Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

Автор книги: Ян Потоцкий

Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении

Текущая страница: 42 (всего у книги 47 страниц)

День п’ятдесят дев’ятий

Наступного дня ми нетерпляче чекали вечора. Циган прийшов, коли ми вже давно зібралися. Задоволений зацікавленістю, яку ми виявляли, він навіть не став чекати наших прохань і сам почав розказувати.

Продовження історії ватажка циган

Я сказав вам, що дивився у венеційське дзеркало й побачив у ньому герцоґиню з дитиною на руках. Потім видіння зникло, Мамун відчинив віконниці, і я тоді сказав:

– Шановний чорнокнижнику, гадаю, що для зачарування мого зору тобі не довелося вдаватися до допомоги нечистої сили. Я знаю герцоґиню, вона вже один раз мене обдурила значно дивовижнішим способом. Одне слово, якщо це її я бачив у дзеркалі, то не сумніваюся, що сама вона також знаходиться в цьому замку.

– Ти не помиляєшся, – відповів Мамун, – і ми зараз підемо до неї на сніданок.

Він відчинив потаємні двері, і я впав до ніг моєї дружини, яка не могла приховати своєї схвильованості. Нарешті вона взяла себе в руки й сказала:

– Дон Хуане, я повинна була сказати тобі все те, про що говорила в Соррієнте, бо все це – правда. Рішення мої остаточні, однак після твого від’їзду я докоряла собі своєю нечулістю. Вроджений інстинкт моєї статі здригається від кожного вчинку, в якому можна би побачити бездушність. Спонукувана ним, я вирішила чекати тут на тебе й востаннє вже з тобою попрощатися.

– Сеньйоро, – відповів я герцоґині, – ти була єдиною мрією мого життя і ти мені заміниш будь-яку дійсність. Як би далі не складалася твоя доля, забудь навіки про дона Хуана. Я на це згоден, але не забувай, що я залишаю з тобою свою дитину.

– Ти незабаром побачиш її, – перервала герцоґиня, – і ми разом з тобою довіримо її тим, хто повинен зайнятися її вихованням.

Що ж я маю вам сказати? Мені тоді здалося і здається ще й досі, що герцоґиня мала слушність. Бо й справді, чи ж міг я жити з нею, будучи й не будучи її чоловіком? Якщо б ми навіть зуміли сховатися від цікавості всіх сторонніх, то не сховалися б від очей наших слуг, а тоді таємницю неможливо було б зберегти. Немає сумніву, що це зовсім змінило б долю герцоґині, тому мені здавалося, що вона й справді має рацію. Тож я погодився і невдовзі мав побачити мою маленьку Ундину. Її так назвали, бо хрестили її водою, а не миром[54]54
  unda (лат.) – вода, хвиля


[Закрыть].

Ми разом спустилися на обід. Мамун сказав герцоґині:

– Сеньйоро, я гадаю, що слід би повідомити сеньйора про певні речі, про які він має знати, і якщо ти зі мною згодна, я беруся це зробити.

Герцоґиня погодилася. Тоді Мамун, звертаючись до мене, сказав так:

– Сеньйоре дон Хуане, ти тут ступаєш по землі, недоступній для звичайного погляду, де кожен зберігає якусь таємницю. Серед цих гір є великі печери й підземелля. Там живуть маври, які від часів їх вигнання з Іспанії ніколи з них не виходили. В цій долині, що простяглася перед твоїми очима, ти побачиш уявних циган, одні з яких є мусульманами, інші – християнами, а треті не визнають ніякої віри взагалі. На вершині цієї скелі ти бачиш дзвіницю з хрестом нагорі. Це монастир домініканців. Свята інквізиція має свої причини, щоб дивитися крізь пальці на те, що тут діється, домініканці ж зобов’язані взагалі нічого не бачити. У будинку, де ти зараз перебуваєш, живуть ізраїльтяни. Кожні сім років іспанські й португальські євреї збираються тут для святкування суботнього року, який вони зараз святкують у чотириста тридцять восьмий раз, починаючи від ювілейного року, котрий відзначив Ісус[55]55
  Мається на увазі Ісус Навин


[Закрыть]. Я сказав тобі, сеньйоре Авадоро, що серед циган з долини є мусульмани, є християни, а є такі, які не визнають жодної віри. Насправді ці останні – це погани, які походять від карфагенян. За панування Філіпа II було спалено кількасот таких родин, лише деяким вдалося сховатися на берегах маленького озера, утвореного, як кажуть, внаслідок вибуху вулкану. Домініканці з цього монастиря мають там свою каплицю.

