Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"
Автор книги: Ян Потоцкий
Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 47 страниц)
День одинадцятий
Мене розбудила Ребека. Розплющивши очі, я побачив прекрасну ізраїльтянку, яка сиділа на моєму ліжку й тримала мою руку в своїх долонях.
– Хоробрий Альфонсе, – сказала вона, – ти вчора хотів непомітно вибратися до двох циганок, але решітка зі сторони потоку була замкнена. Я принесла тобі ключ від неї. Якщо вони й сьогодні з’являться під замком, прошу тебе, піди за ними навіть до їхнього табору. Обіцяю тобі, що ти ощасливиш мого брата, якщо зможеш розповісти йому про них щось нового. Щодо мене, – сумно додала вона, – то я мушу покинути вас. Моя доля, моє дивне призначення вимагає цього від мене. Ах, батьку мій, чому ж ти не зробив мене схожою на всіх інших смертних? Я відчуваю, що здатна сильніше кохати в дійсності, ніж у дзеркалі.
– Що ти маєш на увазі, говорячи про кохання в дзеркалі?
– Ні… нічого, – перервала мене Ребека, – коли-небудь ти про це дізнаєшся. А зараз я прощаюся, до побачення!
Ізраїльтянка пішла, дуже схвильована, я ж мимоволі подумав, що вона з трудом зможе бути вірною двом неземним близнятам, яким була призначена в дружини, як мені про це розповідав її брат.
Я вийшов на терасу; цигани вже далеко відійшли від замку. Я узяв книжку з бібліотеки, але не зміг довго читати. Не міг зосередитись, а голова моя була зайнята чимось іншим. Нарешті нас покликали до столу. Розмова, як завжди, точилася про духів, привидів і упирів. Наш господар говорив нам, що древні мали про них плутані уявлення і знали їх під назвою емпуз, ларв і ламій, але що давні кабалісти були такими ж розумними, як сьогоднішні, хоча й відомі були виключно як філософи – разом із багатьма людьми, які не мали ніякого уявлення про містичні науки. Пустельник згадав про Симона Чудотворця, але Уседа твердив, що слави найвидатнішого кабаліста тих часів заслуговує Аполлоній Тіанський, оскільки він домігся нечуваної влади над усім демонічним світом. Сказавши це, він пішов відшукати Філострата, виданого в 1608 році Морелем, кинув погляд на грецький текст і без найменших запинок став чистою іспанською мовою читати наступне:
Історія Меніппа-лікійця
Жив якось у Коринфі двадцятип’ятирічний дотепний і вродливий лікієць по імені Меніпп. У місті розповідали, що його кохає якась багата й гарна чужоземка, з якою він познайомився випадково. Він зустрів її на дорозі, що вела в Кенхрею; незнайомка мило підійшла до нього й сказала:
– О Меніппе, я вже давно тебе кохаю; я фінікіянка й живу в кінці найближчого передмістя Коринфа. Якщо ти захочеш прийти до мене, то почуєш мій спів і вип’єш вина, якого ти ще ніколи в житті не куштував. Тобі не потрібно боятися ніяких суперників, і ти переконаєшся в моїй вірності, так само як я переконана в твоїй порядності.
Молодик, хоча й стриманий від природи, не зміг опиратися таким солодким словам, промовленим кораловими устами, і всією душею прив’язався до нової коханки.
Коли Аполлоній уперше побачив Меніппа, то почав приглядатися до нього, як різьбяр, який хотів би вирізьбити його погруддя; потім сказав йому:
– Гарний юначе, ти пестиш змію, яка оточує тебе зрадливими кільцями.
Меніппа здивували ці дуже незвичайні слова, але Аполлоній за мить додав:
– Тебе кохає жінка, яка не може стати твоєю дружиною. Ти гадаєш, вона тебе справді кохає?
– Безсумнівно, – відповів молодий чоловік, – я впевнений у її коханні.
– І одружишся з нею? – запитав Аполлоній.
– А чому ж я не мав би одружитися з жінкою, яку так шалено кохаю?
– Коли будуть заручини?
– Можливо, завтра, – відповів молодий чоловік.
Аполлоній запам’ятав час бенкету, і коли гості вже зібралися, увійшов до кімнати зі словами:
– А де ж прекрасна господиня цієї учти?
