішов.

Невдовзі після цього до батька з’явився начальник сбірів, однак, отримавши сто унцій, призначених для правосуддя, запросив його до себе на дружню вечерю. Вони прийшли на квартиру, що прилягала до громадської в’язниці, й зустрілися за столом з тюремним наглядачем і тюремним духівником. Батько мій був дещо схвильований, як це завжди буває після першого вбивства. Помітивши його ніяковість, священик сказав:

– Сеньйоре Зото, забудь про цей смуток. Меса в кафедральному соборі коштує дванадцять таро. Кажуть, що вбили маркграфа Фельтрі. Накажи замовити десь із двадцять мес за упокій його душі й матимеш повне відпущення гріхів.

Після цих слів більше вже не згадували про те, що сталося, і вечеря пройшла весело.

Наступного ранку Мональді прийшов до мого батька поздоровити його з тим, як чудово він дав собі раду. Батько хотів повернути йому сорок п’ять унцій, які він колись від нього позичив, але Мональді сказав:

– Зото, ти мене ображаєш; якщо ти ще раз згадаєш про ці гроші, я гадатиму, що ти дорікаєш мені, що я тоді виявився надто скупим. Мій гаманець – до твоїх послуг, а ти можеш бути переконаний у моїй дружбі. Я не стану приховувати від тебе, що я начальник тих відчайдухів, про яких я тобі казав; це все люди честі й бездоганної чесності. Якщо ти хочеш до них належати, скажи, що їдеш до Брешії закупити стволи для мушкетів і приєднуйся до нас у Капуї. Їдь просто до корчми «Під золотим хрестом» і ні про що не хвилюйся.

Через три дні мій батько виїхав, і поїздка ця була настільки ж почесною, як і вигідною. І хоча клімат Беневенто дуже лагідний, однак батько, не встигнувши ще звикнути до нового ремесла, не хотів пускатися в поїздки в погану погоду. Тому зимову пору він провів у родинному колі. Відтоді щонеділі лакей у галунах ходив за матір’ю до церкви, а сусідки захоплено розглядали золоті застібки на її чорному шовковому корсеті й таке ж кільце для ключів.

З приходом весни якийсь незнайомий слуга підійшов до мого батька на вулиці й попросив, щоб той пішов із ним до міської брами. Там вони зустріли якогось дворянина похилого віку й чотирьох вершників. Незнайомий дворянин сказав:

– Сеньйоре Зото, візьми цей гаманець із п’ятдесятьма цехінами; ми разом поїдемо до поблизького замку, тим часом же дозволь, щоб тобі зав’язали очі.

Батько погодився на все, і після довгого кружляння приїхав нарешті з незнайомими до замку. Його ввели всередину й розв’язали очі. Він тоді побачив жінку в масці, з кляпом у роті, прив’язану до крісла. Старий промовив:

– Сеньйоре Зото, ось іще сто цехінів; тепер же, коли твоя ласка, убий мою жінку.

– Ти помилився, сеньйоре, – відповів батько, – бачу, що ти мене зовсім не знаєш. Я, щоправда, підстерігаю людей за рогом вулиці чи нападаю на них у лісі, як і годиться людині честі, але ніколи не виконував обов’язків ката.

Сказавши це, він кинув обидва гаманці під ноги мстивому чоловікові, який більше ні на чому не настоював, звелів знову зав’язати йому очі й сказав слугам, щоб відвезли його до міської брами. Цей чудовий і шляхетний вчинок приніс батькові велику пошану, а невдовзі ще один вчинок такого ж роду приніс йому ще більшу славу.

Жили в Беневенто двоє багатих і шанованих людей, один з них звався граф Монтальто, другий – маркіз Серра. Монтальто наказав покликати мого батька й пообіцяв йому п’ятсот цехінів за вбивство маркграфа. Батько зобов’язався, тільки попросив почекати, бо знав, що Серра дуже його остерігається. Через два дні маркіз Серра, наказав привести мого батька у відлюдне місце й там сказав йому:

– Ось цей гаманець з п’ятьмастами цехінами, любий Зото, стане твоїм, якщо ти даси мені слово честі, що вб’єш графа Монтальто.