І ось, сеньйоре Авадоро, що ми вигадали стосовно маленької Ундини, яка ніколи не дізнається про своє походження. Дуенью, жінку, яка повністю віддана герцоґині, вважають її матір’ю. Для твоєї доньки збудували гарний будиночок на березі озера; домініканці з монастиря познайомлять її з основами релігії. Все інше ми залишимо зусиллям Провидіння. Ніхто сторонній не зможе дістатися на береги озера Ла-Фріта.

Коли Мамун говорив це, герцоґиня зронила кілька сліз, я ж не зміг втриматися, щоб не розплакатись. Наступного дня ми відправилися на це саме озеро, біля якого зараз знаходимося, і привезли сюди маленьку Ундину. Наступного дня до герцоґині повернулася давня гордість і зарозумілість, і мушу визнати, що прощання наше не було дуже ніжним. Я не став затримуватися в замку, сів на корабель, висадився на берег у Сицилії і домовився з капітаном Сперонарою, який узявся переправити мене на Мальту.

Я подався до пріора Толедо. Мій шляхетний приятель ніжно обняв мене, відвів до окремої кімнати й двері замкнув на ключ. Через півгодини дворецький приніс мені добряче поїсти, а під вечір прийшов сам Толедо, несучи під пахвою велику пачку листів чи – як це називають політики —депеш. Наступного дня я вже виїхав з посольством до ерцгерцоґа дона Карлоса.

Його імператорську високість я застав у Відні. Як тільки я віддав йому депеші, мене одразу замкнули в окремій кімнаті, так само як на Мальті. Через годину до мене прийшов сам ерцгерцоґ, особисто відвів мене до імператора й сказав:

– Маю честь представити вашій імператорсько-апостольській величності маркіза Кастеллі, сардинського дворянина, й водночас просити для нього звання камерґера.

Імператор Леопольд, надавши своїй нижній губі якомога привітнішого вигляду, запитав мене італійською, як давно я покинув Сардинію.

Я не звик розмовляти з монархами, а ще менше брехати, тому замість відповіді лиш низько вклонився.

– Ну, добре, – сказав імператор, – зачисляю вашу милість до почту мого сина.

У цей спосіб я одразу, хоч не хоч, став маркізом Кастеллі й сардинським дворянином.

Того самого вечора в мене надзвичайно розболілася голова, наступного дня я вже мав гарячку, а ще через два дні – віспу. Заразився я нею в одному із заїжджих дворів у Каринтії. Хвороба була важкою і дуже небезпечною, я, однак, одужав, причому не без користі, бо маркіз Кастеллі нічим не був схожий на дона Авадоро, і змінивши ім’я, я водночас змінив і зовнішній вигляд. Тепер, менш ніж будь-коли, в мені можна було пізнати ту Ельвіру, яка колись мала стати віце-королевою Мексики.

Як тільки до мене повернулося здоров’я, мені тут же довірили переписку з Іспанією. Тим часом дон Філіп Анжуйський правив Іспанією, Індіями й навіть серцями своїх підданих. Я лиш не розумію, який диявол втручається саме в такі часи в життя й справи володарів. Король дон Філіп і королева, його дружина, стали свого роду першими підданими герцоґині Орсіні. Крім того, в Державну раду допустили французького посла, кардинала д’Естре, що найвищою мірою обурило іспанців. З іншого боку, французький король Людовік XIV, гадаючи, що йому все можна, розмістив у Мантуї французький гарнізон. Тоді в ерцгерцоґа дона Карлоса з’явилася надія стати королем.

Це було на самому початку 1703 року, коли одного вечора ерцгерцоґ наказав покликати мене. Зробивши кілька кроків мені назустріч, він зволив обняти мене й навіть притис до свого серця. Такий прийом обіцяв щось незвичайне.