– Вона тут, недалеко, – відповів Меніпп, після чого встав, дещо зарум’янившись.
Аполлоній же продовжував:
– Оце золото, срібло й оздоби цієї кімнати кому належать? Тобі чи цій жінці?
– Цій жінці, – відповів Меніпп. – У мене крім мого філософського плаща нічого більше немає.
Тоді Аполлоній звернувся до гостей:
– Чи бачили ви колись сади Тантала, які є, а разом з тим їх немає.
– Ми бачили їх у Гомера, – відповіли вони, – бо самі ми не спускалися до пекла.
Тоді Аполлоній сказав їм:
– Усе, що ви тут бачите, схоже на ті сади. Усе це чистісінька омана, а не реальність. І щоб переконати вас у правді моїх слів, скажу, що ця жінка є однією з емпуз, відомих серед загалу як ларви чи ламії. Ці відьми прагнуть не так любовних насолод, як людського м’яса, і спокусами розкоші приваблюють тих, кого хочуть пожерти.
– Міг би нам і щось розумнішого сказати, – перервала його уявна фінікіянка і, розпалена гнівом, почала наговорювати на філософів і називати їх шаленцями. Але тут Аполлоній вимовив кілька слів, і раптом зник золотий і срібний посуд, зникли оздоби кімнати. Моментально пропали й усі слуги. Тоді емпуза вдала, що плаче, й благала Аполлонія, щоб перестав її мучити, однак той, зовсім не зважаючи на її прохання, напирав на неї дедалі сильніше, так що вона нарешті визнала, що не жаліла ніяких розкошів для Меніппа, аби потім його пожерти, і що найбільше смакують їй молоді люди, кров яких додає їй здоров’я.
– Гадаю, – сказав пустельник, – що вона хотіла пожерти радше душу, ніж тіло Меніппа, і що емпуза ця була просто дияволом хтивості; однак я не розумію тих слів, які надали такої сили Аполлонію. Адже цей філософ не був християнином і не міг вжити тієї страшної зброї, яку церква дала нам в руки; більше того, хоча древні й могли якоюсь мірою панувати над злими духами до народження Христа, однак хрест, наказавши мовчати всім оракулам, ще більшою мірою позбавив сили всіх ідоловірців. Тому я гадаю, що Аполлоній не тільки не мав змоги вигнати навіть найменшого диявола, але навіть не мав ніякої влади над найменшим із духів, бо ці примари з’являються на землі з божого дозволу – і завжди з проханням про заупокійну службу, а вони, як ви знаєте, були цілком невідомими за поганських часів.
Уседа дотримувався іншої думки; він вважав, що погани, як і християни, зазнавали переслідувань злих духів, хоча причини появи останніх могли бути зовсім іншими, і щоб підтвердити це, узяв книжку з листами Плінія і почав читати наступне:
Історія філософа Афінодора
Був в Афінах дім, великий і придатний для проживання, але мав недобру славу й був покинутий. Не раз серед нічної тиші чули там дзвякання заліза, об яке вдаряли залізом, а коли прислухалися уважніше, то й брязк кайданів, який долинав начебто здалеку, а потім щораз більше наближався. Невдовзі почали бачити з’яву, щось схоже на виснаженого й скривленого старигана з довгою бородою, здибленим волоссям і кайданами на руках і ногах, які страшенно трусилися. Ця огидна примара позбавляла сну мешканців, а постійна безсонниця зумовлювала хвороби, які погано закінчувались, бо протягом дня, хоча примари й не було, але враження жахливого видовища весь час стояло перед очима й навіть найхоробріших проймало страхом. Нарешті дім покинули, залишивши його повністю примарній з’яві. Щоправда, вивісили табличку, в якій говорилося про бажання власника здати внайми чи продати непотрібну будівлю, в надії, що якийсь незнайомий, не знаючи про жахливу заваду, дозволить себе ошукати.
В той час філософ Афінодор прибув до Афін. Він побачив напис і запитав про ціну; його вразила надзвичайна дешевизна, він почав виясняти причину, і коли йому розповіли всю історію, він, замість того, щоб відступитися, надзвичайно поспішно сторгувався. Переїхав у дім і під вечір звелів внести до фронтальних кімнат ліжко, принести лампу й таблички для письма, а слугам перейти до віддаленого крила будинку. Тоді, побоюючись, щоб розбуяла уява не понесла його надто далеко і не представила йому речей, яких насправді немає, він приготував розум, очі й руки до писання.