Батько взяв гаманець і відповів:

– Сеньйоре маркізе, даю тобі слово честі, що вб’ю графа Монтальто, але мушу признатися, що я йому першому обіцяв убити тебе.

– Сподіваюся, ти цього не зробиш, – сказав, сміючись, маркіз.

– Пробач мені, сеньйоре, – поважно перебив його батько, – я узяв на себе зобов’язання, і мушу виконати домовленість.

Маркіз відскочив на кілька років і схопився за шпагу, але батько вихопив пістолет і вистрілив йому в голову. Потім він вирушив до Монтальто й розповів йому, що його ворог вже неживий. Граф обняв його й відрахував п’ятсот цехінів. Тоді мій батько, трохи знічений, признався йому, що маркграф перед смертю дав йому п’ятсот цехінів за його вбивство. Монтальто зрадів, що встиг випередити суперника.

– Це нічого не значить, сеньйоре, – перервав його батько, – бо я дав йому слово честі, що ти помреш.

Сказавши це, він вдарив його стилетом. Падаючи, граф страшно закричав, і на цей крик збіглися слуги. Батько стилетом проклав собі шлях і втік у гори, де знайшов банду Мональді. Всі відчайдухи, що в неї входили, не знали навіть, як виразити захоплення таким витонченим почуттям честі. Можу вас запевнити, що цей випадок ще й досі обговорюють усі жителі, і довго ще будуть про нього говорити в усьому Беневенто.

Коли Зото закінчив розповідати про цю пригоду свого батька, один із братів прийшов сказати йому, що чекають його розпоряджень стосовно корабля, який готувався до плавання. Тож він покинув нас, попросивши дозволу відкласти продовження історії на завтра. Однак те, що я встиг почути, примусило мене замислитись. Мене дивувало, що він весь час вихваляв честь, делікатність і бездоганну чесність людей, які повинні би сприйняти, як ласку, якби їх всього лиш повісили. Зловживання словами, які він так самовпевнено розкидав, привело до того, що в голові в мене все переплуталося.

Еміна, помітивши мою задуму, запитала про причину цього. Я відповів, що історія батька Зото нагадала мені те, що я двома днями раніше чув від одного пустельника, який твердив, ніби чесноти сьогодні спираються на значно надійніші речі, ніж почуття честі.

– Любий Альфонсе, – сказала Еміна, – шануй цього пустельника й вір усьому, що він говорить. Ти ще не раз зустрінеш його в своєму житті.

Потім обидві сестри підвелися й пішли разом із негритянками до своїх кімнат, тобто до тієї частини підземелля, яка була їм відведена. Повернулися вони на вечерю, після якої всі розійшлися на відпочинок.

Коли вже в печері все стихло, я побачив Еміну, яка увійшла до мене. Одною рукою вона тримала лампу – як Психея, – а другою вела свою сестру, прекраснішу від Амура. Моє ліжко було постелене таким чином, що вони обидві могли на ньому сісти. Озвалася Еміна:

– Любий Альфонсе, я вже тобі казала, що ми належимо тобі. Великий шейх пробачить нам, що ми дещо випередимо дозвіл.

– Прекрасна Еміно, – відповів я, – і ви також мені пробачте. Якщо це має бути ще одне випробування, якому ви піддаєте мою цноту, то боюся, що цього разу їй не пощастить.

– Не бійся, – перервала прекрасна мавританка й, узявши мою руку, поклала її собі на стегно. Я відчув під пальцями пояс, який не мав нічого спільного з богинею Венерою, хоча примушував пригадати ремесло її чоловіка. Мої родички не мали ключика від замочка, в кожному разі твердили, що не мають його.

Захищаючи сам центр, не перекрито мені, на щастя, доступу до інших місцинок. Зібельда пригадала собі роль коханки, в якій вона колись вправлялася зі своєю сестрою. Еміна побачила в мені предмет своїх тогочасних захватів і всією душею віддалася тим солодким уявленням; її молодша сестра, гнучка, жива, повна вогню, поглинала мене всього своїми пестощами. А ще час наш заповнювало щось більш невизначене – наміри, на які ми ледь натякали, й уся та солодка балаканина, яка в молодих людей становить інтермецо між свіжим спогадом і надією на близьке щастя.