– Кастеллі, – сказав ерцгерцоґ, – ти не отримував ніяких звісток від пріора Толедо?

Я відповів, що поки що нічого не було.

– Це була чудова людина, – додав за хвильку ерцгерцоґ.

– Як це – була? – перервав я його.

– Так, – відповів ерцгерцоґ, – була; пріор Толедо помер на Мальті від гнилої гарячки, але в мені ти знайдеш другого Толедо. Оплакуй свого приятеля і будь йому вірний.

Втрату приятеля я оплакав гіркими сльозами й зрозумів, що тепер я вже не зможу перестати бути Кастеллі. Мимоволі я став слухняним знаряддям ерцгерцоґа.

Наступного року ми поїхали до Лондона. Звідти ерцгерцоґ вирушив до Лісабона, я ж поїхав приєднатися до війська лорда Пітерборо, з яким, як я вам вже розповідав, мав честь познайомитися колись у Неаполі. Я був разом з ним, коли він, примушуючи Барселону капітулювати, уславив себе шляхетним вчинком, який усі тоді вихваляли. Під час капітуляції деякі підрозділи союзних військ увійшли в місто й почали грабувати його. Герцоґ Пополі, який тоді командував військами від імені короля дона Філіпа, жалівся на це лорду.

– Дозволь мені на хвилинку увійти в місто з моїми англійцями, – сказав Пітерборо, – і ручаюся, що я швидко наведу там порядок.

Він зробив, як сказав, після чого вийшов з міста й запропонував йому почесні умови капітуляції.

Невдовзі ерцгерцоґ, оволодівши майже всією Іспанією, прибув до Барселони. Я знову опинився в його почті, все під тим же ім’ям маркіза Кастеллі. Одного вечора, прогулюючись у почті ерцгерцоґа по головній площі, я побачив чоловіка, хода якого, то повільна, то раптово приспішена, нагадала мені дона Бускероса. Я наказав прослідкувати за ним. Мені доповіли, що це якийсь чоловік з фальшивим носом, який називає себе доктором Робусті. Я ні хвилини не сумнівався, що це мій паскудник, який прокрався до міста, щоб шпигувати за нами.

Я розповів про це ерцгерцоґу, який уповноважив мене вчинити з ним так, як вважатиму за потрібне. Тому я спершу наказав замкнути негідника на гауптвахті, а потім, під час параду, поставив від гауптвахти до пристані два ряди ґренадерів, озброївши спочатку кожного гнучкою березовою різкою. Вони стояли один від другого на такій відстані, щоб не заважати вільним рухам правої руки. Дон Бускерос, вийшовши з гауптвахти, зрозумів, що ці приготування мають відношення до нього й що він, як кажуть, є зіркою цього спектаклю. Він щодуху кинувся бігти, уникнувши в такий спосіб половини ударів, однак все одно дістав їх десь із двісті. На пристані він скочив у шлюпку, яка доставила його на борт фреґата, де він дістав змогу зайнятися лікуванням своєї спини.

Настав час зайнятися справами табору. Циган покинув нас, залишивши дальші пригоди на наступний день.

День шістдесятий

Наступного дня циган розповідав так:

Продовження історії ватажка циган

Близько десяти років я пробув разом з ерцгерцоґом. Сумно пройшли найчудовіші роки мого життя, хоча, щоправда, не веселіше минули вони й для більшості іспанців. Розбрат, який, здавалося, з дня на день закінчиться, ніяк не припинявся. Прихильники дона Філіпа нарікали на його пристрасть до герцоґині Орсіні, партія дона Карлоса теж не мала з чого радіти. Обидві партії зробили безліч помилок; відчуття втоми й нехоті було загальним.

Герцоґиня Авіла, яка тривалий час була душею австрійської партії, може, й перейшла б на бік дона Філіпа, але її відштовхувала безмежна пихатість герцоґині Орсіні. Нарешті остання була змушена на якийсь час покинути арену своєї діяльності й виїхати до Рима; незабаром, однак, вона повернулася, тріумфуючи більше, ніж будь-коли. Тоді герцоґиня Авіла виїхала до Альґавре й зайнялася влаштуванням свого монастиря. Герцоґиня Сидонія втратила спершу свою доньку, потім зятя. Рід Сидоніїв остаточно згас, маєтки перейшли до родини Медіна Селі, сама ж герцоґиня виїхала до Андалузії.