На початку ночі як у цілому домі, так і в цій його частині панувала глибока тиша, однак невдовзі Афінодор почув скрегіт заліза й брязкіт кайданів; він, однак, не підвів очей, не покинув пера, заспокоївся і, так би мовити, примусив себе не звертати ніякої уваги на оточення. Тим часом галас ставав чимраз більшим, вже доходив до дверей, нарешті почувся в самій кімнаті. Філософ підвів очі й побачив примару, зовсім таку, як йому описували. З’ява стояла у дверях і підманювала його пальцем. Афінодор дав їй рукою знак, аби почекала, й знову почав писати, але примара, явно роздратована, почала біля самих вух філософа брязкати кайданами.
Мудрець озирнувся й побачив, що дух не перестає його кликати, тож підвівся, взяв світло й пішов за ним. З’ява йшла повільно, наче придавлена тягарем кайданів, вийшла на подвір’я дому й раптом якраз посередині провалилася в землю. Залишившись сам, філософ позначив те місце листям і травою, а зранку подався до представників влади з проханням, щоб ті наказали розпочати розшуки. Викопали яму й знайшли кістяк, обплутаний ланцюгами. Місто наказало справити тим останкам пристойний похорон, і на другий день після віддання небіжчику цієї останньої послуги спокій назавжди повернувся у дім.
Кабаліст прочитав цю історію і додав:
– Духи, вельмишановний отче, являлися від найдавніших часів. Нас переконує в цьому випадок з Ендорською чарівницею, і кабалісти завжди зверталися до нього в разі потреби. Разом з тим, я визнаю, що в світі духів відбулися великі зміни. Так, наприклад, упирі, якщо можна так сказати, належать до новіших відкриттів. Я виділяю серед них два різновиди, а саме, упирів угорських і польських, які є просто трупами, що виходять серед ночі з могил, аби напитися людської крові, та іспанських упирів, або нечистих духів, які, входячи в перше-ліпше тіло, надають йому довільної форми…
Кабаліст явно хотів звернути розмову до обставин, які стосувалися мене, тому я підвівся, може, навіть надто поспішно, й вийшов на терасу. Не пройшло й півгодини, як я помітив двох моїх циганок, які, здавалося, поспішали до замку і з цієї відстані були зовсім схожими на Еміну й Зібельду. Я пішов у свою кімнату по капелюх і шпагу й через хвилину вже був біля решітки. Відімкнувши її, я побачив, що маю ще якось перебратися на той бік потоку. На щастя, вздовж муру я знайшов неначе навмисне поприбивані гаки, за допомогою яких я дістався до кам’янистого русла; перестрибуючи з одного каменя на другий, я опинився на тому боці й одразу перед собою побачив двох циганок, які, однак, зовсім не були моїми кузинами. І хоча зовнішність їхня була іншою, але манери відрізняли їх від простацьких і невихованих жінок цього народу. Майже здавалося, що вони тільки на якийсь час, задля відомої лише їм мети, узяли на себе цю роль. Вони одразу ж захотіли мені ворожити; одна з них узяла мою руку, а друга, вдаючи, що бачить на ній усе моє майбутнє, заговорила властивою їм мовою:
– Ah, Caballero, che vejo en vuestra basti Dirvanos kamela, ma por quen? Por demonios! – що означає: «Ах, шляхетний пане, що ж я бачу на твоїй долоні! Палке кохання, але до кого? До дияволів!»
Я, як легко можна здогадатися, ніколи не гадав, що dirvanos kamela означає циганською мовою палке кохання, але дівчата витлумачили мені ці слова. Потім, узявши мене під руки, відвели до свого табору, де представили міцному й жвавому старому чоловікові, якого називали батьком. Стариган, кинувши на мене злостивий погляд, сказав:
– А чи знаєш ти, сеньйоре кавалере, що знаходишся серед людей, про яких по країні ходять недобрі чутки? Чи не боїшся ти нашого товариства?
На слово «боїшся» я поклав руку на ефес своєї шпаги, але старий привітно подав мені руку й додав:
– Вибач, сеньйоре кавалере, я не мав наміру образити тебе; навпаки, я хотів просити тебе, щоб ти провів з нами кілька днів. Якщо подорож в гори може тебе розважити, то ми обіцяємо показати тобі найгарніші й найстрашніші місця: долини, які очаровують своєю красою, поряд із прірвами, які вселяють жах; якщо ж ти любиш полювати, то й від цієї розваги матимеш задоволення.
Я прийняв його пропозицію з тим більшою радістю, що бесіди з кабалістом вже почали набридати мені, та й самотність цього замку з дня на день ставала все нестерпнішою.
Потім старий циган відвів мене в свій намет і сказав:
– Сеньйоре кавалере, цей намет стане твоїм житлом на весь той час, який ти пробудеш з нами. А я накажу тут же поряд розбити невеличкий намет, у якому спатиму сам, щоб краще піклуватися про твою безпеку.
Я відповів, що, маючи честь бути капітаном валлонської гвардії, я мав би довірити свою безпеку власній шпазі. На ті слова старий усміхнувся й сказав:
– Сеньйоре кавалере, мушкети наших розбійників з таким же успіхом можуть убити капітана валлонської гвардії, як і будь-кого іншого; проте якщо цих добродіїв один раз попередити, то можеш навіть спокійно віддалятися від нашої компанії. А до цього було б нерозважливо наражатися на небезпеку.
Старий мав слушність, і я засоромився непотрібного хлоп’яцтва.
Вечір ми провели, обходячи табір і розмовляючи з двома циганками, які видалися мені найдивовижнішими, але водночас найщасливішими створіннями на світі. Потім під розлогим ріжковим деревом, тут же біля намету ватажка, накрили вечерю. Перед нами замість обруса розстелили буйволячу шкуру, вичинену як найкращий сап’ян. Страви були чудові, особливо дичина. Доньки ватажка наливали нам вино, проте я волів тамувати спрагу водою, яка в двох кроках від нас била зі скелі прозорим ключем. Ватажок люб’язно підтримував розмову, знав, схоже, про мої попередні пригоди й пророкував мені нові. Нарешті прийшов час на спочинок. Мені постелили в наметі ватажка й поставили біля входу сторожу.
Якраз опівночі мене розбудив якийсь шурхіт. Я відчув, що з двох сторін хтось задирає мою ковдру й тулиться до мене. «Господи, – сказав я сам собі, – невже я знову маю прокинутися між двома повішениками?» Однак недовго я над цим задумувався; мабуть, циганська гостинність наказувала саме такий спосіб приймати незнайомців, тож я вирішив, що солдату в моєму віці випадає рахуватися з усталеними звичаями. Врешті-решт я заснув, глибоко переконаний, що цього разу мав справу не з повішениками.
День дванадцятий
І справді, прокинувся я не під шибеницею Лос-Ерманос, а в своєму ліжку від галасу, який чинили цигани, згортаючи табір.
– Вставай, сеньйоре кавалере, – звернувся до мене ватажок, – перед нами далека дорога. Але матимеш мула, якого не знайдеш в усій Іспанії, і ручаюся, що ти не відчуєш утоми.
Я чимшвидше одягнувся й сів на мула. Ми рушили попереду з чотирма циганами, як слід озброєними. Всі інші їхали за нами на певній відстані, маючи на чолі двох молодих дівчат, з якими я, як здогадувався, провів минулу ніч. Викрути гірських стежок то дещо піднімали, то понижали мене порівняно з ними на кількасот ліктів. Тоді я затримувався, щоб подивитися на них, і мені знову здавалося, що я бачу своїх родичок. Старий ватажок сміявся, дивлячись на мою розгубленість.
Через чотири години прискореного походу ми приїхали на пласку вершину високої гори, де знайшли велику кількість чималеньких пакунків.