1711 року ерцгерцоґ вступив на трон після свого брата Йосифа й став імператором під іменем Карла VI. Тепер заздрість Європи була звернена не на Францію, а на ерцгерцоґа. В Європі не бажали, щоб Іспанія була під одним скіпетром з Угорщиною. Австрійці покинули Барселону й залишили в ній маркіза Кастеллі, якому мешканці необмежено довіряли. Я не жалів ніяких зусиль, аби тільки якось їх напоумити, але мої старання ні до чого не привели. Я не в силах зрозуміти, яка лють опанувала розум каталонців: вони вважали, що зможуть воювати проти всієї Європи.

Серед усіх цих подій я отримав листа від герцоґині Авіли. Вона вже підписувалась, як ігуменя Валь-Санта. В листі були тільки такі слова:

Як тільки зможеш, їдь до Уседи й постарайся побачитися з Ундиною. Однак спершу обов’язково поговори з пріором домініканців.

Герцоґ Пополі, головнокомандуючий військами короля дона Філіпа, обложив Барселону. Передовсім він наказав збудувати шибеницю висотою двадцять п’ять футів, призначену для маркіза Кастеллі. Я зібрав найбільш шанованих громадян Барселони і сказав їм:

– Сеньйори, я здатен належно оцінити ту честь, яку ви виявляєте мені своєю довірою, але я не військовий і внаслідок цього не можу вами командувати. З іншого боку, якщо ви коли-небудь будете змушені капітулювати, то першою умовою вам поставлять мою видачу, що, поза всяким сумнівом, буде для вас дуже неприємно. Тому краще, аби я попрощався з вами й назавжди вас покинув.

Ставши на шлях безрозсудності, натовп охоче тягне за собою якомога більше індивідів і гадає, що багато виграє, якщо відмовить їм у видачі паспорта. Тому мені не дозволили виїхати, але я вже віддавна мав готовий план. Найнятий човен чекав мене на березі; опівночі я сів у нього й наступного дня увечері висадився у Флоріано, рибацькому селищі в Андалузії.

Щедро винагородивши матросів, я відіслав їх, а сам подався в гори. Довго не міг знайти дорогу, але нарешті знайшов замок Уседи й самого власника, який, попри всю астрологію, ледь зумів пригадати мене.

– Сеньйоре дон Хуане, – сказав він, – а радше сеньйоре Кастеллі, твоя донька здорова й несказанно прекрасна. Про все інше говоритимеш з пріором домініканців.

Через два дні прийшов до мене сивий монах, який сказав:

– Сеньйоре кавалере, свята інквізиція, членом якої я є, вважає, що на багато речей, які діються в цих горах, треба дивитися крізь пальці. Вона й робить це з надією навернути заблудлих овечок, яких тут ще багато. Їх приклад згубно вплинув на юну Ундину. Зрештою, це дівчина з дивним складом думок. Коли ми навчали її засад нашої святої віри, вона уважно слухала, і неможливо було здогадатися, що вона сумнівається в правді наших слів; а однак тут же брала участь у мусульманських молитвах і навіть у поганських святкуваннях. Іди, сеньйоре кавалере, до озера Ла-Фріта й, оскільки ти маєш на неї права, спробуй пізнати її серце.

Я подякував шановному домініканцю й подався на берег озера. Вийшов на мис, що знаходився на північному боці, і побачив парус, який рухався по воді з блискавичною швидкістю. Я захоплено розглядав конструкцію човна. Він був вузький і довгий, наче лижа, з двома противагами, які не давали йому перевернутися. Міцна щогла несла трикутне вітрило, а молода дівчина, яка сиділа на веслах, неначе летіла, ледь торкаючись поверхні води. Цей незвичайний корабель причалив до того місця, де я стояв. Молода дівчина вийшла з човна; руки й ноги мала оголені, зелена шовкова сукня прилягала до її тіла, волосся спадало буйними локонами на білосніжну шию, час від часу вона струшувала ними, наче гривою. Цей вигляд нагадав мені диких жителів Америки.