– Ось перед тобою, сеньйоре кавалере, англійські й бразильські товари, яких достатньо для потреб чотирьох королівств: Андалузії, Ґранади, Валенсії і Каталонії. Король, щоправда, трохи втрачає на нашій невеликій комерції, але, з іншого боку, він має інші вигоди, а трохи контрабанди розважає і тішить цей бідний іспанський народ. Зрештою, тут усі цим займаються. Деякі з цих пакунків будуть сховані в солдатських казармах, інші – в келіях монахів, решта – в могильних склепах. Пакунки, позначені червоним, потраплять у руки митників, які похваляться ними перед владою; а ця жертва ще міцніше пов’яже їх з нашими інтересами.
Сказавши це, ватажок циганів наказав поховати товари по різних скельних щілинах, після чого подав знак, щоб накривали обід у печері, вид з якої простягався далі, ніж сягало око, тобто далекий обрій неначе зливався з блакиттю небес. Красоти природи з кожним днем справляли на мене дедалі сильніше враження. Цей вид викликав у мене несказанний захват, з якого мене вирвали дві доньки ватажка, які принесли обід. Зблизька, як я вже казав, вони зовсім не були схожі на моїх родичок; з їх поглядів, які вони крадькома на мене кидали, можна було вичитати задоволення, але якесь таємне передчуття остерігало мене, що це не вони були учасницями пригоди останньої ночі. Тим часом дівчата принесли гарячу олья подриду, яку вислані вперед люди готували цілий ранок. Старий ватажок і я охоче взялися до неї з тією лиш різницею, що він переривав своє насичення частими зверненнями до великого бурдюка з вином, я ж задовольнявся свіжою водою з сусіднього джерела.
Коли ми заспокоїли свій голод, я признався йому, що хотів би ближче з ним познайомитись; він довго відмагався від цього, я, однак, дуже настоював, так що він нарешті погодився розповісти мені про свої пригоди й почав так:
Історія Пандесовни, ватажка циган
Усі іспанські цигани знають мене під іменем Пандесовни. Це дослівний переклад їхньою мовою мого родового імені, Авадоро[25]25
Від іспанського «avador» – заспокоїтись, уярмити пристрасті
[Закрыть]', бо слід тобі знати, сеньйоре, що я народився не серед циган. Мій батько звався дон Феліпе де Авадоро і вважався людиною щонайповажнішою і надзвичайно педантичною в своєму поколінні. Він був настільки педантичним, що якби розповісти тобі історію хоч одного його дня, то ти мав би перед собою образ усього його життя, а принаймні того часу, який минув між двома його одруженнями: першим, якому я завдячую життя, і другим, яке зумовило його смерть, бо порушило звичний для нього спосіб життя.
Мій батько, перебуваючи ще під опікою мого діда, закохався в свою далеку родичку, з якою одружився, як тільки став господарем своєї долі. Бідна жінка померла, даючи мені життя; батько ж, безутішний після цієї втрати, на кілька місяців закрився у себе й не хотів бачити нікого навіть з родичів.
Час, який пом’якшує всі страждання, заспокоїв також і його жаль, і нарешті побачили, як він відчиняв двері свого балкона, що виходив на вулицю Толедо. Чверть години він дихав свіжим повітрям, а потім пішов відчинити друге вікно, яке виходило на бічну вулицю. В домі напроти він помітив кілька знайомих йому осіб і досить весело їх привітав. У наступні дні він регулярно повторював те саме, аж нарешті чутки про цю метаморфозу дійшли до вух фра Херонімо Сантоса, театинця, дядька моєї матері.
Монах цей прийшов до мого батька, поздоровив його з поверненням до доброго самопочуття, небагато говорив про втіхи, які пропонує нам релігія, зате настійливо умовляв його пошукати якихось розваг, посунув навіть свою поблажливість до того, щоб порадити йому піти на комедію. Батько, маючи необмежену довіру до фра Херонімо, того ж самого вечора подався до театру де ла Крус. Якраз давали нову п’єсу, яку підтримувала партія Поллакос, тоді як інша партія, так звані Сорісес, з усіх сил намагалася її освистати. Суперництво цих двох партій так захопило мого батька, що відтоді він не пропустив з власної волі жодної вистави. Він приєднався до партії Поллакос і відвідував герцозький театр тільки тоді, коли де ла Крус був зачинений.