– Ах, Мануело, – вигукнув я, – Мануело, отже це наша донька?!

Це й справді була вона. Я пішов до неї додому. Дуенья Ундини кілька років тому померла, тоді герцоґиня приїхала сама й довірила доньку одній валлонській родині. Проте Ундина ніяк не хотіла визнавати над собою жодної влади. Вона взагалі говорила мало, видиралася на дерева, спиналася на скелі й кидалася в озеро. При тому всьому їй зовсім не бракувало розуму. Так, наприклад, вона сама вигадала отой гарний корабель, який я щойно вам описував. Одне тільки слово примушувало її слухатись. Це був спогад про батька, і коли хотіли, аби вона щось зробила, тоді їй наказували від імені батька. Як тільки я прийшов до неї, її одразу вирішили покликати. Вона, коли прийшла, вся тремтіла й стала переді мною на коліна. Я притиснув її до свого серця, обсипав пестощами, але не міг з неї видобути жодного слова.

Після обіду Ундина знову повернулася до свого човна, я сів разом із нею, вона схопила весла й випливла на середину озера. Я намагався зав’язати з нею розмову. Вона поклала весла й начебто уважно мене слухала. Ми були в східній частині озера, одразу біля стрімких скель, які оточували його.

– Люба Ундино, – сказав я, – чи уважно ти слухала святі повчання монастирських отців? Ундино, ти ж розумна істота, ти маєш душу, і релігія повинна супроводжувати тебе на життєвій дорозі.

І коли я вже зовсім зібрався приступити до батьківських застережень і напучувань, вона раптом скочила у воду й зникла мені з очей. Мене охопила тривога, я чимшвидше повернувся в дім і почав гукати на допомогу. Мені відповіли, що нема чого боятися, що вздовж скель є печери чи ґроти, які поєднані між собою. Ундина знала ці проходи, вона заглиблювалась у них, зникала, а через кілька годин верталася. Вона й справді незабаром повернулася, але цього разу я відмовився від напучувань. Ундині, як я вже казав, не бракувало розуму, але, вихована в глушині, полишена на саму себе, вона не мала жодного уявлення про товариські стосунки.

Через кілька днів до мене прийшов якийсь монастирський послушник від герцоґині, а радше від ігумені Мануели. Він мав передати мені рясу, схожу на його власну, й відвести до неї. Ми йшли вздовж морського берега аж до гирла Ґвадіани, звідти дісталися до Альґарве й нарешті прибули до Валь-Санта. Монастир уже був майже готовий. Ігуменя прийняла мене в кімнаті для розмов зі звичною гідністю; однак, відіславши свідків, вона не зуміла стримати розчуленості. Розвіялася мара її гордості, залишився тільки тужний жаль за безповоротними радощами кохання. Я хотів говорити з нею про Ундину; зітхнувши, ігуменя попросила мене відкласти цю розмову на наступний день.

– Поговоримо про тебе, – сказала вона, – твої друзі не забували про тебе. Твій маєток подвоївся в їх руках, але йдеться про те, під яким іменем ти зможеш ним користуватися, бо навряд чи ти схочеш і далі прикидатися маркізом Кастеллі. Король не пробачає тим, котрі брали участь у каталонському повстанні.

Ми довго розмовляли з нею на цю тему, але так і не узгодили ніякого остаточного рішення. Через кілька днів Мануела віддала мені секретного листа від австрійського посла. В листі мене принадними словами запрошували до Відня. Визнаю, що мало було речей у моєму житті, які б так мене втішили. Я вірно служив імператору, і його вдячність здалася мені найсолодшою нагородою.

І все ж я не піддався ілюзорним сподіванням, я добре знав придворні звичаї. Мені дозволяли бути в фаворі у ерцгерцоґа, який марно домагався для себе трону, але я не смів надіятися, щоб мене стерпіли біля найпершого християнського монарха. Особливо ж я боявся одного австрійського вельможу, який завжди намагався мені шкодити. Це був отой граф Альтгейм, який пізніше набрав такої сили. Попри це я поїхав до Відня й припав до ніг його апостольської величності. Імператор роздумував разом зі мною, чи не краще було б залишатися з іменем Кастеллі, ніж вертатися до свого власного, і пропонував мені значну посаду в своїй державі. Його доброта зворушила мене, але таємне передчуття застерігало від того, щоб нею скористатися.