Після закінчення вистави він найчастіше ставав у кінці довгого подвійного ряду, який утворюють чоловіки, щоб примусити жінок проходити одна за одною. Але на відміну від інших він робив це не для того, щоб приглядатися до жінок; навпаки, всі вони були йому байдужі, і як тільки проходила остання, він одразу спішив до корчми «Під мальтійським хрестом», де перед сном з’їдав легку вечерю.
Зранку найперше, що робив мій батько, – відкривав балкон, що виходив на вулицю Толедо. Тут він чверть години дихав свіжим повітрям, потім ішов відчиняти друге вікно, яке виходило на маленьку вуличку. Якщо він бачив когось у вікні напроти, то ґречно вітався, говорячи: agur, після чого зачиняв вікно. Слово agur часто бувало єдиним, яке він вимовляв за цілий день, бо хоча він енергійно займався підтримкою всіх комедій, які ставилися в театрі де ла Крус, проте захоплення своє завжди виражав оплесками, а не словами. А якщо ніхто не з’являвся у вікні напроти, він терпляче чекав тієї хвилини, коли міг когось привітати. Потім батько вирушав на месу до театинців. Після повернення він заходив у кімнату, яку прибирала служниця, і з надзвичайною старанністю розставляв речі на ті місця, де вони зазвичай стояли. Робив він це завжди надзвичайно уважно, і йому вистачало одного погляду, щоб виявити найменшу соломинку чи порошинку, яких не змела мітла служниці.
Коли він вже був задоволений порядком у кімнаті, то брав циркуль і ножички й нарізав двадцять чотири шматочки паперу однакового розміру, наповнював їх бразильським тютюном і скручував двадцять чотири цигарки, які були так рівненько й досконало сформовані, що їх сміливо можна було вважати найдосконалішими цигарками в усій Іспанії. Потім він викурював шість цих шедеврів, рахуючи черепиці на палаці герцоґа Альби, і ще шість – рахуючи людей, які проходили брамою Толедо. Завершивши це, він дивився на двері своєї кімнати, поки йому не приносили обід.
Після обіду він викурював ще дванадцять цигарок, а потім розглядав годинник, поки той не показував годину, коли треба було йти до театру. Якщо ж випадково у той день не було вистави в жодному театрі, то він ішов до книгарні Морено, де прислухався до суперечок кількох літераторів, які мали звичай збиратися там у певні дні, але ніколи не встрявав у їхні розмови. Якщо він випадком нездужав і не виходив з дому, то посилав до книгарні Морено по п’єсу, яку того дня грали в театрі де ла Крус, і коли надходив час вистави, він брався до читання, не забуваючи щиро аплодувати улюбленим сценам партії Поллакос.
Такий спосіб життя був дуже невинний, і все ж мій батько, прагнучи задовольнити всі вимоги релігії, пішов до театинців з проханням, щоб йому призначили духівника. Йому прислали фра Херонімо Сантоса, який скористався цією можливістю, аби нагадати йому, що я живу на світі й перебуваю в домі доньї Фелісії Даланоси, сестри моєї покійної матері. Батько, чи то через побоювання, що я йому нагадуватиму кохану людину, для якої я був мимовільною причиною смерті, чи просто не хотів, щоб мої дитячі крики порушували абсолютний спокій його життєвих звичок, упросив фра Херонімо, щоб той ніколи мене з ним не зводив. Проте водночас він повністю задовольнив усі мої потреби, відписав мені дохід від села, яке мав в околицях Мадрида, і віддав мене під опіку економові театинців.
На жаль, я підозрюю, що батько мій віддалив мене від себе, передчуваючи витворену природою колосальну відмінність між нашими характерами. Ти вже помітив, сеньйоре, яким педантичним і одноманітним життям він жив; отож, я сміливо можу твердити, що не було на землі людини такої непостійної, як я. Я не міг витримати навіть своєї непостійності, бо думка про спокійне щастя й про життя в домашньому затишку постійно переслідувала мене протягом моїх кочових днів, а потяг до змін не дозволяв навіть подумати про обрання сталої оселі. Неспокій цей переслідував мене так сильно, що – пізнавши як слід самого себе – я вирішив назавжди покінчити з ним, осівши серед цього натовпу циган. Це, щоправда, досить одноманітний спосіб життя, зате я не мушу дивитися завжди на ті самі дерева, ті самі скелі чи – що було б ще нестерпнішим – на ті самі вулиці, мури й дахи.
Тут я втрутився й сказав старому:
– Сеньйоре Авадоро чи Пандесовна, гадаю, що в цьому мандрівному житті ти пережив багато незвичайних пригод?
– Свята правда, – відповів циган, – відтоді, як я живу в цій пустелі, я бачив багато дивовижних речей. Що ж до решти мого життя, то в ньому було небагато цікавих подій. Тебе може вразити лиш завзяття, з яким я хапався за щораз нові заняття, не вміючи витримати жодного з них довше року чи двох.
Відповівши мені цими словами, циган говорив далі так:
– Я вже згадував, що моя тітка, донья Даланоса, тримала мене у себе. Власних дітей у неї не було, і вона в своїх почуттях до мене немовби поєднувала поблажливість тітки з материнською турботою; коротко кажучи, я був зіпсованою дитиною в повному значенні цього слова. І навіть із дня на день я псувався щораз більше, бо в міру того, як я дорослішав тілом і духом, я набирався сил для зловживань її невичерпною добротою. З іншого боку, не знаючи жодних перешкод моїм бажанням, я не противився бажанням інших, завдяки чому набув слави надзвичайно слухняного хлопчика. А крім того, накази моєї тітки завжди супроводжувались такою лагідною і ніжною усмішкою, що мені зовсім не хотілося суперечити їй. Нарешті поштива донья Даланоса, бачачи мою поведінку, сама себе переконала, що природа, вкупі з її стараннями, зробила з мене справжнє ідеальне створіння. І лиш одного бракувало їй для повного щастя: щоб мій батько міг бути свідком моїх нечуваних успіхів; тоді він би одразу переконався в моїй досконалості. Проте намір цей було непросто здійснити, бо мій батько твердо дотримувався свого рішення ніколи в житті мене не бачити.
Але хіба ж буває така впертість, якої б жінка не в силах була здолати? Сеньйора Даланоса так вміло й настійливо напосідала на свого дядька фра Херонімо, що той нарешті пообіцяв скористатися першою ж сповіддю мого батька й суворо вишпетити його за сувору байдужість, з якою той ставиться до дитини, яка не зробила йому нічого поганого в житті. Фра Херонімо виконав свою обіцянку, хоча мій батько не міг без жаху подумати про ту хвилину, коли він уперше впустить мене до своєї кімнати. Фра Херонімо запропонував зустріч у саду Буен-Ретіро, але ця прогулянка ніяк не входила в той педантичний і одноманітний режим, від якого мій батько ніколи не відступав. Тож врешті-решт він вирішив прийняти мене у себе, і фра Херонімо сповістив цю щасливу новину моїй тітці, яка мало не вмерла від радості.
Мушу тобі сказати, що десять років меланхолії додали чимало дивацтв до усамітненого способу життя мого батька. Між іншим, у нього з’явилася особлива пристрасть виготовляти чорнила, а першопричиною цієї дивної звички було наступне. Одного дня, коли він перебував у товаристві кількох літераторів і працівників у книгарні Морено, розмова перейшла на те, як важко дістати добре чорнило; кожен визнав, що немає чим писати й марно пробує сам зайнятися виготовленням такої необхідної речі. Морено на це сказав що в його книгарні є збірка найрізноманітніших порад, серед яких напевно знайдуться й рецепти виготовлення чорнила. Він пішов по цю книжку, але не міг одразу її знайти, а коли повернувся, то розмова велася вже про щось інше; говорили про успіх нової п’єси, і ніхто вже не хотів і чути ані про чорнила, ані про рецепти їх виготовлення. Мій же батько вчинив зовсім інакше. Він узяв книжку, одразу знайшов спосіб виготовлення чорнила й сильно здивувався, що одразу зрозумів те, що найвідоміші іспанські вчені вважали надзвичайно складним. Насправді ж ішлося тільки про вміле змішування настоянки чорнильного горіха з розчином сірчаної кислоти й про додавання відповідної кількості камеді. Автор, однак, доводив, що добре чорнило можна отримати тільки тоді, коли за один раз виготовляти велику кількість, кип’ятячи суміш і ретельно її перемішуючи, бо камедь, не споріднена ніяким чином з субстанціями металів, весь час намагається відділитися від них, та й сама камедь є схильною до органічного розпаду, якому можна запобігти лише додаванням невеликої кількості спирту.