У той час кілька іспанських сеньйорів назавжди покинули вітчизну й оселилися в Австрії. Серед них були графи Лоріос, Ойас, Васкес, Тарука й деякі інші. Я їх добре знав, і всі вони переконували мене, щоб я пішов за їхнім прикладом. Я й сам збирався це зробити, але таємний ворог, про якого я вам згадував, не спав. Він дізнався про все, що було на аудієнції, і одразу повідомив про це іспанського посла. Той гадав, що, переслідуючи мене, він виконає свій дипломатичний обов’язок. Якраз відбувалися важливі переговори. Посол почав вишукувати якісь перешкоди й до посталих труднощів додав зауваження щодо моєї особи й тієї ролі, яку я відігравав. Це привело до жаданої мети. Незабаром я помітив, що моє становище зовсім змінилося. Моя присутність стала бентежити ґречних дворян. Я ще до свого приїзду до Відня передчував таку зміну, тому не дуже переживав. Попросив прощальної аудієнції. Вона була мені дана, і ні про що мені не нагадували. Я виїхав до Лондона і лишень через кілька років повернувся до Іспанії.

Ігуменя була бліда й вимучена хворобою.

– Дон Хуане, – сказала вона мені, – ти не можеш не бачити змін, які залишив на мені час. Я дійсно відчуваю, що невдовзі вже дочекаюся кінця життя, в якому для мене не залишилось більше нічого привабливого. Великий Боже, скільки ж докорів я заслужила від тебе! Послухай, дон Хуане, моя дочка померла в поганстві, а моя онучка – мусульманка. Ця думка вбиває мене, ось візьми – читай.

З цими словами вона простягла мені листа від Уседи такого змісту:

Сеньйоро й благочестива ігуменя!

Я пішов відвідати маврів у їхніх печерах і дізнався, що якась жінка прагне поговорити зі мною. Я пішов за нею до її житла, де вона сказала мені: «Сеньйоре астролог, ти, який знаєш про все, поясни мені випадок, який стався з моїм сином. Находившись за цілий день серед ущелин і прірв наших гір, він вийшов до дуже гарного джерела. Звідти до нього вийшла якась прекрасна дівчина, в яку мій син закохався, хоча й гадав, що має справу з чаклункою. Мій син виїхав у далеку подорож і просив мене, щоб я будь-якими способами постаралася з’ясувати цю таємницю».

Так мені говорила мавританка, я ж одразу здогадався, що тією чаклункою була наша Ундина, яка дійсно має звичку заглиблюватись у деякі печери й випливати з другого боку з джерела. Я відповів мавританці якимись пустими словами, аби заспокоїти її, сам же пішов до озера. Я намагався розпитати Ундину, але марно, ти ж сама, сеньйоро, знаєш її нехіть до розмов. Невдовзі, однак, мені вже не треба було ні про що питати, бо сама її постать зраджувала таємницю. Я відвів її до свого замку, де вона щасливо народила донечку. Прагнучи якомога скоріше повернутися на озеро, вона незабаром утекла із замку, почала жити так само безрозсудно, як і раніше, і через кілька днів захворіла. І якщо вже говорити все до кінця, то я не пам’ятаю, аби вона колись казала мені про схильність до тієї чи іншої релігії. Щодо її доньки, то оскільки вона по батькові – найчистішої мавританської крові, то неодмінно повинна стати мусульманкою. В іншому випадку ми б могли накликати на нас усіх помсту жителів підземелля.

– Бачиш, дон Хуане, – додала герцоґиня у повному відчаї, – яка я нещасна. Моя донька померла в поганстві, моя онучка повинна стати мусульманкою!.. Великий Боже – як же Ти суворо караєш мене!

Дійшовши до цього місця, циган побачив, що вже пізно, тому повернувся до своїх людей, а ми всі пішли спати.