Мій батько купив книжку, наступного ж дня роздобув необхідні інгредієнти, аптечні терези й найбільшу сулію, яку тільки міг знайти в Мадриді, відповідно до останніх зауважень автора. Чорнило вийшло чудове; батько заніс пляшку літераторам, які зібралися у Морено, ті визнали його досконалим і просили ще.
Ведучи тихе й усамітнене життя, мій батько ніколи не мав можливості зробити кому-небудь якусь послугу й отримати за це заслужену похвалу, тому він знайшов нове задоволення в тому, що люди йому зобов’язані, а він приймає їхні подяки, і дуже прив’язався до заняття, яке приносить йому стільки радісних хвилин. Бачачи, що мадридські літератори моментально зужили весь вміст найбільшої сулії, яку він зміг знайти в усьому місті, він наказав привезти з Барселони таку сулію, в яких середземноморські матроси тримають, як правило, вино на кораблях. У такий спосіб він міг одразу виготовити двадцять бутлів чорнила, яке мадридські літератори списали так само швидко, засипавши мого батька похвалами й подяками.
Однак чим більшими ставали сулії, тим більше вони створювали незручностей. Неможливо було одночасно гріти й перемішувати суміш; що вже казати, коли доходило до переливання з одного посуду в інший. На той час мій батько вирішив привезти з Тобосо великий глиняний котел, який використовують для виготовлення селітри. Коли цей котел прибув, він наказав помістити його над невеличкою пічечкою, де за допомогою кількох вуглин підтримував вічний вогонь. Краник, зроблений внизу котла, служив для випускання рідини, а ставши на край пічечки, можна було цілком зручно маленьким дерев’яним веслом перемішувати кипляче чорнило. Ці котли мали висоту дорослої людини, тож можеш здогадатися, скільки чорнила виготовляв мій батько за один раз. А крім того, він мав звичку поповнювати вміст котла, як тільки чорнила убувало. І йому справляло надзвичайну радість, коли до нього заходила служниця чи хтось із домашніх якогось відомого літератора з проханням відпустити пляшечку чорнила; а коли той літератор видавав якийсь твір, який набував розголосу серед письменників і про який говорили у Морено, мій батько радісно усміхався від думки, що й він причетний до цього тріумфу. Нарешті, щоб уже все тобі визнати, скажу, що в усьому місті не називали мого батька інакше ніж don Felipe dei Tintero Largo, тобто «дон Філіп з величезного каламаря», а справжнє його прізвище, Авадоро, було відоме лишень кільком людям.
Я знав про це все; мені часто розповідали про чудернацький характер мого батька, про обстановку його кімнати, про великий котел з чорнилом, і мені не терпілося побачити всі ці чудеса на власні очі. Що ж до моєї тітки, та не мала сумніву, що як тільки батько хоч раз мене побачить, від тут же забуде про всі дивацтва, аби тільки захоплюватись мною від ранку до вечора. Нарешті призначили день зустрічі. Мій батько сповідався у фра Херонімо в останню неділю кожного місяця. Священик мав підтримати його рішення побачити мене, а під кінець сказати, що я перебуваю в його квартирі, і супроводити його в дорозі додому. Фра Херонімо, повідомивши нас про цей намір, застеріг мене, щоб я нічого не чіпав у кімнаті мого батька. Я погодився на все, тітка ж пообіцяла наглядати за мною.
Нарешті прийшла очікувана неділя. Тітка одягла мене в рожевий святковий костюмчик зі срібною бахромою і ґудзиками з бразильських топазів. Присяглася мені, що я виглядаю, як божок кохання, і що мій батько, побачивши мене, тут же шалено мене полюбить. Сповнені надій і приємних передчуттів, ми радісно пішли вулицею Урсулінок і вийшли на Прадо, де жінки зупинялися, щоб мене попестити. Нарешті ми прийшли на вулицю Толедо й увійшли в дім мого батька. Нас впустили в його кімнату. Тітка, боячись моєї жвавості, посадила мене в кріслі, сіла напроти й тримала мене за торочки черезплічника, щоб я не міг вставати й торкатися розставлених речей.
